Реферат: Народні перекази Поділля: соціально-побутові мотиви, образи, персонажі

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ

ХМЕЛЬНИЦЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ

МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ


ВІДДІЛЕННЯ: ФІЛОЛОГІЯ І МИСТЕЦТВОЗНАВСТВО

СЕКЦІЯ: ФОЛЬКЛОРИСТИКА


Народні перекази Поділля:

соціально-побутові мотиви,

образи, персонажі


Роботу виконала:

Хлонь Марія Сергіївна,

учениця 11 класу Волочиського НВК

у складі гімназії та школи І ступеня

Хмельницької області

Науковий керівник:

^ Ткачук Ірина Вахтангівна,

магістр, викладач

укр. мови і літератури

Волочиського НВК,

методист відділу освіти

Волочиської райдержадміністрації


Хмельницький – 2011

Зміст


Вступ……………………………………………………………………………….3


РОЗДІЛ 1. СТАН ВИВЧЕННЯ НАРОДНОЇ НАРАЦІЇ

1. 1. Жанрова специфіка народних переказів….………………..............................6

1. 2. Історіографія наративної прози Поділля……………………………………..8


РОЗДІЛ2.СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВІМОТИВИ,

ОБРАЗИ,ПЕРСОНАЖІПРОЗИПОДІЛЛЯ

2. 1. Відображення соціально-побутових реалій у переказах доби

татаро-турецьких нападів…………………………………………………...12

2. 2. Кріпосницько-панський гніт на Поділлі……………………………………18

Висновки………………………………………………………………………..23


Список використаних джерел

^ ТА ЛІТЕРАТУРИ…………………………………………………………………25


Додатки………………………………………………………………………….28


Вступ


Усна творчість українського народу надзвичайно багата. Істотну частку у фольклорному фонді українців посідають наративи. Вони є одним із постійних об’єктів української фольклористики, однак ті, що окреслені конкретним регіоном, мають певні відмінності, зумовлені низкою соціально-економічних, політичних та культурних особливостей розвитку.

Наявність регіональних відмін у фольклорі свого часу привернула увагу Ф.Колесси. Чинниками регіоналізації фольклору вчений вважав державотворчі процеси, різний характер протікання історичних подій та чужорідних впливів [18, с.35-36], водночас відзначивши спільні основи духовної культури українців. С. Грица доводить, що «за наявністю єдиного етнічного коріння кожен субетнос по-своєму взаємодіяв з природно-соціальним середовищем, по-своєму сприймав світ, отже і формував свій модус світобачення» [7, с.69]. До того ж регіональне вивчення фольклору дає «вагомі джерела для вирішення наукових проблем принципового значення – про долю фольклору та окремих жанрів, міграції сюжетів, своєрідності та строкатості художньої культури етнічних регіонів та її історичного розвитку» [5, с.5].

Водночас звернення до фольклору Поділля дозволяє виявити специфіку автентичної для регіону української фольклорної свідомості, характер збереження та трансформації народної історичної пам’яті, дослідити динаміку розвитку прозових наративів у просторі і часі, способів збереження власної фольклорної традиції у поліетнічному середовищі.

Актуальність апеляції саме до народної прози Поділля зумовлена не лише потребою вивчення особливостей регіональної фольклорної традиції, але й тим, що перекази з Поділля поки ще не стали об’єктом спеціальної уваги з боку вивчення соціально-побутових мотивів, поетики.

Наративна проза Поділля зберігає у собі відгомони різних епох. Історичні події, соціальні явища, суспільно-побутові реалії добре законсервовані у фольклорній пам’яті народу. У досить поширених на Поділлі переказах доби татаро-турецької навали, періоду національно-визвольних змагань ХVІІІст., часів голодомору 1932-1933 рр. та ін. – відгомони політичних, історичних реалій, картини побуту різних соціальних прошарків населення, що втілилися у мотиви, образи, персонажі, пов’язані з особливостями розвитку регіону.

Звернення нами саме до регіонального матеріалу дозволить визначити характер функціонування одних і тих самих тем, мотивів та образів у межах одного соціокультурного регіону.

Об’єкт дослідження – фольклорні прозові наративи Поділля – народні перекази в записах та публікаціях ХІХ – ХХІ століття, архівні матеріали ІМФЕ НАН України, Подільського відділення ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, власні фольклорні записи авторки.

^ Предмет дослідження – виявлення характерних мотивів, образів, персонажів у народних переказах періоду половецьких та турецько-татарських нападів та в переказах національно-визвольних змагань ХVІІІ ст. (кармалюкіана).

Мета роботи – дослідити народні перекази Поділля на мотиваційному, поетичному рівнях, виявити локальні ідейно-тематичні, художні особливості наративів, що зумовлені складом населення регіону, а також осмислення фольклорної прози Поділля в контексті досліджень народознавців з поч. XIX ст. і до поч. ХХІ ст.

