Реферат: Матеріали до ле кцій з навчальної дисципліни «Історія України» для студентів перших курсів денної форми навчання

Матеріали до лекцій з навчальної дисципліни «Історія України» для студентів перших курсів денної форми навчання

Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України


Тема 2. Україна в XIV-XVIII ст. Українські землі за

литовсько-польської доби


Європейський розвиток у XIV—XVII ст. характеризувався розпадом феодальної системи, поступовим усуненням кріпосного права, консолідацією націй. На світову арену впевнено вийшли сильні та монолітні державні об'єднання — Московське князівство, Польське Королівство, Велике князівство Литовське, налаштовані на розширення своїх володінь. На той час українські землі переживали занепад державності, що було спричинено як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками.

Іноземне поневолення західноукраїнських земель перервало процес формування незалежної державності українського народу.

Литовські племена здавна були північно-західними сусідами східних слов’ян. Саме в середині ХІІІ ст. в Поніманні склалась раньофеодальна держава – Литовське князівство.

Вже за Міндовга (1230-1263) Литва включила в себе Чорну Русь, головне місто якої Новгород-Литовський на певний час став столицею держави. Зростаючи й далі за рахунок західних руських земель, Литва переймала їх більш високу культуру і досвід політичної організації.

В кінці 1350-х рр. Ольгерд зайняв Брянськ і просунувся на сіверські землі. У 1362 р. добровільно визнав владу Литви київський князь. Поповнені киянами литовські війська того ж року зайняли Переяславщину, на Правобережжі розбили невеликі орди подільських татар, які підтримували Польщу в її протистоянні з Литвою, і зайняли Поділля.

Литовським успіхам в Україні сприяли феодальні усобиці в Золотій Орді (там в 1359-1361 рр. змінилося сім ханів). Однак монгольська держава не настільки ослабла, щоб так легко змиритися з втратою українських земель. Відносини між Ордою і Литвою в цей час ґрунтувалися на договірній і взаємовигідній основі: монголи погодилися на поширення політичного контролю Литви на всю Південно-Західну Русь за умови збереження данинної залежності цієї території від Орди.

Приєднавши більшість сучасних українських, білоруських і частину російських земель, Литва стала великою феодальною державою, яку самі литовці називали Велике князівство Литовське, Руське й Жемайтійське. Руські землі становили 9/10 загальної площі князівства.

Не полишала без уваги українські землі й Польща. Вона постійно втручалася в внутрішнє життя Галицько-Волинського князівства. У 1340 р. після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія II, який дуже зблизився в останні роки життя з поляками, польський король Казимир III захотів прибрати до своїх рук галицько-волинські землі. 1349 р. з допомогою угорського короля Людовика Казимирові вдалося захопити Львів і вивезти до Польщі коронаційні відзнаки поневолених галицьких земель.

Та Польща зіткнулася в Галичині з двома проблемами: опором місцевого боярства й спробою Литви поширити свою владу на цей край. Керуючись високою метою захистити католицизм від язичників-литовців та схизматів-украінців, Казимир вів тривалі кровопролитні польсько-литовські війни, у результаті яких приблизно 1366 р. вся Галичина й частина Волині, а також понад 200 тис. українського населення опинилися під владою Польщі.

Литовське князівство утворилося в XIII ст. У XIV ст., за князя Гедиміна (1316-1341 рр.) та його синів Любарта і Ольгерда (1345-1377 рр.) Литва здобула більшу частину білоруських, українських, частину російських земель. Так утворилося Велике князівство Литовське, у складі якого руські землі становили 9/10 території.

