Реферат: Міжнародний День рідної мови (21 лютого)

управління культури і туризму

Кіровоградської облдержадміністрації

обласна бібліотека для юнацтва ім. О. М. Бойченка







Вебліографічний покажчик


Кіровоград

2007


У Конституції України, прийнятій Верховною Радою України 28 червня 1996 року засвідчено:

„Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України …

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законодавством”(ст. 10).
^ Міжнародний День рідної мови (21 лютого)
Міжнародний день рідної мови відзначають 21 лютого. Це відносно молоде свято - до календарів усього світу воно ввійшло тільки у 1999 році. І в Україні воно також лише почало писати свою історію.

Сучасний цивілізований світ намагається сповідувати засади гуманності й справедливості, відкидає (принаймні декларативно) принцип "права сильного". Визнання міжнародною спільнотою необхідності захистити розмаїття культур планети, найважливішим компонентом яких є мова, - один із кроків у цьому напрямі.

За оцінками фахівців, із 6700 нині існуючих мов більшість перебуває під загрозою зникнення, близько півтори тисячі - можуть щезнути в найближче десятиріччя. Аби запобігти цьому, за пропозицією держав-членів ЮНЕСКО, Генеральна конференція організації у 1999 р. проголосила Міжнародний день рідної мови, який уперше святкували 21 лютого 2000 року у штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі. Головним напрямом Дня є привернення уваги світової громадськості до збереження і розвитку світового лінгвістичного розмаїття, а також зміцнення ролі рідної мови, як важливого чинника культурної самобутності.

Міжнародний день рідної мови, прийнятий на ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, що проходила 26 жовтня - 17 листопада 1999 року в Парижі.

21 лютого оголошено ООН Міжнародним Днем рідної мови

Історія свята має трагічний початок. Дату 21 лютого вибрано тому, що саме цього дня 1952 року загинули п'ятеро студентів, які брали участь у демонстрації за надання рідній їм бенгальській мові статусу державної в тодішньому Пакистані, частина якого пізніше стала незалежною державою Бангладеш.

На жаль, українці також мають трагічні паралелі зі своєї історії. Про подвиг Олекси Гірника, який двадцять вісім років тому вчинив акт самоспалення біля могили Тараса Шевченка у Каневі, не знають багато наших співвітчизників. Як Ісус Христос, він сам піднявся на свою Голгофу. Що відчувала ця людина, коли востаннє кинула погляд на пам'ятник великому Кобзареві, на засніжені кручі, вкритий кригою Славутич-Дніпро? Болем смутку стисло серце, але не зникла від того рішучість на увесь світ крикнути: "Люди-людоньки, що ж ви коїте з Україною!". У розкиданих на Чернечій горі листівках Олекса Гірник написав, що в такий спосіб протестує проти політики ліквідації української нації шляхом нищення української мови та українського національного духу.

Мова - духовний скарб нації. Це не просто засіб людського існування, це те, що живе в наших серцях, - наша сутність, первозміст нашого буття. Саме мова формує і визначає свідомість, творить людину, культуру, історію.

Сучасний німецький дослідник Г.Гарман наводить точну цифру мов на Землі - 6417, тільки 300 з них представлено більше 1 млн. носіїв; більше половини мають декілька тисяч носіїв, майже 2000 - менше однієї тисячі. Українську визнають рідною близько 50 млн. мешканців планети.

Українська мова - відноситься до слов'янських мов (східнослов’янської групи), що входять в індоєвропейську сім’ю мов. Писемність - на основі кирилиці. Формування мови можна віднести до XII-XIV століть. Українською мовою також говорять у Росії, Польщі (близько 1 500 000 чол.), Канаді, Словаччині (близько 100 000 чол.), Білорусі.

Люди говорять різними мовами. Їх нараховується приблизно 6 тисяч. На жаль, філологи попереджають, що в XXI столітті щонайменше 40% цих мов вимруть. А це страшенна втрата для людства, бо кожна мова - це геніальний прояв людського духу, унікальне бачення нашого світу. Справа в тому, що 95% тих шести тисяч мов охоплюють дуже малу частину світового населення. За даними ЮНЕСКО, ними розмовляють всього 4% людства. Цей день був установлений, щоб сприяти визнанню й використанню саме рідної, особливо це стосується мов національних меншин.