^ Завдання дослідження:

- опрацювати наукову, довідкову літературу,

- здійснити польові дослідження стану наративної традиції в краї;

- дослідити поняття “переказ”, визначити його специфічні риси;
- виділити у переказах Поділля домінуючі соціально-побутові мотиви та з’ясувати їх певну генетичну та типологічну інформації, динаміку й семантичне навантаження;

- у кожному тематичному циклі певного історичного періоду простежити образи, сюжети, локальну специфіку творів;

- виявити в наративній прозі Поділля збережені історичні відомості та соціально-побутові реалії життя населення краю.

^ Наукова новизна роботи полягає в дослідженні жанрово-тематичної, образної системи народної прози Поділля, зокрема переказів, в яких найвиразніше простежуються соціально-побутові мотиви, естетичні образи та характерні персонажі подолян.

^ Практичне значення роботи. Результати дослідження можуть бути використані у теоретичних та історико-порівняльних працях фольклористів, нормативних курсах фольклору, історії, літератури, у спецсемінарах, на уроках народознавства, при підготовці регіональних збірок, а також у краєзнавчій роботі.

^ Теоретико-методологічною базою є наукові здобутки вітчизняних і зарубіжних учених-фольклористів, етнографів, зокрема, М.Максимовича, П.Куліша, М.Костомарова, О.Потебні, М.Сумцова, М.Драгоманова, І.Франка, В.Гнатюка, М.Грушевського, С.Савченка, Р.Волкова, О.Дея, І.Березовського, Р.Кирчіва, В.Качкана, С.Мишанича, О.Таланчук, Л.Дунаєвської, В.Давидюка, В.Сокола, М. Дмитренка, Я.Гарасима, О.Бріциної та ін.

Для вирішення поставлених завдань ми керувалися такими методами дослідження: історико-генетичним, порівняльним, структурно-типологічним.


^ Розділ 1 СТАН ВИВЧЕННЯ НАРОДНОЇ НАРАЦІЇ 1. Жанрова специфіка народних переказів
Складовою неказкової прози українців є народні перекази – реалістичні усні оповіді про видатні події, винятково значні життєві факти і ситуації [19]. Створені по гарячих слідах подій, перекази зосереджують у собі передусім достовірні дані про ці події. Віддаляючись від конкретних фактів минулої історії і закріплюючись в усній поетичній традиції, перекази можуть стати легендами, що мають більш узагальнюючі художні форми.

За І. Павленко, переказ – твір фольклорної неказкової прози про визначні (з точки зору історичної спільноти, локального колективу або родини) події та людей минулого. Вигадка не виходить за межі реального або потенційно можливого. Описані події характерні як для минулого, так потенційно можливі в сучасному, розміщені в реальному хронотопі [26, с.55].

Народні перекази мають безпосереднє відношення до наративної прози. Наратив можна розглядати як певний метод, що використовується при описі подій та обґрунтуванні ролі розповіді про життя людини, який тим самим упорядковує їх у часі й означає певне впорядкування матеріалу у вигляді хронологічної послідовності, що утворює єдину розповідь. Найважливішою ознакою наративу є його самодостатність, завершеність у вигляді висловлювання (чи тексту), яке містить уже визначені моральні орієнтири, ціннісні аспекти.
Перекази — усні оповіді про життєві факти, явища, драматичні ситуації, пов’язані з конкретними історичними подіями, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання почутого (звідси і назва — переказ). Порівняно з легендами, вони відзначаються більшою достовірністю та документальністю змісту та є виявом історичної пам’яті народу [19, с.516]. Джерелом виникнення переказу як жанру народної прози були розповіді учасників чи очевидців історичних подій минулого. Відштовхуючись від конкретної дійсності, вони набували нових рис у процесі побутування, набирали емоційного забарвлення, проте не відривались від реальних фактів, про які велась мова. У переказах відсутній надприродний елемент, минуле (навіть якщо доповнене новими фактами чи вигадане) змальовується правдоподібно, у межах життєвої достовірності. В.Сокіл стверджує, що «в переказах лежать позитивні історичні знання, а вірування відіграють факультативну роль» [26, с.43].
Класифікуючи неказкову прозу, К.Чистов виокремлює основні ознаки переказів: час менш давній, порівняно з легендами; часто вказується час зображуваних подій (якщо не точно, то в можливих межах хронологічного періоду); локально прикріплені до певного географічного пункту (місця поселення, річки, гори і т. п.), хоча залежно від суспільної ваги змісту можуть набувати не тільки локального, а й загальнонаціонального значення; надприродні персонажі і події відсутні; хоч вони й обростають привнесеними чи додуманими мотивами, деталями, однак домисел ніколи не виходить за межі можливого; оповідач знаходиться на зовнішній щодо зображуваного позиції; інформація передається шляхом переповідання почутого, першоосновою переказів були розповіді і спогади очевидців, тому вказується джерело чи походження розповіді [41]. Названі характеристики переказів засвідчують їхню спорідненість з історико-героїчними легендами, а також билинами, думами, історичними піснями.

