Реферат: Українська ідея епохи великого переходу

Ігор Каганець


АРІЙСЬКИЙ

СТАНДАРТ


УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ ЕПОХИ ВЕЛИКОГО ПЕРЕХОДУ


Київ

“Видавництво А.С.К.”

2004


ББК 63.3(4УКР)

К 12


КАГАНЕЦЬ І. В..

К 12 Арійський стандарт: Українська ідея епохи Великого

Переходу. — К.: Видавництво А.С.К., 2004. — 384 с., іл.

ISBN 966-319-066-3.


Ким був Ісус Христос — арійцем чи євреєм? Як у Святе Євангеліє потрапили ворожі вставки? Що таке юдеохристи­янська єресь? Коли виникли людські раси? Хто такі слов’яни? До якої держави ми йдемо — диктатури, демократії чи гетьманату? На основі синтезу новітніх досягнень археології, археогенетики, кліматології, історії, антропології, психоінфор­матики та лінгвіс­тики у цій книжці наводиться цілісне бачення основних закономір­ностей розвитку людського роду від 40-го тис. до н. е. до наших днів — епохи Великого Переходу. Розкривається сутність арійства як еволю­ційного локомотиву, а також планетарна функція та перспективи українсь­кого геосоціального організму.

Для широкого кола читачів.


ББК 63.3(4УКР)


Ваші відгуки, зауваження та пропозиції

просимо надсилати авторові на адресу:

а/с 23, Київ-108, 04108, Україна.

Електронна пошта: editor1@perehid.org.ua

Відгуки і критичні статті, інформація про наступні видання, наукові конференції і читацькі клуби “Перехід-IV” —

