Реферат: Управління культури та туризму Черкаської облдержадміністрації Черкаська обласна бібліотека для дітей знаменитості на черкащині

Управління культури та туризму Черкаської облдержадміністрації

Черкаська обласна бібліотека для дітей


ЗНАМЕНИТОСТІ НА ЧЕРКАЩИНІ


(
Письменники)


Краєзнавча розвідка для учнів 7-9 класів

Випуск 1


Черкаси, 2007


Зміст:


І. Українські письменники………………………………………….3

Вовчок Марко……………………………………………………………..

Гребінка Євген……………………………………………………………..

Ірчан Мирослав…………………………………………………………….

Котляревський Іван Петрович…………………………………………….

Коцюбинський Михайло Михайлович……………………………………..

Рильський Максим…………………………………………………………..

Семенко Михайло Васильович…………………………………………….

8. Сковорода Григорій Савич………………………………………………….

Тичина Павло Григорович………………………………………………….

Українка Леся……………………………………………………………….


ІІ. Російські письменники……………………………………………….

Астафєв Віктор Петрович……………………………………………………

Бунін Іван Олексійович……………………………………………………

Вишневський Всеволод……………………………………………………

Гайдар Аркадій Петрович…………………………………………

Гоголь Микола Васильович…………………………………………

Долматовський Євген Аронович…………………………………………

Котов Борис Олександрович…………………………………………

Крилов Іван Андрійович…………………………………………

Кримов Юрій Соломонович…………………………………………

Паустовський Костянтин Георгійович…………………………………………

Пушкін Олександр Сергійович…………………………………………


ІІІ. Письменники зарубіжжя……………………………………………..

Гощинський Северин…………………………………………

Грабовський Міхал…………………………………………

Міцкевич Адам…………………………………………

Словацький Юліуш…………………………………………

Шолом-Алейхем…………………………………………





Вивчення життя і діяльності відомих людей, причетних до історії рідного краю, займає важливе місце в краєзнавчих дослідженнях. Широкі можливості для цього має Черкащина, з якою повязані імена багатьох славетних людей, які жили і творили в імя майбутнього, щиро вболіваючи за долю нащадків.

Багато знаменитостей побували на Черкащині: хто приїздив у гості до друзів та родичів, хто мандрував через наші краї, хто проводив відпустку, а хто якийсь час просто тут жив і працював. Так, неповторна природа нашого краю, його люди давали творчу наснагу Григорію Сковороді, Миколі Гоголю, Марку Вовчку, Миколі Лисенку, Адаму Міцкевичу, Івану Котляревському й багатьом іншим. Та, на жаль, бракує відомостей про їхнє перебування на Черкащині, тому це питання потребує більш детальної краєзнавчої розвідки і складає актуальність нашої роботи.

Даний випуск започатковує серію матеріалів про відомих людей, чиї імена повязані з Черкащиною. Перший випуск серії присвячений українським та зарубіжним письменникам.

І. УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ

Марко Вовчок

(1833-1907)


Видатна письменниця Марія Олександрівна Вілінська (Маркович), відома під псевдонімом Марко Вовчок, вперше побувала на Черкащині в 1851 р., а взага­лі приїздила в наш край не менше трьох разів. Обставини першого приїзду такі.

У січні 1851 р. сімнадця­тирічна Марія Вілінська стала дружиною колишнього «кириломефодіївця», одного з спо­движників Т.Г.Шевченка Опанаса Васильовича Марковича. З цієї пори її в колі рідних і друзів часто з повагою нази­вали Марковичкою, що було співзвучним з майбутнім літе­ратурним ім'ям.

Опанас Маркович з молодою дружиною, шукаючи місця ро­боти, приїхав у травні 1851 р. в маєток свого дядька Іва­на Івановича Керстіна, який мешкав у селі Гайворонщина. Відставний майор Керстін де­який час працював суддею в Золотоноші.

До цього часу в окремих краєзнавчих матеріалах пер­ший приїзд письменниці на Черкащину пов'язувався лише з містом Золотоношею. Село ж Гайворонщина, якого на ни­нішніх картах адміністратив­ного поділу області немає, не «уточнювалося». Де ж його шукати?

Той, хто побував у селі Рождественському Драбівського району, від старожилів діз­нається, що один із кутків цього села ще й зараз зветься Гайворонщиною, або Керстинівкою, яка трансформувалася в простіше і звичніше — Керсунівка. І греблю через річку Золотоношку називають Керсунівською. Був ще й ставок, і гай біля нього такої ж назви.

Отже, на думку дослідників, при­їзд Марко Вовчок на Черка­щину зв'язаний з теперішнім селом Рождественським Дра­бівського району, куди подружжя приїхало з Чернігів­щини.

Тут же в Гайворонщині Марко Вовчок написала одне з найперших своїх оповідань російською мовою.