Причини швидкого підпорядкування Литвою руських Земель: руські землі були ослаблені золотоординським ігом; населення руських земель віддавало перевагу Литві перед Ордою, у протистоянні між цими державами виступало на боці Литви; успішним діям Литви сприяло ослаблення Орди і її розкол на ворогуючі частини внаслідок феодальних усобиць 1360-1370-х рр.
Литовські князі, щоб забезпечити управління величезними завойованими територіями, майже не втручалися у життя українських земель. "Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо " - таким був принцип їх правління. Литва не змінила адміністративно-територіального устрою українських земель. На чолі удільних князівств замість Рюриковичів були поставлені переважно представники литовської династії Гедиміновичів (сини і племінники Ольгерда). Литва потрапила під великий культурний вплив своїх слов'янських підданих - литовські князі прийняли православну віру, вживали староруську мову, складали закони на основі "Руської правди"'. Литовські роди зливалися з руською знаттю. Уряд Великого князівства Литовського не перешкоджав місцевому населенню у збереженні і розвитку національних особливостей. В рамках литовсько-руського об’єднання українські землі зберігали важливі елементи своєї державності: територію, суспільно-політичну організацію, військо, фінанси, судову систему, податки тощо. Включення українських і білоруських земель до складу Великого князівства Литовського змінило суспільно-політичний устрій цих територій. Так, місцевих феодалів із роду Рюриковичів замінили представники литовської великокняжої династії. У невеликих князівствах влада належала місцевим українським князям. Удільні князі перебували у васальній залежності від великого литовського князя, несли військову службу, сплачували данину. Повноваження удільних князів на місцях були досить великими, удільні князівства являли собою справжні автономні утворення. Волості, що складали територію удільного князівства і роздавались у давньоруську добу на правах умовного утримання князем-васалом, тепер підпорядковувались удільним князям Гедиміновичам. Вони здійснювали фіскальне, судово-адміністративне та військове управління у волостях-повітах через своїх намісників. ^ До військової служби залучалася велика кількість представників різних верств населення, що супроводжувалося відповідною роздачею землі в умовне володіння. ^ Розмежування між станами стало спадковим і майже непереборним. Структура соціально-станової ієрархії ставала досить складною.
Нова влада дуже обережно вносила зміни в суспільне й політичне життя Галичини. Поряд з польською й далі використовувалася староукраїнська мова, діяли деякі норми давньоруського права, чимало українців зберегло свій статус у суспільстві, в обігу була власна монета. Але після активної підтримки Римом політики колонізації ситуація на українських територіях стала змінюватися. Казимир щедро роздавав українські землі польським, німецьким та угорським феодалам, заохочуючи їх до королівської служби.

Польська й латинська мови стали офіційними, посадовців призначав тільки король. На теренах Галичини було створене Руське воєводство, яке вважалося польською провінцією.

Щоб зберегти свої привілеї та здобути рівне з поляками правове становище, частина галицьких бояр почала переходити в католицьку віру, але більша стина українського населення зберегла свою православну віру.

Посилилася експлуатація українських селян, які з часом перетворювалися на кріпаків. Посилювалася панщина. Виник новий тип господарства – фільварок, основою якого було виробництво хліба на продаж.

У 1557 р. Було прийнято «Установу на волоки», що сприяла переділу великокняжої та селянської землі. Ця реформа руйнувала сільську громаду та пов’язану з нею общинну форму землекористування. Посилювалося майнове розшарування селянства.

Отже, фільваркова система, зумовлена розвитком товарно-грошових відносин, призвела до зміни правового статусу селянина, поступово перетворивши його на кріпака.

