Реферат: Дмитро Грицай-Перебийніс

Дмитро Грицай-Перебийніс

генерал, шеф штабу УПА

Народився у квітні 1907 року в селі Дорожів Самбірського району на Львівщині. Син селянина, одружений. Закінчив Дрогобицьку гімназію, член “Пласту”, УВО від 1928 року, ОУН від 1929 року. Закінчив школу підхорунжих польської армії, студент математичного факультету Львівського університету.

Військовий референт КЕ ЗУЗ (1932-1934), політв’язень польських тюрем (1932-1939), концтабору “Береза Картузька” (1934-1936). Член Революційного Проводу ОУН і викладач на його військових курсах (1940-1941). Учасник Других Великих Зборів ОУН.

Командир старшинської школи у Мостах Великих літом 1941 року. Військовий референт Проводу ОУН (1941-1942, 1943-1945). В’язень гестапівської тюрми у Львові (1942-1943), з якої визволений боївкою СБ.

Шеф ГВШ УПА в ранзі майора (1943-1945). Редактор військових підручників, керівник першої збірної присяги УПА. Делегат від Проводу ОУН на Українських землях до Проводу ОУН за кордоном. При переході чесько-німецького кордону потрапив у руки чеської поліції.

Загинув 22 грудня 1945 року в тюрмі Міністерства безпеки у Празі. Посмертно іменований УГВР генерал-хорунжий.

^ Ростислав Волошин (Павленко)

командир запілля УПА

Народився у Дубнівському районі на Рівненщині. Син залізничного робітника, одружений. Голова Української студентської репрезентації в Польщі (1933-1934). Політв’язень польських тюрем і концтабору “Береза Картузька”, крайовий провідник ОУН на ПЗУЗ, політв’язень більшовицької тюрми (1939-1941).

Голова обласної управи Рівненської одласті у 1941 році, в’язень німецької тюрми (1941-1942), заступник директора обласної кооперативи в Рівному у 1942 році.

Співорганізатор УПА та комендант запілля УПА на ПЗУЗ (1942-1943). Учасник Третіх НВЗ ОУН, обраний членом Бюро Проводу ОУН, учасник Конференції поневолених народів Сходу Європи і Азії 19-21 листопада 1943 року на Рівненщині. Учасник Великого Збору УГВР, обраний Генеральним секретарем ГСВЗ УГВР. Загинув у бою з підрозділом НКВД 22 серпня 1944 року біля села Гаї Нижні Дрогобицького району на Львівщині при переході фронту.

Ярослав Старух

17.11.1910-20.09.1947

Народився в с. Золота  Слобода Козівського району Тернопільської області. Закінчив гімназію в Бережанах, член ОУН, організатор освітніх курсів для молоді  при читальнях “Просвіти ”, політичний в’язень польського концтабору “Береза Картузька” в 1934; заступник крайового провідника й політичний референт КЕ ПЗУЗ (1935-37), ред. львівського тижневика “Нове село”, кількаразово заарештований польською  поліцією (1929,1937,1939), остаточно засуджений  в Рівному на 13 років тюрми, визволився  у вересні  1939. Секретар УЦК  в Кракові (1939-41), учасник 2-го ВЗ ОУН  у Кракові, учасник проголошення  Акту 30-го червня 1941 року, державний секретар Міністерства інформації і пропаганди УДП, член Організаційної  референтури  Проводу ОУН (1941-42), заарештований Гестапом  у Львові, тортурований  (1942-1943), визволений з тюрми  заходами СБ у вересні 1943; член Референтури  пропаганди Проводу ОУН, керівник підпільної радіовисильні “Афродіта”, редактор гумористичного журналу “Український перець” (1943-44), член Проводу ОУН і провідник  Закерзонського краю на українських землях під Польщею (1945-47). Нагороджений УГВР  Золотим Хрестом  заслуги  в 1946. Автор праці “Упир Фашизму” (1946), низки брошур і статтів до історії визвольної боротьби. Загинув геройською смертю в своїй лісовій криївці в бою з спецвідділом польської Служби Безпеки (УБП).

^ Кирило Осьмак

Президент УГВР

Народився у травні 1890 року в містечку Шишаки на Полтавщині. Вищу освіту здобув у Московському сільськогосподарському інституті (1910-1916). Студентську практику проходив на Волині, Кубані, Сибірі.

Член УПСР, член Центральної Ради (1917-1918). Агроном, організатор кооперативів. Заарештований у м.Харкові у1928 році, у Москві (1930), засуджений на п’ять років за справу СВУ, достроково звільнений.

Працював у народному господарстві (1932-1938). Знов ув’язнений (1938-1940). На волі жив з родиною в Києві (1940-1941). Мав зв’язок з сіткою ОУН, переїхав до Львова, працював у УЦК. Учасник великих зборів УГВР, обраний Президентом УГВР (1944).

