Реферат: Вступ. Постановка проблеми


ВСТУП.

ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ.


Досвід, на­бу­тий в га­лузі пси­хо­логічних досліджень, на­по­лег­ли­во ак­ту­алізує пот­ре­бу пізнан­ня найбільш за­гад­ко­во­го і склад­но­го – людсь­кої осо­бис­тості як цілісності. Зро­зуміло, ми усвідом­люємо, що пси­хо­логія осо­бис­тості вже ду­же дав­но є найбільш при­ваб­ли­вим об'єктом на­у­ко­во­го по­шу­ку. Уваж­не й діалогічно-відкри­те студіюван­ня ідей ви­дат­них пер­со­но­логів, ос­мис­лен­ня емпірич­них ма­теріалів знач­но зба­га­ти­ло наші уяв­лен­ня що­до при­ро­ди осо­бис­тості, але вод­но­час про­де­мо­н­стру­ва­ло на­явність знач­ної кіль­кості про­тиріч і не­виріше­них пи­тань.

З іншо­го бо­ку, три­ва­ла ро­бо­та, пов'яза­на з ре­алізацією в на­у­ко­во-пси­хо­логічних досліджен­нях прин­ци­пу роз­вит­ку (Л.С.Ви­готсь­кий, Г.С.Кос­тюк), роз­роб­ка ме­то­до­логічних підва­лин ге­не­тич­ної пси­хо­логії, її ка­те­горіаль­но­го апа­ра­ту при­ве­ла нас до дум­ки, що осо­бистість мож­на зро­зуміти ли­ше як та­ку, що роз­ви­ваєть­ся.

Роз­ви­ток є фор­мою існу­ван­ня осо­бис­тості точ­но так, як са­ма во­на яв­ляє фор­му існу­ван­ня психіки лю­ди­ни. Ад­же ж на­пи­сав сво­го ча­су С.Л.Рубінштейн, що “психіка лю­ди­ни осо­бистісна за своєю при­ро­дою”.

Чи мож­на в на­у­ко­во­му аналізі “ухо­пи­ти” плин та­ко­го склад­но­ст­рук­ту­ро­ва­но­го ут­во­рен­ня, яким є осо­бистість лю­ди­ни? Відповісти на це пи­тан­ня ду­же прос­то: це обов'яз­ко­во тре­ба зро­би­ти, ад­же ли­ше в та­ко­му разі ми от­ри­маємо дані про об'єкт вив­чен­ня, а не підтве­рд­жен­ня чи спрос­ту­ван­ня влас­них мірку­вань що­до нь­о­го. Але наскіль­ки ре­аль­но здійсни­ти та­ке пізнан­ня на су­час­но­му стані роз­вит­ку пси­хо­логії? Це вже пи­тан­ня про ме­тод.

