Реферат: Зміст розділ 1 становлення та розвиток політичних ідей глава 1 предмет політології

ЗМІСТ


РОЗДІЛ 1

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНИХ ІДЕЙ


ГЛАВА 1

ПРЕДМЕТ ПОЛІТОЛОГІЇ


1.1 ОБЄКТ І ПРЕДМЕТ ПОЛІТОЛОГІЇ

1.1.1 Політологія та інші науки про суспільство

1.1.2 Предмет політології

1.1.3 Закономірності політології

1.1.4 Структура політології


1.2 ОСНОВНІ КАТЕГОРІЇ, МЕТОДИ І ФУНКЦІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ

1.2.1 Категорії політології

1.2.2 Методи політологічних досліджень

1.2.3 Функції політології

1.2.4 Становлення політології як науки і навчальної дисципліни


ГЛАВА 2

ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ВІХИ ПІЗНАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ЯВИЩ


2.1 ЗАРОДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ІДЕЙ ТА ЇХ РОЗВИТОК У СТАРОДАВНЬОМУ СВІТІ

2.1.1 Політичні ідеї у країнах Стародавнього Сходу

2.1.2 Політичні вчення у Стародавній Греції

2.1.3 Політична думка у Стародавньому Римі


2.2 ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ПОЛІТИЧНА ДУМКА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

2.2.1 Вчення Фоми Аквінського про державу

2.2.2 Політичне вчення Марсилія Падуанського


2.З ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

2.3.1 Політичне вчення Нікколо Макіавеллі

2.3.2 Вчення Жана Бодена про державу

2.3.3 Політичні ідеї утопічного соціалізму


2.4 СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ НОВОГО ЧАСУ

2.4.1 Політичні вчення в Голландії

2.4.2 Політичні вчення в Англії

2.4.3 Політичні вчення у Франції

2.4.4 Політичні вчення в Німеччині


2.5 ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ XIX - ПОЧАТКУ XX СТ.

2.5.1 Класичний лібералізм

2.5.2 Критично-утопічний соціалізм

2.5.3 Марксизм

2.5.4 Елітизм


ГЛАВА З

ЗАРОДЖЕННЯ І РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ


3.1 ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ У КИЇВСЬКІЙ РУСІ

3.1.1 «Слово про закон і благодать»

3.1.2 «Повість врем'яних літ»

3.1.3 «Руська правда»

3.1.4 «Повчання»

3.1.5 «Слово о полку Ігоревім»


3.2 УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ДУМКА ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ І ПОЛЬСЬКО-КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ (XVI-XVIII СТ.)

3.2.1 Станіслав Оріховський-Роксолан

3.2.2 Христофор Філалет

3.2.3 Іван Вишенський

3.2.4 Становлення козацько-гетьманської держави

3.2.5 Пилип Орлик

3.2.6 Стефан Яворський

3.2.7 Феофан Прокопович


З.3 ПОЛІТИЧНА ДУМКА УКРАЇНИ В XIX СТ.

3.3.1 Микола Костомаров

3.3.2 Тарас Шевченко

3.3.3 Михайло Драгоманов

3.3.4 Сергій Подолинський

3.3.5 Іван Франко


3.4 ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XX СТ.

3.4.1 Соціалізм

3.4.2 Консерватизм

3.4.3 Націоналізм

3.4.4 Націонал-демократизм


РОЗДІЛ 2

ПОЛІТИКА ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ

ГЛАВА 4

ПРИРОДА ПОЛІТИКИ


4.1 ПОНЯТТЯ, СУБ’ЄКТИ І ФУНКЦІЇ ПОЛІТИКИ

4.1.1 Походження і сутність політики

4.1.2 Суб'єкти політики

4.1.3 Функції політики


4.2 ЗВ'ЯЗОК ПОЛІТИКИ З ІНШИМИ СФЕРАМИ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ

4.2.1 Місце політичних відносин у системі суспільних відносин

4.2.2 Види політики

4.2.3 Політика як наука й мистецтво


ГЛАВА 5

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА

5.1 ВЛАДА ЯК СУСПІЛЬНЕ ВІДНОШЕННЯ

5.1.1 Сутність і види влади

5.1.2 Політична влада

5.1.3 Концепції влади


5.2 РЕСУРСИ Й ЛЕГІТИМНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

5.2.1 Ресурси політичної влади

5.2.2 Поняття легітимності влади

5.2.3 Ознаки легітимності політичної влади

5.2.4 Типи легітимності політичної влади


ГЛАВА 6

СОЦІАЛЬНІ ЗАСАДИ ПОЛІТИКИ


6.1 СУТНІСТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН


6.2 СОЦІАЛЬНІ СПІЛЬНОСТІ ЯК СУБ'ЄКТИ ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН

6.2.1 Соціально-класові спільності

6.2.2 Соціально-етнічні спільності

6.2.3 Соціально-демографічні спільності

6.2.4 Соціально-професійні спільності

6.2.5 Соціально-територіальні спільності


6.3 СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ

6.3.1 Поняття соціально-політичного конфлікту

6.3.2 Міжкласові конфлікти

6.3.3 Міжетнічні конфлікти

6.3.4 Соціальна політика


ГЛАВА 7

СИСТЕМНИЙ ВИМІР ПОЛІТИКИ


7.1 СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ СИСТЕМНОГО АНАЛІЗУ ПОЛІТИКИ

7.1.1 Сутність системного аналізу

7.1.2 Концепція політичної системи Д.Істона

7.1.3 Модель політичної системи Г. Алмонда


7.2 СТРУКТУРА І ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА

7.2.1 Структура політичної системи

7.2.2 Функції політичної системи

7.2.3 Закономірності функціонування політичної системи


7.3 ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ


РОЗДІЛ 3

ІНСТИТУЦІОНАЛІЗОВАНІ ФОРМИ ПОЛІТИКИ


ГЛАВА 8

ДЕРЖАВА — ГОЛОВНИЙ ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМ СУСПІЛЬСТВА


8.1 СУТНІСТЬ, ОЗНАКИ ТА ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

8.1.1 Сутність та основні ознаки держави

8.1.2 Основні концепції походження держави

8.1.3 Функції держави


8.2 ВИЩІ ОРГАНИ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ І ПОДІЛ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

8.2.1 Глава держави

8.2.2 Парламент

8.2.3 Уряд

8.2.4 Поділ державної влади


8.3 ФОРМИ ДЕРЖАВИ

8.3.1 Форми державного правління

8.3.2 Форми державного устрою

8.3.3 Організація державної влади в Україні


ГЛАВА 9

ПРАВОВА ДЕРЖАВА ТА ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО


9.1 СУТНІСТЬ ТА ОСНОВНІ ОЗНАКИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

9.1.1 З історії теорії правової держави

9.1.2 Основні ознаки правової держави


9.2 ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ТА ЙОГО ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК З ДЕРЖАВОЮ

9.2.1 Становлення концепції громадянського суспільства

9.2.2 Структура громадянського суспільства

9.2.3 Взаємозв'язок держави і громадянського суспільства


9.3 ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ І ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ

9.3.1 Формування правової держави

9.3.2 Становлення громадянського суспільства


ГЛАВА 10

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ І ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ


10.1 СУТНІСТЬ, ГЕНЕЗИС І ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

10.1.1 Сутність політичної партії

10.1.2 Генезис політичних партій

10.1.3 Функції політичних партій


10.2 ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

10.2.1 Типологія партій за соціальною основою

10.2.2 Інші типології політичних партій


10.3 ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ

10.3.1 Поняття партійної системи

10.3.2 Типологія партійних систем

10.3.3 Багатопартійна система

10.3.4 Двопартійна система

10.3.5 Однопартійна система


10.4 ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ОСНОВНІ ТИПИ СУЧАСНИХ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ

10.4.1 Мажоритарна виборча система

10.4.2 Пропорційна виборча система

10.4.3 Змішана виборча система

10.4.4 Взаемозв 'язок форм правління, партійних і виборчих систем


10.5 ПАРТІЙНА Й ВИБОРЧА СИСТЕМИ В УКРАЇНІ

10.5.1 Становлення багатопартійності в Україні

10.5.2 Особливості партійної і виборчої систем України


ГЛАВА 11

ГРУПИ ІНТЕРЕСІВ


11.1 ПОНЯТТЯ І ФУНКЦІЇ ГРУП ІНТЕРЕСІВ

11.1.1 Сутність групового підходу до вивчення політики

11.1.2 Поняття «групи інтересів»

11.1.3 Функції груп інтересів


11.2 ТИПОЛОГІЯ ГРУП ІНТЕРЕСІВ

11.2.1 Профспілки

11.2.2 Жіночий рух


11.3 ПОЛІТИЧНЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО ГРУП ІНТЕРЕСІВ