Цікавим є й той факт, що у збірнику «Народні пісні в за­писах Марка Вовчка», нещодав­но виданому «Музичною Ук­раїною», є пісні, записані у нинішньому Золотоніському районі. Відомо, що майбутня письменниця прагнула доско­нало вивчити українську мо­ву і разом із своїм чоловіком записувала народні пісні, каз­ки, перекази, мріяла видати окремими збірками ці перлини народної творчості. «Якщо щи­ро та не боячись казати, — писала вона в передмові до першого зошита пісень, — то, мабуть, краще над українсь­ких пісень нема у всьому сві­ті великому».

Так були записані пісні «Те­че вода холодная з-під кореня дуба» у с. Великий Хутір, «Ви­летіла галка з темного гайка» у Гайворонщині, «Горобейко в садку, в садку» у с. Мицалівці під Золотоношею. На Черкащині записані також «Ой місяцю, місяченьку», «А в перепілки да голівка болить»...

Дослідники вважають, що Марко Вовчок у Гайворонщині, з не­великими перервами для виїз­ду в Пирятин та Золотоношу, жила від травня до кінця літа 1851 р.

У 1885 р. другий чоловік Марко Вовчок — Михайло Дем'янович Лобач-Жученко — дістав посаду наглядача 3-ї округи земельних наділів у містечку Богуславі колишньо­го Канівського повіту. У серп­ні того ж року Марко Вовчок оселилася в Богуславі, у бу­динку домовласника, дільнич­ного мирового Володимира Антоновича Колусовського, де прожила до грудня 1885 р. Звідти вона виїхала до сина Богдана в Катеринославську губернію, де той відбував покарання за революційну діяль­ність. А в червні 1886 р. оселилася в с. Хохітві, недале­ко від Богуслава, на мальов­ничому березі Росі, де й пере­бувала з невеликими перерва­ми до грудня 1893 р.

Чи приїздила в цей час Марко Вовчок у Стеблів? Пря­мих свідчень ми не маємо, але є лист письменниці до своєї куми в Стеблів, написаний вліт­ку 1886 р.: «Пишу тобі, щоб ти знала, що мене ще вовк не з'їв, а жива я здорова і гуляю по такому саду, що й нема, і тече через його Рось — все так, як я люблю» (Марко Вов­чок. Твори, т. 7, кн. 2, с. 214). Кума із Стеблева, до якої пи­сала письменниця, — це, оче­видно, дружина стеблівського поляка-орендатора, доброго знайомого (і дійсно кума) Марка Вовчка — Ігната Адамовича Калиновського. Тому можна висловити припущення, що письменниця, живучи в Хохітві, побувала і в Стеблеві. До речі, батько Ігната Адамовича — учасник польського повстання 1868 р., мешкав після сибірського заслання в Богуславі й був добре знайо­мий письменниці.

Втретє на Черкащину Мар­ко Вовчок приїхала в першій половині жовтня 1896 р. в зв'язку з наклепом, зробле­ним богуславським міщанином, орендарем удільних маєт­ків Д.І.Кубишкіним на її чо­ловіка Михайла Дем'яновича Лобача-Жученка. Спочатку оселилася в Богуславі у вже згаданого В.А.Колусовського, але з початку листопада аж до 10 грудня жила з чолові­ком у Стеблеві, в маєтку свого кума І.А.Калиновського. По­тім - знову в Богуславі, а з 17 травня аж до серпня — знову у того ж таки Калиновського.


Використана література:

Дорошенко О. Там, де бувала Марко Вовчок //Черкаська правда. – 1984. – 13 листоп.

Сорокопуд І. Її благословенна земля: До 150-річчя з дня народження Марка Вовчка //Молодь Черкащини. – 1983. – 15 груд.


Євген Павлович Гребінка

(1812-1848)


Майбутній український письменник, педагог, видавець народився 2 лютого 1812 р. на хуторі Гребінчин Яр недалеко від Пирятина в родині дрібного поміщи­ка. Майже все своє коротке життя письменник провів у Петербурзі. Там він зблизився з видатними діячами україн­ської та російської культури, брав участь у літера­турному житті. Створений ним гурток об'єднав українсь­ку літературну й мистецьку інтелігенцію.

До історії української літе­ратури Є.П.Гребінка увій­шов переважно як байкар. У 1834 р. в Петербурзі він ви­дав свою першу збірку «Ма­лоросійські приказки». Твори його забарвлені національним колоритом і пов'язані з українським фольклором. Поміщицька сваволя, дворянське са­моуправство, хабарництво чи­новників, неробство і чванли­вість панства, хижацтво і здирство, типові для самодер­жавно-кріпосницького суспіль­ства, зазнають дошкульних ударів байкаря. Такі його вір­ші, як «Ведмежий суд», «Зозуля та Снігир», «Рибалка», «Школяр Денис», «Вовк і Огонь», «Віл», «Пшениця», «Ячмінь» та інші, розкривали вади тодішнього суспільного ладу, були важливими для демократичного вихован­ня громадськості. За визна­ченням І.Франка: «Євген Гребінка — найкращий байкопис в українському письменст­ві…».

