Реферат: Чернігівська державна обласна універсальна наукова бібліотека ім. В. Г

Чернігівська державна обласна універсальна наукова бібліотека ім. В.Г.Короленка


Невичерпне джерело знань


Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 125-річчю з часу заснування Чернігівської ОУНБ ім. В.Г. Короленка


Чернігів 2004


ББК 78.34 (4 УКР- 4 ЧЕР) 751.2

Н 40


Невичерпне джерело знань: Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 125-річчю з часу заснування Чернігівської ОУНБ ім. В.Г. Короленка / Упоряд. Л.В. Феофілова. – Чернігів, 2004. – с.


У збірнику подано матеріали ювілейної науково-практичної конференції, проведеної 1 жовтня 2002 року. Тексти доповіді та повідомлень викладено із збереженням змісту та орфографії, представленими авторами.

Збірник розрахований на бібліотечних спеціалістів, науковців та краєзнавців, всіх, хто цікавиться історією культури та бібліотечної справи.


Комп’ютерний набір: Л.М. Раєвич

Художник: В.Ф.Леоненко

Ризограф ОУНБ ім. В.Г. Короленка

Тираж 50


© Чернігівська ОУНБ

ім. В.Г. Короленка


Передмова


28 березня виповнилося 125 років з часу заснування Чернігівської державної обласної універсальної бібліотеки ім. В.Г. Короленка – головної книгозбірні області.

У зв’язку з відзначенням 200-річчя Чернігівської губернії та 70-річчя Чернігівської області, за розпорядженням облдержадміністрації урочисті збори громадськості та бібліотечного активу області з нагоди ювілею бібліотеки відбулися 30 вересня – у Всеукраїнський день бібліотек, а науково-практична конференція – 1 жовтня.

За роки свого існування бібліотека пройшла складний шлях від громадської до універсальної наукової бібліотеки, стала провідним інформаційним, краєзнавчим, науково-методичним та науково-дослідним центром області.

На сучасному етапі головна книгозбірня області виходить на новий рівень розвитку, орієнтований на входження у світовий інформаційний простір.

В останнє десятиріччя ОУНБ здійснювала дослідження своєї історії, результати яких висвітлювались у науково-практичних конференціях, численних публікаціях у періодичних виданнях та ювілейних збірниках „Духовна скарбниця краю” (вип. 1, 2; 2002).

Дане видання стане черговим внеском у вивчення історії бібліотеки та бібліотечного краєзнавства – складової частини культурної спадщини Чернігівщини.


ПРОГРАМА

науково-практичної конференції

“^ Невичерпне джерело знань”,

присвяченої125-річчю з часу заснування

Чернігівської ОУНБ ім. В.Г. Короленка


1 жовтня 2002 р.


Відкриття конференції:

ВАСЮТА О.П. – начальник управління культури облдержадміністрації, кандидат мистецтвознавства.


ДОПОВІДЬ:

Громадсько-культурне та літературне життя в м. Чернігові ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст.

САМОЙЛЕНКО Г.В. – декан філологічного факультету Ніжинського ДПУ ім. М.В. Гоголя, доктор філологічних наук, професор.


СПІВДОПОВІДЬ:

Головна книгозбірня області: історія, розвиток, перспективи.

ГРИЩЕНКОП.В. – директор Чернігівської ОУНБ

ім. В.Г. Короленка.


ПОВІДОМЛЕННЯ:

Перша друкована книга в Чернігові.

АДРУГ А.К. – викладач Чернігівського ДПУ

ім. Т.Г. Шевченка, кандидат мистецтвознавства.


^ Перлина архітектури Чернігова.

КАРНАБЕД А.А. – член-кореспондент Української Академії Архітектури, почесний член українського товариства охорони пам’яток історії та культури Всеукраїнської спілки краєзнавців.


^ Родина Коцюбинських і громадська бібліотека.

КОЦЮБИНСЬКА Н.М. – вчений секретар Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.М. Коцюбинського.


^ Олександр Русов і розвиток бібліотечної справи в Україні.

РАХНО О.Я. – заступник декана історичного факультету Чернігівського ДПУ ім. Т.Г. Шевченка, аспірант.


^ Бібліотеки Чернігівщини: сучасні тенденції та напрями діяльності.

САМОЙЛЕНКО Ю.М. – зав. науково-методичним відділом ОУНБ ім. В.Г. Короленка.


Фонд рідкісної і цінної книги у задоволенні запитів науковців, спеціалістів.

ПОСТЕРНАК А.М. – провідний бібліотекар відділу документів з суспільних та гуманітарних наук ОУНБ

ім. В.Г. Короленка.


^ Дарунки – як джерело формування фондів в сучасних соціально-економічних умовах.