Ге­не­тич­на пси­хо­логія досліджує осо­бистість в її ре­аль­но­му са­морусі і тим са­мим до­лає проб­ле­му ре­дукціонізму та “еле­ме­нт­ності” підхо­ду. Ге­не­ти­ко-мо­де­лю­ючий ме­тод, яко­му прис­вя­че­но знач­не місце в нашій книзі, доз­во­ляє ви­яв­ля­ти дійсні пси­хо­логічні ме­ханізми ста­нов­лен­ня цілісної осо­бис­тості та її ок­ре­мих струк­тур­но-функціональ­них оди­ниць. Ви­ко­рис­тан­ня ць­о­го ме­то­ду доз­во­ли­ло впри­тул підійти до ро­зуміння та­ких гло­баль­них пи­тань, як ви­то­ки осо­бис­тості та співвідно­шен­ня біологічно­го і соціаль­но­го в ній. Відкри­ва­ють­ся за­хоп­лю­ючі обрії на­у­ко­во­го по­шу­ку. Скажімо, “по­ча­ток”, відправ­на по­чат­ко­ва точ­ка жит­тя осо­бис­тості. З де­я­ким по­ди­вом ми вста­но­ви­ли, що пси­хо­логія ніко­ли серйоз­но не досліджу­ва­ла цей вихідний суттєвий мо­мент, виз­на­ча­ю­чи “за звич­кою”, що все по­чи­наєть­ся після фізич­но­го на­род­жен­ня лю­ди­ни. Але чи так є насп­равді? Що відбу­ваєть­ся до ць­о­го ак­ту? Чітке дот­ри­ман­ня фун­да­мен­таль­но­го по­ло­жен­ня А.Вал­ло­на про те, що будь-яка психічна струк­ту­ра ви­ни­кає на ос­нові попередньої, зму­си­ло нас серйоз­но аналізу­ва­ти це пи­тан­ня. І ви­яв­ляєть­ся, що проб­ле­ма ви­ник­нен­ня осо­бис­тості це, насп­равді, проб­ле­ма ви­ник­нен­ня життя, во­на не ви­ни­кає, в бук­валь­но­му сенсі, з не-осо­бис­тості (так, як і жит­тя не ви­ни­кає з не-жит­тя, при­наймні, земній на­уці не відомі такі яви­ща). Осо­бистість ство­рюєть­ся (в то­му сенсі, що во­на – є твір) дво­ма інши­ми, люб­ля­чи­ми осо­бис­тос­тя­ми, і як та­ка во­на є постійним про­дов­жен­ням і довічним ру­хом-роз­вит­ком людсь­ко­го ду­ху, куль­ту­ри, цивілізації. Так довічне існу­ван­ня осо­бис­тості при “кінеч­ності” жит­тя ок­ре­мої лю­ди­ни ви­во­дить в ду­же ак­ту­аль­ну пло­щи­ну – проб­ле­му ча­су. Йо­го дійсни­ми виміра­ми є соціаль­не і біологічне (при­род­не) в лю­дині. Співвідно­шен­ня цих двох фе­но­менів та­кож ви­яв­ляєть­ся не­дослідже­ним в пси­хо­логії. Між тим, ми вста­но­ви­ли, що во­но є не­од­норідним і змінним: вихідна оди­ни­ця будь-яко­го соціаль­но­го – взаємодія – виз­на­чає по­ча­ток ру­ху но­вої осо­бис­тості. Соціаль­не стає біологічним, і це є кар­ди­наль­ний мо­мент, у світлі яко­го і соціалізація, і ви­хо­ван­ня (в ціло­му, інтеріори­зація куль­тур­но-істо­рич­но­го досвіду) є про­це­са­ми обов'яз­ко­ви­ми, але – не унікаль­но-вихідни­ми.

Досліджен­ня осо­бис­тості як са­мо-ру­ху унікаль­ної цілісності не мо­же бу­ти дос­татнім, як­що не вирішуєть­ся проб­ле­ма вихідних рушійних сил ць­о­го довічно­го і вод­но­час та­ко­го ко­рот­ко­го і яск­ра­во­го пли­ну.

Що ж є цією си­лою? Наш аналіз доз­во­ляє при­пус­ти­ти, що нею є нужда. Це особ­ли­ве універ­саль­не енер­ге­тич­но-інфор­маційне ут­во­рен­ня, що є носієм і чин­ни­ком соціаль­ної життєвої си­ли лю­ди­ни. В її ос­нові су­пе­реч­ли­ва єдність мо­гутніх біосоціаль­них про­цесів, яка “запліднює” со­бою і виз­на­чає нескінчен­ний рух людсь­ко­го жит­тя у Всесвіті. Енер­ге­тич­не й інфор­маційне сплав­ляєть­ся в єдність у нужді, чим за­без­пе­чує не прос­то рух, але й роз­ви­ток, оскіль­ки на­ко­пи­че­ний в індивіду­аль­но­му існу­ванні лю­ди­ни досвід, зав­дя­ки ру­ху нужди, стає над­бан­ням всь­о­го людства.

В ціло­му, ге­не­тич­на пси­хо­логія відкри­ває ціка­вий і невідо­мий ас­пект існу­ван­ня осо­бис­тості. Маємо надію, що чи­та­чу на­ша книж­ка до­по­мо­же де­що по-іншо­му по­ба­чи­ти вуз­лові мо­мен­ти ць­о­го за­хоп­лю­юче-склад­но­го і прек­рас­но­го фе­но­ме­ну.

