Реферат: Церковна політика Росії в Галичині під час Першої світової війни: експансія "воєнного православ’я"

Церковна політика Росії в Галичині під час
Першої світової війни: експансія "воєнного православ’я" Доповідь на Міжнародній конференції
„Насилля влади проти свободи сумління: репресивна політика Радянської влади щодо християнських Церков та віруючих (ідейні засади, механізми реалізації, історичні наслідки)”

Київ, 3-5.03.2006

Андрій Стародуб
кандидат історичних наук,

старший науковий співробітник Інституту української

археографії та джерелознавства НАН України


Одним з аспектів підготовки до можливого військового конфлікту між Російською та Австро-Угорською імперіями було планування відповідних церковно-адміністративних змін на тих територіях, анексію яких кожна зі сторін вважала неодмінним наслідком військових перемог. У разі здійснення російських прагнень до набуття “історичної спадщини князів Романа та Данила” на галицьких землях мало запанувати Православ’я, а за вступом австрійської армії до підросійської України послідувало б виведення (у тій чи іншій формі) українських православних єпархій з підпорядкування Санкт-Петербурзького Св. Синоду. Проте, попри зовнішню подібність задумів, російська державна й церковна влада надавали даній проблемі набагато більшої ваги, а також здійснили неспівмірно більше попередніх приготувань до “оправославлення” Галичини та Закарпаття.

Серед кроків у цьому напрямку слід відзначити фінансування представників галицького москвофільського руху, зокрема – й з числа духовенства греко-католицької церкви, та виділення коштів на підготовку православних місіонерів - уродженців краю. Можна констатувати, що діяльність найбільш активних з них – ієромонаха Алексія (Кабалюка) та священика Максима Сандовича (обидва зараз канонізовані Православною Церквою) мала доволі відчутні наслідки. Незважаючи на протидію австрійських та угорських чиновників, на Православ’я перейшло декілька сіл (головним чином – на Закарпатті). Кримінальне переслідування новонавернених за звинуваченням у державній зраді не могло звести даний рух нанівець, а сам його факт активно використовувався російською пропагандою для ілюстрації “страждань братів по вірі”, котрі перебувають під владою Габсбургів. Найбільш гучні з цих процесів – суд над Бендасюком (у Львові) та два т.зв. Мармарош-Сигетські процеси перебували в центрі уваги російської преси, а у якості свідків захисту нерідко виступали російські піддані. Зокрема, у другому Мармарош-Сигетському процесі (липень 1913 – березень 1914) брав участь граф Володимир Бобринський – один з активних інспіраторів москвофільства, чиїми стараннями не в останню чергу й був підготований ґрунт для переходу закарпатських селян на Православ’я. Але на суді він стверджував, що православні місіонери не отримували жодної матеріальної підтримки з боку Росії. Це було неправдою, оскільки всі священики, котрі потрапили під суд, здобули освіту в російських духовних семінаріях, були рукопокладені Холмським або Волинським архієпископами Російської Православної Церкви, а також отримали необхідні для своєї діяльності кошти. Звичайно, звинувачення у шпигунстві цих осіб на користь Росії було необґрунтованим, проте їхня діяльність, за російськими розрахунками, мала посприяти майбутньому “воссоединению Галицкой Руси с Русью Державной”. Як слушно відзначив Сергій Єфремов:

“Не зважаючи на надзвичайно тенденційне освітлення, як це буває у всіх подібних процесах, [вони] все ж досить виразно показали, чия таємна рука накерувала і мармароських затурканих селян, і львівських інтелігентів з москвофільського табору”1.

