Реферат: Дмитро Мирон-„Орлик”

Дмитро Мирон-„Орлик”

Ідея і Чин

України





ЗМІСТ

І. ОСНОВИ СВІТОГЛЯДУ------------3

II. ГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ----------5

УКРАЇНСЬКА ДУХОВНІСТЬ ТА СВІТОГЛЯД НА ТЛІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ----------7

УКРАЇНСЬКА ДУХОВНІСТЬ І СВІТОГЛЯД С.У.З.-----------19

III. ФІЛОСОФІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ------------23

ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ ЯК ФІЛОСОФІЯ ЧИНУ, ЗУСИЛЛЯ ТА ТВОРЧОСТІ--------23

IV. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ---------25

V. СОЦІОЛОГІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ---------27

ТРАДИЦІОНАЛІЗМ, КОНСЕРВАТИЗМ І СКРАЙНІЙ ФУТУРИЗМ. ТРАДИЦІЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ.-----------31

ЗНАЧЕННЯ СУПЕРЕЧНОСТЕЙ, БОРОТЬБИ, ВІЙН, РЕВОЛЮЦІЙ І СУПЕРНИЦТВА В СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ.-----------33

СУСПІЛЬНІСТЬ І ОДИНИЦЯ-----------35

ПРОБЛЕМА ПРОВОДУ, ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ Й ЗОРГАНІЗОВАНОСТІ-------39

НАЦІОНАЛІЗМ І ДЕМОКРАТІЯ-------46

НАЦІОНАЛІЗМ І ЛІБЕРАЛІЗМ--------50

НАЦІОНАЛІЗМ І АНАРХІЗМ--------51

НАЦІОНАЛІЗМ І СОЦІАЛІЗМ------52

НАЦІОНАЛІЗМ І КЛАСОКРАТИЧНА ДОКТРИНА ЛИПИНСЬКОГО. РЕВОЛЮЦІЯ І РЕАКЦІЯ------55

НАЦІОНАЛІЗМ І ФАШИЗМ----------58

НАЦІОНАЛІЗМ І НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІЗМ-------60

НАЦІОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ Й СОЦІОЛОГІЯ НАЦІЇ-------61

НАЦІЯ Й РОДИНА--------63

НАЦІЯ Й ЗЕМЛЯ-------65

НАЦІЯ Й НАРІД------66

НАЦІЯ Й ПРАВО-------67

НАЦІЯ Й ЛЮДИНА------68

НАЦІЯ Й ЛЮДСТВО------69

НАЦІЯ Й ДЕРЖАВА----70

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ Й РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ ДУМКИ-------75

НАЦІОНАЛІЗМ І ПАТРІОТИЗМ. ПСИХОЛОҐІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ПОЧУВАНЬ-------77

НАЦІОНАЛІЗМ І ІМПЕРІАЛІЗМ---------78

НАЦІОНАЛІЗМ І МІЛІТАРИЗМ НАПРЯМНІ УКРАЇНСЬКОЇ ВОЄННОЇ ДОКТРИНИ--------81

ВІЙНА Й ПОЛІТИКА. ПОЛІТИКА ТА СТРАТЕҐІЯ.----------82

VI. ЕТИКА НАЦІОНАЛІЗМУ. ЕСТЕТИЧНИЙ ЗМІСТ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ.-------86

НАЦІОНАЛІЗМ І ХРИСТИЯНІЗМ-------91

^ VII. НАЦІОНАЛІЗМ, ЯК НОВА СИСТЕМА ВИХОВАННЯ

(До основ волюнтаристично-національної педагогії)----------93

ПІДСТАВИ Й ЦІЛІ НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО ВИХОВАННЯ (Ідея нації у вихованні)---------95

ДУХОВНО-СВІТОГЛЯДОВІ ОСНОВИ ВИХОВАННЯ---------99

ВИХОВАННЯ ХАРАКТЕРУ-----------100

ВЛАСТИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ВДАЧІ----------102

ВИХОВАННЯ І РЕЛІГІЯ----------105

СОЦІОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ВИХОВАННЯ (Особовість і суспільне середовище)------------106

ВИХОВАННЯ Й СУСПІЛЬНИЙ УСТРІЙ-----------108

ФОРМУВАННЯ НОВОГО ТИПУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛЮДИНИ-------110

VІІІ. КУЛЬТУРА І ЦИВІЛІЗАЦІЯ-------112

ІХ. ІДЕЯ УКРАЇНСЬКОЇ СОЦІАЛЬНОСТІ--------116

Х. ЕКОНОМІКА НАЦІОНАЛІЗМУ. НАЦІЯ І ГОСПОДАРСТВО---------121

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ І БІЛЬШОВИЗМ -------------124

ПОЛІТИКА УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ---------131

УКРАЇНСЬКА МІЖНАРОДНА КОНЦЕПЦІЯ---------137

СТРАТЕГІЯ І ТАКТИКА РЕВОЛЮЦІЇ. ОРГАНІЗАЦІЯ РЕВОЛЮЦІЇ------------143

Додаток-------------------147

НАШІ ЗАВДАННЯ

Українська Націоналістична Революція на тлі нової імперіялістичної війни------------147

