Реферат: Розвиток освіти на шполянщині

РОЗВИТОК ОСВІТИ

НА ШПОЛЯНЩИНІ





2008

Під загальною редакцією Кравця В.П.


Автори: Голуб К.О., Завгородня Н.Г.,

Кравець В.П., Осаула Л.І., Шевчук В.В.


РОЗВИТОК ОСВІТИ НА ШПОЛЯНЩИНІ

2008


Сторінка редактора

За роки незалежності України дуже швидко зріс інтерес до історії рідного краю. Це пов’язано із розумінням необхідності знань про нього для формування національної свідомості молодих громадян України. В першу чергу це стосується знань з історії культури нашого народу і такої сфери духовного життя як освіта. Адже саме рівень освіти є важливою ознакою цивілізованості народу. Її ж розвиток – це одна з найважливіших сфер діяльності держави, оскільки цим вона піклується про своє майбутнє.

Ось чому творча група вчителів історії зробила спробу узагальнити матеріал про розвиток освіти Шполянщини з кінця 19 століття і до наших днів. Звичайно, не все задумане вдалося. Не все описане. Адже давалася взнаки і відсутність матеріалу з окремих населених пунктів, і різні підходи в його висвітленні. Але тепер, на думку авторів, є основа для змін, доповнень, удосконалення. І в цьому вже цінність зробленого. А вдосконаленню не має меж.


В. Кравець, завідувач методичного кабінету відділу освіти Шполянської

райдержадміністрації


І. Освіта наприкінці ХІХ - на початку ХХ століть


Український народ завжди прагнув до знань, до науки. Ще Павло Алеппський (з міста Алеппо в Сирії), син антиохійського патріарха Макарія ІІІ, що разом з батьком подорожував Україною в 1654-му і 1656-му роках, відразу помітив велику культурність населення: „...ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях” [13, 95; 22, 82]. Алеппський пробув на Україні в цілому близько 100 днів. За цей час він побував в різних регіонах України, в тому числі відвідав Чигирин, Умань та багато інших міст і сіл Черкащини. Тому можна сміливо припустити, що, мандруючи з Умані в Чигирин, він побував і в нашому Шполянському краї. А тому його слова про освіченість народу можна віднести і до населення території сучасної Шполянщини.

Безперечно, що школи існували на території Черкащини ще в ХVІ ст. Інтересам освіти служили так звані мандрівні дяки, які заробляли на прожиття не лише вчителюванням, а й переписуванням книг, залучаючи до цього й своїх учнів. Крім того, відомо, що в козацькі часи в селах при церкві була своя школа. У ній вчили писати і читати дяки, що виходили з Київської академії та семінарій. У козацьку добу, у 1588 році, в Україні поширювався збірник вимог до працівників освіти, який одержав назву „Порядок шкільний”. У ньому було чітко визначено вимоги до вчителя. Відповідно до нього учитель мусив бути: „...побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильник єресеї, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому”. Виховувати дітей учитель повинен так, щоб „не залишився винен ні за одного Богу Вседержителеві, і потім батькам їх, і йому самому”. Для учителя всі учні мали бути рівні, діти багатих і „сироти вбогі”, і ті, що „по вулицях ходять поживи просити”. [18, 398, 399] Це свідчить про те, як високо підносилося завдання вчителя в ті часи.

Навчання починалося з „граматки” – букваря, а потім читали часослов і Псалтир. Хтось згодом заступав свого вчителя, деякі залишалися протягом років „шкільними молодиками”, інші ставали священиками, займали писарські посади.

Війни підірвали народну освіту. Цьому сприяла й відкрита шовіністична політика російського царизму, особливо після того, як у 1793 році після другого поділу Речі Посполитої, Правобережна Україна, в тому числі й вся територія сучасної Шполянщини, опинилася у складі Російської імперії.

На рубежі XVIII-XIX ст. управління школами на цих українських землях перейшло від Едукаційної комісії до місцевих установ громадського піклування. В кожній губернії був директор шкіл, що керував шкільною справою та брав участь в Губерніальній установі громадського піклування при обговоренні шкільних справ, а в кожному повіті губернатором призначався „смотритель”.

