Реферат: Релігія як форма культури

ПЕРЕДМОВА 2

Розділ І 4

ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ КУРСУ. ШКОЛИ, 4

НАПРЯМКИ І ТЕОРІЇ 4

В КУЛЬТУРОЛОГІЇ 4

Розділ II 12

КУЛЬТУРА І ЦИВІЛІЗАЦІЯ 12

Розділ III 18

НАЙДАВНІШІ ЗЕМНІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ 18

Розділ IV 36

ІСТОРІЯ ЛЮДСТВА — 36

ІСТОРІЯ КУЛЬТУРИ 36

Розділ V 42

СТАНОВЛЕННЯ 42

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ 42

Розділ VI 47

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИЙ 47

КУЛЬТУРНИЙ ПРОЦЕС 47

Розділ VII 56

ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА 56

Розділ VIII 66

ПОХОДЖЕННЯ МИСТЕЦТВА 66

Розділ IX 71

РЕЛІГІЯ ЯК ФОРМА КУЛЬТУРИ. 71

РЕЛІГІЯ В УКРАЇНІ 71

Розділ X 78

ІСТОРИЧНЕ ПОБУТУВАННЯ (БУТТЯ) 78

ЛЮДЕЙ ЯК ФЕНОМЕН КУЛЬТУРИ 78

Розділ XI 81

ВЗАЄМОДІЯ КУЛЬТУР І НАЦІОНАЛЬНА 81

САМОБУТНІСТЬ НАРОДІВ 81

Розділ XII 84

НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР, 84

СВІДОМІСТЬ І САМОСВІДОМІСТЬ 84

ЯК ФЕНОМЕН КУЛЬТУРИ 84

Розділ XIII 89

КУЛЬТУРА ХХ ст. 89

Розділ XIV 96

НАЦІОНАЛЬНА КУЛЬТУРА 96

В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ. 96

ЄДНІСТЬ І ВЗАЄМОЗАЛЕЖНІСТЬ 96

СВІТОВОЇ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУР 96

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ 105

ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 105


МІЖРЕГІОНАЛЬНА

АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

Володимир Бокань

КУЛЬТУРОЛОГІЯ

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

як навчальний посібник для студентів

вищих навчальних закладів

3-тє видання, стереотипне

Київ 2004

ББК 71я73

Б78

Рецензенти: С. Д. Безклубенко, д-р філос. наук, проф.

А. I. ІІІІIІІІваницький, д-р мистецтвознавства, проф.

Схвалено Вченою радою Міжрегіональної Академії управління

персоналом (протокол № 5 від 25.05.04)

Гриф наданий Міністерством освіти і науки України

(лист № 2/968 від 14.06.2000)

Бокань, Володимир.

Б78

Культурологія: Навч. посіб. — 3-тє вид., стереотип. — К.:

МАУП, 2004. — 136 с. — Бібліогр.: с. 131–133.

ISBN 966-608-481-3

Пропонований посібник висвітлює основи культурології — науки

про сукупність результатів людської діяльності, засоби передавання

культурної інформації прийдешнім поколінням; дає уявлення про

широкий спектр пам’яток духовної та матеріальної історії та культури,

зв’язків культурних процесів між народами, про життя й побут різних

народів і націй як цілісних соціальних інституцій.

Цілісне опанування культурологічних процесів сприятиме ефек-

тивній діяльності майбутніх управлінців щодо розвитку народного гос-

подарства держави.

Для студентів бакалаврату, магістратури, а також для всіх, хто ціка-

виться проблемами культурології.

ББК 71я73

© В. А. Бокань, 2000

© В. А. Бокань, 2004, стереотип.

© Міжрегіональна Академія

ISBN 966-608-481-3

управління персоналом (МАУП), 2004
ПЕРЕДМОВА
Освіта дає можливість людині отримати фундаментальні загально-

наукові та фахові знання. Мета освіти — сформувати в особистості

високі духовні, художньо-естетичні та моральні якості. З огляду на

вимоги часу й сучасні організаційні та методологічні засади читан-

ня курсів соціально-політологічного та гуманітарного напрямків

необхідно визначити місце, роль і значення культурологічних

знань у системі підготовки кадрів вищої ланки управління.

