Реферат: М. П. Драгоманова у бібліографічних джерелах / укл

Міністерство освіти і науки України

Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова

Кафедра філософії. Наукова бібліотека





Історія Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова

у бібліографічних джерелах


Київ – 2010




Міністерство освіти і науки України

Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова

Кафедра філософії. Наукова бібліотека


Історія Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова

у бібліографічних джерелах


2010

^ УДК 37.046.16 : 378 ББК 74.58
І-89


Рекомендовано до друку Вченою радою університету,

протокол № від


Укладачі: Г.І.Волинка, Н.Г.Мозгова, О.Бондаренко,

Н.І.Тарасова, Г.І.Шаленко


І-89 Історія Національного педагогічного університету імені

М.П.Драгоманова у бібліографічних джерелах / укл.:

Г.І.Волинка, Н.Г.Мозгова, О.Бондаренко, Н.І.Тарасова,

Г.І.Шаленко. – К.: Вид-во НПУ, 2010. –130 с.


^ С Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, 2010.

У витоків Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова


Національний педагогічний університет імені М. П. Драго- манова - великий і потужний за всіма світовими академічними мірками навчальний заклад. Університетська спільнота студентів, викладачів і співробітників становить близько 30 000 осіб. У його складі понад ста кафедр, сім факультетів, вісім інститутів. Він має свої інституції та філії не лише в багатьох регіонах України, а й за її межами. Університет є справді європейським інтернаціональним навчальним закладом, в якому окрім громадян України навчається багато іноземних студентів, аспірантів і докторантів, працює чималий загін викладачів з країн Західної Європи, Америки, Азії. Але поряд зі своєю інтернаціональною місією університет продовжує бути харизматичним лідером України у підготовці вчительських кадрів. У півмільйонному загоні вчителів, які сьогодні активно працюють в українських школах, понад десять відсотків — його колишні випускники. На Київщині цей відсоток, зрозуміло, набагато вищий. Бо цей дар Національному педагогічному університетові дала саме Київщина. То ж і грунтом, який живить сьогоднішню драгоманівську академічну спільноту, або, власне, universitas, є шкільна освітня галузь благословенної Київщини.

Як і окремі людські особистості, університетські спільноти, що вступили у вік зрілості, починають цікавитись своїм минулим, витоками своєї історії, щира увага до якої закономірно спонукає поглибити розхожі уявлення щодо ключових обставин, виправити недоречності, розставити нові акценти. Стосовно історії нашого університету, такою недоречністю постає протиприродна відірваність витоків НПУ імені М. П. Драгоманова від освітнього ґрунту Київщини. Це і спонукало авторів даного нарису звернутися до історії світської шкільної освіти на Київщині, розглянути систему підготовки вчителів для шкіл регіону, прослідкувати еволюцію вищих світських педагогічних закладів Києва та їхні прямі і опосередковані зв'язки з Національним педагогічним університетом.





^ Будівля колишнього Університету св. Володимира, яку 3 1920 р. займав Київський інститут народної освіти імені М. П. Драгоманова



Протягом останніх десятиліть вважалось, що наш навчальний заклад функціонує від 15 липня 1920р., коли було створено Київський інститут народної освіти (КІНО) імені Михайла Драгоманова. Проте, як показують дослідження науковців, зокрема професорів В. К. Майбо- роди (Академія державного управління при Президентові України), О. В. Глузмана (Кримський гуманітарний інститут), Н. М. Дем'яненко (КНУ імені Тараса Шевченка), авторів даного нарису та інших, вказана дата встановлена за формальною ознакою. Вона не врахувала тієї обставини, що КІНО імені М. П. Драгоманова створювався не на порожньому місці, а на основі давніше існуючих вищих педагогічних інституцій, які прямо чи опосередковано походили від вчительського інституту казенних студентів при Київському університеті, який започаткував у 1834 році вищу світську педагогічну освіту на Київщині. Саме в ньому треба шукати витоки Київських вищих жіночих педагогічних курсів (Університету

св.Ольги), Київського учительського інституту, Фребелівського педінституту, Географічного інституту та інших закладів, зрештою — Київського інституту народної освіти ім. М. П. Драгоманова.

З врахуванням цієї та інших обставин, про які йтиметься нижче, виходить, що нинішній Національний педагогічний університет ім.