Бурх­ли­вий інте­рес до проб­ле­ми осо­бис­тості, що лег­ко конс­та­туєть­ся в су­часній ук­раїнській пси­хо­логії, є за­ко­номірним. Він пов'яза­ний да­ле­ко не ли­ше з відкрит­тям чис­лен­них і змістов­них над­бань світо­вої на­у­ки (пе­ре­дусім пер­со­но­логії), що відбу­ваєть­ся про­тя­гом існу­ван­ня Ук­раїни як са­мостійної дер­жа­ви, яка ру­хаєть­ся до відкри­то­го суспільства. Ва­гомішою при­чи­ною є те, що цей рух пос­ту­по­во призвів до усвідом­лен­ня не­обхідності існу­ван­ня в суспіль­но­му прос­торі пост­ра­дянсь­кої мен­таль­ності пос­таті прак­тич­но­го пси­хо­ло­га, як фахівця, який має вирішу­ва­ти ду­же важ­ливі й унікальні проб­ле­ми існу­ван­ня осо­бис­тості, і вирішу­ва­ти їх мо­же тіль­ки він.

Так ви­ник за­пит на ре­алізацію пси­хо­логічно­го знан­ня – яви­ще цілком вип­рав­да­не і аб­со­лют­но за­ко­номірне, доб­ре відо­ме предс­тав­ни­кам усіх га­лу­зей на­у­ки: існу­ван­ня на­у­ко­во­го нап­ря­му є вип­рав­да­ним ли­ше тоді, ко­ли йо­го здо­бут­ки на часі й ак­тив­но ви­ко­рис­то­ву­ють­ся в житті суспільства. Яви­ще це, од­нак, зовсім не бу­ло знайо­ме ра­дянській пси­хо­логії (за ви­нят­ком ко­рот­ко­го, хо­ча й про­дук­тив­но­го періоду існу­ван­ня пе­до­логії. Він був про­дук­тив­ним са­ме то­му, що йо­му бу­ло знайо­ме це яви­ще). По­я­ва ре­аль­но­го прак­тич­но­го за­пи­ту оз­на­чає, що вітчиз­ня­на пси­хо­логія от­ри­мує дру­гий за ко­рот­ку історію шанс ста­ти спра­вжнь­ою на­у­кою. Ми пам'ятаємо сло­ва Екклізіас­та, ви­ко­рис­тані Л.С.Ви­готсь­ким як епіграф до ро­бо­ти 1927 р. “Ис­то­ри­чес­кий смысл пси­хо­ло­ги­чес­ко­го кри­зи­са”: “Камінь, що ним знех­ту­ва­ли будівель­ни­ки, пок­ла­де­но в ос­но­ву ку­та” [68]. Ви­готсь­кий мав тоді на увазі са­ме прак­ти­ку: “Не ли­ше жит­тя пот­ре­бує пси­хо­логії і прак­ти­кує її в інших фор­мах, але й пси­хо­логії потрібно че­ка­ти підне­сен­ня від ць­о­го зіткнен­ня з жит­тям” [68, с. 390]. І далі – кри­за в пси­хо­логії “по­ча­ла­ся, відбу­ваєть­ся і закінчить­ся по лінії прак­ти­ки” [68, с. 393].