Згідно з хронологічною класифікацією переказів виділяють групи: перекази староруських часів і Київської Русі (княжого періоду); перекази періоду половецьких та турецько-татарських нападів; перекази доби козаччини та національно-визвольної війни 1648 – 1654 pp.; перекази періоду Руїни та національно-визвольних змагань ХVІІІст. (Коліївщина, Гайдамаччина, опришківський рух); перекази про національно-історичні події новітньої доби (національно-визвольні армії і рухи УСС, УГА, УПА; події Першої та Другої світових воєн) [19, с.516].

Народні перекази кожного з періодів мають більшою чи меншою мірою вкраплення соціально-побутових мотивів.

Давній за своїм походженням жанр історичного переказу продовжує широко побутувати до наших днів. Усі події, пов’язані з долею народу чи його окремих представників, фіксуються в народній пам’яті, проходять певну обробку і зберігаються в усному побутуванні для наступних поколінь. Перекази продовжують творитися і сьогодні. До цього жанру долучаються розповіді про недавні історичні події, як, наприклад, перекази часів голодомору 1932-1933 рр., про війну в Афганістані, життя репресованих у тюрмах і таборах, події дисидентського руху 60-70-х pp. ХХ ст. Національними героями стали провідні діячі ХХ ст., оповіді про них нерідко набувають легендарного характеру.


^ 1. 2. Історіографія наративної прози Поділля


Народна проза Поділля, на відміну від народної прози Карпат, Півдня України, досліджена мало. Вивчення функціонування народної історичної прози Поділля стало можливим у результаті тривалого, хоч і не завжди систематичного накопичення емпіричного матеріалу.

Спорадичні записи фольклорної прози регіону датуються початком ХІХ ст. Одним із перших збирачів подільських переказів і легенд був мовознавець і фольклорист В. І. Даль (1831). 1846 р. на Поділлі записував перекази, пісні, прислів’я та приказки Т. Шевченко. Відомо й про записи, що їх здійснили О.Афанасьєв-Чужбинський, П.Чубинський. Окремі мотиви та сюжети, зафіксовані на Поділлі, використали у своїй творчості Марко Вовчок та Опанас Маркович.

Культурою і побутом населення Поділля цікавився відомий польський етнограф А. Марцинківський (А. Новосельський). Велику кількість фольклорно-етнографічного матеріалу з Поділля (приказок, загадок, легенд, переказів, пісень, музики до танців) він опублікував у періодичних польських виданнях. Особливо багату спадщину на Поділлі зібрав польський фольклорист та етнограф О. Кольберг, подавши зразки у 38-томному виданні „Народ, його звичаї, спосіб життя, мо­ва, перекази, прислів’я, обряди, пісні, ігри, музика і танці”.

Короткі легенди і перекази опублікував історик Садок Баронч 1866 р. у Тернополі у збірці «Bajki, fraszkі, podanіa, przystowia i piesni па Rusi». Окремі відомості про героїчні вчинки запорозьких козаків знаходимо 1868 р. у Львівській правді (перекази з с.Чернихів Тернопільського повіту опублікував історик та фольклорист П. Зілинський) [14, 4].

Досить плідною була збирацька робота в регіоні в останній третині ХІХ – поч. ХХ ст. Народні перекази не пройшли повз увагу членів Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Заходами відділу випущено збірник М. Драгоманова “Малорусские народные предания и рассказы” (1876), до якого увійшли записи Я. Новицького, А. Димінського, М.Мурашка, В. Менчинця, С. Руданського та ін. У цьому збірнику М. Драгоманов здійснив першу спробу наукової класифікації матеріалу, що її згодом застосував Б. Грінченко у першому випуску чотиритомної праці “Этнографические материалы” (1895).

Записи здійснював й А. Димінський у Кам’янецькому, Проскурівському, Могилівському, Новоушицькому та Летичівському повітах (з 1849 р. по 1896 р.). Багато зразків історичної прози про Хмельницького, Палія, Мазепу, гайдамаків, Кармалюка Б. Грінченко помістив у іншій збірці – “Из уст народа” (1901).