Широкі та яскраві зв'язки Євгена Павловича з Черкащиною. 1843 р. він разом з Т.Г.Шевченком виїхав на Укра­їну. Тоді ж вони гостювали в с. Мойсівці (тепер Драбівського району). Там же Євген Гребінка познайомив Шевчен­ка з кількома визначними ді­ячами української культури.

Крім Мойсівки, засвідченої у спогадах О.Чужбинського, маємо згадку ще про один на­селений пункт на Черкащині, де бував Є.Гребінка. Надсилаючи до редакції часо­пису «Иллюстрация» оповідан­ня «Крученая овца» (1846 p.), Є.Гребінка зауважив: «Це оповідання списано мною... в селі Свидівку, розташованому на березі Дніпра в Київській губернії».

Як же автор «Ведмежого су­ду» потрапив у це село під Черкасами?

Літературознавці від­творюють маршрут Є.Гребінки. Путівцем Гребінчин Яр — Білоусівка він вибрався на Лу­бенську транспортну дорогу, а нею їхав через Білоусівку, Зорівку, Вознесенське, Золо­тоношу, Вільхи, Коробівку, Липівське. Переправившись паромом через Дніпро, пись­менник потрапив до Свидівка.

Євген Павлович любив Полтав­щину. Про неї, а отже й про лівобережну Черкащину, він писав у статті «Так собі до земляків» (альманах «Ластівка»). В опо­віданні «Вот кому зозуля ковала!» (1838 р.) подія відбу­вається в селі Нехайки (нині Драбівський район). У романі «Чайковський» (1843 р.) роз­повідається про перебування молодецької ватаги в районі села Домантове (нині Золото­ніський район), про її готу­вання до шарпання панських маєтків на Правобережжі, про зустріч Олекси Поповича, зго­дом сотника Чайковського, з цими молодцями. За родинними переказами, мати письмен­ника походила з роду Чайковських із Домантового. Справді, до революції в селі жив дідич Чайковський.

За свого перебування в 1832—1834 р. на рідному хуторі Є.Гребінка писав бай­ки на основі спостережень на­родного життя. Тоді йому доводилося бувати у знайомих — сусідів з району Драбова.

У поемі «Богдан» (1843 р.) Є.Гребінка відтворив гранді­озні події визвольної війни 1648—1654 рр. під проводом Б.Хмельницького. Тут ми зустрічаємо дані про Тясмин, Чигирин, Суботів, Канів, Корсунь.

Багата на взаємини з черкасцями й біографія Є.Гре­бінки. Він одним із перших звернув увагу на Т.Г.Шев­ченка, підтримував його матеріально, допомагав у самоосвіті, взяв участь в організації його викупу з крі­пацтва. Саме Гребінка стояв біля колиски першого «Кобзаря», брав активну участь у підготовці Шевченкових творів до друку, подав рукопис «Кобза­ря» до цензури й добився доз­волу друкувати його.

Помітний вплив на форму­вання Є.Гребінки як пись­менника мав П.П.Гулак-Артемовський із Городища. Обидва підтримували творчі зв'язки. Так, 1838 р., готу­ючи збірник творів українсь­ких письменників, Є.Гребінка залучив до участі в ньому й свого товариша. У 1917 р. в Черкасах було видано «Приказки» Є.Гребінки.

Використана література:

1. Пономаренко М. На світанку української літератури //Черкаська правда. – 1987. – 1 лют.- С.4.

Мирослав Ірчан

(1897-1937)


Серед українських письменників двадцятих-тридцятих років ХХ ст. неаби­яке місце займає прозаїк, драматург, поет Мирос­лав Ірчан (справжнє імя та прізвище - Андрій Дмитрович Бабюк), твори якого пройняті пафосом рево­люції, ненавистю до її во­рогів.

Мало хто знає, однак, що в житті і літературній спадщині М.Ірчана є сторінки, пов'язані з Черкащиною, і, зокрема, з Уманню.

...Було це в буремні роки грома­дянської війни. Запекла боротьба з внутрішньою та іноземною контрре­волюцією точилася на Черкащині. Бійцем Галицького полку червоних стрільців влітку 1920 р., в час боїв з Польщею, вступив тоді письменник на черкаську землю.

Бурхливі події тих часів описані Мирославом Ірчаном у його творах «Трагедія Першого травня», «Спомини з громадянської війни на Україні» та «В бур'янах». В останньому творі є рядки, в яких письменник згадує про Корсунь, Таганчу, Канів, про станцію Христинівку.

Цікава «уманська» сторінка біо­графії письменника. Проживаючи в Умані в 1920—1921 рр., Мирос­лав Ірчан кілька місяців активно співробітничав у місцевій газеті «Вісті ревкому і парткому Уманщи­ни», в якій друкувалися його статті на різні теми. В лютому 1921 р. М.Ірчан написав оповідання «Ночівка». Цього ж місяця, шостого числа, відбулась у місцевому театрі прем'єра його відомого драматичного твору «Бунтар» («Син революції») в постановці драмгурт­ка Галицького полку. У головній ролі виступав сам автор п'єси.

