Реферат: України імені Ярослава Мудрого На правах рукопису піддубна вікторія федорівна релігійні організації як суб’єкти цивільних правовідносин

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого


На правах рукопису


ПІДДУБНА ВІКТОРІЯ ФЕДОРІВНА


РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЯК СУБ’ЄКТИ

ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН


УДК 347.191.11


Спеціальність 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право


Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук


Науковий керівник – Борисова Валентина Іванівна,

кандидат юридичних наук, доцент


Харків

2008

ЗМІСТ


ВСТУП………………………………………………………………………3 - 11

^ РОЗДІЛ 1. РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЯК РІЗНОВИД

НЕПІДПРИЄМНИЦЬКИХ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ …………………...12-96

1.1. Становлення релігійних організацій в Україні………………………12-40

1.2. Поняття, ознаки, види релігійних організацій і їх місце

в системі юридичних осіб України ……………………………………….40-96

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1……………………………………………...97-101

РОЗДІЛ 2. УЧАСТЬ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У ЦИВІЛЬНОМУ ОБОРОТІ……….………………………………….102-172

2.1. Правоcуб’єктність релігійних організацій та її

реалізація…………………………………………………………………..102-117

2.2. Майнова основа діяльності релігійних організацій………………..117-144

2.3. Проблеми удосконалення законодавства у сфері регулювання

правового становища релігійних організацій ………………………….145-172

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2………………………………………….....173-175

ВИСНОВКИ………………………………………………………………176-180

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………181-198


^ ВСТУП

Актуальність теми дисертаційного дослідження. На початку 90-х років минулого століття теза, що релігія вгасає, здавалось, ні в кого не викликала сумніву, тому наукова правова думка майже не цікавилася проблемами правового статусу релігійних організацій, віддаючи перевагу проблемам розвитку економіки, соціології, психології тощо. Однак реалії сьогодення свідчать про зростання впливу релігії на суспільні відносини і життя людини. Традиційні релігії не тільки збереглися, а й отримали визнання більшості сучасних держав. Поряд з ними виникли й розвиваються нові релігійні течії, напрями, на основі яких створюються релігійні організації, не залежні від канонічної церкви, діяльність яких потребує правового регламентування як окремих суб’єктів цивільних відносин.

Це не могло не вплинути на науковців, інтерес до проблем релігії яких останнім часом суттєво підвищився. Так, у вітчизняній правовій літературі все частіше з’являються роботи, які торкаються проблем свободи совісті, пошуку моделей взаємодії держави і релігійних організацій, забезпечення конституційних прав громадян на свободу совісті й віросповідання. Саме такий підхід характерний для досліджень М.Ю. Бабія, В.Є. Єленського, Л.В. Ярмол, Д.О. Вовка та інших правників. Правовим проблемам діяльності релігійних організацій присвячені роботи В.Д.Фучеджі та Ю.В.Кривенко.

Інтерес до правових проблем функціонування релігійних організацій пояснюється розширенням права людини на свободу віросповідання, що відповідає засадам Конституції України [18] (далі – Конституція) та міжнародним правовим актам у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій. Тривалий час релігійні організації сприймалися тільки як історичний феномен, недооцінювалася їх роль у духовно-моральному розвитку суспільства, не враховувався той факт, що релігійні організації – це один із найдавніших суспільних інститутів і одночасно суб‘єктів права не тільки в Україні, а й у всьому світі. Звідси проблеми розробки і впровадження дієвого й ефективного механізму правового регулювання діяльності релігійних організацій, які утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян і є одним із видів непідприємницьких юридичних осіб – учасників цивільного обороту в Україні, набувають все більшого значення.

Дисертаційні дослідження вищезазначених науковців, безумовно, не могли висвітлити всіх правових проблем цього особливого виду суб’єкта, який до того ж внаслідок конституційного принципу відокремлення церкви від держави керується в діяльності також настановами своєї інституційної і ієрархічної структури.

Означені фактори зумовили актуальність теми даного дисертаційного дослідження, його теоретичне і практичне значення.

