Реферат: Знайомтесь Хустщина”

“Знайомтесь - Хустщина”


Хустщина – живописна і цікава своєю історією, природними особливостями, рельєфом земля, що знаходиться у передгірській та гірській зоні ближче до серединної частини Закарпаття.

Хустський район (до 1953 р. – округ, один з 13 районів Закарпатської області) традиційно також пов’язують з давньою крупнішою адміністративно-територіальною одиницею – Мараморошем. Це чи не найчарівніший, колоритний східно-закарпатський масив – територія басейну гірської Тиси. Власне звідси, з Марамороської долини (Верхньотиснянської котловини), зібравши свої бурхливі води з гірських річок і потоків Тиса виносить їх через т. зв. “Хустські ворота”, а саме розрив Вигорлат – Гутинської гірської гряди вулканічного походження, і вже далі велично тече Закарпатською і Дунайською низовиною. Південні межі Хустського району (біля 40 км.) проходять вздовж державного кордону України з Румунією. Площа району 1,024 тис. кв. км. (1/12 площі Закарпатської області). Районний центр – місто Хуст (з 1998 року місто обласного підпорядкування). В районі одне селище міського типу (з 1976 р.) – Вишково. На території району 61 населений пункт, що підпорядковані Хустській міській, Вишківській селищній та 25 сільським радам. Загальна чисельність населення Хустщини біля 130 тис. чоловік (більше 1/10 населення в області) в тому числі міста Хуста – 33 тис. чоловік, селищного та сільського до 97 тис. чоловік (смт. Вишково без присілків - 8,5 чол.) В районі проживають українці - 92%, угорці - 4,5%, росіяни - 2,5%, а також незначна кількість ромів, німців, румунів, білорусів, словаків, євреїв та представників інших національностей. Загальна щільність населення Хустського району біля 96 чол. на кв.км. На території підпорядкованій Хустській міській раді – 1590 чол. на кв.км. але в межах власне самого міста щільність найбільша серед міст області – вона сягає понад 3230 чол. на кв.км.

* * *

^ Населені пункти Хустщини підпорядковані відповідним радам, їх чисельність (тис. чол.), назви у період чехословацької та угорської державності, відомості чи перші письмові згадки про них.


^ Хустська міська рада- 36

м. Хуст - 33 Chust, Huszt (кін. 11 ст.)с. Зарічне - 0,3, с. Кіреші - 1,3, с. Чертіж - 1,4


Вишківська селищна рада- 12

смт. Вишково - 8,5 Výškovo nad Tisou, Visk (1271 р., замок Вишк з 11 ст.)

с.Модьорош - 0,4, с.Ракош - 1,2, с.Шаян - 0,6, с.Яблунівка - 1,4


^ Березівська сільрада- 3,5

с. Березово - 3,1 Berezovo (1415 р.), с. Гонцош - 0,06, с. Ряпідь - 0,3


Боронявська сільрада- 3,6

с. Боронява - 3,6 Boroňava, Husztbaranya(1389 р.)


^ Велятинська сільрада- 4,6

с. Велятин - 4,6 Velatin, Veléte (др. пол. 13 ст., 1273 р.)

Вільшанівська сільрада- 1,3

с. Вільшани - 1,3 Olšany, Égermező(кін. 15 – поч. 16 ст.)


^ Горінчівська сільрада- 4,1

с. Горінчово - 3,1, Horinčovo, Herincse (1350 р.), с. Ділок - 0,3 с. Кутлаш - 0,05,

с. Посіч - 0,25, с. Сюрюк - 0,4


Данилівська сільрада- 2

с. Данилово - 2 Danilovo, Husztsósfalva (1390 р.)


^ Драгівська сільрада- 6,7

с. Драгово - 4,5 Drahovo, Kövesliget (др. пол.. 14 ст., 1403 р.)с. Жовтневе - 0,7,

с. Кічерели - 0,9, с. Становець - 0,5


Забрідська сільрада- 2,1

с. Забрідь - 2,1 Zábroď, Gázló, (кін. 16 ст.)

^ Золотарівська сільрада- 4,4

с. Золотарьово - 4,4 Zlotáry, Ötvösfalva (кін. 14 ст.)


Ізянська сільрада- 5,5

с. Іза - 5,3 Iza (1387 р.), с. Карповтлаш - 0,2


Копашнівська сільрада- 5,1

с. Копашново - 3,2 Kopašnovo, Gernyés (кін. 14 ст.),с. Лунка - 0,8с. Поляна - 0,2,

с. Хустець - 0,8


^ Кошелівська сільрада- 5,4

с. Кошельово - 3,1 Košelovo, Keselymező (1450 р.) , с. Залом - 2,3


Крайниківська сільрада- 1,6

с. Крайниково - 1,6 Krajníkova, Mihálka (др. пол. 16 ст.)


^ Кривська сільрада- 1,4

с. Крива - 1,4 Křivá, Tiszakirva (1378 р.)