З приходом Литви провідну роль в українських землях почало відігравати Київське князівство. З одного боку, влада в Києві перейшла від Рюриковичів до литовської династії Гедиміновичів. З іншого боку, в Київському князівстві збереглися традиції руської державності: київські князі литовського походження, спираючись на руську знать, наполегливо прагнули до утвердження автономії своїх володінь. Вони мали титул "з Божої ласки князів Київських", карбували власну монету, вдавалися до самостійних зовнішньополітичних акцій. Розширилася територія Київського князівства, зросли його авторитет і вплив в українських землях.
Автономія українських князівств посилювала сепаратистські тенденції, відкривала перспективи виходу князівств з-під влади литовського центру. Щоб не допустити цього, Литовський уряд у другій пол. XV ст. взяв курс на ліквідацію удільних князівств. Вони перетворювалися на звичайні провінції (воєводства) на чолі з намісниками, що призначалися великим Литовським князем. У 1471 р. було ліквідоване Київське князівство. Після смерті у 1340 р. останнього галицько-волинського князя Юрія II Болеслава між Польщею і Литвою розпочалася боротьба за українські землі. Проте, з кін. XIV ст. ряд зовнішніх і внутрішніх обставин спонукали ці держави до об'єднання. У цьому об'єднанні виділяють два основних етапи - Кревська унія 1385 р., яка започаткувала об'єднання Литви і Польщі, і Люблінська унія1569 р., яка завершила їх об'єднання в одну державу - Річ Посполиту Обласні та земські грамоти литовських князів. Литовські статути. Судебник Казимира 1468 р. Найбільше значення для історії мають Обласні та Земські устави, які були підстановими законами для земель, кон­ституційною хартією. Земські устави — це законодавчі акти для всієї людности з метою з'ясувати відношення її до держави і до місцевих органів. Дійшло до нас 13 грамот. Найстарша — Ягайла 1424 чи 1430 року Луцькій землі, якою він надає давні права — однакові для всіх мешканців, без різниці віри. Решта грамот пізні­ших часів — Великого князя Олександра, Сігізмунда 1 — всі вони повторюють старі права. Всі грамоти, на думку історика М. Чубатаго, з'явля­лися тоді, коли необхідні були зміни, коли усувалися удільні князі і замінялися намісниками Великого князя; щоб заспокоїти люд­ність — видавалося ці грамоти-конституції. З часом у зв’язку з потребою зуніфікувати діючі закони для вживання їх в судах почали формувати збірники законів Великого князівства Литовського. Було створено Судебник Великого князя Казимира 1468 р. та Литовський Статут — в його трьох редакціях: 1529, 1568 та 1589 рр. Судебник Великого князя Казимира був укладений урядовцями-правниками великокнязівської канцелярії і стверджений на про­вінційному соймі у Вільні 1468 року. Зміст його стосується маєтко­вих прав, порушення границь, наїздів, уведення рабів, крадіжок, панського суду над селянами. В ньому видно суміш старих україн­ських та нових станових понять. Дещо взято з «Руської Правди», але кари значно суворіші: кара смерті, невідома «Руській Прав­ді». В цілому Судебник не вичерпував навіть карного права. Литовський Статут виник тоді, коли дрібна шляхта почала вимагати єдиного права. На ці вимоги Сігізмунд 1 на соймі 1522 р. окремим декретом заповів, що буде укладене загально­зобов'язуюче право. 1529 р. Литовський Статут було санкціоновано. Він зрівняв шляхту в єдиний стан, відійшов від звичаєвого права, яке замінив єдиним писаним законом. Перша редакція заступає інтереси більших магнатів і поважає права селян. Друга редакція — 1568 р. — збільшує права дрібної шляхти і одночасно обмежує права селян. Третя редакція — 1589 р. — стоїть на сторожі шляхетських прав, зрівняних уже в один стан, і виявляє негацію прав селян. Прав міщанства і духовенства Литовський статут майже не порушує: він є чисто шляхетським кодексом. Виданням Литовського статуту 1589 року закінчено процес уні­фікації сепаратних правних систем давніх руських земель та Литов­ського князівства. Своїми правничими якостями Литовський статут був вищий від багатьох сучасних йому західньоевропейських кодек­сів, і в Україні мав правне значення до першої чверти XIX ст. — на Полтавщині та Чернігівщині. Причинами укладення Кревської унії 1385 р. було: прагнення Литви і Польщі об'єднати зусилля перед небезпекою з боку могутнього Тевтонського ордену, який панував на Балтійському узбережжі, з боку Московського князівства, авторитет якого зростав після перемоги над татарами в Куликовській битві 1380 р., з боку Кримського ханства: пошуки великим князем литовським Ягайлом (1377-1392рр.) союзника для зміцнення свого становища. Це була шлюбна унія - литовський князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і був проголошений польським королем; внаслідок цього припинялися сутички між Польщею і Великим князівством Литовським, а їх збройні сили об'єднувалися. Унією передбачалося приєднання Великого князівства Литовського до Польщі. Проте, у результаті прагнення литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишилася окремою державою, влада в якій безпосередньо належала кузену Ягайла - князю Вітовту (1392-1430 рр.). ^ За умовами унії Литва, яка була останньою язичницькою країною в Європі, прийняла католицтво. Наслідки унії Позитивні - об'єднання зусиль двох держав допомогло розгромити Тевтонський орден