«44 правила життя українського націоналіста»------149


РІД САМВИДАВ

2007
^ І. ОСНОВИ СВІТОГЛЯДУ

В переломних бурхливих часах, у яких ми живемо, треба ви­разно окреслених, ударних ідей, рішучих чинів і сильних нових людей з виразно окресленим світоглядом, що серед постійних пе­ремін і зіткнення сил розбудить і оформить психо-суспільні енергії та надасть їм змісту, напряму і форми діяння. Тим більше треба такого виразно окресленого світогляду для поневоленого народу, щоб розбудити і оформити його дрімаючі та здавлені психо-суспільні енергії та духово-моральні сили, дати одне кристалізаційне вогни­ще і ядро для розпорошених суспільно-національних сил. В таких переломних часах треба дати великий образ нового майбутнього життя і пірвати до чину. Таким новим всеобіймаючим суспільно-національним світоглядом українського народу є український на­ціоналізм. Український націоналізм — це історично творчий світог­ляд українського народу, що виростає з глибини української духовності та її формує, і це найглибший вираз історичної волі, думки і чину української нації, це могутній голос серця і душі українського народу, голос віків, вияв життя та історичних потреб. Український націоналізм — національний світогляд — це започаткування но­вих вартостей, означення цілі, сенсу і основ життя нації і українсь­кої людини.

Український націоналізм — це боротьба нового героїчного ук­раїнського духу за одну соборну, владарну, монолітну психіку ук­раїнської нації, за новий тип сильної, творчої, героїчної української людини, це боротьба за нові підстави і організацію суспільно-пол­ітичного життя; це боротьба за визволення всіх сил нації, за силу, владу та усесторонній розвиток, за нові підстави й цілі цілого жит­тя: духово-культурного, морально-виховного, суспільно-політичного, соціального, економічного, громадянського, родинного та індиві­дуального.

Український націоналізм — це духовно-світоглядовий та сусп­ільно-політичний рух, що органічно виростає з духово-суспільної природи української нації і відповідає її найістотнішим потребам та змагає революційно-творчим шляхом до встановлення нових вар­тостей, до відродження і визволення усіх сил української нації і до усестороннього її розвитку у власних державних формах.

Український націоналізм діє в духовно-світоглядовій, етично-виховній і суспільно-політичній площині.

Світогляд, етика, виховання і суспільно-політична діяльність — це підставові вияви українського націоналізму, що творять одну органічну цілість, немов душа і тіло. Український націоналізм вип­ливає з глибин українського духа, дає новий всеобіймаючий орган­ічно-творчий світогляд і нову синтезу вартостей, проявляється в етиці і моралі цілого національно-суспільного життя, виховує і пе­ревиховує в ім'я нових ідей цілий народ, формує новий тип украї­нської людини і дає нові підстави і цілі організації всього націо­нально-суспільного життя і реалізацію ідей в суспільно-політичній діяльності, боротьбі і чині, праці і творчості. Український націоналізм відповідає не лише найглибшій духовій і суспільній природі украї­нської нації та її найістотнішим потребам, але також поривам волі, душі, серця і думки української людини. В націоналізмі зливається одиниця з нацією в одну душу і одне суспільно-політичне тіло. Ук­раїнський націоналізм — це найповніший, найглибший і наймогутніший вияв українства, найкращих і найсильніших поривів украї­нського духа, українського серця, думки й історичної волі. Коли хо­чемо ставити духову і суспільно-політичну будівлю, мусимо пізна­ти найдокладніше її підстави, той духово-суспільний та історичний ґрунт, на якому хочемо будувати.

Як індивідуальний, так і суспільний світогляд — це не витвір самого інтелекту на підставі теоретичних розшуків холодного чис­того розуму. Світогляд — це синтез психовольового наставлення, переживань, досвіду життя і набутого знання, це синтез вольово-емотивного елементу життєво-практичного (чинного) та інтелекту­ально-теоретичного, оформлюючого. Всі витвори волі, серця, дум­ки, уяви, всі переживання, всі чини, праця і пориви, всі витвори культури, цивілізації впливають на розвиток суспільно-історичного ставання. Як суспільність, так і людина — це синтез успадкова­них і набутих властивостей, що творять підставу вдачі і характеру та окреслюють поставу до світу.

Суспільність і людина мають такий світогляд, який відповідає їх вдачі, характерові, їх психічній структурі, їх волі, почуванням, переживанням і чинам. Тому світогляду не можна вивчити з кни­жок, але треба його пережити в праці й боротьбі, щоб він став не­розривною частиною нашого «я», нашого характеру, нашої волі, накипів кров'ю нашого серця та проявлявся чином у всьому житті, щоб набрав тіла і крови життя.

