Реферат: Руда Ружанєцька, 30 червня 1941 р

«Жиди, поляки та інша сволоч»:
Руда Ружанєцька, 30 червня 1941 р.

Марко Царинник

Фотограф розташовує ватагу, цієї погідної літньої днини в Сокалі, надворі, у доброму світлі на тлі дерев. Сімох хлопців він саджає на землю. Двадцять одного він шикує трьома рядами за ними.

За винятком одного молодика, який обійшовся піджаком і штанами, всі парубки вирядились у костюми й білі сорочки. Більшість одягла також краватки, але кілька, наслідуючи новішу моду, виклали коміри сорочок на піджаки. Один тримає палицю в руці, двоє – солом’яні капелюхи. Один, в ошатному світлому костюмі, хизується і палицею, і капелюхом.

Накрохмалені сорочки, краватки, костюми, палиці – це талісмани, поруки статусу. Ці панове студенти. Вони здобули дозвіл віддаватися вищим студіям і політиці і взялися видавати газету. За назву вони вибрали «Змагання». Сьогодні, 3 липня 1931 року, вони святкують появу першого числа.

Фотограф прикладає око до видошукача і компонує кадр.

Один із хлопців, що сидять на землі, відвертається від об’єктива. Чи він хоче показати свій профіль? Чи щось поза кадром привертає його увагу? Другий спирається на лікоть і розглядає «Змагання». Інші парубки дивляться на апарат. Вони не всміхаються. Звичка всміхатися до фотографії походить з іншого часу й місця.

Той, що розмістився в осерді формації, молодший, ніж його компаньйони. Їм по двадцять п’ять чи тридцять років. Йому двадцять два. Він розділює своє русяве волосся з лівого боку і пригладжує його помадою або водою. Широкий комір його сорочки спинається над піджаком. Він пришпилив стрічку до вилоги. Його штани задираються над поясом.

Він стискає обома руками книжку, яку він поставив між схрещеними ногами. Книжка затулює йому пах. З-за неї прозирає розстебнена ширінька. Він сутулить свої плечі і нахиляється наперед, немов готуючись піднести книжку й вручити її нам. Його правий вказівний палець висить над чимсь у долоні. Квіткою? Хусткою? Жмутом паперу?

І яку це книжку тримає він? Поезії Адама Міцкєвіча? Перекази старозаповітних історій? Житія святих?

Фотограф клацає затвор і починає складати свій апарат. Він мусить проявити неґатив і надрукувати відбитки для своїх замовців.

Той посередині зводиться, випростовує плечі, застібає ширіньку. Його команда встає за ним. Він далі здавлює книжку в пальцях, далі дивиться у далечінь, далі спокушає нас порожнім виразом своїх зеленкувато-сірих очей. Ось, шепче він, те, що ви повинні прочитати.

Молодика на чолі фаланги звати Іван Климів. Він народився в Сільці Белзькому Сокальського повіту, на північному краї Львівщини, 1909 року. Його батьки, Степан і Марія, були заможні, – вони мали сад і велику хату й стодолу, – і його батько глаголав про те, що треба загатити залізними шлюзами річку Рату. Сілець розкинувся на рівнині серед розлогих нив і левад, і річка щовесни затоплювала село. Односельчани вибирали Степана Климіва своїм війтом1.

Після чотирьох років у народній школі в Сільці, Івась – так звали Івана його родичі й друзі – вирушив 1921 року до Сокаля, щоб жити у винаймленій кімнаті зі своїм найстаршим братом і вчитися в державній гімназії. Навчання коштувало 220 злотих на рік, за кімнату й харчування доводилося платити 40 чи 50 злотих на місяць, а за кожний підручник іще 10 чи 15. Селянинові треба було продати дві добрі корови, щоб покласти стільки грошей до калитки. Але Степан Климів спромігся вирядити всіх чотирьох своїх синів до гімназії, двох послати в університет і обом своїм донькам дати середню освіту2.

Івасеві добре йшло в школі. Він вивчав греку, латину, німецьку, польську, українську, історію, математику й фізику. Він заповнював зошити поезіями про кохання, став членом літературного гуртка і виступав з рефератами. На п’ятому році він прочитав реферати про козаків і їхні походи проти татарів і про поему Кіндрата Рилєєва «Войнаровський», на шостому про татарські напади на Україну і про «Passionsspiele» – середньовічні п’єси, що відображували Страсті Господні3.

За вісім років у сокальській гімназії Івась виробив репутацію побожної людини. Він носив на шиї золотий хрестик, що його мати йому дала, вів довгі розмови зі священиками і мережив свої сентенції цитатами з Євангелія. Він завжди підучував двох чи трьох молодших хлопців. Він мав замилування до гарячого молока й липового чаю. Він цурався тютюну, спиртного й жінок4.