Дейвид Кристал, один із світових експертів з питань мов, автор книги "Мовна смерть" вважає, що мовна різноманітність - це унікальна річ, і втрата кожної мови збіднює наш світ. Щоразу, коли втрачаємо якусь мову , ми втрачаємо унікальне бачення світу.

Для виживання мови необхідно, щоб нею говорило щонайменше 100 000 чоловік. У всі часи мови зароджувалися, існували, потім вимирали, іноді навіть не залишивши сліду. Але ніколи раніше вони не зникали настільки швидко. Об'єднання племен у державу досягалося на шкоду мовам. Для єдності країни було необхідно примусити людей говорити однією мовою.

З виникненням нових технологій національним меншинам стало ще важче домогтися визнання їхніх мов. Мова, не представлена в Інтернеті, більше не існує для сучасного світу. Отже, 81% сторінок в Інтернеті опубліковано англійською. Далі, з великим відставанням, ідуть німецька і японська мови, кожна по 2%, потім французька, іспанська і скандинавські мови, кожна по 1%. Решта всіх мов разом узяті навряд чи становлять 8% веб-сторінок.

За ініціативою ЮНЕСКО створило портал, який дозволяє національним меншинам, що перебувають у несприятливих умовах, дістати доступ до освіти й знань людства. ЮНЕСКО надає допомогу країнам, які хочуть зберегти своє культурне різноманіття, забезпечуючи якісне навчання мов національних меншин. Програма MOST працює над заняттями, покликаними сприяти рівності між різними етнічними групами. Вона прагне запобігати й вирішувати етнічні конфлікти.

Визнання й пошана всіх мов є ключем до збереження миру. Кожна мова самобутня. Вона має власні вислови, які відображають менталітет і звичаї народу. Так само, як і наші імена, ми отримуємо рідну мову від нашої матері в дитинстві. Вона формує нашу свідомість, просочує закладеною в ній культурою.

Навіть притому, що глибоко проникнути в культуру іншої мови дуже важко, знання мов розширює наш кругозір і відкриває перед нами багатообразний світ. Знайомство з носіями інших мов дає можливість дізнатися про наші відмінності, здатне розсіяти страхи перед світом і зробити мислення вільнішим.

Якщо ми користуємося лише однією мовою, частина нашого мозку розвивається менше, наші творчі здібності багато що втрачають. Існує близько 300 слів, які у всіх мовах мають таке саме значення: я, ти, ми, хто, що, немає, все, один, два, великий, довгий, маленький, жінка, чоловік, є, бачити, чути, сонце, місяць і т.д.

Але якщо ми візьмемо інші слова, наприклад, слово терпіння китайською (жень), то воно також позначає терпимість, терплячість...

Якщо французькою je t'aime (я тебе люблю) можна сказати подрузі, дитині, коханому, то це немислимо для інших мов, наприклад, для англійської або італійської, в яких існують різні слова для позначення поняття любити.

Ще один приклад. В Індії близько 1600 мов і діалектів, ситуація дуже складна. Конституція гарантує всім громадянам право зберегти їхні мови. На ділі ж існує мовна ієрархія. Малі можуть зникнути, будучи заміненими англійською, яка сприймається як нейтральна мова, символ сучасності і гарного соціального положення

Мови, як люди - у кожної своя доля... Народжуються, формуються, живуть та... помирають. Є навіть вираз: "мертва мова". Протягом усієї історії людства багато з них "пішли" з життя. Ще кажуть: "Мова - душа народу". А хто знає, де витають душі мертвих мов? Невідомо. Але хочеться вірити: їхня смерть не була марною. Зрештою, багато з тих мов, що вийшли з ужитку й котрі називають мертвими, - не щезли, Вони залишили свій слід в історії, запліднивши інші мови, дали потомство, Це й латина, від якої походять потужні іспанська, французька, італійська, португальська. І стародавні арамейська та койне - ними написана Біблія - книга, яка сформувала обличчя нинішнього світу.

За останні три століття темпи зникнення мов зросли. Особливо це характерно для американського континенту та Австралії. Нещодавно ЮНЕСКО видала Атлас мов, який дає можливість побачити "гарячі точки планети", де мовне розмаїття перебуває під загрозою. На думку спеціалістів, мові загрожує зникнення, якщо в суспільстві її перестають вивчати 30 % дітей. Отже, діти назавжди віддаляються від предків, позбавляють себе єднання з надбанням народу чи народності. І вже ніколи не зможуть вони відчути себе приналежними до неповторної спільноти. Найбільш благополучними є архіпелаг Папуа - Нова Гвінея. Він нараховує не менше 820 мов і головне - всі вони активно використовуються.

