Реферат: Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

На правах рукопису

ФАТХУТДІНОВ Василь Гайнулович

УДК 340.0; 340.1

ПРАВООХОРОННА ДІЯЛЬНІСТЬ: ПРИРОДА, СУТНІСТЬ, ГУМАНІЗМ (ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ)

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень



Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук


Науковий керівник –

^ БОБРОВНИК Світлана Василівна

кандидат юридичних наук, професор


Київ – 2006
З М І С Т


ВСТУП....................................................................................................


3

^ РОЗДІЛ 1. ПРАВООХОРОННА ДІЯЛЬНІСТЬ: ПРИРОДА, СУТНІСТЬ, МЕТОДИ, ВЗАЄМОДІЯ З ПРАВОМ ТА ПРАВАМИ ЛЮДИНИ




1.1. Соціальна природа, сутність та методи правоохоронної діяльності (філософсько-правовий аспект) ........................................


11

1.2. Право та правоохоронна діяльність: природа взаємодії..................................................................................................


36

1.3. Права людини та правоохоронна діяльність: взаємодія та взаємозалежність...............................................................................


54

Висновки до розділу 1..........................................................................

69


^ РОЗДІЛ 2. ЛЮДИНА В СИСТЕМІ ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ




2.1. Природа і сутність людини як об’єкта правоохоронної діяльності (гносеологічний рівень)......................................................


71

2.2. Людина в системі правоохоронної діяльності (антропологічний та теоретико-методологічний аспекти)................


96

Висновки до розділу 2.........................................................................

118


^ РОЗДІЛ 3. ПРАКТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ (НА ПРИКЛАДІ ОВС)




3.1. Правовий статус громадянина та співробітника міліції як основа їх взаємодії............................................................................


121

3.2. Законність як гарантія взаємодії громадянина і співробітника міліції..............................................................................


147

3.3. Нормотворча діяльність органів внутрішніх справ: гарантії, ознаки, вимоги, принципи, мета............................................


164

^ Висновки до розділу 3.........................................................................

194


ВИСНОВКИ..........................................................................................

197


^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.........................................


201


В С Т У П


Актуальність теми. Виключна роль держави і права у житті сучасного суспільства природним чином визначають як теоретичну, так і практичну значимість проблем, пов’язаних з державно-правовою організацією та регулюванням суспільного життя. Одним із важливих напрямків цієї діяльності є встановлення та забезпечення демократичного правопорядку, що відповідає нормам міжнародного права. Саме правопорядок є основою та невід’ємним атрибутом правової держави, що визначає реальність права, обсяг прав та свобод громадян і держави та співвідношення цих прав і свобод у реальній суспільно-політичній дійсності. Важливим засобом забезпечення згаданих прав є правоохоронна діяльність спеціальних органів держави.

Дослідження проблем правоохоронної діяльності пов’язується не лише з аналізом її сутності, змісту та природи, а і належить до тих питань, які потребують переосмислення у відповідності до змін пріоритетів у розвитку суспільства. Це пояснює актуальність аналізу ролі правоохоронних органів у забезпеченні, гарантуванні та охороні прав і свобод людини, які на конституційному рівні визначені як вища соціальна цінність.

Ключова роль людини у побудові правової держави, у встановленні правопорядку, у правоохоронній діяльності і визначила основну ідею цієї роботи – дослідити правоохоронну діяльність під кутом зору місця і ролі в ній людини. Людини як об’єкта правоохоронної діяльності і людини як суб’єкта правоохоронної діяльності.

Правоохоронні органи, з однієї сторони, покликані виконувати вимоги законів, що закріпляють права та свободи людини, з іншої – вони наділені відповідними розпорядчими повноваженнями, у тому числі і правом розробляти і приймати підзаконні акти нормативного характеру, націлені на регулювання „технологій” реалізації прав та свобод громадян. В сучасних умовах становлення української держави, коли відбувається посилення соціальної функції органів внутрішніх справ, суттєво зростає їх значення не лише як засобу захисту прав та свобод, а і їх забезпечення. При цьому їх забезпечення здійснюється як у правозастосовчій діяльності, так і нормотворчій, що є невід’ємною частиною системи правового регулювання.