Не наукові теорії, витвори мозку, чисті абстракції, але такі ідеї й думки потрясли підставами світу та стали історично-творчими си­лами, що здобули серця і душі людей і побудили їх до діл, наприклад: християнізм, магометанізм, ідеї французької революції… і т.п. Тільки ті ідеї і світогляди змінюють обличчя світу, що порушують серця, волю і енергію чину діючих лю­дей, які готові віддати за них своє життя. Не платонівські ідеї — абстракції, але чинні ідеї— сили, ідеї життя, міти впливають на хід подій.

Тому українського міту, що є візією, величним образом нашого місця і цілі в історії, як напр. міт вибраного народу, міт «царства небесного», Христа, міт Риму, міт Магомеда, міт крови — раси німців, міт народу — богоносця москалів, не можна створити лише з книжок, але треба виловити його з голосу віків, з українського ло­госу, етосу й еросу. Український міт — це не лише найглибший ви­раз українського духа й його творчої натури, синтез історії, але пориваюча велична візія нашого місця в історії, нашої історичної місії, сенсу і стилю життя. Це неначе підставовий мотив Вагнерівських опер чи Бетховенівських симфоній. Український міт, хоч ще не є науково сформульований, але вже діяв і діє неясно вичутий у серцях мільйонів борців за Україну. Це прометеївський міт, міт куль­турно-цивілізованого і національно-політичного апостольства Киє­ва, апостольства нації і визволення поневолених народів, міт нації, поставленої на грані двох світів.

Тому, коли хочемо збагнути, що таке світогляд, а зокрема, що таке націоналістичний світогляд, мусимо пізнати той духовий і сус­пільно-історичний ґрунт, ті підстави, з яких він виростає, мусимо пізнати глибини історичного духа, істоту українства, всі твори українського серця й думки, пориви волі, глибини життя українського народу, український логос, етос і ерос, цілий дотеперішній духо­вий, моральний, культурний, політичний і мілітарний, суспільний і економічний розвиток, щоби пізнати, що ми і якими ми є, якими успадкували духовий, суспільно-політичний і культурний спадок, щоб означити нашу поставу до внутрішнього і зовнішнього світу та вказати, що і як треба робити, щоб піднятись з того стану, в якому находимося. Суспільний світогляд — це синтез переживань, по­ривів духа, думки, змагань і заповітів минулих поколінь, сучасних істотних потреб, досвіду життя та прямувань на будуче, що оприділюють відношення людей на тлі суспільно-історичної дійсності до внутрішнього і зовнішнього світу та встановлюють ціль і сенс життя.

Ідеологія — це життєтворча система вартостей, ієрархія цілей, потреб і кермуючих засад, що кристалізують суспільні хотіння і пря­мування та надають зміст і напрям суспільно-національному жит­тю і діяльності. Ідеологія — це образ нової дійсності, що наростає, за яку боремося і яку власним трудом хочемо творити. Світогляд — цілий образ твору, ідеологія — провідні засади й ідеї. Світогляд — це неначе цілий храм з куполами, ідеологія — це внутрішній зміст і форма, олтар нашої віри, декалог чи євангелія, зміст і ціль життя. Тому, що ми зв'язані не лише з минулим, сучасним і розвоєвими прямуваннями на будуче українського народу, але також з розвитком усього окружаючого світу інших діючих духових, ідей­них, культурно-цивілізаційних, суспільно-політичних сил, тому му­симо оприділити основи й істоту націоналістичного світогляду на тлі цілої епохи, в якій живемо і діємо.


^ II. ГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Ціла Європа, а з нею й Україна, переживають глибокий пере­лом духовності та світогляду. Відбуваються глибокі переміни і га­рячкові шукання нових ідей і нових шляхів у культурно-цивілізаційному житті від раціоналізму і відірваного від життя інтелектуалізму, від матеріалізму і переваги технічно-економічних первнів, від по­верховості до поглиблення культури, волі, духово-ідейного життя до волюнтаризму, ідеалізму й віталізму. В суспільно-політичній ділянці наступив сумерк космополітизму, індивідуалізму з його про­явами: лібералізмом, демократією, капіталізмом — та сумерк ма­теріалістичного соціалізму й комунізму, що розбивали суспільність, націю, державу, родину, мораль і особовість.

Живемо в переломових часах наростання нової епохи, як ко­лись в часах упадку римської імперії та апостольства християнізму і мандрівки народів, яка своїми ідеями, силою удару й переміни є куди глибша від епохи культурно-цивілізаційного ренесансу і фран­цузької революції. В сучасній добі є порушені найглибші підстави, діючі сили, життєві енергії та ідеї життя, що шукають свого твор­чого вияву й оформлення. Зараз Україна переживає подібний пе­релом як і за часів Володимира Великого і Хмельницького. Украї­нський націоналізм треба оцінювати й розуміти як епохальну істо­рично-творчу появу у зв'язку з цілим дотеперішнім розвитком Ук­раїни і на тлі глибоких перемін цілої епохи. Коли б ідеї середньовіч­чя назвати тезою, то ідеї епохи ренесансу і французької революції можна б назвати різкою антитезою, а ідеї нової наростаючої епохи — творчим синтезом того, що було вартісного в древніх, середніх і нових часах, зі встановленням нових вартостей на тлі сучасного культурно-цивілізаційного і суспільно-політичного розвитку. Саме український націоналізм є творчим синтезом вартостей, що випли­вають з духовності і світогляду, з глибини життя і потреб українсь­кого народу. Він оновлює і відроджує все те, що було в нашій істо­ричній дійсності здорове, сильне, творче, встановлює нову оцінку та приносить нові вартості, а усуває все те, що було шкідливе, нездорове, розкладаюче.