З початком XIX ст. традиційні школи зникають. Ріст кріпацтва спричинив зникнення сільських шкіл. Російський уряд намагався заводити свої урядові школи з одноманітною організацією, з однаковими програмами та вимогами в напрямку русифікації українців. Та його заходи не мали особливого успіху. Під тиском передової громадської думки царський уряд Олександра І проводить реформування системи освіти в Росії за західноєвропейським зразком, запозичивши систему освіти періоду французької революції. Державна система освіти мала будуватися „відповідно до обов’язків і користі кожного стану”. Основними типами навчальних закладів були: церковнопарафіяльні школи (1 рік навчання), повітові школи (2 роки навчання), гімназії (4 роки навчання), ліцеї, університети. Поряд з ними існували духовні семінарії та духовні училища, тобто відзначався виразний „становий” характер освіти: у гімназіях навчалися діти дворян, у семінаріях – діти духовенства, в повітових школах – діти міщан. Існували ще т.зв. приходські (початкові) школи, призначені для елементарної освіти селянства. Виникали вони поволі та в обмеженій кількості.

В 1803 р. було засновано Віленську шкільну округу, до якої віднесено Київську, Волинську та Подільську губернії. Структура її була такою:

^ Віленська навчальна округа

Парафіяльне училище:

велике (4 роки навчання);

- мале (2 роки навчання).

Гімназія (6 років навчання)

Два нижчих класи прирівнювались до повітового училища

^ Віленський університет

За Статутом парафіяльних шкіл для цих губерній, затвердженому Олександром І 31 серпня 1807 р., парафіяльні школи, міські та сільські поділялися на великі й малі та призначалися для бідних шляхтичів, ремісників і хліборобів. У розділі Статуту, де мова йде про те, чого мають вчитися в парафіяльних школах, вказано: „§ 7. Сини селян у вільний від роботи час повинні вчитися пересаджування і щеплення дерев, виробу доброго хліборобського знаряддя, уділення першої допомоги хворій худобі, а дочки – вчитися хатнього господарства. Рівночасно діти обох полів виучують напам’ять духовні пісні про домашні чесноти та огидливість гріхів. § 8. Поза тим не забороняється селянським синам узимку вчитися наук, що викладаються в парафіяльних школах” [21, 327]. В однокласних початкових школах діти навчалися читати, писати, виконувати математичні дії; обов’язковим було вивчення Закону Божого. На утримання цих шкіл уряд коштів не виділяв.

Учителі парафіяльних шкіл мали одержувати утримання в містах 300 і 250 злотих, а вчительки – 150; в селі вчителі – 250 і 200, учительки – 130 злотих щорічно. Учителі, крім навчання, „повинні також подавати поради про лікування хвороби тим, хто їх потребує”. „Учителям і учителькам, - вказано в Статуті, - забороняється займатися продажем горілки та взагалі торгівлею” [21, 328]. Батьки за кожну дитину мали вносити плату за навчання в розмірі вартості півкірця жита. Навчання в парафіяльних школах проводилося польською мовою, бо куратор Віленської шкільної округи князь А.Чарторижський зовсім ігнорував українську мову.

Царським указом від 23 вересня 1818 р. Київську губернію, в тому числі й територію сучасної Шполянщини, приєднано до Харківської шкільної округи. Її структура була такою:

^ Харківська навчальна округа

Парафіяльне училище (1 рік навчання)

Повітове училище (2 роки навчання)

Гімназія (4 роки навчання)

^ Харківський університет

У повітових училищах кількість навчальних дисциплін була збільшена: арифметика, геометрія, загальна фізика, технологія, природнича історія, географія, російська, польська, німецька, французька мови, креслення, малювання, катехізис. Діти отримували необхідні знання, відповідно до їх стану та рівня промисловості, а також такі, які б дали їм змогу навчатися в гімназії.

14 грудня 1832 р. було утворено Київську шкільну округу, до якої віднесено Київську, Волинську, Подільську та Чернігівську губернії. Шкільному начальству поставлено тепер в обов’язок викурити в школах польський дух (це було пов’язано з придушенням польського повстання 1830-1831 рр.), а натомість русифікувати школу. В школах Київської округи введено російську мову викладання, а польської мови не було в числі предметів викладання.

Нові школи в Київській шкільній окрузі відкривалися вже за загальним статутом 1803 р. (гімназії, повітові та парафіяльні школи). Оскільки парафіяльні школи з однорічним курсом за статутом 1803 р. мали утримуватися тільки на громадські кошти або на кошт тих землевласників, що відкривали школи для своїх кріпаків, поширення цих шкіл ішло дуже мляво. Крім того, нові парафіяльні школи своїм урядовим духом і програмою не задовольняли населення, і воно, як і в давнину, воліло вчити своїх дітей у дяків.