Липецько-Полянська сільрада- 3,0

с. Липецька Поляна - 2,7 Lipecka Polana, Lipcsemező (1653 р.), с. Каллів - 0,1,

с. Ожоверх - 0,1, с. Слоповий - 0,1


^ Липовецька сільрада- 1,6

с. Липовець - 1,6 Lipovec, Hárspatak (поч 17 ст.)


Липчанська сільрада- 4,6

с. Липча - 3,8 Lipča, Lipcse (1350 р.)с. Крайна - 0,3, с. Кривий - 0,2, с. Осава - 0,3


^ Монастирецька сільрада- 3,4

с. Монастирець - 2,0 Monastýr, Monostor (1713 р.), с. Медвежий - 0,1,с. Облаз - 0,2,

с. Поточок - 0,9 с. Тополин - 0,3


Нанківська сільрада- 2,6

с. Нанково - 2,6 Nankovo, Husztkőz (1391 р.)


^ Нижньобистрівська сільрада- 2,4

с. Нижній Бистрий - 1,2 Nižní Bystrý, Alsóbisztra (1668 р.),с. Противень - 0,7,

с. Широке - 0,5


Нижньоселищенська сільрада- 3,2

с. Нижнє Селище - 3,2 Nižní Seliště, Alsószеlistye (поч. 15 ст., 1455 р.)


^ Олександрівська сільрада - 2,3

с. Олександрівка - 2,3 Šandrovo, Sándorfalva (1390 р.)


Рокосівська сільрада - 5,4

с. Рокосово - 4,9 Rokosov, Rakasz (1300 р.), с. Вертеп - 0,5


^ Сокирницька сільрада- 5,2

с. Сокирниця - 5,2 Sekernice, Szeklence (14 ст., 1389 р.)


Стеблівська сільрада - 2,3

с. Стеблівка - 2.3 Sadoboš, Száldobos (1389 р.)

* * *

Клімат краю помірно-континентальний. Зима м’яка, літо тепле, тривале. У низовині середня температура (ізотерма в районі Хуста) січня біля -3°, -4°С., липня +20°, +22° С. В гірській частині району дещо прохолодніше. Річна кількість опадів в низовині 600-700 мм, в гірських масивах 800-1090 мм. Характерним є ландшафт Хустського району. Низинні території – це рівнинно-терасові долини річок Тиси, Ріки, Хустеця, частково верхньої Тереблі, що течуть поміж гори і горбогір’я Полонинського і Гутинського масивів. Власне гірські масиви займають 60% площі району. Найвища точка Хустщини – гора Менчул (1501 м.) знаходиться на межі з Тячівським районом. Гори північної частини району прорізані вузькими долинами річок Ріка і Теребля мають місцями дуже круті схили. Висота низинних територій у південній частині району, зокрема Тисянської долини 160-280 м. над р.м.

Гірські масиви вкриті лісами з полонинами на високогір’ї північної чистини району. Загальна площа лісів Хустщини понад 50 тис. га. Запас деревини 9028 тис. м. куб. Річна розрахункова лісосіка по головному користуванні становить 46,3 тис. м. куб. Основні породи: бук – 84%, дуб – 8%, шпилькові – 6%. Ліс – головне багатство регіону. Удосконалення експлуатації та відновлення лісів, запровадження новітніх лісогосподарських технологій і заходів, зокрема наближеного до природи лісівництва, вимог сертифікації лісів щодо збереження видового різноманіття рослинного і тваринного світу стає стержневою засадою діяльністю підприємств лісової галузі. Якісний ліс є ресурсною основою рекреаційного потенціалу Українських Карпат, визначальним пріоритетом соціально-економічного розвитку області і району.

Ліси Хустщини щедрі дарами природи – грибами, ягодами, лікарськими рослинами, горіхами, жолудями, їстівними каштанами. Різноманітною є карпатська фауна хоч багато видів вже занесено до “Червоної книги”. Серед крупних представників природного тваринного світу на Хустщині можна зустріти оленів, європейських козуль, кабанів. У глухих місцях північної частини району інколи фіксуються мігруючі бурі ведмеді і навіть вовки. Перелітні птахи облюбували повітряний коридор з орієнтиром на Тису через “Хустські ворота”. В річках краю водиться підуст, карпатська марена, головень, густера, жерех, лящ, судак, щука, верховодка. Щоправда, за останні десятиліття помітним є зменшення у річках кількісного показника риби. А такі види як дунайський лосось і харіус стали екзотичною рідкістю. Вочевидь це наслідок недбалого чи несанкціонованого господарювання в акваторії та прибережних смугах, забору піщано – гравійної суміші, що відлякує і порушує режими нересту риби, руйнації природніх нерестилищ, браконьєрства, забруднення водойм рідкими і твердими відходами. Отже, на часі не тільки збереження природних умов для річкової фауни а й зарибнення водойм, в тому числі розведення струмкової форелі.