Вивчення суспільства через культурологічні процеси особливо

важливе сьогодні, адже сприйняття його лише через економічні та

політичні процеси збіднює людство. Практицизм, технократія

знеособлюють індивідуальність, негативно позначаються на ній,

помітно знижуючи рівень культури народів. Культурологічна база

уможливить розуміння важливості та значущості таких феноменів

суспільної свідомості, як мистецтво, література, філософія, а та-

кож найвищого уособлення природи — людини. Аналіз духовних

цінностей, їх проекція на процеси сьогодення допоможуть визна-

чити рівень розвитку, стан суспільства в конкретний історичний

період, оцінити його з морально-якісного боку.

Сприйняття і розуміння культури як суспільного явища допо-

можуть кваліфіковано аналізувати, систематизувати, класифіку-

вати та створювати оптимальні моделі процесів духовного, со-

ціально-політичного та культурно-мистецького життя, на цій базі

впорядковувати й унормовувати розмаїття форм людської діяль-

ності.

Культурологія певною мірою узагальнює, систематизує,

ознайомлює зі специфічними методиками аналізу філософсько-

го, політологічного, соціального розуміння і бачення культуро-

творчих процесів, що відбуваються в соціумі. Ці методики розг-

лядають також як окремий напрямок соціальної філософії або по-

літичної теорії зі спрямуванням культуротворчої діяльності людей.

Кожній соціально-економічній формації відповідає певне ідео-

логічне спрямування освітнього процесу. Визначальними можуть

бути або надмірний дидактизм за однопартійної системи, або де-

мократичний підхід до висвітлення подій і явищ у багато-

партійному суспільстві, що передбачає широкі можливості щодо

вільного вибору й визначення світоглядних позицій — обирати

духовні цінності, активно розвивати творчі можливості особис-

тості в усіх галузях знань і виробничій діяльності. Культурологія

саме допомагає комплексно осмислити мистецькі напрямки, твор-

чий доробок провідних письменників, художників, композиторів,

драматургів, кіномитців, декларовані в їхніх творах гуманістичні

засади, реалізувати ці набутки в життєвій і виробничій практиці.

Посібник призначений насамперед для студентів негуманітар-

ного профілю; у ньому загострюється увага на процесах, що ста-

ли визначальними для розвитку культурно-мистецьких досягнень

в історії народів, які зробили найбільший внесок у розвиток світо-

вої цивілізації.

Культурологічна підготовка має спрямувати молодь на особи-

стісну культуротворчу орієнтацію в сучасному світі, сприятиме

осмисленню сукупності культурних досягнень людства, взаєморо-

зумінню та продуктивній співпраці з народами, які мають як

схожі, так і відмінні риси в культурі, веденню кваліфікованого

діалогу з партнерами іншої культурної домінанти. Ці чинники

сприятимуть ефективному розвитку народного господарства, зо-

крема допоможуть особистості впевненіше почуватися в організації

власної справи.
^ Розділ І ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ КУРСУ. ШКОЛИ, НАПРЯМКИ І ТЕОРІЇ В КУЛЬТУРОЛОГІЇ
Наприкінці ХХ ст. почалося розмежування, уточнення та поглиб-

лення розуміння світоглядних дисциплін, а також виокремлення

напрямків, що поєднують ознаки філософських, мистецтвознав-

чих, літературознавчих, театрознавчих та інших знань; на їх базі

почала формуватися своєрідна галузь і напрямок наукових дослід-

жень — культурологія. Вона узагальнює і зводить до спільного

знаменника понятійний апарат, об’єднує культурно-мистецькі

дисципліни, надає можливість науковцям, педагогам і студентам

цілісно осягнути культурологічне сприйняття світу і діяльності

людства.

Культурологічний підхід до вивчення естетичних явищ, куль-

турних процесів — не сучасний винахід, його використовували

ще наші попередники, але вони вивчали переважно окремі види

культуротворчої діяльності, що не давало змоги сприймати роз-

виток цивілізації як цілісний процес. Це значно ускладнювало

процес вибудовування продуктивних концепцій, не давало змо-

ги звести до спільного знаменника сприйняття досягнень світо-

вих цивілізацій, будувати моделі розвитку суспільних відносин

у соціумі.