На Шполянщині азбуку вчила мізерна кількість дітей сільських багатіїв. Навчання вів дяк, який і сам був далекий від науки. А від його „викладання” туманилося в голові. В ті часи „підручниками” були – „Граматика” Мелетія Смотрицького, часослов і Псалтир. Дуже тяжко було осмислити все те, що написано церковнослов’янською мовою в тих книгах. Молитви розучували напам’ять, бо нотної грамоти і сам дяк не розумів. Тут виникали такі труднощі, що дяк радив співати молитву на мирський лад: „Сидить зайчик під липкою, сіє муку калиткою”. Дяк сам відбирав учнів для науки: шість, а найбільше дев’ять осіб. Навіть ця наука мало кому була доступна, бо дякові треба було платити за це грішми та натурою.

Колишній учень Лип’янської школи Дорофій Парфенович Мандибура, який не один десяток років працював у Шполі лікарем, розповідав, скільки коштувала наука: дід Дорофея віддав дякові корову з телям, щоб той навчив його батька читати Псалтир. А щоб міцніше засвоювалась наука – носив дід до дяка ще й горілку, сало, пшоно та інші продукти.

Наочним приладдям в дяка була „указка” – палиця з лози, що нею дяк тикав в літери абетки, виголошуючи: „Аз-земля-єр – Аз, буки-како-ікі – Буки, веді-добро-іді – Веді”, та різка, гречка і дрібкові сіль, що на них часто ставили школярів голими колінами.

Як саме відбувався процес навчання в такій школі, образно свідчить наш земляк, український байкар Петро Петрович Гулак-Артемовський, який багато років працював на ниві освіти і був ректором Харківського університету:

„Ей! Хведьку! Вчись! Ей, – схаменись! –

Так панотець казав своїй дитині, –

Шануйсь, бо, далебі, колись

Тму, миу, здо, тло – спишу на спині!”

Хведько не вчивсь – і скоштував

Березової кашки... [3, 27].

У 30 – 40-х рр. міністерство державних маєтків почало організовувати школи для своїх селян-кріпаків і закликало землевласників відкривати школи для своїх кріпаків, але значна більшість землевласників того часу дивилася на народну освіту, як на пусту і шкідливу забаву. Що говорити про ставлення поміщиків до освіти, коли навіть письменник Микола Васильович Гоголь у листі до одного землевласника писав : „Вчити мужика грамоті для того, щоб дати йому можливість читати непутящі книжки, що їх видають для народу європейські людинолюбці, - це справжня нісенітниця... Якщо в когось з них (селян) дійсно з’явиться бажання вчитися, розуміється, зовсім не для того, щоб стати шахраєм-конторником, а для того, щоб прочитати ті книжки, що в них міститься Закон Божий, - тоді інша справа. Виховуй його, як сина, і на нього одного витрати усе те, що ти вжив би на всю школу” [1, 278]. Тому й на Шполянщині приватних шкіл для селян в цей час не було.

В другій половині ХІХ ст. соціально-економічний розвиток українських земель, зокрема розвиток промисловості, зумовив потребу в подальшому розвитку освіти. На час скасування кріпацтва кількість початкових шкіл в Наддніпрянській Україні була недостатньою для задоволення потреб населення у знаннях. Промисловий переворот, який в Україні на початку 1860-х рр. вступив у якісно нову фазу розвитку, викликав різке збільшення попиту на освічених людей. Тому в цей час значно розширюється мережа закладів початкової освіти. В селах Шполянщини починають відкриватися перші церковно-парафіяльні (приходські) школи, де вчили писати, читати, рахувати, співати релігійні пісні. Першу таку школу відкрили в 1859 р. в Надточаївці (це була одна з перших шкіл у Черкаському повіті). В с.Станіславчику церковно-приходська школа була відкрита в 1860 р. У с.Матусові у 1861 р. було відкрито школу при Вознесенській церкві, а у 1862 р. – при Дмитрієвській церкві [11, 309-310]. Хоч у селі було дві школи і багато дітей шкільного віку (до півтори тисячі), але через нестатки школу відвідувала лише кожна третя дитина. У 1862 р. було також відкрито школу і в Буртах [Там же, 310].

У 1860 р. в с.Топильній була відкрита однокласна парафіяльна школа, термін навчання в якій становив три роки.

Про те, як відкривалися школи, як оснащувалися і чого в них навчали, яскраво видно з історії відкриття школи у с. Василькові.

Восени 1861 року на сходці селян села Василькова розглядалося питання про відкриття у селі школи. Старості села доручили підшукати вчителя. Було виділено приміщення неподалік від управи. Селяни обговорили питання про оплату праці вчителя. Після довгих суперечок було вирішено, що всі господарства будуть вносити певну суму грошей у касу сільської управи на виплату вчителю за роботу та придбання інвентаря для школи. Незабаром були зроблені довгі парти, ослони, стіл і стілець-табуретка. Перших учнів було дванадцять, з них – двоє дівчат. Навчання почалося після Покрови (14 жовтня). У цей час у селянських господарствах закінчувалися роботи, де, як правило, допомагали діти. Учителем був церковний дяк Романовський. Було три уроки на день: російська мова, арифметика, Закон Божий та молитви. Місцевий священик наглядав за навчанням дітей у школі [26, 130].