на сайті “Народний Оглядач” http://observer.sd.org.ua


ISBN 966-319-066-3 © І. В. Каганець, 2003

© «А.С.К.», 2004



Арійська хода України 11

1. Український характер 17

1.1. Народ, етнос, нація 17

1.2. Психіка та етнопсихіка 17

1.3. Типологія національних характерів 19

1.4. Тип української душі 19

1.5. Лицарська культура 22

1.6. Психоінформаційна структура нації 24

1.7. Варни i “чистi групи” 25

1.8. Система “Україна” та її підсистеми 28

1.9. Повернення до природного порядку 29

^ 2. Генеалогія України 32

2.1. Етногенетика 32

2.2. Пульс України 33

2.2.1. АНТИ 35

2.2.2. РУСИЧІ 36

2.2.3. КОЗАКИ 38

2.3. Батьківський етнотворчий фермент 40

2.3.1. ГАЛІЛЕЯНИ 41

2.3.2. Етнічна основа християнства 43

2.3.3. Селекція “екстраверсія—інтроверсія” 44

2.3.4. Вихід галілеян з Палестини 46

2.3.5. Тивер — серцевина Держави антів 50

2.3.6. Слов’яни — гали нової епохи 51

2.3.7. ВАРЯГИ 53

^ 2.3.8. ЛИТОВСЬКЕ ЛИЦАРСТВО 55

2.4. Геосоціальний організм “Україна” 59

2.4.1. Українські етноси та їхні держави 59

2.4.2. Фізіологія етнотворення 61

2.4.3. Формула українського Фенікса 64

2.4.4. Четверта хвиля 65

^ 3. Війна за розум 73

3.1. Тихо! Іде війна! 73

3.1.1. Технологічно-силова війна 73

3.1.2. Економічна війна 73

3.1.3. Прихований геноцид 73

3.1.4. Організаційна війна 74

3.1.5. Інформаційна війна 74

3.1.6. Хронологічна війна 75

3.1.7. Духовна війна 75

3.2. Спокійно, ви в руках Матриці! 76

3.2.1. Мислення воїна 76

3.2.2. Стань незрозумілим для ворога 78

3.2.3. Масква і масквічі 79

3.2.4. Атакуй першим! 81

3.2.5. Мова Третього Гетьманату 82

3.3. Війна за Христа 87

3.3.1. Галілеянин чи юдей? 87

3.3.2. А чи було “обрізання Господнє”? 98

3.3.3. Пасха чи Таємна вечеря? 100

3.4. Метафізичні архетипи 102

3.4.1. Соціокультурна динаміка 102

3.4.2. Невблаганна циклічність 104

3.4.3. Музей патології 104

3.4.4. Принцип чотирьох фаз 105

3.4.5. Архетип “Біоробот” 107

3.4.6. Архетип “Надлюдина” 108

3.4.7. Архетип “Матерія” 109

3.4.8. Архетип “Боголюдина” 109

3.4.9. Системна альтернатива 111

^ 4. Основи расології 113

4.1. Дещо про расові забобони 113

4.1.1. Небезпека змішаних шлюбів 113

4.1.2. Телегонія — заборонена наука 115

4.1.3. Приховані потенції націотворення 117

4.1.4. Шлях до перетворення душі 119

4.1.5. Жаба в казані 121

4.1.6. Тягар білої людини 127

4.2. Принцип расоутворення 131

4.2.1. Палеоантропи — неоантропи — великі раси 131

4.2.2. Літосферне зміщення 134

4.2.3. Формування великих рас 139

4.2.4. Головний індекс 139

4.2.5. Негроїди 140

4.2.6. Монголоїди 141

4.2.7. Європеоїди 142

4.2.8. Великі раси та еволюція Homo sapiens 143

4.3. Психологія великих рас 145

4.3.1. Спостереження Гюстава Лебона 145

4.3.2. Хроніка Ура-Лінда 147

4.3.3. Психоінформатика і вертикальна типологія 149

4.3.4. Homo simplex і Homo duplex 153

4.3.5. Типологія великих рас 155

4.3.6. Універсальний механізм расоутворення 159

4.4. РАСА-I Неоантропи 160

4.5. РАСА-II: Європеоїди-бореали 163

4.5.1. Раса, тобто “чиста” 163

4.5.2. Бореальна мова 164

4.5.3. Культурна однорідність 167

4.5.4. Расова чистота і міжрасові змішування 168

4.5.5. Примордіальна Традиція 169

4.5.6. Перша і друга хвилі “русявої діаспори” 171

4.5.7. Бореальний духовний центр 174

4.5.8. Духовний імпульс і його розгортання 177

4.6. РАСА-III: Арії 179

4.6.1. Глобальна криза та її подолання 179

4.6.2. Велика неолітична революція 184

4.6.3. Хронологія Арійського циклу 186

^ 5. Арійська ідея 191

5.1. Діаспора, яка не повернулася 191

5.1.1. Ці фантастичні сумери 193

5.1.2. Література сумерів 195

5.1.3. Свята Трійця і Небесна Діва 200

5.1.4. Спадкоємці Примордіальної традиції 203

5.2. Друга арійська хвиля 206

5.2.1. Богосвітла діаспора 207

5.2.2. Світогляд свободи 211

5.2.3. Природовідповідна соціальна організація 212

5.2.4. Брахмани 213

5.2.5. Священна мова санскрит 215

5.2.6. Земля Вепра 219

5.2.7. Кшатрії 224

5.2.8. Вайш’ї 226

5.2.9. Шудри 228

5.2.10. Честь варни. Арійська пропорція 228

5.2.11. Технологічний прорив 231

^ 6. Локомотиви еволюції 234

6.1. Нові люди 234

6.1.1. Напочатку було Слово. Біла раса 235

6.1.2. Лідери післяпотопного циклу 238

6.1.3. Нові арії 239

6.2. Антропологічні параметри раси-IV 240

6.2.1. Расотворче ядро 240

6.2.2. Расотворчий казан 241

6.2.3. Високотехнологічна периферія 241

6.2.4. Свіжа кров 242

6.2.5. Еволюційна криза 242

6.3. Арійський стандарт і Україна 242

6.3.1. Антропометрія 242

6.3.2. Сенсар — мова Великого Переходу 243

6.3.3. Територіальна ізольованість 245

6.3.4. Діаспора — генетичний скарб 246

6.4. Расова доктрина Третього рейху 248

^ 7. Єврейський міф 252

7.1. Прабатьківщина семітів 252

7.2. Загадковий Ханаан 253

7.2.1. Баал, тобто Син Божий 254

7.2.2. Кінахи, самари, гіксоси 255

7.2.3. Пелазги-филистимляни 257

7.2.4. Розсекречений алфавіт 257

7.2.5. Лінгвістична містифікація 259

7.3. Арійці та євреї 261

7.3.1. Зіткнення світоглядів 262

7.3.2. Перша расова доктрина 264

7.3.3. Етнотворча безплідність 267

7.3.4. Арійська теза і єврейська антитеза 268

7.3.5. Русявий Давид і його імперія 272

7.3.6. Салимон. Кінець імперії 277

7.3.7. Про комплекси “молодших братів” 281

7.4. Галілеяни і юдеї 281

7.4.1. Протистояння “Північ” — “Південь” 282

7.4.2. Юдея проти Ізраїлю 286

7.4.3. Імперський архетип: Московія і Юдея 289