В Європі під загрозою зникнення перебуває близько п'ятдесяти мов. Особливо скрутно зі збереженням мов корінних народів Сибіру. У деяких регіонах Азії відчутний тиск китайської мови. У Новій Каледонії наступ французької мови призвів до того, що з 60 тис. корінних мешканців острова 40 тис. забули рідну мову.

Знаємо з історії та й сучасного досвіду, що мови дуже часто стають заручниками й навіть жертвами політичних інтересів держав та протистояння націй. Мови використовують як політичний інструмент, як засіб поневолення народів, вони є чинником культурної експансії, що стає елементом боротьби за територію і сфери впливу. В самій тільки Південній Америці, внаслідок колонізації в XVII-XX ст. зникло 1400 мов, у Північній Америці "цивілізаційні процеси" обернулися знищенням у XVIII ст. 170 мов, в Австралії - в XIX-XX ст. щезло 375 мов.

Україна, в тому числі її мова, витримала жорстокі випробування. Це і зневажання її польською владою, намагання російського царизму перетворити на "наречие", валуєвський та Ємський укази про її заборону, прагнення за радянських часів знищити, під приводом створення "единого общенационального языка" (у СРСР за сімдесят років загинуло 70 мов. Не раз українською забороняли сповідувати віру і вчити у школах дітей - друкувати Святе Письмо і видавати шкільні підручники. Та мова наша зберегла свою неповторну красу й милозвучність.

Як свідчать літописні джерела, усна мова праукраїнців сягає глибокої давнини і нараховує багато тисячоліть. За останніми даними лінгвістів, мова української народності почала формуватися ще у VI-IX ст. Процес унормування загальнонародної української мови переважна більшість учених відносить до XIII-XIV ст. У різні періоди літературна мова української народності поєднувала в собі елементи давньоруської писемної мови (X-XIII ст.), українсько-білоруської мови (XIV-XV ст.), слов'яно-руської (слов'яноукраїнської), староукраїнської ("простої «мови»"), церковнослов'янської (XIV-XVII ст.). Інтенсивне формування мови етносу України дослідники відносять до другої половини XVIII-XIX ст.

Давньою українською мовою написані козацькі державні документи й хроніки, створена самобутня художня писемність епох - від Івана Вишенського до Григорія Сковороди. Українці мають свою могутню класичну літературу, своїх визнаних світом геніїв: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника. Мають і свою велику (вже не тільки оригінальну), а й перекладну літературу.

Лексично багата й витончена українська мова досконало передає найтонші смислові нюанси у творах Гомера й Овідія, Сервантеса й Шекспіра, Пушкіна й Міцкевича. У нас вийшли "Іліада" й "Одіссея", твори Горація й "Метаморфози" Овідія. Повне зібрання творів У.Шекспіра - знак зрілості будь-якої мови, не кажучи вже про цілі бібліотеки перекладної літератури, які залишили нам Максим Рильський, Василь Мисик, Микола Бажан і чудотворець нашої мови Микола Лукаш. Сьогодні важко знайти у світовій літературі видатну поему чи видатний роман, які не мали б українського відтворення.

Українська мова має свою особливу музикальність. Ця незбагненна душа нашої мови, як золотоносна ріка, виблискує хвилями народної пісні, переливається в душу нації, творить почуттєву нерозривність українського серця й української землі. Геніальні композитори Моцарт і Бетховен, Глинка й Чайковський, Барток і Стравінський користувалися українськими мелодіями у своїй творчості, а це означає, що вони чули вібрацію найвищих небес нашої мови. Українська мова - не сирота, вона має слов'янську родину і світову славу. Вона не бідна, не вульгарна, не кривоуста. Вона має все, у тому числі й політичне право жити й розвиватися.

Незважаючи на те, що українська мова, як державна, вперше отримала статус з прийняттям 28 жовтня 1989 року Закону України "Про мови в Українській РСР", тільки із здобуттям Україною незалежності розпочався процес українського мовного відродження. Цьому сприяло конституційне закріплення державності української мови та здійснення низки урядових заходів, спрямованих на піднесення ролі та авторитету української мови в суспільному житті країни. Стаття 10 Конституції України засвідчує: "Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України". Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 14.12.1999 р. № 10/99 українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами влади та місцевого самоврядування (мова актів, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, що визначаються законом. Згідно зі статтями 12 і 23 Конституції України держава дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави і не є громадянами України, а кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості

Правову основу мовного законодавства України складають Конституція України, закони України "Про національні меншини в Україні", "Про освіту", "Про інформацію", "Про телебачення і радіомовлення", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про видавничу справу" тощо. Таким чином, законодавча база в Україні з цього питання відповідає загальноприйнятій світовій практиці й узгоджується з відповідними міжнародно-правовими актами.

