Реферат: Київський національний університет внутрішніх справ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ


На правах рукопису


Жук Ілона Василівна


УДК 343.24: 343.268


ПРИМУСОВІ ЗАХОДИ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ ТА ПРИМУСОВЕ ЛІКУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ


12.00.08 – кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право


Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук


Науковий керівник

Савченко Андрій Володимирович

доктор юридичних наук,

доцент


Київ – 2009

ЗМІСТ

ЗМІСТ........................................................................................................….…………..2

^ ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ..……....………………….….……................3

ВСТУП................................................................................................……….....…….....4

РОЗДІЛ 1. Загальна кримінально-правова характеристика інституту примусових заходів медичного характеру та примусового лікування……………………………..…….….……... ……………………………..14

1.1. Історичний аспект розвитку кримінального законодавства щодо примусових заходів медичного характеру та примусового лікування…….………..…………....14

1.2. Правова природа, поняття та сутність примусових заходів медичного характеру та примусового лікування ………………………………………….……..31

1.3. Застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування за кримінальним законодавством іноземних держав………………..…..63

Висновки до розділу…………………………………………………...........................81

РОЗДІЛ 2. Примусові заходи медичного характеру в кримінальному праві України……………………………………………..………………………………….89

2.1. Мета та підстави застосування примусових заходів медичного характеру……………………………………………………………………………….89

2.2. Види примусових заходів медичного характеру та порядок їх застосування…………………………………………………. …………………....116

Висновки до розділу……………………………………………………………….....145

РОЗДІЛ 3. Примусове лікування в кримінальному праві України……………………………………………………………………………….154

3.1. Підстави та мета застосування примусового лікування……………..………..154

3.2. Порядок застосування примусового лікування………………………………..177

Висновки до розділу……………………………………………………………........194

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………........202

ДОДАТКИ…………………………………………………………………………...211

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….......262
^ ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ВІЛ Вірус імунодефіциту людини

ВТК Виправно-трудова колонія

ДДВП Державний департамент України з питань виконання

покарань
^ КВК Кримінально-виконавчий кодекс
КК Кримінальний кодекс

КПК Кримінально-процесуальний кодекс

МВС Міністерство внутрішніх справ

МОЗ Міністерство охорони здоров'я

ОВС Органи внутрішніх справ

ПАРЄ Парламентська асамблея Ради Європи

ПВСУ Пленум Верховного Суду України

ППВСУ Постанова Пленуму Верховного Суду України

ПНД Психоневрологічний диспансер

РРФСР Російська Радянська Федеративна Соціалістична

Республіка

СРСР Союз Радянських Соціалістичних Республік

СНІД Синдром набутого імунодефіциту людини

США Сполучені Штати Америки

УВП Установа виконання покарань

УРСР Українська Радянська Соціалістична Республіка

ФРН Федеративна Республіка Німеччини


^ ВСТУП


Актуальність теми. У кримінальному праві України питання застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування вважаються одними з найбільш складних і комплексних, що зумовлюється, передусім, багатогранністю цього інституту – він перебуває на перехресті юридичної і медичної наук та поєднує в собі елементи як правових галузей знань (кримінального, кримінально-виконавчого, кримінально-процесуального, адміністративного права тощо), так і соціологічних та медичних (психіатрію, психологію, галузі клінічної медицини тощо). Водночас із примусовими заходами медичного характеру та примусовим лікуванням пов’язано багато сфер життя будь-якого цивілізованого суспільства. Вони покликані: захистити суспільство від небезпечних посягань осіб, які страждають на психічні розлади, та від осередків захворювань, небезпечних для здоров’я людей; вплинути на покращання здоров’я всього населення; сприяти його епідемічному, а отже, і соціально-економічному благополуччю й, у кінцевому підсумку, забезпечити підтримання належного рівня безпеки в соціумі.