Активно публікували перекази у 90-ті роки ХІХ ст. – на поч. ХХ ст. журнали «Житє і слово», «Киевская старина», «Етнографічний збірник» НТШ. Скажімо, в «Житті і слові» (1894– 1895рр.) міститься апокрифічна, міфологічна, побутова проза Західного Поділля (Борщівського, Заліщицького, Бучацького, Тернопільського повітів) у записах В. Маркевича, М. Гуменюка, Д. Шевчука, Л. Василевича, Д. Глібовицької, Л. Гарматія, В. Щурата. Тоді ж у пресі були опубліковані записи М. Коцюбинського, В. Гнатюка і М. Мурави.

Зразки народної прози вміщені в книжці М. Тиндюка «Несколько исторических сведений о Космирине, селе Бучацького повета» (1894), в етнографічній праці Я. Бауера «Poviаt Trembowelski» (1899).

Наступний етап вивчення прози Поділля відзначився збагаченням тематики жанрів народної прози, що здійснювалося за рахунок урізно­манітнення засобів художнього відображення дійсності. Уперше прозові твори про Довбуша на Тернопільщині записали Г. Скиба, П. Роздайгора, Ф. Сем’янінович, Є. Горбата (1959 – 1961 рр.), а опублікував їх В. Тищенко у збірнику «Народ про Довбуша» (1965).

Досить багато переказів і легенд зафіксовано про подільського месника Устима Кармалюка. Перші з них є в журналах «Киевская старина» (1882, 1886, 1902), львівській «Зорі» (1892, 1894), московському «Этнографическом обозрении» (1894), чернігівському збірнику Б. Грінченка «Из уст народа».

Матеріали «Кармалюкіани» публіковано в газетах та альманахах Східного Поділля. Деякі записи надруковані у книзі «Устим Кармелюк» (1948), в збірнику документів «Устим Кармелюк» (1948), альманасі «Зацвіла калина» (1957, Вінниця), у фольклорних виданнях («Українські народні казки, легенди, оповідання і речитативні вірші для дітей» (1939) тощо. Підсумковим збірником стало видання “Народ про Кармалюка” (1966) [14, с.5].

Вагомий внесок до «Кармалюкіани» зробили подільські фольклористи – Г. Танцюра, Л. Лясота, В. Тищенко, В. Вовкодав, П. Медведик, П. Ткачук.

Записи різних за змістом, мотивами та сюжетами переказів та легенд здійснили у 80-90-х рр. ХХ ст. збирачі й дослідники фольклору Є. Горб, Т. Сис, Т. Колотило, М. Крищук, А. Малевич, А. Яківчук та ін.

1985 р. вийшов академічний збірник “Легенди та перекази” – найповніше фахове видання жанрів, щоправда, тексти переважно олітературені [21]. У 90-х рр. ХХ ст. з’являються збірки “Савур-могила” (1990), “Євшан-зілля” (1992), розраховані на масового читача.

Ряд міркувань щодо мотивів та персонажів подільських легенд і переказів навів П.Медведик у передмові до збірки «Євшан-зілля». Дослідник зупиняється на виокремленні мотивів наративної прози доби татаро-турецьких набігів, часу визвольних рухів (О. Довбуша, У. Кармалюка) тощо, вказуючи при цьому назви творів, групує їх за близькістю у розкритті сюжету, побіжно характеризуючи образи творів. Проте такий аналіз є фрагментарним та не забезпечує їх глибокого розкриття [14]. Свої спостереження над провідними мотивами народної прози подає В. Тищенко в передмові до збірника “Народ про Кармалюка” [24].

В останні десятиліття ХХ ст. ціле­спря­мованим збиранням та вивченням прозових матеріалів з історії, культури, побуту краю займалися Н. Присяжнюк, М. Руденко, М. Дмитренко [11], Л. Іваннікова, Л. Дунаєвська [12; 13], В. Сокіл [34; 35; 36], Н. Смагло [33]. У дослідженні Н. Смагло «Регіональні особливості народної прози Поділля (на матеріалах фольклору Вінниччини)» висвітлюється ідейно-художня своєрідність подільських наративів.

На порозі ХХІ ст. записи народної прози ввійшли до регіональних збірок: Т. Сис-Бистрицька «Перлини Кам'янеччини: легенди та перекази» (1993), В. Прокопчук «Топоніми рідного краю» (К., 1999), В. Вовкодав «Останній гайдамака: легенди і перекази про Устима Кармалюка» (Вінниця, 2001) та ін.

Таким чином, історія збирання й публікацій переказів пройшла тривалий і динамічний шлях – від фрагментарних фіксацій до цілеспрямованих наукових записів та видань. Сьогодні українська фольклористика має величезний науково надійний фонд народних переказів, вивчення яких потребує докладнішого розгляду з боку образотворення, мотивотворення, сюжетики тощо.