А на останньому році гімназії Івась вступив до підпільного гуртка.

Петро Саноцький закінчив сокальську гімназію кілька років раніше і подався вивчати теологію. Тоді він записався до Української військової організації, чи УВО, вирішив, що присвятиться проповідуванню євангелія самостійности, і заклав у гімназії дві ланки – тоді казали «звена» – надійних націоналістів5.

Щоб сховатися від допитливих очей, вихованці Саноцького – в Івановій ланці їх було п’ятеро – вирушали в добру погоду до зарослих верболозом мочарів навколо монастиря Бернадинів на березі Буга. У негоду вони збиралися в гімназійній бібліотеці. Якби хтось спитав, що вони поробляють, вони могли б відповісти, що позичають книжки6.

На сходинах хлопці вникали в бюлетень УВО «Сурма». Варшава заборонила УВО і карала кольпортерів її видань п’ятьма роками криміналу. Увісти друкували бюлетень на бібулці, щоб його можна було зашити в підкладку піджака або всунути в граматику греки, і пачкарювали його з Німеччини й Литви. Сотні людей читали кожне обтріпане число7.

«Батьківщина в неволі, – вичитали хлопці в одному числі. – Волю її треба здобути. Цього зможе тільки доконати українська збройна сила.… Ви мусите ненавидіти неволю, та змагати до свободи й навчити цього других.… Ви всі мусите витворити в собі таку віру й створити таку силу, яка, у відповідний момент, започаткувалаб нову епоху»8.

У процесі над убивцею Симона Петлюри, довідалися хлопці з іншого числа, «вийшла наверх ця жидівська етика, що наказує жидам послуговуватися всіми способами та средствами, щоб тільки свою ціль осягнути…. В їх натурі лежить вдаряти не в сильного, а в слабого»9.

Туберкульоз тероризував нужденну Галичину. Навіть в Івасевій маєтній сім’ї майже всі були сухотники. Від сухотки вже сконав його найстарший брат Степан. 1929 року Івасів молодший брат Василь помер від туберкульозу, а його батько, забиваючи палі для моста, потонув у бурхливій Раті. У дев’ятнадцять років Івась поховав батька й брата, склав матуру, як казали на іспит зрілости, записався на право у Львівському університеті і вступив до ОУН10.

У вересні 1939 року, коли німецькі літаки бомбують в’язницю в Сєдльцях біля Варшави, Іван, відсидівши два роки десятирічного терміну, виходить на волю, очолює колону обідраних в’язнів і добивається до Сільця.

Удома він жевріє думкою підняти повстання – націоналісти називають це «зривом»або «здвигом» – і проголосити українську державу. Друзям він радить переховувати зброю, яку покидають польські жовніри. «Приходять більшовики, – каже він, – і ми мусимо їх скорострілами привітати». А тоді додає: «Цілим фронтом я буду командувати»11.

Але повстання провалюється. Іван перетинає новий німецько-радянський кордон і пробирається до Кракова. Стара столиця Польщі стає осідком Генеральної губернії, яку німці створюють на тих землях, що вони завоювали, але не прилучили до Райху, і тут громадиться з чотири тисячі націоналістів, які перебували на еміґрації в Празі, Відні й Берліні або вийшли з польських в’язниць12.

Поділившись Польщею зі Сталіном, Гітлер міркує, коли піти походом проти свого спільника, і офіцери його спецслужб укоськують керівників ОУН обіцянками, що взамін за розвіддані про Радянський Союз вони могтимуть готувати своїх членів до грядущої війни. Іван їздить на курорт у Піщанах на Словаччині, де німці відводять для націоналістів, які вийшли з ув’язнення, два поверхи в люксусовому готелі, і влаштовують їм лікування й відпочинок, тоді повертається до Кракова і записується на курс у старшинській школі імени полковника Євгена Коновальця13.

Навчання відбувається по вісім годин на день і шість днів на тиждень і триває три місяці. До програми входять військові дисципліни, ідеологія націоналізму, пропаґанда, підпільна діяльність, фотографування, російська мова, розвідка й контррозвідка, криміналістика і карате. Інколи курсанти дістають письмове завдання – укласти, наприклад, заклик до повстання або накреслити структуру поліції в окремій області14.

Іванові ніяково в Кракові. Він крайовик. Він десять років працював у підпіллі і томився в тюрмах. Так, він мусить признати, що серед оунівців, з якими він спілкує тепер, є віддані й відважні боївкарі, але назагал це – галапаси, кар’єровичі, кав’ярняні революціонери. Покинувши край, вони спацерують по швайцарських курортах, цокаються чарками у віденських кнайпах і циндрять організаційні гроші на шикарні готелі, але претендують на право керувати всім рухом. Іван не може з такими опортуністами робити революції15.