На жаль, статистичні дані свідчать, що в умовах сьогодення забезпечення психічного здоров’я населення та протидія поширенню небезпечних хвороб в Україні залишаються незадовільними. Так, станом на 2008 р. в Україні зареєстровано близько 1,2 млн громадян із психічними захворюваннями [62, с. 18; 246]. За офіційними даними Міністерства охорони здоров’я України, 155 тис. людей є хворими на шизофренію, 159 тис. страждають від невротичних розладів і стресів [246; 284, с. 6], 278 тис. є розумово відсталими [2, с. 7]. Україна посідає одне з перших місць в Європі за темпами розповсюдження наркоманії, ВІЛ/СНІДу й туберкульозу (зокрема, у 2008 р. налічувалося 173,3 тис. офіційно зареєстрованих наркоманів, 127,1 тис. ВІЛ-інфікованих осіб, 91,7 тис. хворих на активний туберкульоз) [244; 245]. При цьому українські суди у 2007 р. застосували: а) 1110 разів примусові заходи медичного характеру до 1196 осіб (2003 р. – відповідно 1192 та 1328); б) примусове лікування лише до 538 осіб, у тому числі до 129 засуджених, які є алкоголіками чи наркоманами (2003 р. – відповідно 3652 та 1104) [247]. Отже, застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування має проблеми як кількісного, так і якісного характеру.

Підґрунтя вирішення багатьох правових аспектів примусових заходів медичного характеру та примусового лікування заклали фахівці у сфері медицини, психології та психіатрії (зокрема, І.М. Боброва, І.М. Введенський, Г.І. Войтюк, Т.М. Дмітрієва, Г.М. Зільберблат, А.В. Каніщев, Я.М. Калашнік, Д.Р. Лунц, М.М. Мальцева, Г.В. Морозов, В.Б. Первомайський, В.П. Сербський, Б.В. Шостакович). Науково-теоретичні дослідження зазначених питань з позиції кримінального, кримінально-виконавчого, кримінально-процесуального права та кримінології здійснювали: Ю.М. Антонян, Ю.В. Баулін, С.В. Бородін, В.М. Бурдін, С.Е. Віцин, П.А. Воробей, А.О. Габіані, О.П. Горох, В.І. Горобцов, А.Я. Гришко, С.О. Достовалов, О.М. Джужа, А.П. Закалюк, М.М. Книга, П.О. Колмаков, В.П. Котов, Л.М. Кривоченко, В.В. Лень, М.І. Мельник, П.П. Михайленко, Н.А. Мірошниченко, А.А. Музика, Г.В. Назаренко, А.П. Овчиннікова, В.І. Осадчий, М.М. Пальцева, М.І. Панов, В.Б. Первозванський, Б.А. Протченко, Б.А. Спасенніков, В.М. Смітієнко, В.В. Сташис, В.Я. Тацій, Ю.М. Ткачевський, А.Н. Трайнін, С.Л. Шаренко, С.М. Шишков, С.Я. Улицький, Є.В. Фесенко, О.В. Юношев, С.С. Яценко та ін. У порівняльно-правовому аспекті положення щодо примусових заходів медичного характеру та примусового лікування у кримінальному праві досліджували І.М. Горбачова, Н.В. Лясс, О.О. Малиновський, Р.І. Міхєєв, А.А. Нерсесян, А.В. Савченко, М.І. Хавронюк та ін. Проте, незважаючи на вагомі доктринальні розробки цих питань, а також на законодавче закріплення положень щодо примусових заходів медичного характеру та примусового лікування (зокрема, у статтях 92–96 розділу XIV Загальної частини КК України), вони й дотепер не набули свого остаточного вирішення, що підтверджується наявністю низки неузгоджених і спірних моментів у кримінально-правовій доктрині, а також недоліками й прогалинами правозастосовної практики.