РОЗДІЛ 2

^ СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВІ МОТИВИ, ОБРАЗИ, ПЕРСОНАЖІ

ПРОЗИПОДІЛЛЯ


2. 1. Відображення соціально-побутових реалій у переказах доби татаро-турецьких нападів


Давніподії,щовідбувалисянатериторіїПоділля,залишилисявнароднійпам’ятіуформітематичнотаобразнобагатогофольклору,частинаякого(зокрема,перекази)осмисленавнашійроботі.Значнийсуспільнийрезонансзабезпечивцьомужанрунеказковоїпрозитривалежиттявуснійоповіднійтрадиції.

Історичний поступ, розвиток національної свідомості, інтеграційні процеси українського народу спричинили виникнення та побутування народних переказів, у яких основне місце посідають всезагальні масові суспільні явища, події та обставини суспільного життя народу, характерні риси станового побуту населення України, й Поділля зокрема.

У переказах періоду боротьби українців з монголо-татарськими й турецькими завойовниками відтворено життя наших пращурів, яке через різні обставини примушувало українців заради миру, спокою й добробуту своїх родин залишати домівки, адже чотири з половиною століття (з ХІІІ – по ХVІІ) Поділля зазнавало страшних спустошень від турецько-татарських, кримськотатарських грабіжницьких орд: «Вони нищили урожаї на полях, цілі села, а людей забирали прислужувати їм» [21: «Про напад турків»].

Практично всі перекази об'єднуються широкою темою нападу ворогів на Україну. Один із базових сюжетних мотивів — несподіване вторгнення монголо-татар чи турків на наші землі, захоплення людей зненацька, під час жнив, роботи, навіть весілля, як-от у переказі «Весільний вінок». Коли «земля вгиналася від танців», напали татари, і хоча усі встигли сховатися у Черчецькій печері, що на березі річки Смотрич, загублений нареченою біля входу весільний вінок виказав людей. Зрозумівши, де ховаються селяни, татари підпалили гречану солому, задихнувшись димом, всі загинули [14, с.142]. Відчуттями неймовірного страху та нездоланним бажанням залишитись живим пройняті рядки народних переказів, проте раптовість нападу, жорстокість ворогів, поспіх втечі стали на заваді життю: юна дівчина-наречена, згубивши вінок, загинула, а разом і з нею – надія на продовження життя, народження дітей, мирну працю хлібороба.

Типовим є топонімічний мотив переказу, записаного в с.Авратин Волочиського р-ну Хмельницької обл.: «І на наше село турки напали, спалили його, молодих дівчат і хлопців забрали з собою. Але деякі поховалися. І від села осталася тільки гора і тин. А тоді, коли почали вертатися люди назад, воно почало називатися Обратин» [43].

Подібних історичних ілюстрацій нищення людності Поділля можна навести чимало: «В суботу люди молотили овес і в'язали вівсянку в стоги. Там були всі — старі і молоді, дівки і хлопці. Турки над'їхали з-за лісу і вже не було куди сховатись, але люди тікали до села. Турки догонили їх, мучили нагаями до крові, а кого і зовсім за­бивали» [21, «Втеча з турецького полону»]. Тут, з одного боку, досить добре проглядаються картини сільського життя, в яких чітко вимальовується типовий образ українця — працьовитого, мирного, лагідного на тлі чарівних краєвидів та родючої землі. З іншого боку, підкреслюється агресивність ворогів, смерть та насилля, що контрастує з красотами й щедротами природи.

Тема нападу завойовників тісно переплітається з темою масо­вих пограбувань. Змальовані картини мають узагальнений харак­тер: «Людей вирізали, все забрали», «Розіб'ють село і ходять від хижі до хижі та забирають усе, що приглянеться: худобу, одіж».

Жорстока, кровопролитна боротьба українців з монголо-татарським і турецьким нашестям, численні жертви місцевих жителів стали надійною основою для побутування мотиву спалення татарами цілих поселень. В одному з подільських зразків видно типову картину, згідно з якою ординці напали на село, все пограбува­ли, відтак спалили його [Дод. А, с. Клинини].

Часом жорстокість нападників поступається іронічному зображенню, зневазі до ворогів, тому це – «поганці», що «лізуть, як та саранча», «як та комашня літом, прибували й прибували», та все ж «драпонули з страхом, що аж оглянулися в Криму» і т.д.

Мотиви спалення сіл за своїм поетичним ви­раженням споріднені з мотивами пролиття крові, бо реалізують­ся через зв'язок з символічним червоним кольором.

Особливим жахом пройняті мотиви винищення татарами дітей: їх безжалісно убивали, ловили, насаджували на списи, «на колки настромлювали», «насипали жару в пазухи».