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри цивільного права № 1 Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого в межах державної цільової комплексної програми “Проблеми ефективності правового регулювання цивільних відносин в Україні” (№ 0106И002288). Тема дисертації затверджена на засіданні вченої ради Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (протокол № 5 від 20.12.2002 р.).

^ Мета й завдання дослідження. Мета даної дисертаційної роботи полягає в розробці теоретичних і практичних питань правового регулювання діяльності релігійних організацій як суб’єктів цивільних відносин та обґрунтуванні пропозицій, спрямованих на вдосконалення чинного цивільного законодавства та практики його застосування.

Для досягнення вказаної мети авторкою дисертації поставлені такі основні завдання:

— дослідити передумови виникнення і розвитку релігійних організацій як правосуб’єктних організацій;

— проаналізувати нормативно-правові акти, що регулюють діяльність релігійних організацій в Україні у порівнянні з законодавством інших країн;

— дати визначення поняття релігійної організації як одного з учасників цивільних відносин, розкривши не тільки її конституційні, а й функціональні ознаки;

— встановити місце релігійних організацій у системі юридичних осіб України;

— провести класифікацію релігійних організацій;

— показати залежність діяльності релігійних організацій від внутрішніх настанов культу;

— проаналізвати етапи розвитку релігійних організацій та визначитися з межами їх цивільної правоздатності;

— дослідити майнову основу діяльності релігійних організацій;

— розробити конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства, що регулює діяльність релігійних організацій.

^ Об’єктом дослідження виступають цивільно-правові відносини, учасником яких є релігійна організація.

Предметом дослідження є нормативно-правові акти України, а також законодавство інших країн, що визначає правовий статус православних релігійних організацій, положення канонічного і церковного права, статутні документи православних релігійних організацій, зокрема Української Автокефальної Православної церкви, Української Православної Церкви Київського патріархату, Української Православної Церкви Московського патріархату, теоретичні аспекти правового статусу і діяльності релігійних організацій, судова практика.

^ Методи дослідження (загальнонаукові і спеціальні) обрано згідно з поставленими метою, завданнями і з урахуванням об’єкта і предмета дослідження. Як загальнонауковий використано діалектичний метод, на основі якого досліджується правовий статус релігійних організацій. Із спеціальних методів наукового пізнання застосовано: системно-структурний метод – при аналізі ролі і меж цивільно-правового регулювання відносин, суб’єктами яких виступають релігійні організації; історично-правовий метод – для дослідження виникнення і розвитку релігійних організацій як суб’єктів права й учасників цивільних відносин; метод конкретно-соціологічних досліджень – для вивчення умов і чинників, які впливають на правове регулювання діяльності релігійних організацій, та опрацювання пропозицій щодо подальшого розвитку цивільно-правового регулювання таких відносин, удосконалення чинного законодавства. Порівняльно-правовий метод використовувався для аналізу світового досвіду правового регулювання статусу релігійних організацій.

Теоретичну базу дослідження, на яку спиралася дисертантка, доводячи сформульовані в роботі тези й обґрунтовуючи зроблені висновки, склали праці відомих учених: І.С. Берднікова, С.М. Братуся, М.М. Коркунова, М.С. Суворова, Г.Ф. Шершеневича, О.А. Абросимової, М.Ю. Бабія, К.П. Біляєва, В.І. Борисової, Н.П. Гаєвої, О.В. Дзери, М.В. Ильїчова, С.В. Качурової, Н.В. Козлової, Ю.В. Кривенко, Н.С. Кузнецової, І.А. Куніцина, І.М. Кучеренко, Г.П. Лупарева, В.В. Луця, Ю.С. Любімова, Р.А. Майданика, О.С. Павлова, І.В. Понкіна, Ю.А.Розенбаума, О.Н. Садкова, В.Д. Тітова, В.Д. Фучеджі, Я.М. Шевченко, Л.В. Ярмол, Є.О. Ятченко та інших.