У вітчизняній юридичній та філософській літературі проблеми соціального регулювання, правопорядку та правоохоронної діяльності завжди займали важливе місце та активно досліджувались. Вагомий внесок у їх розробку внесли ідеї видатних мислителів В.С. Соловйова, П.І. Новгородцева, Б.М. Чичеріна, Л.Й. Петражицького, Є.М. Трубецького, Г.Ф. Шершеневича, М.М. Коркунова, Б.О. Кістяківського, С.Л. Франка. Значне місце ця проблематика займає у сучасній науковій літературі. Питання забезпечення законності, правопорядку та правоохоронної діяльності були предметом дослідження у роботах Ю.Г. Арзамасова, А.І. Алексеєва, О.Є. Жалінського, В.М. Кудрявцева, М.С. Маясіна, В.Т. Томіна, І.В. Ростовщикова, В.В. Черданцева, В.П. Федорова.

Не були обійдені увагою і проблеми забезпечення прав людини у діяльності правоохоронних органів. Різноманітні аспекти цієї проблематики аналізувались у працях В.С. Афанас’єва, С.С. Алексєєва, М.В. Вітрука, І.Я. Дюрягіна, Н.Л. Гранат, Л.М. Колодкіна, В.В. Лазарєва, О.С. Мордовця, О.А. Лукашевої, М.Ф. Орзіха, С.В. Поленіної, В.М. Чхіквадзе.

Питання правоохоронної діяльності та прав людини є предметом дослідження сучасних вітчизняних вчених. Особливо актуальними є ідеї, викладені у працях В.Б. Авер’янова, О.Ф. Андрійко, О.К. Безсмертного, І.В. Бондаренка, О.В. Зайчука, А.П. Зайця, С.Д. Гусарєва, А.М. Колодія, В.В. Копєйчикова, М.І. Козюбри, Р.А. Калюжного, Н.М. Оніщенко, П.В. Онопенка, О.В. Петришина, П.М. Рабіновича, О.Ф. Скакун, С.П. Сегеди, О.Д. Тихомирова, Ю.С. Шемшученка, О.В. Шмоткіна та ін.

Разом з тим, не дивлячись на багатоманітність наукових ідей стосовно правоохоронної діяльності, її завдань, структури та функцій в якості окремого предмету дослідження питання природи, сутності правоохоронної діяльності; її антропологічних основ; забезпечення прав людини в нормотворчій діяльності відомчого правоохоронного характеру аналізується на комплексному рівні у цій роботі як одній із перших. Виходячи з цього, у дисертаційній роботі сформульовані об’єкт, предмет, мета та завдання дослідження.

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота є складовою частиною загальної науково-дослідної програми Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Робота пов’язана з плановими темами відділу теорії держави і права Інституту „Теоретико-правові проблеми законності” (номер державної реєстрації 0101U001010), „Теоретико-методологічні проблеми розвитку правової системи України” (номер державної реєстрації 0102U001597).

^ Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є з’ясування природи та сутності правоохоронної діяльності як аспекту соціального управління та важливого засобу гарантування і охорони основних прав людини.

Зазначена мета зумовила постановку і розв’язання наступних завдань:

дослідити соціальну природу та сутність правоохоронної діяльності;

проаналізувати подвійну природу правоохоронної діяльності як особливого різновиду соціальної діяльності та державно-правового аспекту соціального управління;

обґрунтувати авторське визначення правоохоронної діяльності;

визначити протиріччя правоохоронної діяльності, що обумовлюють її сутність, зміст, природу та функції;

визначити взаємодію та взаємозалежність прав людини та правоохоронної діяльності;

проаналізувати природу та сутність людини як об’єкта правоохоронної діяльності;

дати характеристику співвідношення категорій „природне право” та „природні права людини”;

виявити антропологічний аспект діяльності людини в системі правоохоронної діяльності;

розкрити поняття і зміст нормотворчої діяльності правоохоронних органів;

визначити основні етапи підготовки нормативних документів правоохоронними органами.

^ Об’єктом дослідження є правоохоронна діяльність як один із аспектів соціального управління, що має державно-владний характер.