Зацікавленість Російської імперії у якнайширшому міжнародному резонансі цих справ була очевидною. Наприклад, у квітні 1912 року, згаданий граф Бобринський написав листа з промовистою назвою “Релігійні переслідування в Галичині. Історія боротьби” до редакції англійської газети “Таймс”. У ньому він, не добираючи виразів на адресу австрійської влади та ієрархії греко-католицької церкви, описував релігійну ситуацію на галицьких теренах, стверджуючи, що “знающие люди утверждают, что в Галиции будет столько приходов, сколько найдётся кандидатов в православные священники, настолько смелых, чтобы смотреть в глаза тюрьме»2. На цей лист відгукнувся князь П. Сапєга, котрий звинуватив російських агентів у таємному фінансуванні православного руху: “Рутенские крестьяне, будучи бедны и, к сожалению, находясь на низком религиозно-культурном уровне, охотно принимают денежную безвозвратную помощь в размере 50-100 рублей на голову, под условием перемены религии и нарушении верности государю»3. В іншому відгуку, В. Степановського вказувалося, що з боку росіян є блюзнірством обстоювати релігійні свободи українців в Австро-Угорщині, адже “народ наш там страдает ещё более - в Южной России, в Украине, где даже Библия изданная на нашем языке Британским и Иностранным Библейским Обществом, строго преследуется коллегами графа Бобринского»4. Замість відповіді Бобринського на сторінках “Таймс” з’явилися листи англійського вченого В. Біркбека, зміст та стиль яких змушують сумніватися в незаангажованості автора. З полемічним запалом він обстоював правдивість усіх наведених даних про жорстокі релігійні переслідування галицьких українців (яких, втім, вважав росіянами).

“Я убеждён, что рассказы о русской пропаганде посредством русских рублей есть совершенная безсмыслица. [...] Обвинения, будто эти бедные люди являются «русскими агентами», «московскими шпионами и заговорщиками» против австрийского правительства, основанное лишь на том, что они хотят исповедывать религию, которую в числе других стран исповедует и Россия, есть гнусная клевета»5 - писав Біркбек.

Важко сказати, наскільки переконливими для англійських читачів могли видатися аргументи усіх учасників дискусії, однак її ініціатори досягали принаймні однієї мети: створювалося враження, що переслідування православних неофітів у Галичині дійсно є проблемою, що торкається не декількох тисяч осіб, а ледь не всіх 3, 5 мільйонів українського населення краю.

Діяльну участь у підтримці православного руху на Галичині брали й окремі російські ієрархи, насамперед – архієпископ Волинський Антоній (Храповицький). Він приймав до Житомирської семінарії вихідців з Австро-Угорщини і рукопокладав охочих до місіонерської праці в галицькому краї6. З іменем архієпископа Антонія пов’язана також реалізація ще одного важливого проекту, котрий мав би, з канонічної точки зору, узаконити діяльність по наверненню українських греко-католиків на Православ’я.

Підтримуване Російською Православною Церквою православне місіонерство на Галичині було втручанням у чужу церковну область, адже ця територія перебувала під юрисдикцією Вселенського Патріарха. Щоправда, не зважаючи на перепідпорядкування у 1686 році Київської Митрополії Московському патріархові, митрополити Київські продовжували вважатися екзархами Вселенського Патріарха для Галичини. Але ці функції ними не виконувалися, по-перше – з огляду на те, що Галичина не входила до складу Російської імперії, по-друге – там до початку ХХ століття фактично не було православних парафій. Архіпастирську опіку над православними здійснював Чернівецький митрополит, йому і був підпорядкований єдиний діючий православний храм – т.зв. Волоська церква у Львові. Задум архієпископа Антонія полягав у тому, щоб перебрати права екзарха особисто для себе, уникнувши розгляду двох принципових моментів: ніким не скасованих прерогатив Київських митрополитів та більшої доцільності надання подібних повноважень православному єпископові, чия кафедра знаходиться на території Австро-Угорщини. Йому вдалося переконати Патріарха Іоакима ІІІ у необхідності саме такого рішення і 1910 року Храповицький отримав з Константинополя Патріаршу Грамоту, згідно з якою став екзархом Вселенського Патріарха для Галичини7. Повноваження екзарха дозволяли архієпископу на свій розсуд призначати священиків у ті села Галичини та Закарпаття, де громади виявляли бажання приєднатися до Православної Церкви.

Таким чином, напередодні І світової війни російський уряд та вища церковна влада здійснили низку заходів, важливість яких у випадку військового конфлікту важко переоцінити. По-перше, було підтримано розгортання православного руху в Галичині та Закарпатті. По-друге – вдалося створити відповідний міжнародний резонанс навколо репресивних дій австро-угорських властей стосовно визнавців Православ’я. По-третє – закладені основи для канонічного підпорядкування Галичини російській церковній владі.

Австрійський уряд не зробив адекватних кроків у відповідь на російські дії. Переслідування селян не могли стати на заваді розгортанню православного руху, навпаки – покарання за релігійні переконання лише підсилювало його. Самі процеси, на яких не вдалося підтвердити звинувачення підсудних у державній зраді, виставляли імперію Габсбургів у невигідному світлі на міжнародній арені. Окрім того, на відміну від ситуації в Росії, де дії державної і церковної влади доволі чітко координувалися, місіонерські плани митрополита Андрея Шептицького були його приватною ініціативою, котра узгоджувалася з Ватиканом, а не з Віденським урядом.