Дисертація має характер теоретичного наукового дослідження, емпіричну базу якого становить чинне вітчизняне законодавство й законодавство зарубіжних країн стосовно правового статусу релігійних організацій. Емпіричну основу склали статутні документи православних релігійних організацій, зокрема Української Автокефальної Церкви, Української Православної Церкви Московського патріархату.


^ Наукова новизна одержаних результатів дослідження зумовлена тим, що дисертація є одним із перших в Україні комплексних монографічних досліджень проблем релігійних організацій як суб’єктів цивільних правовідносин.

У результаті проведених наукових пошуків уперше сформульовано та обґрунтовано або додатково аргументовано чи уточнено наукові положення, що виносяться на захист.

Уперше:

— доведено й обгрунтовано, що релігійні організації – це вид непідприємницьких юридичних осіб, які мають конкретне функціональне призначення – сумісне задоволення релігійних потреб фізичних осіб;

— зроблено висновок, що форма існування релігійної організації залежить від багатьох складників, які забезпечують досягнення мети останньої відповідно до конфесійних традицій і норм канонічного права;

— сформульовано авторське визначення поняття релігійної групи, монастиря, релігійного братства, місіонерського товариства, релігійного об’єднання як видів релігійних організацій, що мають певні особливості створення;

— обґрунтовано положення про те, що законодавець з метою єдиного правового регулювання умовно відніс духовний навчальний заклад до релігійних організацій, і запропоновано його визначення;

— доведено, що релігійні громади, які діють без державної реєстрації і набуття статусу юридичної особи, це квазісуб’єктні утворення (групи віруючих), які повинні повідомляти державні органи про своє заснування;

— сформульовано авторське визначення поняття “релігійна організація” та запропоновано внести його до ЦК України, а саме до статті, яка спеціально присвячена релігійним організаціям, і до Закону в наступній редакції: “Релігійною організацією є непідприємницька організація, створена фізичними або юридичними особами з метою сповідування і поширення віри і у встановленому порядку зареєстрована як юридична особа”;

— обґрунтовано положення, що релігійні організації мають спеціальну правоздатність, і запроновано ввести до ЦК України та до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” норму такого змісту: “Релігійні організації можуть мати цивільні права, що відповідають цілям їх діяльності, які викладені в основах віровчення і передбачені в їх статутах, і у зв’язку з цією діяльністю виконувати відповідні обов’язки”;

— отримала розширену аргументацію теза, що культові будівлі, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям у користування на підставі договору позички, істотними умовами якого стають відомості про їх особливості як пам’яток, а також вимоги щодо забезпечення їх схоронності.

Набули подальшого розвитку та аргументації:

— теза, що за організаційно-правовою формою релігійні організації не можна віднести ні до товариств, ні до установ, оскільки ці організації мають певні особливості створення, припинення, самої діяльності, що пов’язано, головним чином, з конфесійними традиціями і нормами канонічного права;

— положення про те, що головною ознакою релігійних організацій, яка відрізняє їх від інших непідприємницьких юридичних осіб, є сповідування і поширення віри (наявність віросповідання; здійснення богослужіння та інших обрядів і церемоній; навчання релігії та релігійне виховання своїх послідовників). Закон не містить поняття релігійної організації, а лише зазначає види цих організацій,

— висновок, що слід розрізняти ознаки, які характеризують релігійне утворення як соціальну і як правову структуру. Релігійна організація може існувати і в іншому, не правовому стані, тобто поза встановленою законодавством організаційно-правовою формою юридичної особи. Так, для соціології релігії релігійні організації – це інституалізовані соціальні утворення, які поділяються на церкву, деномінацію і секту;

— теза, що релігійні і громадські організації – окремі функціональні види непідприємницьких юридичних осіб, загальними ознаками яких є наступні: а) спільність інтересів громадян, які об‘єднуються; б) добровільність об‘єднання; в) відсутність фіксованого членства; г) діяльність на підставі статутів; д) схожа система органів управління; (в громадських об‘єднаннях – це загальні збори, конференції, з‘їзди, в релігійній громаді – загальні збори віруючих); є) тотожне спрямування коштів та майна після ліквідації вказаних організацій. Проте на відміну від громадських організацій релігійні організації створюються з єдиною метою – задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру; діють на основі конституційного принципу відокремлення від держави і згідно зі своєю ієрархічною і інституційною структурою;