7.4.4. Расова пружина 291

^ 8. Війна за майбутнє 295

8.1. Чи належала Марія до роду Давида? 295

8.2. Обережніше з апокрифами 296

8.3. Спецоперація “Книга Якова” 298

8.4. Таємниця архангелів Гаврила та Михайла 302

8.5. Свідомо і добровільно 305

8.6. Чи були “східні мандри”? 308

8.7. Чи були в Ісуса рідні брати? 311

8.8. Про що не знав святий Матвій 312

8.9. Повнота Чотириєвангелія 314

8.10. Погиблі овечки дому Ізраїлевого 317

8.11. Спасіння від юдеїв 319

8.12. Притча про інформаційну війну 322

8.12.1. Символічна мова Євангелія 323

8.12.2. Реконструкція первинного тексту 326

8.12.3. Плач і скрегіт зубів 328

8.13. Як виглядав Христос 330

8.14. Істинний арієць 335

8.14.1. Хрест, Христос, Месія 335

8.14.2. Одкровення Марії Вальторти 336

8.14.3. Він здійснив усе, що запланував 341

8.14.4. Таємна мова галілеян 342

8.15. За два тисячоліття до Переходу 343

8.16. Християнство нового циклу 345

^ 9. Жнива Господні починаються в 2004 році 349

9.1. Цикли і епохи Миколи Чмихова 349

9.2. Метонів цикл 350

9.3. Уламок імперії 352

9.4. Структура Великого Переходу 354

9.5. Головна інтрига 2004 року 356

9.6. Головне пророцтво Ісуса Христа 359

9.7. Десятирічний план 361

9.8. Мобілізатор чи цілитель? 363

^ 10. Дерзайте, діти Бога! 365

10.1. Самоочевидність реінкарнації 365

10.2. Це загадкове слово “душа” 367

10.3. Земне життя і життя духа 368

10.4. Історична розвилка 370

10.5. Воскресіння живих і “воскресіння мертвих” 372

10.6. Повернення до витоків 380

10.7. Критерій істини 380

10.8. Наслідувати Христа! 381



ТВЕРДИНЯ


Крізь хвилі простόру і чáсу,

Уперта і неупинна,

Крізь хвилі народів і раси

Гряде Материк Україна!


Крізь рόзбрати і зруйнування,

Відроджена і єдина,

Крізь підступи і зазіхання

Гряде Материк Україна!


Улюблена Божа дитина

Від Роду піднесена в злеті,

Гряде Материк Україна

На Жовто-Блакитній планеті!


^ Микола Задорожний, 2003

Юрій КАНИГІН, професор
^ Арійська хода України
Перше, що спадає на думку при читанні цієї книги, — це вигук Генрі Бокля: “Дайте нам нову парадигму, дайте помилкові думки, дайте нам що хочете, але позбавте нас зашкарублості!” Справді, нас уже таки “дістали” погляди офіційної науки, згідно з якими історію України треба вести з XIV або, від сили, з VII століття н. е. Свіжість думки, оригінальність постановок і рішень, основаних на аналізі нових, ігнорованих патентованими істориками матеріалів у галузі найгостріших проблем сучасності, якими живуть широкі кола читачів, — ось характерна особливість цієї книги Ігоря Каганця.

Проте справа не лише у “свіжості” матеріалу. Автор, на мою думку, робить значний внесок у вирішення величезного завдання: зміни поширеного стереотипу на пріоритети європейського Заходу стосовно європейського Сходу у формуванні етнічної, духовної, інтелектуальної основи сучасного світу. По суті, йдеться про відновлення історичної справедливості. Колись само собою розумілось, що “Південна Русь” (Українська земля) була не лише “етнотворчим казаном” Європи, а й горнилом її духовності та землеробських технологій. Свого часу набула великого розголосу книга італійця Мавро Орбіні “Історіографія початку імені, слави і поширення народу слов’янського” (видана в 1601 р., перекладена російською і видана в Санкт-Петербурзі в 1722 р.). Написана на основі нині втрачених матеріалів давніх бібліотек, вона чітко виявила “світотворчі” пріоритети Північної Припонтиди (Праукраїни). Проте у розпал антинаукової реконструкції євроазіатської історії ця книга була забороненою на Заході. Тепер, на щастя, почався доволі важкий процес відновлення історичної справедливості, і книга І. Каганця в цьому плані вельми цікава та повчальна, незважаючи на значну кількість дискусійних моментів.

Згадана проблема для мене є дуже близькою, у чому читач може переконатися завдяки книгам “Шлях аріїв” та “Віхи священної історії”. У них я обговорюю питання першості Русі-України як батьківщини землеробських технологій, прабатьківщини палестинських галілеян, що склали етнічну основу християнства. Більше того, наша земля стала батьківщиною первинної християнської церкви — на відміну від Риму I—II століть з його катакомбними богослужіннями і близькими до юдаїзму тогочасними обрядами. Ігор Каганець не лише розвиває ці положення, підкріплюючи їх масивами нових матеріалів, а й, по суті, робить у цій сфері інтелектуальне відкриття: на основі ретельного дослідження біблійних текстів переконливо доводить арійське походження не лише галілеян Ісуса Христа і Діви Марії (про що вже писалося у згаданих книгах), а й самого царя Давида!

Мені приємно відзначити й те, що автор вдало застосовує науковий апарат етногенетики у дослідженні генеалогії української нації (і не лише її), зокрема, концепцію чоловічого і жіночого начал, тобто батьківських і материнських народів. Цим його книга вдало відрізняється від багатьох робіт з етногенезу українського народу, надрукованих останнім часом (зокрема, див. працю Інституту народознавства НАНУ “Етногенез та етнічна історія населення українських Карпат”, Львів, 1999). Етногенез без етногенетики — з цим я почав боротися ще 8 років тому (серед іншого див. розділ “Риси етногенетики” у книзі “Віхи священної історії”). Ігор Каганець робить в етногенетиці важливий крок уперед, особливо у сфері сміливих аналогій з біогенетикою.