Сьогодні з особливою актуальністю не тільки для Хустщини і загалом для Закарпаття і держави, з огляду на “цивілізаційний негатив” антропогенного тиску, наростаючого валу відходів і сміття, постає питання постійної ретельної очистки території та акваторії від забруднення і захаращення, впровадження передових, сучасних методів і технологій збору, сортування, переробки і утилізації усіх відходів на індустрійній основі. Це невідкладна умова збереження і подальшого розвитку рекреаційної та інвестиційної привабливості краю.

Цінним компонентом природних багатств Хустщини для розвитку курортно-рекреаційної та туристичної галузі є цілющі мінеральні і термальні джерела. Лікувальна мінеральна вода двох основних родовищ району – Шаянського і Драгівського вже давно користується заслуженою популярність. Ще з середніх віків шаянські мисливські угіддя з їх мінеральними джерелами були улюбленим місцем відпочинку і дозвілля феодальної знаті. Сьогодні неповторна природно-кліматичними умовами, мальовнича місцевість невеличкого села Шаян перетворюється у престижну курортну зону з низкою комфортабельних санаторіїв та готельно-оздоровчих закладів.

Біля десятка фірм району здійснюють розлив у пляшки мінеральної води, яка має широкий спектр мікро та макроелементів, зокрема залізо, бор, фтор. А “Драгівська” мінеральна вода збагачена ще і йодом.

Термальні води із свердловин, що подаються для лікувальних ванн пансіонату в селі Велятино, сприяють ефективному лікуванню ряду захворювань опорної, нервової, ендокринної, серцево-судинної систем.

Важливим природним ресурсом Хустщини є Сокирницьке родовище цеолітів розвідані запаси якого біля 115 млн. тон. Ефективний сорбентний та фільтруючий, подрібнений на заводі різнофракційний мінерал використовується не тільки для дезактивації та фільтрації, а й як добавка у кормовий раціон худобі і в будівельно- оздоблювальних роботах. Є також поклади та добувні кар’єри вулканічного туфу, андезиту, вапняку в Рокосові, Криві, Драгові.


* * *


Чарівна Хустщина навесні коли її різновисотний рельєф прикрашується цвітом садів і декоративних рослин. В багатьох місцях краю ще збереглися реліктові, екзотичні та багатовікові рослини. В урочищі Кіреші, що неподалік Хуста, долина вздовж Хустеця покривається білим килимом нарцису вузьколистого. Ніжна ендемічна рослина високогірних луків облюбувала собі цю низинну місцевість ще з часів льодовикового сходження з гір. Прикро що непродумана господарська діяльність і антропогенний вплив на “Долину нарцисів” за останні 50-60 років призвели до суттєвого звуження ареалу заростей квітки, цього унікального пам’ятника природи 256 га якого передано в 1979 році до складу Карпатського біосферного заповідника.

В літній період вабить місцевих жителів і туристів до здорового відпочинку на численних природних пляжах серед мальовничих краєвидів головна водна артерія краю – річка Тиса. Щоправда, бажає кращого екологічна культура деяких відпочиваючих, після яких залишаються купи сміття. Часто можна бачити організовані, колективні спливи вниз по течії на багатомісних катамаранах, каноє та інших плавзасобах вітчизняних та зарубіжних водних туристів. Тиса має мінливе русло завширшки від 50 до 100 і більше метрів та глибину від півметра до 4-5 метрів. Під час повеней річка може проявити свій крутий характер і наробити лиха.

В районі багато цікавих природних та рукотворних об’єктів, збережені прадавні звичаї, традиції, народні промисли. Заслужений попит далеко за межами Закарпаття здобули вироби з лози та кукурудзяного листя умільців с. Іза та смт. Вишково.

У чотирьох селах району – Сокирниці, Крайникові, Данилові та Олександрівці до наших днів збереглися унікальні пам’ятки народної архітектури – дерев’яні церкви псевдоготичного стилю (мараморошська готика) яким понад 300 років. Стрімкі шпилясті вежі гармонійно поєднуються з ідеальними пропорціями та формами цих простих і невимушених будівель створених місцевими теслями у 17-поч.18 ст. з допомогою звичайної сокири та ручного інструмента. Прикро, що в серпні 1994 року (начебто від блискавки) майже дотла згоріла церква Різдва (1643, 1780 рр.) в Стеблівці – найгарніша серед дерев’яних сакральних споруд району. Ще одну дерев’яну церкву села Нижнє Селище, напевно що найдавнішу серед інших, яку будували біля 40 років з рубежа 16-17 століть, в 1928 р. за чехословацького періоду планували показати на виставці в моравському місті Брно. Але на експозицію церква так і не попала. Та нею зацікавилась громада містечка Бланско, що неподалік від Брно і невдовзі, в 1936 році викупила її. Розібрану церкву залізницею перевезли туди і на місті зібрали. Після кількох ремонтів вона є досі діючою і як пам’ятка архітектури охороняється державою.