У народних переказах про­ступає і мотив застереження від татарської чи турецької навали візуальними та звуковими засобами. Зокрема, про наближення зловіщих сил повідомлялось ударами в бубен (див. Дод. А, с.30); він допомагав почути тупіт кінських копит, коли його прикладав до землі музика [14, с.142]. Проте одним із найбільш домінуючих у фольклорній прозі Поділля, Буковинита деяких інших регіонів є мотив попередження людей про напад зовнішніх ворогів церковним дзвоном. Крім того, сам дзвін може знищити ворогів, є «карою Аллаха» [14, с.119].

Більша частина подільських переказів інформує про боротьбу місцевих жителів із зовнішніми ворогами, яку за формою й ме­тодами вважаємо пасивною й активною. Перша стосується масо­вих утеч селян з обжитих місць перед наступом завойовників. Перекази повідомляють, що люди ховалися в ярах, балках, лісах, горах, печерах і т. ін., а ті, що не встигли утекти, — в хаті під по­куттям, у димарі. З окремими географічними об'єктами пов'язані перекази про переховування місцевого населення від монголо-татарських завойовників навіть під водою [Дод. А, с. Щаснівка]. Аналіз польових матеріалів свідчить, що люди обирали собі місцем переховування інші недоступні для ворога місця, зважа­ючи на теренові особливості краю.

Як свідчать перекази, на захист рідної землі піднімалося все населення. Працьовите селянство «після жнив», дізнавшись, що «просувається ватага татар», оборонялися, хто чим міг. Втомлені, витягають «вила, сокири, а дехто й мав рушниці» (с. Жабиня, Тернопільщина) [14, с.120].

Переважна більшість українських переказів містить мотив боротьби у відкритому бою. Селяни постають проти ворога разом чи поодинці. Скажімо, заради врятування коханої та односельців хлопець Іванко ціною власного життя обманом відводить татар далі від села, аби, затримавши їх, жінки встигли втекти, а чоловіки зібратись та стати на захист Скали-Подільської. «Як вовки на ягня, кинулися татари на Іванка, посікли шаблями молоде парубоче тіло»[14, с.141: «Не діждав Іванко весілля»].

Часом у переказах йдеться й про те, що, рятуючи життя людей, цілі села від татарви, слід прислухатися до тих, хто має певний досвід, знання, відважний і кмітливий. Населення рятується, перемагає ворога на своїй території, бо: князь послухав хлопця і зробив греблю («Як теребовльці татарів потопили») [14, с.118]; сільський війт відрядив за військовими; дід сповіщає про загрозу, підпалючи попередньо заховані на горі бочки з дьогтем [14, с.139]. Часто людського рятівника, що не встигає сховатися, втекти, очікує жорстока смерть: його рубають, топлять, спалюють живцем і т. ін.

Образ сміливця присутній і в переказах, де йдеться про турецький полон та полонених, захоплених на Поділлі. Дуже часто серед них знаходиться хоробрий, котрий порозв'язу­вав їм руки, і ті «побили й порубали» турків.

В оповідному репертуарі українців виявлено оригінальний сюжетотворчий мотив помсти полонених своїм ворогам. У подільських переказах часто на боці народу все, що оточує людину в рідному краї – дзвін, палаючий церковний дах, Божа Матір, вода тощо.

Особливе місце в українському фольклорі займає образ жінки. Чуйна, ніжна, лагідна, в критичних ситуаціях, коли загрожує смертельна небезпека краєві, Вітчизні в цілому, вона вражає ве­ликою активністю й надзвичайною мужністю. Ці якості досить добре прослідковуються у народних переказах Поділля.

Загальний аналіз цього циклу творів дає підстави виділити в ньому кілька провідних тем, насамперед безпосередньої боротьби українсь­ких жінок з ворогами, рятування їх, полони тощо. У першому тема­тичному блоці уваги заслуговує мотив «жінка перемагає татарина (тур­ка)». Цей сюжетний елемент залежно від конкретної ситуації варіюється: а) жінка убиває чотирьох (дванадцятьох) нападників; б) вдова виливає горнець окропу на голову татарина; в) жінка топить ординця в бочці розсолу [Див. Дод. А, с. Клинини].

Названі мотиви поширюються по всій етнічній українській території. Варіюються в основному сюжетні ситуації, персонажі з їх атрибутивними елементами, етнографічно-побутови­ми деталями. Так, у записах із Західної України, у карпатському зраз­ку татарин топиться в бочці з капустяним розсолом, а в східноукраїн­ському домінує мотив утоплення в діжці з буряковим розсолом.

Цікавим є переказ із с. Біла на Тернопільщині, в якому йдеться про сміливу дівчину «Варвару», що не злякавшись, обдурила двох бусурманів та опарила їм обличчя гарячою пшоняною кашею, а сама втекла. Своєрідним гаслом втомленого, проте нескореного народу, що любить свій край і нікому його не віддасть, є слова, які вона вигукнула наостанок: «А щоб ви, кляті бусурмани, осліпли і не знайшли дороги до свого дому, коли ж знищуєте красу нашої землі…» [14, с.137]. Цими та іншими мотивами подільські перекази перегукуються із розповідями про амазонок, які, на думку деяких дослідників, жили колись і на території Поділля.