Але технічний прогрес вимагав розширення освітніх закладів. Тому в 1864 р. в Російській імперії була проведена шкільна реформа. Вводилася єдина система початкової освіти.

26 травня 1869 р. Олександр ІІ затвердив статут про організацію шкільної справи в Київській, Подільській та Волинській губерніях (на решті території Наддніпрянщини діяв статут про початкові народні школи від 14 липня 1864 р.). Існування різних статутів пояснювалося тим, що в цих правобережних губерніях не було земського самоврядування. Згідно з статутом 1869 р., всі школи цих губерній знаходилися під керуванням куратора Київської шкільної округи, а ближчий догляд за ними доручається інспекції народних шкіл цієї округи. Щодо мови навчання – у всіх школах мала бути російська. В „Інструкції учителям народних училищ”, підписаній попечителем Київської шкільної округи О.П.Ширінським-Шихматовим (1864-1867 рр.), вказувалось на необхідність „переконувати дітей, що вони росіяни, розвивати в них любов і повагу до православної віри, до своєї російської народності, до сільського побуту, до законів і до царя-визволителя” [15, 70]. Відкриваються однокласні народні училища в селах, де сільські громади відводили для них приміщення і зобов’язувалися за свій рахунок ремонтувати, опалювати й освітлювати училища. Казна виділяла на кожне однокласне училище щорічно 226 крб. [Там же, 71-72].

У Ярославці був маєток високопоставленого поштового чиновника у відставці, поета, одного з останніх представників „пушкінської плеяди” Андрія Івановича Подолинського. Своєму синові Сергію Подолинські постаралися дати добру освіту – він успішно закінчив природничий факультет Київського університету. Вже будучи відомим вченим, С.А.Подолинський у 1870-х рр. деякий час жив у батьковому маєтку, де заснував школу-лікарню, в якій працював лікарем і навчав дітей та дорослих.

У 1859 р. в Лебединському Миколаївському монастирі ігуменя Філарета заснувала училище для дівчаток духовного звання. Тут навчалося 40 дівчат духовного звання і сиріт. Училище утримувалось частково за кошти монастиря, частково за рахунок благодійних внесків. В 1872 р. воно перетворилось на шестикласне, а кількість вихованок зросла. У 1878-1879 навчальному році в училищі навчалося 82 учениці, з них – 30 сиріт, які знаходилися на повному монастирському пансіоні. Були також і приходящі учениці, що навчалися за плату і без неї. В училищі викладалися такі предмети: Закон Божий, арифметика, каліграфія, фізика, географія, історія, природознавство, малювання, педагогіка, російська та слов’янська мови. Факультативно викладалися французька та німецька мови, музика, співи, алгебра. Деяких викладачів спеціально привозили із Златопільської гімназії.

У 1872 р. для навчальних цілей була закуплена в Єлисаветграді ножна швейна машинка “Зінгер”, а дещо пізніше, в 1891 р., був призначений спеціальний викладач з пошиву одягу та рукоділля. Було збудовано ряд допоміжних приміщень училища, влаштована бібліотека. Випускниці училища мали право працювати викладачами в церковно-приходських школах [ЦДІА, ф.127, оп.998, спр.197, арк.11-18]. За заслуги в заснуванні та становленні училища ігуменя Філарета (в миру – баронеса фон Шліппенбах) була нагороджена золотими наперсними хрестами від Синоду та з Кабінету Його імператорської величності.

Дуже швидко число учениць досягло 100 осіб і училище стало предметом турбот як монастиря, так і Київської митрополії. На його започаткування митрополит Ісидор виділив 3000 карбованців [4, 29].

За розпорядженням Єпархіального керівництва від 16 грудня 1887 р., замість діючого шестикласного училища в Лебединському монастирі відкрилося двокласне духовне жіноче училище з чотирирічним курсом навчання, де крім загальноосвітніх дисциплін викладалися уроки ремісничого курсу, в якому виключна увага приділялась рукоділлю (шитву), що було в цьому монастирі давнім традиційним промислом. “після училища в келії готували уроки, а після уроків займалися рукоділлям: виготовляли декоративні квіти, опоряджували ікони, в’язали рукавички, шкарпетки, мереживо, вишивали, шили туфлі, виконували покрівельні роботи. Покрівельником була мати Валерія. Був в училищі і свій богомаз – Поліщук Феня” (із спогадів жительки с. Лебедин Поліни Полікарпівни Цяпкало, 1908 р.н.). Училище продовжувало справно функціонувати при наступницях Філарети ігуменях Архелаї, Аполлінарії, Євфалії, Улянії і припинило свою діяльність під час громадянської війни.