У даній ро­боті кла­сик по­ка­зав, якою має бу­ти пси­хо­логія, щоб бу­ти спра­вжнь­ою на­у­кою – тоб­то потрібною для жит­тя. “Пси­хо­логія, яка пок­ли­ка­на прак­ти­кою підтвер­ди­ти істинність влас­но­го мис­лен­ня, яка праг­не не стіль­ки по­яс­ню­ва­ти психіку, скіль­ки зро­зуміти її і ово­лодіти нею, ста­вить прак­тичні дис­ципліни в прин­ци­по­во інше по­ло­жен­ня ніж по­пе­ред­ня пси­хо­логія” [68, с. 387]. “Пси­хо­техніка то­му не мо­же сумніва­ти­ся у ви­борі тієї пси­хо­логії, яка їй потрібна... во­на має спра­ву вик­люч­но з ка­у­заль­ною, з пси­хо­логією об'єктив­ною; не­ка­у­заль­на пси­хо­логія не відіграє ніякої ролі для пси­хо­техніки... Ми ви­хо­ди­мо з то­го, що єди­на пси­хо­логія, якої пот­ре­бує пси­хо­техніка, по­вин­на бу­ти опи­со­во-по­яс­ню­валь­ною на­у­кою. Ми мо­же­мо те­пер до­да­ти, що ця пси­хо­логія, крім то­го, є на­у­ка емпірич­на, порівняль­на, на­у­ка, що ви­ко­рис­то­вує дані фізіології, і, на­решті, екс­пе­ри­мен­таль­на на­у­ка” [68, с. 390]. (Заз­на­чи­мо, що “пси­хо­техніка” Ви­готсь­ко­го це й є су­час­на “прак­тич­на пси­хо­логія”). По­ло­жен­ня Л.С.Ви­готсь­ко­го є зро­зумілим і не­за­пе­реч­ним, але ви­я­ви­ло­ся, що ре­зуль­та­ти, от­ри­мані в ме­жах на­у­ко­вої (емпірич­ної, порівняль­ної, екс­пе­ри­мен­таль­ної) пси­хо­логії не мож­на пря­мо й ре­зуль­та­тив­но ви­ко­рис­та­ти в пси­хо­логічній прак­тиці. Во­ни – не прик­ла­да­ють­ся. Усвідом­лен­ня ць­о­го фак­ту приз­ве­ло до по­я­ви міфо­ло­гем про існу­ван­ня нібито двох пси­хо­логій (зно­ву двох, як і за часів Ви­готсь­ко­го), фак­тич­ної відмо­ви прак­тиків від ви­ко­рис­тан­ня в своїй діяль­ності на­у­ко­вих да­них (те, що на­ша прак­тич­на пси­хо­логія на сь­о­годні є по­задіаг­нос­тич­ною, на жаль, не вик­ли­кає жод­но­го сумніву).

На­томість роз­ви­нув­ся ко­ло­саль­ний інте­рес до існу­ю­чих те­орій осо­бис­тості, і інте­рес цей, тре­ба ска­за­ти, є не стіль­ки пізна­валь­ним, скіль­ки праг­ма­тич­ним: вив­чаєть­ся навіть не те­орія осо­бис­тості, а мо­дель пси­хо­логічної до­по­мо­ги, що роз­роб­ле­на в її ме­жах. Потім ця мо­дель без­по­се­редньо ви­ко­рис­то­вуєть­ся, і пацієнтів ак­тив­но ліку­ють “за Фрей­дом”, “за Юн­гом”, “за Род­жер­сом”, і т.д., і т.п. Ви­ни­ка­ють відповідні “спеціалізації”, аб­со­лют­но не­до­пус­тимі в прак­тиці пси­хо­логічної до­по­мо­ги. Ад­же що при ць­о­му відбу­ваєть­ся? Ре­аль­на осо­бистість, з її унікаль­ним внутрішнім світом і психічним те­за­у­ру­сом, без будь-якої на­у­ко­вої пси­ходіаг­нос­ти­ки прос­то “втя­гуєть­ся” в рам­ку існу­ю­чої в го­лові пси­хо­ло­га схе­ми ко­рекції і впли­ву. І навіть схе­ма ця є зовнішнь­ою і абстра­кт­ною, ад­же ду­же ма­ло хто зас­воює відповідну те­орію, про­хо­дя­чи дов­гий і важ­кий шлях її ав­то­ра. Вплив стає не­а­дек­ват­ним, звідси – чис­ленні проб­ле­ми. Ми за­бу­ваємо “за­повідь” К.-Г.Юн­га: “Я взяв для се­бе за пра­ви­ло відно­си­ти­ся до кож­но­го ви­пад­ку як до аб­со­лют­но но­вої проб­ле­ми, про яку я не маю навіть вихідних да­них. Жи­тейські відповіді мо­жуть бу­ти прак­тич­ни­ми і ко­рис­ни­ми до тих пір, по­ки ми маємо спра­ву з по­ве­рх­нею, але, як тіль­ки зустрічаємо­ся з внутрішніми проб­ле­ма­ми, са­ме жит­тя всту­пає в свої пра­ва, і навіть найб­лис­кучіші те­о­ре­тичні по­ло­жен­ня ста­ють недійсни­ми сло­ва­ми” [317, с. 425].