Здавалося б, можна з полегшенням зітхнути: ми вистояли, перемогла історична справедливість, здійснились віковічні прагнення народу. На жаль, за історією тягнеться шлейф у наше сьогодення. Історія повторюється з деякими лише змінами, і нинішні мовні баталії, перейшовши на новий рівень, набувають нових форм, часто не менш потворних. Незважаючи на законодавче закріплення, за українською мовою статусу державної, відбувається процес звуження її застосування, що спричиняє соціальну напругу у суспільстві, породжує сепаратистські настрої, суперечить інтересам національної безпеки України та ставить під загрозу її суверенітет і державне самовизначення. Статус української мови, як державної, є формальним: вона досі не посіла належного місця у сферах культури, освіти й науки. Активізувалися ті, хто давно ратує за двомовність, маскуючись терміном "офіційна мова". Насправді ж визначення "державна" й "офіційна" - ідентичні.

Тим часом наука дає недвозначні факти й оцінки чинної в Україні мовно - культурної ситуації. За результатами Всеукраїнського перепису населення (2002), українців - 37,5 млн. або майже 78 % від кількості всього населення. 67,5% українських громадян назвали українську мову своєю рідною. А за результатами Всеукраїнського опитування, проведеного на початку 2004 року Фондом "Демократичні ініціативи" і Центром "Социс", 56 % респондентів розмовляють удома переважно українською. Наявність меншої кількості тих, хто спілкується українською, порівняно з тими, хто визнає її рідною, етнопсихологи пояснюють передусім силою звички, яка лишилася у багатьох ще з радянських часів. Та за будь-яких обставин 2/3 громадян України ставлять українську мову у коло своїх чільних життєвих цінностей - адже саме це, на думку науковців, і визначає поняття "рідна мова".

Більшість європейських націй пройшли шлях утвердження своєї ідентичності у XVIII або XIX ст.; українцям незрівнянно важче торувати цей шлях на початку XXI ст. у безмежному просторі глобальних викликів. Компасом на шляху до самоствердження має бути національне усвідомлення. Однак піднесення громадянського, державницького духу, всебічний моральний розвиток особистості можливі лише у високодуховному середовищі, за межами насильства, зневаги, асиміляції.

Досягненню порозуміння, злагоди, об'єднання суспільства, ідентифікації української людності, розбудові та утвердженню української України покликана слугувати національна мова. З цією метою, наприкінці 2004 р., створена міжнародна громадська організація "Конгрес захисту української мови". Нині вона нараховує 5 тис. небайдужих до долі рідної мови людей. До складу Конгресу входять і колективні члени: школи, бізнесові структури, вищі навчальні заклади. Сьогодні представництва Конгресу є майже в усіх областях України. Відділення "Конгресу захисту української мови" існують у США, Канаді, Росії, Литві. Головне статутне завдання цієї організації - зробити так, щоб єдиною державною мовою на території нашої країни була українська і жодних утисків щодо інших мов при цьому не повинно бути.

Пізнання світу через національне слово надзвичайно важливе. Це подібне генові. Мова дається одвіку й довіку, це - спадкоємність не лише в межах роду, а й народу. Українська мова - це святі скрижалі нашої нації, в якій кожне покоління бере те, чого вимагає певна доба: самовираження, духовні цінності, моральну чистоту, перспективу.

Рідну мову слід оберігати як своє майбутнє, пам'ятаючи про першозначення її, як безсмертя українського духу, її рятівну, очищаючу, цілющу, відроджуючи властивість. Античні мудреці казали: "Говори - і я тебе побачу". Якими побачить українців світ - залежить від самих українців. Ми хочемо бути багатомовними та багатознаючими, хочемо належати людству. Хочемо бути в його розумі не мертвою, а сяючою клітиною, а для цього маємо засвітитися любов'ю до рідної мови. Їй потрібні вогонь нашої любові, наша духовна міць! Заснування міжнародною спільнотою свята рідної мови - це тільки проголошення благородної мети. Що ж до практичного її втілення, то абсолютно очевидно - зберігати й плекати рідну мову може тільки її носій.
^ День слов’янської писемності й культури. Свято духовної єдності (24 травня) Ввечері 24 травня, коли Православна Церква святкує пам’ять святих рівноапостольних братів Кирила і Мефодія, учителів Словенських, слов’янські народи відзначають День слов’янської писемності і культури.
День пошанування слов’янських першоапостолів братів Кирила і Мефодія давно став святом, спільних для всіх слов’ян. Їхня діяльність посідає значне місце в історії Європи.