Директор Лебединського цукрового заводу Василь Олександрович Константинов енергійно діяв, аби відкрити при заводі двокласне училище. В 1873 р. для цього були споруджені два будиночки: один для училища, другий – для проживання вчителів. В цих будиночках пізніше розташовувалася школа № 1 (вони були знесені після будівництва заводського клубу в 1967 році).

У вересні 1874 р. В.О.Константинов звернувся до інспектора народних училищ Київської губернії з проханням відкрити при заводі двокласне сільське училище. Власник заводу Ізраїль Маркович Бродський пообіцяв виділяти на потреби училища 1000 крб. в рік. 11 березня 1875 р. дозвіл було дано і училище відкрилося. В перший клас було прийнято 37 осіб, з них – 30 хлопчиків і 7 дівчаток. Законовчителем було призначено священика П.В.Гребіновського, а вчителем – Якова Хаустова. Через 20 років в училищі навчалося 120 учнів, а завод витрачав на його утримання 2300 крб. в рік [4, 33]. Навчання в училищі тривало 5 років. Діти заводських працівників навчалися безкоштовно, а решта повинна була платити 18 крб. за рік. Вивчали в училищі Закон Божий, арифметику, російську літературу, російську та слов’янську граматики, історію, географію. Училище давало початкову освіту, але вищу, ніж церковно-приходські школи. Тому випускники училища працювали в заводі або в маєтку Йосипа Тимофійовича Роговського конторниками, вагарями, старостами тощо.

Дещо раніше в центрі Лебедина вже діяла при Георгіївській церкві церковно-приходська школа, відзначена під час відвідин села Київським митрополитом Арсенієм у серпні 1863 р., коли він побував у церквах і монастирі. Митрополит особливо відзначив священика Георгіївської церкви К.П.Томкевича за навчання дітей у школі. У 1866 р. в цій школі була вакансія вчителя з оплатою 59 крб. на рік і туди був направлений вчитель Іван Панасевич. Пізніше школа була перенесена в прихід Преображенської церкви і розташовувалася в приміщенні навпроти будівлі сучасної пекарні. Понад 30 років в школі вчителював Федот Антонович Пелих. Зарплату йому видавав священик Преображенської церкви Іван Петрович Гребіновський.

В кінці 1874 р. на сході села було вирішено відкрити в Лебедині однокласну міністерську школу, а для цього використати колишнє приміщення волосного управління (навпроти сучасного продуктового магазину). Лебединська громада вирішила виділяти на школу 200 крб., а решту, 226 крб. до річної потреби, просити в Міністерства народної освіти. З відповідним клопотанням до Київської навчальної округи звернувся інспектор народних училищ Гаврило Солнцев і вже 24 травня 1875 р. (досить оперативно як на ті часи) Міністерство повідомило про позитивне вирішення цього питання і виділило з 1 липня відповідні кошти. Однокласна міністерська школа забезпечувала початкову освіту. Діти там навчалися три роки і їх за цей час навчали читати, писати і рахувати. Якість навчання була невисокою та й відвідування школи учнями було несистематичним. Колишній учень цієї школи І.Г.Рудас згадував, що деякі учні ходили до школи по три роки в перший клас аби опанувати абетку, а про табличку множення годі було й говорити.

У Василькові з 1876 року термін навчання в школі збільшився до трьох років. Учителем в цей час був сліпий – Григорій Іванович Кислий. У нього був помічник – колишній учень школи Похилько Кирило Семенович. У 1879 році для школи було збудовано нове приміщення.

У 1877 р. у Шполі відкрилось двокласне училище, дерев'яний будинок для якого був споруджений при допомозі місцевого поміщика О.Абази. Тому в народі цю школу згодом прозвали абазинкою. Її будівля була знесена в 1970-ті роки при будівництві нового приміщення середньої школи № 3. Тобто, ця споруда тільки трохи не дотягла до свого 100-річного ювілею. А в 1881 р. було відкрите однокласне народне училище, в якому навчалося 45 православних хлопчиків. Штабс-капітан Рильського полку Д.Шмідт в своїх „Записках”, датованих квітнем 1882 р., наводить цікаві дані про Шполу цього періоду. Зокрема, він вказує, що в містечку, крім однокласного народного училища, в 1877 р. було відкрите ще й двокласне народне училище, яке утримувалось власником маєтку. За свідченням Шмідта, на 1 січня 1882 року в двокласному училищі було:

- всього учнів – 120,

- з них: хлопчиків – 82 дівчаток – 38

- з них: православних 59 33

католиків 7 1

євреїв 16 4

- з них: дітей дворян 8 3

духовенства 3 2

купців 2 1

міщан 45 25

селян 23 7

За право навчатися в цьому училищі платили в рік: євреї – 15 крб., місцеві селяни і міщани – від 3-х до 5-ти крб., залежно від стану, інородці – 6 крб. В училищі є бібліотека на 220 томів [25, 9].