Складні соціально-історичні події, своєрідні побутові обставини, постійна психологічна напруга, тривога за своїх, боротьба проти чужих впливають на життя українців. Зламані долі людей пов’язуються не лише із ворогами. На перешкоді родинному життю стають самі люди. Зокрема, серед подільських переказів трапляються твори, пов’язані з реальною чи вигаданою подружньою зрадою тощо. В одному із них розповідається, як файну молодичку із родини Сказків, яка «і до плуга, і до рала, і до хлопців гоцадрала» забрали із чоловіком в ясир. Скориставшись тим, що татари розв’язали їй руки, аби допомогла доїти кобилиць, Марійка рятує чоловіка та разом із ним втікає з полону. Та, перемігши турка, що їх наздогнав, чоловік, що трясся як у пропасниці, убиває і перелякану дружину, яку «гейби заціпило», а значить вона проти чоловіка [14, с.140].

Велику групу становлять перекази про трагічну загибель жінок, які змушені стати до оборони від монголо-татарських і турецьких завойовників. Сюжетна схема в них стереотипна: героїня гине від ворожого меча, шаблі. Типовий образ подільської жінки розкриває переказ із с. Космирин Бучацького р-ну на Тернопільщині: міцна й відважна молодиця Ганна вхопила косу і несамовито рубала і колола непрошених гостей. «Щоби-сте вигинули до ноги, гидото бусурманська!» – кричала смілива жінка. Згідно з переказом, ніхто не ступив на її поріг, а татарського старшину вона «послала на той світ чортам кози пасти». На знак помсти татари схопили Ганну на аркан та кинули зі скелі у Дністер [14, с.139: «Над Бабою»]. У пам’ять про мужню жінку мешканці села кидають щовесни віночки в річку.

Ззагалом мусимо відзначити надзвичайно високу активність ук­раїнських жінок у боротьбі із зовнішніми ворогами. Аналогічний цикл фольклорних творів у росіян значно бідніший, а героїні — па­сивніші. Наприклад, у збірнику переказів з російської Півночі вияв­лено тільки два твори, в яких ідеться про втечу дівчини від зовнішніх ворогів. У білорусів бачимо ближчі паралелі до українських зразків, зокрема мотив «жінка обшпарює турка кип'ятком». А в балканських народів домінують сюжетні елементи про кидання переслідува­ної турками дівчини зі скелі [34].

У досліджуваних нами наративах переважають конкретно-історичні картини зображення дійсності, деякі елементи мають давні міфологічні витоки. Герої, як правило, неіндивідуалізовані. Це стосується й ворогів, які мають, звичайно, етнічне окреслення, але воно досить відносне, бо етноніми «турки» чи «татари» часто змішувалися або повністю злива­лись.

Іноземне поневолення виявилося настільки спус­тошливим, що, за спостереженням історика Дмитра Нали­вайка, Русь-Україна на тривалий час зникає «в татарській пітьмі», а в сприйманні європейців вона ніби розчиняється у величезній загрозливій Татарії, яка охопила простори то­гочасної Євразії.

Подальший хід історичних подій підтвердив невмирущість і безсмертя українців.


^ 2. Кріпосницько-панський гніт на Поділлі


Фольклорна проза Поділля зберігає пам’ять про повстання проти шляхетської Польщі у ХVІІ – ХVІІІ ст., що мали національний та соціальний характер. Чимало розповідає народ про героїв визвольної війни 1648 – 1654 рр. – Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Нестора Морозенка, Данила Нечая, Івана Богуна [див.: 14]. Найбільше збереглося переказів про події ХVІ – ХVІІІ ст.

Важке соціальне та економічне становище селян на західноукраїнських землях стало причиною виникнення, розповсюдження та розгортання антикріпосницького руху опришків. Найбільш гострими формами цієї боротьби були групові та поодинокі виступи селян. Якщо на Наддніпрянщині поневолене селянство північних районів відступило у південні степи і там на островах Дніпра витворило козацькі опорні центри, то в західноукраїнських землях такими фортецями стали Карпатське узгір’я, лісисті узгір’я та печери Подільських Товтр, звідки народні месники могли боротися з гнобителями.

У фольклорній прозі йдеться про сміливих борців за людські права та соціальну справедливість в часи кріпосницько-панського гніту – про Олексу Довбуша (1700 – 1745) та Устима Кармалюка (1787 – 1835). Перший забігав із своїми опришками на Тернопільщину – до Борщова та в околиці Бережан, а повстанські загони Кармалюка діяли переважно на Хмельниччині та Вінниччині (Поділлі, Волині, інших теренах України, доходячи навіть до Молдови). Аналіз історичних та фольклорних матеріалів дає підстави ствердити, що кармалюкіана (1820-1830-х рр.) була одним із різновидів гайдамаччини, але в нових суспільно-історичних умовах.