КРАВЧУК Г.В. – зав. відділом комплектування ОУНБ ім. В.Г. Короленка.


“^ Книга з автографом”: огляд книжкової виставки.

УСТИМЕНКО Л.В. – головний бібліотекар

відділу зберігання основного фонду ОУНБ

ім. В.Г. Короленка.


^ Бібліотечна Чернігівщина: здобутки і перспективи видавничої роботи ОУНБ.

КАГАНОВА І.Я. – провідний бібліотекар відділу краєзнавства ОУНБ ім. В.Г. Короленка.


^ Обслуговування читачів: аспект оновлення.

ПРОЖИГА Є.М. – зав. відділом абонемента ОУНБ ім. В.Г. Короленка.


Клуб “Краєзнавець” – центр наукового і культурного спілкування читачів.

ПОЛОВНІКОВА С.О. – зав. відділом ЧДІМ ім. В.В. Тарновського, віце-президент клубу “Краєзнавець”.


Інформаційний простір регіону: досвід інформування та перспективи прогресивних технологій.

РОМАНЧУК Н.В. – зав. інформаційно-бібліографічним відділом ОУНБ ім. В.Г. Короленка.


^ Сторінки творчої співдружності бібліотечних працівників Брянської (Росія), Гомельської (Білорусь), Чернігівської (Україна) областей.

Брянська ОУНБ ім. Ф.І. Тютчева.

Гомельська ОУНБ ім. В.І. Леніна.


Історичні дослідження бібліотек Чернігівщини на зламі століть (1997-2002 рр.)

ФЕОФІЛОВА Л.В. – заступник директора з наукової роботи ОУНБ ім. В.Г. Короленка.


^ Перегляд книжково-ілюстративної виставки „Скарбниця мудрості людської”.

ОСАДЧА Т.Г. – головний бібліотекар СНДР ОУНБ ім. В.Г. Короленка.


Підведення підсумків конференції.

^ ГРИЩЕНКО П.В., ФЕОФІЛОВА Л.В.


РЕГЛАМЕНТ КОНФЕРЕНЦІЇ:

Доповідь – 30 хв.

Співдоповідь – 25 хв.

Повідомлення – 10 хв.

Виступи – 5 хв.

Перерви – 10 хв.

Загальний регламент конференції – 4 години.


Самойленко Г.В.


^ Культурне життя Чернігова кінця ХІХ – поч. ХХ ст.


Кінець ХІХ – поч. ХХ ст. був одним із яскравих і плідних періодів у розвитку культури Чернігова. Він ніби увібрав в себе все те краще, що робилося до цього прогресивно настроєними діячами. Якщо в економічному розвиткові місто залишилося центром лише ремісничо-кустарних промислів, то у культурному відношенні воно мало провідне значення і поруч з Києвом, Харковом, Одесою відігравало визначальну роль в розвитку культури України, особливо в галузі літератури.

Звертаємось до окремих фактів, які переконають нас в цьому. У 1877 р. у місті було відкрито бібліотеку, а в 1900 р. на базі колекції відомого мецената, збирача і діяча культури В.В.Тарновського, яку він подарував місту, а до її складу входило більше 7 тис. експонатів, - музей українських старожитностей.

Хоча в Чернігові не було свого професійного театру, але аматорські театральні групи могли інколи позмагатися із відомими колективами, бо їх організаторами були талановиті митці. В кінці ХІХ – поч. ХХ ст. ці аматори продовжували розвивати традиції Л.Глібова, організатора демократичного гуртка „Товариство, кохаюче рідну мову”, а також активних його учасників – фольклориста Опанаса Марковича, режисера-аматора і драматурга Дмитра Старицького, учителів, а пізніше відомого вченого Івана Дорошенка та письменника Миколи Вербицького, лікаря і письменника Степана Носа, історика Олександра Лазаревського та ін. Саме вони зі сцени проголошували українське слово, яке було заборонено тоді, саме вони пропагували українську драматургійну класику.

У 1898-1908 рр. активно діяв у Чернігові народний театр під керівництвом Олександра Федоровича Володського, який був талановитим актором, драматургом і перекладачем на українську мову гоголівського “Ревізора”. Він не тільки вчився в Київському університеті, а й грав у трупах М.Кропивницького, П.Саксаганського, М.Садовського, І.Сагатовського, Т.Колесниченка. Це була хороша сценічна школа, і Володський використав набуті знання та навички, уроки майстрів в Чернігівському “Народному театрі”. Його гра відзначалася реалістичною правдивістю, майстерністю перевтілення, умінням ліпити характер персонажів, часто з використанням прийомів гумору. Саме тут були поставлені і п’єси О.Володського.

З “Народним театром” була пов’язана також доля письменників В.Самійленка, одного із авторів драматичних творів, які використовувались для постановки на цій сцені, Б.Грінченка, М.Вороного, який теж грав раніше в професійних театрах.