У 1881 р. в с.Скотареве було побудовано церковнопарафіяльну однокласну школу, в якій щорічно навчалось до 25 учнів. Ця школа існувала до 1910 р.

13 червня 1884 р. було затверджено статут церковнопарафіяльних шкіл. Клерикальний характер церковнопарафіяльних шкіл (завдання їх за статутом – „укріпляти в народі православне вчення віри і християнської моралі та подавати початкові корисні знання”) і вузькість їхньої програми („не слід ставити собі побічної мети – подавати учням різні відомості про зовнішній світ”) не відповідали інтересам населення, а тому ці школи існували більше на папері, ніж у дійсності [19, 354].

Церковні школи поділялися формально на два ступені: школи грамотності (нижчий ступінь) та церковнопарафіяльні школи, що складали якийсь вищий ступінь, бо – за статутом – курс їх мав бути трирічним. Але в дійсності ця формальна різниця стиралася, так що, за спогадами Олександра Лотоцького, „кожен священик звичайно кваліфікував свою школу по власній подобі, - більш сміливий та кар’єрист називав її церковнопарафіяльною, менш сміливий – школою грамотності” [19, 355].

У церковнопарафіяльних школах, крім Закону Божого, елементарної грамоти, читання та церковного співу, запроваджувалось вивчення історії, географії та математики, створювалися бібліотеки. Парафіяльні школи становили 80 % усіх закладів. Курси для вчителів були організовані при Полтавській і Черкаській семінаріях.

У 1893 р. у Лип’янці була відкрита церковно-приходська школа. В ній вчитися було нелегко. Підручники були на церковнослов’янській і російській мовах. В школі було до п’яти десятків книг. В основному, це були книги релігійного змісту (різноманітні „Житія”), а з світських – „Как мыши кота хоронили”, „Брянский лес”, „Путешествие Коробейникова по святых местах” та інші. Діти українців погано розбиралися в російській мові, а церковнослов’янської не тямили взагалі. Тому й не дивно, що у викладання впліталася українська мова. Наприклад, щоб запам’ятати, де пишеться літера „ять”, завчалося напам’ять безліч слів. А щоб не було помилки в їх написанні, вчителька радила перекладати слова українською мовою, й там, де звучатиме літера „і”, сміливо можна писати „ять”, і помилки не буде. Одразу наводила приклади: гнезда – гнізда, седла – сідла, бес – біс, беда – біда тощо.

Тож і не дивно, що від такої науки багато учнів залишало школу. Які знання давала ця школа видно із розповіді однієї з колишніх учениць: „Проходила я до школи дві зими, всі букви вивчила, а докупи їх так скласти і не зуміла. На цьому моя наука і закінчилася”.

У Василькові 1892 року учням-випускникам школи було влаштовано перший екзамен, що проводився в селі Водяне. Учителем в цей час була дочка хлистунівського священика Надія Петрівна Паторжинська. За добре здані екзамени економ Малаховський нагородив учнів 2 карбованцями, а учительку – 20 карбованцями. Вчилися в школі учні різного віку – від 8 до 17 років. Школа була однокласна, але мала три групи. В першій групі навчалися діти 8-10 років. Дівчата майже не відвідували школу. Програма церковно-приходської школи передбачала навчання дітей умінню читати по-слов’янськи „граматку”, часослов і Псалтир; читати російською мовою житія святих; уміти виконувати чотири арифметичні дії. Центральне місце у навчанні займав Закон Божий. Якщо вчителі намагались познайомити учнів з початками географії, природознавства, то це для них закінчувалося неприємностями. Так, за давніми переказами старожилів, священик Олександр Каховський ганявся з палицею за вчителькою Євдокією Іванівною, а через два дні її з села забрала поліція.

В школі існували міри покарання, після яких деякі діти непритомніли. В трьох групах навчалося до 40 дітей. Училися в основному діти заможних батьків.