11.3.1 Безпосереднє політичне представництво інтересів

11.3.2 Опосередковане політичне представництво інтересів


ГЛАВА 12

ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ


12.1 ПОНЯТТЯ І СТРУКТУРА ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ

12.1.1 Поняття політичного режиму

12.1.2 Структура політичного режиму


12.2 ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ РЕЖИМІВ

12.2.1 Типологія політичних режимів Г. Моски

12.2.2 Політичні й державні режими

12.2.3 Тоталітаризм

12.2.4 Авторитаризм

12.2.5 Демократичний політичний режим

12.2.6 Трансформація політичних режимів


12.3 ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДЕМОКРАТІЇ

12.3.1 Поняття демократії

12.3.2 Політичні принципи демократії

12.3.3 Основні концепції демократії


РОЗДІЛ 4

ПЕРСОНАЛІЗОВАНІ АСПЕКТИ ПОЛІТИКИ


ГЛАВА 13

ОСОБА ЯК СУБ'ЄКТ ПОЛІТИКИ


13.1 ПОЛІТИЧНА СУБ'ЄКТНІСТЬ ОСОБИ

13.1.1 Поняття «людина», «індивід», «особа»

13.1.2 Політична суб'єктність особи


13.2 ОСНОВНІ ТИПИ Й ВИДИ ПОЛІТИЧНОЇ ПОВЕДІНКИ

13.2.1 Поняття політичної поведінки

13.2.2 Типи й види політичної поведінки

13.2.3 Основні форми політичної участі. Референдум

13.2.4 Специфіка масової поведінки в політиці

13.2.5 Мотивація політичної поведінки


13.3 ПОЛІТИКА І МОРАЛЬ

13.3.1 Історичний аспект

13.3.2 Моральна дилема в політиці

13.3.3 Вплив влади на особу


ГЛАВА 14

ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ


14.1 ПОНЯТТЯ І СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ

14.1.1 Поняття політичної еліти

14.1.2 Сучасні концепції політичних еліт

14.1.3 Функції політичної еліти


14.2 ТИПОЛОГІЯ ТА ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ

14.2.1 Типологія політичних еліт

14.2.2 Еліта і бюрократія

14.2.3 Шляхи формування політичних еліт


ГЛАВА 15

ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО


15.1 СУТНІСТЬ, ВИТОКИ І ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА

15.1.1 Сутність політичного лідерства

15.1.2 Витоки політичного лідерства

15.1.3 Функції політичного лідерства


15.2 ТИПОЛОГІЯ ТА МЕХАНІЗМИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА

15.2.1 Типологія політичного лідерства

15.2.2 Механізми формування політичного

лідерства


ГЛАВА 16

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА


16.1 СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

16.1.1 Сутність політичної культури

16.1.2 Структура політичної культури


16.2 ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ ЯК ЕЛЕМЕНТ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

16.2.1 Поняття політичної свідомості

16.2.2 Політична психологія та ідеологія

16.2.3 Буденна й теоретична політична

свідомість

16.2.4 Індивідуальна, групова й масова

політична свідомість


16.3 ТИПИ І ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

16.3.1 Типологія політичної культури Г. Алмонда і С. Верби

16.3.2 Типологія політичної культури Є. Вятра

16.3.3 Вплив політичної культури на політичну систему

16.3.4 Функції політичної культури


16.4 ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ

16.4.1 Сутність політичної соціалізації

16.4.2 Етапи політичної соціалізації


РОЗДІЛ 4

ПОЛІТИКА ЯК МІЖНАРОДНИЙ ПРОЦЕС


ГЛАВА 17

МІЖНАРОДНА ПОЛІТИКА


17.1 ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

17.1.1 Міжнародна і зовнішня політика

17.1.2 Цілі і функції зовнішньої політики

17.1.3 Засоби зовнішньої політики


17.2 МІЖНАРОДНІ ПОЛІТИЧНІ ВІДНОСИНИ

17.2.1 Сутність та особливості міжнародних відносин

17.2.2 Структура міжнародних політичних відносин


17.3 СВІТОВИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС

17.3.1 Поняття світового політичного процесу

17.3.2 Марксистська концепція світового політичного процесу

17.3.3 Геополітичні концепції

17.3.4 Концепція політичного реалізму

17.3.5 Модерністські концепції

17.3.6 Україна в системі міжнародних

політичних відносин


ГЛАВА 18

СВІТОВІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ


18.1 КЛАСИЧНІ БУРЖУАЗНІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ І СУЧАСНІСТЬ

18.1.1 Лібералізм

18.1.2 Консерватизм


18.2 ОСНОВНІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ В РОБІТНИЧОМУ РУСІ