Культуру як окрему галузь вивчали ще з античних часів. Вона

досліджує притаманну їй специфіку в різних галузях наук, зок-

рема археології, археографії, етнографії, психології, історії, со-

ціології, мистецтвознавстві та ін. Але лише на початку ХХ ст. по-

чали робити спроби узагальнити ці дисципліни, наблизитися до

синтетичного розуміння терміна “культурологія” і ввести його

в науковий обіг. Одним із перших це зробив американський уче-

ний Леслі Уайт. Його послідовниками в цьому напрямку були

європейські науковці. Окремі опосередковані спроби трактування

культурологічних концепцій робили Ф. Ніцше, А. Шпенглер,

В. Розанов, М. Бердяєв, Ф. Достоєвський, І. Франко, П. Флоренсь-

кий та ін. Вони переважно спиралися, з одного боку, на філо-

софські засади, з іншого — на художньо-образне осмислення

культури в мистецьких творах, що давало змогу осягнути філо-

софсько-культурні явища як феномен цілого. Цим проблемам при-

діляли увагу також науковці, які наголошували на ролі й значенні

культурного феномена в розвитку наукових досягнень та етичних

засобів, їх реалізації в суспільстві. Зокрема, подружжя П’єр і Марія

Кюрі, В. Вернадський, С. Капиця та А. Сахаров підкреслювали:

низький культурний рівень науковця призводить до того, що до-

сягнення науки можуть змінити культурну домінанту з позитив-

ної на негативну. Наприклад, це сталося з ядерною енергією: пе-

редбачалося, що вона служитиме людям добром, а в результаті

було створено атомну бомбу.

Особливості й труднощі становлення культурології як науки

спричинені її багатоплановістю, адже вона — багатовимірний фе-

номен. Відомо багато визначень культурології, серед яких можна

виокремити три основних: культурологія — це комплекс дисциплін,

що вивчають культуру по історичній вертикалі її розвитку, соціаль-

ному функціонуванню з визначенням кінцевого результату систем-

ності культурного феномена; культурологія — це сукупність дис-

циплін, що вивчають культуру і намагаються осягнути її як цілісне

явище з урахуванням надбань супутніх дисциплін, а також, з позиції

культурології, національних, регіональних особливостей в їх історич-

ному розвитку; культурологія — це самостійна наукова дисципліна

в системі соціально-гуманітарних знань.

Отже, культурологія — це наука, яка вивчає специфіку розвит-

ку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у

конкретно-історичному періоді, їх взаємозв’язки та взаємовпливи.

Нині відомо кілька моделей культурологічних досліджень:

1) класичні підходи з жорстким розмежуванням вивчення су-

б’єкта та об’єкта пізнання, їх раціонального трактування; 2) куль-

турологія є об’єктом відбиття повсякденного життя людини і

формою узагальнення, виводячи її на рівень діалектики; 3) запе-

речення можливості вивчення в повному обсязі досягнень куль-

турних набутків народів, народностей, націй, цивілізацій, їх

пізнання та узагальнення, особливо щодо своєї культури та зна-

чення впливу на неї “чужих” культур.

Сучасна культурологічна наука вважає предметом систему

знань, що могла б концептуально впливати на формування куль-

тури суспільства, стати самостійною галуззю суспільно-гумані-

тарних знань. З огляду на нагальність цієї проблеми необхідно

розробити концепцію культури, яка могла б зв’язати теоретичні

й практичні уявлення та їх втілення в усі сфери людської життє-

діяльності; розробити методологію для забезпечення комплекс-

ного дослідження культури як цілісного явища; виробити кон-

цепцію єдності набутків культур народів світу та усунути анта-

гоністичності серед них; упровадити системні підходи аналізу

культури до державної політики і втілити її в діяльність системи

управління; сформувати культурні потреби людини як на робо-

чому місці, так і в активно-дієвому використанні позаробочого

часу; ураховувати “досягнення” технократизму, раціоналізму,

маскультури, що особливо поширились у ХХ ст., з тим щоб убе-

регти людину від їх згубних впливів і компенсувати їй засобами

культурології комфортне співіснування в модернізовано-техно-

логічному світі.

Базовою системою культурології є наука про культуру. Відомо

майже триста визначень терміна “культура”. Поняття “культура”

(від лат. cultura — догляд, обробіток, виховання) класично сфор-

моване ще у Стародавній Греції; на той час його розуміння було

таким широким, що сьогодні тотожне використання в науковій

практиці неможливе. На теперішньому етапі розвитку цивілізацій

культура поділяється на два великих напрямки: особистісного

формування людини; універсального засобу суспільного життя.

Найбільш прийнятним є дуалістичне трактування: культура — це

вид діяльності, засобами якого по історичній вертикалі створюють-

ся духовні та матеріальні цінності.