Зро­зуміло, що ця індивіду­аль­но зорієнто­ва­на, єди­но пра­виль­на в прак­тичній пси­хо­логії по­зиція, по­вин­на ґрун­ту­ва­ти­ся на об'єктив­но­му на­у­ко­во­му знанні са­ме про да­ну лю­ди­ну, індивіду­альність. Чо­му це ігно­руєть­ся, чо­му пси­хо­лог не мо­же і не хо­че ви­ко­рис­та­ти на­у­ко­ве знан­ня, а пок­ла­даєть­ся на бу­денні вра­жен­ня і схе­ми? То­му що та­ким є об'єктив­ний стан ре­чей – існу­ючі в на­у­ковій пси­хо­логії ре­зуль­та­ти не мо­жуть бу­ти пря­мо й без­по­се­редньо ви­ко­рис­тані – втілені в прак­тиці. Так са­мо не мо­жуть пря­мо ви­ко­рис­то­ву­ва­ти­ся і спо­со­би от­ри­ман­ня цих знань. На­у­ко­ва пси­хо­логія ду­же дов­го роз­ви­ваєть­ся за схе­мою при­род­ни­чої на­у­ки – її об'єкт штуч­но відсто­ро­нюєть­ся і розг­ля­даєть­ся за логікою ме­ти досліджен­ня, а не за влас­ною логікою са­мо­го об'єкта (психіки лю­ди­ни). На­ко­пи­чу­ють­ся ма­си ок­ре­мих фактів про ок­ремі (штуч­но ви­ок­рем­лені) яви­ща, але їхня су­ма ніко­ли не дає цілісності. І не мо­же да­ти. Відбу­ваєть­ся те, про що Г.Ол­порт об­раз­но ска­зав: “Ми знаємо, як пра­цює мис­лен­ня біль­шості здо­ро­вих лю­дей, але це нічо­го нам не дає для то­го, щоб зро­зуміти, про що і як ду­має конк­рет­ний предс­тав­ник цієї біль­шості” [210]. У да­но­му ви­пад­ку мо­ва йде про різни­цю пред­метів вив­чен­ня: пред­мет пси­хо­ло­га-дослідни­ка завж­ди ду­же вузь­кий (це мо­же бу­ти навіть не ок­ре­мий про­цес, а йо­го еле­мен­ти – скла­дові), і, з на­у­ко­во­го пог­ля­ду, чим він вуж­чий, тим ефек­тивнішим бу­де досліджен­ня. А пред­мет пси­хо­ло­га-прак­ти­ка завж­ди один і той же – пси­хо­логічні особ­ли­вості конк­рет­ної осо­бис­тості, тієї, яка пе­ред ним. От і ви­яв­ляєть­ся, що прак­тич­ний пси­хо­лог не мо­же пря­мо ви­ко­рис­та­ти на­у­кові знан­ня, як би він їх не об'єдну­вав, – за­ва­жає важ­ли­вий ню­анс: во­ни от­ри­мані за логікою дослідників. Не мо­же він ви­ко­рис­та­ти і спо­со­би от­ри­ман­ня цих знань (з тієї са­мої при­чи­ни). Та­ка су­пе­речність до­лаєть­ся, як­що змінюєть­ся ме­то­до­логія на­у­ко­вих досліджень – во­ни по­винні да­ва­ти цілісні, а не розрізне­но-еле­ментні знан­ня і відоб­ра­жа­ти (відтво­рю­ва­ти) логіку об'єкта, а не логіку дослідників. Нам здаєть­ся, що мо­ва по­вин­на йти про інтег­рацію пред­ме­та на­у­ко­вої пси­хо­логії – ним має ста­ти пси­хо­логія осо­бис­тості як цілісності. Хотіло­ся б на­го­ло­си­ти: осо­бистість по­вин­на бу­ти не пред­ме­том те­о­ре­ти­зу­ван­ня і уза­галь­нен­ня нескінчен­но­го сон­му емпірич­них да­них, а пред­ме­том спра­вжнь­о­го на­у­ко­во-екс­пе­ри­мен­таль­но­го досліджен­ня. Сво­го ча­су ми заз­на­ча­ли, що струк­ту­ра пред­ме­та пізнан­ня знач­ною мірою за­ле­жить від рівня пізнан­ня, на яко­му відбу­ваєть­ся йо­го фор­му­ван­ня. Існу­ють два рівні пізнан­ня і, відповідно, на­у­ко­во­го досліджен­ня: емпірич­ний та те­о­ре­тич­ний. Ці рівні су­пе­реч­ли­во пов'язані між со­бою, хо­ча й ніко­ли не ут­во­рю­ють єдності. Емпірич­не досліджен­ня ви­ма­гає штуч­но зву­же­но­го (за логікою дослідни­ка), відсто­ро­не­но­го і ви­ок­рем­ле­но­го пред­ме­та вив­чен­ня. Емпіричні уза­галь­нен­ня от­ри­ма­них фактів у поєднанні з на­яв­ни­ми у суб'єкта пізнан­ня те­о­ре­тич­ни­ми знан­ня­ми зу­мов­лю­ють по­я­ву влас­не те­о­ре­тич­но­го пред­ме­та і те­о­ре­тич­но­го пізнан­ня. В пси­хо­логії осо­бис­тості те­о­ре­тич­ний пред­мет (те­о­ре­тич­ний рівень) в ціло­му тяжіє до об'єднан­ня з об'єктом пізнан­ня. Та­ким об'єктом у пси­хо­логії є пси­хо­логічна ре­альність, лю­ди­на в її цілісності – дійсний і диск­рет­ний носій цієї ре­аль­ності. Оскіль­ки по­нят­тя про лю­ди­ну є сис­те­мо­ут­во­рю­валь­ним, та­ким, що спря­мо­вує ант­ро­по­логічний хід мис­лен­ня, а ра­зом з тим і стра­тегію пізна­валь­ної діяль­ності суб'єкта, це по­нят­тя має розг­ля­да­ти­ся ще й як світог­ляд­ний прин­цип, що виз­на­чає ха­рак­тер та спосіб виділен­ня як пред­ме­та пізнан­ня, так і спо­со­бу йо­го розк­рит­тя.