13 вересня 1944 року заарештований, ув’язнений у Дрогобицькій тюрмі (1944-1947), Владимирській тюрмі (1948-1960), де й загинув 16 травня 1960 року.


Дмитро Мирон

5.11.1911-25.07.1942

Відомий український політичний діяч, публіцист. Народився у с. Раї Бережанського повіту (Тернопільська обл.). Середню освіту здобув у Бережанській гімназії та в Академічній гімназії у Львові. Навчався на юридичному факультеті Львівського університету. З юнацьких років брав участь у націоналістичному русі, став членом ОУН. У 1932-33 – референт юнацтва при Крайовій Екзекутиві ОУН на Західноукраїнських землях (ЗУЗ). Деякий час Мирон був головним редактором “Бюлетня ОУН на ЗУЗ”. У липні 1934 заарештований польською поліцією, звинувачений у приналежності до ОУН, розповсюдженні нелегальної націоналістичної літератури та співучасті у підготовці замаху на співробітника радянського консульства у Львові О.Майлова (замах вчинив 23.10.1933 М.Лемик).

Був засуджений польським судом до 7 років ув’язнення. Ув’язнення відбував у тюрмах Равича і Вронок (тепер Польща). Був учасником Другого Великого Збору ОУН у Римі в 1938. З 1939 – політично-ідеологічний референт Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ. З червня 1941 перебував у Відні, де займався політичним вишколом батальйону “Роланд”. На початку радянсько-німецької війни 1941-45 Мирон брав активну участь у формуванні Похідних груп ОУН(б). У 1941 очолив Північно-східну групу ОУН(б), яка вирушила у Наддніпрянську Україну. Із жовтня 1941 – Крайовий Провідник ОУН на Осередньо-Східно-Українських Землях (ОСУЗ). Заарештований гестапо в Києві. Вбитий під час спроби втечі із в’язниці 25.7.1942. Автор праці “Прикмети характеру українського націоналіста”.

Іван Климів-Легенда

військовий референт проводу ОУН

Народився в селі Сілець Сокальського району на Львівщині у 1909 році. Син селянина. Закінчив гімназію в Сокалі (1929), член “Пласту”, ОУН. У 1932 році засуджений до ув’язнення за протипольську промову, наступного року – на 15 місяців в’язниці за приналежність до ОУН. В’язень концтабору Береза Картузька.

Співорганізатор сітки ОУН на Волині, засуджений 31 серпня 1937 року у Луцьку на 10 років в’язниці. Визволився у 1939 році. Крайовий провідник ОУН на ЗУЗ (1940-1941).

Член Проводу ОУН з 1941 року, його організаційний референт (1941-1942), військовий референт у 1942 році.

4 грудня 1942 року замордований у гемтапівській в’язниці.

^ Дмитро Клячківський

полковник, Командир УПА-Північ

Народився у місті Збаражі Тернопільської області. Син бідних селян. Закінчив гімназію, студент юридичного факультетут Львівського університету, член ОУН, відбув службу в польській армії. Працював у “Народній торгівлі” у Станіславові в 1934 році.

Політв’язень польських тюрем у 1937 році; член Управи спортивної організації “Сокіл” у Збаражі у 1938 році. Обласний провідник юнацтва ОУН Станіславівщини (1939-1940).

Заарештований НКВД у Львові, засуджений на процесі 59-ти на кару смерті, замінену на 10 років тюремного ув’язнення. Вирвався на волю з Бердичівської тюрми у липні 1941 року.

Провідник ОУН м.Львова, Крайовий Провідник ОУН ПЗУЗ із січня 1942 року; член Проводу ОУН, організатор і перший командир УПА в 1943 році. Іменований майором та призначений крайовим командиром УПА-Північ з 1944 року. Член ГВШ УПА.

Загинув геройською смертю у бою з переважаючими силами НКВД біля Оржівських хуторів Клеванського району на Рівненщині. Посмертно іменований УГВР полковником УПА.

^ Роман Шухевич

(коротка біографія)

Роман Шухевич народився у Львові 30 червня 1907 року. Його дитинство пройшло у містечку Краківці Яворівського повіту на Львівщині. Там же закінчив народну (початкову) школу. З 1917 по 1925 р. навчався у філії Львівської Академічної гімназії. Під час навчання Роман мешкав у Львові у своєї бабусі Герміни Шухевич, де і познайомився з тодішнім командантом УВО Євгеном Коновальцем. У вересні 1926 року Роман Шухевич поступив до Львівської політехнічної академії на державно-мостовий факультет. У 1928-1929 рр. відбуває військову службу в польській армії. Як студента його зразу ж направили у старшинську школу підхорунжих, але через деякий час звільнили з причини політичної ненадійності. У 1934 р. закінчив університетські студії зі званням інженера.