Предметом дослідження є природа, сутність та методи правоохоронної діяльності, її співвідношення з правом та правами людини.

^ Методи дослідження. Дослідження побудовано на використанні загальнонаукових та спеціально-наукових методів. З позицій діалектики правоохоронна діяльність вивчалась під кутом об’єктивних факторів і властивостей, всебічно, з виокремленням властивих їй зв’язків та внутрішніх суперечностей. Прийоми формальної логіки використовувались для доведення істинності зроблених автором суджень стосовно природи і сутності правоохоронної діяльності. Системний метод надав можливість визначити місце правоохоронної діяльності в системі засобів соціального та державно-владного управління. За допомогою герменевтичного методу здійснювалось вивчення змісту правоохоронних відомчих нормативних актів, історичний метод надав можливість встановити залежність правоохоронної діяльності від рівня розвитку суспільства і держави. Структурно-функціональний метод забезпечив виокремлення структурних елементів, принципів та вимог правоохоронної діяльності. Метод порівняння надав можливість виокремити спеціальні та особливі риси таких категорій, як правозахисна, правоохоронна та державно-владна діяльність. Антропологічний метод застосовувався в процесі характеристики гуманістичної спрямованості правоохоронної діяльності та її значення як засобу гарантування і охорони прав людини.

^ Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація являє собою одне з перших у вітчизняній юридичній літературі комплексне дослідження правоохоронної діяльності, яке охоплює проблему сутності, природи, мети цього виду державної діяльності та її значення у гарантуванні та охороні прав людини.

Наукова новизна даної дисертації полягає у наступних висновках, положеннях та рекомендаціях, що відображають особистий внесок автора у дослідження проблеми:

досліджена природа правоохоронної діяльності через характеристику її соціальної необхідності; методів, засобів та способів її здійснення; мети та суб’єктів правоохоронної діяльності; факторів та умов, що визначають її суспільну корисність та ефективність;

доведено, що однією із форм соціального управління є державно-правова, складовою частиною якого є правоохоронна діяльність. Метою цього виду соціального управління є забезпечення стійкого, цілісного функціонування і розвитку соціального співтовариства як єдиного цілого, її структурно-організаційною основою є право;

визначена подвійна природа та сутність правоохоронної діяльності, яка являє собою, з одного боку, особливий, специфічний вид соціальної діяльності, а з іншого – особливий державно-правовий різновид соціального управління;

обґрунтовано авторське визначення правоохоронної діяльності як здійснюваної на основі Конституції та в межах наданих повноважень нормативно та процесуально регламентованої діяльності спеціальних органів держави та посадових осіб, спрямованої на забезпечення виконання нормативно-правових актів, зміцнення законності та правопорядку, гарантування і забезпечення конституційних прав та інтересів громадян;

обґрунтовано співвідношення категорій „природне право” та „природні права людини” через характеристику проблем співвідношення суті та існування права; розуміння та пояснення природи права; соціальної обумовленості та соціальної функції права;

визначено, що в основу вияву антропологічних та методологічних аспектів людини як об’єкта і суб’єкта правоохоронної діяльності може бути покладена натуралістична (природна) чи супранатуралістична (надприродна) природа людини та екзоатропний (зовнішній) та езоатропний (внутрішній) підходи до її пізнання;

обґрунтовано три основних рівні пізнання людини, що значною мірою визначають її значення у правоохоронній діяльності: світоглядовий, що пояснює природу людини з точки зору її відношення до оточуючого світу; антропологічний, що виявляє можливості людини як суб’єкта суспільних відносин; природно-науковий, що досліджує якою є людина. Завдання полягає у тому, щоб синтезувати ці підходи в процесі пояснення природи і суті людини як важливої складової правоохоронної діяльності;

визначено зміст та особливості загальних і спеціальних прав та обов’язків громадян у сфері правоохоронної діяльності. До загальних належать: право на звернення у зв’язку з реалізацією суб’єктивних прав; право на адміністративне і судове оскарження дій (рішень); право на відшкодування шкоди та самозахист від протиправних дій осіб, що здійснюють правоохоронну діяльність. Спеціальні права і обов’язки пов’язуються із здійсненням громадянами суб’єктивних прав чи виконанням юридичних обов’язків в окремих сферах правоохоронної діяльності. Загальні обов’язки громадян виявляються у дотриманні законів та підзаконних актів уповноважених правоохоронних органів, виконання законних вимог працівників цих структур, пред’явлення документів, що засвідчують особистість та ін.;