Канонічною підставою для своєї діяльності на території Російській імперії Шептицький вважав те, що неіснуюча de facto Кам’янець-Подільська греко-католицька єпархія ніколи не скасовувалася de jure. Ця єпархія підпорядковувалася Львовскій архієпископії та Галицькій митрополії, а отже, митрополит Андрей мав формальні підстави для розповсюдження юрисдикції на всіх католиків східного обряду - російських підданих8. У 1907 році і 1908 роках Папа Пій Х підтвердив ці повноваження митрополита, надавши йому також право самостійно, без попереднього повідомлення Ватикану, висвячувати єпископів для новонавернених9. Наслідком зусиль Шептицького (у лютому 1908 р. він навіть здійснив таємну поїздку до Росії10) було утворення декількох громад російських греко-католиків – Москві, Саратові, Санкт-Петербурзі. Однак власне в Наддніпрянській Україні посланцям митрополита не вдалося досягнути жодних успіхів. Місіонерський запал окремих із них був без захоплення сприйнятий і діячами українського руху11.

Австро-Угорський уряд, найвірогідніше, не був втаємничений у діяльність митрополита Андрея на території сусідньої держави. Його більше непокоїли успіхи православних місіонерів у Галичині. Так у лютому 1914 року на розгляд Конференції греко-католицьких єпископів було подано пропозиції міністра освіти Н. Гусарека щодо переведення всіх новопосталих православних парафій під владу Буковинського митрополита та розширення адміністративних повноважень настоятеля православної парафії у Львові, щоб “тим способом усунути збунтованих схизматиків з-під впливу Росії”12.

Єпископи, однак, не підтримали пропозицію урядовця. На їхню думку, православна агітація мала підґрунтя не релігійне, а політичне, а отже створення нових православних парафій (чи узаконення існуючих), могло б стати ще успішнішим знаряддям в руках російських агітаторів. “Бажанням галицького єпископату” – говорилося у рішенні Конференції – “є, щоб митрополит Чернівецький звільнив від виконання духовних функцій тих священиків, які приходять до Галичини, як посланці російських єпископів”13. Розгляд цієї справи підтверджує тезу про недостатню поінформованість Відня щодо релігійної ситуації в краї - навіть на початку 1914 року уряд продовжував вважати, що єдиним православним ієрархом, чия юрисдикція охоплює Галичину та Закарпаття є митрополит Чернівецький14. Греко-католицькі єпископи воліли також дотримуватися подібної думки, хоча їм мало бути відомо про те, що антимінси15 у православних священиків, котрі прибули з Росії, освячені у Константинополі.

Таким чином, напередодні військового зіткнення з Російською імперією ані уряд Австро-Угорщини, ані вища церковна влада Греко-Католицької Церкви не змогли виробити контрзаходи проти поширення православного руху в Галичині. Немає також жодних фактів, котрі би засвідчували співпрацю державної та церковної влади, спрямовану на підтримку проунійної діяльності в Російській імперії. Перший проект такої взаємодії був підготований вже після початку війни – це була датована 12-15 серпня 1914 року “Записка” митрополита Андрея Шептицького стосовно розвитку подій в Україні у випадку її окупації австро-угорською армією16.

Даний документ проливає світло на плани митрополита, котрий вважав, що настав слушний момент для повномасштабного втілення в життя попередніх місіонерських задумів. Як невідкладні він пропонував здійснити наступні кроки: вивести православні українські єпархії з-під влади Святішого Синоду, заборонити поминати російського царя, внести зміни до церковних календарів. Найбільш активні противники такої реорганізації з числа єпископату мали бути усунені та вислані до Росії. Особливо наголошувалось в Записці, що усі ці дії мали санкціонуватися церковною, а не світською владою. Йшлося про фактичне очолювання греко-католицьким ієрархом Православної Церкви в Україні. На думку Шептицького, формальну сторону справи він уже залагодив у Римі, а з часом легітимність його статусу могли визнати Східні Патріархи.