В Чернігові в кінці ХІХ – на поч. ХХ ст. існували й інші трупи, зокрема Аркадія Васильовича Верзилова, активного громадського і культурного діяча міста. Софія Русова у своїх “Споминах” говорила, що він був справжнім “нігілістом”, себто тогочасним соціалістом, дуже підозрілим для чернігівської адміністрації, але занадто популярним в Чернігові, щоб не бути затвердженим, хоч би на такій небезпечній тоді, з погляду адміністрації, посаді, як посада земського статистика. А. Верзилов був більше 10 років міським головою Чернігова.

Активну участь в організації і постановці аматорських вистав на українську тематику брав також Микола Олександрович Константинович, учитель місцевої гімназії, який пізніше став відомим земським працівником.

Збагачувалось театральне життя міста і приїздом до Чернігова професійних труп М.Садовського, М.Кропивницького та ін., в яких грали і актори з Чернігівщини: М.Заньковецька, Г.Затиркевич-Карпинська, В.Грицай (Колтановський), Г.Ніжинська (Москвичова) та ін.

Чернігівці радо приймали і Миколу Лисенка, який підтримував творчі і особисті зв’язки з М.Коцюбинським, І.Шрагом, В.Грінченком та ін. В садибі автора повісті “Fata morgana” композитор зіграв декілька своїх творів: “Елегію”, “Пісню без слів”, які так любив М.Коцюбинський, “Вічний революціонер” та ін. Разом з ним приїздили співаки з Києва. Концерти, організовані М.Лисенком в Чернігові, відігравали велику роль в пропаганді українського класичного мистецтва.

Необхідно підкреслити, що музичні інтереси у чернігівців закріпилися ще з 80-х років ХІХ ст. Саме це і сприяло тому, що у 1884 р. було сформоване Чернігівське музично-драматичне товариство, яке завершило свій організаційний процес у 1888р. і охопило близько 200 членів-любителів. Активними діячами товариства були Л.Глібов, І.Лагода, І.Шраг (секретар товариства), І.Рашевський, О.Горєлов, М.Яснопольський та ін. Це товариство відіграло значну роль у виявленні та підтримці молоді з творчими здібностями, у пропаганді класичного мистецтва, в організації концертів, літературно-музичних вечорів, постановці вистав як драматичних, так і оперних труп, організації музичної освіти.

Активізація музичного життя сприяла тому, що щорічно в Чернігові проводились цикли концертів під загальною назвою “Історичні музичні вечори”, на яких виступали як місцеві музиканти, так і гості з Києва, Петербурга: скрипаль М.Ерденко, піаніст О.Гольденвейзер, диригент-хормейстер О.Архангельський та інші.

Визначну роль в музичному житті міста відіграв у цей час композитор і диригент Олександр Леонтійович Горєлов, який в кінці ХІХ ст. організував тут симфонічний оркестр, до складу якого входило 30 чоловік, а також хор із 36 співаків. Репертуар обох колективів був досить широкий і сприяв ознайомленню чернігівчан з визначними творами класичного репертуару.

О.Горєлов включав до нього і свої твори. Під час проживання в Чернігові 1893-1899 рр. він активно працював як композитор. Про це свідчить концерт, який відбувся 2 лютого 1897 р., на якому виконувалися лише твори О.Горєлова: “Українська симфонія”, уривки з опери “Вій”, яка була завершена у 1897р., та оперети “Добрі сусіди” (пост. у 1902 р. М.Старицьким), музичні картини “весна” та вальс-фантазія для симфонічного оркестру.

Після від’їзду О.Горєлова з Чернігова його традиції на початку ХХ ст. продовжив диригент К.В.Сорокін. Під його керівництвом оркестр виконував твори відомих композиторів Бетховена, Гайдна, Моцарта, Чайковського, Бородіна, Гріга, Рубінштейна, Лисенка та ін.

І.О.Горєлов, І.К.Сорокін настільки професійно проводили роботу з музикантами, що симфонічні оркестри Чернігова здатні були не тільки майстерно зіграти окремі твори, а й супроводжувати оперні вистави. В цей час були поставлені опери “Аскольдова могила” О.Верствовського, “Руслан і Людмила”, “Життя за царя” (“Іван Сусанін”) М.Глінки, “Русалка” О.Даргомижського, “Демон” А.Рубінштейна, “Євгеній Онєгін”, “Пікова дама” П.Чайковського, “Майська ніч” М.Римського-Корсакова, “Травіата” Дж.Верді, “Кармен” Ж.Бізе, “Фауст” М.Гуно та ін.