У спогадах «Про себе» Мирослав Ірчан так пише про постановку своєї п'єси в Умані: «...І драма ця, і я, як автор її, були «героями дня». Пригадую один момент. В Умані червоноармійський театр зимою 1921 р. ставив цю драму, і на виставі була делегація робітників з Іваново-Вознесенська, що приїхала відвідати фронтовиків. Після вистави за сцену прийшли іваново-вознесенські делегати. Почали шукати автора. А автор у порваній шинельці (надворі пече мороз), вимарнілий; вид мій був просто жалюгідний. Де­легації моя драма дуже вподобалась, дарма, що йшла українською мовою. Твір про класову боротьбу зрозумі­лий робітникові всіма мовами світу. І ось, коли один робітник глянув на мене, він без слова скинув з себе кожушок і простим, але твердим сло­вом наказав мені одягнутися в нього.

Чому згадую я цей дрібний факт, що не має нічого спільного з моєю літературною творчістю? Тому, що фактично він багато заважив у моїй літературній праці. Я побачив, як розцінює мій перший драматичний твір робітник, і старенький кожушок, що я його дістав замість най­кращої рецензії, був мені найбільшою заохотою до дальшої праці. Я пере­конався, що мої літературні спроби чогось варті».

Величезним успіхом користувалася п'єса молодого драматурга і в сільського глядача. В газеті «Вісті ревкому і парткому Уманщини» розповідається, що 19 і 20 лютого 1921 р. драма «Син революції» була пос­тавлена драмгуртком Галицького пол­ку у с. Верхнячці (тепер Христинівського району) на цукроварні. Го­ловну роль знову виконував сам Ми­рослав Ірчан.


^ Використана література:

1. Комарницький М. Письменник Мирослав Ірчан на Черкащині //Черкаська правда. – 1959. – 11 жовт.


Іван Петрович Котляревський

(1769-1838)


Видатний український письменник, перший класик нової української літератури періоду її становлення Іван Петрович Котляревський певний час проживав на Черкащині. В 1805 р. він проходив військову службу в місті Умані.

Перед цим Котляревський вчителював у помі­щицькій родині поблизу Золотоноші (1793—1796). Вод­ночас займався літературною творчістю. Тут він і почав працювати над «Енеїдою» - першим твором нової укра­їнської літератури, написаним народною мовою. Поема побачила світ у 1798 р.


Використана література:

1. Автор “Енеїди” був на Черкащині //Наш рідний край: Хрестоматія з історії Черкащини. – К., 1993. – С.199.


Михайло Коцюбинський

(1864-1913)





У 1908 р. в селі Кононовці Шрамківського району (нині – Драбівський район) перебував великий український письмен­ник Михайло Михайлович Коцюбинський. Жив він тут недовго, але залишив про себе незабутні згадки.

...Був жаркий червневий день, — пригадує семидесятирічний дідусь Коповий. — Заливаючись потом, ми косили панське сіно. Ще здалеку помітили легеньку бричку. В ній сидів якийсь незнайо­мий чоловік в чорному костюмі, у фетровім капе­люсі, з палицею в руках. Коні зупинились біля нас. Незнайомий встав з брички, вітаючись, низько по­клонився, скинувши капелюх. Він запропонував по­класти коси і сісти. Сам сів біля нас і довго-довго вів теплу і ніжну розмову з нами. І чим довше го­ворив, тим більшу симпатію викликав у присутніх. Лише пізніше ми довідались, що це був Михайло Михайлович Коцюбинський.


Зустрічались ми не раз з Михайлом Михай­ловичем, — говорить Матвій Андрійович Боровик.

Коцюбинський дав мені літературу, разом з тим порадив, як її краще сховати на випадок обшуку.

«Тільки ви довідаєтесь про появу поліції в селі, — говорив Коцюбинський — вложіть ці книжки в самовар, ставте його на столі і сідайте всією сі­м'єю навколо столу і вдавайте, що п'єте чай». Че­рез кілька днів у селі появилась поліція. Вона зро­била обшук, перерила всі закутки, але нічого не знайшла, бо те, чого шукала, було в самоварі, навколо якого сиділа сім'я, вдаючи, що їй тільки-но перебили чаювання.

... Письменник був у селі недовго, пам'ять же про нього залишилася назавжди.


^ Використана література:

1. В памяті народній //Черкаська правда. – 1958. – 14 верес.

Максим Рильський

(1895-1964)


Максим Тадейович Рильський, майбутній український поет, ще в дитячі роки відвідував Черне­чу гору в Каневі, а у зрілому віці рідко якої весни або літа не бував тут з синами, а потім і з ону­ками.