Реакція Відня на проект невідома, однак, ймовірно, там вперше вивчали подібну перспективу. Дотичним свідченням цьому можна вважати те, що лише з “Записки” митрополита уряд отримав інформацію про повноваження Шептицького, підтверджені Ватиканом ще у 1908 році. Проте розгляд нюансів церковної реорганізації в українських губерніях Російської імперії було деактуалізувано невдалим для Австро-Угорщини початком бойових дій.

Успіхи російської армії, яка вже 3 вересня 1914 року зайняла Львів, робили можливими реалізацію зовсім інших задумів, кінцевою метою яких була ліквідація Греко-католицької церкви. Слід відзначити, що відносно швидке опанування більшої частини заселених українцями земель Австро-Угорської імперії вплинула на зміну російської тактики у цій справі. Частина російських урядовців та ієрархів вже не вважала за потрібне дотримуватися формальностей, як це передбачалося напередодні війни. Свідченням цьому було призначення 28 серпня 1914 року архієпископа Волинського Євлогія (Георгієвського) керуючим церковними справами на території Галичини. Сам архієпископ вважав, що причиною його призначення був, по-перше той факт, що він давно займався місіонерською діяльністю (“Мы с архиепископом Антониеем вели небольшую пропаганду”), а по-друге – його знайомство з галицькими москвофілами та діячами “Русско-Галицкого Общества” (графом В. Бобринським, Вергуном та іншими)17. Рішення про призначення прийняв особисто Микола ІІ – у доповіді Обер-Прокурора пропонувалася кандидатура архієпископа Антонія (Храповицького). З огляду на те, що, як вже згадувалося, останній мав повноваження екзарха Вселенського Патріарха для Галичини, відмова від його залучення до опікування над православними парафіями у окупованих районах виглядає нелогічною. Однак насправді вона була обумовлена далекосяжними планами, котрі розглядалися Св. Синодом і передбачали, після захоплення Константинополя, повну реорганізацію управління Константинопольським Патріархатом. Так, у проекті “Константинольская церковь в Русском государстве” підготовленому професором Дмитрієвським, пропонувалося, щоб Константинопольським Патріархом міг бути лише підданий Російської імперії, “так что всякий митрополит, избранный на Патриарший престол, должен обязательно принять русское подданство»18. Російський імператор мав отримати стосовно Патріарха ті самі права, які були у Візантійських імператорів. Адміністративні прерогативи Патріарха мали бути обмежені призначеним російським Св. Синодом вікарним єпископом, якому б де-факто підпорядковувалася б канцелярія Вселенського Патріархату.

Ймовірно у контексті подібних планів Микола ІІ вважав недоцільним згадувати про юрисдикцію Константинополя на Галичині, а, отже – і про права архієпископа Антонія, який, до того ж, перебував на Харківській кафедрі. Єдиною компенсацією Храповицькому було доручення очолити Комітет, який би готував агітаційні матеріали для галицьких селян, з обґрунтуванням потреби переходити на Православ’я19.

Виправданість згаданих рішень ставилася під сумнів навіть окремими членами Імператорської родини. Так, Великий князь Петро Миколайович цікавився у архієпископа Євлогія канонічним аспектом питання: “имеет ли Синод право устраивать своё управление, пока территория ещё не русская? Она ведь остаётся и сей час территорией Вселенского Патриарха?”. Відповідь архієпископа була ухильною: «По смыслу церковных законов, церковь в своём управлении следует за государством. Если территория уже управляется русскими гражданскими властями то и Русская церковь имеет право организовать своё управление. Я не настаиваю – я исполняю волю Государя»20.

Окрім “гнучкості” у канонічних питаннях, архієпископ Євлогій мав досвід роботи в Холмській єпархії – території, де унію було ліквідовано лише 1875 року. Його призначення, таким чином, могло бути потрактоване і як недвозначний натяк на те, що і в Галичині буде втілено модель “ добровільного возз’єднання”. Архієпископ особливо і не приховував цього. Так, в одній зі своїх перших відозв після призначення він, звертаючись до духовенства Холмської єпархії, закликав надати допомогу православній місії в Галичині: “В 70-е годы священники галицийские много работали на Холмщине во время отрыва её от унии, пусть же теперь священники Холмские окажут братскую помощь Галиции»21.

Загалом, причини, з яких опікуватися церковним життям в Галичині було призначено саме архієпископа Євлогія, свідчать про дещо неадекватне розуміння певними російськими колами перспектив розвитку ситуації в Галичині. Повідомлення про перехід на Православ’я декількох сіл, котрі знаходилися неподалік Свято-Почаївської Лаври, там сприйняли як ознаку того, що масова відмова галичан від унії може стати наслідком активної діяльності невеликої кількості місіонерів підтриманої силою державних каральних органів.