Культура виконує чітко визначені функції, кожна з яких де-

термінована щодо суспільного життя:

естетична — передбачає формування високих естетичних рівнів

і спадковості щодо їх сприйняття суспільством;

інформативна — надає інформацію про культурні досягнення

людства, народу, нації, держави, регіону протягом історичного часу і

виробляє моделі використання досягнень;

оберігаюча — передбачає збереження, консервацію і функціо-

нальність пам’яток історії та культури в соціумі, їх трансформа-

цію в сучасні культурні процеси;

виховна — покликана пропагувати взірці для наслідування з ме-

тою розвитку кращого, що залишили попередники.

У період формування держави й державності виробляють стан-

дарти, де визначаються вимоги до фахівця, конкретизуються ква-

ліфікаційні характеристики щодо опанування не лише вузької

професії, а й можливості здобування глибоких гуманітарних

знань, оскільки вони формують фахівця з достатнім культурним

рівнем, який відповідає вимогам міжнародних стандартів. Май-

бутній фахівець повинен знати закономірності розвитку вітчизня-

ної та світової цивілізацій, ураховуючи у своїй діяльності сучасні

проблеми збереження та ефективного використання культурної

спадщини. Фахівцям-управлінцям конче необхідно знати досяг-

нення найважливіших наукових концепцій вітчизняної та світової

культурології, оскільки цим характеризуються етапи розвитку

суспільної історії. Вони мають вільно орієнтуватися в художньо-

естетичній і моральній проблематиці, вміти застосовувати їх у

своїй практичній діяльності, що визначатиме фахівця як інтелі-

гентну, освічену особистість.

Упродовж історичного часу культурний процес невпинно роз-

вивався, збагачувався та ускладнювався. Наголосимо на періодах,

які істотно вплинули на становлення і розвиток цивілізації та

культури.

Обидва зазначені поняття увійшли в побутовий і науковий обіг

ще в античні часи. Насамперед це стосувалося обробітку землі,

адже вона була годувальницею людини. З часом при формуванні

суспільства і суспільної думки значення терміну “культура” роз-

ширилося, воно охоплювало також виховання та освіту, що до-

повнювало і збагачувало термін, адже людина і природа на той час

становили єдине ціле і суттєвих суперечностей між ними не відчу-

валося. У цей самий час термін “культура” набув ще одного зна-

чення — вшанування, повага, відправлення культу, переважно

релігійного, адже давня людина постійно була з Богом, він був

усюди — у природі, в оселі, оберігав співжиття, подавав мораль-

ну підтримку громадянам. Звідси деякі вчені (наприклад, Макс

Поленц) роблять спробу ототожнити культурний рівень і полісний

патріотизм. Ця теза припустима, якщо прийняти як даність те, що

в містах-полісах мешканці, вільні громадяни були підвладні чин-

ному закону, виховувалися та управлялися культом божества кон-

кретного міста-полісу.

На розвиток і становлення культурного процесу впливали і

впливають попередники. Це стосується також античного періоду.

Греки створили досконалу для свого часу систему освіти, що фор-

мувала людину як особистість з чітко визначеними ціннісними

орієнтаціями. У них перевагу надавали гуманістичному значенню

сприйняття і розуміння культури, ідеал людини став провідним у

культурному процесі. Учені виокремили чотири періоди розвитку

культури, які стали класичними:

1. Гомерівська Греція (IХ — ХI ст. до н. е.).

2. Архаїчна Греція (VII — VI ст. до н. е.).

3. Класична Греція (V — перші три чверті IV ст. до н. е.).

4. Еллінізм (кінець IV — I ст. до н. е.).

Кожний із цих періодів має особливості, кожний зробив своє-

рідний внесок у розвиток цивілізації.

Культурний процес не може розвиватися поза соціально-по-

літичними процесами, це яскраво простежується в античному пе-

ріоді. Гомерівська та архаїчна Греція ставили провідною метою

гуманітарну практику виховання: дитина вчилася читати, писати,

опановувала літературу, обов’язковими були вивчення музики і

фізична досконалість. Досягнення суспільного життя могли вико-

ристовувати лише вільні громадяни, раби не мали права брати

участі у громадському житті, їхня роль зводилася до ролі машини.

Але вже наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е. політична та

економічна ситуація різко змінюється, родова аристократія посту-

пається місцем ремісникам. Ремісники і купці як виробники та

реалізатори продукції беруть на себе провідну роль у суспільстві.