Будучи членом пластової організації, вже в старших класах гімназії мав зв’язки з членами УВО. Після навчання одразу ж включився до діяльності УВО. У 1926 році за наказом Начальної Команди УВО виконав атентат на польського шкільного куратора Станіслава Собінського.

Через два роки після створення ОУН у 1930 р. Романа Шухевича призначено бойовим референтом Крайової Екзекутиви. Під його керівництвом у Галичині у відповідь на пацифікацію відбулися масові саботажні акції, організовано цілу серію експропріаційних нападів. Найголовнішим бойовим актом ОУН у 1931 р. було вбивство польського посла до Сейму Тадеуша Голуфки, яке звісно ж організував бойовий референт КЕ ОУН Роман Шухевич-Дзвін. У червні 1934 р. у зв’язку з вбивством міністра Б.Пєрацького поліція провела масові арешти. Після звільнення з концтабору у 1938 р. у м. Хусті разом із провідними членами ОУН Р.Шухевич створює Генеральний штаб Національної оборони Карпатської України.

Із початком війни у 1939 р. в Україні створено цілком нову політичну ситуацію, що вимагало нових форм боротьби за державну незалежність. Весною 1941 р. Проводові ОУН вдалось домовитися з верховним німецьким командуванням про вишкіл української військової частини (Український Легіон). Р.Шухевич добровільно погодився очолити один із підрозділів з розрахунком, що у майбутньому Легіон може стати базою для формування української армії. Після проголошення 30 червня 1941 року Акта відновлення Української держави весь Провід ОУН було арештовано німецькою владою. Роману Шухевичу вдалося уникнути ув’язнення.У 1943 р. на ІІІ Надзвичайному Великому Зборі ОУН його одноголосно було обрано Головою Бюро ОУН і призначено головним командиром УПА.

З метою об’єднання й консолідації всіх національно-державницьких сил українського народу в боротьбі за державну незалежність України в липні 1944 р. з ініціативи ОУН і УПА та особисто Романа Шухевича, скликано Великі Збори, на які прибули представники діючих в Україні політичних організацій та середовищ, в результаті нарад створено Українську Головну Визвольну Раду. Виконавчим органом УГВР став Генеральний Секретаріат, Головою якого обрано Романа Шухевича-Лозовського. Його також затверджено на посаді Секретаря Військових справ і Головним Командувачем УПА.

Роман Шухевич – одна з найвидатніших постатей національно-визвольної боротьби 30-50-х років. Символ героїчної боротьби за УССД. 5 березня 1950 р. він загинув героїчною смертю у підпільній хаті у с. Білогорща біля Львова під час бою з московськими окупантами.

Олена Теліга

(дівоче прізвище – Шовгенова; 21.07.1907р.; за іншими даними – 8.09.1906 - 21.02.1942 р.)

– видатна українська поетеса, політичний діяч.

Народилася в Санкт-Петербурзі у родині професора І. Шовгенова. Виховувалася в російському оточенні, хрещеною була відома російська поетеса З. Гіппіус. У 1917 разом з батьками переїхала до Києва. Навчалася в одній із київських гімназій. У 1920 батько Теліги, який деякий час працював у Раді народних міністрів УНР, був змушений емігрувати. У 1923 Теліга разом з матір’ю переїхала до Тарнова (Польща), у 1924 – у Подєбради (Чехословаччина). У 1924 році здобула гімназійну освіту в Подєбрадах. Восени 1925 року Теліга вступила на історико-фіологічний відділ Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. У 1926 р. вийшла заміж за сотника Армії УНР М.Телігу. Після закінчення навчання Теліга переїхала до Варшави, де в 1929–39 працювала вчителькою в українській школі. З кінця 20-х років почала друкуватися у “Літературно-науковому віснику”. У 1930-х вийшла перша збірка поетичних творів Теліги. Характерними рисами її поезії є ліричність, висока поетична культура, свіжість і безпосередність образів. У 1932 році Теліга вступила до ОУН. Працювала у культурницькій референтурі ПУН (разом з Ольжичем), була автором кількох ідеологічних та програмових творів. Наприкінці 1939 переїхала до Кракова, де на той час містився центр українського громадсько-політичного життя. У Кракові очолювала мистецьке товариство “Зарево”. Після розколу 1940 залишилася в ОУН-(М). У червні 1941 р. Теліга разом з чоловіком переїхала до Львова. Займалася політичною діяльністю. У жовтні 1941 року Теліга разом з похідними групами ОУН вирушила до Києва. Організувала у Києві Спілку українських письменників, редагувала літературно-мистецький додаток до газети “Українське слово” – “Літаври”. Після початку масових репресій гітлерівців проти українських націоналістів Теліга відмовилася залишити місто і продовжувала літературну та політичну діяльність. 7.02.1942 заарештована і разом з чоловіком розстріляна у Бабиному Яру.