— висновок, що майно релігійних організацій має цільове призначення і повинно використовуватися виключно для досягнення, по-перше, статутних цілей цих організацій; по-друге, тих цілей, які за своїм характером пов’язані зі статутними, тобто спрямовані на досягнення релігійної мети;

— положення, що виробнича й господарська діяльність релігійних організацій повинна розглядатися як аналог підприємницької діяльності. У зв’язку з цим запропоновано вдосконалити ст. 19 Закону, назвавши її “Підприємницька діяльність релігійних організацій” і виклавши в наступній редакції: “Релігійні організації вправі здійснювати підприємницьку діяльність, якщо ця діяльність відповідає меті створення цих організацій та сприяє її досягненню”;

— теза, що в релігійній організації між нею і її учасниками складаються правовідносини участі, які мають суто організаційний характер;

— висновок, що на рівні закону при припиненні діяльності релігійної організації слід закріпити переважне право купівлі майна релігійного призначення релігійними організаціями того ж віросповідування, що й релігійні організації, майно яких відчужується.

На підставі наведених та інших висновків вносяться пропозиції щодо вдосконалення законодавства України, які теж становлять собою наукову новизну дослідження

^ Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані:

— у науково-дослідницькій сфері для подальшого розвитку сучасної науки цивільного права, розробки проблем удосконалення цивільно-правового регулювання діяльності релігійних організацій;

— у правотворчій діяльності – в процесі врегулювання норм цивільного законодавства України щодо правового статусу релігійних організацій;

— у науково-методичній та навчальній роботі – при підготовці підручників, навчальних посібників, методичних рекомендацій з курсу “Цивільне право”.

^ Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні теоретичні положення та їх аргументація, рекомендації практичного характеру по вдосконаленню цивільного законодавства, що містяться в дисертації, обговорювалися на спільних засіданнях кафедр цивільного права №1 та №2 Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, а також отримали апробацію у виступах авторки на науково-практичних конференціях: “Актуальні проблеми правознавства” (19-20 травня 2004 р., м. Харків); “Наука і вища освіта” (20 травня 2004 р., м. Запоріжжя); “Від громадянського суспільства – до правової держави” (25 квітня 2007 р., м. Харків).

Публікації. Основні теоретичні та практичні результати дисертаційного дослідження знайшли відбиття в 3-х наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, що входять до переліку наукових видань ВАК України, та в тезах 3-х доповідей на науково-практичних конференціях та семінарах.

^ Структура роботи визначається метою й завданнями дослідження зазначених проблем і складається зі вступу, 2-х розділів, що містять 5 підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 198 сторінок, з яких основного змісту – 180 сторінок. Список використаних джерел складає 189 найменувань.


РОЗДІЛ 1

^ РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

ЯК РІЗНОВИД НЕПІДПРИЄМНИЦЬКИХ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ


1.1. Становлення релігійних організацій в Україні


Віра в широкому розумінні – це впевненість в існуванні того чи іншого явища, визнання його реальності незалежно від характеру доказів або фактів, на яких ця впевненість ґрунтується [155, с.86]. Одним із видів віри є релігійна віра, тобто впевненість в існуванні надприродних і надісторичних сил – богів, духів тощо, які керують життям людини.

Засобом реалізації права сповідувати релігію виступають церкви і релігійні організації. Спробуємо дослідити шлях, який пройшли православні релігійні організації, починаючи з моменту виникнення і до існування в сучасних умовах. Враховуючи, що визначальний вплив на формування правової системи сучасного цивільного права України, його суб’єктного складу мало саме римське право, почнемо своє дослідження з часів Давнього Риму1.

Відомо, що римські юристи всю систему права (jus civile) поділяли на право публічне (jus publicum), приватне (jus privatum) і священне (jus sucrum), яке відносилося до язичеського богослужіння. Зі знищенням язичества священне право – jus sucrum було виведено із системи права, а остання стала поділятися тільки на jus publicum та jus privatum [119, с.40].