проаналізовано основні обов’язки суб’єктів, що здійснюють правоохоронну діяльність, які безпосередньо впливають на її ефективність. Серед них обов’язки по забезпеченню особистої безпеки громадян, по охороні власності та наданню правової допомоги громадянам;

доведено, що характеристика нормотворчої діяльності правоохоронних органів повинна засновуватись на тому, що вона є складовою системи правового регулювання; ця діяльність є різновидом відомчого регулювання, вона має галузевий характер, оскільки є реалізацією спеціальної компетенції державно-владних органів;

виокремлено основні етапи підготовки нормативних документів правоохоронними органами: збір, вивчення матеріалів, що належать до регульованої сфери; розробка концепції, складення плану проекту документа; розробка проекту; доопрацювання тексту; комплексна експертиза проекту і підготовка остаточного тексту; візування та погодження акту; подання на підпис; державна реєстрація відомчого нормативного акту.

^ Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що висновки, положення і рекомендації даної роботи сприятимуть подальшому розвитку юридичної науки, зокрема теорії держави та права і філософії права.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані у практичній діяльності, спрямованій на адекватне визначення сутності правоохоронної діяльності, її управлінського характеру та гуманістичної спрямованості.

Результати даного дослідження можуть бути використані в процесі викладання загальнотеоретичних дисциплін та при підготовці відповідних підручників, навчальних посібників та програм.

^ Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконане автором особисто. Теоретичні положення та висновки ґрунтуються на особистих дослідженнях автора, узагальненні практики, аналізі наукових та нормативних джерел, на які зроблено посилання. Публікації по дисертації у співавторстві відсутні.

^ Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана і обговорена у відділі теорії держави і права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України та на кафедрі теорії держави та права КНУВС. Основні результати дисертації оприлюднені у доповідях та викладені у тезах наступних науково-практичних конференцій: „Права людини та юридична відповідальність” // Юридичні читання молодих вчених: Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції 23–24 квітня 2004 р. – К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2004. – С. 261–264; „Людина у сфері правоохоронної діяльності: сутність та природа” // Другі юридичні читання: Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції 18 травня 2005 р. – К., 2005. – С. 151–153.

Публікації. Основні результати і висновки, сформульовані в дисертації, викладені у 4-х наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.

^ Структура дисертації. З урахуванням об’єкту, предмету, мети і завдань, дослідження структурно складається із вступу, трьох розділів, поділених на вісім підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 223 сторінки, з них 23 сторінки – список використаних джерел з 326 найменувань.


Р О З Д І Л 1


^ ПРАВООХОРОННА ДІЯЛЬНІСТЬ: ПРИРОДА, СУТНІСТЬ,

МЕТОДИ, ВЗАЄМОДІЯ З ПРАВОМ ТА ПРАВАМИ ЛЮДИНИ


1.1. Соціальна природа, сутність та методи правоохоронної діяльності

(філософсько-правовий аспект)


Правоохоронна діяльність – діяльність виключно соціальна. Тому зрозуміти її природу і сутність можливо лише у контексті тієї соціальної реальності, в межах якої вона формується, функціонує і розвивається. Іншими словами, в широкому значенні природа і сутність правоохоронної діяльності визначаються як природою та сутністю самої людини, так і способом сумісної життєдіяльності людей.

Виходячи із визначення соціальної природи правоохоронної діяльності важливими є характеристика:

соціальної необхідності правоохоронної діяльності;

природи та сутності цього виду діяльності;

методів, засобів та способів її здійснення;

мети та суб’єктів правоохоронної діяльності;

факторів та умов, що визначають її суспільну корисність та ефективність.

Об’єктивна необхідність соціальної діяльності, конкретно-історичною формою якої є діяльність правоохоронна, обумовлена як природою самої людини, так і природою, способом спільної життєдіяльності суспільства. Таким чином, існують дві основні групи причин, які детермінують соціальну необхідність цієї діяльності, а отже, і діяльності правоохоронної: а) причини, які пов’язані з тривалим і складним процесом становлення (соціалізації) людини (особистості); б) причини, які обумовлені способом спільної життєдіяльності людей [248, с. 42].