Поезії Олени Теліги увійшли до збірок “Душа на сторожі” (видано посмертно, 1946 р.) та “Прапори Духа”. Найповніше зібрання творів Теліги видано 1977 року у Парижі (“Збірник”, “Полум’яні межі”). У березні 1992 р. у Рівному, вперше в Україні, видано збірку творів О.Теліги “Найгостріше слово – Україна”.

21.02 1992 у Бабиному Яру встановлено пам’ятний хрест на місті розстрілу фашистами видатної української поетеси та її однодумців.

Олег Ольжич (Кандиба)

8.07.1907-10.06.1944

Відомий український поет, політичний діяч, археолог і публіцист. Син Олександра Олеся. Народився у Житомирі. В 1917-23 навчався в середній школі (Пуща Водиця) поблизу Києва. У 1923 емігрував разом з батьками до Чехо-Словаччини. В 1924-29 навчається в Карловому інституті у Празі, на літературно-історичному факультеті Українського Педагогічного Інституту, вивчав археологію в Українському Вільному Університеті.

 Восени 1930 захистив докторську дисертацію на тему: “Неолітична кераміка Галичини”. В 1930-31 – асистент кафедри археології УВУ. Працюючи в археологічному  відділі  Національного музею, здійснив  наукові  експедиції по західноукраїнських землях, Німеччині, США і Балканських країнах, брав участь у міжнародних археологічних конференціях. У 1938 читав лекції у Гарвардському університеті. Опублікував ряд праць з антропології  та археології. В історичній науці – послідовник школи Л.Нідерле. З поч. 1930-х рр. Кандиба  заявив про себе як самобутній   і оригінальний  поет. Співпрацював у львівських періодичних виданнях: “Літературно-Науковий Вісник”, “Вістник”, “Обрії”, “Напередодні”, празьких: “Студентський вістник”, “Пробоєм”. З молодих літ Кандиба став учасником  українського націоналістичного руху . В 1929- член  ОУН. Виконував  ряд відповідальних завдань  Проводу Українських  Націоналістів, особисто Є.Коновальця. В 1937 очолив культурно-освітню референтуру Проводу Українських Націоналістів. В кін. 1930-х рр. редагував  часопис  “Самостійна думка”, перетворивши його на орган  ПУН. В  1938-39 Кандиба брав активну участь у становленні  державності  Карпатської України та в збройній  боротьбі  проти угорських загарбників. Протягом 1939-41 очолював  Революційний Трибунал ОУН, член Проводу Українських Націоналістів. На початку радянсько-німецької війни 1941-45 переїхав до України. В 1941-42 Кандиба жив у Києві, налагоджував підпільну мережу ОУН (м)  в Україні. В жовтні 1941 Кандиба став одним з організаторів політично-громадського центру- Української Національної Ради у Києві. З початком гітлерівських репресій проти українських націоналістів Кандиба переїздить до Львова. У травні 1942 Почаївська конференція ОУН(м) обрала Кандибу заступником голови ПУН  та головою Проводу на українських землях. У січні 1944 після арешту А.Мельника перебрав посаду Голови ПУН.  25.05.1944  заарештований гестапо у Львові. Був ув’язнений у концентраційному  таборі Заксенгаузен. Загинув під час чергового допиту в ніч з 9 на 10.06.1944. Кандиба- автор  поетичних збірок  “Рінь”(1935), “Вежі”(1940) та посмертно виданої “Підзамче”(1946), перевиданих у збірках “Поезії”(1956) та “Величність”(1969), ряду праць з археології, серед яких “Schipeniz-Kunst und Gerete eines neolitisches Dorfes”(1937).

^ Ярослав Стецько

Народився 19 січня 1912 р. в Тернополі в сім'ї священика о.Семена і його дружини Теодозії з роду Чубатих. Обдарований непересічними здібностями, Я.Стецько з відзначенням закінчив гімназію в Тернополі й студіював у 1929-34 р.р. право і філософію у Краківському та Львівському університетах.

Ще юнаком Ярослав Стецько включився в національно-визвольну боротьбу, ставши членом нелегальної організації “Українська націоналістична молодь" і відтак підпільних УВО та ОУН. З 1932 р. Ярослав Стецько був членом Крайової Екзекутиви Організації Українських Націоналістів, ідеологічним референтом і редактором підпільних видань.

За   націоналістичну    діяльність   він зазнав    репресій    з   боку польських окупантів, які в 1934 р. засудили його до 5 років ув'язнення. Звільнений у 1937 р. за загальною амністією. У січні 1938 р. за дорученням полковника Євгена Коновальця Я.Стецько підготував черговий Збір ОУН і у 1939 р. взяв участь у Римському Конгресі ОУН.

У лютому 1940 р. Ярослав Стецько був співініціатором створення у Кракові Революційного Проводу ОУН, а на II Великому Зборі ОУН у квітні того ж року в Кракові Я.Стецька обрано заступником Провідника ОУН Степана Бандери.