Цьому сприяло чинне на той час законодавство. Зокрема, закони

афінського архонта Драконта (621 р. до н. е., звідси — “драконівські

заходи”) віддають перевагу ремісничому і купецькому стану, до-

сить жорстко обмежують права родової аристократії. Це зумовило

протистояння і спровокувало жорстоку боротьбу між ними.

Соціальна нестабільність спонукала до утворення низки

містичних вірувань. Найпомітніший слід залишили орфіки, у

вченні яких провідною тезою була ідея безсмертної душі. Серед

простого люду як антитеза сформувався культ Діоніса: стверджу-

валося, що душа “регулярно” звільняється, якщо випити певну

кількість вина під час оргій. Для демократичної свідомості вільних

громадян, не обтяжених сферою виробництва, така ілюзорно реа-

лізована свобода була приємною.

Різноманітні культи розхитували державний устрій і відповід-

но культуру. Почали формуватися цинізм, скепсис, містична віра

в долю, приреченість. Усе це породжувало розгубленість перед со-

ціальними катаклізмами, які насувалися на античний світ. Високі

культурні набутки залишалися поза увагою людини, ірраціональ-

не почало захоплювати душі людей. Прогресуюча дисгармонія у

ставленні людини до соціуму, розвал поліса як об’єднуючої лан-

ки руйнували людську благочинність, що стала несумісною з

імперськими орієнтаціями. У цій ситуації особистість не змогла

протиставити себе загальній “необхідності” світового порядку,

який вважав людину не лише фізичною субстанцією, а й духов-

ним і душевним “Я”. На цій хвилі постала потреба у вищому ду-

ховному абсолюті, який став би виразником людини, віднайшов

їй місце у процесах, які формувались, але стали їй непідвладні.

Демократичний політеїзм змінився на тоталітарний монотеїзм,

спочатку у світоглядній системі. Яскравого вираження це набуло в

період Середньовіччя. Майже вся Європа стала християнською.

Політеїзму вона протиставила монотеїзм, високій духовності — ас-

кетичний ідеал, аналізу явищ — книжні знання, які спиралися на

постулати Біблії; беззаперечним був авторитет церкви. Радикально

змінилися сприйняття та розуміння культури. Природа втратила

суверенність, змінилася психологічна домінанта, духовний світ із

землі перейшов на небо, і людина, яка тілесно належала землі, ду-

ховно співвіднесла себе з небесними сферами. З одного боку, це

спричинилося до розгубленості, а з іншого — до радісної надії на

те, що Бог, він же Вищий Розум і уособлення Вищої Справедли-

вості, захистить людину там, на небі, від незгод, які випадали в

земному бутті. Тому культура свідомості та самосвідомості зосеред-

жується на умоглядному характері, культивується інтерес до

книжної вченості, начитаності як показника культури. Активно

формується модель бачення Бога як єдиносущого, який пік-

лується про спасіння людини і навіть посилає на муки до землян

свого сина. Ця ірраціональність почала утверджувати у свідомості

тези про абстрактні поняття віри, надії та любові, вмотивовуючи

те, що людина — це слабка, безпорадна, гідна жалю істота і на-

чебто в цій слабкості її велика сила. Доводилося, що найвищим

уособленням щастя є пізнання Бога, тобто заперечувався особис-

тісний чинник заради абстрактної ідеї пізнання. Почало діяти за-

перечення: не пізнавши себе, не можна пізнати Бога. Таким чи-

ном, щастя і свобода людини опинилися у прямому підпорядку-

ванні абстрактній ідеї, а це породило концепції, які й розкололи

християнський світ на католицький і православний.

Культура як цілісне явище умовно поділяється на підгрупи:

побутова, політична, правова, художньо-творча, технічна, ви-

робнича тощо. Для побутової культури характерні особливості

певної території, народів, які тривалий час проживають на ній. На-

роди відзначаються особливостями державного устрою, еконо-

мічних відносин, обрядової системи вірувань, міжособистісних

стосунків. Кожний регіон до певної міри має загальні риси зі

своїми сусідами, але всередині нього помітні також суттєві

відмінності. Візьмемо для прикладу форму привітання народів,

які проживають на євразійському континенті: привітання япон-

ця, китайця не схожі на привітання слов’ян, німців, італійців,

адже в кожного з них вони зумовлені особливостями морально-

особистісних стосунків і норм, які складалися в цих народів уп-

родовж історичного часу.