Ре­аль­но пси­хо­логія опе­рує трь­о­ма об'єкта­ми. Пер­вин­ним об'єктом вис­ту­пає уяв­лен­ня про лю­ди­ну як суспіль­ну ду­хов­ну істо­ту. Цей об'єкт вби­рає всі на­у­ки про лю­ди­ну, от­же, є за­галь­ним (гно­се­о­логічним) об'єктом, який ви­ко­нує світог­ляд­ну функцію для виз­на­чен­ня спе­цифіки об'єкта пізнан­ня сто­сов­но тієї чи іншої конк­рет­ної на­у­ки.

Справжнім же об'єктом пси­хо­логії є лю­ди­на як на­яв­на, ду­хов­но-тілес­на ре­альність, що по­род­же­на пред­мет­но-прак­тич­ною діяльністю в конк­рет­но-істо­рич­них умо­вах. Цей об'єкт вис­ту­пає пе­ред дослідни­ком як об'єкт-данність (а для пси­хо­ло­га-прак­ти­ка він і є пред­ме­том йо­го про­фесійної діяль­ності).

Іде­аль­ний об'єкт – лю­ди­на як універ­саль­на, цілісна істо­та, яка фор­муєть­ся прог­ра­мою відда­ле­них цілей. Цей об'єкт мо­же бу­ти оз­на­че­ний як об'єкт-конструкт.

Та­ким чи­ном, го­во­ря­чи про зміну ме­то­до­логічних орієнтацій на­у­ко­вої пси­хо­логії, які доз­во­ли­ли б їй бу­ти більш ефек­тив­ною у прак­тич­но зат­ре­бу­ваній сфері, ми маємо на увазі збли­жен­ня емпірич­но­го і те­о­ре­тич­но­го рівнів пси­хо­логічно­го пізнан­ня, а от­же – збли­жен­ня пред­ме­та і об'єкта пси­хо­логічно­го досліджен­ня. Та­ка мож­ливість, на наш пог­ляд, ре­аль­но існує. З од­но­го бо­ку, осо­бистість (як дійсний об'єкт пси­хо­логії лю­ди­ни) об'єктив­но є цілісною. Цілісність – ат­ри­бут, фор­ма існу­ван­ня і роз­вит­ку да­но­го ут­во­рен­ня, при­та­ман­на йо­му аб­со­лют­но (це відоб­ра­же­но навіть на рівні лек­сич­но­му – ви­раз “нецілісна осо­бистість” є нон­сенс). Будь-яке штуч­не, уяв­не роз­ме­жу­ван­ня да­ної цілісності, яке здійснюєть­ся не за її логікою, приз­во­дить до не­мож­ли­вості (зно­ву ж та­ки) уяв­но­го на­пов­нен­ня її здо­бу­ти­ми в усій “опе­рації” емпірич­ни­ми фак­та­ми.