Писемність, мова — то є душа кожної нації, її святощі, її найцінніший скарб... В мові — наша давня й нова культура, ознака нашого національного визнання!

З року в рік, у пору різнобарв'я квітів та переливу сонячних променів, природно й просто, як весна, приходить світле свято — День слов'янської писемності й культури, коли вшановують святих рівноапостольських — першовчителів Кирила і Мефодія (за старим стилем 11 травня), які створили писемність, здійснили переклад богослужбових книг з грецької мови на слов'янську, поширювали християнське вчення. Відома і приблизна дата виникнення нашого письма. За свідченням середньовічного ученого Чорноризця Храброго, це стало­ся 863 р. (6 363 р. від створення світу, як зазначається в його творі "О письмєнєхь"). Щоправда, то була глаголиця, як вважають учені сьогодні, — абетка, яка за накресленням літер не мала аналогів у світовій практиці й точніше передавала звукову особливість мови, ніж кирилиця, що, напевне, з'явилася трохи пізніше й побудована головним чином на основі грецького письма.

Безпосереднім приводом для створення глаголичної абетки було звернення Великоморавського князівства до Візантії з проханням надіслати священнослужителів, учених людей, які б хрестили слов'ян, правили службу рідною й зрозумілою всім мовою, готували учнів. Цю справу було покладено на місію, що її очолили Кирило і Мефодій.

Народилися вони в Солуні (Салоники), другому по значенню, після Константинополя, візантійському місті, де і тепер можна почути слов'янську мову. На час підготовки до поїздки за плечима братів був великий досвід наукової, перекладацької, дипломатичної та релігійної діяльності.

Тодішні слов'яни скрізь добре розуміли одне одного, їхня мова, незважаючи на незначні місцеві розбіжності, в цілому мала багато спільних рис. Тому місія Кирила і Мефодія та їх учнів, як і в цілому їхня двадцятирічна просвітницька діяльність у Великій Моравії та Блатенському князівстві, мала всеслов'янське значення. Створення абетки та переклад грецьких оригіналів, у тому числі Святого Писання, християнських проповідей, поява автентичних творів у IX—X ст. знаменували собою поворотний момент у духовному житті слов'янських народів: з прийняттям християнства на світовій арені з'явилася нова мова, яка їх об'єднувала на значній території. Вихоплена з розмовної стихії, наче з горнила, завдяки талановитим майстрам, якими були перші слов'янські просвітники, проста мова піднялася на вищий щабель, набула здатності передавати гнучкі повороти складних лабіринтів візантійського тексту, абстрактність думки, афористичність і влучність вислову. Після грець­кої та латинської вона стала третьою мовою у середньовічній Європі, на території якої поширювалося слово Божіє.

Виникнення писемності поклало початок літературі слов'янських народів, основу якої заклали такі твори, як "Проглас до євангелія" Кирила, Докладні житія Кирила і Мефодія, Похвальні слова Климента Охридського, "Шестоднев" Іоанна екзарха Болгарського, гімнографічний цикл Костянтина Преславського, котрий, напевне, є автором так званої Абеткової молитви. Ця молитва неодноразово перекладалася багатьма мовами, починаючи з І.Франка, який був і одним з перших її дослідників. Свіжі й оригінальні барви для музичної інтерпретації її тексту знайшов визначний український композитор О.Білаш, котрий 1991 р. вперше представив слухачам свій новий твір.