М. П. Драгоманова є спадкоємцем не лише КІНО ім. М. П. Драго- манова, але й Педагогічного інституту при університеті св. Воло- димира, утвореного 21 листопада (4 грудня за новим стилем) 1834 р. З цієї дати розпочинається вища світська педагогічна освіта в Київському регіоні, з неї веде відлік років свого існування нинішній флагман педагогічної освіти України.
^ Освітня реформа початку ХІХ століття і створення Київського навчального округу

Витоки вищої світської педагогічної освіти в Україні загалом та в м. Києві і на Київщині зокрема беруть свій початок від широкоформатної освітянської реформи в Російській імперії, започатко­ваної Олександром І у 1802—1804 pp.

Основою цієї реформи стало утворення Міністерства народної освіти (1802), керівником якого був призначений українець граф Петро Васильович Завадський (1738—1812). Походив з чернігівської шляхти, закінчив Оршанську єзуїтську школу та Києво-Могилянську академію. Був міністром освіти (1802—1810). До складу нечисельного міністерства окрім нього входили шість попе­чителів навчальних округів, якими управляв Василь Назарович Каразін (1773—1842), уродженець села Кручик на Харківщині, потомствений дворянин, український вчений у галузі агрономії і кліматології.

Головне управління школами на чолі з В. Н. Каразіним встановило замість попередніх головних, середніх і малих училищ такі типи шкіл: гімназії — в кожнім губернськім місті; опікатися ними мав університет як управлінський центр навчального округу. Університет вважався вищим типом школи. Окрім гімназій засновувалися повітові училища, за якими мав наглядати директор відповідної гімназії. Найнижчою школою вважалась парафіяльна, або «приходська». Такі школи організовувалися у сільських церковних парафіях; догляд за ними доручався управителям відповідних повітових шкіл. Таким чином, організаційна структура освіти мала складатись з чотирьох основних типів навчальних закладів — парафіяльних шкіл, повітових, губернських училищ (гімназій) та університетів [3].

Звернемо увагу на зміст освіти, яку у відповідності з Постановою від 24 січня 1803 р. «Про влаштування училищ» мали давати вищеназвані типи навчальних закладів, що дозволить з'ясувати, за якими напрямами готувались світські вчителі для гімназій і повітових училищ. Бо вчителями парафіяльних шкіл були переважно священики та дяки, випускники духовних семінарій і академій.

«В приходських училищах вчитель навчає читанню, письму, першим арифметичним діям; наставляє в головних началах закону Божого, в благонравії, в обов'язках щодо государя, начальства і ближнього...

Як би корисно було, якби приходські священики і церковнослужителі самі виконували посаду вчителів, відповідну їхнім знан­ням» [3, 19].

Зміст освіти у повітових училищах був більш складним і для викладання навчальних предметів потрібні були спеціально підготовлені вчителі-предметники. Парафіяльні священики навряд чи могли на належному рівні протягом навчального року вести викладацьку роботу. Тому виникла велика потреба освітньої галузі в світських вчителях словесності, природничо-математичних наук та історії.

«В повітових училищах викладається учням, які вступили з при- ходських шкіл, граматика мови російської і місцевої, як то: польської, німецької та ін.; скорочена географія та історія; першопочаткові основи геометрії і природознавчих наук; також настанови у посадах людини і громадянина, практичні знання, корисні для місцевої промисловості і потреб краю».

«В гімназіях (які задумувались у якості вищих шкіл), мають викладатися витончені науки, мови латинська, французька і німецька; логіка, основи чистої математики, також механіки, гідравліки та інших частин фізики, найбільш потрібних в суспільстві, скорочена природня історія, загальна географія та історія, основи політичної економії та комерції. Зверх цього мають читатись і перекладатись твори, що слугують для освіти серця і подають чисте розуміння закону Божого та громадянських обов'язків. Зверх штату можуть бути приєднаними вчителі гімнастичних вправ.

В університетах... викладаються науки в усьому обсязі, потрібні для усіх знань і різних родів державної служби» [3, 18—19].

Зрозуміло, що найбільш масовим типом школи була парафіяль­на, або церковно-приходська. В залежності від того, до якої парафії — православної чи католицької — вона належала, в ній домінувала певна конфесіональна, державницька, мовна політика, а значить, саме в ній масово відтворювався людський загал з тими чи іншими стійкими спрямуваннями.