Розглянемо ці причини більш детально.

Говорячи про природу людини, ми не маємо на увазі філософського, світоглядного рівня розуміння її природи і сутності. Навпаки, мова йде про ту природу, яка дана безпосередньо, яка очевидна, яку не потрібно виявляти і доводити теоретично, яка існує як наявна реальність і з якої випливає соціальна необхідність певного виду діяльності, історичною формою якої є діяльність правоохоронна [44, с. 47].

Очевидним фактом, який не вимагає особливого доведення, є той факт, що людина як жива природна істота є дуже недосконалою, щоб вижити в одиночку. Недосконало „озброєна” природою фізично, вона може вижити в суворих умовах боротьби за існування лише у співтоваристві з собі подібними. Врешті-решт вона вижила і перемогла через те, що створила собі свою, особливу сферу існування, свою „другу природу”. Завдяки цьому вона не тільки вижила, але і якісно виокремилась із іншого тваринного світу.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Соціальна обумовленість і необхідність правоохоронної діяльності полягає у тому, що спільна діяльність людей і соціалізація людини можливі лише в межах соціального співтовариства. Це співтовариство може нормально функціонувати і розвиватися лише за умови збереження своєї єдності та цілісності. Ця єдність та цілісність можливі лише за наявності певної стабільності, стійкості та передбачуваності функціонування і розвитку цього співтовариства. Досягається ця мета за допомогою певної організації (порядку) соціального співтовариства в єдину, цілісну і взаємопов’язану систему, як шляхом встановлення в ньому певних вертикальних і горизонтальних взаємозв’язків, так і шляхом вироблення і закріплення певних стійких, загальнообов’язкових норм і правил поведінки. Тільки за наявності цих обов’язкових умов, тобто за наявності певної соціально-економічної структури і певних загальнообов’язкових правил поведінки, можлива сумісна життєдіяльність людей, а отже і соціалізація нових суб’єктів співтовариства. Ця об’єктивно необхідна в будь-якому соціальному співтоваристві функція реалізується за допомогою управління як особливого виду соціальної діяльності. Саме тому управління – невід’ємний атрибут будь-якого соціального співтовариства, а отже об’єктивно необхідний вид соціальної діяльності [27, c. 276].

Однією із конкретно-історичних форм соціального управління і є державно-правове управління, складовою частиною якого є правоохоронна діяльність. Метою цього виду соціальної діяльності (управління) є забезпечення стійкого, цілісного функціонування і розвитку соціального співтовариства як єдиного цілого. Її структурно-організаційною основою є право, що являє собою систему загальновизначених норм і правил поведінки, які спираються на авторитет і силу держави. В цьому широкому загальносоціологічному і історичному контексті стає зрозумілою природа і сутність правоохоронної діяльності, яка являє собою: а) особливий, специфічний вид соціальної діяльності; б) особливий державно-правовий різновид соціального управління.

Такий підхід надає можливість: по-перше, дослідити правоохоронну діяльність в широкому і вузькому розумінні, а по-друге, більш детально і предметно визначити її сутність і основні структурні елементи. Основними серед них є об’єкт і суб’єкт цієї діяльності, а також природа і сутність тих відносин, які виникають між людьми в процесі цієї діяльності [219, c. 158].

В широкому значенні правоохоронна (правозахисна) діяльність розуміється як будь-яка діяльність, націлена на забезпечення прав і свобод людини в обсязі, визначеному і закріпленому в міжнародно-правових документах [284, c. 79]. Таке розуміння правоохоронної діяльності має принципово важливе значення, оскільки воно забезпечує об’єктивну основу для аналізу і дослідження конкретного виду правоохоронної діяльності. Які ж принципові висновки випливають із широкого розуміння правоохоронної діяльності? По-перше, всі права і свободи людини, закріплені в міжнародно-правових документах, це не якесь благодіяння, надане кимсь людині. Навпаки, це її власні, невід’ємні, невідчужувані права, які прямо випливають з її природи і суті. Це права, які людина не повинна ні в кого просити, навпаки, це її права, які вона має як людина і які у неї ніхто не має права відняти. Це такі права, які не можуть бути обмежені, а тим більше виключені будь-яким національним законодавством, яким би „благородним” або „цілеспрямованим” воно не було і якими б причинами це не обґрунтовувалось [211, c. 4].