Цікавими є різновікові муровані об’єкти сакральної архітектури – церкви і монастирі різних конфесій, зокрема старовинні церкви у Вишкові та Єлизаветинська в Хусті (кінця 13 ст.).

В с. Олександрівка є криниця з соленою (ропною) водою. Сільські господині упродовж віків використовували цю ропу для приготування традиційних страв місцевої кухні.

Біля с. Липовець в гірській улоговині на висоті понад 500 м над рівнем моря природа створила т. зв. “Морське око” – невеличке озерце яке ніколи не висихає, хоч до нього не впадає ні один потічок а тільки витікає.

В селах Рокосово, Велятин, Стеблівка у деяких домашніх господарствах збереглось невелике поголів’я буйволів карпатської популяції. Біля с. Іза у просторих вольєрах прижилися у напівприродніх умовах півтори сотні голів плямистого оленя.

В Хусті ентузіасти створили страусову ферму і мають намір суттєво збільшувати поголів’я. Ця велика африканська птиця досить непогано акліматизувалася в місцевих умовах.

Поряд з мережею стаціонарних санаторних, туристичних, готельних закладів, об’єктів громадського харчування, активізується і набирає належного рівня послуг сільський зелений туризм. Власники сільських садиб Вишкова, Драгова, Нижнього Бистрого, Стеблівки забезпечують добротні умови проживання і страви закарпатської кухні. В районі створена громадська організація – Спілка сільського зеленого туризму, яка надає інформативну та практичну допомогу щодо розвитку цього виду туризму і отримання екологічного сертифікату.

Там де в Тису впадає р. Ріка і невеликий потік Хустець розташоване місто Хуст. Відстань від Ужгорода до Хуста автомобільним шляхом 105 км., залізницею до 130 км. Від Мукачева до Хуста 65 км. Через район і місто проходить шосейна автомобільна дорога Ужгород-Мукачево-Хуст-Рахів-Ясіня і далі через Яблуницький перевал на Яремчу-Коломию-Чернівці. Від Хуста через Міжгір’я шосейна дорога веде через Торунсько-Вишківський перевал до міст Долина-Калуш-Івано-Франківськ. Місто Хуст має пряме автобусне сполучення з Києвом, Прагою, Одесою, Ужгородом, Львовом, Івано-Франківськом, Чернівцями та іншими обласними центрами. Залізнична станція “Хуст” обслуговує пасажирські та вантажні перевезення на лінії сполучення Львів-Солотвино (через Ужгород-Чоп-Батєво-Королево). В самому місті кілька внутрішніх автобусних маршрутів, розвинена система радіо-таксі та автобусного (мікроавтобусного) сполучення з населеними пунктами району. Повз місто проходить трансєвропейський магістральний газопровод Оренбург-Західний кордон (“Союз”) кінцеву ділянку якого до українсько-словацького кордону обслуговує Хустське лінійне-виробниче управління. Відводом від магістралі газ подається також через українсько-румунський кордон до міста Сату-Маре.

Прибуваючи до Хуста з любого напрямку здалеку помічаємо в межах міста обриси одинокої гори, вершину якої вінчають руїни замку, що є свідками бурхливої історії краю.


* * *


Короткий популярний виклад історії Хустщини звичайно слід розглядати в контексті унікальної історії Закарпаття, зазначаючи, що в Хусті і районі відбувалися цікаві і вагомі, часто драматичні події, які залишили помітний слід не тільки в регіональній але й загальноукраїнській історії.

Сягаючи в глибину прадавньої історії краю варто вказати, що найдавнішу стоянку первісної людини, причому не тільки на території України а й Центральної і Східної Європи археологи виявили в низинній частині Закарпаття на підвищеному березі р. Тиси біля селища Королево Виноградівського району. Це біля 15-18 км від Хуста вниз по течії річки. Знайденим матеріальним залишкам цієї стоянки давньо-кам’яного віку (палеоліту) 1 млн. 200 тис. років. На території Хустського району аналогічну палеолітичну стоянку було виявлено в с. Рокосово, а дещо пізнішого періоду (мезоліту, неоліту) в Хусті, Шаяні, Липчі, Драгові та інших селах.

Цінними є також знайдені в різні часи пам’ятки епохи металів, зокрема пізньої бронзи – кінця 2 тисячоліття до н.е. Кілька скарбів бронзових виробів було знайдено в смт. Вишково ще в кін.19 ст. В с. Крива, що неподалік Хуста в урочищі “Соколів камінь” в 1966 р. було також виявлено скарб тієї епохи - бронзові бойові сокири, захисні спіралі (всього 19 предметів). Аналогічні дві сокири були знайдені у 2001 р. біля с. Велятино. Загалом бронзова колекція пам’яток Закарпаття мідно-бронзового віку одна з найчисельніших в Україні (біля 2 тис. предметів) є свідченням високої бронзоливарної культури того періоду (3 тис. – 1 тис. років до н.е.).