Усталеним у цивілістичній літературі є той факт, що в Давньому Римі поряд із правосуб'єктними громадянами існували різного роду організації і колективні утворення – колегії (collegium), муніципії (municipium), які поєднувалися загальною назвою universitas [86, с. 13]. Починаючи з VI століття до н.е. в римському суспільстві створюються прообрази сучасних релігійних організацій: колегії і союзи релігійного характеру, які згодом посідають одне з центральних місць у римському житті. Усі вони, як, до речі, і будь-які інші вільні союзи, що існували в Римі на той час, носили публічний характер і мали своїм підґрунтям публічне право [156, с. 168].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

.

Проте Київська митрополія залишилась в юрисдикції Царьгородського патріарха, перетворюючись поступово на митрополичу єпархію, яка обіймала декілька воєводств. Влада митрополита виявлялася в праві скликати церковні собори, візитувати окремі єпархії, вимагати від єпископів звітів по управлінню єпархіями, затверджувати постанови про церковні прибутки. Митрополит представляв і виступав зовні і перед державною владою від імені церкви. По головних містах всієї єпархії сиділи намісники митрополита, які займалися церковним управлінням, відали церковним судом.

1596 р. на Церковному соборі в м. Бересті була укладена Берестейська унія, відповідно до якої Київську митрополію поділено на дві церкви: православну і католицьку. Але і в православній церкві в єпархіях аж до 1620 р. усі сфери церковного життя – побудова і посвячення нових церков, монастирів, церковний суд, духовна освіта – були позбавлені православного ієрархічного керівництва, бо з восьми православних єпископів шість перейшло в католицьку віру. Окатоличеними стали Львівська, Черемиська, Луцька єпархії, Почаївська Лавра.

Саме в цей час відбувається утворення православних релігійних братств, які розпочали боротьбу православної церкви Київської митрополії проти католицької віри. Братства створювалися при церквах і монастирях з метою служіння православній церкві, що проявлялося в протидії посяганням на її права з боку іновірців і розкольників, у здійсненні релігійно-освітньої, місіонерської, благодійної діяльності, в побудові і реставрації православних храмів, у нагляді за кладовищами тощо. Найбільш відомі на той час такі релігійні братства, як Львівське, Віленське, Київське, Луцьке.

При братствах існували видавництва, школи, шпиталі. Управління справами братства ввірялося Раді, до складу якої входили: голова, члени Ради, скарбник, секретар і ревізійна комісія. які обиралися терміном на три роки на загальних зборах братства. Релігійні братства мали свою казну, майно на праві власності. Члени братства несли певні обов’язки, зокрема вони повинні були утримувати церковні шпиталі, надавати допомогу будь-якому з братів, який обіднів через хворобу.

Більшість релігійних братств виникло і розвивалося після видання в травні 1864 р. “Правил про церковні братства”, згідно з якими під православними церковними братствами розумілися товариства, які складалися з православних осіб для служіння потребам і користі православної церкви [133, с. 49].

У науковій літературі зазначається, що між внутрішнім устроєм релігійних братств і ремісницьких цехів, які були в той час досить поширеними, було багато спільного. І цехи, і релігійні братства являли собою громади, які мали своє внутрішнє управління, свій суд, свої статути, щорічно обирали чотирьох чоловік для управління справами. Тому релігійні братства відносять не просто до релігійних (церковних) організацій, а до церковно-громадських організацій [140, с. 45]. Різниця між ними полягала в тому, що братства були товариствами виключно релігійними. Схожість внутрішнього устрою релігійних братств і ремісницьких пояснюється в літературі тим, що ремісницькі цехи діяли на підставі Магдебурзького права1, яке існувало раніше, ніж виникли братства. Засновуючи останні, православні привносили у внутрішній їх устрій риси устрою магдебурзьких громад.