Відтак існує необхідність подальшого здійснення теоретичних розробок інституту примусових заходів медичного характеру та примусового лікування в кримінально-правовому аспекті. Це зумовлено нагальними питаннями сьогодення: 1) надійним забезпеченням конституційних прав і свобод людини та громадянина (зокрема, закріпленого ст. 49 Конституції України права людини на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування [99]); 2) гуманізацією кримінальної відповідальності (зокрема, потребами реалізації положень Закону України “Про внесення змін до Кримінального та кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності” від 15 квітня 2008 р.) [73]; 3) вимогами міжнародних та європейських стандартів у сфері охорони здоров’я населення та поводження із засудженими (зокрема, Всезагальної декларації прав людини, 1948 р.; Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права, 1966 р.; Європейської соціальної хартії, 1961 р.; Декларації про права розумово відсталих осіб, 1971 р.; Європейських пенітенціарних правил, 1987 р. тощо) [42; 57; 64; 189; 294, с. 26]; 4) пошуком нових форм кримінально-правового впливу на осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, за рахунок незастосування до них покарання (зокрема, запровадженням заходів виправлення та безпеки, що ефективно діють у кримінальному законодавстві багатьох державах світу); 5) потребами реформування національної кримінально-правової політики (зокрема, розробленням Кодексу України про кримінальні проступки, Концепцією реформування кримінальної юстиції України) [91; 105] тощо.

Актуальність і практична значущість вирішення кримінально-правових питань примусових заходів медичного характеру та примусового лікування саме в межах дисертаційного дослідження також визначається: а) потребами правильного застосування норм КК України 2001 р.; б) необхідністю уточнення правової природи зазначеного інституту, його мети, змісту й сутності, а також важливістю відмежування його від інших кримінально-правових інститутів (зокрема, покарання); в) існуванням позитивного іноземного досвіду з цього приводу; г) удосконаленням відповідних теоретичних, нормативних і правозастосовних положень тощо.

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження ґрунтується на положеннях: Концепції Комплексної програми профілактики правопорушень на 2006–2008 рр. (розпорядження Кабінету Міністрів України від 1 березня 2006 р. № 116-р); Пріоритетних напрямів наукових і дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004–2009 рр. (наказ МВС України від 5 липня 2004 р. № 755); Основних напрямів наукових досліджень Київського національного університету внутрішніх справ на 2008–2010 рр. (п. 2.1.8). Тема дисертаційного дослідження затверджена рішенням вченої ради КНУВС від 31 січня 2006 р., протокол № 1.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексне та системне розроблення положень щодо примусових заходів медичного характеру та примусового лікування в кримінальному праві України (як на нормативному, так і на доктринальному рівнях), а також створення на цій підставі науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення відповідних норм чинного національного кримінального законодавства.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких ключових завдань:

– вивчити історичний аспект розвитку примусових заходів медичного характеру та примусового лікування;

– розкрити правову природу, поняття та сутність примусових заходів медичного характеру та примусового лікування, відмежувати цей інститут від покарання, а також заходів медичного впливу, застосування яких регулюється законодавством про охорону здоров’я;

– дослідити досвід застосування зазначених заходів в іноземному кримінальному законодавстві та можливості його використання в Україні;

– з’ясувати мету примусових заходів медичного характеру та підстави їх призначення, види й порядок застосування, а також встановити підстави, мету та порядок застосування примусового лікування;

– здійснити емпіричні дослідження та узагальнити їх результати, дослідити судову практику застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування в Україні;

– сформулювати висновки та виробити пропозиції, спрямовані як на удосконалення нормативного регулювання примусових заходів медичного характеру та примусового лікування, так і на підвищення ефективності правозастосовної практики.

^ Об’єкт дослідження – суспільні відносини у сфері застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування.

Предмет дослідження – примусові заходи медичного характеру та примусове лікування у кримінальному праві України.

^ Методи дослідження. Для досягнення поставлених мети та завдань дисертаційного дослідження в роботі використано такі методи: діалектичний – при з’ясуванні сутності та значення примусових заходів медичного характеру й примусового лікування як кримінально-правових категорій, при встановленні їх зв’язків із сферами інших галузей законодавства, соціальними процесами та явищами (застосовувався у всіх розділах); історико-правовий – при історичному аналізі кримінально-правової регламентації примусових заходів медичного характеру та примусового лікування (підрозділ 1.1); порівняльно-правовий – при дослідженні зарубіжного кримінального законодавства в частині встановлення дієвості застосування зазначених заходів (підрозділ 1.3); формально-юридичний – при дослідженні положень КК України, інших законів та нормативно-правових актів, з точки зору правильності тлумачення юридичних термінів і формулювань, їх відповідності законодавчій мові й техніці (застосовувався у всіх розділах); системно-структурний – при визначенні місця примусових заходів медичного характеру та примусового лікування в системі норм КК України, з’ясуванні особливостей їх нормативних конструкцій та проведенні відповідних класифікацій (підрозділ 1.2, розділи 2 і 3); соціологічний – при вивченні матеріалів судової та медичної практики, при здійсненні власних емпіричних досліджень (підрозділ 1.2, розділи 2 і 3, додатки); статистичний – при встановленні статистичних даних про осіб, яким призначалися примусові заходи медичного характеру та примусове лікування, опрацюванні різних статистичних відомостей (застосовувався у всіх розділах).