Наприкінці ХІХ ст. початкові школи на території сучасної України характеризувалися тим, що були у підпорядкуванні різних міністерств та відомств, приватних осіб і окремих організацій. На початок 1897 р. в українських губерніях діяло 13 424 початкові школи, в яких навчалося 703 670 учнів [8, 279]. Ці школи розподілялися за відомствами так [13, 314]:

Школи

Кількість, од.

Кількість учнів

Міністерства народної освіти

5 349

338 326

церковно – приходські

8 061

314 452

інших відомств

14

892

Проте, незважаючи на різну підпорядкованість, зміст освіти в них майже не різнився і визначався принципами православ’я, самодержавства, становості, класової, національної та статевої нерівності. До того ж мережа шкіл була нерозвиненою, значна частина дітей не могла в них навчатися.

Початкова школа складалася з одно- та двокласних шкіл і вищих початкових училищ.

В однокласних початкових школах вивчали Закон Божий, церковнослов’янську граматику, російську мову (граматика, письмо, читання), арифметику та співи. При вивченні російської мови мало місце пояснювальне читання, на якому учні одержували елементарні відомості з історії, географії па природознавства.

Не набагато кращим було також становище і в початкових земських школах, де мали місце неоднакова кількість навчальних тижнів, дискримінація дівчаток (з різних причин) і надзвичайно великий (подекуди катастрофічний) відсів на кінець року.

Дещо краще було поставлене навчання в міських та залізничних школах. Тут запроваджувалися екскурсії в природу, до музеїв, на виставки; на уроках застосовувалися ілюстрації, демонстрації наочності та інші методи навчання.

Вивчаючи арифметику, учні опановували чотирма арифметичними діями над цілими числами, ознайомлювалися з дробами, нумерацією, таблицями мір довжини, ваги, часу, з мірами поверхні й об’єму тіл, вчилися користуватися рахівницею. З метою розвитку логічного мислення та пам’яті учнів вчили усній лічбі, усному розв’язуванню складних задач тощо.

Естетичне виховання забезпечувалося уроками церковних співів. Хоч цей предмет був обов’язковим, проте викладання його мало лише релігійну спрямованість, часто велося нефахівцями, що не сприяло розвитку в дітей естетичних смаків та уподобань.

Дещо вищого рівня знань учні набували у двокласних училищах. Тут вивчалися географія з короткими відомостями про явища природи, креслення і малювання. Крім елементарної грамоти, учні ознайомлювалися з синтаксисом, мало місце літературне читання.

Вивчення рідної мови дітьми українців навіть не планувалося, а окремі спроби прогресивного вчительства нещадно переслідувалися. Звідси ознайомлення учнів початкової школи з українською культурою, літературою, фольклором, народним мистецтвом на території України було практично неможливим та досить проблематичним.

На Шполянщині в цей час існували різні школи, серед них Станіславчиківська однокласна народна, заснована в 1886 р., та Матусівська однокласна народна, заснована в 1891 р.

Більшість шкіл не мали своїх приміщень і тулилися в пристосованих приміщеннях при церквах, у сільських хатах тощо.

Не дивлячись на те, що рівень підготовки в школах був таким низьким, школу закінчували люди з унікальними здібностями. Так, наприклад, Степан Бендюженко (Бен), майбутній український поет, мав чудову пам’ять. У 6 років перечитав майже всього „Кобзаря”, багато віршів знав напам’ять. Навчаючись у Лозуватській ЦПШ, у будь-який час міг повторити без зупинки урок, який задавався ще на початку року чи впродовж його. Коли Бен закінчив сільську школу, батюшка Іван Гордієвський сказав батькам: „Не навчати таку дитину гріх. Отрок народжений для наук”. Батьки Бена, незаможні селяни, вирішили прислухатися до слів священика і дати синові освіту. Закінчивши місцеву однокласну церковнопарафіяльну школу, Степан вступив у підготовчий клас вчительської семінарії ім. Т.Г.Шевченка в Кирилівці. Але далі освіта обірвалася через нестатки.

На початку ХХ ст. парафіяльні школи було передано у відання земств. Земства на свої кошти будували будинки шкіл з цегли під залізною покрівлею. Так, у 1900-1903рр. земство побудувало у Василькові нову двокласну школу. Підрядчиком будівництва був водянський чоловік похилого віку. Двокласна школа мала п’ятирічний термін навчання. У першому класі було три групи – перша, друга і третя, а в другому класі – дві групи. Церковно-приходська школа продовжувала існувати до 1904 року, але учнів у ній зменшувалось з кожним днем. За школу велася запекла боротьба між священиком о.Каховським та завідувачем двокласною школою Ю. Родіним. Церковно-приходська школа була на утриманні сільської громади, тому старання священика були марними. Згодом учні цієї школи розбіглися, і в 1904 році сільський сход постановив закрити школу.