Із початком німецько-російської війни Я.Стецько, пробившись із групою однодумців за лінію фронту до Львова, скликав Національні Збори. На них 30 червня 1941 р. проголошено Акт відновлення Української Держави й обрано Я.Стецька прем'єром Українського Державного Правління. За відмову на ультимативну вимогу Гітлера відкликати Акт відновлення Української Держави, Я.Стецька заарештували і запроторили до концтабору Саксенгавзен, де він до вересня 1944 р. перебував у бункері смерті. Після звільнення, утікши з-під нагляду гестапо, Я.Стецько дорогою до американської окупаційної зони був тяжко поранений.

У 1945 р. Крайова Конференція ОУН обрала Я.Стецька членом Бюро Проводу ОУН, до якого входили Степан Бандера й Роман Шухевич. У 1946 р. Ярослав Стецько очолив Антибільшовицький Блок Народів (АБH), президентом якого був до кінця свого життя. Після війни Я.Стецько розгорнув широку діяльність на всесвітній антикомуністичній арені. Найпомітнішими успіхами у міжнародній службі Ярослава Стецька справі визволення України є підписання домовлення з Китайською Антикомуністичною Ліґою на Формозі про співпрацю і створення в Тайпеї Місії АБН (1957-60), а згодом – до 1971 р. – Представництва АБН, активна участь у підготовці й заснуванні в 1970 р. в Токіо “Світової Антикомуністичної Ліґи", де Я.Стецько був постійним членом Екзекутиви; з ініціятиви Я.Стецька постала Европейська Рада Свободи, яка його обрала досмертним членом почесної Президії ЕРС. У 1968 році Ярослава Стецька обрано головою революційної ОУН, яку він очолював до кінця свого життя.

Ярослав Стецько залишив нам велику ідейно-теоретичну спадщину, котра і сьогодні залишається актуальною.

Помер Ярослав Стецько 5 липня 1986 р. в Мюнхені, де його й поховано.

Степан Бандера

(1.01.1909-15.10.1959)

Провідник
^ Організації Українських Націоналістів
Народився 1 січня 1909 року у родині греко-католицького священика в с.Угринів Старий біля Калуша. Учився в Стрийській гімназії і Львівській Політехніці.

Ще юнаком став членом Союзу Української Націоналістичної Молоді та Української Військової Організації, а, коли постала Організації Українських Націоналістів у 1929 році – одним із її перших членів в Україні. На початку 1933 року обраний Крайовим Провідником ОУН. Під його керівництвом революційно-визвольна діяльність ОУН проводилася в наступних основних напрямках:

1.Широка розбудова членських кадрів і організаційної мережі по всьому терену Західноукраїнських Земель (ЗУЗ), які на той час знаходилися під окупацією Польщі, серед усіх суспільних прошарків, акцентуючи увагу на село і робітництво.

2.Налагоджена систематична кадрово-вишкільна робота на всіх організаційних щаблях. Основні види вишколів: ідеологічно-політичний, військово-бойовий та вишкіл підпільної практики (конспірація, розвідка, зв'язок тощо).

3.Крім політичної, пропагандивної. бойової діяльності самої Організації, розгорнено нову форму праці – масові акції, в яких брали активну участь широкі народні маси, діючи з ініціативи, за вказівками та під ідейним керівництвом кадрів ОУН. Було проведено: антимонопольну акцію (бойкот тютюнових і алкогольних виробів, на які польська держава мала монополію) з розрахунком на морально-політичний ефект; шкільну акцію проти польської денаціоналізаційної політики та в обороні українського шкільництва і національного виховання.

4.Поряд з революційною діяльністю проти Польщі розгорнуто антибольшевицький фронт. Він був спрямований проти дипломатичних представників СССР на ЗУЗ (атентат М.Лемика на секретаря і політичного керівника совітського консульства у Львові Майлова і політичний процес), проти большевицької агентури, компартії та совєтофільства.

5.Посилено бойові акції проти національно-політичного утиску і поліційного терору польської влади по відношенню до українців.

Після успішного замаху ОУН на польського шовіністичного міністра Пєрацького, автора плану "знищення Русі" (України), Степан Бандера як Крайовий Провідник був засуджений на кару смерті, замінену довічним ув'язненням. Вийшов із тюрми з розвалом Польщі у вересні 1939 року.

У квітні 1941 року на Другому Великому Зборі ОУН був обраний Головою Проводу ОУН. З його ініціативи 30 червня 1941 року ОУН, як організатор і керівник визвольної боротьби українського народу, проголосила відновлення Української Держави. Це не входило у плани фашистської Німеччини, і проти українських патріотів був розв'язаний масовий терор. У концтаборі Освєнцім загинули два брати Бандери, третій брат – Богдан – загинув від рук гітлерівців як член Похідної групи ОУН. Сам Степан Бандера пробув у концтаборі Заксенгавзен до кінця 1944 року. Після виходу з концтабору він стає на чолі боротьби проти нових – московських – окупантів. З лютого 1945 року до 15 жовтня 1959 року – Провідник Організації Українських Націоналістів. Слово "бандерівець" стало окресленням і символом незламного борця за волю України проти загарбників.