^ Нормативну базу дисертаційного дослідження складають: Конституція України, кримінальне законодавство України та окремих зарубіжних країн, законодавство інших галузей права, а також положення міжнародних конвенцій, що стосуються предмета дослідження.

^ Емпіричною базою дисертаційного дослідження є статистичні й аналітичні відомості Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства охорони здоров’я України, Державної судової адміністрації України за період з 2003 по 2008 рр.; практика судів України та Європейського суду з прав людини щодо застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування; результати анкетування 90 суддів, 70 медичних працівників і 85 засуджених; матеріали 315 кримінальних справ щодо застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування, а також 110 особових справ хворих, які утримуються в Українській психіатричній лікарні із суворим наглядом (м. Дніпропетровськ) (додатки А–Д, К).

^ Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним із перших в Україні комплексних і системних монографічних досліджень примусових заходів медичного характеру та примусового лікування з урахуванням сучасних тенденцій розвитку національного кримінального права. Найбільш важливими теоретичними висновками та практичними рекомендаціями, що відображають новизну дисертації, є такі:

вперше:

– обґрунтовано, що генезис інституту примусових заходів медичного характеру та примусового лікування в Україні був щільно пов’язаний (чи розвивався паралельно) не тільки з генезисом інститутів осудності, неосудності та обмеженої осудності, звільнення від кримінальної відповідальності та покарання, а й з розвитком теоретико-прикладних поглядів на злочин і покарання взагалі;

– з’ясовано, що в зарубіжному кримінальному законодавстві досліджувані нами заходи переважно є складовими більшого за обсягом регулювання інституту з назвою “заходи безпеки”, і на підставі аналізу цього інституту в різних країнах визначено напрями та межі запозичення позитивного іноземного досвіду з метою удосконалення національних кримінально-правових стандартів;

– обґрунтовано, що примусові заходи медичного характеру та примусове лікування, через єдність механізмів, мети та завдань лікувального примусового впливу, наявність позитивного іноземного досвіду з цього питання, слід розглядати у форматі нового уніфікованого інституту з назвою “примусові заходи медичного характеру” (це, на думку дисертанта, заходи обмежувального характеру, що полягають у застосуванні на підставі рішення суду медичного впливу в примусовому порядку до осіб, які вчинили злочини або суспільно небезпечні діяння, передбачені КК України, та мають психічні хвороби або хвороби, що становлять небезпеку для здоров’я інших осіб, з метою їх виліковування чи поліпшення стану їх здоров’я та забезпечення безпеки суспільства);

– виявлено, що задеклароване законодавцем обов’язкове лікування особи є не метою, а саме завданням примусових заходів медичного характеру, тоді як метою слід вважати вилікування чи поліпшення стану здоров’я відповідних категорій осіб поряд із забезпеченням безпеки суспільства;

– запропоновано застосовувати відповідний вид примусових заходів медичного характеру залежно від характеру та ступеня суспільної небезпеки конкретної особи – “незначна небезпека”, “підвищена небезпека”, “значна небезпека”, “особлива небезпека”;