Це здійснювалось також завдяки наявності в місті хороших співаків, які з часом прославились на професійні сцені (Н.Ларизина, С.Ф.Селюк, М.А.Сіоницька, Меншикова, Волинська, Майборода), а також місцевого значення (К.Яснопольський, О.Ваккер, М.Бельмас, Н.Мика, А.Лазаревський, Л.Сімкіна, Рибальченко та ін.) Звичайно, вся робота по підготовці і влаштуванню опер вимагала від їх організаторів великих творчих сил і здібностей.

17 липня 1907 р. з ініціативи місцевої інтелігенції, зокрема К.В.Сорокіна, Г.Г.Ейзлера та інших було відкрито Чернігівське відділення Російського музичного товариства, директором якого були В.Д.Голіцин, Д.В.Країнський, Г.М.Глібов, І.Г.Рашевський, Б.В.Баришевський. Саме це товариство сприяло відкриттю нових музичних класів. Велику роботу в цьому напрямку проводив випускник Петербурзької консерваторії віолончеліст С.В.Вльконський.

Значне місце в музичному житті міста відігравали хори при храмах, а також духовної семінарії, в якому співали у цей час Павло Тичина та Григорій Верьовка.

В розвитку культури Чернігова в кінці ХІХ – поч. ХХ ст. відіграли значну роль окремі яскраві особистості. Без них, без їх зацікавленості, активної діяльності сонне життя міщан Чернігова не було б пробуджене. До тих, хто активно працював на ниві культури, слід віднести і Івана Григоровича Рашевського, який після закінчення юридичного факультету Київського університету працював губернським урядовцем, був членом статистичного комітету. Але не цим прославився він у Чернігові. Як свідчить у своїх “Споминах” Софія Русова, Івана Рашевського любила місцева аристократія, бо він гарно малював, цікавився музикою і добре знався на ній, завжди гостинно приймав місцевих і приїзджих музикантів. Саме він допоміг влаштувати концерт М.Лисенка. “До українства”, зауважувала С.Русова, він ставився як до одної з ідеалістичних мрій “Саші Ангела” (так називали у вузькому товаристві Олександра Русова) та Шрага, а що сам він дуже любив їх особисто, то й допомагав українській справі чим міг”.

А міг він багато, бо входив у вищі кола чернігівської аристократії. Дружив з педагогом і письменником Миколою Вербицьким, який у своїй книзі “Очерки из охотничьей жизни” зобразив його під іменем “Вангрі”.

Найбільше любив І.Г.Рашевський малювати. Писав олією портрети, пейзажі, робив графічні малюнки та ілюстрації. Свої роботи роздарював чернігівцям. Чимало залишилось і у його колекції, серед них картини “По Десні” (1889), “Ставок в саду”, “До іспиту”, “Десна” (1892), “В селянській хаті”, “На Спаса” (1900), скульптури “Портрет музиканта Длузького” (1889), “Покрищин” (1892), проекти пам’ятника Т.Шевченку. У 1896 р. в маєтку І.Рашевського в селі Великі Осняки бував художник І.Рєпін.

Проведені з ініціативи і безпосередній участі представників інтелігенції заходи трохи пробуджували сонне провінційне життя чернігівців. Хоч це не набирало масовості, але були вже ті вогники, які давали можливість відчути радість мистецтва, приторкнутися до чогось вищого, що наповнює душу новими відчуттями, а мозок новими думками. Не можна не погодитись з учасником цих подій Глібом Лазаревським, який у своїх спогадах зауважував, що тільки в земських управах, в міській Думі, у “Просвіті” жевріли ще вогники не революційної боротьби, ні, а певної опозиції, бажання шляхом читання лекції, видання і поширювання брошур, недільних шкіл, товариств тверезості тощо, створити наче опір реакції, покладаючи надію скоріше на якесь чудо, ніж на логіку, плекаючи приховану думку: ану, уряд чомусь-то піде на поступки”.

В цей час значну роль відігравали “Громада” та “Просвіта”. Активними їх членами були член “Громади” попереднього періоду О.А.Тищинський, який після відбуття покарання знову з’явився у Чернігові і продовжив культурологічну діяльність, викладач Чернігівської гімназії М.О.Константинович, письменник Л.І.Глібов, статист В.Э.Варзар, член статистичного бюро земства О.О.Русов та його дружина педагог С.Ф.Русова, статист П.П.Червінський, економіст О.П.Шликевич, адвокат І.Л.Шраг, секретар чернігівської міської думи А.В.Верзилов, письменники М.М.Коцюбинський та його дружина бібліотекар В.І.Коцюбинська, В.І.Самійленко, Б.Д.Грінченко, М.М.Грінченко, вчителька Ф.С.Шкуркіна, працівник музею ім.В.В.Тарновського А.П.Шелухін та ін.