В українській психіці, ще остаточно неоформленій, мають пе­ревагу емоції, почування над волею і розумом. В нас мають пере­вагу чуттєвість, настроєвість, гарячкове кидання і величні вибухи життєвих енергій. На це склалися різні внутрішні і зовнішні причи­ни, що надмірно розвинули чуттєвість, емотивну сторінку, як пост­ійне кидання в боротьбі з ворогами, скоре знищення кристалізацій­ного ядра: культурно-цивілізаційного і політичного. Довгий час поне­волення, зокрема культурницького провансальства, не розвинули чинно-волевих первнів. Тому вимога українського націоналізму — плекати волю нації до повного життя, волю чину, влади, могутності. І саме з духовності українського народу, з нашої сучасної дійсно­сті та змагань на будуче випливає потреба волюнтаризму, ідеал­ізму, активізму і героїзму, що дістає теоретично-наукове обґрунтування у здобутках сучасної науки: волюнтаристичної філософії, психології, соціології і т.п. У сфері розуму: брак чинного життя, брак власного державного життя, брак можливості творити влас­ну дійсність, проявити вповні свою волю — викликав схильність до рефлексій, утопій, мрійництва, інтелектуалізування, доктринерства. Українці жили більше почуваннями і думкою, роздумуваннями над своєю власною недолею, а не чином і волею; жили більше внутрі­шньо-духовим життям, ніж зовнішньо-чинним; пасивним почуван­ням треба дати опертя в силі волі і чині та дати кристалізаційну форму в ідеї — світогляді.

Націоналістичний світогляд має дати кристалізаційне ядро, щоб опанувати і усунути старі нахили до слабості, психічні супе­речності понад усякі кордони партикуляризму й ворожі впливи, а формувати сильну монолітну духовність, соборну психіку та вла­дарний героїчний характер героїчного народу, щоб була в нас одна керуюча залізна воля, одна формуюча провідна ідея, один керую­чий суспільно-політичний центр і прапор, щоб була в нас «воля і дума єдина». А щоби усунути і випалити розпеченим залізом шкідливі нахили та слабості і опанувати психічні суперечності, треба глибокого духовно-ідейного перелому, революційного потря­сіння та зриву, щоби розбудити і визволити дрімучі, здавлені й розпорошені психоволеві енергії. Треба різко, ударно й виключно поставити нову всеобіймаючу ідею, новий світогляд, щоб офор­мити нову монолітну духовність і протиставитись чужим розклада­ючим силам і ворожим доктринам: большевизмові, партійництву і т.п. Ідея українського націоналізму мусить бути: всеобіймаюча, органічно-творча, ясно оформлена, синтетична, виключна, удар­на, динамічна, постійно творча. В сфері думки треба розвинути волево-чинний, систематичний і синтетичний спосіб думання, гли­бину й ширину думки, а поборювати відірваний від життя інтелек­туалізм, пасивне теоретизування і доктринерство.


^ УКРАЇНСЬКА ДУХОВНІСТЬ ТА СВІТОГЛЯД НА ТЛІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ

Світогляд націоналізму ідеєю й чином має розбудити всі дрімаючі утаєні психоволеві енергії, всі скарби духа, що енергію волі й чину, ентузіазм та героїзм, що проявлялися колись стихійно в добі княжій, козаччини, визвольних змагань 1917-20 років, оформити їх і скристалізувати в одну монолітну духовність та перетворити в державотворчість, видобути всі скарби української землі і перетворити їх на добро українського народу. Велич і органічно-творча сила українського націоналізму полягає в тому, що він повертає до глибин українського духу, до праджерел українства, до духовно-вольової субстанції української нації і має на меті її добро, а не як демолібералізм, соціалізм чи комунізм, що є штучно створеними, нанесеними ззовні чужими доктринами і не є витвором українського духу, української дійсності і потреб.

Який зміст і форма українства, яка істота української духовності? Духовність народу формується протягом віків. На формування духовності вплива­ють внутрішні і зовнішні чинники. На форму­вання духовності складаються вроджені психічні й біологічні властивості даного народу, який ті свої вроджені властивості проявляє у став­ленні до світу й життя, в опануванні і перетво­рюванні природи, в боротьбі, праці та твор­чості, у тому, як організує своє внутрішнє й зовнішнє життя. На розвиток духовності скла­даються: надбання минулих поколінь, пориви волі, душі, серця, думки й уяви, пережиття істо­ричної долі і змагання за майбутнє. На стиль і зміст духовності мають величезний вплив ве­ликі постаті, що, з одного боку, висловлюють найглибші засади духовності даного народу, а з другого — своєю творчістю, ідеями і чинами потрясають, надають нового змісту й напря­му, як наприклад Володимир Великий, Тарас Шев­ченко. Крім того, на формування духовності мають великий вплив історичні події, глибокі переживання, як війни, революції, лихоліття, а також панівні ідеї, як прийняття християнства, соціалістичний дурман, націоналістичні ідеї.