і зупинити просування німців у слов 'янські землі (битва при Грюнвальді 1410р.). ^ Негативні - посилювався вплив поляків в Україні, почалося насильницьке насадження католицтва. Польща прагнула повністю підкорити Велике князівство Литовське. Прагнучи оволодіти всією Руссю, Вітовт вдався до протиборства з Золотою Ордою Здійснивши два переможних походи у 1397 р. та 1398 р., він досяг гирла Дніпра та Дону, розбив ворожі війська в Криму. Проте третій похід закінчився невдало. У 1399 р. у битві біля р. Ворскли чисельніші сили золотоординських ханів завдали нищівної поразки військам Вітовта, більшість яких складали ополчення Київщини, Волині, Поділля. На Ворсклі війська великого литовького князя стали на захист золотоординського хана Тохтамиша, скинутого з престолу внаслідок конфлікту з Тимуром (Тамерланом). Вітовт сподівався на допомогу Тохтамиша в оволодінні Московським князівством. Поразка на Ворсклі похитнула позиції князя і змусила його відновити унію з Польщею. За умовами Віленської унії 1401 р. визнавалася васальна залежність Литви від Польщі, а після смерті Вітовта мала відбутися інкорпорація Великого князівства Литовського, передбачена Кревською унією. Вітовт упродовж свого майже 40-літнього (1392-1430 рр.) правління зумів поставити аморфний конґломерат земель, що склався в Ольґердову добу, у більшу залежність від великого князя. Жертвами зініційованих ним централізаторських акцій стали й володарі українських удільних князівств. Упродовж 1393-1395 рр. Вітовт одного за одним позбавив влади українських шляхтичів. На їхнє місце були посаджені або намісники (як у Луцьку), або залежні від Вітовта князі-державці. Твердою рукою він придушував сепаратистські настрої. Авторитету Вітовтові додавала й показна зовнішня політика. З'єднаним польсько-литовським силам (що мали у своєму складі також київську, кременецьку і стародубську корогви) вдалося розгромити рицарське військо Ордену у знаменитій битві 15 липня 1410 р. під с. Ґрюнвальдом. У роки "Великої війни" (1409-1411 рр.) Польща й Литва виступили союзниками у боротьбі проти Тевтонського ордену. Кульмінаційним моментом цієї війни стала Грюнвальдська битва (15 липня 1410 р.). Союзне військо, у складі якого були і полки з українських земель, розгромило хрестоносців. Після Грюнвальдської битви посилилося прагнення Литви до державної незалежності від Польщі. У 1413 р. було підписано Городельську унію, за якою Велике князівство Литовське визнавалося незалежною державою, хоча зверхність Польщі над ним зберігалася: обрання великого князя контролювалося і затверджувалося польським королем. Литовська католицька знать урівнювались у правах з польською шляхтою. Зміцнивши свої позиції, Вітовт відновив успішну боротьбу з ординцями. За його підтримки до влади в Золотій Орді прийшла династія Тохтамиша, що дало можливість Литві розширити свої володіння на Півдні України. Вздовж узбережжя Чорного моря між Дністром і Дніпром були зведені укріплені містечка, серед яких - Хаджибей (нині Одеса, 1415 р.) та Дашів (нині Очаків, 1430-і рр). ^ На вересень 1430 р. планувалася коронація Вітовта, яка, внаслідок протидії з боку Ягайла, так і не відбулася.
Остаточна ліквідація залишків автономії України. Свидригайло Ольгердович повів боротьбу проти посилення Польщі, за незалежність Великого князівства Литовського. У своїй політиці князь Свидригайло спирався на українську знать, що зумовило невдоволення литовських феодалів-католиків й існування в наступні 4 роки в межах Великого князівства Литовського двох держав - власне Литви і "Великого князівства Руського". Перше очолював Сигізмунд, друге - Свидригайло. Вирішальна битва між руськими та польсько-литовськими військами відбулася у 1435 р. під Вількомиром. Війська Свидригайла були вщент розбиті, самому князеві довелося рятуватися втечею. Свидригайло зрікся титула князя Великого князівства Руського, однак перманентна війна тривала до 1440 р.
Великим князем Литовським було обрано сина короля Ягайла - 13-річного Казимира Ягайловича (1440-1492 рр.), який у 1444 р. став і королем Польщі. Таким чином, об'єднання Литви і Польщі було відновлене у формі персональної унії. Казимир визнав за Свидригайлом номінальний пожиттєвий титул великого князя і можливість володіти відновленим Волинським князівством. Казимир мусив визнати і відновлення удільності Київського князівства, до влади в якому повернулася династія Олельковичів, заснована Володимиром Ольгердовичем. Та з часом автономія українських князівств була ліквідована. Скориставшись із смерті Свидригайла та Семена Олельковича, він ліквідував Волинське (у 1452 р.) та Київське (у 1471 р.) князівства. На українські землі поширюється воєводський устрій.
З початку свого утворення Велике князівство Литовське складалося з удільних князівств, а також областей, що знаходяться в федеративних відносинах з центральною владою і з територій власне Литви до частини білоруських земель. Особливий статус мали Київська, Волинська та Подільська землі. Ними керували князі - намісники. У XV ст. Вітовт створив нову політико-адміністративну систему. Великі васальні князівства були перетворені на воєводства, або повіти. У Велике князівство входило шість воєводств: Віленське, Трокського, Київське, Полоцьке, Вітебське, Смоленське і (з XVI ст.) Два староства - Жемойтское й Волинське.