Згідно з планом освітньої реформи, у межах Російської імперії утворювалося шість світських навчальних округів (Московський, Петербурзький, Казанський, Харківський, Віленський і Дерптський)[4]. Центром кожного світського навчального округу ставав університет, який поєднував функції вищого навчально-науково- го закладу і навчально-адміністративного органу [7]. Цією ж освітньою реформою вперше було поставлено питання про необхідність спеціальної підготовки перш за все для гімназій і повітових училищ педагогічних (учительських) кадрів з вищою університетською освітою, які до того спеціально не готувалися [8, 265] і які б могли втілювати русифікаторську політику уряду серед неросійських народів. Задля цього засадничі документи тогочасної реформи диктували принципову щодо існуючих і запланованих університетів вимогу: всі університети «повинні мати Учительський або Педагогічний інститут». Про це йдеться в «Попередніх правилах народної освіти» (1803) і в типовому Статуті Імператорських Університетів (1804) [8]. У §7 Статуту перераховуються самостійні заклади при університетах, утому числі Педагогічний інститут [8, 265].

На початку XIX століття Київ і Київщина входили до Віленсько- го світського навчального округу [4, 22], першим попечителем якого став поляк князь Адам Чарторизький. Для навчально-адміністративного керівництва Віденським округом у 1803 р. був створений університет у місті Вільно (нині Вільнюс, Литва). В округ Віденського університету входили такі губернії: Віленська, Гроднинська, Вітебська, Могилевська, Мінська, Волинська, Київська і Подільська [4, 22].

Віленський навчальний округ традиційно знаходився під впливом полонізаторських настроїв, що дуже непокоїло уряд Російської імперії. Між тим, такий густонаселений, історично усталений, економічно і політично потужний і впливовий регіон, як м. Київ та Київщина, який до того ж інтенсивно розвивався, потребував власних підготовлених учительських кадрів, які б, окрім просвітницької функції, змогли б нейтралізувати досить помітні в цьому регіоні пропольські настрої, посилити російський вплив на населення. З метою ескалації свого політичного впливу, царський уряд активно обговорює організаційні заходи щодо протидії полонізаторським настроям через нові освітянські кадри. Поблизу Києва, на Чернігівщині, відкривають Ніжинську гімназію вищих наук князя Безбородька [13, 372-376]. Згодом вона стала ліцеєм і готувала світських вчителів для Чернігівщини і Київщини. З кінця 1806 р. на державному рівні ведуться дебати про заснування першої Гімназії в Києві [15, 22], яка б хоч частково опікувалась підготовкою вчительських кадрів. У вересні 1818 р. оприлюднюється імператорський указ «Про причисления навчальних закладів Київської губернії до округу Харківського університету» [17].

Харківський університет було відкрито 17 січня 1805 р. з ініціативи Василя Назаровича Каразіна, який належав до гуртка осіб, близьких до молодого царя Олександра І. Саме він зініціював перед царем думку про заснування Міністерства народної освіти та інституту попечителів навчальних округів, який і очолював з січня 1803 р. [4]. Згодом В. Н. Каразін потрапив у немилість царя і був усунений від імператорського двору.

Приєднання Київщини до Харківського навчального округу відбулося, коли його попечителем став Захар Карнєєв (1817 - 1822), який проводив активну і послідовну русифікаторську політику в Україні. Проте на Київщині не відчувалися такі бажані з огляду на устремління царського уряду її наслідки. Два-три випускники Педагогічного інституту при Харківському університеті, які щорічно прибували на Київщину, не могли відчутно протидіяти полоні- заторським настроям та виразним католицьким традиціям шляхти, які відправляли дітей на навчання до католицьких ліцеїв повітових і парафіяльних навчальних закладів [19].

У 1832 р. засновується Київський світський навчальний округ, попечителем якого було призначено Єгора Федоровича фон-Брадке (1796—1862). Як наголошує чи не найавторитетніший історик Київського університету св. Володимира М. Ф. Владимирський- Буданов, нащадок шведських дворян Є. Ф. фон-Брадке належав до ревних виконавців задумів царя та тодішнього міністра народної освіти графа С. С. Уварова, котрі планували заснування округу і університету як імперську противагу впливовому у південно-за- хідному краї України польському елементу. Згідно з державницькою ідеєю Київський університет, як головний заклад навчального округу, мав стати центром освітніх і політичних впливів Російської імперії на велику територію з чисельним населенням.