В часі залізного віку (1 тисячоліття до н.е.) і на початку нашої ери регіон Закарпаття став ареною постійних переміщень і конфліктів багатьох племен носіїв різних культур (Гава-голігради, куштановицька, латенська). Відбувався асиміляційний процес, торгівля, обмін господарським досвідом. Землеробсько-скотарський побут доповнювався високим, як на той час, рівнем залізообробки. Проникнення в південні карпатські передгір’я в 3 ст. до н.е. кельтів ще більше збагатило місцеві племена розвиненою ливарно-ковальською культурою Центральної Європи. Про це свідчать виявлені археологами численні залізні вироби тієї епохи – мечі, щити, коси, сокири плуги, серпи, наковальні та інший побутовий реманент.

У середині 1 ст. до н.е. гето-фракійські племена, що прийшли з Трансільванії розгромили кельтів і витіснили їх із Закарпаття на землі сучасної Німеччини. Поруч із Закарпаттям фракійці утворили міцну патріархально-рабовласницьку державу Дакію. Північні рубежі цієї держави сягали території вздовж берегів р. Тиси оскільки тут були виявлені залишки їх оборонних поселень. Достеменно невідомо коли і хто розпочав добувний промисел солі на солотвинських копальнях та власне за цієї держави існувала система охорони торгових шляхів по яких у той час вздовж Тиси транспортувалась сіль що мала велику цінність. На рубежі 1-2 століть н.е. легіонери римського імператора Траяна розгромили даків і в 107 р. утворюється провінція Риму – Верхня Дакія. Таким чином територія сучасного Закарпаття ввійшла у безпосередній контакт з Римською імперією. Залишки римської солекопальні в Солотвино і виявлені в різних місцях Потисся римські монети тієї доби підтверджують таке сусідство. І на Хустщині в с. Нанково у 1974 р. було знайдено 1000 срібних римських монет – денаріїв 1-2 століття н.е.

Характерним для місцевих племен Верхнього Потисся в кін. 1 тисячоліття до н.е. і початку 1 тисячоліття н.е. був обряд трупоспалення, кремації у керамічних урнах з похованням у курганах різної величини. Цей обряд що отримав в історичній літературі назву «культури карпатських курганів» мав поширення на весь карпатський регіон. Цінний матеріал з пам’яток курганних поховань археологи виявили на Хустщині в с. Іза.

Очевидно, що на територію Верхнього Потисся мав вплив прихід в 4 ст. у Панонію, після завоювання широких євразійських просторів, племен гунів і утворення в 5 ст. у межиріччі Дунаю і Тиси їх політичного центру під проводом легендарного вождя Атили.

(До сьогодні невідомо, де поховано Атилу в 453 році, хоч є опис самого поховання у потрійній домовині – золотій, срібній і залізній із зброєю та дорогоцінним скарбом. Існує цікаве припущення, що ця могила знаходиться десь в руслі Тиси. І вірогідно, перед тим як викопати глибоку яму, течію відвели, а після поховання воду знову пустили, при цьому стративши усіх виконавців – рабів і полонених. Безуспішними поки що є пошуки цієї могили угорськими так археологами на своїй території).

Розгром гунів германськими племенами і велике переселення народів на землі Південної Європи в 5-7 століттях призвело до появи і переходу через басейн Верхнього Потисся племен вандалів, гепідів, остготів, слов’ян, аварів. В результаті асиміляції місцевих племен протослов’янських культур і прибулих у Потисся слов’ян з інших теренів відбулося поступове заселення і слов’янізація цієї території. В умовах густої природної залісненості краю невеликі давньослов’янські поселення здебільшого виникали в долинах річок придатних до землеробства і скотарства. В кін. 7 і у 8 столітті Потисся опинилося під владою аварського каганату. Частина давньослов’янського населення переселилася на Балканський півострів. У 9 столітті на широких просторах Карпат виникло слов’янське племінне об’єднання Біла Хорватія. Подальший розвиток великих племінних союзів і більш тісна консолідація східного слов’янства від Карпатського регіону до Подніпров’я зумовили закріплення спільних етнічних ознак і поширення згодом на цій великій території в т.ч. по обидва боки Карпат етнонімів „русич”, „русин”. Безпосередніми сусідами у той час, чи-то навіть більше, вагомий політичний вплив на давньоруський елемент південних Карпат з заходу мало Великоморавське князівство, а з півдня – перше Болгарське царство утворене на нижньому Дунаї в ході просування болгар на Балкани.

Поширення місіонерами із Візантії християнства у Великій Моравії на думку багатьох сучасних істориків сприяло також початку християнізації у 80-90 роках 9 ст. населення Закарпаття і відтак заснуванню тут монастирів.