– встановлено, що регулювання строків і порядку застосування примусового лікування у КК України та інших нормативно-правових актах є обмеженими та недосконалими (зокрема, йдеться про статті 76, 96 КК України, ст. 411-1 КПК України та статті 8, 21, 101, 117 КВК України), через що: а) здійснено ґрунтовне науково-теоретичне розроблення питань про примусове лікування; б) виявлено суперечливість положень ч. 2 ст. 96 КК України в частині співіснування нормативних конструкцій “покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі” та “інші види покарань” та запропоновано шляхи її усунення; в) визначено чіткий алгоритм процесу застосування примусового лікування осіб, незалежно від призначеного їм покарання;

– на підставі проведеного дослідження запропоновано низку важливих змін і доповнень нормативного характеру, здатних позитивно вплинути на ефективність і комплексність застосування національного кримінального, кримінально-виконавчого та кримінально-процесуального законодавства, а також правозастосовну практику, а саме: а) проект Закону України “Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-виконавчого та Кримінально-процесуального кодексів України щодо застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування” (зокрема, у ньому запропоновано нову назву та зміст розділу XIV Загальної частини КК України); б) зміни та доповнення до ППВСУ “Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування” від 3 червня 2005 р. № 7;

удосконалено:

– підходи щодо підстав застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування, а також уточнено перелік і зміст таких підстав;

– процедури застосування примусового лікування до підслідних та обвинувачених, які мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб;

– наукові положення щодо необхідності законодавчого коригування визначеного у вироку строку примусового лікування, тобто за необхідності його продовження або припинення;

дістали подальший розвиток:

– наукові погляди на примусові заходи медичного характеру та примусове лікування як комплексний міжгалузевий інститут, через що запропоновано усунути недоліки теоретичного та нормативного характеру, котрі заважають встановленню міжсистемних зв’язків у цьому інституті;

– обґрунтування про те, що у кримінально-правовому аспекті примусові заходи медичного характеру та примусове лікування не є покаранням, а належать до інших кримінально-правових наслідків суспільно небезпечного діяння;

– аргументація про те, що алкоголізм та наркоманія не є хворобами, що становлять небезпеку для здоров’я інших осіб, відтак їх наявність в осіб, які вчинили злочин, не може бути підставою для застосування примусового лікування на підставі ст. 96 КК України;

^ Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що викладені в ньому висновки та пропозиції можуть бути використані: у науково-дослідній роботі – при подальшому розробленні кримінально-правових механізмів застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування; у правотворчості – при вдосконаленні положень КК України, КВК України та КПК України в частині застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування (Акт Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України від 12 вересня 2008 р. № 04-19/14-2127); у правозастосовній практиці – при вирішенні питань щодо правильного застосування судами України норм щодо примусових заходів медичного характеру та примусового лікування (Акт Верховного Суду України від 22 серпня 2008 р. № 02-135/2-817); у навчальному процесі – під час викладання навчальних дисциплін “Загальна частина кримінального права України”, “Актуальні проблеми кримінального права”, “Кримінально-виконавче право” та при підготовці фахівців на курсах підвищення кваліфікації для працівників підрозділів по боротьбі з незаконним обігом наркотиків Міністерства внутрішніх справ України на базі КНУВС, а також у процесі підготовки підручників і навчальних посібників із кримінально-правових дисциплін (Акт КНУВС від 31 серпня 2008 р. № 46/416).

^ Апробація результатів дисертації. Результати дослідження, що містяться в дисертації, неодноразово доповідалися та обговорювалися на засіданнях кафедри кримінального права КНУВС, а також були оприлюднені на науково-практичних конференціях: “Формування громадянського суспільства та правової держави в контексті Європейської інтеграції” (Київ, 21–22 квітня 2006 р.), “Сучасні проблеми розвитку державності та протидії злочинності” (Кіровоград, 17–18 травня 2007 р.), “Актуальні проблеми удосконалення кримінального законодавства України” (Київ, 25 травня 2007 р.), “Актуальні проблеми вдосконалення кримінального, кримінально-виконавчого та адміністративного законодавства у сфері захисту прав дітей” (Кіровоград, 21–22 червня 2007 р.); міжнародній науковій конференції “Кримінально-правова політика держави: теоретичні та практичні аспекти проблеми” (Донецьк, 17–18 листопада 2006 р.); регіональній науково-практичній конференції “Проблеми реалізації кримінальної відповідальності: кримінально-правові та кримінально-виконавчі аспекти” (Одеса, 2 квітня 2007р.); всеукраїнській науково-практичній конференції “Національні інтереси та проблеми забезпечення безпеки України” (Кіровоград, 19 березня 2008 р.).