Зі створенням Київського навчального округу місто стає центром відразу двох навчальних округів — духовного і світського. Духовний навчальний округ, очолюваний Київською духовною академією, яку у 1819 р. створили на базі Києво-Могилянської академії, був одним із найбільших у Росії. Окрім Київської єпархії до нього входили Чернігівська, Волинська, Подільська, Полтавська, Катеринославська, Херсонська, Харківська, Таврійська, Донська, Воронезька, Курська, Орловська, Мінська, Варшавська і Кишинівська. З 1835 р. до складу Київського духовного округу приєднуються Грузинська та Імеретинська єпархії [225]. Кожна єпархія мала одну духовну семінарію, прямо підпорядковану Київській духовній академії. В свою чергу, кожна семінарія опікала нижчі духовні училища. Викладали в духовних навчальних закладах переважно священнослужителі. Лише їм дозволялось викладати у світських училищах богословські дисципліни та закон Божий.

Фундатор Київського світського навчального округу Є. Ф. фон- Брадке ніколи не вчителював. Він був типовим світським бюрократом. Керував і землевпорядкуванням у Фінляндії, і створенням навчального округу та університету в Києві. Виходило це у нього, гадаємо, непогано. Принаймні всі більш-менш авторитетні його сучасники відгукуються про Єгора Федоровича із відчутною симпатією. За його управління Київським навчальним округом (1832— 1839) він проявив себе вірним виконавцем директив російсько­го уряду. Фон-Брадке втілював у життя постанову Міністерства народної освіти від 16 серпня 1822 р. «Про заборону російському юнацтву навчатись в іноземних ієзуїтських училищах» [19, 1531]. Фон-Брадке повів послідовний наступ на історично спрямовану плюралістичну структуру різних за національно-конфесійною спрямованістю типів училищ. Високого урядовця дуже непокоїла та обставина, що «всі повітові училища в Київській, Подільській і Волинській губерніях, за винятком Києва, знаходилися в руках римсько-католицького духовенства і навчання в них відбувалось польською мовою. Такі училища шкідливі тим, що через них римсько-католицьке духовенство має вплив на населення» [19, 1531].

Щоб обмежити цей вплив, Є. фон-Брадке отримав інструкцію протиставити покатоличеним училищам російськомовні школи із православним спрямуванням. Але перед ним постала проблема вчительських кадрів для парафіяльних та повітових шкіл, які з огляду на складну конфесійну ситуацію потребували світських вчителів. З метою їх масової підготовки засновуються російські гімназії в Луцьку, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Житомирі і ліквідуються покатоличені повітові училища. Замість них відкриваються нові школи з православними викладачами. В Києві планується заснування Інституту шляхетних дівчат [23], розгортаються дебати про заснування Київського університету як навчально-адміністративного центру Київського округу та вищого навчального закладу для підготовки вчителів губернських училищ (гімназій) і повітових шкіл.

Реформа вперше зробила вчительську працю привабливою не тільки для вихідців із дворянського класу, але й духовенства і міщанства. За умови відповідної освіти, виходець із нижчих станів, який вступав на посаду вчителя, міг отримати чин XIV класу (колезького регістратора, найнижчого в заведеній Петром І у 1722 р. «Табелі про ранги»). Але вже завдяки цьому чинові він міг здобути особисте дворянство.

Принагідно перерахуємо інші чини «Табелі», оскільки у відповідності з ним ранжувалися вчительські та академічні посади і звання в Російській імперії аж до 1917 р. Чини XIII класу (провінційний секретар), XII (губернський секретар), XI (корабельний секретар) та X (колезький секретар) присвоювались, як правило, за вислугу років і давали підстави для отримання більш високих вчительських посад. їх присвоювали також студентам із не- дворянських верств і підвищували по мірі отримання університетських звань. Чини IX класу (титулярний радник), VIII (колезький асесор), VII (надвірний радник), VI (колезький радник) відповідали армійським чинам старших офіцерів, наприклад, чин V класу (статський радник), який прирівнювався до полковника, дуже рідко присвоювався заслуженим вчителям, директорам училищ і гімназій, лекторам і ад'юнктам університетів, частіше — екстраординарним професорам. Чин IV класу (дійсний статський радник), що в армії надавався генерал-майору, часто носили ординарні професори університетів. А чини III рангу (таємний радник, в армії — генерал-лейтенант) та II рангу (дійсний таємний радник — генерал-фельдмаршал) інколи присвоювались в академічних колах заслуженим ординарним професорам з великими здобутками, вислугою років, ректорам університетів, попечителям навчальних округів, міністрам народної освіти. Чин І рангу (державний канцлер) надавався лише вищим урядовцям.