Вони проводили велику роботу серед різних верств населення: читали лекції, розповсюджували брошури про український народ, видані за кордоном, організовували бібліотеки, ратували за навчання українською мовою в усіх школах, організовували концерти, вистави тощо.

Велику роль в активізації суспільного та культурно-мистецького, літературного життя Чернігова кінця ХІХ – поч. ХХ ст. відігравали письменники Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Марія Загірня (Грінченко), Олександр Володський, Микола Вербицький, Іван Воронівський, Микола Чернявський, Григорій Коваленко, Михайло Жук, Леонтій Шрамченко, Михайло Могилянський, з молодшого покоління Павло Тичина, Олександр Соколовський, Аркадій Казка, Василь Еллан-Блакитний та інші добре знані в українській літературі художники слова. Перераховуючи їх прізвища, нам хотілося не стільки вразити самими іменами, скільки творчою атмосферою, яка існувала тоді в Чернігові. Її можна порівняти лише з Києвом та Львовом. В інших містах України такої літературної активності не спостерігалося. І тут свою роль зіграли, звичайно, Борис Грінченко і Михайло Коцюбинський.

Для Бориса Грінченка чернігівський період – один із найплодовитіших як в громадсько-культурній, так і літературній діяльності, хоча він був досить складним у матеріальному відношенні. Письменник разом з своєю дружиною Марією Миколаївною Грінченко-Загірньою поставив перед собою просвітницькі завдання. З цією метою він використав типографію земства для видання різного роду книжок, збірників, альманахів. За час з 1895 по 1900 р. сформовані і видані були збірники “Вірна пара та інше” (1895), “Криничка” 1896), “Батькове віщування та інше” (1898), “Степові квіти” (1899), “Хвиля за хвилею” (1900), де надруковані були твори багатьох тогочасних українських письменників, які проживали в різних регіонах. Більше того, тут були видані і збірники творів Т.Шевченка, Л.Глібова, П.Грабовського, Ю.Федьковича, М.Коцюбинського та інших попередників, чи сучасників. Фольклорні збірки, етнографічні матеріали, а також власні художні твори, публіцистичні та наукові праці засвідчують, що діяльність Б.Грінченка мала величезне значення і виходила за межі регіонального, набирала всеукраїнського характеру.

Вивчаючи творчу та громадську спадщину М.Коцюбинського, який жив майже одночасно з Б.Грінченком в Чернігові, приходимо до висновку, що вона носила дещо інше спрямування, не стільки просвітницьке, скільки літературно-громадське. Про це свідчить випуск збірника “Дубове листя” разом з Б.Грінченком та М.Чернявським, а особливо збірника “З потоку життя”. Готуючи останній, М.Коцюбинський мав намір ним почати “нову еру в українській літературі”. З цією метою він звернувся до багатьох українських письменників з проханням надіслати свої твори, які засвідчували б пошук нових тем, зокрема з інтелігентного життя.

У листі до Панаса Мирного М.Коцюбинський писав: “Намір видати такого характеру збірник викликаний тим, що останніми часами літературний рух на Вкраїні стає помітно жвавішим. Про це свідчить і зріст літературної продукції, і збільшення видавничої діяльності, і розповсюдження української книжки не тільки серед народних мас, але і в інтелігентних сферах”. І ці свої висновки М.Коцюбинський робив передусім із громадсько-культурної та літературної діяльності письменників Чернігова, а також інших регіонів, з якими спілкувався Б.Грінченко, М.Коцюбинський. Чернігів у цей час став центром літературного життя в Україні. З ним мали зв’язки письменники з усіх регіонів і особливо з Західної України. Там чернігівські письменники друкували ті твори, які не могли друкуватися у Чернігові.

Знаючи доробок українських письменників цього часу, М.Коцюбинський розумів, що українська література може піднятися на вищий щабель, якщо відірветься від основної своєї проблематики – показу життя села і повернеться своїм обличчям до інших тем, зокрема робітничого класу та інтелігенції. “За сто літ існування, – писав М.Коцюбинський у загальному листі до Панаса Мирного, – новіша література наша (з причин, вияснення яких належить до історії) живилась переважно селом, сільським побутом, етнографією. Селянин, обставини його життя, його не складна здебільшого психологія – ото майже все, над чим працювала фантазія, з чим оперував досі талант українського письменника. Винятки, очевидячки ми маємо. Таке обмеження сфери творчості не раз підкреслювалось не тільки критикою, але й інтелігентним читачем, який, до слова кажучи, в останні часи значно виріс”. І М.Коцюбинський далі звертав увагу саме на критика, читача нового класу, бо він був уже не той, що раніше”. Вихований на кращих зразках сучасної європейської літератури , – зауважував М.Коцюбинський, – такої багатої не лише на теми, але й на способи оброблювання сюжетів, наш інтелігентний читач має право сподіватись й от рідної літератури ширшого поля обсервацій, вірного малюнку різних сторін життя усіх, а не одної верстви суспільності, бажав би зустрітись в творах красного письменства нашого з обробкою тем філософських, соціальних, психологічних, історичних та інших”.