Релігійні братства були схожі зі світськими товариствами, існування яких було звичайним явищем для Польщі того часу. Цим пояснюється, що релігійні братства, які засновувалися з благодійною метою, а також для поширення грамотності і були корисними уряду Польщі, безперешкодно отримували грамоти на своє заснування [168, с. 18].

Виникнення братств потягло за собою й виникнення братських шкіл (колегій), більшість з яких давала початкову освіту для всіх верств українського суспільства1. Такі школи виникли в Рогатині, Перемишлі, Люблині, Бересті, Галичі, Луцьку. Найбільш відомою на той час була Києво-Могилянська братська колегія, створена при Київському Богоявленському братстві. Кандидат на ректора колегії обирався з числа ченців Київського братського монастиря, і тільки після того його кандидатура затверджувалася митрополитом, хоча пізніше на це треба було ще отримати згоду гетьмана. Першим осередком української духовної освіти вважається Острозька академія, яку засновано в Острозі на Волині в кінці 70-х рр. ХVI ст.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Згідно зі ст. 23 ЦК УРСР юридичними особами визнавалися організації, які володіли відокремленим майном, могли від свого імені набувати майнові й особисті немайнові права і нести відповідальність, бути позивачами і відповідачами в суді. Аналіз чинного на той час цивільного законодавства свідчить, що зареєстровані релігійні об’єднання мали всі ознаки самостійного суб’єкта права – юридичної особи, а саме: мали організаційну єдність і відповідні органи, що здійснювали їх дієздатність; володіли відокремленим майном; виступали в цивільному обігу від власного імені при укладенні відповідних правочинів; несли самостійну майнову відповідальність. Як слушно зазначено С.Н. Братусем, визнання будь-якого колективного утворення юридичною особою залежить не від того, буде чи ні воно офіційно визнано, а від того, чи володіє воно тими властивостями, які в своїй сукупності роблять його юридичною особою [75, с. 110-151].

Що ж на сьогодні представляє собою законодавство Україні у сфері релігійних відносин і як воно формується? Усталеною є точка зору, що законодавство про свободу совісті та релігійні організації – це сукупність правових норм, які забезпечують реалізацію конституційних гарантій свободи совісті і віросповідання в Україні та регламентують діяльність релігійних організацій, але без втручання у питання віровчення, які вирішуються на рівні права церковного. Так, чинне національне законодавство впроваджує механізми захисту прав громадян на свободу совісті, встановлює порядок створення й функціонування релігійних організацій в Україні, визначає обсяг взаємних обов‘язків держави і віруючих у площині практичної реалізації права на свободу віросповідання. До системи законодавства в цій сфері слід віднести Конституцію України, Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” [34], укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, рішення органів місцевого самоврядування, статути релігійних організацій.

Підґрунтям для прийняття відповідних законів та інших нормативно-правових актів на рівні держави є міжнародні правові акти у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій1. До них слід віднести Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 р. (Європейська конвенція з прав людини) [14], Конвенцію ЮНЕСКО про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 1960 р. [15], Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. [19], Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. [20], Конвенцію про права дитини від 1989 р. [16] та інші. Окрім того, Україна повинна дотримуватися таких актів Генеральної Асамблеї ООН, як Загальна декларація прав людини 1948 р. [6], Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на підставі релігії або переконань 1981 р. [3] тощо.

Тому положення вказаних міжнародних актів знайшли своє відбиття й у вітчизняному законодавстві, зокрема в нормах Конституції України (ст. 35) (далі – Конституція), в нормах чинного Закону України 1996 р. “Про свободу совісті та релігійні організації” (далі – Закон), а також у низці нормативно-правових актів, що розкривають зміст та структуру свободи віросповідання, визначають юридичні засоби реалізації, охорони й захисту цієї свободи, а також окремі її елементи, зокрема, такі, як право на релігійну освіту [41], альтернативну (невійськову) службу [38] тощо.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Вироблені соціологією підходи, безумовно, мають значення і для юриспруденції. Так, німецький соціолог Т. Рендторф, досліджуючи питання церковної громади ХХ сторіччя, дійшов висновку, що слід розрізняти громаду в цілому і її ядро, що складається з глибоко віруючих людей, яких об’єднують лише релігійні інтереси [166, с. 124]. З юридичної точки зору це свідчить про те, що функціонують релігійні організації, які засновані на фіксованому членстві або без нього. Ядром громади як релігійної організації є її засновники, а також спеціально прийняті до неї особи, які і стають її членами. Отже, державні органи повинні враховувати, що за своєю побудовою є релігійні організації не тільки з фіксованим членством, а тому, вимагаючи при реєстрації релігійної організації як юридичної особи вказівки про порядок прийому до членів цієї організації або виключення з неї, слід, перш за все, визначитися, до якої сутності пред’являється така вимога: до соціально-релігійної чи правової.