У народній пам'яті ватажки постають символом боротьби за соціальне й національне визволення. Помста Кармалюка і Довбуша над панами, донощиками, зрадниками змальовується як справедливість народного суду, адже покарання отримують таке, яке самі чинять кріпакам.

Уважне вивчення оповідної прози про У. Кармалюка показує, що народ визнає героя спадкоємцем, продовжувачем гайдамацько­го руху. Сам Кармалюк є центральним образом усього фольклору про селянський рух на Поділлі в першій половині ХІХ ст. Ось чому дії трудового народу, зокрема повстанців, часто уособлювались в образі самого ватажка. У народних переказах підкреслюється, що він боровся не один, а разом із вірними побратимами. Аби потрапити до його загону, необхідно було скласти своєрідний іспит на хоробрість (подібні мотиви зустрічаються у творах про Олексу Довбуша, Василія Буслаєва та інших героїв).

Цикл переказів про У. Кармалюка зберігає певні елементи зма­лювання зовнішнього вигляду героя, його портретної характерис­тики. Тут домінують мотиви, з яких він постає вродливим. Деякі твори деталізують його зовнішність: «вуса довгі, очі карі»; «виразні очі були, сині, стрижений «під макітру»; кремезний, дуже широкий у плечах, «...вишита сорочка і свитка нечогенька» [21, с.204). В іншому записі акцентується увага на образі очей: «з очей йому завжди світилася доброта» [24, с.206]; «як сердитий – блискне очима, то протне» [24, с.204]; «темні, глибокі, та чогось що сумні – печальні дуже». Художня деталь «сумні – печальні» очі досить містка, вона дає можливість проникнути не тільки у внутрішній стан героя, а й фокусує зовнішній світ — соціально й політично напружений, повний різноманітних драматичних колізій.

В особі У. Кармалюка українська етнокультурна традиція ви­творила виразний тип соціального героя. Власне й мотиви, які спонукали його піднятися на боротьбу, у своїй основі, на перший погляд, видаються теж соціальні: а) Кармалюк утік від пана, кот­рий звелів висікти його різками, бо той не схотів викидати снопи на найвищу скирту; б) пан віддав Кармалюка в солдати за те, що він ударив осавулу (версія: за недотримання ним правопорядку «громада оддала у москалі») [24, с.124].

Протест героя обумовлюється підневіль­ним становищем українського народу, який перебував під інозем­ною окупацією. Кармалюка віддають не до свого війська, а до чужинецького («у москалі»). Йому, як месникові за народні крив­ди, не раз «за Сибіром сонце сходить»,— співається у відомій пісні. Власне соціальні причини, що спонукали Кармалюка піднятися на боротьбу, похідні від політичних, національно-визвольних, оскільки це вже наслідок іноземного панування в Україні.

Чільне місце у переказах Поділля У. Кармалюк постає в образі ідеального захисника скривджених. Тут збереглися давні епічні мотиви, насамперед набуття нічим непримітного героя незвичайної фізичної сили, яка розкривається в ек­стремальній ситуації. Кармалюк гнув грубелезні, як прути, грати; рвав ланцюги, як галуззя, мав зіркасті очі, якими міг стражників приспати («Дивні очі») [14, с.220], від його свисту «аж дерева шуміли», «доторкнеться до найкращого замка, то той вже сам і відкривається» [Дод.Б].

У структуру переказів про У. Кармалюка вплітаються і деякі мотиви, характерні для переказів про силачів, що зумовлені давніми уявленнями про вождя як носія незвичайної фізичної сили. На особливу увагу заслуговує мотив чудесної втечі героя з місця ув'яз­нення. Традиційні уявлення людей про незвичайну силу змогли прив'язатися до конкретно історичної особи лише тому, що вони наклалися на реальну ситуацію. Насправді У. Кармалюк кількаразово втікав з тюрми, з якої, здавалося, немож­ливо вибратися. Непереборні труднощі та втеча у неймо­вірний спосіб виливаються в оригінальний подільський мотив – Кармалюк випливає з в'яз­ниці в намальованому на стіні човні [24, с.167].

Чи не найбільше у подільських переказах про Кармалюка увага акцентується на діях справедливого народного заступника. Невпізнаний, він ходить, аби довідатися, як пани знущаються над своїми підлеглими; його цікавить правда у ставленні й до нього самого. Відповідно до здобутої інформації Кармалюк або карає, або нагороджує.

За переказами, «любив Кармалюк панів грабувати, та н