Знайомі згадують Максима Тадейовича у травневі Шев­ченкові урочистості на Тара­совій горі 1961 р. Приїхав він з онуком Максимом. Висту­паючи на науковій конфе­ренції в музеї Шевченка, Рильський тоді сказав: "Пе­чать Шевченкового духа. Вона позначила всю нашу історію з середини XIX століття".

Опісля всі вийшли на огля­довий майданчик, на повні груди вдихаючи свіжість весни, і не прихову­вали своїх замилувань від кра­си Дніпра. Невимушено якось, ніби звертався до самого себе, Максим Тадейович за­питав: "А чи всі знаємо, що поруч Чернечої гори був мо­настир і біля нього поховані козацькі гетьмани Підкова, Шах і Кішка? До того ж Кішка народився в Каневі, про нього існує одинадцять варіантів "Думи про Самійла Кішку". Це, либонь, найбільша і най­краща з українських дум".

На противагу загальноп­рийнятій в радянські часи зневазі до ук­раїнського слова, Рильський утверджував нашу мову, його вірші не хотіла друкувати преса..

Придушувати українську мову і її захисників було дер­жавною справою не тільки при Сталіну—Кагановичу, але й за часів Хрущова—Кириченка.

В той час на уро­ках української літератури вчителі радили виривати з підручників і хрестоматій сторінки з портретами та творами "лютого ворога соціалістичного реалізму" М.Рильського. І хоч Максим Тадейович не визнавав себе винним, не каявся, його творчість зазнала істотних втрат.

Згодом Рильський вдається до редакторської роботи над ви­даннями українських класиків: Котляревського, Шевченка, Франка, Лесі Українки, яка його колись благословила на поетичний шлях. Колосальне значення мала перекладацька діяльність, найкращі його пе­реклади на українську — Лєрмонтова, Міцкевича, Словацького, Ісаакяна. Книги письменника є яскравим набутком української поезії (відомі збірки - "Троянди й виноград", "Да­лекі небосхили", "Голосіївська осінь").

А ще Максим Рильський створив Інститут мистецтвоз­навства, фольклору та етног­рафії Академії наук України і керував ним довгі роки. Також він клопотався про будинок Канівського му­зею Т.Шевченка, щоб оздо­бити його майолікою за на­родними мотивами — так як це замислив автор проекту архітектор і художник Василь Кричевський.

Письменник дбав про протиерозійні заходи, що запобігли руйнації Тарасової гори ярами. Виріс, розпростер до сонця кремезні віти дубок Максима Рильсь­кого, посаджений поетом 1961 р. у меморіальному Шевченківському парку.

Використана література:

1. Іщенко М. Максим Рильський дбав і про Тарасову гору //Черкаський край. – 1996. – 13 січ. – С.6.

Михайло Семенко

(1903-1937)




Михаль Семенко — лідер українського футуризму, керівник цілої поетичної шко­ли початку XX ст., один з трьох зас­новників першого українського літературно-художнього журналу «Нова генерація», соратник і друг Леся Курбаса, автор багатьох поетичних збірок.

Його життя — а було йому тоді 34 роки — обірвалося в гірко-пам'ятному 37-му...

Тривалий час поет був «ворогам народу», але й після реабілітації його ім'я ще довго залишалося невідомим для нового поколін­ня читачів. І тільки в 1985 р. у видавни­цтві «Радянський письменник» вийшла у світ збірка поезій Михаля Семенка з вступ­ним словом Миколи Бажана — того самого академіка, який свого часу був учнем мо­лодого поета. Нам, як пише Микола Бажан, хоч із запізненням, але треба збагнути і оцінити творчий шлях, без сумніву, великого поета.

Багато сторінок біографії Михайла Васильовича Семенка повязані з Черкащиною – Уманню, Гельмязевом, Каневом, де він бував.

Свого часу Михайло Васильович вивіз її, 16-річну наречену, з Владивостока на Ук­раїну. У Гельмязеві проживала сестра Лі­дії, і молоде подружжя на деякий час зу­пинилося в неї. 1921 р. тут народилася й донька Семенків — Ірина. Згодом Михай­ло Васильович перевіз дружину й доньку до Києва, але Черкащину завжди згадував з особливою приємністю.

З 1924 по 1927 р. Семенко — головний редактор Одеської кіностудії. 1926 р. він, до речі, був редактором фільму «Тарас Шевченко». На той час нігілістичне став­лення футуристів, школу яких представляв Михаль Семенко, до класичної спадщини перетерпіло значні зміни. У віршованих агітках Семенко навіть використовував ци­тати з Шевченковнх творів для викриття ворогів Радянської влади.

Михайло Васильович завжди був у гу­щині літературно-громадського життя. Він, наприклад, став організатором і учасником таких літературних угруповань, як «Аспанфут», «Комункульт» і «Нова генерація». Згодом, як уже згадувалось, почав виходи­ти журнал з такою назвою, редагований Семенком. Навколо цього видання гуртували­ся молоді поети, літератори. Серед них бу­ли й представники Черкащини: Олекса Вли­зько, Микола Бажан, Марко Терещенко. Пам'ятною стала зустріч із Семенком і для молодого поета з Умані Андрія Чужого. Саме Семенко, який бував в Умані, «відкрив» нового поета-початківця, опублікував згодом у згаданому журналі його поему «Ведмідь полює за сонцем».