Політична культура — важливий чинник суспільства, що фор-

мується виходячи з реальних соціально-економічних відносин, які у

різних народів в один і той час розвивалися по-різному. Якщо в

Європі впродовж ХI–ХIII ст. склалась умовно стабільна політична

система, яка базувалася на засадах християнства, то в Централь-

ній Азії (монгольський улус) того часу функціонувала родинно-

побутова, передфеодальна система, завдяки чому Чингісхан ство-

рив міцну державу, засновану на абсолютистській підпорядкова-

ності.

Правова культура формувалась і формується на базі перших двох,

тому чим вищий рівень суспільства, тим вищий рівень правових

відносин, але сьогодні спостерігається своєрідний парадокс — з

ускладненням соціально-економічних умов і державних структур

дедалі важче впорядковувати правові відносини. Вони досить час-

то суперечать нормам побутової та етнічної культури і, як прави

ло, починають служити не людині, а потребам партій і великого

капіталу, які не завжди враховують потреби самої людини.

Художньо-творча культура уособлює багатоаспектність і бага-

товимірність людської художньої діяльності, охоплюючи народну ху-

дожню творчість і професійну мистецьку діяльність. Вони мають як

спільні, так і відмінні риси. Народна творчість не завжди передба-

чає опанування певним видом діяльності на рівні професії, як,

наприклад, побутові танці, спів, складання поетичних творів, бу-

дівництво, вишивання, килимарство, ткацтво тощо. Для професій-

но-мистецької роботи потрібно обов’язково оволодіти професією

художника, композитора, скрипаля тощо, пройти серйозну шко-

лу професійного навчання, яке триває 5–10 років, і лише по тому

суспільство одержить професіонала високого класу. Вимоги щодо

диференціації підготовки кадрів особливо підвищились у ХIХ ст.

Внаслідок розвитку техніки впродовж останніх 150 років

підвищились вимоги до технічної культури, адже людина ХХ ст.

приділяє технізації середовища проживання близько 70 % свого

часу. Техніка супроводжує життя людини протягом усієї доби, при-

гнічує, перетворює її на техноробота, тобто істоту, що підкоряєть-

ся машині. Машина диктує людині стиль поведінки, визначає май-

же повну залежність від себе, а відтак людина стає безпорадною без

машини та її допомоги. Тому нагальним є питання про вироблення

норм культури техніки, техніцизму та віднайдення етичних

співвідношень та взаємозв’язків машини і людини. Ми не випадково

висунули на перше місце машину, адже вона почала диктувати стиль

життя.

Остання теза загострює проблему виробничої культури,

оскільки моделі й співвідношення попередніх часів не адекватні

нинішнім проблемам. До середини ХIХ ст. трудові колективи, як

правило, були малочисельні, і керівник мав можливість контро-

лювати підлеглих. При утворенні великих і надвеликих трудових

колективів, що об’єднують від 300 до кількох тисяч людей, поча-

ли виникати проблеми щодо норм та етичних відносин між чле-

нами колективу та керівництвом. Природним для ХХ ст. став поділ

світу на соціально-економічні й політичні системи, які зумовлю-

ють притаманні лише їм норми виробничої культури. Це потребує

вироблення оптимальних моделей виробничих відносин, виробни-

чої культури з максимальною адресною прив’язкою. Узагальнені

рекомендації, що розроблені для певного суспільства, наприклад

Д. Карнегі, жодною мірою не придатні для держав, які утворили-

ся на теренах колишнього СРСР, вони не враховують, та й не мо-

жуть ураховувати психологічні особливості людей, які сформува-

лись в одній політичній системі і раптом велінням долі чи часу

кинуті в іншу.

Культура має такі форми вираження: наукові, технологічні, ми-

стецькі, світоглядно-релігійні та ін. Наука як уособлення і найви-

щий рівень розвитку культурного процесу узагальнює, класифі-

кує, формує освітній процес. Усі ці чинники сприяють розвитку

суспільної думки, що, у свою чергу, сприяє нагромадженню на-

ціонального валового продукту, національного валового доходу,

а це визначає суспільно-економічний рівень життя людей у дер-

жаві.