І М.Коцюбинський не тільки декларував, а й сам багато робив, щоб втілити свої наміри в життя. І про це свідчать його твори, написані у цей час (“На камені”, “Цвіт яблуні”, “Інтермеццо” та ін.), де він розкривається як видатний письменник-новеліст, художник-психолог.

Вбираючи все те краще, що було характерне для української і західноєвропейської літератури, М.Коцюбинський підіймався по тернистій дорозі української словесності все вище і вище і відчував своєю творчістю, що є самобуття і далеко не всім відома українська література. Тож не випадково, що саме твори М.Коцюбинського починають перекладати крім російської й на європейські мови. Таким чином, чернігівський письменник входить в життя німців і французів, шведів і чехів, естонців і латишів, поляків і росіян.

Своїми теоретичними та творчими роздумами М.Коцюбинський ділився з молодими чернігівськими літераторами на “суботах”, які проходили в його садибі. Вплив М.Коцюбинського на ранню творчість П.Тичини, О.Соколовського, А.Казки та інших був особливо відчутний, про що неодноразово заявляли і самі письменники.

Підсумовуючи вище сказане, можна з усією вневненістю говорити про те, що розвиток культури в Чернігові в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. мав різнобічний характер, охоплював велику кількість талановитих людей, відзначався активністю і плідністю. А все це впливало і на суспільне життя в місті, на ту загальну атмосферу, яка складалася під впливом бурхливих подій, що відбувалися в країні. Розвиток культури Чернігова кінця Х1Х – поч. ХХ ст. – це яскрава сторінка в історії культури всієї України.


^ Грищенко П.В.

Головна книгозбірня області: історія, розвиток, перспективи.


Шановні учасники конференції!

Мабуть не варто говорити, що без глибокого розуміння історичного розвитку, без осмислення еволюції бібліотек в різні історичні періоди, без критичного вивчення і використання накопиченого досвіду стає неможливим процес стратегії майбутнього.

Аналізуючи стан вивчення історії бібліотек краю слід відзначити, що ця проблема в останні роки стала провідною в нашій методичній роботі. Одночасно з вивченням історії ОУНБ ім. В.Г. Короленка розроблялася тема народних безкоштовних сільських бібліотек – читалень Чернігівщини кінця XIX – поч. XX ст.

Історія бібліотеки ім. В.Г. Короленка досліджувалася в зв’язку з її 100, 120-річчям та нинішнім ювілеєм, в зв’язку з проведенням різних науково – практичних конференцій, видавничою роботою і публікаціями у пресі.

В цілому слід констатувати, що детальна розробка історії бібліотек ще попереду. Нині хоч і зроблено багато, матеріали, в своїй більшості, мають описовий характер, багато прогалин у висвітленні певних періодів розвитку і характеристики процесів, що відбувалися, майже не досліджені окремі періоди їх діяльності.

Цьому є пояснення. Багато десятиріч нас запевняли, що заради справи і науки перевагу треба надавати висвітленню сучасних тенденцій, форм і методів роботи і, як результат, постраждала не лише повага до минулого, але і сучасне, і, можливо, майбутнє, які не мають фундаменту традицій і досвіду.

На жаль, ми дещо запізнилися з написанням власної історії. Залишається багато “білих плям”. Великі втрати архівів в період війни , відійшли ветерани, наші численні помічники – читачі.

Тож історизм, ключ до пізнання процесів, що відбулись, має посприяти визначенню перспектив розвитку і нашого майбутнього.

Фактичний матеріал власної історії ми взяли з обласного державного архіву, ЦДІА України, численних публікацій про роботу бібліотеки в пресі. Вивчаємо документи, що зберігаються в бібліотеці: особові справи, накази директора, починаючи з 1943р., письмові плани і звіти різних періодів історії.

Готуючись до ювілею ми підготували 2 випуски матеріалів “Духовна скарбниця краю”:

Вип.1. – нарис Л.Студьонової, зав. відділом краєзнавства “Від громадської до універсальної наукової бібліотеки” – спроба викладу нашої історії за 125 років.

Вип.2. – Бібліографічний покажчик відомих нам джерел і архівних матеріалів та видавнича робота бібліотеки.

Підготовлено також видання про наше сучасне приміщення “Історія нашого дому”.

Їх осмислення, аналіз, можливо і перевидання чи доповнення ще попереду. Але оскільки вони є докладно зупинятися на певних історичних фактах історії мабуть не варто, досить лише схематичного погляду з акцентом на досліджені або не досліджені аспекти історії.