Степан Бандера – підпілля знає як Бийлиха – розуміє свого друга. Він теж крайовик. Він теж карався в ляцьких казематах. Він теж не довіряє людцям, які засідають у Проводі українських націоналістів і оточують Провідника Андрія Мельника густою заслоною конспірації. Він теж низькорослий і щуплий. Він теж не п’є, не вживає тютюну і уникає жінок. Його мати теж померла на туберкульоз. Він теж одержимий бажанням підняти повстання, повести революцію, проголосити державу16.

У лютому 1940 року Бийлихо скликає своїх однодумців на дводенну нараду в Кракові. Іван – один із тих, хто дістає запрошення взяти участь. Організацію, пояснює Бийлихо, треба очистити від «зопортунізованих і земіґрантщених елементів». Він закінчує нараду заявою, що він створює «Революційний провід» ОУН і що він сам його очолить17.

Опісля Бийлихо призначує Івана крайовим провідником північно-західних земель і інструктує його приготувати край до повстання: підрахувати особовий склад і зброю, з’ясувати настрої населення і скласти чорні списки радянських і польських та єврейських активістів, яких треба буде знищити. І зробити все це за два місяці. Як тільки підпілля підніме повстання, пояснює Бийлихо, Вермахт вторгнеться в Радянський Союз під приводом, що надає допомогу, і почне війну. Іван приймає завдання і вирушає робити революцію на Волині й Поліссі18.

Переходити кордон ризиковно. Німецькі прикордонники пропускають націоналістів, які прямують на схід, – краківський Провід домовився з Ґестапо, що вони можуть іти через кордон без перешкод, – але радянські застави чаяться в хащах і обстрілюють усіх, хто наближається19.

Іван і троє супутників проводять кілька днів у селі на німецькому боці Буга, і коли вночі зривається заметіль, озброївшись кулеметом, автоматами й гранатами і загорнувшись, мов примари, янголи, аватари, у білі простирала, прокрадаються по замерзлій річці20.

У травні 1940 року Дмитро Мирон, крайовий провідник на Західну Україну, дізнається, що НКВС роздобув докладний опис його особи. Щоб уникнути небезпеки, він передає свої обов’язки Іванові і сам ховається21.

Досі Іван користувався кількома кличками. Коліба або Куліба. Від слова на пастуший курінь або на густий переварений куліш. Семен Судьба. Мармаш. До чого він часом додавав ім’я покійного молодшого брата. Гриць Мармаш. Дам’ян Дмитрів. Ім’я з грецького «я підкорюю», прізвище від імени грецької богині землі та родючости22.

До нового поста Іван підбирає нове псевдо. «Євген». Щоб пояснити, що це буде його умовним ім’ям, у ґрипсі, яким він дає друзям знати про зміну, він дописує «Леґенда». Друзі відчитують дописку як частину клички23.

Іван не перечить. «Євген Леґенда» личить йому. Євген – благородний, з тим самим коренем, що євангеліє, тобто благовість, чотири перші книги Нового Заповіту, які описують життя й страждання Ісуса Христа. І Леґенда – те, що повинно бути прочитане, напис на монеті, житіє святого. А звідси й оповідь про оповиту казковістю людину24.

Євген Леґенда доведе, що він не куцак, якого навіть молодший брат переріс на цілу голову, не богомільний мамій, який жахається жінок, не мерзенний циган чи татарин, а уславлений муж. Він покаже, що він готовий покласти свою голову. Що він може повести ОУН до повстання, підкорити край, прогнати всіх зайд.

Росіяни й поляки – оунівці, як і всі галичани, найчастіше кажуть «москалі» й «ляхи» – це наїзники, займанці, гнобителі. Вони поневолили синів України, щоб забезпечити свій добробут. Місця для них тут немає. Україна мусить бути для українців25.

Жиди – галичани слова «євреї» не знають – не тільки зайди, але й допомагають росіянам і полякам гнобити українців. Усім відомо, писав Юрій Милянич, які шкоди й пакості роблять жиди. Вони живуть з українців, але нічого не дають узамін. У боротьбі з Польщею вони підсилюють польський фронт. У боротьбі з Росією вони підтримують більшовиків. «Крім цілого ряду ворогів назовні, – мізкував Милянич, – Україна має ще в добавок свого ворога внутрі». Жидівство та його неґативні наслідки для українського визволення, доводив він, треба зліквідувати «збірним орґанізаційним зусиллям»26.