У земській школі у четвертому і п’ятому відділеннях вчителі викладали географію, природознавство, з чим не міг змиритись священик. Він домігся, що у вересні 1905 року завідувача школою Ю.С. Родіна зняли з посади і призначили Беседовського. Новий завідувач був більш підходящою особою для священика. Він мало турбувався про знання учнів. І все ж у школі були прогресивні учителі. Добру пам'ять про себе залишив, наприклад, учитель Петро Васильович Кулаковський.

У 1908 році старого священика Олександра Каховського замінив П.Попович – син лозуватського багатого селянина. Про себе він теж лишив в учнів та жителів недобру пам'ять. Саме він з помічником економа Лозинським викликав війська із Звенигородки на придушення селянського бунту.

В 1907 році в с.Матусові було відкрите двокласне училище. В 1911 р. тут працювало 4 вчителі. Закінчило училище в 1911 р. лише 8 осіб, а решта – 23 особи, що починали разом навчатися з випускниками, вибули з училища ще до закінчення курсу навчання через відсутність умов для закінчення навчання. У Матусівському училищі навчався Тодось Осьмачка – майбутній український поет і перекладач, уродженець с.Куцівки (тепер Смілянського району). Т.Осьмачка, після закінчення церковноприходської школи в Куцівці, продовжив навчання в Матусові. Навчання в училищі велося російською мовою. Ось як розповідає про це наш земляк з Мар’янівки, письменник і публіцист Михайло Слабошпицький в своїй книзі «Поет із пекла: Тодось Осьмачка»: „Інколи, прийшовши додому, хлопчина починав розмовляти російською. Мабуть, вона видалося йому, як і деяким іншим сільським дітям, „культурнішою”, а головне – „панською”. Довідавшись про це від дітей та сусідів (бо ж сама не чула), мати сердито висварила його, приказуючи: „”Та говорив би ти, сину, по-християнському, по-людському”. Ці слова свідчать про ставлення народу до русифікаторської політики царського уряду.

Про рівень освіченості на селі свідчать і такі дані. 9 березня 1908 р. в Матусові було скликано сходку, яка мала вирішити деякі земельні питання. З 318 заможних селян, які з’явилися на сходку, письменними було лише 63, які й підписалися на приговорі і за себе, і за 255 неграмотних. Про це свідчить копія приговору Матусівської сільської сходки Матусівської волості першої мирової дільниці Черкаського повіту Київської губернії від 9 березня 1908 р. В 1910 р. в Матусівській волості всього була 1301 дитина, яка за своїм віком повинна була навчатися в школі, а відвідувало її лише 548. Решта 843 дітей не мала можливостей для навчання.

У 1910 р. Скотарівська церковнопарафіяльна школа стала двокласною. В кожному класі навчалось до 30 учнів.

В 1911 р. в с.Матусові було одне вище початкове училище і 2 однокласні приходські школи.

Як видно із звіту про позашкільні культурно-освітні заклади в Черкаському повіті за 1911 рік, в Матусові була одна бібліотека на 588 книг. За цей рік із бібліотеки було видано лише 153 книги. Це досить переконливе свідчення про низький культурний і освітній рівень населення.

В с. Водяному була 4-класна церковно-приходська школа, розташована в центрі села, поблизу церкви, заснована приблизно в 1911 році. Спочатку був перший клас, а потім поступово школа стала чотирикласною. В кожному класі було по 20-25 учнів. З 1911 по 1916 рік в школі працював учитель Качатий Іван Аксентійович, родом із села Капустино. В 1915 році в школу прибули ще дві учительки – сестри Зелінські – Надія Григорівна та Любов Григорівна.

Учнів навчали арифметики, граматики, вивчали церковно-слов’янську мову. Обов’язковим був Закон Божий, який викладав піп Зінкевич Йосип Павлович. Він же і завідував школою. Кожного ранку учнів заставляли молитися Богу, а в суботу і неділю ходити до церкви, співати релігійні пісні, за найменшу провину учнів карали різками. В школі навчалися діти переважно багатих. Плата за навчання становила 8-10 карбованців у рік.

У 1912 р. у с.Топильній було відкрито земське двокласне училище з шестирічним терміном навчання. Його будівництво почалося ще в 1908 р. на кошти сільської громади. Корпуси цього училища збереглися до наших днів.

Архівні дані свідчать про те, що у Шполі існувало чотирикласне міське училище – навчальний заклад вищого типу. В липні 1913 р. сільський сход Городища просив представників влади відкрити таке училище в містечку, мотивуючи тим, що в сусідніх містечках з меншим населенням (мм. С