Безперечно, що географічна близькість і спорідненість на основі давньоруської культури і мови включали Закарпаття у сферу впливу і політичного інтересу галицьких князів. Цей вплив і зв’язок продовжувався і після проходження через Галичину і Карпатські гори угрів. Згодом регіон південних Карпат став об’єктом територіальних претензій угорських вождів - нових південних сусідів і предметом русько-угорських суперечок.

* * *

Перехід через Карпати Верецьким перевалом семи угорських племен (108 родів) під проводом старого вождя Альмоша і його сина Арпада у 896 р. (в літописі Нестора 898 р.), їх закріплення у пониззі Тиси та Подунав’ї суттєво вплинули на подальший хід історії краю. Існує версія, що частина угорських племен проникла у Тисо-Дунайську низовину також через Трансільванію. Здобуття уграми нової батьківщини і стосунки з місцевим населенням було описано угорським хроністом “Анонімом” (ім’я автора невідоме) десь в середині 12 століття у його хроніці “Діяння угрів”. За відсутності інших достовірних джерел праця Аноніма слугувала за основу історичним версіям послідуючих досліджень. Ця хроніка має неоднозначну оцінку істориків, оскільки односторонній виклад не виключає тенденційності і міфологізації. До неї звертався також закарпатський історик першої пол. 19 ст. Михайло Лучкай, автор шеститомної “Історії карпатських русинів”. Слід зауважити, що за відсутності належної джерельної бази, історія Закарпаття періоду 10-11 ст. ще мало досліджена, а це власне не виключає сприйняття окремих, раніше поданих відомостей на рівні вірогідності.

Посилання на хроніки Аноніма а також на інші стародавні літописні і архівні документи робили у свій час дослідники історії Марамороша і Хустщини, зокрема державний прокуратор марамороського комітату Іоанн Товт у своїй “Історії Хустського замку” 1858 р. та чеський дослідник Іоанн Душанек у історичній збірці “Хуст в Марамороші” виданій у 1932 р. (Хустська місцева влада перевидала цю брошуру в 1938 р.). Це чи не єдині популярні видання історії Хустщини та частково Мараморошу від середніх віків і заснування Хуста до нового часу, які слугують основою для викладу її та інтерпретації сучасними істориками.

Повертаючись у 9 століття до факту переходу через Закарпаття угрів, описи Аноніма вказують, що вожді місцевих слов’янських племен захищали свої “гради”. Однак сили були нерівними і їх гради-фортеці Мукач (Мукачів), Боршова (Вари), Унг (Ужгород) були взяті. А князь фортеці Унг на ім’я Лаборець зумів вирватись з оточення, але після погоні за ним був схоплений і страчений. Про Хуст у перебігу тих подій згадки не має. З цього можна зробити висновок що такого, більш-менш важливого опорного пункту або ще не було, або він зважаючи на густозаліснену територію не попав у поле зору угрів, які згідно опису 40 днів стояли біля Мукачева.

Деякі відомості про терени і поселення Марамороша в угорських хроніках починаються з 11 століття. В 10-11 століттях ця територія в латинських грамотах називається “terra nulius” – тобто нічийна земля, недостатньо обжита, покрита густими пралісами.

Формування ранньофеодальної угорської держави у Тисо-Дунайській низовині і розширення її території, зокрема і у напряму Верхнього Потисся, відноситься до часу головного князя угорців з династичного роду Арпадів Стефана I (по-угорськи Іштвана, 997-1038), який в 1000 р. отримав від Папи Римського титул короля. Після цього східний християнський обряд, привнесений в Угорську державу грецькими священиками і до якого з початку був прихильний Іштван, замінюється на латинський, західний обряд. Держава поділяється на адміністративні округи – комітати (жупи) з жупанами (ішпанами) на чолі, що мали широкі владно-судові повноваження на місцях. Християнство остаточно оголошується державною релігією. Будуються замки багато з яких були резиденціями жупанів, та система оборонних засік на кордонах. Старі угорські хроніки вказують, що за часів Стефана I межі угорської держави сягнули до території Маромороша і солотвинська сіль поставлялась традиційним торговельним шляхом вздовж Тиси. Оскільки напади на купецькі валки тоді як і до того були промислом розбійників, то влада для забезпечення безперешкодної доставки солі створювала охоронні споруди з відповідними гарнізонами. Власне з іменем Стефана I хроніки пов’язують зведення на лівому березі Тиси замку, а точніше дерев’яної фортеці Вишк на горі Варгедь (600 метрів над р. м.), з якої добре проглядається долина річки. Це біля сучасного селища Вишково, що знаходиться дещо нижче від гори по течії Тиси і в документах згадується з другої половини 13 ст.

Чи був на той час в першій половині 11 ст. на правому березі Тиси Хустський замок? В розумінні кам’яної споруди – не має переконливих історичних джерел, які б це стверджували. Хоч не варто відкидати версії щодо існування тоді якоїсь давньослов’янської дерев’яної захисної будівлі чи-то розбійницького осідка, про що існують народні перекази.