18.2.1 Комунізм

18.2.2 Соціал-демократизм


18.3 ІДЕЙНІ ЗАСАДИ ПОЛІТИЧНОГО ЕКСТРЕМІЗМУ

18.3.1 Фашизм

18.3.2 Анархізм

18.3.3 Троцькізм

18.3.4 Взаємовплив політичних ідеологій

РОЗДІЛ 1

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНИХ ІДЕЙ

ГЛАВА 1

ПРЕДМЕТ ПОЛІТОЛОГІЇ

Вивчення будь-якої науки відбувається у певній логічній послідовності. Розпо­чинається воно з визначення об'єкта науки, тобто тієї сфери природи чи сус­пільного життя, на яку спрямоване наукове пізнання. Та чи інша сфера природи чи суспільного життя звичайно є об'єктом дослідження багатьох наук. Розрізняються вони між собою за предметом дослідження, тобто тією стороною об'єкта, яка перебу­ває у центрі вивчення саме тієї чи іншої конкретної науки. Дослідження предмета здійснюється з використанням певних мето­дів і супроводжується розробкою катего­рій — найбільш загальних понять науки, якими позначаються основні моменти, вузлові пункти процесу пізнання.

Важливим у вивченні науки є також з'ясування історії виникнення й розвитку відповідних поглядів, ідей і теорій, форму­вання яких у систему і означає появу науки.

Нарешті, вивчення науки передбачає осягнення її саме як системи знань, вира­женої в поняттях і категоріях. Ця систем­ність забезпечується логічною послідовністю вивчення окремих тем науки як навчальної дисципліни та розкриттям взаємозв'язків цих тем.

Зазначені міркування й визначили наведену нижче послідовність тем нав­чального курсу. Розпочинати, отже, потрібно зі з'ясування об'єкта і предмета політо­логії.

ОБ'ЄКТ І ПРЕДМЕТ ПОЛІТОЛОГІЇ

1.1.1 Політологія та інші науки про суспільство

Питання про предмет є одним із най­складніших у політології, як і в більшості інших наук про суспільство. Здавалося б, відповідь на це питання лежить на поверхні: політологія (від грецьк. politika — державні й суспільні справи і logos — слово, поняття, вчення) — це наука про політику. Проте таке визначення є досить абстрактним і само по собі ще нічого не говорить про предмет цієї науки. Саму політику в сучасній науці розуміють неоднозначно, до того ж вона є об'єктом дослід­ження багатьох галузей наукового знання. Вражає вже сам перелік цих галузей: політична філософія, політична історія, політична соціологія, політична економія, політична психо­логія, правознавство, політична культурологія, політична етика, політична антропологія, політична етнографія, полі­тична демографія, політична статистика, політична геогра­фія, політична екологія, біополітологія тощо.

Досить поширеним у політології є розуміння її як між­дисциплінарної науки, що охоплює всі перелічені й подібні галузі наукового знання про політику. Так, у навчальному посібнику «Політологія» за редакцією А. А. Радугіна стверд­жується, що «політологія розглядається як цілісна, внут­рішньо диференційована, міждисциплінарна наука, що складається з ряду галузей політичного знання, яке дослід­жує різні сторони політики на різних рівнях пізнання і під різними кутами зору: політичну філософію, теорію політики, політичну соціологію, політичну історію, політичну психо­логію, політичну антропологію, теорію міжнародної політи­ки, політичну географію»1.

Такий підхід ґрунтується на ототожненні політології як науки і будь-яких наукових знань про політику. Він не розрізняє об'єкт політології — політику — з її предметом, яким при ньому також виступає політика. З одного боку, цей підхід відмовляє іншим наукам у праві на самостійне дослід­ження політики, проголошуючи політологією будь-яке наукове знання про політику, а з іншого — веде до необґрунтованого розширення предмета політології, ототожнен­ня його з її об'єктом, розчиняє політологію в інших науках і фактично відводить їй, образно кажучи, роль бідної прижи­валки у багатих родичів, якими є усталені й безумовно визнані галузі наукового знання: філософія, історія, право­знавство, соціологія, психологія тощо. Розширене тракту­вання політології, включення до неї будь-якого наукового знання про політику, по суті, знімає питання про політо­логію як окрему навчальну дисципліну, оскільки жодна навчальна дисципліна не може охопити всю сукупність знань про політику.

Соціологія (від лат. societas — суспільство і logos — слово, поняття, вчення), як відомо, є наукою про суспільство. Проте поки що ніхто не назвав соціологією всю сукупність наукових знань про суспільство. Вона існує передусім як окрема, самостійна наука з власним предметом, який вирізняє її з-поміж інших наук про суспільство. Так само немає підстав називати політологією всю сукупність наукових знань про політику.

Очевидно, відчуваючи непереконливість зазначеного підходу до розуміння політології, деякі дослідники всю сукупність наукових знань про політику називають політо­логією у широкому розумінні, що, зрештою, не є виходом із становища, оскільки породжує питання про політологію у вузькому розумінні, чіткої відповіді на яке також немає. Та й наука є лише одна, вона не існує у широкому й вузькому розумінні.