^ Надзвичайно цікавий матеріал (і нерідко дуже дискусійні узагальнення) даної книги я б розділив на чотири частини:

1. Проблеми етногенезу українців з оригінальною трактовкою “феномену України” як унікального геоетнічного утворення — “казана” європейської (і не лише європейської) культури.

2. Інтерпретація багатьох ключових місць Біблії і деяких апокрифів, що дає несподівано нове висвітлення найважливіших проблем генеалогії України, християнства, юдаїзму, Європи в цілому.

3. Антропогенез і теорія рас. Автор, мабуть, першим в Україні відкинув лицемірну “боязнь” расових досліджень і повернув расологію “на круги своя”.

4. Історіографія Русі-України і слов’янського суперетносу в контексті сучасних проблем українського відродження та наших взаємовідносин зі “старшим братом”.

Усе це об’єднано ідеєю арійського впливу на хід світової історії, першоджерелом якого виступили етноси Північного Надчорномор’я (пришлі та автохтонні).

Це, звісно, приблизне групування проблем, дослід­жу­ваних у цій книзі, де ми також знаходимо і дослідження деяких ключових моментів єврейської історії та гітлерівського нацизму. Я не зовсім погоджуюсь з цілим рядом висновків автора, особливо з його трактовками взаємовідносин України з Росією та ролі російської мови. Але справа не в цьому. Головне — не треба боятися різких, нехай навіть односторонніх суджень. Дайте нам нову парадигму, позбавте закостенілих стереотипів про “меншовартість” українців! От що сьогодні найактуальніше.

Я навіть допускаю, що автору будуть закидати расизм — такі закиди вже пролунали на адресу журналу “Перехід-IV” та інтернет-сайту www.perehid.org.ua, редагованих І. Каганцем. Але така вже інерція зашореного мислення і лицемірної моралі, сформованих у радянський період. Людські раси справді не є рівними, як не є рівними й люди у функціональному відношенні. Тут нічого не вдієш, і цього не треба боятися. Що з того, що мій посередній розум не рівня розуму Ньютона, Достоєвського, Гоголя чи Тараса Шевченка. Та нічого особливого — важливо, щоб не заважали мені самореалізуватися і поважали мене як особистість. А там як Бог дасть. І в цьому — принцип свободи та людської рівності, адже всі ми “одної крові”. Подібна ситуація з племенами, націями та расами. Вони рівні — всі мають право на життя за своїм звичаєм, всі неповторні і вносять свою лепту у розвиток людства. Проте історична роль їх далеко не однакова — це ж очевидно, і не треба лицемірити у цьому питанні. Автор сміливо й обґрунтовано говорить про видатну роль етносів Причорномор’я у світовій історії. І, я думаю, українцям не вистачає... гонору прямо заявити: ситій і зарозумілій Європі не зашкодило б вклонитися змученій, виснаженій лихоліттями нації, яка “стіною незборимою” віками стояла на сторожі європейської цивілізації і як хвилеріз розбивала навали хижаків з азійської “глибинки”.

^ Я далекий від того, щоб співати автору книги одні дифірамби. Книга, точніше, окремі її місця, дуже дискусійна. Багато що викликає у ній навіть подив. Ну, наприклад, як можна стверджувати, що Москва — це не Росія або не зовсім Росія, а вороже утворення не лише щодо українського, а й російського народу? Так, у Москві генетичних русскіх живе менше, ніж “інших”. Ну то й що? Сам же автор полюбляє цитувати апостола Павла: “Мала закваска заквашує все тісто”.

^ Я думаю, книга втрачає від того, що вона пронизана українським “центропупізмом”. Йдеться не про представ­лення нашого регіону як унікального етнотворчого казана і колиски духовності та культури західного світу — все це обґрунтовано низкою досліджень, на які є посилання в книзі. Тут можна навіть додати хвалебні слова на адресу запорожців — адже вони і ніхто інший реально протистояли експансії мусульманства (в особі Османської імперії) і католицтва — чим і відстояли православну віру. Але ж у всьому треба знати міру. Центропупізм — у надмірному возвеличенні України, протиставленні українців іншим народам, зокрема, росіянам. Надійна ознака справжньої величі народу — відсутність боязні почути неприємні слова на свою адресу. Це нацмени бояться критичних пассажів стосовно себе. А наші вчителі Шевченко, Гоголь, Франко, Драгоманов не боялися бичувати українців за їхні недоліки. І це — на нашу користь. “Я сам себе, дурний дурю, та ще й, співаючи, орю” (Т. Шевченко), “Нікого ми не кращі, а життя у нас безпросвітне” (М. Гоголь), і т. д. Як потрібен нам холодний душ історії, “о, роде суєтний, проклятий...”!