На чолі місцевої влади у воєводствах стояв воєвода. Його заступниками були каштелян, що командував військовими підрозділами до воєводстві, а також подвоєвода , що завідував канцелярією. Городничий відповідав за ремонт і зміцнення воєводського замку, ключник наглядав за збором податків і т.д. У повітах на чолі адміністрації стояв староста, у містах - війт. Сільська адміністрація була представлена тіунами, сотниками, старцями та ін

Основою великокнязівського війська була загальне ополчення, так зване «посполите рушення». Військовозобовязаними були всі чоловіки, які мали на власності землю. Зі своїх земельних володінь шляхтич мусив виставляти озброєного та навченого ратника.

У XV ст. — першій половині XVI ст. на Україні тривав дальший розвиток торгівлі, зумовлений піднесенням продуктивних сил, поглибленням суспільного поділу праці, зростанням товарного виробництва, спрямованого як на внутрішній, так і на зовнішній ринок. Внутрішня торгівля відбувалася в суворих межах середньовічної регламентації: згідно із законом складського права приїжджі купці зупинялися в містах, які цим правом користувалися, і продавали свої товари на умовах, визначених місцевим купецтвом; при цьому приїжджі купці мусили користуватися лише певними шляхами й сплачувати на них мита та інші торговельні збори.

У великих містах існували спеціальні торговельні ряди (у Києві, наприклад, - хлібні та рибні, у Луцьку, Львові, Кам'янці — суконні ряди). Торжища виникали також у великих селах, переважно біля монастирів. Визначну роль у розвитку внутрішньої торгівлі відігравали ярмарки, які відбувалися у певні дні у великих містах. Економічний розвиток українських земель зумовив і розвиток зовнішньої торгівлі. За кордон вивозили полотно, пояси, шапки, хутряні вироби, мечі, ножі, стріли, ювелірні вироби. Велике значення мало розширення економічних зв'язків України з Росією, ганзейськими містами та генуезькими містами-колоніями в Криму. З кінця XIV ст. пожвавлюється торгівля Києва та інших українських міст з Твер'ю, Новгородом, Москвою. В Києві існували двори-колонії російських, грецьких, польських, турецьких, італійських купців. Інтенсивно торгували з Кафою, Львовом і Луцьком. Значних розмірів досягла торгівля українських міст з країнами Центральної та Західної Європи. З кінця XV ст. зростає роль Гданська, через який до Західної Європи з України вивозилося збіжжя, продукти лісового промислу.

Розвиток товарно-грошових відносин зумовили зміни і в структурі поміщицького господарства на Сході Європи, зокрема в Речі Посполитій. Протягом XVII ст. Україна залучається до балтійського експорту сільськогосподарських продуктів (через Гданськ). Піднесення міст і мануфактур в Європі викликало попит на український хліб і промислову сировину.

Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав польських феодалів до перетворення своїх маєтностей на фільварки, тобто до запровадження власного господарства. Така перебудова аграрних відносин стала можливою за умов зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва й кріпосного права (безпосередньої влади феодала над селянами). Феодальна держава та панство шукали шляхів збільшення прибутків від своїх маєтків насамперед за рахунок посилення експлуатації селянства.