Науки, як відомо, розрізняються не за об'єктом, а за предметом їхнього дослідження. Останній пов'язаний лише з одним із багатьох аспектів і сторін пізнаваного об'єкта і передбачає пізнання лише якоїсь певної, специфічної групи закономірностей. Відповідь на питання про предмет полі­тології потрібно шукати через з'ясування не спільного, а відмінного між нею та іншими науками про суспільство.

Об'єктом політології як науки виступає політична сфера суспільного життя, основний зміст якої складають полі тико-владні відносини як відносини з приводу влади в суспільстві. Політична сфера суспільного життя, політико-владні відно­сини, або політика, є об'єктом дослідження багатьох наук про суспільство, причому кожна з них має у цій сфері свій предмет і досліджує його притаманними їй методами й засобами. Так, філософія, як відомо, є теоретичною основою світогляду людини. Відповідно, політична філософія, ґрунтуючись на нормативно-ціннісному підході, з'ясовує значення політичних явищ для життя людини й суспільства, оцінює їх під кутом зору загального блага, принципів справедливості, свободи, рівності тощо. Якщо, наприклад, наука про політику досліджує політичну свободу, аналізуючи й систематизуючи сукупність різних видів конкретних свобод, класифікуючи їх тощо, то політична філософія розглядає політичну свободу як гуманістичну цінність в її зв'язках з іншими цінностями. Нормативно-ціннісний підхід політичної філософії орієнтований на розробку ідеалу політичного устрою та шляхів його практичного втілення. Цей підхід більшою мірою виходить із того, що повинно бути або є бажаним, аніж із дійсного, і вимагає спиратися в політичних рішеннях на етичні цінності й норми. Політична філософія, отже, формулює ціннісно-нормативні критерії політики.

Складаючи теоретичну основу світогляду людини, філо­софія водночас виступає загальною методологією пізнання, спрямованою на розкриття найбільш загальних закономір­ностей розвитку природи, суспільства і людського мислення. Відповідно, політична філософія аналізує найбільш загальні методи пізнання політики, сутність політичних явищ, причинно-наслідкові зв'язки політики і влади та з'ясовує, як виявляються ці найбільш загальні закономірності в політичній сфері суспільного життя. У значенні найбільш загальної методології пізнання політичної сфери суспільного життя політична філософія виступає як філософія політики.

Світоглядна й методологічна сторони філософського підходу до аналізу політики свідчать про те, що політична філософія є світоглядно-методологічною основою дослід­жень політики. Вона забезпечує цілісність у вивченні політи­ки, з'ясовує її сутнісні характеристики, дає оцінку сенсу і значення різних політологічних концепцій, з'ясовує прин­ципи й закономірності у взаємовідносинах індивіда, суспіль­ства і влади, мотиваційну основу й моральні критерії політичної поведінки. Політична філософія є найбільш загальним і абстрактним рівнем пізнання політичної сфери суспільного життя й тому виступає складовою філософії, а не політології.

Тісними є зв'язки політології з історичною наукою, історією, зокрема з політичною історією. Історія як наука вивчає минуле людства в усій його конкретності й багато­манітності. За всієї багатоманітності минулого головним у ньому для історії є політичні події, процеси і факти. За­гальна історія є передусім історією політики — вона вивчає головним чином процеси виникнення, розвитку й занепаду держав, відносини між ними, війни, революції тощо і в цій іпостасі виступає як політична історія. Принципова відмін­ність історичного дослідження від політологічного полягає в тому, що перше йде від вивчення конкретних подій, процесів і фактів до певних теоретичних узагальнень, тоді як друге використовує вже існуючі теоретичні узагальнення — форми наукового знання про політику (ідеї, гіпотези, концепції, теорії, парадигми тощо) при аналізі конкретних явищ і процесів. Політологія — це теорія політики, а не її історія.

Отже, дослідження конкретних подій, процесів, фактів політичного життя суспільства як у минулому, так і сьогодні саме по собі не є політологічним. Таким воно стає тоді, коли використовує притаманний політології методологічний і теоретичний інструментарій. Якщо, наприклад, процес становлення багатопартійності в сучасній Україні дослід­жується зі з'ясуванням того, коли і як конкретно виникали політичні партії, якими були їхні дії, хто їх очолює, як відбувається боротьба за керівництво в партіях тощо, то це — історичне дослідження. Політологічне дослідження процесу становлення багатопартійності в Україні передбачає використання, зокрема, основних положень партології як галузі науки про політику, що вивчає політичні партії, до аналізу цього процесу. Політолог повинен, наприклад, з'ясувати, як співвідноситься процес становлення багато­партійності в Україні з уже відомими закономірностями такого процесу, чи відповідають політичні партії України існуючим теоретичним моделям партій, якою є партійна система в країні тощо. Якщо ж не проводити таке розмежу­вання між політичною історією і політологією, то політоло­гічними виявляться більшість історичних досліджень, зокрема дисертацій, і більшість істориків стануть політоло­гами.