Якось у бесіді зі мною видатний учений і письменник, патріот України Микола Руденко з гіркотою мовив: “^ Так, схоже, що головний ворог України — це сам українець”. Справді, історія наша така (“велика слава і велика руїна”), що у ній було куди більше підневільного існування нашого народу — народу внутрішньо вільного, незборимого! І, на жаль, у нас сформувалась антидержавна ментальність, байдужа до справ нації, якою заправляли чужі сили. Ось звідки слізне шевченківське: “Обніміться, брати мої, молю вас, благаю...” Наш у минулому підневільний народ, на мій погляд, звик не називати речі своїми іменами, тому й не може сформувати справжню, патріотичну еліту, тобто зробити вибір між гідними і негідними людьми. Але ж визначає рівень життя нації саме еліта — духовна, наукова, політична, ділова. І я думаю, що завинив у незавидному становищі нашої нації не “українець взагалі”, а “елітний українець”. Книга Ігоря Каганця викликає, поряд з оптимістичними, і тривожні роздуми про наше майбутнє.

І, нарешті, про Арійський стандарт (така назва книги). Автор виводить ряд еталонних рис характеру, якими повинні володіти люди (народи), що бажають і можуть стати лідерами людства. Такими кращими рисами, принаймні, у потенції, володіють українці, які і формують (будуть формувати) “стандарт” поведінки у грядущому складному світі. Все це у них (українців) — від арійців, від давніх предків. Так-то воно так, але ж треба врахувати, що арійці — першопредки, їх давно вже немає. Вони залишилися лише у нашій генній пам’яті, в архетипі, і прориваються звідти назовні як реліктове випромінювання. Так, при бажанні можна побачити “арійство” у наших міфах, фольклорі, мові, релігії, у вишиванках і писанках, навіть в одязі. Слід, звичайно, залишився. Але чи можна це беззастережно возводити у стандарт сьогоднішнього життя і сьогоднішньої поведінки людей та народу в цілому? Адже стандарт — це дещо еталонне і навіть обов’язкове для всіх. Чи не краще було б назвати книгу “Арійський ідеал”?

Я зовсім не відкидаю з порога висновки І. Каганця про доцільність Арійського стандарту як дороговказу для сучасного людства. Просто тут потрібні не лише серйозні застереження і додаткова аргументація, а й нові фундаментальні дослідження в рамках авторської парадигми.


Залишається лише побажати авторові подальшого просування у сфері етнології та історії в річищі своїх конструктивних концепцій. Думаю, що ця книга стане резонансним явищем у нашому житті.


^ Юрій Канигін


Якщо ідея істинна, то вона належить всім, хто здатний її осягнути. Істинна ідея не може бути “новою”, оскільки істина не є продуктом людського розуму. Вона існує незалежно від нас, і все, що ми повинні зробити — це постаратися зрозуміти її.

^ Рене Генон


Проблема в тому, що реформатори не володіють знаннями, а ті, що ними володіють, надто байдужі, щоб намагатись провести реформи. Але настане день, коли знання і воля об'єднаються, і тоді світ рине вперед.

^ Луї Повель і Жак Берж'є, "Ранок магів"


Важкі часи і пригнічення необхідні, щоб народ гартував психологічні м’язи.

Френк Герберт, “Дюна”
^ 1.Український характер
Для наведення ладу в Україні потрібні знання про принципи і специфіку розвитку українського народного організму. Ідеологія, освіта, державний устрій, право, організація бізнесу, соціальна політика мають відповідати особливостям української душі. Будь-які спроби реформування, які не враховуватимуть цих особливостей, приречені на невдачу.
^ 1.1.Народ, етнос, нація
З погляду системології, людство є живою цілеспрямованою системою, що знаходиться в процесі самоорганізації і чимраз глибшого структурування. Природними, органічними структур­ними одиницями людства є народи. Проте в сучасній мові слово «народ» має кілька різних значень, напр., населення, трудящі маси, простолюд та інші. В подальшому ми вживатимемо терміни «народ» і «народний організм» саме в розумінні згаданих природних, надзвичайно стійких органічних утворень.