Високий науковий рівень суспільства забезпечує технологічну

культуру виробництва, що полегшує працю людини, вивільняє

значну кількість позаробочого і вільного часу, завдяки чому осо-

бистість одержує більше можливостей всебічно розвиватися на ко-

ристь суспільства. Мистецтво дає людині як особистості мож-

ливість утвердитися на рівні самодостатнього суб’єкта через само-

вираження.

Світоглядно-релігійна культура розділилася. Зараз це дві неза-

лежні системи — партійна і релігійно-теологічна. Перша обіцяє всі

блага людині тут, у цьому житті, друга — всіляко намагається

відволікти людину від земного буття, обіцяючи блага в потойбіч-

ному світі. Кожний вільний обирати те, що йому більше імпонує.

На сучасному етапі культурологія є однією з визначальних

дисциплін, що дає змогу об’єктивно висвітлити труднощі та су-

перечності, властиві суспільству. Вивчивши та узагальнивши

кращі досягнення, вироблені людством, на основі системного

підходу, розроблених культурологічних методик і методологій,

можна сформувати високий етико-культурний та естетичний

рівень фахівця, який вмітиме кваліфіковано, з урахуванням

новітніх досягнень вести господарство будь-якої форми власності.

У цьому разі домінуватиме провідна теза суспільства: більше ба-

гатих — менше бідних, адже багате суспільство може забезпечи-

ти особистості належний рівень життя. Ціннісні орієнтації, вироб-

лені на основі грунтовного опанування культурних процесів, сприя-

тимуть розвитку культури виробництва, адже чим вища культура

виробництва, тим вища якість товару; чим вища якість товару,

тим вищий одержаний прибуток; чим вищий прибуток, тим вищий

національний валовий дохід; чим вищий національний валовий дохід,

тим вищий прибуток, а точніше, оплата праці суб’єкта. Як бачи-

мо, коло замкнулося.
^ Розділ II КУЛЬТУРА І ЦИВІЛІЗАЦІЯ
Під час класифікації та узагальнення суспільних і культурних про-

цесів природно виникає бажання визначити першопочатки люд-

ства, його зародження, походження, тривалість життя на Землі та

на конкретній території. На ці запитання відповідей безліч, оскіль-

ки знахідки, які засвідчують буття людини, відсуваються в часі

щораз далі й далі. Щороку археологи знаходять нові свідчення діяль-

ності на Землі людини розумної. Людина розумна, тобто така, яка

свідомо здійснювала трудовий процес, з’являється на рубежі серед-

нього і верхнього палеоліту. Вважається, що це вже “справжня”

людина, за науковою термінологією — Homo sapiens.

Цей період став межею, яка відокремила світ людини від світу

тварин, і засвідчує витоки формування культурних процесів, що

відзначають вчені при аналізі найдавніших пам’яток. Вони підтвер-

джують тезу про те, що праця стала вирішальним чинником у ста-

новленні людини, дала їй перевагу над іншими біологічними ви-

дами і зберегла протягом тисячоліть людський рід. Найпростіші

засоби та інструменти, що були виготовлені з кістки, рогу, каме-

ню, стали трампліном до створення фігуративних зображень, а

отже, фіксації інформації доступними засобами, які умовно на-

зиваються протописемністю. Це сприяло формуванню конкретно-

образного первісного мислення, де фіксувалися загальні уявлен-

ня про навколишній світ. Людина, зупинивши “мить”, утвердила

себе у часі й просторі. Це було початком нової форми буття — ху-

дожньої форми, коли подія, явище осмислювались стосовно влас-

ного буття. Безліч пам’яток, які людство залишило по собі на всій

території земної суші, дають змогу простежити його адаптацію до

природних умов, їх освоєння.

Вивчення культурного процесу дає змогу осягнути історичні

умови функціонування у соціумі соціальної групи, народу чи ре-

гіону, простежити за розвитком суспільства. Динаміка культурного

процесу показує народження нових форм мислення, їх інтеграцію

в соціальну практику, формування систем, спадковість традицій,

відтворення або відмирання певних явищ у життєвій практиці.

Археологічна культура не завжди збігається з трактуваннями

культури у філософському, соціологічному, етнографічному ро-

зумінні, оскільки визначає спільність матеріальних пам’яток, які

належать до одного часу і розміщуються на певній території. Як

правило, археологи дають назву культурі за місцем перших зна-

хідок або за певною характерною ознакою.

Археологічні культури поділяються на три великих періоди:

· ранній (нижній) палеоліт (3 млн — 100 тис. років тому);

· середній палеоліт (100–30 тис. років тому);

· пізній (верхній) палеоліт (30–8 тис. років тому).