На допомогу світської влади покладали надію й підлеглі архієпископа Євлогія, зокрема - єпископ Кременецький Діонісій (Валединський). Він став першим православним архієреєм, котрий відвідав зайняті російською армією території. Під його наглядом були здійснені й перші приєднання до Православ’я22 (за це Діонісій отримав особливу відзнаку – панагію на Георгіївській стрічці)23. Однак, як пізніше згадував Євлогій, навіть його шокувала готовність Преосвященного Діонісія здійснювати місіонерські подорожі у супроводі жандармів24.

Слід зазначити, що висловлювалися й застереження проти поспіху і надмірного втручання до такої делікатної сфери позацерковних чинників, проте межа допустимої участі держави розумілася в них досить своєрідно. Наприклад, 14 вересня 1914 року, на засіданні “Галицко-Русского благотворительного общества” Степан Бендасюк – галицький москвофіл, що до війни переслідувався за свою діяльність австрійською владою, виклав своє бачення процесу утвердження Православної Церкви в Галичині. Згідно з ним, дана справа мала здійснюватися відповідно до наступних засад: утримання від примусу та втручання світської влади, збереження за греко-католицькими священиками їхніх парафій у випадку переходу на православ’я, максимальне дотримання усіх місцевих богослужбових особливостей, направлення до Галичини православних священиків з вищою богословською освітою та знанням української мови тощо25. Але узагальнені пропозиції представників галицького москвофільського руху до російського уряду передбачали “допомогу” у здійснені наступних перетворень: організації Галицької митрополії, до складу якої мали увійти, окрім галицьких та закарпатських парафій, також і Православна Церква на Буковині, поверненні з Відня церковного фонду буковинської митрополії, реорганізаціі Православного богословського факультету Чернівецького університету на Духовну Академію з можливим перенесенням її до Львова, відновлення діяльності старовинного Манявського скиту та заснування жіночого монастиря поблизу міста Гусятина тощо. Окрім того, принаймні два пункти - заборона діяльності єзуїтського та василіанського чернечих орденів на території Галичини та усунення митрополита Андрея Шептицького - ніяк не узгоджувалися з пропозиціями уникнути втручання світської влади у процес поширення Православ’я.

Втім, долю митрополита Андрей Шептицького було вирішено незалежно від пропозицій галицьких москвофілів. По-перше, російській окупаційній адміністрації було відомо, про ту активну прогабсбурзьку позицію, котру займав митрополит. 29 липня 1914 року він видав Пастирський лист до вірних з приводу початку війни. У ньому Шептицький закликав їх до одностайної підтримки Габсбурзької монархії:

“Ніхто з нас не забуде вдячності для сеї Габсбургської австрійської держави, в якій ми знайшли свободу віри й народності і розвій нашої національної культури. Ми впевнені, що не найдеться ніхто між нашими людьми, який забув би, що з державою та династією Габсбургів в’яжуть нас давні і святі зв’язи: спільна нам доля і недоля і спільна будучність”26.

По-друге, загальновідомою була підтримка митрополитом Андреєм українського національного руху. У одній з своїх відозв до населення прикордонних сіл (21 серпня 1914 року) він навіть зазначив: “Війна ведеться о нас, бо московський цар не міг того стерпіти, що в Австрійській державі маємо свободу віри та народності: хоче нам видерти ту свободу, закувати в кайдани”27.

По-третє, у випадку, коли б митрополит продовжував виконувати свої адміністративні функції, російській адміністрації потрібно було тим чи іншим чином окреслити своє ставлення до нього. Це означало б визнання права греко-католицької церкви на існування і в умовах можливого переходу території до Російської імперії. Усунення митрополита та інших єпископів робила невизначеними перспективи правового урегулювання положення греко-католиків в окупованій Галичині28.

Шептицький був арештований одразу після вступу російської армії до Львова. Згідно зі спогадами генерала Брусилова ідея віддати митрополита під домашній арешт, а потім – вислати його з Галичини належала саме йому:

“Униатский митрополит граф Шептицкий, явный враг России, с давних пор неизменно агитировавший против нас, по вступлению русских войск во Львов был, по моему приказанию, предварительно арестован домашним арестом. Я его потребовал к себе с предложением дать честное слово, что он никаких враждебных действий, как явных, так и тайных, против нас предпринимать не будет, в таком случае я брал на себя разрешить оставаться в Львове с исполнением его духовных обязанностей. Он охотно дал мне это слово, но, к сожалению, вслед за этим начал мутить и произносить церковные проповеди явно нам враждебные. Ввиду этого я его выслал в Киев в распоряжение главнокомандующего»29.