З 1933 р. М.В.Семенко входив до редколегії «Літературної газети», був учас­ником першого з'їзду письменників. В ос­танній рік свого життя жив і працював у Харкові. Сім'я поки що перебувала в Києві, діти - Ірина і Ростислав- закінчували на­вчальний рік у школі. Якогось дня батько приїхав з Харкова, як пригадує дружина поета, їх провідати. Пішов у справах — і не повернувся...

Вже згодом, після війни, Лідія Іванівна дізналася, що її чоловік і Лесь Курбас бу­ли розстріляні тоді ж у Києві.

.

^ Використана література:

1. Пономаренко М. “Тепер я владар всіх пісень…” //Черкаська правда. – 1988. – 25 груд.


^ Сковорода Григорій Савич

(1722-1794)


Григорій Савич Сковорода - український філософ, учений, поет та артист був дуже популярний свого часу в усіх колах української людності, від європейського освіченого пана до малописьменного селянина...

Та мало хто знає, що Григорій Савич деякий час жив на Черкащині.

... Повернувшись з-за кордону, Г.Сковорода став працювати у 1753 р. вчителем поетики в Пере­яславському колегіумі. Але оригі­нальний курс, складений ним під впливом поезії Ломоносова, не сподо­бався переяславському єпіскопу, і незабаром вчителя звільнили з посади.

Після вигнання з училища матеріальне становище юнака було надзвичайно тяжким. Усе його багатство складалося тоді з двох благень­ких сорочок, каптана, черевиків і па­русових панчіх.


На хуторі Коврай, Гельмязівської сотні, жив в той час український шляхтич Степан Томара, пізніше - переяславський пол­ковник. Землі цього вельможі розки­нулися навколо сіл трьох сотень — Гельмязівської, Домантівської і Зо­лотоніської. Йому потрібен був учи­тель для сина. За рекомендацією знайомого Томара запросив до себе Сковороду і доручив йому виховання сина.

З «Життя Григорія Сковороди», написаного найближчим учнем і послідовником філософа М.Ковалинським, довідуємося, що Томара, не­зважаючи на свій неабиякий розум, спілкування з чужоземцями і солідні знання, додержувався багатьох заста­рілих переконань, властивих людям грубого виховання. Він з презирст­вом дивився на все, «що не одягнено в герби і не розмальовано родовода­ми». За цілий рік цей гордовитий вельможа не удостоїв свого домаш­нього вчителя жодним словом, гребу­ючи вдавитися у розмови з простолю­дином. Дружина Томари садовила Сковороду обідати разом із слугами, які кепкували з нього. Проте Григо­рій Савич терпів зневагу з твердіс­тю філософа: договір було складено на рік, і Сковорода не хотів порушувати його.

Та незабаром сталася подія, яка на деякий час вивела домашнього вчителя Томари з колії нормального життя.

Якось Сковорода на зухвалу від­повідь свого вихованця сказав, що той мислить, «як свиняча голова». Слуги негайно донесли про це пані, грубій і зухвалій жінці, а та поскар­жилась своєму чоловікові. Господар відмовив вчителю у посаді і в до­мівці.

Це було в 1754 р. Залишив­шись без місця, без харчів, без одя­гу, філософ поселився у свого прия­теля — одного переяславського сот­ника.

Проте Степан Томара зрозумів не­забаром, яку цінну людину прогнав від себе. Він доручає знайомим умо­вити філософа, щоб той повернувся у Коврай. Та відчувши на собі пан­ську «ласку», Сковорода категорич­но відмовився зробити це. І все ж, на настійну просьбу Томари, його зна­йомий привіз Григорія Савича в Коврай обманом, уночі, коли той заснув у кареті.

На цей раз родина Томари поставилася до філософа прихильніше, і він пробув у Ковраї ще кілька років.

Перебування в Ковраї — важли­вий період у становленні філософ­ського світогляду Сковороди. Саме тут в його світоро­зумінні сформувалися основи подальшого життя фі­лософа — жити просто, любити пра­цю, служити твоїми знаннями народові. Саме в Ковраї, спостерігаючи за життям кріпаків, філософ наочно переконався, що суспільне зло полягає в привласненні чужої праці і що пра­ця взагалі — основа суспільного життя.

У коврайський період життя, що тривав майже п'ять років (1754— 1759), Сковорода не лише виробив основні принципи своєї філософської системи, а й написав значну частину віршів, об'єднаних у збірку «Сад божественных песен». Цими віршами він здобув собі славу першого лірич­ного поета України XVIII сторіччя.