Ще один аспект співвідношення політології та історії стосується історії політичних учень. Остання виступає невід'ємною складовою політології як історія виникнення, становлення і розвитку цієї науки і не входить ні до історії взагалі, ні до політичної історії, зокрема. «Історія різних сторін культури, науки і техніки, — зазначають автори енци­клопедичного словника, — вивчається історичними розділа­ми відповідних наук (історія математики, історія фізики тощо) і видів мистецтва (історія музики, історія театру тощо)»2.

Найскладнішим є зв'язок політології з соціологією, зокре­ма з політичною соціологією. Досить поширене ототожнен­ня політології і політичної соціології частково виправдане тим, що тривалий час політологія розвивалась у складі соціології. Політологія справді тісно пов'язана з соціологією, проте вона, на нашу думку, не може бути включена до неї ні як власне така, ні як політична соціологія. Як зазначалось вище, хоча соціологія у найбільш загальному, етимоло­гічному її визначенні і є наукою про суспільство, вона зовсім не претендує на всю сукупність наукових знань про суспільство, а виступає як окрема суспільствознавча наука з притаманним лише їй предметом.

Стосовно предмета соціології, як і щодо предмета політології, також немає єдиної точки зору. Одним із найбільш прийнятних вважа­ється визначення, за яким соціологія — це «наука про становлення, розвиток і функціонування соціальних спіль­ностей, соціальних організацій і соціальних процесів як модусів їхнього існування, наука про соціальні відносини як механізми взаємозв'язку і взаємодії між багатоманітними соціальними спільностями, між особою і суспільством, наука про закономірності соціальних дій і масової поведінки»3.

За цим визначенням соціологія є наукою не про всю сукупність суспільних відносин, а лише про соціальні від­носини як один із їхніх різновидів. Соціальні відносини — це не всі наявні в суспільстві відносини, а лише ті, які складаються між історично та об'єктивно сформованими спільностями людей: класові, етнічні, демографічні тощо (див. гл. VI). Виокремлені на основі їхніх суб'єктів, соціальні відносини складаються з приводу різних об'єктів: виробництва, власності, політичної влади, цінностей культури тощо і виступають, відповідно, як соціально-економічні, соціально-політичні, соціально-культурні та інші відносини. А це означає, що соціологія вивчає не всю багатоманітність виявів політичного життя суспільства, а лише ті з них, суб'єктами яких є соціальні спільності. Соціальні організації і процеси, в тому числі політичні, вона розглядає як «модуси існування соціальних спільностей», тобто як похідні від останніх.

Іншими словами, в дослідженні політичної сфери суспільного життя соціологія йде від соціального до полі­тичного, тобто від відносин між соціальними спільностями до відносин з приводу політичної влади. Досліджуючи соціальний аспект політичної сфери суспільного життя, соціологія виступає як політична соціологія. Використовуючи притаманні їй методи й засоби дослідження — анкетування, інтерв'ю тощо, вона виступає як соціологія політики.

Політологія, навпаки, йде від визначень політики, влади до їхніх суб'єктів, у тому числі соціальних. Вона традиційно вивчає в основному інституціональний аспект політики, передусім організацію та діяльність держави, весь механізм політичної влади.

Органічним є зв'язок політології з правознавством., на­самперед з такими його складовими, як теорія держави і права та наука конституційного права. Політологія й теорія держави і права мають спільний головний об'єкт досліджен­ня — державу. Політологію іноді називають державознав­ством. Однак у вивченні політики вона, на відміну від теорії держави і права, не обмежується державою, а досліджує також інші політичні інститути — політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування тощо, всю багатоманітність суб'єктів і виявів політичних відносин. А з усіх багатоманітних галузей і норм права політологію цікав­лять лише ті, які регулюють політичні відносини, — це передусім норми конституційного права.

Об'єктом науки конституційного права є державно-політичні відносини, тобто ті, суб'єктом яких тією чи іншою мірою виступає держава. Політологія ж виходить за межі цих відносин, досліджуючи також інші форми й види політичних відносин, використовуючи притаманні їй методи й засоби пізнання.