Са­ме тут і втра­чаєть­ся адек­ватність пізнан­ня і по­чи­нає доміну­ва­ти “логіка дослідни­ка”.

Вод­но­час, от­ри­ма­них в су­часній пси­хо­логії конк­рет­них емпірич­них фактів дос­татньо для то­го, щоб во­ни, зас­воєні суб'єктом пізнан­ня, ви­ко­рис­то­ву­ва­лись у дослідженні осо­бис­тості як дійсно­го пред­ме­та пізнан­ня, і по­даль­ше йо­го зву­жен­ня, а от­же “здрібнен­ня” от­ри­ма­них да­них мо­же, зви­чай­но, відбу­ва­ти­ся в ок­ре­мих га­лу­зях пси­хо­логічної на­у­ки, що потім, бе­зу­мов­но, відіграє свою роль і в пси­хо­логії осо­бис­тості. Ми маємо той рівень роз­вит­ку екс­пе­ри­мен­таль­ної пси­хо­логії, ко­ли от­ри­мані на­у­кові знан­ня є віднос­но дос­татніми для інтег­раль­но­го досліджен­ня осо­бис­тості.

Не­обхідний но­вий на­у­ко­во ви­ва­же­ний пог­ляд, нові ме­то­до­логічні по­зиції для по­даль­шо­го ре­зуль­та­тив­но­го ру­ху. До йо­го ство­рен­ня нас спо­ну­кає і та оче­вид­на обс­та­ви­на, що су­час­на пси­хо­логія підійшла до тієї межі, ко­ли, на дум­ку Л.С.Ви­готсь­ко­го, “по­даль­ше про­су­ван­ня по прямій лінії, прос­те про­дов­жен­ня все тієї ж са­мої ро­бо­ти, постійне на­ко­пи­чен­ня ма­теріалу ви­яв­ляєть­ся безплідним або навіть не­мож­ли­вим” [68, с.292].

Но­ве ба­чен­ня проб­лем осо­бис­тості як дійсно­го пред­ме­ту пси­хо­логічно­го досліджен­ня ви­ма­гає серйоз­ної ме­то­до­логічної реф­лексії: нам на­ле­жить ви­я­ви­ти і сфор­му­ва­ти нові підхо­ди до ор­ганізації пси­хо­логічно­го аналізу, пси­хо­логічно­го досліджен­ня, виз­на­чи­ти йо­го дійсні кри­терії ев­рис­тич­ності і прак­тич­ної ефек­тив­ності пси­хо­логічно­го знан­ня про при­ро­ду, дже­ре­ла та рушійні си­ли роз­вит­ку осо­бис­тості. Роз­ро­би­ти за­со­би і ме­то­ди ве­рифікації емпірич­них да­них і ок­рес­ли­ти ме­то­до­логічні па­ра­диг­ми, щоб бу­ла мож­ливість “звес­ти кінці з кінця­ми” знан­ням про осо­бистість про­тя­гом її он­то­ге­не­зу. Нас прин­ци­по­во ціка­вить той шлях, яким має йти на­ше досліджен­ня. Вихід на нь­о­го, у свою чер­гу, пе­ред­ба­чає по­шук спо­собів аналізу і за­собів екс­пе­ри­мен­ту­ван­ня, які да­дуть нам мож­ливість вий­ти на нові обрії ро­зуміння за­род­жен­ня са­мо­го жит­тя і виз­на­чи­ти, де, чо­му і як з'яв­ляєть­ся психічне, та ре­альність, яка існує і є істот­ною в житті кож­ної лю­ди­ни.