Після смерті Кирила і Мефодія жорстоко переслідували їхніх учнів, навіть продавали у рабство й висилали з країни. На щастя цих носіїв світла з радістю прийняла Болгарія, де князь Борис виділив їм усе необхідне для роботи. Климент Охридський підготував більш як 3500 учнів і вдосконалив створену Кирилом азбуку, яку на честь свого вчителя назвав кирилицею. Було відкрито Преславську та Охридську школи, де готували книжників, переписували давні манускрипти. Надзвичайно великого розмаху набула ця справа у Київській Русі після прийняття християнства. Упродовж віків, поряд із церковною методою книжників, яка не мала рівних собі за кількістю й майстерністю оформлення, тут створювалися шедеври східнослов'янської оригінальної літератури, яскравими представниками яких були Нестор ("Повість минулих літ"), Іларіон ("Слово про закон і благодать"), Володимир Мономах ("Повчан­ня"), Даніїл Заточник ("Моління"), Кирило Туровський ("Слова"), авто­ри "Слова о полку Ігоревім", "Києво-Печерського патерика", Київського літопису. Пізніше ці традиції продовжили Іван Вишенський (у своїй "Книжиці" шукав "существа правды"), Феофан Прокопович, Мелентій Смотрицький, Іван Галятовський.

Нещодавно український читач одержав надзвичайно цінний подарунок — "Літопис руський", який (складається з "Повісті минулих літ", Київського та Галицько-Волинського літопису з доданням творів Володимира Мономаха у перекладі Л.Є.Махновця, що спорядив видання науково-дослідницьким та довідковим матеріалом. Цим багато ілюстрованим, підготовленим дбайливо й з великою любов'ю фоліантом видавництво "Дніпро" започаткувало серію книг під назвою "Давньоруські та давні українські літописи".

Сьогодні ми знову звертаємося обличчям до джерел нашої духовності, до одвічних цінностей культури, шукаємо опору в слові. Дедалі частіше вживаються такі призабуті в нашому лексиконі слова, як благо, добро, істина, милосердя, зафіксовані, до речі, у перших пам'ятках писемності понад тисячу років тому, це означає, що вони приходять до нас, як вода до спраглих.

Після довгого забуття, або скоріш байдужості, упродовж останнього десятиліття відроджується світле свято, розширюється його географія. Воно нагадує про безцінний здобуток слов'ян — слово писемне, джерело нашої духовності і братерства слов'янських народів. Особливого забарвлення це свято набуває для болгар. Цього дня болгари, які живуть у Римі, а також болгарська делегація, що приїздить у це місто, покладають вінки на могилу Кирила; а в самій Болгарії оголошуються прізвища лауреатів премії в галузі літератури, мистецтва, науки та освіти.

Ім'я Кирила і Мефодія носять Народна бібліотека в Софії, університет Велико Тирнова, десятки шкіл. Заснований сто років тому Софійський університет названо іменем учня братів-просвітителів Климента Охридського. Свято патрона університету — 8 грудня (25 листопада за старим стилем) поступово стало святом усього болгарського студентства.

У середині IX століття Кирило розробив і впорядкував слов'янську абетку та староболгарську книжну мову. Діяльність братів-просвітителів здобула визнання в усій Європі, бо, здійснивши прорив у греко-латинській монополії, нав'язаній середньовічній культурі, вони стали провісниками реформації ідей повнокровного духовного життя кожної нації.

Загальноєвропейський розголос здобуло святкування 1863 р. тисячоліття слов'янської абетки. Ця дата урочисто відзначалась у Росії, Чехії; вона стала приводом для проведення наукових конференцій, написання літературних і музичних творів, встановлення пам'ятників Кирилу і Мефодію. Інтерес до діяльності слов'янських просвітителів поси­лило відзначення у 1885 р. 1000-ліття з дня смерті Мефодія. 1100-річчя з дня смерті Кирила було внесено 1969 року до календаря ЮНЕСКО. Цій даті були присвячені наукові й культурні заходи не тільки в слов'янському світі, усій Європі, а й у таких країнах, як Індія, Мексика та ін.

У 1980 р. Папа Іоанн Павло II проголосив Кирила і Мефодія співпатронами Європи (разом з Бенедіктом Нурсійським). У 1985 р. в Регенсбурзі, де 870 року відбувся суд над Мефодієм, було проведено наукову конференцію. Про значення діяльності солунських братів поряд з ученими говорили представники не лише православної, а й католицької та протестантської церков.

Починаючи з 1989 р., День слов'янської писемності та культури урочисто відзначається в Києві, Москві, Новгороді та інших містах. Йому присвячуються наукові форуми, проводяться різноманітні культурні заходи.

Унікальне культурне свято народжене глибокою пошаною до братів-просвітителів, захопленням великою справою всього їхнього життя, яку вони здійснили в епоху, коли кожному, хто ставав на захист свободи і рівності народів, загрожувала інквізиція. Лише справжні сміливці (а саме такими були Кирило й Мефодій) могли повстати проти догм середньовіччя, захистити право свого народу на писемність і культуру, право жити і розвиватися, право на майбутнє.