Мальовнича природа дуже сприяла розвиткові поетичного таланту Сковороди. Річка Коврай у вербах, гаї навколо села, широкий степ з мов­чазними могилами — все це справ­ляло глибоке враження на вразливу душу філософа-поета. Як свідчить М. Ковалинський, Григорій Савич «часто у вільні години від посади своєї ішов на поля, в гаї, у сади для роздумів. Рано-вранці зірниця супутницею йому бувала у прогулянках його і діброви свідками розваг його».

Серед поезій, написаних Сковоро­дою у Ковраї, слід назвати насампе­ред вірш «Ах поля, поля зелены», що став популярною піснею, увійшов у рукописні і друковані пісенники XVIII—XIX ст.

Проте спокійне життя Сковороди, нарешті, скінчилося. Молодий вихованець Василь Томара мав вступати до школи, і Григорій Савич змушений був попрощатися з Ковраєм, на цей раз назавжди.

Слід зауважити, що Сковорода про­явив себе і як видатний педагог. Він зумів заронити в душу свого вихо­ванця не одне золоте зерно любові до народу. Тому й не дивно, що через 30 років, у 1786 р., Василь Томара надіслав до колишнього свого вихо­вателя листа, називаючи його «гаря­че улюбленим своїм Сковородою».

Виходець з народу і носій пере­дових народних ідей, Григорій Сковорода зго­дом остаточно відмовився від будь-якої офіційної служби і вирішив ста­ти мандрівним філософом-просвітителем, що було своєрідним протестом проти панівного ладу з його розбеще­ністю і гонитвою за наживою.


Використана література:

Г.С.Сковорода в селі Коврай //Наш рідний край: Хрестоматія з історії Черкащини. – К., 1993. – С.169.

Корнійчук І. Педагогічний хист Григорія Скороди відкрився на Черкащині: 3 грудня 2002 року виповнилося 280 років з дня народження народного мислителя, просвітителя й письменника Григорія Савовича Сковороди //Нова Доба. – 2002. - № 97. – С.6.

Пономаренко М. Г.С.Сковорода на Черкащині: Сторінки минулого //Черкаська правда. – 1959. – 23 верес.

Стадниченко В. На прощу до Сковороди: До 280-річчя від дня народження видатного мислителя //Черкаський край – земля Богдана і Тараса: Культурологічний зб. /За ред. Б.В.Губського та ін. – К., 2002. – С.650-653.


Павло Григорович Тичина

(1891-1967)


Ім'я Павла Григоровича Тичини, видатного ук­раїнського поета, відоме нині в усіх куточках нашої країни і далеко за її межа­ми. Павло Григорович багато

подорожував, неодноразово бував і на берегах синьо­окої річки Росі, про красу якої, певно, знав ще з творів Івана Нечуя-Левицького.

В 1920 р. Павло Тичина подорожує по Україні з хоровою капелою Кирила Стеценка, в якій він був літописцем-хористом, до його пер­шого перебування в надросянському краї. Ось паровоз коло Сотницького роз'їзду на­тужно загудів, ритмічно цокотять колеса... А тим часом поет пильно вдивляється в надросянські краєвиди, оповиті вересневим серпанком. Їх неповторна краса бентежить його чутливе серце, і він поспішає занотува­ти на папері свої думки про стародавній Корсунь, про пісенне село Квітки — бать­ківщину свого друга Кирила Стеценка.

У Корсуні були 17 вересня. Павло Григо­рович мав нагоду докладно оглянути за­лізничну станцію і навколишню місцевість. А згодом він знову візьметься за перо й поч­не захоплено говорити про «прекрасне міс­то Корсунь», де «башта висока на сонці сміється», а скільки кинеш зором — гори високі та поля рівні мріють.

Делегація залізничників запросила Ки­рила Григоровича виступити з капелою пе­ред корсунськими робітниками. Усі ру­шили до залізничних майстерень, де мав відбутися концерт. За свідченням Павла Тичини, коли грянув «Інтернаціонал», усі поскидали шапки. Відтак капела заспівала українську народну пісню «Ой бочечка, бо­чечка дубовая». А ще київські артисти, за свідченням Павла Григоровича, співали для корсунців улюблені їхні пісні: «Ой дзвони дзвонять», «За городом качки пливуть», «Заповіт»... Після концерту йому, як і його товаришам, хотілося поговорити з робітни­ками, почути їхні відгуки про спів капели, проте потяг був готовий до відправлення, і його пасажирам довелося поспішати на посадку.

По дорозі на Городище поет вів далі свої записи.

Милуючись чарівною красою Росі, він записав до блокнота ось ці слова: «...Левітана? Ні, мало сюди Левітана... Рось, Рось, чудова, прекрасна! Всього-навсього я тебе три хвилини ба­чив...» (Тичина П. Подорож з капелою К. Г. Стеценка.—К., 1982.—С. 44).

Ось так щиросердно сповідався перед Россю поет. Лише три хвилини тривало те перше побачення з красунею річкою, а як глибоко вразила вона душу визначного май­стра слова.