15 років йшло полювання московських агентів на лідера української національно-визвольної війни (1947р. – Я.Мороз, 1948р. – В.Стельмащук, 1951р. – С.Лібгольц та інші). 15 жовтня 1959 року він загинув від руки агента КГБ, перевертня Б.Сташинського.

Степан Бандера також був ідеологом і теоретиком української національно-визвольної революції. Його творча спадщина і зараз має велике значення для національно-визвольного руху, для здобуття, закріплення та розбудови Української Самостійної Соборної Держави. Збірник праць С.Бандери – “Перспективи Української Революції” – вперше було видано в 1978р. за кордоном, і лише у 1998р. видавнича фірма “Відродження”, яка є пресово-видавничою референтурою ВО”Тризуб” ім.С.Бандери, вперше в Україні перевидала вищезгаданий збірник.

Андрій Мельник

  12.12.1890-1.11.1964

Визначний український військовий і політичний діяч, полковник Армії УНР, один з лідерів ОУН. Народився у с.Воля  Якубова Дрогобицького повіту на Львівщині. В 1914-16 Мельник  командував сотнею Легіону Українських Січових Стрільців на австрійсько-російському фронті. Сотня Мельника відзначилась під час боїв на Маківці, під Заваловом і над Стрипою. Період боїв на Лисоні 4.09.1916 Мельник  потрапив у російський полон. Мельник разом з В.Кучабським, І.Андрухом та іншими полоненими галичанами були відправлені у табір для військовополонених у с.Дубовці під Царицином (тепер Волгоград, Росія). 6.01.1917 група українських старшин, серед яких Мельник, Р.Сушко та інші організували втечу з полону і незабаром добралися до Києва. В січні 1918 року став одним з організаторів Куреня Січових Стрільців. З січня 1918 року був призначений начальником штабу куреня, з березня, після сформування полку Січових Стрільців, начальник штабу полку. Після падіння Української Центральної Ради перебував у Києві та Білій Церкві. Під час повстання проти влади гетьмана П.Скоропадського – заступник командира Осадного Корпусу, а з січня 1919 року – виконуючий обов’язки командира корпусу. З 19.12.1918 Мельнику було присвоєно військове звання отаман Армії Української Народної Республіки. У листопаді 1918 року Мельник, очолюючи штаб Окремого Загону Січових Стрільців, розробив план і брав участь у Мотовилівському бою 1918 року. В березні-червні 1919 – начальник Штабу Дієвої Армії, у липні-серпні 1919 року – помічник коменданта групи Січових Стрільців. В кінці 1919 року був інтернований польськими військами у Рівному.

В 1920-21 – інспектор військових місій УНР  у Празі.

В 1922  повернувся в Галичину, де став співзасновником УВО, а згодом крайовим комендантом. В квітні 1924 Мельник був заарештований польською поліцією і засуджений до 4-річного ув’язнення. Після звільнення продовжував займатися громадсько-політичною діяльністю. В 1932-38-член правління видавничої спілки “Діло”, в 1933-38-голова Головної Ради Католицької Асоціації Української Молоді “Орли”, член Товариства українських комбатантів “Молода Громада”. В 1934- член сеньйорату УВО та голова Сенату ОУН. Після загибелі Є.Коновальця 11.10.1938 став головою Проводу Українських Націоналістів.На початку 1940 після розколу ОУН очолив одну з фракцій організації. В роки німецької окупації  України Мельник послідовно відстоював ідею створення української незалежної держави, за що потрапив під арешт, а з 26.02.1944 був ув’язнений в концтаборі Заксенхаузен. Після звільнення у 1945 жив у Німеччині та Люксембурзі. В 1947 на Третьому  Великому  

Зборі Українських Націоналістів Мельник обраний довічним головою ПУН. Післявоєнний період свого життя присвятив боротьбі за консолідацію емігрантських сил. В 1957 висунув ідею створення світового конгресу українців і союзу українців, реалізовану в 1967 зі створенням Світового Конгресу Вільних Українців. Помер у Клерво (Велике герцогство Люксембург), похований у м. Люксембург.

Юліан Головінський

1.12.1894-30.9.1930

Народився в Радимні, містечку, що лежить на лівому березі Сяну, на половині дороги між Перемишлем і Ярославом. Його батько був австрійським поштовим урядовцем, який скоро помер, і мати перенеслася з двома синами до Львова, де заробляла на прожиток тим, що піднаймала учням і студентам стації.