Навчальна реформа робила також здобуття вищої університетської освіти дуже бажаним для потомствених дворян неросійського походження. Щоб отримати вищі чини, вони мали надати відповідному начальству свідоцтва про наявність університетської освіти або скласти ряд іспитів з російської та інших мов, економіки Росії, права, російської історії, статистики, математики, фізики, географії тощо.

Тож відкриття у Києві університету відповідало не лише інтересам уряду, який мріяв зробити його центром політико-ідеологічного впливу, але, як це не парадоксально, також інтересам дворянства південно-західних губерній, яке набуло змогу давати освіту дітям неподалік своїх маєтків. Якщо політика дійсно є мистецтвом узгодження інтересів, то царські освітні урядовці початку XIX століття проявили себе справді непоганими політиками.
^ Заснування Київського університету св. Володимира і його «особлива місія»

Згідно з парадигмою тогочасного європейського університету (зразком слугував Берлінський університет), його випускники мали бути широко освіченими і науково підготовленими особистостями, у своїй світській діяльності незалежними від будь-яких релігійних течій. Ця парадигма зробилася популярною в академічних колах тогочасної Росії, бо імперський лозунг православ'я як світоглядної домінанти щоразу стикався з іншими релігійними уподобаннями чисельних крайових спільнот. Особливо гострими ці зіткнення були у західних губерніях імперії. Тож і мусили її ідеологи думати про створення університетського осередку підготовки освічених, буквально — світських діячів, здатних доносити вплив уряду до найнижчих освітніх закладів, формуючих світогляд молодого покоління.

Питання про відкриття університету в Києві вкотре було порушене на початку 30-х років XIX століття. Придушивши польське повстання 1830—1831 pp., царизм змінив політику щодо Правобережної України. Поряд з безпосередніми репресіями проти повстанців, було вжито ще й низку інших заходів — закривались школи з польською мовою викладання, ліквідовано Кременецький ліцей та Віленський університет, на матеріальній і кадровій базі яких мав відкритися університет у Києві.

У 1833 р. Міністерству народної освіти, яким керував тоді граф С. С. Уваров, дали доручення терміново розробити проект статуту і штати майбутнього університету. Звичайно новостворюваний навчальний заклад мав безумовно керуватись типовим статутом імператорських університетів [8]. Але особливі завдання Київського університету викладалися у його «персональному» статуті, або «проекті статуту», затвердженому царем Миколою І 25 грудня 1833 р. [25] і діючому аж до 1842 р. Рішення про конкретну дату відкриття Університету св. Володимира ухвалив міністр С. Уваров. «По представлению Попечителя Киевского Учебного Округа, управляющий Министерством Народного Просвещения изъявил согласие на открытие Университета св. Владимира в 15 день июля сего года, в наемных домах, на счет 20 000 руб. ассигн., которые по штату оного на сей предмет назначены» [26, 896].

15 липня 1834 р., якраз у день св. Володимира, відбувся урочистий акт відкриття університету. О 9 годині ранку всі члени університетської спільноти, серед яких були і три щойно зараховані студенти, відвідали Києво-Печерську лавру, де богослужіння провів митрополит Київський Євгеній. Після літургії всі повернулися до університетського будинку, орендованого у І. Корта. Присутні на урочистостях, серед яких був і ректор Київської духовної академії архієпископ Інокентій (Борисов), заслухали укази царя про заснування універ­ситету і введення в дію його Тимчасового статуту. З промовою виступив попечитель Київського навчального округу Є. Ф. фон Брадке. З глибокою вдячністю за надану імператором можливість здобувати світську вищу освіту у Києві висловились губернські предводителі дворянства Київщини, Волині, Поділля. Напередодні прибувший до Києва ректор М. О. Максимович вручив митрополиту Євгенію (Болховитінову), генерал-фельдмаршалу Остен-Сакену, Київському генерал-губернатору Левашову дипломи Почесних членів університетської спільноти. З рук генерал-фельдмаршала Остен-Сакена три студенти отримали шпа­ги — символ дворянської (рицарської) приналежності [27, 296— 297].