Дещо конкретнішою є версія, яку подав Іоанн Товт (з посиланням на невідомого автора, можливо того ж Аноніма) у згаданій книзі. А саме, що в 1070 р. на Угорщину через Мараморош напав ворог, який був розбитий вождями Гейзою та Ласло (Ладиславом). Згодом, в 1090 році, вже будучи угорським королем, Ласло I (1077-1095) наказав спорудити на горі неподалік місця поразки ворога камінний замок, що згодом дістав назву Хуст (топоніміка цієї назви однозначно не з’ясована). Щодо нападу ворога в 1070 році, то такий історичний факт дійсно мав місце. Поряд з частими нападами на Київську Русь і Візантію, щонайменше три рази племена половців (куманів чи кипчаків, як їх називали в західних джерелах) здійснили великі набіги на Угорщину (в 1070, 1091 і 1094 роках). Відомий також спустошливий похід цих племен з Північного Причорномор’я через все Закарпаття від Марамороша до Ужгорода під проводом хана Кутеска в 1086 році. Тоді фортецю Унгвар половцям взяти не вдалося.

За твердженнями попередніх дослідників Хустський замок “був побудований для захисту кордонів Марамороша і для приборкування переможених русинів”. На час короля Бейли III (1172-1196), нотарем якого був згадуваний Анонім, згідно угорських джерел - він вже був готовий, оскільки ніби-то на замку згодом було знайдено камінь з висіченою на ньому цифрою 1191. Король Емерик IV (1196-1204) прибуваючи у верхньотисянські угіддя на полювання зупинявся вже в Хустському замку. Отже, можемо сьогодні сумніватись, чи однозначно визнавати достовірність приведеного І. Товтом твердження щодо наказу Ласло в 1090 році про спорудження камінної оборонної споруди в Марамороші – Хустського замку, але іншого більш-менш конкретного посилання не маємо. Щоправда, Михайло Грушевський у другому томі своєї “Історії України – Руси” подаючи на основі документів 13 століття перелік основних замків Закарпаття (Угорської Руси), щодо Хустського замку зазначав, що - “Густ над Тисою пізніші письменники кладуть ще на 11 в”. Та незаперечним є те, що саме з закладкою замку починається відлік часу заснування власне міста Хуста (не відкидаючи можливості існування до того якогось первинного поселення). А також те, що саме Ласло започаткував, а його наступники продовжили впровадження на новозахоплених територіях законів, які санкціонували підкорення феодалами вільних ще на той час общинників і створення доміній – великих земельних володінь (а одночасно і територіальних одиниць) з поселеннями залежних селян. Ці домінії передавались і дарувались верховною владою служилій і місцевій знаті. Та хто б не був ініціатором спорудження Хустського замку – чи то місцевий слов’янський, чи угорський феодал, чи навіть сам король – ці “панські гнізда” зводились за рахунок експлуатації місцевого люду. Поневолений народ у міхах виносив каміння на вершину гори, що височить на 170 метрів від свого підніжжя. За переказами понадвіковий період будівництва замку супроводжувався безоплатною повинністю, яка поширювалась не тільки на чоловіків, а й на жінок та дітей і тривала для кожного місцевого жителя понад десять років. Після зведення першооснови замку, можливо комбінованої з каменю та дерева, споруда у подальшому неодноразово добудовувалась, зростала і укріплювалась.

На протязі 11-12 століть Угорське королівство значно розширює свої володіння приєднуючи словацькі і закарпатські землі, Трансільванію, на півдні – Хорватію, Далмацію, Боснію дійшовши до Адріатичного моря.

Однак просування у передгірську та гірську зону і закріплення угорської влади в Закарпатті тривало включно із 13 століттям. Найтривалішим це просування відбувалося у північно-східному куті королівства – Марамороші. В той період відбувся адміністративно територіальний поділ краю на 4 комітати (жупи): Унг (1214 р.), Берег (1263 р.), Угоча (1262 р.): Мараморош (1303 р.)

Русинське населення проживало також в інших комітатах – на захід і південь від території сучасного Закарпаття. Зокрема у комітатах Земплин, Шариш, Спіш та інших.

Процес феодалізації був визначений у “Золотій Буллі” 1222 р. короля Андрія II (1205 - 1233). Буллою і її послідуючими доповненнями було юридично закріплено право та привілеї земельних магнатів, шляхти, жупанів, служилого рицарства та дворян. Під їх фізичну і судову сваволю та повне соціально-безправне становище було поставлене кріпосне селянство – угорське, русинське, волоське, хорватське та інших народів. Ніяких поступок не давала Булла і містам, на той час ще дуже маленьким і слабо розвинутим. Міське населення також повністю залежало від місцевих феодалів.

Відчутного спустошення і послаблення угорській державі завдало монголо-татарське нашестя. На початку 1241 року орди Батия перейшли Карпати. Вони захопили і зруйнували Мукачів, Ужгород, Тячів, Солотвино, багато інших міст і сіл. Зазнав удару та руйнації і Хустський замок, який був підступно здобутий і спустошений ординцями.