Леґенда й Вугляр чвалають о десятій ранку повз головну пошту на розі Коперника й Оссолінських у Львові.

Це червень 1940 року, і наближається П’ятдесятниця.

Для євреїв – це Шавуот, одне з трьох найважливіших свят. Вони вшановують ним і врожай озимого ячменю й пшениці, і п’ятдесятий день після виходу з Єгипту, коли Мойсей отримав Божий Закон на горі Синай.

Поганські предки українців знали цю пору року як Зелені свята, час, коли квітують жита, а мерці виринають з річок, озер та ставків і у вигляді мавок, русалок і потерчат своїм співом заманюють хлопців і дівчат у глибини.

Церква перейняла свято від ізраїльтян, але змінила значення. Для неї це Зіслання Святого Духа, п’ятдесятий день після воскресіння Христового, коли апостолам, що зібралися о дев’ятій ранку в прикрашеній клечанням хаті в Єрусалимі, Святий Дух об'явився буйним вітром і вогненними язиками. Апостоли пройнялися вірою і пішли вчити народ про неї.

– Сервус, Климів! А ти що тут робиш? – спалахує з натовпу голос.

Леґенда уникає з’являтися на велелюдних вулицях і, коли мусить полагоджувати справи, ходить затемна манівцями.

Але Бийлихо доручив йому вишукувати відомості про Червону армію та польське підпілля і складати списки державних та партійних діячів і польських та єврейських інтеліґентів. Німці, пояснював провідник, даватимуть гроші й зброю за розвіддані й переліки, і одні й другі пригодяться проводові в Кракові.

Тож запевнивши Вугляра, що їх ніхто не пізнає, Леґенда уговорив свого друга походити з ним по книгарнях. Може вони знайдуть якісь корисні книжки.

– Я вчителюю, – озивається Леґенда. – А ти?

– Я теж, – відмовляє прохожий.

Друзі йдуть далі. Вугляр окидає вулицю оком. Надходять двоє. Вони одягнені в цивільному і крокують на віддалі один від одного, але Вугляр передчуває, що це чекісти.

– Іване, бачиш тих двох? – бурмоче він. Польські хатраки повибивали йому зуби, коли допитували його, і йому важко вимовляти виразно, а тут іще треба берегтися, щоб хтось не підслухав. – Це щось непевне. Ходім на другий бік.

Леґенда й Вугляр прискорюють крок і переходять вулицю. Лівобіч наприкінці кварталу зеленіє Єзуїтський город. Правобіч бовваніє головний університетський будинок.

Вугляр знов оглядається. За ними плентає один із двох енкаведистів.

– Ти йди в город, а я затримаюся, – велить Вугляр Леґенді.

Вугляр ступає до будинку, відпихає дубові двері, а тоді й внутрішні двері, і заходить до середини. Перед собою він бачить широкі мармурові сходи, які ведуть на перший поверх.

Вугляр кладе на східець пакунок з книжками, що їх Леґенда накупив, ставить поруч ногу й перев’язує шнурівку. Краєм ока він назирає, як аґент заходить за ним, зачиняє двері і наближається до нього.

Праву руку шпіцель ховає в кишені. Лівою він тримає перекинений на плече плащ. Рука його тремтить. Обличчя його повісповане.

Типова московська морда, каже собі Вугляр. Він переставляє ногу на долівку, підхоплює пакунок під пахву і суне руку до кишені.

Щойно він ступає до дверей, шпик чеканить:

– Постой!

Відколи він служив сапером у Війську Польському, Вугляр уміє розібрати, почистити й скласти револьвера або пістоля, але він ніколи не палив зопалу, ніколи не ціляв у людину.

Та тепер не час думати про це. Вугляр опускає пакунок, вихоплює з кишені парабелума і двічі стріляє. Чолов’яга падає.

Залізні завіси зовнішніх дверей скрегочуть. Хтось відхиляє їх. Вугляр іще раз спускає курок. Двері захлопуються.

Вугляр шмигає на перший поверх, вибігає з будинку бічними дверима, жене кружним шляхом до городу і шукає свого побратима.

Леґенда чаїться за деревом. Разом вони мчать алеями, стрибають через огорожу, біжать до Городоцької вулиці і влітають на трамвай.

Друзі Леґенди довго дейкають про халепу, в яку він утелющився.

Вони не бештають його за те, що він був необачний. Чи він не зобов’язаний виконувати накази провідника? Хіба Дмитро Мирон не повчав: «Жий риском, небезпеками і постійним змагом»?

І вони не мають зуба на енкаведистів. Чого ж іншого можна сподіватися від них?