Внаслідок освоєння окраїн - Наддніпрянщини і Побужжя — та піднесення фільваркового господарства протягом другої половини XVI - першої половини XVII ст. на Україні значно зросла площа оброблюваних земель. Культурне землеробство поширювалося на нові місцевості Східного Поділля, на південну частину Київщини й Лівобережжя, Слобідську Україну. Найрозвинутішими в цьому відношенні були Волинь, Галичина, Західне Поділля - тут панувало трипілля.

У внутрішній торгівлі значну роль відігравали місцеві торги та ярмарки, що відбувалися у містах і містечках, визначених королівськими грамотами - привілеями. Деякі ярмарки (у Києві, Львові, Кам'янці, Луцьку) мали загальноукраїнське значення. Сюди з'їжджалося і купецтво із сусідніх країн. У містах розвивалася постійна торгівля, зростало число крамниць.

Підносилася зовнішня торгівля. Тісними були економічні зв'язки українських земель з Росією. Україна торгувала із Західною Європою через Краків і Прибалтику. Особливо важливу роль в експорті українських товарів (хліба, вовни, воску тощо) відігравав Гданськ. Через нього ж на Україну йшов європейський і східний експорт.

Таким чином, незважаючи на посилення феодально-кріпосницької системи, протягом XIV — першої половини XVII ст. у соціально-економічному становищі України сталися значні позитивні зрушення. Саме у вказаний період українські селяни, козаки, міщани освоїли великі простори Правобережної та Лівобережної України, заселивши їх і заснувавши сотні сіл, слобід, міст і містечок.

На відновлення держави аристократичні кола покладали надію на підтримку московського князя. Змовники мали за мету возвести на великокнязівський стіл Михайла Олельковича, а у разі ж невдачі - приєднати до Московського князівства руські землі вздовж р. Березини. Змову було викрито.
Після смерті Казимира у 1492 р. воєнна активність Москви істотно зросла, російські війська почали наступ на смоленські та Чернігово-Сіверські землі. Московський князь Іван III мотивував свої дії необхідністю захисту православних від релігійних переслідувань і насадження католицтва. В результаті війни з Литвою (1500-1503 рр.) Москва закріпила за собою всю Чернігово-Сіверщину, не відмовившись, однак, від подальшого просування в руські землі. Воєнні дії активізували визвольний рух в українських землях. Він пов'язаний з іменем князя Михайла Глинського. Разом зі своїми братами Василем та Іваном у 1508 р. Михайло Глинський очолив повстання руської та білоруської знаті, невдоволеної пануванням Литви. Причини поразки повстання слід шукати як у відсутності обіцяної допомоги із зовні - з боку кримського хана та московського князя, так і у відсутності глибоких соціальних коренів. На початок XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське близьке до занепаду. У 1522 р. Москва відібрала у нього Чернігів і Стародуб на північному сході України. А у 1549 та 1552 рр. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар. У 1562-1570 рр. наростаюча криза сягнула критичної межі, коли Литва вступила в нову тривалу війну з Московським царством. Виснажені величезними воєнними витратами й опинившися перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі по допомогу. Польща натомість вимагала об'єднання в одне політичне ціле з Литвою, Побоюючись поступитися своїм панівним становищем перед польськими конкурентами й занепокоєні небезпекою зростання католицьких впливів, литовські та українські магнати опиралися остаточному злиттю з Польщею. Але невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючися здобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали. 1569 року в польському місті Люблін відбувся спільний польсько-литовський сейм. Протягом кількох місяців представники різних політичних угрупувань вели напружені суперечки щодо тексту підсумкового документа. Зрештою перемогу здобули прихильники унії. За Люблінською унією: • Польща та Литва об'єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту, назва якої відображала специфічну форму монархії на чолі з королем, що обирався шляхетським сеймом; • на чолі нової держави ставав один правитель, який отримував титул короля польського та великого князя литовського; • король мав обиратися спільним польсько-литовським сеймом і коронуватися в Кракові; • створювалися спільні сейм і сенат; • до обігу запроваджувалася монета; • польська шляхта одержувала право володіти землями в Литві, а литовські можновладці — у Польщі; • Польща та Литва мали проводити спільну зовнішню політику. Згодом до унії Польщі та Литви також приєдналося королівство Пруссія. Новостворена об'єднана держава отримала назву Річ Посполита Польська. Литовське князівство, у складі якого залишилися здебільшого литовські та білоруські землі, зберегло певну автономію, воно мало свою виконавчу владу, фінансову систему та закони. Люблінська унія 1569 р. стала для українців подією величезної ваги. Попри всі свої недоліки Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало для них сприятливі умови існування. Українські князі хоч і підпорядковувалися литовцям, однак мали великий вплив у суспільній, економічній, релігійній та культурній царинах життя. Проте, як свідчила доля Галичини, що першою потрапила під владу Польщі, з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності. Знать окремих українських земель кілька разів робила спроби стати на захист своїх інтересів. Але чужоземне й насамперед польське панування породило нове явище - культурну асиміляцію української знаті панівною державою. Поступово ототожнюючи власні прагнення з потребами держави, що виявила готовність іти їй назустріч, українська шляхта втрачала здатність боронити місцеві інтереси. В об'єднанні православної й католицької церков були зацікавлені польський король і Папа Римський. У 1596 р. в Бересті була проголошена церковна унія — об'єднання православної церкви з католицькою, унаслідок чого утворилася нова — уніатська церква (греко-католицька). Основними умовами Берестейської унії стало прийняття католицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина; визнання зверхності Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви. Збереження православної візантійської обрядовості та юліанського календаря; проведення богослужінь церковнослов'янською мовою; виборне право на заміщення митрополичної та єпископської кафедр із наступним затвердженням обраних духовних осіб світською владою; збереження за нижчим духовенством права одружуватися, на відміну від обов'язкової безшлюбності латинського духовенства; підтвердження східних принципів організації чернечого життя; зрівняння у правах руського духовенства з латинським у Речі Посполитій: звільнення від сплати податків, право займати державні посади, надання єпископам прав сенаторів; навчання у школах і семінаріях на україно-білоруських землях повинно проводитися грецькою та слов'янською мовами; підпорядкування братств єпископам. Діяльність православної церкви в Речі Посполитій було заборонено, закривалися православні храми та парафіяльні школи, що діяли при них, православні монастирі та церкви передавалися католикам або уніатам (греко-католикам), ченці та священики зазнавали переслідувань з боку польської шляхти. Проти церковної унії виступили народні маси, частина знаті на чолі з князем Василем Костянтином Острозьким, братства. Це змусило Польщу в 1632 р. знову дозволити легальне існування православної церкви. Отже, релігійна ситуація в Україні наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. була складною і драматичною. Як у Західній Європі в XVI ст. від католицизму відокремився протестантизм, так в Україні й Білорусії від православної церкви відокремилася греко-католицька.
На українську територію нові форми соціального та правового життя, у тому числі принципи шляхетської демократії, міського самоврядування поширювалися через Польщу. Українські землі, на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній та соціально-правовій системі нової держави.

Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого стало стрімке ополячення української шляхти.

Залучення України через господарський комплекс Речі Посполитої до міжнародної системи економічного життя призвело до остаточного закріпачення селян, зосередження торгівлі в руках шляхти. Прагнучи інтенсифікувати сільське господарство і зорієнтувати його на потреби зовнішнього ринку, поляки утворювали власні господарства, що називалися фільварками. Під фільварки відводилися кращі землі, а їх розвиток забезпечувався за рахунок панщини — примусової праці селян. Розгортання фільваркової системи зменшило селянські наділи, призвело до збільшення панщини, втрати селянами права вільного переходу від одного пана до іншого.

Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади, у містах православні українці усувалися від участі в самоуправлінні, українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські.

В установах панувала тільки польська мова та латина як мова освіти, судочинства, діловодства.

Польська експансія наклала певний відбиток на соціальну й державно-правову еволюцію українського суспільства. Панівна верхівка суспільства (магнати й шляхта) являла собою соціаль­ну базу полонізації українських земель. Після Люблінської та Берестейської церковної уній процес приєднання українських феодалів до польського панства й польської культури відбувався ще інтенсивніше.

Економічним підґрунтям цих процесів був перерозподіл зе­мельних багатств на користь групи польських, литовських, а також українських феодалів, які, попри національне походження, належали до польської політичної еліти і являли собою вищий соціальний стан Речі Посполитої. Третім Литовським статутом їм надавалося право юрисдикції не лише щодо селян, а й залежних від них фео­далів. Самі ж вони користувалися правом широкого судового імунітету й підлягали юрисдикції лише королівського суду.