Головінський здобувши початкову й середню освіту, склав іспит зрілості у Львові і з вибухом першої світової війни попав у ряди 30-го полку піхоти австрійської армії. З тим полком Головінський перебув цілу війну, головно на італійському, де здобув різні відзначення за відвагу і холоднокровність у важких ситуаціях. Там він також дістав старшинський ступінь поручника, й там застали його вістки про Листопадовий Зрив у Галичині. Головінський одразу повернувся на рідну землю і почав організовувати в Любачівщині українські збройні відділи. Ті відділи стали пізніше підставою 6-ї, званої Равською, Бригади УГА, в якій поручник Головінський довгий час був начальником штабу, а згодом, у ранзі сотника, командиром. З тією Бригадою сотник Головінський відбув усю Листопадову кампанію, відзначаючись тим, що привчив свої сотні до блискавичного маневрування – наступів і відступів, тактики, яка бентежила ворога й завдавала йому великих втрат. На чолі своєї Бригади сотник Головінський перейшов за Збруч і був учасником величної події, коли з’єднані Українські Армії вступили 31 серпня 1919 р. до Києва. У висліді відступу УГА на південь України, а пізніше на захід, де були союзні на той час з Україною польські війська, Головінський був забраний в польський полон. Він утік з нього й дістався до Праги, де й закінчив студії, здобувши звання лікаря-ветеринара в Брні на Моравах.

Після того Головінський повернувся в 1924 році до Галичини, але не почав жити спокійним життям, а став Крайовим комендантом УВО, свідомий того, що його чекає. Під його проводом УВО зміцнилася і розбудувалася так, що стала справжнім виявом волі й боротьби українського народу. При тому сотник Головінський був дуже обережний і того навчив своїх підлеглих бойовиків. Він створив т. зв. “Летючу Бригаду”, складену з випробуваних і загартованих бойовиків, які на даний наказ з’їзджалися у визначене місце, проводили акцію і зникали. Одним із таких виступів був замах на польського куратора Собінського в 1926 році, який полонізував українські школи. Після його вбивства почалися масові арешти. Потрапив до в’язниці і сотник Головінський. Але на слідстві він ні у чому не зізнався, а під час судового процесу боронив сам себе так уміло, що його звільнено. Одначе польська поліція була слушно переконана, що сотник Головінський грає в УВО велику роль. Тому Головінський на деякий час перестав очолювати УВО, купив автобус і почав перевозити людей та товари. Це давало йому змогу свобідно роз’їзджати і полагоджувати організіційні справи. Навесні 1930 року сотник Головінський знову став Крайовим комендантом УВО-ОУН. Того ж року відбувся напад на поштовий віз із грішми під Бібркою, і під час нападу загинув бойовик Гриць Пісоцький. Цей факт використала польська поліція.

Хоч не було жодних доказів, що Головінський очолює УВО-ОУН, поліція несподівано арештувала його в суботу 20 вересня 1930 року на вулицях Львова. Протримавши десять днів у в’язниці, вона перевезла його до Бібрки, нібито на те, щоб сконфронтувати зі свідками нападу, і у вівторок 30 вересня на дорозі до Глібович прив’язала його скованого до дерева і замордувала. Зробив це з доручення вищих поліційних наставників польський поліційний агент Радонь, який вистрілив три рази в груди й чоло Головінського. Пізніше польська поліція хотіла затерти сліди злочину й видала повідомлення, що сотник Головінський утікав, і його застрілено пострілами ззаду.

Микола Сціборський

(Псевдо – Рокош, Органський, Житомирський; 28.03.1897 – 30.08.1941)

Визначний діяч ОУН, теоретик українського націоналістичного руху. Народився у Житомирі в польській родині. На поч. Першої світової війни 1914-18 призваний до російської армії, капітан російської армії. У 1917 перейшов на службу до армії УНР. З 1920 – підполковник. В еміграції жив у Чехословаччині та Франції. У 1929 закінчив Українську господарську академію у Подєбрадах, де створив на поч. 1920 Легію українських націоналістів. З 1927 входив до Проводу українських націоналістів. У 1928 – 34 видавав у Празі ідеологічний орган ПУН – журнал “Розбудова нації”, співпрацював у націоналістичних виданнях – “Державна нація”, “Сурма”, “Українське слово”. У 1929 – делегат 1 Конгресу українських націоналістів у Відні, обраний першим заступником голови Проводу українських націоналістів. У 1930-х роках вийшло ряд праць Сціборського: “Робітництво і ОУН” (1932), “ОУН і селянство” (1933), “Націократія” (1935), “Національна політика більшовиків в Україні” (1938), “Земельне питання” (1939), “Україна в цифрах” (1940), “Сталінізм” (1940) та ін. Один із творців солідаризму. У вересні 1939, за дорученням А.Мельника розробив проект Конституції України, яка передбачала “тоталітарний, авторитарний, професійно-становий” устрій держави. Після розколу ОУН – на боці А.Мельника. На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 у складі основної похідної групи вирушив у Київ. Загинув разом з О.Сеником у Житомирі внаслідок терористичного акту. Похований у Житомирі.