Ні, для споборників Леґенди цей випадок править за ще один приклад пакостей, які євреї роблять українцям. Адже винен у всьому прохожий, який пізнав Леґенду. Це жид. Він як комуніст сидів з ним у польській в’язниці, і він його видав27.

Удосвіта 30 червня до Львова входять німецькі стежі. На чолі – батальйон Нахтіґаль. Львів’яни вибігають на вулиці і збираються під ратушею. На ратушній вежі майорять прапори – німецький чорно-біло-червоний на найвищій щоглі, жовто-блакитні на чотирьох кутках. Німецьке військо встановлює в ратуші комендатуру, яка має дбати про порядок і потреби війська і наглядати за німецьким і єврейським населенням28.

Один свідок дивується тихомир’ям львівських вулиць цього дня:

Німці в’їжджали в добрій формі, чисті, оголені, всміхнені, без жодного апарату погрози чи постраху. Розмовляли привітно з групками перехожих, що творилися тут і там. Де-не-де їх вітали оберемками квітів. У місті панував взірцевий спокій. Навіть євреї переходили тут і там, придивляючись до «міхлів», немов хотіли перевірити, чи «чорт такий страшний, як його малюють»29.

Але у Львові не всюди спокійно. День чи два раніше, щойно Червона армія покинула місто, родичі заарештованих львів’яни вломались у в’язниці. «Перед очима остовпілих людей розкрились страшні картини», – згадає львів’янка.

В тюрмі при вулиці Сапіги-Лонцького, у Бриґідках, на Замарстинові, при вулиці Яховича – скрізь той самий жах: у камерах і підвалах стоси спотворених трупів, на подвір’ях свіжо засипані ями, на кожному кроці калюжі засохлої крови, в повітрі сопух від розложених тіл30.

На ратушній вежі на Ринковій площі майорять прапори – німецький чорно-червоний на найвищій щоглі, жовтоблакитні на чотирьох кутках. Німецьке військо зайняло ратушу і закладає комендатуру31.

О восьмій годині на подвір’я святого Юра вмаршовує Нахтіґаль. Обвішані гранатами й рушницями селянські хлопці організують міліцію, роздають студентам, які записуються до неї, жовто-блакитні пов’язки, і шикують їх лавами.

До них прилучується Дмитро Гонта. Він служив офіцером в армії УНР 1919 року і поселився після війни у Львові. Йому не подобається, що «міське шумовиння» кинулось грабувати крамниці. І його дратують євреї. Для нього вони «жидки» або «граждани іудейського походження». Його злить те, що вони сексоти, що в профспілці друкарів, за виняткам голови, всі інші члени жиди. Він переконаний, що друкарством у Західній Україні керують жиди, а з них такі друкарі, як з нього хінський мандарин.

Але начальники нової міліції відкидають Гонту. Йому вже понад сорок. Для цієї роботи, кажуть вони, потрібні молодші люди. «Ви йдіть і робіть щось більш відповідальне».

Гонта повертається до комендатури і пояснює, що він має понад десять років досвіду як друкар і чотири роки працював керівником друкарні ім. Шевченка. Йому приділяють двох солдатів, і він прямує до газетної друкарні на вулиці Сокола, ставить їх при дверях і наказує їм нікого не впускати без його дозволу.

У друкарні немає води й струму. Гонта каже робітникам, які зібралися там, упорядкувати шрифти і пошукати ручок, щоб урухомити машини вручну.

З комендатури прибігають гінці з текстами оголошень і наказів. Гонта роздає тексти складачам. За півгодини оголошення й накази складені. Засукавши рукави, робітники крутять друкарські верстати.

Друкарі пітніють. Крутити верстат вручну – важка праця. Гонта висилає кількох своїх робітників на вулицю. Вони приганяють десяток євреїв, і Гонта запрягає їх до праці. Вони винні, гадає він, в тому, що у вересні 1939 року їхні одновірці «цілували большевицькі танки та гармати».

Верстати випорскують теплі жовті аркуші. Оунівські пропаґандисти розносять і розклеюють заклики й накази. Кербуди пристають до них і розліплюють свої будинки. За годину львів’яни юрбляться навколо кожного папірця. Деякі з них – це клепсидри, які повідомляють про похорони жертв у в’язницях. Деякі з них обвинувачують комуністів за ці вбивства32.

Серед усіх цих повідомлень є три накази.

Один з цих них, підписаний «Уповажненим Організації Українських Націоналістів», стосується створення «Української Народної Міліції» і вибору громадських та районних «начальників». «Уповажнений» наказує вибрати «начальників громад чи районів». Це мають бути «поважні, чесні українці». До їхніх завдань належить «перевести реєстрацію і відмежування жидів від арійського населення та вживати їх до фізичної праці» і «означити поліційну годину для арійського населення а окремо для жидів»33.