Однак, як свідчать документи, остаточне рішення про висилку митрополита було прийнято не генералами, а безпосередньо Миколою ІІ.

Формальним приводом для висилки стала проповідь, виголошена митрополитом 9 вересня 1914 року в Церкві Успіня Пресвятої Богородиці. Оцінюючи ситуацію, яка склалася після вторгнення російської армії до Галичини, він зокрема сказав:

“Користаймо з нагоди, коли тепер за Божим допустом упали кордони, щоби ми могли себе більше пізнати, а може будемо могли й дати дещо одні другим. Вони, приміром, нам свою релігійність, набожність, а і ми могли б їм дещо дати. Однак мусимо себе пізнати, хоч у многім ми є подібні. У них відправа така сама, як у нас, вони називають себе “православні” і ми “православні”. Наше Православіє є церковне, їх православіє державне, що так скажу: “казьонне”, то єсть вони опирають своє православіє на державній силі, ми черпаємо ту силу в єдності з Святою Католицькою Церквою, через котру спливає ласка Божа і в котрій є правдиве джерело спасення”30.

Критика системи державно-церковних взаємин у Росії (“казенного Православ’я”) та завуальований заклик до вірних Греко-католицької церкви проводити роз’яснювальну роботу серед православних не залишилися непоміченими російською адміністрацією, прискоривши депортацію митрополита.

Серед російських урядовців не було одностайності щодо того, чи були ці дії виправданими. За тиждень до арешту та висилки Шептицького міністр закордонних справ Сазонов пропонував Миколі ІІ утриматися від крайніх заходів:

“Деятельность униатского митрополита Шептицкого была до сих пор весьма вредной для нас и удаление его из края является поэтому вполне обоснованным. Но достигнуть этой цели следует не иначе, как вполне законными и открытыми средствами, например, присуждением его к изгнанию; насильственное же устранение названого иерарха, как ввиду его сана, так и общей известности, которой он пользуется, могло бы лишь придать ему ореол мученичества и сильно подорвать уважение к Русской государственной власти.

Твёрдо уповая на то, что огромное большинство русских галичан-униатов не замедлит возвратиться в лоно Святой православной Церкви, я глубоко уверен, что это достижимо лишь мерами кротости и убеждения, а не крутым обращением с представителями униатского духовенства»31.

“Проблема Шептицького” розглядалася на засіданні Ради Міністрів 10 вересня 1914 року, де той самий міністр Сазонов висловив жаль, з приводу такого повороту подій: “Прискорбен арест Андрея Шептицкого. Надо его выслать из России. Но не надо делать из него мученика, играя на руку унии. Он хуже иезуита, он разбойник, надо его прогнать. Выслать за пределы России, кроме Австрии, куда угодно»32. Проте більшість міністрів та Обер-Прокурор дотримувалися думки, що в умовах військового часу подібний крок був цілком допустимий.

Завіса таємничості, яка панувала навколо арешту митрополита Шептицького, породила безліч чуток. Зокрема ініціатива його висилки зі Львова приписувалась архієпископові Євлогію, хоча насправді він не був безпосередньо причетний до цієї справи33.

Шептицький був не єдиним греко-католицьким священнослужителем, арештованим російською окупаційною владою. Згідно з довідкою, підготовленою для Міністерства Закордонних Справу у лютому 1915 року з Галичини, розпорядженням генерал-губернатора, вислані “за враждебную, вредную деятельность и подозрение в шпионаже 20 униатских священников, 13 ксендзов и 12 монахов, из них в европейскую Россию – 14, в Сибирь – 5 и оставлены в Галиции – 26”34.

Таким чином, уже в вересні 1914 року були здійснені кроки, які, на думку російської влади, мали призвести до швидкого “возз’єднання” галицьких греко-католиків з Російською Православною Церквою: організоване спеціальне церковне управління на чолі з архієпископом Євлогієм та вислано з краю митрополита Андрея Шептицького. Окрім того, розпорядженням генерал-губернатора греко-католицьким священикам, які покинули свої парафії та виїхали разом з відступаючою російською армією, заборонялось повертатися назад, як “недостойным пастырям»35.