У науковій літературі все частіше вживаються два інші терміни, які етимологічно означають народ: грецьке слово «етнос» і латинське «нація». На сьогодні серед дослідників існують найрізноманітніші тлумачення цих термінів. Ми схильні вживати слова «етнос» і «нація» для позначення двох форм існування одного і того самого народного організму. Етнос — це однорідний, аморфний, малоусвідом­лений стан народного організму. Нація — це його вища форма розвитку, якій властиві значна внутрішня структурованість і самоусвідомлення. У формі нації виразно виявляється і розквітає те, що в етносі знаходилось у невиявленому, зародковому стані. Якщо етнос — це невизначена, «незв’язана» однорідність, то нація — це визначена, сконсолідована різнорідність, згармонізована сукупність внутрішньострук­тур­них елементів. Визначальним критерієм того, що народний організм набув форми нації, є наявність власної органi­зованої духовної, владної, бізнесової та професійної еліти.
^ 1.2.Психіка та етнопсихіка
Слово «психіка» походить з грецької мови й означає «душа». Душа оживляє людське тіло та визначає його поведінку. Коли душа покидає тіло, тоді організм людини вмирає й розкладається. Це ж саме стосується й народних організмів. За словами Карла Густава Юнга, «душа народу є лише дещо складнішою структурою, ніж душа індивіда». Ця колективна душа є головним чинником, який визначає поведінку народу, його можливості та перспективи. Чи не найкраще це питання дослідив видатний французький психолог, історик і культуролог Гюстав Лебон. Його знаменита праця «Психологія народів і мас» (в оригіналі — «Psychologie de Foules») заслуговує на особливу увагу.

На основі досліджень історії та культури різних народів і рас Лебон дійшов висновку, що «кожний народ має душевний устрій так само стійкий, як і його анатомічні особливості, і саме від нього походять його почуття, його думки, його установи, його вірування і його мистецтва... Не викликає сумніву, що історія народів визначається найрізноманітнішими чинниками. Вона сповнена особливих подій і випадковостей, яких могло б і не бути. Однак поряд з цими випадковостями, з цими побічними обставинами існують великі незмінні закони, які й керують загальним розвитком кожної цивілізації. Ці незмінні, найбільш загальні і найбільш фундаментальні закони випливають з душевного устрою народів. Життя народу, його установи, вірування і мистецтва є лише видимими продуктами його невидимої душі. Для того щоб якийсь народ змінив свої установи, вірування і мистецтва, він повинен спочатку переробити свою душу».

При поверховому підході може здатися, що для психічного складу народів більш властива мінливість, а не постійність. Однак ретельне дослідження розвитку цивілізацій переконує в цілком протилежному. Ось як про це пише Лебон: «Психологічний вид, подібно до анатомічного, складається з дуже невеликого числа основних незмінних особливостей, навколо котрих групуються мінливі й непостійні вторинні ознаки. Садівник змінює зовнішній вигляд рослини до такої міри, що недосвідчений погляд може її не впізнати; однак при цьому він ніскільки не торкається основних особливостей виду, впливаючи лише на його побічні ознаки. Психічна організація має такі ж незмінні основні особливості, як і анатомічні ознаки видів. Поряд з цим вона володіє і другорядними особливостями, які можуть легко змінитися під впливом середовища, обставин, виховання та інших чинників».

Отже, досліджуючи душу народу, необхідно розрізняти дві її складові — постійну і змінну. Змінна складова — це та видима поверхня, яка постійно знаходиться в русі і порівняно легко модернізується піді впливом зовнішніх чинників. Постійна складова — це те стабільне ядро, яке заховане у глибини народної підсвідомості, володіє величезною інерцією і змінюється лише піді впливом довгострокових цілеспрямованих впливів. Однак ця постійна складова народної душі має параметр, котрий є незмінним від самого зародження народу, — це тип інформаційного метаболізму, або соціотип.
^ 1.3.Типологія національних характерів
Відомо, що будь-яка психічно нормальна людина від народ­ження належить до одного з 16-ти соціотипів. Це тверд­ження можна вважати науково доведеним фактом, підтвердженням чого є величезна статистична база, напра­цьо­вана американ­сь­кими дослідниками типології Карла Густава Юнга.

Згідно з типологією Юнга, кожен із 16-ти соціотипів (психологічних типів) має певну соціальну спеціалізацію, що виражається у наявності вроджених сильних і слабких сторін його психіки. Людина, яка бажає досягнути успіху в житті, повинна розвивати передусім свої сильні сторони, а слабкі підтримувати на рівні, необхідному для нормальної соціальної адаптації. Все це детально описано у спеціальній літературі1.

Проте нині важливіше інше: дослідження національ­них характерів показало, що народна душа підлягає тій самій 16-типній класифікації, що й психіка індивіда. Наприклад, німецький національний характер описується соціо­типом «логіко-сенсорний інтроверт» (псевдонім «Контролер»), американський — «логіко-інтуїтивний екстра­верт» («Підприємець»), японський — «сенсорно-логічний інтроверт» («Майстер»).
^ 1.4.Тип української душі
Українська душа належить до соціотипу «етико-інтуїтивний інтроверт», псевдонім — «Миротворець». Провідними психічними функціями цього соціотипу є т. зв. «етика відносин» та «інтуїція здібностей».

Як виявляється домінування цих функцій у психіці українського етносоціального організму? «Етика відносин» — це славетна «українська лагідність» і «кордоцентричність», толерантність, прагнення розв’язувати конфлікти не через суд чи насильство, а шляхом умовляння, налагодження особистих стосунків. Ця психічна якість виразно зафіксована не лише у звичаях, а й в українській мові, де крім слова «відношення» існують також «стосунки», «ставлення» і «відносини», тобто аж 4 синоніми (для порівняння: в російській мові є лише одне слово — «отношения»).