Духовність даного народу не можна легко змінити. Надбання минулого, історичні пере­живання стають нахилами й навиками, пере­ходять у підсвідомість; вони творять історич­ну та культурно-суспільну спадщину. Тому, щоби змінити дану духовність та наново її фор­мувати в одну органічну цілість, треба глибо­кого потрясіння та ідейного зриву, щоби зрушити підставові підсвідомі психо-вольові енергії та духово-суспільні засади, треба великих ідей, щоб увійшли у кров і кість та переорали і обновили душі й серця людей. Треба наново відсвіжити і відкрити здорові історич­но-творчі вартості і сили минулого, як роз­кривається історичні пам'ятки, а також треба викорінювати всі розкладаючі, шкідливі, нега­тивні риси.

Розвиток духовності в дану добу залежить від того, які духовні, моральні, культурні і суспільні основи та вартості задають тон і на­прям усьому життю. Погляньмо, як розвива­лася і формувалася на протязі віків українсь­ка духовність. Наведемо описи про давні пле­мена словен і антів, які мають бути давніми предками нашого народу. Візантійські народи так описують вдачу й життя словен і антів. Прокопій Кесарійський пише: «Словенами і антами не володіє один муж, але споконвіку живуть вони громадоправством і тому спільно цікавляться всім, що для них приємне або при­кре. Вірять, що є один Бог, володар грому, і йому жертвують воли та всяку жертвенну тва­рину. Всі вони помітно рослі та сміливі». Інший грецький письменник, цісар Маврикій, опо­відає так про побут словен: «Словени й анти мають однаковий спосіб життя і однакові на­хили: вони вільні і ніколи не даються наломи­ти під ярмо чужої влади, а вже ніколи на власній землі. Їх багато, і вони витривалі, лег­ко зносять спеку й холод, сльоту, наготу тіла й голод. Для тих, що їх відвідують, вони лас­каві і зичливо переводять їх з місця на місце, куди їм треба... Дуже зручно вживають засі­док, нападів і підступів вдень і вночі, придуму­ючи над різними способами воювання».

Про полян пише літописець, що вони були «мудрі й підприємливі» та берегли «тихих і скромних обичаїв своїх предків».

Вже в заранні віків в українських племен виступає велика життєва сила й зв'язок з при­родою, культ бога сонця й грому, велика жит­тєрадісність. Вони любили танці і «бісовські пісні», любили хліборобське життя, радо вою­вали і були підприємливими в торгівлі. Прихід варязьких здобичників вніс у формування ук­раїнської духовності великий фермент, немов подув бурі і приплив моря... Візантійський пат­ріарх Фотій каже про походи українських ва­рягів на Візантію: «Подуло на нас щось суворе, тверде, погибельне». Варяги внесли тверді, войовничі, здобувчі, владарні і організаційні засади. На українську духовність зложилися два підставові елементи: з одного боку оці підприє­мливі, будуючі, цивілізаторські прикмети ста­роукраїнських племен, зокрема полян, а з дру­гого — бурхливі, здобувчі і організаційні влас­тивості варягів, це немов дріжджі, що витво­рили фермент; а дальші впливи грецько-візантійського світу. Висловом української духовності княжої доби є історичні дії і постаті Свя­тослава, Володимира і Ярослава Мудрого.

Українська духовність проявлялася не лише в чинах, в силі й організації держави, але і в літо­писах, в «Руській Правді», в «Слові о полку Іго­ревім», в культурно-цивілізаційній праці.

Ідея першенства України, образ її величі й історичного покликання, знайшла свій вислів у легенді про благословенство св. Андрія на Київ­ських горах: «Яко возсияет благодать на горах сих» (за «Київським літописом»). Яку силу, зав­зяття і розмах, яку мужність і любов трудів і небезпек представляли «хоробрі русичі», що прибивали щит на мурах Царгороду, грозили Візантії в походах Святослава Завойовника!

«Русь уважала за великий сором, якби перемогли Ромеї і позбавили слави, яку вона здобула у сусідів, що ніхто її перемогти не може», як пише Лев Діякон про похід Свято­слава. «Про них оповідають таке, - пише грець­кий письменник, - що вони навіть переможені не віддають себе у руки ворогів. Як не сподіва­ються вирятуватися, встромляють собі в нутро меч і так себе забивають. Про мужню і хороб­ру вдачу давніх українців свідчать не лише подвиги, але і характерні слова Святослава перед критичним боєм під Доростолом: «За на­шим військом йшла така слава, що без труду підбивали ми сусідні народи і без проливу крові тримали у неволі цілі краї... від предків дістали ми мужність  пригадаймо ж, яка непе­реможна була до тих часів наша сила, і міцно биймося за своє спасіння. То не наш звичай втікачами йти додому! Нам або жити з перемо­гою, або славно полягти, як годиться хороб­рим мужам». «Поляжемо, а не осоромимо землі нашої!» — це клич і заповіт Святослава Завойовника, що промовляє до нас з далини віків. А який він близький нашій сучасній духовності!