Зазначене щодо розмежування філософії, історії, соціо­логії, правознавства й політології стосується також інших суспільствознавчих наук, які досліджують політичну сферу суспільного життя. Так, політична психологія досліджує роль орієнтацій, переконань, очікувань, мотивацій, сприйняття у політичній поведінці людей, що особливо важливо при вивченні громадської думки, політичних конфліктів, електо­ральної поведінки тощо.

Політична економія розробляє методи, прийоми, засоби державної політики стосовно функціонування економічної системи суспільства в цілому, основи і напрями державного регулювання економічних процесів, економічної стратегії і тактики.

Політична антро­пологія досліджує зв'язок політики з біосоціальними рисами людини, її пріоритетним напрямом є виведення характерних рис політичної культури того чи іншого народу з особли­востей його національної культури.

Політична географія вивчає залежність політичних процесів від їх просторового розташування, обумовленість політики розмірами, економіко-географічними, кліматичними та іншими природними чин­никами. Однак усі ці галузі наукового знання є складовими відповідних наук — психології, економічної теорії, антропо­логії, географії, а не політології.

1.1.2 Предмет політології

Розмежування політології та інших наук, які вивчають політичну сферу суспільного життя, передбачає виокремлення предмета полі­тології. Стосовно цього предмета існують різні судження.

В античному світі приватне і політичне, державне життя існувало в нерозривній єдності. Інституціональним суб'єктом політики там була лише держава, оскільки інших розвинених політичних інститутів тоді ще не знали. Об'єктом політико-філософських досліджень античних мислителів, наприклад Платона та Арістотеля, була саме держава у нерозривній єдності з суспільством. Відповідно до цієї традиції науку про політику нерідко називають державознавством.

Однак у міру розмежування громадянського суспільства й держави, появи інституціональних засобів впливу цього суспільства на державу — політичних партій, груп інтересів, засобів масової інформації тощо — коло інституціональних суб'єктів політики розширилося, що зробило очевидним обмеженість трактування політології як науки лише про державу. Вона стає наукою про політику в цілому. Визначаючи об'єктом політології політичну сферу суспільного життя, вчені висловлюють різні думки щодо її предмета. Одні вважають таким предметом владу, другі — політичну систему, треті — демократію, четверті — політичну культуру тощо. Особливості політології як окремої науки про політику найповніше відображає категорія «політична система суспільства». Це інтегративна категорія, яка органічно поєднує всі інші категорії політології — політичні інститути, політичні відносини, політичні проце­си, політичну культуру тощо, а тому є центральною у науці про політику.

Отже, політологія як наука про політику — це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми. Жодна інша галузь наукового знання, яка досліджує полі­тичну сферу суспільного життя, не робить це з такою системністю й повнотою, як політологія, і не має політичну систему суспільства в цілому як свій предмет. Політологія не може претендувати на вивчення всієї багатоманітності проявів політичного життя суспільства, однак вона є єдиною наукою, яка досліджує такі прояви в систематизованому вигляді.

Основними структурними елементами політичної систе­ми є політичні інститути і політичні відносини. Політичні відносини — це відносини з приводу влади в суспільстві, а політика є діяльністю, спрямованою на завоювання, викори­стання та утримання влади. Тому політологія може бути визначена і як наука про владу в суспільстві.


1.1.3 Закономірності політології

Та чи інша сукупність знань про навко­лишній світ може претендувати на статус науки лише тоді, коли відображає не всю багатоманітність відповідних явищ і процесів, а насамперед закони їх виникнення і функціонування. Закон — це необхідний, істотний, стійкий і повторюваний зв'язок між явищами. Регулярна повторюваність вияву закону є закономірністю. Поняття закону в соціально-полі­тичних науках означає загальне, стисло сформульоване теоретичне положення, яке визначає сутність соціальних і політичних явищ та об'єктивно існуючий між ними взаємозв'язок.

Щодо існування закономірностей політики, а також відповідних їм і відображених у теоретичній формі законів чи закономірностей політології є два протилежні погляди. Один з них, досить широко представлений у марксистській літературі, визнає наявність необхідних, стійких і повторюваних зв'язків, тобто законів у суспільних, в тому числі політичних, відносинах, які формулюються у суспільствознавстві, зокрема в теорії політики.

Такими у марксизмі є, наприклад, «закон класової боротьби», «закон визначальної ролі економічного базису (виробничих відносин) стосовно Політичної надбудови», «закон соціальної революції», «закон зміни суспільно-економічних формацій» тощо.