Психічна функція «інтуїція здібностей» виявляється в українській ліричності і мрійливості, поетичності й релігійності, у прагненні до ідеалу, повазі до «внутрішнього світу» людини, її талантів та здібностей. Про наявність цих психічних якостей одностайно писали різні дослідники української душі: Є. Онаць­кий, О. Кульчицький, Д. Чижевський та інші2.

Так згадані психічні функції “етика відносин” та “інтуїція здібностей” проявляються на побутовому рівні. Вищий же розвиток цих функцій спостерігається у славнозвісній здат­ності українців до добровільного об’єднання в самоорганізовані й самокеровані структури: братства, артілі, гуртки, кооперативи, товариства, корпорації, добровольчі військові формування. Ці структури ґрунтувалися на глибокій повазі до людини, її свободи та індивідуальності, для них характерна висока куль­тура спілкування. Ось як про цю здатність українців пише відомий етнограф та антрополог Анатолій Пономарьов, описую­чи устрій Козацької держави: «Міське населення України, як і сільське, об'єднувалося у певні громадсько-вироб­ничі організації. Можна без перебільшення стверджувати, що міське суспільство мало КОРПОРАТИВНИЙ УСТРІЙ, чому особливо сприяло Магдебурзьке право — своєрідне само­вря­дування міст, характерне для XVI — XVII ст. Корпоративність пронизувала населення міст наскрізь, поділяючи його на окремі соціальні верстви... Кожна з верств об'єднувалась довкола своїх громад: спілок, братств, цехів, які мали власні статути. У свою чергу кожне громадське об'єднання також було ієрархічним. Взагалі ТОТАЛЬНА КОРПОРАТИВНІСТЬ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ ФОРМУВАЛА ТАКИЙ ТИП СУСПІЛЬСТВА, КОТРИЙ ПРИЙНЯТО НАЗИВАТИ ЗАКРИТИМ. Водночас корпорації створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх членів, забезпечуючи їм захист від будь-якої сваволі з боку феодалів, що було вкрай важливо, особливо для рядових громадян. Основним типом міських корпоративних об'єднань були цехи... Цехове братство являє собою історичний приклад досягнення певної соціальної спра­ведливості, бо воно дбало як про працюючих членів цеху, так і про хворих, немічних, тих, хто не мав постійного заробітку, про вагітних жінок-майстринь, про бідних учнів ремісників. Більше того: діяв свого роду кодекс честі цехової організації...».

Але звернімось до стандартного опису етико-інтуї­тив­ного інтроверта (цей опис використовується для іденти­фікації соціотипу людини). І звернімо увагу на те, як добре він підходить для опису українського національного характеру:

Доброта і співчуття — його сильні сторони. Вміє з усіма підтримувати добрі, теплі взаємини. Миротво­рець. Йому властиві м'яка врівноваженість і спокійна поведінка. Якщо когось образив, то не заспокоїться, доки не вибачиться і не відшкодує збитки. Йому дуже важко не виконати прохання, засмутити друзів відмовою.

Багато мріє і фантазує. У всьому намагається дійти суті, має схильність бачити щось незвичайне, божественне, космічне у найпростіших речах. Полюбляє розповідати про свої сни. Довіряє людям, високо цінує людські здібності й таланти. Ледве не найголовніше для нього — гармонія в близькому оточенні, особливо в сім'ї. Доброзичливий і веселий, дуже важко переносить конфлікти. Йому ближче не змагання, а співробітництво. Вразливий, не переносить насилля. Не любить примушувати інших робити щось проти їхньої волі.

Не може не працювати, коли інші працюють, і продовжує працювати, коли ніхто не працює. Його цікавлять методи, технології, які дозволяють діяти правильно. Сильно розвинуте почуття краси. Почувається дуже незатишно, якщо в приміщенні безладдя; перед початком роботи спочатку наводить чистоту і лад. Постійно контролює свій зовнішній вигляд. За можливості уникає конфліктів, особливо пов'язаних з емоційними вибухами. Передбачливий. Більше розраховує на завчасну підготовку, аніж на щасливий випадок. Будь-яку справу намагається довести до завершеного стану.

Для більшої повноти наведемо фрагмент характе­рис­тики даного соціотипу в інтерпретації американської Асоціації психоло­гічного типування (АПТ):

Люди, в яких домінує цей тип, мають велику теплоту, але воліють її не виявляти доти, доки добре не пізнають людину. Вони тримають свою “теплу сторону” всередині, як у хутряному пальтi. Вони віддані обов'язкам і зобов'язанням щодо людей або справ, про яких вони піклуються. Їм властивий дуже особистісний підхід до життя, вони все оцінюють через свої внутрішні ідеали й особисті цінності. Їхні найглибші почуття виявляються рідко; їхня внутрішня ніжність замаскована спокійною стриманістю.