Українську духовність княжої доби характеризували такі елементи: велика життєва сила й енергія, мужність, хоробрість, войовничість, підприє­мливість, рухливість, почуття честі, слави, вірність Батьківщині і любов до руської землі, погорда смерті, любов ризику, небезпек і зма­гань. Стиль життя характеризували: боротьба, чин і труди, розмах і сила, велич і почуття культурно-цивілізаційної місії в суперництві з Візан­тією за першенство та державне будівництво в часах Володимира Великого та Ярослава Муд­рого. Життя було героїчне, озброєні княжі го­роди і дружини стояли на сторожі величі і мо­гутності України.

Підставою і джерелом української ду­ховності є синтез психічних, біологіч­них і культурних рис осілих українсь­ких племен, зокрема полян, органічно зіспоєних з войовничими первнями сили й боротьби ва­рягів, що були побуджуючим ферментом, який приспішив кристалізаційний процес форму­вання української державності й духовності. На процес формування цієї духовності мали свій вплив, з одного боку, грецько-візантійські ос­нови, культурно-цивілізаційні впливи, торго­вельні і політичні зв'язки, прийняття християн­ства, а з другого — західно-римські впливи в добі галицько-волинського князівства. Одначе українська культура і духова сила були такі ба­гаті й оригінальні, що змогли перетопити в гор­нилі свого духа сторонні впливи Візантії й За­ходу і витворити одну з передових культур Європи, найвеличавішу на Сході Європи. Бо що собою в той час являла напівкультурна Польща, коли Україна вже суперничала з Візантією за політичний, культурно-цивілізаційний і госпо­дарський провід на Сході Європи? Чи Польща видала тоді такого лицаря-володаря, як Свя­тослав, або чи мала таку багату і величаву дер­жаву та культуру, або чи видала такий мону­мент права, як «Руська Правда», або такий архитвір мистецтва, як «Слово о полку Ігоревім», що його можна поставити на рівні з архитворами світової слави, як «Пісня про Нібелунгів» чи «Пісня про Роланда»? А Москви ще тоді не було. «Слово о полку Ігоревім» — це українська «Іліада».

Величезний перелом в українській духовності викликало прийняття християнства: дикій, су­ворій, непогамованій, стихійній силі, молодечій буйності і лицарській войовничості християн­ство надало духовної глибини і оформленості, як це віддзеркалюється в постатях Святослава Завойовника - суворого, мужнього поганина і у маєстаті Володимира та його могутньої імперії. На щастя України, життєві сили і багат­ство української духової природи було таке ве­лике, що християнство не перебрало до гли­бин української духовності, але мусило злитися з багатими звичаями, міфами, і сильною вдачею «хоробрих русичів», що виразно бачимо в «Слові о полку Ігоревім» та в різних народних звичаях, повір'ях і переказах. Українська ду­ховність проявляється в таких великих і сильних постатях, як Володимир Великий, Ярослав Муд­рий, Мстислав Сміливий — романтичний лицар-князь, Володимир Мономах.

Любецький з'їзд князів виявив почуття єдності українських земель, виявив потребу духового і політичного об'єд­нання. Про це пише літописець так: «Чого сва­римося поміж собою і губимо українську зем­лю? Користають з того половці і пустошать наші землі та радіють нашим розладдям. Відтепер будьмо однодушні і спільно боронімо та пиль­нуймо українські землі. З «Поучення дітям» Володимира Мономаха бачимо, яким мав бути український князь-володар: «Не позволяйте сильним нищити слабих. Самі розсудіть справу вдовиці... переїжджаючи по своїх землях, не позволяйте службі кривдити ні своїх, ні чужих, ні в селах, ні на полях... дома не лінуйтеся, але всього доглядайте, не покладайтеся на суддю ані на молодшого дружинника, щоб не насміха­лися ті, що приходять до вас... на війні не зда­вайтеся на воєводів, сторожі самі наладнуйте, а вночі, не забезпечивши вояків, не лягайте спа­ти і рано встаньте; смерті бо, діти, не бійтеся ні на раті, ні од звіра, но творіть мужеське діло, як вам Бог подасть». З тих слів бачимо образ справедливого, мудрого, відважного володаря-полководця і господаря на своїй землі.

Із «Слова о полку Ігоревім» пізнаємо муж­ню і героїчну духовність та світогляд «хоробрих русичів», лицарську вдачу, глибокий патріотизм, ідею єдності «руської землі»  української нації, велич Української держави і потребу соборності.