Умовно нашу історію можна поділити на 6 періодів – різних за тривалістю, відомчою належністю, активністю роботи, її авторитету.

1-й період. 1877-1903 – Чернігівська громадська бібліотека, тобто така, що цілком належала своїм читачам.

2-й період. 1910-1919 – Чернігівська міська бібліотека, така що належала міському самоврядуванню, яке її утримувало.

3-й період. 1919-1940 – Центральна, губернська, окружна, обласна, – тобто переорієнтація з обслуговування жителів міста в методичний центр. Перервала війна.

4-й період. 1941-1943 – Функціонування як міської бібліотеки в період війни.

5-й період. 1943-1974 – Післявоєнна відбудова, накопичення фондів, розширення функції як центру бібліографічної, методичної і краєзнавчої роботи. Але структура її була неповною.

6-й період. 1974-1985 – В зв’язку з одержанням нинішнього приміщення бібліотека змогла перейти на систему галузевого обслуговування читачів, створити 15 відділів.

З 1985 р. – бібліотека стала універсальною, науковою, активно працює над становленням бібліотеки, як наукового закладу. Працює над запровадженням нових технологій, поступово переорієнтовує стратегію володіння ресурсами на стратегію оперативного доступу до них.

Отже, період 1-й.

До перших спроб узагальнення матеріалів з історії бібліотеки треба віднести глибокий за змістом і різноманітністю аналіз “Очерк развития Черниговской общественной библиотеки за 20 лет ее существования" (1877-1896 г.)” з додатками першого Статуту і “Правил користування”.

Вагома стаття правління бібліотеки надрукована в “Земском сборнике Черниговской губернии” (за 1904) до її 25-річчя, з аналізом її діяльності в наступні 5 років (1897-1901). Надруковані також звіти за окремі роки кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Таким чином, від початку свого існування до середини 1-го десятиріччя XX століття ми маємо чітко виписану, докладно, широко проаналізовану свою історію, якій можуть позаздрити і сучасні науковці.

Щодо заснування.

Бібліотеку засновано 15 (28) березня 1877 року. Цьому передували відповідні історичні умови, про що йшлося в попередній доповіді, та настирність, наполегливість передової частини, як тоді казали “молодих свіжих сил” м. Чернігова. Всіх причетних осіб подано в історичному нарисі. Я хотів лише сказати, що є публікації в поважних виданнях, які стверджують, що фундатором (тобто 1-ю особою, ініціатором, 1-м бібліотекарем) був Олександр Амфіянович Тищинський який “ще 1872 р. зібрав велику кількість книжок і відкрив у себе на квартирі приватну бібліотеку. Згодом він усе своє зібрання передав новоствореній громадській бібліотеці”.

В іншій публікації подається:

Восени 1876 р. на приватній квартирі Олександра Амфіяновича Тищинського в Чернігові відкривається читальня. А вже наступного року офіційно відкривається новий освітній заклад – Чернігівська громадська бібліотека.

Отже до твердження Софії Русової що “бібліотеку виплекала опозиція”, що “бібліотеку створили “молоді свіжі сили” зі статистичного бюро губернського земства правильним буде додати те, що головним виконавцем тих ідей, головною рушійною силою був Олександр Амфіянович Тищинський.

Ще одна ремарка. Бібліотека починалась як газетна читальня, де були лише газети і телеграми з театру воєнних дій на Балканах. І тільки через рік створюється і книжковий відділ.

Бібліотека починалася спочатку тільки з газет, згодом з 564 книг , було 307 читачів.

Довгий час бібліотека не мала свого приміщення. Книги, майно купувалися на кошти субсидій земства, добровільні пожертви, надходження від лекцій, концертів і плати користувачів.

В свої 20-і роковини вона була вже солідною установою та культурним осередком міста. “Земский сборник...” писав що нею “зібрано вже значний книжковий фонд і утворено запасний грошовий фонд на побудову власного приміщення”.

Після встановлення безплатного відвідування читальні і книжкового відділу почала зростати кількість читачів так званого IV. До речі, включення їх до числа повноправних читачів вирішувалося не просто. 10 загальних зборів йшли бурхливі дебати. Кілька членів правління у 1899-1900 рр. через незгоду вийшло у відставку.

Результатом стало те, що як тоді писалось “Цей бунтарський елемент надавав зборам читачів політичного напрямку”, “в составе читателей появились не только лица крайнє вредного направлення, но и состоящие под особым надзором полиции” , бібліотека “стала явочною квартирою для злочинних організацій і служить “не для освіти, а для розбещення”.

Це привело до репресій. У серпні 1900 р. закрито дитяче відділення, а в листопаді 1909 – і відділ для дорослих.