З цього приводу збереглася сумна легенда про трагічну долю володаря замку і його сім’ї, що стали жертвою оманного проникнення монголо-татар у замок, грабунку і підпалу будівлі.

Рятуючись від жорстокої ординської навали, полону, грабунків, фізичного знищення, значна частина місцевого населення тікала і переховувалась у недоступних гірських і лісових хащах. Багато цих біженців стали жертвами послідуючого голоду.

11 квітня 1241 у битві на річці Шайо (права притока Тиси) війська угорського короля Бейли IV (1235-1270) були вщент розгромлені ординцями. Батий пограбувавши і спаливши багато міст і сіл довго не залишався в Угорщині і в 1242 році відійшов у причорноморські та прикаспійські степи. Не дивлячись на короткостроковість нашестя значна частина держави, де пройшли ординці, нагадувала безлюдну пустелю. Тогочасний хроніст описуючи становище вказував, що “можна було їхати на коні протягом двох тижнів і не зустріти житла”.

Відновлюючи державне управління і господарство король Бейла IV і його наступники запрошують на спустошені і неосвоєні землі переселенців з інших країв, зокрема з німецьких земель та Італії. Щоправда існують зауваження, що перші переселенці з німецьких земель прибували в Трансільванію, на Закарпаття в т. ч. південний Мараморош, ще до монгольського нашестя. В 13 столітті південномарамороська територія з Вишковом входили ще до Угочанського комітату з центром у Севлюші (Виноградів) і замком Канков.

Незважаючи на те, що між київсько-галицькою та угорською князівсько-королівською знаттю існували тісні родинно-династичні зв’язки, як до монгольського нашестя так і після нього, між Угорщиною та Галицькою Руссю точилася тривала боротьба, затихали і спалахували часті військові конфлікти за територію по обидва боки карпатського хребта. Активний галицько-волинський князь Лев Данилович (1264-1301) продовжив карпатську політику свого батька, а саме – стримував угорське просування на Русь. Більше того, будучи по суті вже незалежним від монголо-татар в 1281 році він приєднав до свого князівства значну частину закарпатської землі. На думку багатьох дослідників війська Лева сягнули верхнього поріччя Тиси аж до Вишкова та Берегова і таким чином Хуст як і вся приєднана територія з 1281 до 1321 року перебував у складі держави Лева і його сина Юрія (князь Лев був одружений з угорською королівною Констанцією, донькою Бейли IV).

В 14-16 століттях йде процес активного залюднення і освоєння густозалісненої території верхів’я Тиси. Сюди продовжують прибувати переселенці в т. ч. русини з північних схилів Карпат. Власне тоді виникають і ведуть свою історію більшість сіл спочатку в низинній, а далі гірській місцевості Хустщини і Марамороша загалом. Основним будівельним матеріалом для житла, господарських прибудов і навіть сакральних об’єктів звичайно ж було дерево. В сільських поселеннях використання цього матеріалу для зведення житла тривало до 20 століття.


* * *

Закріплення угорської влади в басейні гірської Тиси, пов’язане з утворенням в 1303р. Марамороського комітату (жупи). Спочатку його центром і осідком місцевого управителя - комеса (жупана) було Вишково (бо очевидно підконтрольною тоді була південна частина Марамороського масиву). Першим жупаном Марамороша королем Андрієм III був призначений Микола Пок. В 1321 році галицький князь Лев Юрійович передає Угорщині підвладну йому частину території Закарпаття як придане доньки, що стала дружиною угорського короля (італійського походження) Карла Роберта (1308 - 1342). Це був вже представник нової анжуйської династії, що змінила на угорському престолі арпадовичів. Новий король енергійно вдався до централізації держави та укріплення в ній католицизму. Не без допомоги італійських графів Другеттів він переміг феодальну опозицію кількох південно-карпатських комітатів, яка прагнула мати на угорському престолі Юрія – онука Бейли IV.

В 1350 році після остаточного формування території і меж Марамороського комітату, а також напевно з огляду на повну непридатність Вишківської фортеці, (в 14 столітті ця дерев’яно-земельна споруда перетворилась у запустіле руйновище), центр комітату і відповідно місце перебування жупана та управлінських органів було переведено у місто Сігет. Місто було якраз біля солотвинських копалень на лівому березі Тиси. Однак головним силовим осередком, вже відомим міццю своїх високих стін, був Хустський замок. Зручне розташування робило його захисником міст і соляних копалень Марамороша, а також сплавів по Тисі, торгових шляхів, що вели на південь через Королево у Сатмар; на схід вглиб Мараморошу і до Волощини; на північ до Польщі. На випадок війни він міг надати притулок і захист багатьом жителям краю. Два сусідні замки – у Вишкові і Нялаб у Королеві втратили сво