Як величаво змальовано картину повного розгрому половців: «Грізний великий київський князь Святослав прибув із своїми ситими пол­ками та сталевими мечами, наступив на половецьку землю, притоптав холми і яруги, скала­мутив ріки й озера, висушив потоки й болота, а поганого Кобяка наче буря вхопила з поміж залізних половецьких полків. Упав Кобяк нав­колішки в городі Києві у Святославовій гридниці. Німці й венеціани, греки й моравяни виспівують славу Святославу». Яка сила, яка ве­лич, яка гроза, наче удар грому, пробивається із тих слів!

Мужня героїчна духовність пробивається зі слів князя Ігоря, немов биття хороброго серця з-під сталевого панцира лицаря: «^ КРАЩЕ НАМ ПОРУБАНИМ БУТИ, АНІЖ У НЕВОЛЮ ПОПАС­ТИ». Чи ж відгомін тих слів не дзвенить у наших серцях, немов клич бойової сурми і заграви великого минулого? «Хочу з вами надламати спис край поля половецького і або головою наложити, або води з Дону шоломом напити­ся». Чи ж не відчуваємо в тих словах жадоби чину і рішучості, немов вістря обосічного меча в боротьбі?!

Зловіщі знаки неба не стримали князя Іго­ря, що «скріпив розум силою і нагострив зав­зяттям свого серця, духом лицарським прой­нявся і повів своє військо на землю половецьку за землю українську». Неначе чуємо стукіт княжих дружинників під ритм хоробрих сердець лицарів, що рвалися до бою, щоби добути собі честі, а князеві слави. А ось як представляє нам геніальний автор українських лицарів: «Мої куряни-вояки сміливі, під трубами повивані, під шоломами колихані, кінцем списа годовані. Всі шляхи їм відомі, всі яруги їм знайомі, луки в них натягнені». Яка глибина любові до Украї­ни, немов велич сходу сонця, визирає із слів: «О, українська земле! Вже за горою ти стану­ла». По трагічному висліді невдалої боротьби з половцями автор закликав українських князів до відплати за честь і славу рідної землі: «В стремена ж! За руську землю! За наругу по­ловчина і за рани Ігореві, Святославового сина!» Гостро засуджує княжі міжусобиці, що довели таку могучу грізну Україну до розбиття: «А кня­зям не в гадці стати на спільного супостата. На мале казав велике. Брат на брата кув крамоли, а поганці йшли побідно в руську землю як ніко­ли».

Який вихід? Автор закликає громовим віщим голосом до спільного виступу проти зовнішніх ворогів і до внутрішньої єдності: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо ти сидиш на свому золотокованому престолі. Підперши угорські гори своїми залізними полками, заступив шлях королеві, Дунаєві затворна ворота, судить си­дячи по Дунаю. Грізний ти для всіх земель: відчиняєш київські ворота і з батьківського золотокованого стола стріляєш султанів у далеких землях! Стріляй же Тепер Кончака пога­ного, за рани Ігоря, сміливого Святославича!»

З цього архітвору, немов із величавого храму святої Софії і Золотих Воріт, немов із київських гір встає перед нами могутність і велич України, глибока державницька думка, героїчна мужня духовність, немов княжі лицарі, закуті в сталь, розуміння життя як чину, бо­ротьби й героїчного змагу. До тих праджерел українського духа треба й нам докопатися, як докопується до підземних багатств украї­нської землі. Треба вчутися в духа історії Ук­раїни, в її трагічні змагання і могутні пориви, в її велику державницьку силу і цивілізаторську працю.

Яке велике почуття честі, глибокого патр­іотизму і власної сили пробивається із слів митрополита Іларіона, з княжих літописів, із «Слова о погибелі руської землі», з «Моленія Данила Паломника». В київському літописі читаємо: «Бог синов руских в безчестіє не положил єсть. Дай нам, Боже, честь свою взя­ти, а нам дай, боже, за крестяни і за руську землю голови свої зложити...». Про Романа Мстиславовича пише галицько-волинський літописець: «Кидався на Поганих як лев, сер­дитий був як рись, нищив ворогів як кроко­дил, переходив ворожі землі як орел, а був хоробрий як тур». Героїчна погорда смерті і мужнє сприймання боротьби пробивається зі слів короля Данила до своїх відділів (за галицько-волинським літописом): «Пощо ужасиваєтеся? Не вісте ли, яко война без падших мертвих не биваєт? Не вісте ли, яко мужи єсте, а не жени? Аще муж убо єсть на рати, то коє чудо єсть? Інії же дома умирают без слави, сії же со славою умроша.