Почався період функціонування бібліотеки як установи, що належить місцевому самоврядуванню.

Ліквідаційна комісія і правління бібліотеки прийшли до висновку що її треба передати місту, а не земству, оскільки впевнені, що місто з найбільш можливою успішністю буде продовжувати утримання бібліотеки.

Місту було передано 8 тис. книжок, массу журналів і біля 400 руб. готівки. Крім того місту передано кошти у сумі 900 руб. на побудову приміщення і різних капіталів на суму більше 4000 рублів.

Але надії не справдились. Бібліотека ледве животіла. Про неї тоді писали так: “Зал отведенный под читальню рассчитан на незначительное число посетителей, которых в будние дни бывает столько, что многие вынуждены читать стоя. Худо с газетами, число которых не соответствует спросу. Много лучшего желает и книжный отдел”.

Дещо пізніше директор бібліотеки Дроздов писав про те, що після переда­чі книгозбірні місту “перестав горіти не лише політичний вогник, а й духовний почав гаснути”.

Період її функціонування як міської – найменш досліджений період. Серйозних документів про стан її роботи за цей і перші післяреволюційні роки поки що не знайдено.

Наступний період діяльності бібліотеки, як і попередніх, характеризується тимчасовим затишшям. Разом з ліквідацією місцевого самоуправління і передачею всіх закладів культури Народній освіті з 12 січня 1919 р. функціонування припиняється.

Фонди поповнилися книгами націоналізованих бібліотек. Бібліотека повністю переходить на державне утримання.

Цей період, а також 20-30-х теж має багато "білих плям".

Дослідження періоду 20-30-х років ускладнилося багаторічним замовчуванням реалій того часу, відсутністю друкованих матеріалів, а подекуди й тенденційним його відображенням та втратами частини архіву області і втратами самих бібліотек у роки Великої Вітчизняної війни.

Аналізуючи документи, що збереглися, можна зробити висновок, що всупереч твердженням про невпинну турботу партії і уряду про розвиток бібліотек насправді в той період, а особливо в 20-і роки і наша, і інші книгозбірні краю мали дуже великі складнощі, пов’язані з переведенням на самоокупність, кадровими проблемами, затримками заробітної плати, безкінечними переміщеннями бібліотеки в інші приміщення, пожежі, тощо.

В одній з кореспонденцій газети “Знамя Советов” (9.03.1920) писалося: “город наш представляется книжной пустыней... Словеса книжные суть реки, напоящие вселенную. У нас же эти реки тощи й мелководны, как и при царе Николае”. “Перед Губнаробразом стоят задачи создания в Чернигове единой центральной публичной библиотеки, в которой хотя бы в 1-м экземпляре было бы собрано все”.

Регулярно бібліотека починає працювати лише з 1922 року. Саме цього року до її назви долучились слова “імені В.Г. Короленка”.

До речі, в 20-і роки вона не мала стабільної, строго визначеної назви. Її називали Центральною, Державною, міською, окружною, публічною, тощо. Заходи Губнаросвіти щодо поліпшення бібліотечної справи дали певні наслідки. Значно збільшено книжкове майно. Але, одразу гострою проблемою постає розширення площі. Її неодноразово перекидають до інших приміщень, в 1922 р. сталась пожежа. Багато книжок гине, книгозбірня знову переходить в хаотичний стан.

Оживає бібліотека лише з середини 20-х років. Активно починають впроваджуватися нестаціонарні форми, для активізації роботи з молоддю створюється гурток "Друзі книги" з літературною, політичною і бібліотечною секціями. Бібліотека запроваджує систему перепідготовки кадрів для міста і села, розсилає лекції заочного семінару. При книгозбірні постійно працюють практиканти з сільської місцевості.

У 1927 р. в статті до 50-річчя бібліотеки її директор Дроздов писав, що бібліотека “своїм промінням хоч і небагато, хоч і слабо, але все ж прорізала ту безпросвітну духовну і політичну темряву, яка важким гнітом висіла над всією Росією”.

Бібліотека в ті часи перебувала у вкрай поганих умовах.

Питання поліпшення стану неодноразово ставилися на порядку денному радянських і громадських організацій, але питання надання нового приміщення знаходиться далеко від розв’язки. Фонди перебували у жахливому безладді. Добра половина книг нерозібрана, без обліку. Прикметами того часу були численні чистки фондів, заборони і вилучення окремої літератури, політизація культурно – освітньої роботи, увільнення з посад демократично налаштованих працівників, навіть репресій проти них.

На початку 30-х років після голосних процесів у справі „Союзу звільнення України” в поле зору місцевої преси попадає і бібліотека. Директор, працівники звинувачувалися у видачі антимарксистської літератури, а газет