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження опубліковано у восьми наукових працях, з них – чотири статті в наукових виданнях, визнаних ВАК України як фахові з юридичних наук, та чотири тези виступів на наукових конференціях.

^ Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що включають сім підрозділів, висновків, 26 додатків (на 53 сторінках), списку використаних джерел (321 найменування). Повний обсяг дисертації становить 293 сторінки, загальний обсяг – 210 сторінок.


РОЗДІЛ 1

^ ЗАГАЛЬНА КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ПРИМУСОВИХ ЗАХОДІВ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ ТА

ПРИМУСОВОГО ЛІКУВАННЯ


1.1. Історичний аспект розвитку кримінального законодавства щодо примусових заходів медичного характеру та примусового лікування


З метою забезпечення комплексного та системного характеру нашого дослідження вбачаємо необхідність у ретельному вивченні й аналізі інституту примусових заходів медичного характеру та примусового лікування як історичного явища, що надасть нам змогу належним чином зрозуміти особливості його виникнення та розвитку, а також більш чітко визначити місце зазначеного інституту в системі кримінального права, конкретизувати його правову природу та мету. У цьому зв’язку не можна не погодитися з відомим українським вченим-правником О.Ф. Кістяківським, який справедливо вважав, що “тільки історія може дати пояснення причин як сучасного стану кримінального права, так і стану його в попередні періоди” [88, с. 10]. Такий підхід вимагатиме розгляду різних проявів зазначеного вище інституту в історичному минулому, адже стосуватиметься дослідження всього спектру примусових медичних заходів, що застосовувалися свого часу до відповідних категорій осіб, які вчиняли суспільно небезпечні діяння (психічно хворих; осіб, які мали хворобу, що становила небезпеку для здоров’я населення; осіб, які страждали на алкоголізм та наркоманію, тощо).

Щодо періодизації історії розвитку інституту примусових заходів медичного характеру та примусового лікування, то вона, на наш погляд, безпосередньо пов’язана із розвитком всієї системи національного кримінального законодавства. В юридичній літературі наявні різні позиції щодо періодизації історії вітчизняного кримінального права та законодавства. Так, цю проблему ґрунтовно досліджували Н.Ф. Кузнєцова [128, с. 19–20], М.Ф. Владимирський-Буданов [38, с. 306], В.П. Коняхін [106, с. 18] та ін., які пропонували вирізняти своєрідні етапи історичного розвитку кримінального права. Не вдаючись до широкої дискусії з приводу періодизації історії національного кримінального права (оскільки це не є завданням нашого дисертаційного дослідження), ми сприймаємо найбільш сучасні погляди з цього приводу, а саме – позицію професора П.Л. Фріса, котрий пропонує виокремлювати шість періодів розвитку національної кримінально-правової політики, котра відповідає періодам розвитку кримінального законодавства України: 1) період феодальної роздробленості (ІХ – середина ХІ стол.); 2) період козацької держави (середина ХVІІ стол. – середина XVIII стол.); 3) період творення Української незалежної держави (1917–1922 рр.); 4) період кримінального законодавства Української РСР (1917–1991 рр.); 5) період кримінального законодавства незалежної України до ухвалення КК (1991–2001 рр.); 6) сучасний період – період після прийняття першого національного КК (5 квітня 2001 р. і по теперішній час) [292, с. 67–68]. На наш погляд, зазначена періодизація найбільш повно, логічно і послідовно відбиватиме історичний розвиток інституту примусових заходів медичного характеру та примусового лікування в Україні, оскільки аналізований нами інститут щільно пов’язаний з усіма іншими кримінально-правовими інститутами, що розвивалися паралельно.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