У другому наказі, озаголовленому «Український народе» і підписаному Леґендою, крайовий провідник закликає українців творити міліцію і боротися в лавах ОУН та Української національної революційної армії. «Народе! Знай! – закінчує він, – Москва, Польща, Жидова – це Твої вороги. Нищ їх»34.

Третій наказ існує принаймні в шістьох різновидах. Це або тому, що Леґенда написав кілька версій, або тому, що одну його редакцію переписували й передруковували на машинці різні люди. Ці версії різняться між собою заголовками, правописом і інколи порядком параграфів. Але в усіх Леґенда заявляє, що він впроваджує колективну відповідальність за злочини. Головна різниця між усіма версіями стосується прикметника, яким окреслено цю відповідальність. У трьох версіях мова про «масову» відповідальність:

а) Впроваджую Воєнні Революційні Трибунали, що мають право видавати вироки включно до кари смерти. За всі злочини супроти Української Нації, Украінської Держави, супроти моралі й супроти публичної безпеки.

б) Впроваджую масову (родову й національну) відповідальність за злочини супроти Української Держави й Української Армії.

Під наказом стоїть підпис: «Начальний Вождь Української Революційної Армії Лейтант: Легенда»35.

У трьох інших версіях замість «масову» з’являється прикметник «збірну»:

а) Впроваджування воєнні Рев. Трибунали за всі проступки супроти Укр. Народу, Укр. Держави, Укр. Війська, та моралі й безпеки. б) Впроваджую збірну відповідальність (родову й національну за всі проступки супроти Укр. Держави, Укр. Війська і ОУН36.

До того ж, у цій версії з’являється згадка про те, що злочини проти ОУН теж підлягають колективній відповідальності.

У листі до Бийлиха з кінця липня Леґенди підтверджує, що він пустив це звернення в обіг. «До 20 травня, – пише він, – я видав дві відозви: ‘Український Народе’ з підписом: Краєвий Провід ОУН на МУЗ, та ‘Громадяне Української Держави’ з підписом: Командант Укр. Нац. Революційної Армії лєйтенант Лєґенда»37.

До кого звертається Леґенда цими наказами? Хто їх читає? У першу чергу призначені вони для всіх, хто читає розклеєні на міських мурах копії. Але сказавши конкретніше, читачами мають бути організатори міліцій і самі міліціонери. Озброєні червоноармійською зброєю, вони впоряджують великі погроми у Львові, Тернополі та Золочеві38.

Як далеко поза Львовом розходяться накази Леґенди? Один із українських перекладачів читає цей наказ, приклеєний на мурі у Винниках. До нього підходить майор зі штабу, «начальник розвідки», і питає, що там написано. Коли перекладач витлумачив йому зміст, майор зриває афішу і забирає з собою. У перекладі наказ потрапляє до Міністерства закордонних справ у Берліні39.

А Микола Климишин, який очолює Північну похідну групу, свідчитиме, що його група розліплює летючки ОУН у Бердичеві до половини липня 1941 року, а то й довше, і згідно з наказом створює міліцію40.

Іще весною краківський провід узявся готувати чотири похідні групи, які мали вирушити на схід слідами Вермахту. Три групи – Північна, Середня й Південна – мають встановлювати місцеві правління ОУН. Четверту групу очолює Ярослав Стецько. Його підпільне псевдо Карбович. Йому двадцять дев’ять років. Його обличчям овальне, його очі ясні. Він носить окуляри в золотій оправі і часом запускає вусики41.

Стецькова група має особливе завдання: випередити суперників, поставити противників перед доконаним фактом, проголосити державу. Раз буде суверенна держава, все інше стане на своє місце. 22 червня група вирушає з Кракова вантажівкою, оздобленою написами фіктивної «пропаґанда-компанії». На другий день група відправляє вантажівку до Кракова і решту дороги добирається пішки або возами. До Львова група приїжджає опівдні 30 червня42.

У портфелі Карбович тримає папірець від Бийлиха з німецьким текстом: «Як вождь Організації українських націоналістів, яка вела й далі веде боротьбу українського народу за соборну самостійну українську державу і на цьому шляху склала безчисленні жертви, призначую я: На голову правління західноукраїнських областей свого представника Ярослава Стецька. Heil Ukraine!»43.

Карбович сідає на купу дошок на подвір’ї ратуші, витягає з портфеля аркуш паперу й олівець і править текст та додає похвалу на честь німецької армії.