Професор кафедри ботаніки Московського університету Михайло Олександрович Максимович (1804—1873), полтавчанин, був переведений у Київ і призначений ординарним професором росій­ської словесності.

Протягом 1834—1835 навчального року він виконував обов'язки ректора і декана історико-філологічного відділення тоді ще єдиного в університеті філософського факультету. До переїзду М. О. Максимовича в Київ 13 липня 1834 р. ректорські обов'язки покладались на вихованця Київської академії і директора Першої гімназії історика Максима Берлінського, автора книг про Київ. Власне, він і був організатором усіх урочистостей, пов'язаних з актом відкриття закладу.

Влітку 1834 р. ще не було ані Бібіковського бульвару, ані Кругло-університетської вулиці, яка з'єднує Бессарабську площу з Липками, ані величної університетської будівлі на Володимирській. Вони з'явилися дещо пізніше.

У 1834—1835 рр. університет розміщувався у трьох найнятих будинках на Липках та Печерську. Перший знаходився в просторій садибі генерала Д. М. Бегічева, там, де у 1839 р. звели величну будівлю Інституту шляхетних дівчат (з 1993 р. тут розміщується Міжнародний центр культури та мистецтв).

Власником другої будівлі, де квартирував університет (не збереглася), був відставний капітан І. Ю. Корт (сучасна вулиця

М. Грушевського, майже напроти Будинку офіцерів). Тут відбувся акт відкриття університету, містились аудиторії і знаходилася квартира ректора М. О. Максимовича, тут він жив до весни 1835 p., поки не перебрався до будинку Катериничів біля Микільського монастиря. Казеннокоштні студенти Педагогічного інституту при університеті мешкали в будинку інженера Київської фортеці, генерала Р. Гербеля. За казармені умови і жорсткий нагляд за мешканцями цей будинок невдовзі прозвали «штрафгаузом».

Протягом першого академічного року, коли університет мав лише філософський факультет з історико-філологічним (першим) та фізико-математичним (другим) відділеннями, до нього входили такі кафедри:

«Перше відділення: 1) Філософія. 2) Грецька словесність і старожитності. 3) Римська словесність і старожитності. 4) Російська сло­весність. 5) Загальна і російська історія і статистика.

Друге відділення: 1) Чиста і прикладна математика. 2) Астрономія. 3) Фізика і фізична географія. 4) Хімія. 5) Мінералогія і геогнозія. 6) Ботаніка. 7) Зоологія. 8) Технологія, сільське господарство, лісоводство і архітектура.» [28, § 33].

Свій перший академічний рік Університет св. Володимира розпочав 28 серпня 1834 р. у складі 62 студентів, понад півтора десятка викладачів, здебільшого вчителів розформованого Кременецького ліцею. На фоні останніх вигідно вирізнялися ректор

М. О. Максимович, професор богослов'я І. М. Скворцов, професор загальної історії В. Ф. Цих. Окрім філософського факультету діяв також «Особливий виховний заклад» [33] — Інститут казенних студентів, про який йтиметься нижче.

Сьогодні важко повірити, що Київський університет засновувався як переважно освітянська установа, яка мала на замовлення уряду готувати вчителів і держслужбовців із студентів, що вчилися і утримувалися цілком за казенний кошт. Звичайно, в університеті вчилися і своєкоштні студенти, які платили за навчання чималі гроші. Оскільки функція підготовки вчителів університетом на перших порах домінувала (йому навіть не ставилися в обов'язок наукові дослідження [108, 65]), він, як зазначає його перший історик і професор

В. Шульгин, «По характеру... не был универси­тетом в обширном, идеальном смысле слова, но в самом тесном смысле слова был университетом западно-русским, местным» [89, 61]. Головне завдання університету тодішній міністр освіти граф С. С. Уваров сформулював так: прищеплювати польському і полонізованому юнацтву Київщини і Західних губерній «общий дух русского народа».