У період становлення радянської влади на Україні важливим кроком на шляху становлення інституту примусового лікування стало прийняття в 1919 р. на з’їзді партії Програми РКП(б), яка одним зі своїх основних завдань визнавала необхідність боротьби з такими соціальними хворобами як туберкульоз, венеричні захворювання, алкоголізм і т.п. [52, c. 7]. Досліджуючи кримінальне законодавство радянського періоду, можна зазначити, що характерними особливостями механізму правового регулювання інституту примусових медичних заходів було повне виключення можливості покарання осіб, що вчинили суспільно небезпечне діяння в стані неосудності, та застосування до таких осіб примусових заходів медичного характеру, а також встановлення кримінальної відповідальності за злочини, вчинені особами в стані сп’яніння, та примусове лікування цих осіб. Питання примусового лікування осіб, що вчинили злочини та мали небезпечну інфекційну хворобу, були загалом віднесені до сфери регулювання виправно-трудового законодавства.

У 1919 р. видаються “Керівні засади з кримінального права”, в ст. 14 яких вказувалося: “суду і покаранню не підлягають особи, які вчинили діяння в стані душевної хвороби або взагалі в такому стані, коли ці особи не усвідомлювали своїх дій, а рівно і ті, хто хоч і діяв у стані душевної рівноваги, але до моменту приведення вироку до виконання страждає на душевну хворобу. До таких осіб застосовуються тільки лікувальні заходи і заходи попередження” [234, c. 18]. Хоча, законодавець у зазначених вище Керівних засадах не висвітив питання кримінальної відповідальності за злочини, вчинені особами в стані сп’яніння, та їх примусового лікування, однак, як зазначає А.О. Габіані, посилаючись на І.І. Горе лика: “Безсумнівним є те, що, якщо сама поява особи в нетверезому вигляді в публічному місці визнавалася злочином, то вчинення в такому стані злочину тим більше не могло залишитися безкарним” [43, с. 62].

Виданий у 1922 р. КК УРСР розмежував передбачені в попередньому законі заходи примусу на "покарання" та "інші види соціального захисту", до яких, поряд з іншими, відніс "поміщення до закладу для розумово відсталих або морально дефективних" та "примусове лікування" [234, c. 21].

Значною подією в розвитку вітчизняного кримінального права було прийняття 29 жовтня 1924 р. “Основних засад кримінального законодавства СРСР і союзних республік” – першого загальносоюзного кримінального законодавства, що творчо узагальнило і розвинуло основні положення кримінальних кодексів всіх союзних республік [145, c. 430], у тому числі положення щодо примусових заходів лікування. В Основних засадах існуючі заходи впливу, у тому числі й ті, які раніше іменувалися покараннями, законодавцем були названі “заходами соціального захисту”, до переліку яких поряд із заходами судово-виправного, а також педагогічного характеру, входили й заходи медичного характеру. Останні застосовувалися до осіб, “які вчинили злочин в стані хронічної душевної хвороби, або тимчасового розладу душевної діяльності, або в такому хворобливому стані, коли не могли усвідомлювати свої дії, або керувати ними, а рівно і по відношенню до тих, які, хоча і діяли в стані душевної рівноваги, але на момент винесення вироку, захворіли на душевну хворобу” (ст. 7). До заходів медичного характеру ст. 15 Основних засад відносила примусове лікування та поміщення особи до медично-ізоляційного закладу [234, c. 30]. Щодо примусового лікування (як хронічних алкоголіків і наркоманів, так й осіб, що мають небезпечну хворобу), то відносно вказаного заходу Основні засади кримінального законодавства СРСР і союзних республік не містили жодних вказівок.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Положення, викладені у ППВС України від 3 червня 2005 р. № 7 “Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування” засвідчили факт скасування чинним кримінальним законом примусового лікування осіб, які вчинили злочин та страждають на алкоголізм та наркоманію1 [207]. До того ж, на сьогодні зазначені питання примусових заходів медичного характеру та примусового лікування, окрім КК України, регламентуються КПК України, КВК України, Основами законодавства України про охорону здоров’я, Законами України “Про психіатричну допомогу”, “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення”, “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” тощо.