^ У повсякденних справах вони толерантні, щирі, гнучкі, здатні до пристосування. Але якщо погрожують їхнім внутрішнім принципам, вони не поступляться ані дюймом.

Головний інтерес — у пошуку можливостей всередині того, що є, що ймовірно або відомо. Вони бажають, щоб їхня робота зробила внесок у щось, до чого вони мають стосунок, — у людське взаєморозуміння, щастя, здоров'я. Вони прагнуть мати велику мету і безкорисливо працювати заради неї. Представники цього типу дуже цікавляться новими ідеями, схильні до внутрішнього й широкого бачення. Багато з них цікавляться книжками й мовами і нерідко мають дар красно­мовства; у них є талант бути прекрасними письменниками. Вони можуть бути винахідливими і переконливими в тому предметі, на який скеровано їхній ентузіазм, — тихий, але гли­бо­ко закорінений. Їм подобається давати поради, вони тяжі­ють до навчання, літератури, мистецтва, науки, психології...
^ 1.5.Лицарська культура
Тут можна зауважити, що даний опис ледве чи описує всю українську душу. Більше того, в українців ми знаходимо риси, здавалось би, прямо протилежні наведеним вище. Передусім це ознаки екстраверсії і сенсорики, виявленi найпотужніше у войовничості українців, їхній торговій експансії і здатності до колонізації нових земель. Скажімо, військові традиції наших предків широко відомі принаймні з часів князя Олега та його боротьби з Візантією. Два договори з Візантією, що дійшли до нас (з 907 і 911 рр.), свідчать про повну перемогу Києва, а отже, і про бойовитість давніх русичів. Яскравим виразником цієї сторони української етнопсихіки став Святослав Завойовник, якого Грушевський називає “запорожцем на престолі”: мужній, войовничий князь з лицарською вдачею. Його походи охоплювали грандіозну територію, його ім'я гриміло по всій Східній Європі й Західній Азії, його знали письменники Візантії та арабського світу.

Ще яскравіший вияв цієї частини української душі знаходимо починаючи з XVII ст., коли вся Україна “покозачилася”, мала полкову організацію, вела надзвичайно активну зовнішню політику. В українській етнопсихіці знаходимо риси, які швидше говорять про домінування у ній не «етики», а протилежної ознаки, — «логіки». Згідно з дослідженнями Богдана Стебельського, «христи­янство застало високо розвинутий рівень зако­но­давства в Русі-Україні, чого доводить список законів “Руська Правда”, яка на довший час історії Східної Європи була прикладом для інших правових статутів. Порівнюючи із правними законами Західної Європи, яка раніше України прийняла християнство, бачимо вплив поганства, а можна сказати варварства цілі століття пізніше, як була писана “Руська Правда”».

Глибші дослідження показують: Україні властива культура, котра описується структурою логіко-сенсорного екстраверта, псевдонiм — “Адмiнiстратор”. Зовні це вияв­ляється в таких прикметах, як організованість, дисципліна, кодекс честі, рішучість, рухливість, завчасна підготовка, плано­мір­ність, принциповість, деяка прямолінійність тощо. Для кращого уявлення про особливості логіко-сенсорного екстра­верта наведемо фрагмент його стандартної характеристики:

Прихильник чесної праці. Не вірить у легкий успіх. Надає перевагу «чесній грі». Не терпить хитрощів і підступу, ненавидить злодіїв та шахраїв. Високо цінує компетентність, професіоналізм. У праці — винятково надійний партнер. Поняття «кодекс честі», «лицарство» — для нього справжня цінність. Вважає дотримання правил сильною рисою, виявом міцної вдачі. Ретельно виконує свої обов'язки. Не може сидіти без діла, завжди готовий до активності. Має велику вроджену енергію. Не терпить зволікань, не любить відкладати виконання рішень. Виконуючи відповідальну роботу, розраховує не на імпровізацію, випадок чи несподіване натхнення, а на своєчасний початок і наполегливість.

А ось ще деякі характерні штрихи до портрету цього соціотипу в інтерпретації АПТ:

Вони живуть за допомогою певного набору правил, які містять в собі їхні основні оцінки світу. Будь-яка зміна в їхніх шляхах вимагає відповідної зміни в їхніх правилах. Вони більше цікавляться тим, щоб побачити існуючі реальності, ніж майбутні можливості. Це робить їх практичними, реалістичними і зацікав­леними передусiм в тому, що тут і зараз. Вони використовують минулий досвід для вирішення проблем і хочуть бути впевненими, що їхні ідеї, плани і рішення ґрунтуються на солід­ному фактичному матеріалі. Вони люблять таку роботу, результати якої безпосередні, наочні і реальні. У них є хист до бізнесу, промисловості, виробництва і будівництва. Вони отримують задоволення від адміністра­тивної роботи, де вони можуть ста­вити цілі, прийм