По-друге, це такі права, забезпечувати і охороняти які повинна кожна людина, кожна організація, кожна держава, кожен народ. Забезпечувати всіма доступними засобами, починаючи від освіти і навчання, і закінчуючи глобальними міжнародними заходами. Всі повинні робити все для їх загального і ефективного визнання і здійснення [109, c. 19]. Звідси зрозумілим стає те, що проблема правової держави, проблема правопорядку, проблема правоохоронної діяльності мають не лише юридичний, а і загальносоціальний, загальнолюдський характер, породжують практичні і теоретичні наслідки.

У вузькому значенні правоохоронна діяльність розуміється як діяльність держави в цілому або як діяльність її спеціальних органів по забезпеченню і охороні тих конкретних прав і свобод громадян (суб’єктів права), які відображені і закріплені в діючому національному законодавстві [227, с. 42].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Такий підхід до розуміння природи і сутності правоохоронної діяльності має принципове значення. Воно полягає у наступному:

Цей підхід надає можливість сформулювати і ставити реальні завдання по вдосконаленню конкретної правоохоронної діяльності, виходячи із реальних умов, а не із ідеальних, практично недосяжних цілей.

Він дозволяє покінчити з ілюзією, що найгостріші проблеми правоохоронної діяльності можуть бути легко вирішені шляхом простої заміни одного державного устрою іншим, а тим більше заміною одного керівника правоохоронних органів іншим.

Щоб зрозуміти всю глибину і складність поставлених проблем правоохоронної діяльності, а отже глибинну природу і сутність цієї діяльності, звернемось до більш детального її аналізу.

Суть справи полягає у тому, що поставлені проблеми (протиріччя) породжуються самою природою людини, природою спільної життєдіяльності людей, природою сучасного суспільного устрою. У правоохоронній діяльності вони породжуються соціальним досвідом людей, характером і рівнем їх правосвідомості, правових переконань, їх розумінням права і справедливості. Наявністю або відсутністю правової особистості, метою і завданнями, які вирішуються правоохоронними органами, тобто, в кінцевому рахунку, рівнем розвитку людини і суспільства.

Для вияснення глибинних проблем, пов’язаних із забезпеченням прав і свобод людини в реальній правоохоронній діяльності, звернемось до конкретного прикладу, а точніше кажучи, до аналізу реальної юридичної практики. Скажімо, до відомої дискусії „про суд присяжних засідателів”, яка і на сьогодні не втратила своєї гостроти і актуальності, а навіть стала ще більш гострою” [283, c. 21].

Більшість юристів розглядало і розглядає суд присяжних як якусь вдосконалену форму судочинства, як „паладіум особистої свободи”, як суд справедливий і рівний для всіх. Суд, який став „завдяки гласності і присутності представників суспільства ... школою виховання народу на основі законності” [102, c. 19]. Чи праві юристи? Формально говорячи, так. З юридичної точки зору, з точки зору закону, він повинен бути таким. Він таким задуманий, він так організований [301, c. 17].

Існує і інший аспект проблеми. Всі сторони в суді повинні бути рівними. Формально (юридично) це так і є. Але вони нерівні реально, фактично. До того ж, ця нерівність має об’єктивний характер і в принципі не усувається. Нерівність людей економічно і соціально поза судом призводить до їх нерівності і в стінах суду [178, с. 58]. Економічний і соціальний статус підсудного прямо визначає рівень та якість захисту його прав і свобод. Професійний рівень захисту визначає реальний рівень забезпечення прав і свобод конкретної людини [251, c. 61]. Багатша людина може найняти кращих спеціалістів, аніж бідна. Вже тому люди нерівні при будь-якій, самій досконалій системі судочинства [231, c. 103].