Найчисленнішою групою феодального стану на українських землях була шляхта. Соціальне становище шляхти тривалий час було невизначеним і постійно змінювалося. Розрізненість і недостатня освіченість єднала значну кількість її представників з нижчими соціальними прошарками — заможними селянами й міщанами. Протягом першої половини XVI ст. неодноразово здійснювалися намагання, спрямовані на те, щоб виокремити шляхту й підвищити її соціальний статус (1522 р.— постанова сейму про “вивід” шляхти; 1528 р.— перепис шляхти; 1545, 1552 pp.— складання списків шляхти під час ревізій-люстрацій замків і староств).

Остаточному ж формуванню шляхетського стану сприяла аг­рарна реформа, проведена за “Уставою на волоки”(1557 p.). Відтепер особи, які не мали змоги документально підтвердити своє шляхетське походження, позбавлялися шляхетства. Еконо­мічною основою процесу відокремлення шляхти від інших станів став розвиток господарських фільварків. Фільварки являли со­бою господарства шляхтичів, які оброблялися закріпленими за ними селянами. Шляхтичі осідали на кращих угіддях за рахунок насильницького загарбання общинних земель, примусового вилучення чи зменшення розмірів селянських наділів.

Посилення політичної ролі й економіко-господарських функцій шляхти призвело до встановлення режиму “шляхетської демократії”. Постановами сейму в 50-60 роках XVI ст. шляхту фактич­но зрівняли в правах із магнатами.

Духовенство становило окрему суспільну верству, до якої належали не тільки священики, а й їхні родини, весь церковний люд. Усі вони підлягали суду єпископа. Належність до соціальної верстви духівництва була спадковою. З утворенням Речі Поспо­литої православна церква втратила привілейоване становище, а після Берестейської церковної унії опинилася під загрозою пов­ного знищення. Польська влада контролювала призначення на вищі церковні посади, віддаючи перевагу “слухняним” священ­нослужителям. Православних усунули від участі в управлінні державою, їх не призначали на вищі адміністративні посади на місцях. За умов посилення католицької експансії православна церква взяла на себе місію політичної репрезентації українсько­го народу, охоронця національних прав і традицій.

Спроби польських феодалів ліквідувати православ’я і замінити його католицизмом наштовхнулися на шалений опір українського населення, яке крім магнатів, залишилося вірним православ’ю. Загальновизнаним лідером православного населення України у другiй половинi XVI – на початку XVII ст. був князь Костянтин Острозький, один з найбагатших магнатів Речi Посполитiй. Центрами релігійної боротьби стають братства – громадcько-політичнi релігiйнi об’єднання міщан, шляхти і духовенства.

Наприкінці XVI ст.  ситуація стала дуже напруженою. Обговорювалася ідея унії. Польськi феодали хотiли об’єднати католицьку та православну церкви під зверхністю римського  папи. К. Острозький виступав за об’єднання всіх християнських церков на рівних засадах. Ініціаторами унії стали вищі ієрархи  української православної церкви: київський митрополит Михайло Рогоза та єпископи.

У 1596 р. у Бресті одночасно зiбралося два церковнi собори. Один був проти унії (2 єпископи, закордоннi православнi ієрархи, десятки представників знаті, 200 священиків і мирян), а другий за унію (4 єпископи, кілька католицьких сановників і королівських, урядовців). Не домовившись мiж собою, цi собори прокляли один одного. Один з них офіційно проголосив унію, що призвело до розколу в українськiй православнiй церквi.

Королiвським урядом офіційно була визнана уніатська церква, а православна церква фактично офiцiйно не визнавалася. На початку XVII ст. Українська православна церква втрачає своїх ієрархiв, перетворившись на армію без генералів. Посилювалися утиски з боку магнатів, гоніння на православне духовенство. Українське населення вперто і рішуче захищало православ’я. Активну участь в цьому взяло українське козацтво. Всі козацькі повстання виступали проти унії, за православ’я. Особливо видатною була роль П. Сагайдачного.

Боротьба між православними, уніатами та католиками все більше розпалювалася. Щоб пригасити пристрасті і враховуючи реалії, новий король Володислав IV (1632-1648 рр.) у 1633 р. видав «Статті для заспокоєння руського народу», за якими офіційно визнавалося існування в Речi Посполитiй