Історик і один із найвідоміших його професорів М. Влади- мирський-Буданов звертає увагу на те, що Київський університет, на відміну від інших, має ім'я св. Володимира і особливу (спеціаль­ну) мету. «Его преимущественное значение определено границами трех юго-западных губерний, а впоследствии указом 28 февраля 1834 г. распространено и на весь северо-западный край... Но этим указан лишь ближайший внешний район его действий. Внутреннее содержание его просветительной миссии определено выбором города «равно драгоценного для всей России», т. е. Университет

св. Владимира призван быть проводником общерусского просвещения» [108, 66]

Свою особливу регіональну місію університет здійснював згідно із своїм «особливим» статутом 1833 p., що діяв аж до 1842 р. і відрізнявся від Статутів 1804 р. інших університетів імперії хоча б тим, що обов'язкова для них справа підготовки вчителів покладалась на директорів Педагогічних інститутів при цих університетах [8, § 7;

§ 127], а в Києві — на університет у цілому і його ректора.

Університет св. Володимира міг надовго залишитися таким собі регіональним «вчительським інститутом», якби вже у першому семестрі 1834— 1835 академічного року функція підготовки вчителів не відділилась від загального набору освітньо-наукових, культурних і адміністративних функцій університету та не інституціонізувалась у вигляді специфічного вчительського навчального закладу при ньому.

Інституціонізація вчительської підготовки у самостійний структурний підрозділ при Університеті св. Володимира, звичайно, не була якоюсь особливою самодіяльністю університетського начальства, які добре усвідомлювали свої обов'язки і розуміли допустимі нормативними документами межі оперативного маневру. Вони послідовно і незаперечно виконували загальну статутну вимогу імператорських університетів, сформульовану у 1804 році, дія якої розповсюджувалася на всі університети, які відкривалися, зокрема, на Київський: при кожному університеті мав бути й педагогіч­ний інститут [8, 265, 289—290]. Тому, незважаючи на відсутність словосполучення «Педагогічний інститут» у тимчасовому проекті статуту Київського університету, університет інституціонує покладену на нього функцію вчительської підготовки у формі «особливого виховного закладу» [36], відкритого 21 листопада 1834 р. (за старим стилем). Заклад цей є безумовно непересічним. По-перше, він дав можливість університетові сконцентрувати увагу на свої ключові функції, властиві закладам університетського типу, — навчально-наукову, адміністративну, політичну, культурну тощо. По-друге, цей заклад започаткував у Києві системну вищу світську педагогічну освіту, яку сьогодні продовжує його прямий спадкоємець — Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова.
^ «Особливий виховний заклад» при Університеті св. Володимира і початок вищої світської педагогічної освіти на Київщині

Що ж то був за навчальний заклад — «особлива виховна установа», про заснування якої в кінці листопада 1834 р. йдеться в університетському «Звіті» за перший академічний рік? [36, арк. 31 зв.]. Чому в 1834 р. її назвали «Інститутом казеннокоштних сту­дентів» [Там само] і лише з 1842 р. починають офіційно іменувати Педагогічним інститутом? [53, арк. 549 зв.]. Адже, як свідчить «Звіт за 1835 рік», вона з осені 1834 р. не переставала готувати вчителів і вже у першому академічному році атестувала дев'ятьох екстернів, видавши їм вчительські атестати.

Щоб осмислити феномен тогочасного Педагогічного інституту, повернемось до змісту вже згадуваних урядових документів і авторитетних джерел. Типовий, тобто обов'язковий для всіх російських університетів Статут 1804 р. вимагав, щоб кожний університет мав «Учительський або Педагогічний інститут» [8, 265). В розділі XII Статуту «Про Педагогічний інститут» говориться: «Педагогический или Учительский институт образует учителей для гимназий и училищ, округ университета составляющих, под начальством директора, из ординарных профессоров общим Советом избранного.

Положенное в штате число студентов-кандидатов преимущественно наполняется воспитанниками, на казенном иждивении содержимыми.

Директор Педагогического института в каждые полгода представляет общему Собранию план учения, сообразный намерению сего учреждения. Он не только надзирает, чтоб по оному в точности было исполнено, но и сам наблюдая за поведением учащихся, руководствует их в учении... наставляя в искусстве преподавать науки ясным и систематическим образом» [8, с. 289].

Передбачалися типовим Статутом 1804 р. і інші інститути при університетах — медичні, юридичні тощо. Але їх створення при Київському університеті свідомо відсувалося на майбутнє. В імператорському указі «Про заснування в Києві університету...» від 8 листопада 1833 р. про медичний факультет говориться як про далеку перспективу. Юридичний, навпаки, начебто мав бути відкритий негайно, але, як виявилось, залишилося неврегульованим його кадрове забезпечення при наявності контингента казенних студентів. Тож і влилися набрані у 1834 р. майбутні юристи-чиновники до загального Інституту казеннокоштних студентів, котрий з кінця листопада 1834 року почав і їм давати вчительську підготов­ку. Іншої він просто не міг забезпечити.