Вшановуючи цих великих болгарських просвітителів, ми згадуємо і про те, що їхні ідеї братерства, гуманізму, духовності, освіти, пронесені крізь віки, були підхоплені й розвинуті Кирило-Мефодіївським братством, одним з його найактивніших членів, великим українським поетом Т.Г.Шевченком.

Найбільший скарб народу — це його національна мова. Саме мова, яка віками, тисячоліттями складалася, шліфувалася на землі предків, передавалася з покоління в покоління, дедалі точніше й повніше відображає душу народу й водночас формує її.

Досвід людства упродовж тисячоліть переконливо свідчить, що мова об'єднує народи у нації й зміцнює державу. Мова — то серце народу: гине мова — гине народ.
^ Брати Кирило і Мефодій
Створення власного, самобутнього слов’янського алфавіту (кирилиці) поклало початок утвердженню культур слов’янських народів як рівноправних серед інших європейських культур. У цьому полягає велика історична заслуга братів Кирила та Мефодія.


^ Брати Кирило і Мефодій народилися у м.Тесалоніки (нинішні Салоніки), яке в ІХ ст. становило важливий центр торговельного і політичного життя Візантійської імперії й посідало визначне місце в суспільному та інтелектуальному житті цієї околиці Балканів. А оскільки місто лежало на пограниччі слов’янських територій, то воно мало ще й слов’янську назву Солунь. Їхній батько був високим урядовцем в імперській адміністрації, що відкривало братам шлях до кар’єри.

Мефодій перебував спочатку на військовій службі і досяг становища архонта, тобто начальника однієї з прикордонних провінцій, де проживало багато слов’ян. Однак уже близько 840 року Мефодій перервав свою діяльність урядовця і пішов до одного з монастирів у Бітінії.

^ Брат Кирило з особливо гарними успіхами навчався у Візантії, де прийняв свячення, рішуче відмовившись від політичної кар’єри. Уже в молодому віці, з огляду на виняткове знання культури й релігії, йому доручалися важливі церковні завдання. Він був бібліотекарем архіву при великій церкві Св. Софії в Константинополі, займав впливову за своїм становищем посаду патріаршого секретаря. Врешті-решт він прийняв обов’язки викладача філософії у вищій Константинопольській школі.

З 863 року брати жили в Моравії і Паннонії. Приводом для їхнього переїзду стало прохання князя Ростислава з Великої Моравії, з яким він звернувся до імператора Михаїла ІІІ, щоб той до його народу послав «такого єпископа й учителя... який умів би вияснити правди християнської віри їхньою мовою». Брати, зазнаючи переслідувань з боку німецького духівництва, проповідували православ’я слов’янською мовою.

Випробування були нелегкими, а для Мефодія закінчилися навіть жорстоким ув’язненням. Але брати все це зносили з міцною вірою і несхитною надією.

Кирило склав перший слов’янський алфавіт, названий за його ім’ям кирилицею, і з допомогою Мефодія переклав на слов’янську мову кілька грецьких церковних книг та Літургію. Кирилиця лягла в основу алфавітів ряду слов’янських народів. Праця братів дістала належне визнання, хоча радість успіху затьмарила передчасна смерть Кирила.

Переклад священних книг, здійснений Кирилом і Мефодієм разом із їхніми учнями, сприяв надзвичайному зміцненню старослов'янської літературної мови, яка набула завдяки цьому загального визнання. Вона на багато століть стала мовою не тільки церкви, а й усіх культурних верств слов'янських націй, зокрема, й східного обряду. Нею до наших днів правиться православне богослужіння у Східній Європі, в ряді країн Західної Європи, вона вживається також у римській літургії хорватських католиків. В історичному розвиткові слов'янства східного обряду старослов'янська мова відіграла також велику історичну роль, як і латинська на Заході. Вона збереглась як офіційна майже до 19 ст. і мала надзвичайний вплив на утворення сучасних літературних мов усіх слов'янських націй.

Діяльність братів-просвітителів по-різному відбилася на різних територіях, але особливого розмаху й сили набула там, де в ті часи була міцна державність – у Великій Моравії, значний вплив на всі сфери культурного життя їхня місіонерська, апостольська діяльність справила в Чехії, пізніше – в сербсько-лужицьких землях і південній Польщі. Згодом учні братів-місіонерів принесли ідеї Кирила і Мефодія на їхню батьківщину – в Болгарію.