У кожному періоді виокремлюються культурні періоди, які

мають власні назви:

1. Перигорд (30–20 тис. років тому). Характерні крем’яні плас-

тинки з ретушованими краями, шила з кістки, наконечни-

ки списів. У пізній період спостерігаються фігуративні зоб-

раження тварин і людини.

2. Оріньяк (20–19 тис. років тому). Характерні ретушовані пла-

стинки з кремнію, шкребки, різці, кістяні наконечники;

світильники, посуд для приготування фарби; мистецтво ма-

лих форм: дрібна скульптура, гравюра на кістках і кам’яних

уламках; відбитки рук по фарбі, формування орнаменту

(“макарони”), де простежується певний малюнок; статует-

ки жінок з мамонтової кістки або м’якого каменю. Це перші

в історії символи. Археологи та історики культури цей період

інколи називають епохою палеолітичних Венер.

3. Солютре (18–15 тис. років тому). Після тимчасового відступу

льодовика суттєво змінюється життя палеолітичного людства.

Характерні надзвичайно висока для палеоліту техніка оброб-

ки крем’яних виробів, які використовуються як наконечни-

ки списів, дротиків, а також як ножі та кинджали; шкреб-

ки, проколки, голки, різноманітні статуетки, гравюри на

камені та кістках.

4. Мадлен (15–10 тис. років тому). Через новий наступ льодо-

вика клімат стає значно суворіший, змінюється житло лю-

дей, вони переважно живуть у печерах, ведуть кочовий

спосіб життя, полюючи на оленів. З огляду на це змінюють-

ся види зброї на такі, що більше придатні для полювання на

великого звіра. З’являються символічні зображення: коло,

спіраль, меандр, свастика. Найбільше досягнення — печер-

ний живопис. Найвідоміші пам’ятки цього часу — печерні

галереї Альтаміра, Ласко, Монтеспан.

Жанрова розмаїтість знайдених зображень велика — 512 фігур

людей, близько 100 людиноподібних істот і 986 тварин. Особ-

ливість живопису — реалістичне відтворення, особливо тварин:

бізони, мамонти, коні намальовані так натуралістично і детально,

що зоологи визначають навіть їх біологічний вид. Аналізуючи пе-

черний живопис, можна стверджувати, що приблизно 15–10 тис.

років тому в суспільстві почалося розмежування професій: люди-

на, яка досконало володіла якоюсь професією, мала змогу одер-

жати “професійний” статус.

Наприкінці мадленського періоду печерний живопис поступо-

во зникає, поступаючись орнаменту. Багато дослідників схиляють-

ся до думки, що в орнаментах закодована певна інформація — це

своєрідний вид писемності, культурна передформа відображення

світу, що уособлює передрелігійні уявлення, мистецтво, пранау-

ку. Знайдені зображення і знаки можна прочитати, лише знаючи

правила певної граматики, що зникла.

З огляду на високий рівень відтворення життєвих реалій візу-

альними рядами можна стверджувати, що в цей час вокальна ко-

мунікація почала переходити в осмислену мову. Homo sapiens під

впливом певних обставин, а саме: ускладнення технологічних про-

цесів, психосоціальних відносин сформував мовний процес, який забез-

печив нагальну потребу в комунікативних зв’язках.

З таненням льодовика починається осіле життя, у людини зни-

кає потреба пересуватися слідом за тваринами, на яких вона по-

лювала; навколишнє середовище дає можливість прогодуватися,

починається розподіл праці. Чоловік, як і раніше, полює, а жінка

працює в оселі; у зв’язку з розподілом діяльності кожний малює

те, що більше знає: чоловіки — переважно тварин, сцени полю-

вання, жінки — орнаменти, прикрашаючи ними речі побуту.

Отже, типологізація з урахуванням чинників розвитку археологі-

чних культур, особливо останнього періоду, дає підстави бачити в

ньому ознаки цивілізації, що стало епохальним явищем у загально-

культурному процесі розвитку людства.

Поняття “цивілізація” було визначено у ХII ст.: походить від

лат. civilis — громадянський, державний. Водночас його викорис

товують як синонім культури, переважно матеріальної. У сучасній

науковій літературі цей термін об’єднує соціокультурну специ-

фіку суспільства, яка враховує саморозвиток, ліквідацію й само-

ліквідацію автономних локальних цивіліз