Зволікання з відкриттям Юридичного інституту пояснюється тим, що протягом першого академічного року в університеті працював лише один вчитель правознавства, колишній вихованець Кременецького ліцею О. М. Міцкевич, рідний брат знаменитого польського поета. А для відкриття інститутів, у тому числі і Педагогічного, потрібно було не менше чотирьох професорів, що жорстко регламентував Проект статуту 1833 p., зобов'язуючи відповідних професорів з профільних для гімназій дисциплін забезпечувати набуття студентами вчительського фаху вже з початку першого семестру. «Наблюдение за учебною частию приготовляемых к учительскому званию студентов возлагается на профессоров россий- ской словесности, древней филологии, философии и чистой математики. Из них профессор философии преподает педагогику. Независимо от преподавания в университете, профессоры сии обязаны заниматься по два часа в неделю с оными студентами» [28, §§ 67—68].

Окрім обов'язкових предметів, що вивчались на історико-фі- лологічному і фізико-математичному відділеннях філософського факультету, студенти новоствореного закладу опановували ґрунтовний курс педагогіки, писали випускні роботи, проходили педагогічну практику. Як зазначалось в проекті Статуту університету св. Володимира 1833 р., «студенты, предназначаемые к званию учителей, сверх слушания университетских курсов, получают руководство в практических упражнениях по части отечественной словесности, древних языков, математики и педагогики, сочиняют рассуждения, произносят пробные лекции и, под надзором профессоров, дают уроки в училищах» [28, §§ 67, 68].

Необхідні за Статутом кадрові умови відкриття Педагогічного інституту склалися на кінець листопада 1834 р. З початку семестру в університеті працювали лише три професори з чотирьох необхідних для створення за статутними умовами самостійного закладу підготовки вчителів [108, 643]. Це професор російської словесності

М. О. Максимович, ректор і декан історико-філологічного відділення; професор давньої філології М. Ю. Якубович; професор чистої математики С. С. Вижевський, декан фізико-математичного відділення. Не було лише професора філософії, який мав читати педагогіку, профільну для Інституту дисципліну.

На цю посаду запросили молодого викладача Київської духовної академії О. М. Новицького [ЗО], який 17 жовтня 1834 р. розпочав в університеті лекції з філософії, залишаючись на якийсь час викладати в академії. В листопаді О. М. Новицький отримує університетську кафедру філософії і залишає академію. З його приходом до університету та початком педагогічних читань напередодні свята Введення в Храм Пресвятої Богородиці (21 листопада 1834 р.) відбулося фактичне відкриття Педагогічного інституту при університеті св. Володимира.

Посаду директора вчительського закладу довелося обійняти

М. О. Максимовичу, суміщаючи її з ректорством і деканством. Її не могли запропонувати М. Ю. Якубовичу та С. С. Вижевському, полякам за національністю. Не міг зайняти цю посаду і українець О. М. Новицький, який хоч і користувався репутацією глибокого філософа та педагога, але його «російська словесність» була, так би мовити, не на висоті, бо часто-густо супроводжувалась польсько- українським суржиком [54, 496]. Зважаючи на тогочасне акцентування урядом російськомовної підготовки вчителів, зобов'язаних нести «дух русского народа», зрозуміло, чому першим директором Педагогічного інституту став М. О. Максимович.

Свідчення про покладену на нього Статутом копітку директорську роботу у наставлянні майбутніх учителів у мистецтві викладати науки зрозуміло, ясно і систематично є у споминах його учнів [202, 154—160]. Після звільнення у 1835 р. з посади ректора за власним бажанням, М. О. Максимович продовжував залишатися директором вчительського інституту казенних студентів до 1841 р., бо наступні ректори — В. Ф. Цих (1836 — квітень 1837), К. О. Нєволін (1837—1843) за своїми науковими спрямуваннями були далекими від проблем вчительської освіти.

Умови прийому казенних студентів до Педагогічного інституту були особливими: абітурієнти складали не тільки іспити із загальних предметів гімназичного курсу [8, 286], але й проходили жорсткий відбір за національними та віросповідальними ознаками і укладанням угоди про казенне утримання та зобов'язанням після