Наприкінці 1958 р. на Стеблівській бавовняній прядильно-ткацькій фабриці відбулася зустріч виборців зі своїм кандидатом у депутати Верховної Ради СРСР, поетом-академіком П.Г.Тичиною. Робітники запросили шановного гостя від­відати цехи найстарішого підприємства республіки в галузі легкої промисловос­ті. Павло Григорович побачив один з най­давніших корпусів підприємства над самі­сінькою Россю, мав нагоду милуватися річкою, що вирувала-пінилася поміж гост­рих скель. І, напевно, отут йому ще раз пригадалися перші юначі враження про надросянський край. Поет зацікавле­но слухав керівників фабрики, робітниць-прядильниць, ткаль, ремонтників, які розповідали про своє життя, про свої трудові здобутки.

А коли закінчилася перша робітнича змі­на, всі рушили до клубу. Там, у святково прибраному залі, відбулася урочиста зустріч з Павлом Тичиною, де він виступив з промовою, слухав концерт.

Під час перебування в Стеблеві Павло Тичина ознайомився з пам'ятними місцями селища та його новобудовами. Увагу поета привернула місцева ГЕС, що була на той час у республіці однією з найбільших між­колгоспних електростанцій. Відвідав поет і будинок, у якому довгий час жив Нечуй-Левицький, оглянув мальовничі місця Надросся.

Невдовзі у депутатській папці П.Тичини, за свідченням «Літературної України», з'явилися документи, в яких порушувалося питання про створення літературно-меморі­ального музею І.С.Нечуя-Левицького на його батьківщині. А восени 1960 р. в урочистій обстановці цей музей було від­крито.

Зустрічався зі своїми виборцями Павло Тичина і у Корсуні-Шевченківському, і в Городищі. Корсунці показували поетові музей, чудовий парк над Россю, де свого часу, відпочиваючи, творив великий Кобзар. На згадку про перебування у славному міс­ті над Россю фотокореспондент місцевої га­зети сфотографував Павла Григоровича в колі корсунців біля мо­гили художника Івана Сошенка.

...Багато збігло води у нашій Росі відтоді, як їй вклонився Павло Тичина. Та пам'ять про видатного митця сучасності не згасає у серцях корсунців і стеблівців.

Використана література:

1. Хаврусь С.Л. “Рось, Рось, чудова, прекрасна!” //Українська мова і література в школі. – 1988. - №1. – С.59-60.


Леся Українка

(1871-1913)

Леся Українка — осяйна зоря української літератури — бувала на Черкащині. Ще дівчинкою, спосте­рігаючи освячення води в річці Стиру на Водохреще, вона перемерзла і заслабла на туберкульоз кісток. Потреба в лікуванні приводила поетесу і в наш край.

Леся зупинялася в Каневі та на Чернечій горі в травні 1891 р. на шляху з Одеси до Києва після ліку­вання в Криму. Пароплав, на якому вона пливла, зупинявся на приста­нях Бужин, Богун, Налісні, Черкаси, Красне, Сокирне, Бубків, Хрещатик, Прохорівка і Трахтемирів.

У грудні 1898 р. німецький хірург Е.Бергман побував в Умані на виклик однієї багатої родини для лікування хворої. 6 грудня Леся Ук­раїнка приїздила до Умані порадитися з Бергманом щодо можливої опера­ції. Того ж дня вона писала своїй дядині Л. Драгомановій:

— Люба дядино! Оце знов писати­му без толку, бо знов спішуся. Сеї ночі виїжджаю екстренно з Києва в Умань, щоб піймати там проф. Бергмана, до якого я збиралась в Бер­лін. Се щасливий випадок, бо Берг­ман визваний в Умань на операцію, і треба сей випадок ловить. Таким способом завтра буде рішено, чи можна мені робить операцію, чи ні. Коли ні, то я і не рипатимусь в Берлін, а коли можна і слід, то вже вибиратимусь як треба, знаючи, на який кінець. Дуже я рада, що се так виходить, — може, воно еканомізує багато грошей, часу і нервної втра­ти... В Умані не засиджусь, думаю післязавтра вернутись...»

Зустріч між поетесою й Бергманом відбулася не в Умані, а в Козятині. З піднесеним «настроєм, з надією на кращі перспективи» Леся Українка повернулася з Умані до Києва.

Зустріч із Бергманом покращила на­стрій поетеси і вона вирішила поїхати до Берліна на операцію. «Приїхавши з Умані, — писала Леся ма­тері 29 грудня, — починаю збира­ти відомості про Берлін. Здоров'я моє добре, я була трохи простудилась після Умані (капосно було надворі), захрипала сильно, aле то вже минулось... Головне, що припадків не було, може через те, що настрій «повышенный» після розмови з Бергманом. Аж мені самій див­но, що я так уже зовсім не боюсь операції, але ж у людей якось прийнято боятись таких речей. Може, се я так через те, що сам Бергман не страшний, нема у нього і сотої долі тієї важності, що у наших «світил».

Операція правої ноги в берлінсь­кій клініці проф