Інший погляд, який характерний для немарксистського суспільствознавства, заперечує не стільки саму наявність об'єктивних закономірностей суспільного, у тому числі політичного, розвитку, скільки можливості їх наукового пізнання. Методологічною основою такої позиції є позитивізм, який виходить з того, що істинне (позитивне) знання можна здобути лише спеціальними (точними) науками. Істинним він визнає лише те знання, яке може бути під­тверджене (верифіковане) в результаті його емпіричної перевірки. Оскільки знання про суспільство емпіричним шляхом перевірити, як правило, неможливо, воно не визнається істинним, а суспільствознавчі дисципліни не вважа­ються науками.

Позитивізм, щоправда, допускає деякі винятки щодо окремих суспільствознавчих дисциплін, зокрема стосовно політології. Істинним він визнає те політологічне знання, яке або експериментальне підтверджене, або здобуте за допомогою формально-логічних чи математично-формалізо­ваних методів. Однак можливість пізнання саме закономір­ностей суспільного розвитку він заперечує в принципі.

Зазначена позиція позитивізму певною мірою зумовлена його негативною реакцією на марксистський економічний детермінізм, відповідно до якого все суспільне життя в кінцевому підсумку визначається розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, що й зумовлює закономірний характер зміни суспільно-економічних формацій. Однак заперечуючи марксизм у цьому питанні, позитивізм узагалі відмовився від визнання будь-яких закономірностей суспільного розвитку та можливостей їх наукового пізнання, тим самим підмовивши суспільствознавству, в тому числі політології, у статусі науки.

Заперечення закономірностей політичного розвитку та можливостей їх пізнання не є іманентне притаманною немарксистській політології рисою. Багато зарубіжних дослідників визнають такі закономірності, а деякі з них навіть сформулювали загальновідомі в політології закони, наприклад «залізний закон олігархічних тенденцій» Р. Міхельса, «закон циркуляції еліт» В. Парето, закони взаємодії виборчих і партійних систем М. Дюверже, закони бюро­кратизації С. Паркінсона тощо.

Політологічними за своїм характером є закономірності функціонування державної влади, сформульовані наукою конституційного права, наприклад такі: чим більше парла­мент усунутий від обрання президента, тим більша роль президента у здійсненні державного керівництва суспіль­ством; чим далі процес формування верхніх палат парла­ментів віддалений від виборчого корпусу, тим менший обсяг їхньої компетенції; парламент завжди працює відповідно до законодавчої програми уряду4 тощо.

Звичайно, закони суспільного, у тому числі політичного, розвитку не діють з такою очевидністю й необхідністю, як закони природи. Закономірність або закон, передбачаючи причиново-наслідковий зв'язок, виключає випадковість або ж відводить їй другорядну роль. Суспільно-політичні явища характеризуються динамізмом, перебувають під впливом багатьох випадковостей, у тому числі суб'єктивного чинника, а тому не можуть визначатись у межах суворо детерміно­ваних причиново-наслідкових зв'язків.

Закономірності суспільного розвитку проявляються лише як тенденції, що відображають необхідні та стійкі зв'язки між істотними сторонами явищ і процесів. Можна сперечатися щодо конкретних закономірностей політології чи їх формулювань, однак заперечувати їх узагалі — значить заперечувати саму можливість цієї науки.

Предмет політології, отже, доцільно визначати не просто через політичну систему чи владу, а через закономірності їх функціонування. Прийнятним з деякими застереженнями можна вважати, наприклад, таке визначення предмета політології: «Політологія є наукою про сутність, форми і закономірності функціонування і розвитку політичних систем і політики, їх місце і роль у житті суспільства»5.

Можна також погодитися і з таким тлумаченням: «Пред­метом політології є закономірності формування і розвитку політичної влади, форми і методи її функціонування і використання в державно-організованому суспільстві»6.

Існують також визначення, які поєднують обидва зазначені підходи до розуміння предмета політології. «Основний предмет політичної науки, — зазначає відомий російський політолог Ф. М. Бурлацький, — політична влада, реалізована в політичних системах та в інших формах політичних відносин»7.

Зважаючи на те, що сутністю політики є не влада, а управління суспільством (влада виступає лише засобом політи­ки), політологія може бути визначена і як наука про закономірності діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

Це визначення предмета політології близьке до визна­чення його через політичну систему, бо саме остання є суб'єктом такої діяльності.

Отже, політологія виступає як спеціальна теорія політи­ки, котра відрізняється від інших наук:

по-перше, тим, що вивчає політичну сферу суспільного життя не в загальному ряду багатьох інших об'єктів, як це роблять, наприклад, філософія, соціологія чи історія, а як єдиний і