Протидія російським планам з боку австрійської влади звелася майже виключно до репресивних дій стосовно всіх підозрюваних у проросійських симпатіях. Арешти торкнулися не лише відомих москвофілів, але й багатьох цілком лояльних Габсбурзькій монархії греко-католицьких священиків. 8 серпня 1914 року митрополит Андрей Шептицький навіть змушений був звертатися до Президії Галицького намісництва з проханням обмежити масштаб цієї акції36. Загалом в період з серпня до листопада 1914 року було арештовано і вислано за межі Галичини більш ніж 8000 підозрюваних у москвофільстві. Більшість з них утримувалося у в’язниці м. Терезин (у Чехії) та концтаборі Талергоф (в Австрії), спеціально організованому на початку вересня 1914 року. В офіційному рапорті фельдмаршала Шлеєра (9 листопада 1914) повідомлялося, що на той час там утримувалося 5700 русофілів37, однак протягом наступних місяців загальна кількість ув’язнених збільшилася. Проживання в неопалюваних приміщеннях, антисанітарія, голод та відсутність медичної допомоги призвели до того, що близько 15% в’язнів Талергофського концтабору померли38. У 1924-1932 роках було опубліковано чотири випуски “Талергофского альманаха”39, в яких зібрано спогади десятків постраждалих від репресій австрійської влади у 1914-1915 рр. Згідно з цими свідченнями, переважну більшість утримуваних в таборі за підозрами у москвофільстві складали селяни, котрі перейшли на православ’я напередодні війни. Вони не становили прямої небезпеки для австрійської влади, а отже жорстокі репресії проти цих людей були продовженням хибної практики передвоєнних Мармарош-Сигетських процесів. Звинувачення у державній зраді в’язнів Терезина та Талергофа не були доведені, а це знову дозволило російській стороні стверджувати, що в Австро-Угорщині існують переслідування за релігійні переконання.

Вивезення з Галичини значної кількості москвофілів чи осіб, підозрюваних у симпатіях до цього руху, мало, за задумом австрійського уряду, знищити можливу опору для діяльності російської адміністрації. Проте утруднення, з якими зіткнулися представники державної та церковної влади у справі “возз’єднання” греко-католицьких парафій з православною церквою, були викликані не стільки фактом відсутності окремих активних москвофілів, скільки з принципово хибними настановами, у річищі яких здійснювалася ця справа.

По-перше, сподівання на масовість добровільних переходів були від самого початку завищеними. Базувалася вона на уявленнях, що фактична єдність обряду є достатньою передумовою для безконфліктного “возз’єднання”, оскільки більшість віруючих не розуміються на догматичних аспектах проблеми і не є “папістами”40. Дійсно, рішення про перехід на православ’я не викликали особливого опору з боку греко-католиків-мирян і вони відвідували богослужіння, котре відправлялися православними священиками. Відомі, однак, і численні факти участі православних солдатів у греко-католицьких богослужіннях41, а отже сама по собі обрядова близькість скоріше шкодила планам “об’єднувачів”, аніж сприяла їм. Пересічному галицькому греко-католику важко було пояснити, що власне зміниться в його житті, якщо він стане православним і з якої причини він має клопотатись про такий перехід.

По-друге, російська адміністрація краю та керуючий церковними справами архієпископ Євлогій мали різне бачення того, якими методами має здійснюватися навернення. Генерал-губернатор Галичини граф Георгій Бобринський схилявся до проведення, принаймні – на період до закінчення війни, обережної конфесійної політики. 23 вересня 1914 року він заявив, що в краї будуть поважатися всі релігії, хоча влада каратиме за ворожі дій проти Православ’я42. Обіцяючи протекцію православним, Бобринський протестував проти поспіху й фіктивних возз’єднань, наполягаючи, щоб перехід кожної окремої парафії на православ’я підтверджувався бажанням ¾ віруючих:

“Если униатская церковь имеет своего постоянного священника, и если прихожане пожелают иметь вместо униатского православного священника, то православный священник назначается в такой приход, и храм передаётся в его заведывание только в том случае, если 75% явившихся на сход представителей или представительниц дворов пожелают иметь православного священника»43.