^ Ольга Бесараб

(1890-1924)

Уроджена Левицька, громадська й політична діячка, член І жіночої чоти УСС у Львові, провадила харитативну й освітню діяльність у Комітеті допомоги раненим і полоненим у Відні та в Комітеті допомоги цивільному населенню, за що відзначена міжнародною організацією Червоного Хреста. Організатор українських військових з’єднань з вояків демобілізованої австрійської армії, член Управи Українського жіночого союзу у Відні; з 1923 – Член Головної Управи філії Союзу Українок у Львові. Член Української військової організації (УВО).

Замордована польськими поліцаями під час слідства у ніч з 12 на 13 лютого 1924 року.

 ^ Євген Коновалець

Народився 14 червня 1891 р. в учительській родині в селі Зашків, поблизу Львова. Після навчання у народній школі та в гімназії, яку закінчив 1909 року, студіював у Львівському університеті (правничий факультет), готувався до юридичної праці. Вивчаючи юридичні дисципліни, пройшов ще й повний курс історії України під керівництвом професора Михайла Грушевського. Правничі науки – „хліб" для юриста, а знання рідної історії – це не лише поширення діапазону наукових знань, а й основне підґрунтя для людини, що прагне формувати політичну думку.

Передовсім інтелігент, усвідомивши підневільний стан свого народу, повинен шукати шляхів виходу з того стану. Молодого Коновальця і його побратимів розв'язка цього питання хвилювала. У тогочасної студентської молоді домінуючою була думка про здобуття державної незалежності. Тож недарма такого широкого розголосу набув реферат Дмитра Донцова, виголошений на Другому Всеукраїнському студентському З'їзді в липні 1913 року у Львові: „Сучасне політичне положення нації і наші завдання".

У 1914 році Євген Коновалець був мобілізований до австрійської армії, а в наступному році, після бою на Маківці, потрапив до російського полону. Звільнившись у результаті Березневої революції, восени 1917 року, бажаючи віддати свій труд новоутвореній українській державності, молодий офіцер подався до Києва, де приступив до організування українських Збройних Сил, спочатку куреня Січових Стрільців, а згодом і Корпусу. Моральна сила, високий авторитет, сталева воля Євгена Коновальця виростали з його сильного характеру, націоналістичного світогляду, політичної дії воїна-революціонера.

Євген Коновалець знав, що в боротьбі за державну самостійність і за укріплення держави найголовнішою й фізичною силою є добре зорганізована, глибоко патріотична й добре вишколена армія. 27-літній офіцер став найвидатнішим командиром тодішніх збройних сил в Українській Державі. Підлеглі Коновальцеві Січові Стрільці разом зі своїм командиром зберігали культ соборності. Коли виникла потреба переходу на Захід України, де розгорілися бої з польськими озброєними частинами, вони залишились в Києві, вважаючи, що саме в Києві – у столиці – вирішуватиметься доля відновленої Української Держави. “Шлях до вільного Львова веде через вільний Київ”, – стверджував Коновалець.

Після Поразки Визвольних Змагань, у той час, коли багатьох громадян України охоплювали відчай і апатія, Є.Коновалець зі своїми бойовими друзями повною мірою усвідомлював, що боротьба не закінчилася, оскільки живою залишилась у серцях патріотів Національна Ідея. Постала необхідність творення організованої сили, оскільки, „Як не буде в нас сили, не осягнемо нічого, хоч би все найкраще для нас складалося. Як же ж будемо мати силу, тоді вийдемо побідно з найгіршого лихоліття і здобудемо все, що нам треба" (Є.Коновалець).

У 1920 році утворено Українську Військову Організацію (УВО), яку в липні 1921 року очолив полковник Є. Коновалець. Ішлося про збереження й укріплення військового кістяка. Згодом постала необхідність будувати політичну організацію. Нею стала створена на початку 1929 року з ініціативи Є.Коновальця та його однодумців, у результаті ретельної підготовки через консолідацію найкращих політично-патріотичних революційних сил Організація Українських Націоналістів (ОУН). Вістря боротьби ОУН було спрямоване проти головних ворогів української державності – московських большевицьких сатрапів і польської окупаційної шовіністичної влади.

Червона Москва після знищення Симона Петлюри бачила в особі Є.Коновальця свого головного противника. Висланий большевиками терорист Павло Судоплатов підсунув полковникові пекельну машину, від вибуху якої 23 травня 1938 року в Роттердамі обірвалося життя борця за Україну. Сталося це через 12 років після вбивства Симона Петлюри.

„У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю" – ці слова полковника Коновальця і сьогодні є дороговказом для мол