Поки Карбович працює, вістуни розбігаються запросити українських – і тільки українських – громадян Львова прийти увечорі до будинку Просвіти на Ринковій площі, де здавна відбуваються українські врочистості, на «Законодавчі збори Західноукраїнських земель»44.

Коли ж запрошені приходять до ратуші, виявляється, що приміщення зайняла якась німецька військова частина. Збори переносяться до будинку Просвіти45.

О восьмій вечора запрошені заповнюють малі кімнати на другому поверсі будинку. Електрики в місті немає, і кімнати освітлюють свічки. Карбович спізняється, і коли з’являється, дивує декого тим, що теплого літнього вечора він має на собі військовий дощовик з піднесеним коміром46.

Карбович витягає свій папірець і хриплуватим голосом читає «Акт проголошення української держави». Збори доручають йому вислати телеграму Гітлерові й Ріббентропові. Там, де відступила Червона армія, український народ має свою владу і просить прийняти це до уваги47.

Але Леґенда, довголітній діяч ОУН, крайовий провідник на західних українських землях, командир Української національної революційної армії, на врочистість у будинку Просвіти не приходить. Замість нього слово тримає делеґат Крайового проводу, ім’я якого ніхто з присутніх не занотує. Де ж Леґенда? Чому він не бере участи в церемонії, яка завершує дванадцять років його поневірянь у підпіллі, по в’язницях і на еміґрації?48

Весною 1941 року командування Вермахту звернулося до українських організацій і в самій Німеччині, і в окупованій Польщі з проханням. Армії були потрібні люди, які знали українську й німецьку мови і могли працювати як перекладачі. Обидві фракції ОУН прийняли доручення. Такі молоді люди діятимуть як посередники між німецькою армією і цивільним населенням і допоможуть Похідним групам переходити на схід. До того ж для перекладачів була й особиста принада: вони діставатимуть повне утримання, місячню плату і пільги для своїх родин49.

Працювати перекладачами погодилося двісті молодих чоловіків. Чимало з них належали до ОУН і йшли до армії на наказ організації. І вони не любили поляків та євреїв. Таємна польова поліція повідомляла, що перекладачі при штабі 17-ої армії «спішили висловлювати свою повну відразу до всіх осіб польського походження» і вважали, що «кожного єврея треба відразу вбити»50.

Десяток чоловіків призначено до штабу 17-ої армії. Спершу вони ходили в своїх власних убраннях, але з білою обв’язкою, на якій було написано «Im Dienste der Wehrmacht» – «На службі армії». Пізніше їм видали мундири, на рукавах яких вони носили ту саму обв’язку51.

Леґенда почав збирати відомості про радянські військові об’єктияк тільки повернувся до Галичини з Кракова. З вибухом війни, він роздобуває плани з позначенням прикордонних аеродромів, складів пального і казарм. Передати їх кур’єром Проводові в Кракові запізно. Леґенда вирішує доставити дані найближчій німецькій частині.

У селі Колоденці, за двадцять три кілометри на північ від Львова, стоїть 295-а піхотинська дивізія. Перейшовши 22 червня кордон коло Рави Руської, вона пробивається тепер на південний захід. Перші німецькі велосипедисти в’їжджають у Колоденці в неділю, 29 червня. На узбіччях дороги святково вбрані жителі повівають прапорцями й простягають солдатам молоко, яйця й квіти. Місцевий парох, запише офіцер у воєнному журналі, сердечно приймає німців і підносить над селом два прапори: німецький гакенкройц і український жовто- блакитний52.

Того ж вечора до штабу дивізії прибувають Леґенда, Вугляр і двоє охоронців.

За розвідку в штабі відповідає старший лейтенант Еріх Боеніґк53.

Леґенда показує йому свої плани. Боеніґк і його помічники захоплені.

– Дуже добре зроблені! Скільки за це хочете? – питають вони.

Леґенда сміється. Він міг би свої дані й тут віддати. Але він має іншу справу. Оунівці обстрілюють червоноармійські і енкаведистські частини у Львові, і німецькі частини наближаються до західних і північних окраїн. Усі передбачають, що Львів ось-ось упаде.

– Це не на продаж, – каже Леґенда. – Ми хочемо говорити з штабом.

– Ну, то мусите їхати з нами, – йому відповідають.

Леґенда рішає, що його компанія розіб’ється. Вугляр пристане до частин, які прямують на Львів, і там дасть знати, що Леґенда прибуде через день. Леґенда вирушить наступного дня зі своїми двома охоронцями до штабу 17-ої армії, якому підлягає 295-а дивізія, і день після того зустрінеться з Вуглярем у Львові54.