Укріпіте сердца свої і підніміте оружиє на рать». Де ж поділася сила і велич княжої держави?! Чи не відродимо в наших душах і серцях давню силу, героїчну мужню духовність, як стараємося розкопати старі храми і переховати стару зброю і пра­пори? Чи ж не маємо бути з цього горді, що ми є спадкоємцями слави й величі Володимирового Тризуба?! Чи ж княжа держава не впала тому, що ослабла і розбилася давня героїчна духовність «хоробрих русичів», їх владарність і войовничість, їхня державницька сила і спільна керуюча воля?! Чи княжа дер­жава не впала тому, що ослабла верховна сильна влада одного володаря, як за Святос­лава, Володимира, Ярослава Мудрого, Воло­димира Мономаха і Романа Мстиславовича, а одноціла українська великодержава роз­дробилася на цілий ряд удільних князиків, що вели між собою братовбивчі війни? Княжа держава впала, бо здеморалізувалася і замк­нулася в класовому егоїзмі — провідна бо­ярська верства повстала проти своїх воло­дарів і утискала нижчі верстви. Княжа держа­ва впала, бо ослаб Культурно-цивілізаційний і державно-політичний центр  Київ, а ззовні спричинилися до остаточного занепаду постійні удари диких орд, наїзд А.Боголюбського і зрадливі напади Польщі із заходу. Тому, що княжа держава переходила період своєї культурно-цивілізаційної і державно-національної кристалізації, мусила створити сильний центр, сильну верховну владу й провідну верству, щоби опанувати і зорганізувати великі про­стори, загрожені нападами кочових орд, та перетопити різноплемінний склад української імперії.

Давня сила й мужність, героїчна ли­царська вдача відродилися в козацтві, що перейняло прапор боротьби за українську землю і віру предків. Козацтво було свідоме того, чим воно є. Ко­заки були свідомі того, що вони є нащадками тих «хоробрих русичів», які Царгород воюва­ли: «Того же дерева есте вітви і храбрих воїнів синове. Покажте мужество» (з літопису Величка). З універсалу Хмельницького вичитує­мо подібні слова, як із княжих літописів: «Лучше же би і благополучніше нам на пляцу воєнном от оружа бранного полегти, нежели в домах своїх яко невестюхом побідимим бути». Або такі рішучі слова, немов удари козацької шаблі: «Хай одна стіна зудариться з другою, одна впаде, друга останеться». При огляданні польської охоронної твердині Кодака сказав Хмельницький: «Одні людські руки робили, а другі можуть це знищити». Чи такі слова з «Милости Божої» — «желізо доброє важче і над злато» — не нагадують Святослава Завойовника, який відкинув багаті дарунки, а радо прийняв зброю?!

Про наставлення українців козацької доби свідчать дух і слова драма­тичного твору «Милость Божая»: «Не тот сла­вен, котрий многі лічит стада, но же многих врагов своїх шлет до ада».

Французький інженер Боплан у своєму «Описі України» (1630 до 1640р.р.) пише таке про козаків: «В них немає нічого простацького, крім одежі. Вони дотепні, проникливі, вибачливі й щедрі, не ласі на велике багатство, а зате божевільне зако­хані в свободі; без неї в них життя не життя, задля неї вони здіймають повстання, для неї живуть і гинуть. Козаки дуже міцні тілом, лег­ко зносять жар і холод, голод і спрагу. На війні витривалі, відважні, сміливі, а навіть одчайдушні, бо не цінять свого життя».

Інший автор, Папроцький, пише про ко­заків, що коли вони знаходяться в небезпеці, то так говорять: «Не годиться тікати нам, лю­дям, що про них усі народи знають, що у хоробрості не дорівняє нам ніхто у світі». «Ко­заки добрії мисли мали і ворога воювали» — співається в пісні. Свідомість основ козацької сили видно із слів думи Мазепи: «Нехай вічна буде слава, же през шаблі маєм права». Тим-то й була колись страшна козацька сила, що були в нас «^ ВОЛЯ І ДУМА ЄДИНА», як читає­мо в козацькій думі. Про потребу одного силь­ного проводу, одного володаря-вождя вказують такі слова П.Дорошенка: «АБИ БУЛО ЄДИ­НЕ СТАДО І ЄДИН ПАСТИР». Мазепа так го­ворить про потребу сильного вождя-провідни­ка нації: «^ САМ КЕРУЄТЬ СТЕРНИК І САМ УПРАВУЄТЬ».

В суворій постаті останнього кошового Січі Кальнишевського, який впродовж 25 літ не­похитно і твердо переживав в Соловецькому монастирі трагічну долю України, бачимо по­стать незламного вождя. Героїчну смерть П.Полуботка оповив народ багряницею легенди. Під його портретом збереглися слова, які він мав кинути у вічі гнобителеві України Пет­рові Першому: «ЗАСТУПАЮЧИСЬ ЗА БАТЬКІ­ВЩИНУ, Я НЕ ЛЯКАЮСЯ НІ КАЙДАН, НІ ТЮР­МИ, І КРАЩЕ МЕНІ НАЙГІРШОЮ СМЕРТЮ ВМЕРТИ, АНІЖ ДИВИТИСЯ НА ЗАГИБЕЛЬ МОЇХ ЗЕМЛЯКІВ...». Автор «Історії Русів», яка продовжувала державницьку традицію і підкреслювала потребу боротьби за права Ук­раїни, вкладає в уста Полуботка такі полум'яні слова: «КОЛИ ЗА ВСЯКУ КРОВ, ПРОЛИТУ НА ЗЕМЛ