Безумовно, поняття “релігійна організація”, яке пропонується в соціології, не може повно розкрити юридичної природи вказаного суб’єкта, бо соціологічні і юридичні ознаки релігійних організацій можуть відрізнятися. Так, якщо релігійна організація з точки зору цивільного права – це непідприємницьке товариство або просте товариство, то для соціології релігії таких організаційних форм в релігії не існує.

З точки зору права релігійними вважаються лише ті організації, які пройшли державну реєстрацію або отримали державне визнання. Між тим факт відсутності державної реєстрації зовсім не означає, що релігійна організація не сформувалася. Інша справа, що вона не визнається учасником правових відносин, включаючи й цивільні. Причому законодавство окремих країн, зокрема РФ, це враховує. Так, у Федеральному законі Російської Федерації “Про свободу совісті та релігійні об’єднання” (далі – За- кон РФ) [20] йдеться про релігійні групи як об’єднання, які діють без реєстрації, і релігійні організації, як об’єднання, зареєстровані як юридичні особи.

З правової точки зору релігійні організації – це не вселенські й універсальні інституції, а діючі в межах тієї чи іншої країни субстанції. У зв’язку з цим виникає необхідність узгодження канонічного і правового статусу релігійних організацій з тими підходами, які висуваються в законодавстві до різних організацій – суб’єктів права. У випадку відсутності загального визначення релігійної організації в законодавстві виокремлюються положення про різновиди (типи) релігійних організацій. В якості таких називаються громади, організації, асоціації, об’єднання, конгрегації, церкви, культи, секти, деномінації, конфесії. Вважаємо, що і український законодавець пішов таким шляхом, не закріпивши в Законі загального визначення релігійної організації, проте закріпивши визначення, наприклад, релігійної громади.

Спроби дати визначення поняття “релігійна організація” з правової точки зору характерні для наукових досліджень як минулого, так і сьогодення. Причому вони робилися і робляться західними й вітчизняними юристами – як дослідниками державно-конфесійних відносин, так і вченими-цивілістами.

Вважається, що в основу радянської концепції поняття “релігійна організація” було покладено визначення В.І. Леніна, згідно з яким релігійні організації – це вільні, незалежні від влади союзи громадян-однодумців. З цим поняттям важко погодитися з погляду на те, що єдність думок – це ознака, яка не є характерною виключно для релігійних організацій, вона притаманна більшості об’єднань громадян, зокрема таких, як політична партія. Що ж стосується незалежності релігійних організацій від влади, то на той період, принаймні до початку 40-х років минулого століття, навряд чи це відповідало дійсності.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Актуальним є питання про існування без реєстрації сект, нових рухів, новітніх і нетрадиційних культів1, неокультів [16, с. 36-38]. Так, секта представляє спільноту, яка відокремилася від пануючої (традиційної) церкви [109, с. 68], зосередивши увагу на окремих положеннях віровчення про «спасіння душі». Головна роль в діяльності секти відводиться Вчителю, якому її члени беззаперечно підкорюються. Але відсутність організаційної і канонічної підпорядкованості сект релігійним об’єднанням не дає можливості цю спільноту віднести до релігійних груп. А відсутність контролю держави створює небезпеку існування «тоталітарних» або «деструктивних» сект, на що цілком обгрунтувано звертається увага в літературі [149, с. 233-236].