Торкнемося іншого аспекту цієї ж проблеми – об’єктивної, соціальної обумовленості позицій і поглядів учасників судового процесу. Кожен з них бачить і розуміє цей процес по-своєму, виходячи зі свого соціального досвіду, свого соціального статусу, виховання, освіти, забобонів і т. ін. [190, c. 9]. Чи є необхідність доводити, що ця соціальна обумовленість дається об’єктивно, незалежно від людини, її волі та бажання, прямо і різко позначається на ході і змісті усього процесу, що вона породжує упередженість і порушує саме можливість „однакового” погляду на кожну людину, незалежно від її статусу та положення [274, c. 83].

Цей момент присутній в будь-якій правоохоронній діяльності і його не вдається уникнути ніякими організаційними хитрощами і реорганізаціями. Незайве додати, що в правоохоронній діяльності, де конфлікти мають гострий характер, ця проблема вкрай ускладнюється корпоративною солідарністю, захистом „честі мундира” і т. ін. В принципі ця професійна солідарність не має соціально негативного характеру, але вона здатна впливати на правоохоронну діяльність негативно [135, c. 74].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Природа і суть методів соціального управління визначається природою і сутністю об’єкта управління. Існують різні підходи до розуміння методів соціального управління та їх класифікації [303, c. 160].

Це зумовлено насамперед таким фактом, що мета і суть управління полягає в тому, щоб шляхом спеціально цілеспрямованого впливу на об’єкт управління добитися його функціонування (розвитку) в бажаному для управляючої системи режимі (напрямку). Зрозуміло, що вирішити це завдання можливо лише в тому випадку, якщо методи управління, вибрані суб’єктом управління, можуть викликати в об’єкті управління бажані результати [79, c. 91]. Отже, методи управління завжди вторинні по відношенню до управління.

Метод управління має вторинний характер стосовно об’єкта управління в історичному плані. Спочатку з’являється об’єкт управління, а вже потім розробляються методи управління [266, c. 69].

Метод вторинний відносно об’єкта управління в гносеологічному плані. Будь-який метод управління – це сума усвідомлених прийомів, способів і засобів впливу на об’єкт управління [21, c. 29]. Але це можливо лише в тому випадку, якщо ми вже маємо певну суму знань про об’єкт управління. Без наявності цих знань свідомий і цілеспрямований вплив на об’єкт управління просто неможливий. Таким чином, природа та суть будь-якого метода соціальної діяльності остаточно визначається природою і суттю об’єкта цієї діяльності [303, c. 160].

Оскільки вибір методу та його застосування визначаються природою об’єкта управління, то звідси принципово важливий висновок. Вибір і застосування методів правоохоронної діяльності менше всього залежить від самих правоохоронних органів Їх вибір і обсяг їх реального застосування в кінцевому результаті визначається об’єктом управління. В загальносоціологічному плані це залежить від стану правопорядку в державі, в кожному конкретному випадку – від конкретного об’єкта правоохоронної діяльності, тому всі розмови про те, які методи і в якому обсязі застосовувати працівникам міліції, носять в значній мірі схоластичний характер. Вибір і застосування цих методів диктують конкретна обстановка в державі і, насамперед, стан злочинності, а не просто ті чи інші благородні побажання [130, c. 160].

Отже природа та сутність методів управління визначається природою та сутністю об’єкта управління. Базуючись на цьому методологічному принципі, можливо виділити три основні методи соціального управління: а) матеріально-організаційний; б) переконання; в) примус.