Штаб 17-ої армії перебував від 22 червня в Руднику. О першій годині 29 червня штаб виїжджає до села Руда Ружанєцька, за сімдесят п’ятькілометрів на захід від Львова, і прибуває після четвертої. Штаб приміщується в маєтку, а перекладачі містяться в господарському будинку неподалік.

Серед цих перекладачів – чи «дольмечерів», як їх звуть, – Орест Городиський, прихильник бандерівської ОУН, якого польська влада заарештувала 1939 року і поставила перед судом три дні перед початком радянської окупації Галичини та Волині55.

Увечорі 30 червня до Руди приїжджає Леґенда з двома охоронцями. Їх приміщують з перекладачами. Леґенда, як завжди, має на собі пумпи й грубі черевики. У кишенях усі троє тримають репанки й пістолі.

Офіцер, з яким Леґенда має радитися, шеф відділу розвідки і полковник генерального штабу, не приїхав іще з поля, і Городиський проводить час з Леґендою і його охоронцями в розмові.

Розмова повертається на злободенну тему: злочини євреїв. Жиди, кажуть підпільники, приклали руки до «нищення свідомих українців». Великий відсоток був прокомуністично настроєний. Жиди становили найсильнішу групу в КПЗУ і зайняли ключові позиції в радянській адміністрації.

Городиський потакує. У Станиславові, каже він, в перші дні окупації міліцію переповнювали жиди. Це їм треба приписати арешти провідних українських діячів.

Коли з’являється шеф відділу розвідки, Леґенду викликають на нараду.

Спершу Городиський перекладає. Коли ж виявляється, що Леґенда володіє німецькою, полковник відсилає Городиського, але тоді кличе на його місце Осипа Залеського, і він перекладає решту розмови56.

Явна причина розмови – передати карти радянських дислокацій навколо Тернополя, Вінниці та Одеси. Але Леґенда має і іншу справу. Як бути з євреями?

За годину Леґенда повертається до бараку перекладачів задоволеним і продовжує з ними розмову57.

Солдатам заборонено вести щоденники, але Городиський носить у кишені невеличкий записник. Пізно ввечорі він витягає свій записник і записує свої думки про розмову з Леґендою та його охоронцями:

Розказував про труднощі праці під большевиками, про звірства жидів, поляків та іншої сволочі над українцями. Оповідали про перестрілку між націоналістами а жидами й поляками у Львові. Зробив на мене вражіння здисциплінованого, послідовного, та рішучого боєвика. На розмові провели час аж до год. 1158.

Наступного ранку, накинувши в свої наплечники німецьких консерв, Леґенда і його охоронці манджають на схід. До Миколаєва їх підвозить офіцер Вермахту. Решту дороги, яких тридцять п’ять кілометрів, вони покривають пішки. До Львова вони прибиваються опівдні59.

Хронологія, а часом і мікрохронологія, критична. Очевидці подій у Львові наприкінці червня і на початку липня 1941 року часто пишуть туманно й заперечливо, але найсумлінніші літописці вважають, що навіть якщо траплялися випадки насильства 30 червня, то в місті того дня було спокійно. «Німці були чисті, оголені, всміхнені», згадуватиме один свідок.

Розмовляли привітно з групками перехожих, що творилися тут і там. Де-не-де їх вітали оберемками квітів. У місті панував взірцевий спокій. Навіть євреї переходили тут і там, придивляючись до «фріців», немов хотячи перевірити, чи «чорт такий страшний, як його малюють»60.

«30 червня 1941 року вступили до Львова перші фашистські орди, – напише Курт Левін. – Наступного дня розпочався погром. Впали перші жертви». А про 1 липня він додасть: «Уже зранку приходили до батька люди з усе більш тривожними вістями. Отож українці розпочали погром»61.

Третій свідок дасть зрозуміти, що німці зайняли Львів 30 червня, а «1 липня за мовчазною згодою німців українці влаштували погром»62.

Отож львівський погром вибухає тоді, коли Євген Леґенда, здисциплінований, послідовний та рішучий бойовик, прибуває до Львова і веде своїх хлопців походом проти «жидів, поляків та іншої сволочі».

Так станеться через два дні в Золочеві, а ще через три дні в Тернополі. Тут теж, під’южені летючками ОУН, місцеві люди бігатимуть до німців, щоб оскаржувати євреїв як винуватців у вбивстві жертв НКВД. І тут теж солдати Вермахту й СС у супроводі десятків членів і симпатиків ОУН зганятимуть євреїв до в’язниць і битимуть і вбиватимуть їх.
Примітки

Я вдячний Марті Олійник за фотографію Івана Климіва і Тарікові Сирілові Амарові та Центрові та Центрові міської історії Центрально-Східної Європи, Кар