На цьому ґрунті у нього виник конфлікт з архієпископом Євлогієм, який вважав згадані умови такими, що (призупиняючи передачу храмів) зводили нанівець працю місіонерів44. До канцелярії генерал-губернатора надходили також скарги на численні самоуправства, допущені підлеглими архієпископа Євлогія під час фіксації навернень. Бобринського підтримав Верховний Головнокомандуючий Великий князь Микола Миколайович, який надіслав архієпископу телеграму з вимогою утриматися від будь-яких насильницьких дій45. Методи діяльності церковного управління не схвалював також впливовий Протопресвітер російської армії та флоту Георгій Шавельський46. Проте на боці Євлогія виступила частина галицьких москвофілів та Обер-Прокурор Саблер, котрі вважали його методи виправданими, а інформації про порушення, допущені під час навернень – злонаміреними вигадками47.

По-третє, православному руху дуже шкодило те, що діячі православної місії, насамперед – архієпископ Євлогій, настійливо підкреслювали політичний підтекст своєї діяльності. Йшлося про освячення авторитетом Церкви “віковічного прагнення” галичан до об’єднання з Росією. Наприклад, у своїй промові у Львівському Преображенському Соборі (7 грудня 1914 р.), Євлогій висловив це так:

“Несомненно, что только под священными сводами этих храмов Божиих, должно завершится торжество этого объединения. [...] Наша общая мать – великая Православная Россия и наша святая Православная церковь раскрывают пред вами свои обьятия”48.

На тлі таких заяв православна церква сприймалася в Галичині як частина державного апарату. Між тим авторитет російських чиновників, надісланих до краю був вкрай низьким Навіть архієпископ Євлогій змушений був визнати у спогадах, що хабарництво та пияцтво цихурядовців дискредитували в очах галицького селянства й православну церкву49.

Внаслідок вищезгаданих обставин успіхи в справі “возз’єднання” явно не відповідали не лише початковим сподіванням ініціаторів та керівників православної місії, але і входили у відвертий дисонанс із витраченими пропагандистськими зусиллями. Щоб якось виправити ситуацію, архієпископ Євлогій запропонував Св. Синоду виділити кошти для матеріальної підтримки новопосталим парафіям. Це дещо збільшило кількість новонавернених, оскільки окремі розорені війною села привабила можливість отримати допомогу. Як згадував Дмитро Дорошенко: “З переходом на Православ’я були зв’язані й деякі користі на землі, не тільки на небі: селянам видавали хліб на засів і т. п. пільги. Само собою, що для непокірних стелилася легка й широка – услід за своїми пан-отцями – дорога до Сибіру”50. Але навіть після цих кроків загальна кількість парафій не перевищувала 80. Після гарячкової ейфорії перших місяців окупації, вже на початку 1915 року архієпископ Волинський змушений був визнати, що доручена йому справа просувається досить повільно.

У конфіденційних записках до Св. Синоду (грудень 1914 та лютий 1915) Євлогій виклав своє бачення перспектив поширення Православ’я у Галичині. Всупереч його публічним заявам, воно не було занадто оптимістичним. По-перше, архієпископ писав, що немає підстав сподіватися переходу з унії всього українського населення краю: структури греко-католицької церкви залишаться, оскільки їх обстоює більша частина духовенства та певна частина мирян. Ці структури, як і католицькі чернечі ордени східного обряду отримуватимуть також дієву підтримку з боку Ватикану.

За таких умов Православ’я буде сильним у сільській місцевості, тоді як у містах для його утвердження немає достатніх передумов. Щоправда, процес “возз’єднання” греко-католиків з РПЦ, на думку Євлогія, стримувався триваючими військовими діями та несприятливими погодними умовами – навесні він мав суттєво посилитися. До того моменту він пропонував чітко визначити статус управління православними парафіями в Галичині, збільшити допомогу новонаверненим, провести конфіскації окремих храмів та будинків, які належали Греко-католицькій церкві тощо. Однак, застерігав він, за будь-яких обставин слід очікувати поступового, а не лавиноподібного, збільшення кількості православних51.

Після заслуховування на зимовій сесії Синоду звіту та пропозицій Євлогія, до Галичини було направлено професора Платона Жуковича. Метою відрядження було вивчення ситуації на місці та підготовка рекомендацій щодо подальших дій у цьому питанні. Після повернення Жукович підготував дві доповідні записки, котрі були опубліковані невеликим тиражем для ознайомлення членів Св. Синоду. В першій з них (“Секретный доклад об общем положении церковних дел в Галиции”) він наводить к