В широкому розумінні об’єктом соціального управління є суспільство в цілому. Суспільство є історично сформованою формою спільної життєдіяльності людей. В процесі цієї діяльності формуються та розвиваються численні взаємозв’язки та взаємовідносини людей. Особливе місце в цих відносинах займають відносини матеріальні. Можна сперечатися про їх місце та роль в житті суспільства, але заперечувати їх існування та значення неможливо Ці матеріальні відносини складаються об’єктивно, незалежно від свідомості та волі людей і формують об’єктивну структуру суспільства [282, c. 23]. Зрозуміло, що спільна життєдіяльність людей неможлива без певної організації. Структура спільної діяльності людей визначає структуру суспільства, найважливішими елементами якої є соціальні інститути (держава, сім’я, школа, партії тощо). Матеріально-структурна організація суспільства та існуючі соціальні інститути визначають в значній мірі взаємовідносини соціальних груп, спільнот і, отже, об’єктивно не враховуючи волю людей, визначають їх соціально значиму поведінку. Враховуючи ці об’єктивно існуючі умови, можна характеризувати суспільство як об’єктивно існуючий, історично обумовлений, матеріальний структурно-організаційно підпорядкований об’єкт управління. Саме на цю матеріальну та організаційну структуру суспільства і можна впливати за допомогою матеріально-організаційного методу. Здійснюючи матеріальні та організаційні відносини в суспільстві, суб’єкт управління тим самим змінює ці відносини. Таким чином, сутність матеріально-організаційного методу як методу соціального управління полягає в його можливості цілеспрямовано змінювати матеріально-організаційну структуру суспільства, соціальної групи і тим самим впливати на їх дії і поведінку, тобто управляти ними [317, c. 47]. Це управління може здійснюватись різними способами, за допомогою різних засобів, на різних рівнях, але суть цього методу управління одна – вплив на матеріальну та організаційну структуру об’єкту управління.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

І, нарешті, існує третя група. У цих людей моральна та правова оцінки в загальному і цілому співпадають, тому в цілому існуючий правопорядок їх влаштовує. Але їх не влаштовують способи та ефективність забезпечення та захисту цього правопорядку. Вони вважають, що держава, спеціальні органи або не хочуть, або не можуть ефективно забезпечити і захистити існуючі правові норми. Оскільки для них ці норми не лише правові, але і моральні, то вони вважають їх захист будь-якими способами і засобами справою моральною і справедливою. Отже, справою не лише дозволеною, але і соціально необхідною, тому що вони лише відновлюють „справедливість”, яку не змогли забезпечити право і закон. Якщо ця логіка, особливо на фоні очевидної неефективності сучасної правоохоронної діяльності, проникне в правосвідомість громадян (а така небезпека досить реальна, досить подивитися на сучасних „борців” „за справедливість” і „право” в кіно і літературі), а більше того, в правосвідомість працівників правоохоронних органів, то наслідки цього можуть бути самими важкими. Сама ідея права буде зруйнована, що, звичайно, призведе не до зміцнення правопорядку та справедливості, а до повної анархії, беззаконня та безчинства. Особливо небезпечна ця тенденція д
^ Висновки до розділу 1


Зазначене у цьому розділі обумовлює можливість зробити наступні висновки:

Правоохоронна діяльність по своїй суті є діяльністю соціальною. Вона залишається такою до тих пір, поки вона втілює в собі ту загальну волю, яка закріплена в законі і яка тільки і робить цю діяльність правовою (законною). Отже, діяльність конкретного працівника залишається правовою (законною) до тих пір, поки він діє в рамках тих повноважень, які надані йому суспільством, законом. У цих межах його діяльність має правовий, законний характер, оскільки він лише здійснює ту соціально необхідну діяльність, яку такою визнає суспільство. Як тільки працівник правоохоронного органу приступає до особистого „зміцнення” та „покращення” закону, він робить те, що робить будь-який правоохоронець: загальну волю, відображену в законі, підміняє своєю власною волею і тим самим цю особисту, приватну волю робить загальним законом. В результаті його діяльність з правоохоронної автоматично перетворюється в протиправну, оскільки вона порушує саму ідею права.

Аналіз природи та суті правоохоронної діяльності показує, що вона являє собою виключно складний та суперечливий соціальний феномен. Обумовлена конкретно-історичними обставинами, вона несе в собі всі проблеми та протиріччя даного соціального співтовариства і поза цих обставин її неможливо не зрозуміти, ні пояснити. Ось чому юридичний аналіз правоохоронної діяльності, безумовно, обов’язковий та необхідний, повинен бути доповнений її філософсько-правовим аналізом.

Знайомство з реальною правоохоронною діяльністю з очевидністю демонструє той факт, що в ній відносини виникають і складаються не між абстрактними суб’єктами права, а між конкретними людьми, що мають свідомість, почуття і волю, а також певні ідеали, переконання, цілі і інтереси. Все це, природно, відображається на характері і зм