Визначення поняття “деструктивна релігійна організація” дав А. Алексеєвський, на думку якого, це, по-перше, об’єднання осіб, яке має жорстку ієрархічну структуру, здійснює скрите або відкрите психічне насильство, тотальний контроль над особою, який руйнує духовний, психічний, фізичний стан особистості адепта1, його матеріальне становище шляхом примушування до відмови від приватної власності на користь організації або її керівництва; по-друге – об’єднання осіб, які за своїм спрямуванням вступають у суперечність з історичними традиціями, культурою, соціальними структурами і нормами, які склалися в суспільстві [149, с. 236].

Досвід європейських держав показує, що вони знайшли механізми вирішення цієї проблеми, яка потребує негайного вирішення і в Україні. Так, у Німеччині діяльністю релігійних сект займається Федеральне міністерство у справах родини, жінок і молоді, що виконує роль контрольно-просвітницького центру. У Франції у 2000 р. прийнятий Антикультовий закон, а в Італії діють окремі підрозділи спецслужб, що займаються боротьбою зі зловживанням релігією.

Вважаємо, що релігійна група або секта повинні повідомляли державні органи про своє заснування. Саме таким чином запропоновано вирішення цього питання в законопроекті “Про внесення змін до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, поданому до Кабінету Міністрів України 30 жовтня 2002 р. і який вносився на розгляд Верховною Радою України. Навряд чи можна погодитися з О.Д. Форостюк, що це не призведе до необхідного результату, а, навпаки, змусить ці спільноти працювати у підпіллі [169, с. 120].

Для одержання релігійною громадою правоздатності, громадяни, що її утворили, повинні подати заяву та статут на реєстрацію. Релігійна громада створюється за бажанням віруючих, але з благословення єпархіального архієрея.

Статут релігійної громади, за яким вона набуває правоздатності (далі – цивільний статут), приймається на її загальних зборах з наступним затвердженням правлячим архієреєм. Рішення загальних зборів про прийняття статуту оформлюється протоколом.

Зміни і доповнення до статуту релігійної громади приймаються таким самим чином.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Метою створення сучасних релігійних братств є поглиблене вивчення основ православної віри, виховування дітей та молоді на основах християнської моралі та культури. Для виконання поставлених цілей братство може проводити наступні види діяльності: проводити місіонерські бесіди, акції, диспути, церемонії; вести роз’яснювально-проповідницьку діяльність з використанням засобів масової інформації; організовувати та проводити православні недільні школи для дітей та дорослих тощо.

Релігійні братства діють на підставі Канонічних правил Православної Церкви, статуту управління (центру) релігійного об’єднання, до складу якого входять, та свого статуту. Релігійне братство отримує статус юридичної особи з моменту реєстрації свого статуту в Державному Комітеті у справах релігій.

Як юридичній особі релігійному братству притаманні всі ознаки останньої. Насамперед, релігійне братство – це організація, яка має свою організаційну структуру і органи управління. Вищим керівним органом є загальні збори, які скликаються один раз на шість мі
^ ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1


1. Релігійні організації – найстаріші суб’єкти права. Прообрази сучасних релігійних організацій – союзи релігійного характеру виникають у римському суспільстві, починаючи з VI ст. до н.е. Релігійні організації стали підґрунтям для утворення окремої самостійної системи, в основі якої лежить релігійна віра фізичних осіб. Тому церква і її складові розглядаються не тільки як об’єднання віруючих – союзи осіб, але і як установи для віри.

2. Історія виникнення і становлення релігійних організацій на території України на прикладі Української Православної Церкви умовно поділяється на декілька етапів, кожний з яких має свої особливості: перший – від заснування УПЦ при князі Володимирі Великому до занепаду Києва і Київської держави (988 – 1240 рр.); другий – від занепаду Київської держави до поділу Київської митрополії на Київську (Литовську) і Московську (1240 –1458 рр.); третій – окреме існування УПЦ в Литовсько-Польській державі до підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії (1458 – 1686 рр.); че