^ 1.2. Правова природа, поняття та сутність примусових заходів медичного характеру та примусового лікування

Проведене нами дослідження примусових заходів медичного характеру та примусового лікування як історичного явища у свою чергу вимагає з’ясування правової природи цього інституту на сучасному етапі розвитку доктрини кримінального права та кримінального законодавства України, тобто, аналізу питань про поняття, сутність і його значення. У цьому зв’язку слід погодитися з Р.І. Міхєєвим, який зауважував, що проблема примусових заходів медичного характеру (а відтак і примусового лікування. – І. Ж.) напряму стосується проблеми прав і свобод людини, а тому визначення поняття цього інституту кримінального права, його правової природи, мети та правових підстав застосування має принципове значення для реалізації на практиці положень, що містяться в Конституції, законах та міжнародних актах [229, c. 410].

В юридичній літературі сутність примусових заходів медичного характеру та примусового лікування розглядається, в основному, крізь призму їх співвідношення із заходами покарання. Проте, досліджуючи правову природу цього інституту, ми також не можемо оминути на початку цього питання розкриття змісту властивої йому термінології. У даному випадку мова йде про уточнення змісту таких категорій як “примус”, “заходи” та “лікування”, що, в свою чергу, надасть змогу краще зрозуміти сутність і значення примусових заходів медичного характеру та примусового лікування, а також виявити схожі та відмінні між ними риси.

Отож, докладніше розглянемо сутність категорії “примус”. Як відзначає С.М. Братусь, примус є одним із засобів забезпечення цінностей суспільства, характеризуючи такий фактичний стан, який хоча і не виключає рішення індивіда з ланки детермінації, проте ставить його у становище, що виключає вибір іншого варіанту поведінки [30, c. 59]. Водночас примус впливає на свідомість особи задля усвідомлення нею заданої соціальної програми і необхідності обрання суспільно-корисного варіанту поведінки. Але за таких умов відсутня переконаність особи у правильності, соціальній справедливості та юридичній доцільності громадської думки і відповідної поведінки. При цьому особа свідомо примушує себе діяти саме таким (а не іншим) чином під впливом примусу [187, c. 116]. Ця вимушена поведінка, як зазначає Б.Т. Базилєв, забезпечується або шляхом застосування покарання чи погрози покарання, або шляхом застосування інших заходів безпосереднього примусу (наприклад, примусових заходів медичного характеру та примусового лікування. – І. Жук), що зверненні до особи суб’єкта, його свободи та діяльності, його майна [23, c. 7]. Однак видається справедливим зауваження У.С. Джекебаєва, Р.Н. Судакової, Т.Г. Рахімова та інших авторів про те, що мета примусу полягає не тільки в тому, щоб покарати за вчинене, забезпечити виконання невиконаного добровільно обов’язку, присікти або запобігти неправомірні діяння, але і в тому, щоб вчинити виховний вплив (оскільки саме на цьому ґрунтується вибір в кожному конкретному випадку того заходу примусу, який може забезпечити найбільший виховний ефект) [259, c. 100–101].

У “Новому тлумачному словнику української мови” термін “примус” означає “натиск з чийогось боку, примушування, принука, силування, зневолення” [182, c. 898]. В іншому словнику термін “примусовий” відповідно означає той, що відбувається через примушування [186, c. 547]. Існують й інші визначення поняття “примус” та “примусовий”, однак фактично всі вони схожі з тими, що були зазначені вище. Таким чином, підсумовуючи викладене, слід зазначити, що “примус” – це відсутність вільного волевиявлення людини (особи), а відтак, “примусовими” визнаються ті дії, що здійснюються проти волі особи.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Та наведені автором аргументи, на нашу думку, виглядають не досить переконливими, оскільки стосуються самого терміну, а не спростовують причин, з яких той чи інший автор називає примусові заходи медичного характеру та примусове лікування “заходами безпеки”, тобто змісту даного поняття. Щодо зауваження цього автора про відмову у кримінальному праві від терміну “заходів соціального захисту”, то тут ми також не можемо повністю погодитися з цим твердженням, що очевидно із змісту обґрунтувань, наведених іншими науковцями. Так, Б.С. Бейсенов у своїй праці доводить, що чинне законодавство хоча і виключило із кримінально-правового обігу термін “заходи соціального з