Звідси християнство і книжна культура почали швидко поширюватися в інші країни. Через сусідню Дако-Румунію прийшли вони і в Київську Русь, звідки почали рух далі на схід і на північ. Історичний досвід організації церкви у Великій Моравії та Болгарії був врахований у Київській Русі, де літургію слов'янською мовою було введено одночасно з хрещенням 1010 р.

Широка християнізація слов'янських народів стала в той історичний період прогресивним явищем. Вона була неможливою без використання в релігії рідної мови, створення зрозумілої людям теологічної термінології. Заслуга братів у цьому є неоціненною. Давши своєю місіонерською діяльністю, в рамках християнського спілкування, могутній поштовх розвиткові освіти і культури в Європі, брати Кирило і Мефодій сприяли громадянському і культурному єднанню народів. І сьогодні ця благородна ідея, закладена видатними слов'янськими просвітителями, не втратила своє значення .
^ День української писемності та мови (9 листопада)
9 листопада православна церква вшановує пам'ять святого преподобного Нестора-літописця, мощі якого покояться у печерах Києво-Печерської лаври.

У цей день Україна святкує День української писемності і мови..

Свято було встановлено Указом президента України, на підтримку ініціативи громадських організацій і з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства. Екс-президент України Леонід Кучма в 1997 році ухвалив ввести в Україні День української писемності та мови, який відзначатиметься щорічно 9 листопада, в день надання почестей пам'яті Преподобного Нестора-Літописця.

За часів Київської Русі книги цінувалися, як рідкісні скарби. Ріками, які наповнюють всесвіт мудрістю незмірних глибин, називає їх "Повість минулих літ".

Давніший із літописів, який дійшов до нас, був написаний у 1377 році на пергаменті – вичиненій телячій шкірі. Він називається Лаврентіївським, за ім'ям монаха-переписувача Лаврентія. Як і багато інших, цей літопис відображає більш давні тексти. Зокрема до нього входить пам'ятник вітчизняного літопису "Повість временних літ", написаний на початку XII століття. Автором "Повісті" був монах Києво-Печерського монастиря преподобний Нестор-літописець (близько 1050-1114 рр.). Його ми по праву можемо вважати батьком не лише вітчизняної історії, а й словесності. Головним його послухом у монастирі стала книжкова справа. Преподобний Нестор працював до останнього дня свого земного життя.

Мощі святого покояться у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Українською православною Церквою встановлений орден "Преподобного Нестора-літописця". Не менше значення для становлення української писемності мають і ділові договори Київської Русі та Константинополя, які є визначними пам'ятками давньоруської писемності IX-X ст. Всі ці давні пам’ятки підтверджують незаперечну істину – українська мова, культура й писемність мають глибоке коріння, а наша нація, безсумнівно, одна з найбільш освічених і розвинених європейських націй.

Українська мова пройшла довгий шлях розвитку й нині постає перед нами в усій красі лексичного багатства, граматичної стрункості та стилістичного розмаїття. Лінгвісти світу захоплюються мелодійністю нашої мови, що належить до першої трійки наймилозвучніших мов земної кулі. 1934 р. на конкурсі мов у Парижі вона була визнана, поряд з французькою і перською, як найкраща, наймилозвучніша й найбагатша мова світу. Незважаючи на утиски - від указу Петра І про заборону друкування в Україні будь-яких книг, окрім церковних, та й то так, щоб у них не було "ніякого окремого наріччя", і до часів комуністичних, - українська мова не лише вижила, а й розвивалась, збагачувалась, удосконалювалась.

Мова – це серце нації, а нація – це особистість, вона має обличчя, свій характер, темперамент, свою культуру, мораль, честь і гідність, свої святощі, своє минуле, теперішнє і майбутнє. Мова – це невичерпна духовна скарбниця, в яку народ безперервно вносить свій досвід, всю гаму свого розуму і почуття. Мова – це канва, на якій людина вишиває узори свого життя.

Із сивої глибини віків бере початок наша мова. Шлях її розвитку – це тернистий шлях боротьби. Багато, дуже багато жорстоких літ і століть пережила наша рідна, наша невмируща мова, мужньо витерпівши наругу і найлютніших царських сатрапів та посіпак шляхетно-панських, і своїх панів та підпанків. Перетерпіла вона і ди