Всі ці пи­тан­ня за­галь­но­на­у­ко­во­го ме­то­до­логічно­го пла­ну не­обхідно вирішу­ва­ти в ме­жах су­час­них до­сяг­нень і зав­дань не ли­ше пе­да­гогічної, за­галь­ної чи па­топ­си­хо­логії, а й прак­тич­ної пси­хо­логії, яка пок­ли­ка­на орієнту­ва­ти­ся на ви­мо­ги, що пред'яв­ля­ють­ся сис­темі на­род­ної освіти, охо­ро­ни здо­ров'я і ор­ганізації тих соціаль­них впливів, які здійсню­ють­ся в дошкіль­них зак­ла­дах, шко­лах, ву­зах і в га­лузі після­дип­лом­ної освіти.

Зро­зуміти осо­бистість – це відповісти на од­не з клю­чо­вих пи­тань: “З чо­го ж по­чи­наєть­ся жит­тя?”, “Що конс­ти­туює са­ме по собі жит­тя лю­ди­ни?”.

Са­ме так прин­ци­по­во ста­ви­мо ми пи­тан­ня, і са­ме з цієї по­зиції на­ма­гаємо­ся реф­лек­су­ва­ти на­у­ко­во-істо­рич­ний досвід, що на­ко­пи­че­ний у світовій пси­хо­логії. Нам слід з са­мо­го по­чат­ку виз­на­чи­тись по відно­шен­ню до ць­о­го мо­гутнь­о­го по­ля су­час­ної пер­со­но­логії: на­ша ро­бо­та не має на меті ще один всебічний аналіз існу­ю­чих те­орій осо­бис­тості. Вод­но­час, ми не ста­ви­мо пе­ред со­бою зав­дан­ня ство­ри­ти но­ву, влас­ну те­орію. Ідея по­ля­гає в іншо­му – спро­бу­ва­ти не по­яс­ни­ти, а зро­зуміти пси­хо­логію осо­бис­тості, са­му логіку її ви­ник­нен­ня, ста­нов­лен­ня та існу­ван­ня, відкри­ти пси­хо­логічні ме­ханізми ць­о­го грандіоз­но­го яви­ща, ць­о­го ди­ва, яким є осо­бистість лю­ди­ни, а зро­зумівши, ви­бу­ду­ва­ти те­о­ре­тич­ну па­ра­диг­му осо­бис­тості і ме­тод її досліджен­ня. І з цієї точ­ки зо­ру ми праг­не­мо обе­реж­но­го, зацікав­ле­но­го і про­фесійно­го ви­ко­рис­тан­ня тих над­бань, що містять­ся в прос­торі пси­хо­логії осо­бис­тості, тих фактів і пог­лядів, які є, заз­ви­чай, ду­же гли­бо­ки­ми і вірни­ми, а час­то й прос­то геніаль­ни­ми. Про­те во­ни не відповіда­ють на пос­тав­лені суттєві пи­тан­ня.

Цент­раль­ним у на­шо­му підході є ге­не­тич­ний ас­пект роз­вит­ку і функціону­ван­ня осо­бис­тості, ад­же існує сутнісний взаємозв'язок між ге­не­зою ста­нов­лен­ня осо­бис­тості і прак­тич­ною ре­алізацією тих станів, що в них мо­же пе­ре­бу­ва­ти осо­бистість в нас­туп­них періодах сво­го життєво­го шля­ху. 3 цієї по­зиції нам не­обхідно звер­ну­ти особ­ли­ву ува­гу на аналіз існу­ю­чих те­орій роз­вит­ку осо­бис­тості. Цих те­орій ба­га­то: А.Ад­лер, Л.С.Ви­готсь­кий, В.В.Да­ви­дов, П.Я.Галь­перін, Е.Еріксон, Г.С.Кос­тюк, А.Мас­лоу, К.Род­жерс, З.Фрейд та ін. Пос­тає зав­дан­ня знай­ти ге­не­тич­не вихідне відно­шен­ня, яке мог­ло б висвітли­ти смисл і дже­ре­ла існу­ван­ня са­мих цих те­орій (пра­вомірних, геніаль­них і вза­галі та­ких, що в прин­ципі є дійсно те­оріями). У зв'яз­ку з цим я хотів би по­вер­ну­ти­ся до пи­тан­ня про те, що ж со­бою яв­ляє, влас­не, те­орія? Те­орія, на мою дум­ку, це є уза­галь­нен­ня розрізне­них емпірич­них да­них в пев­ну па­ра­диг­му, яка доз­во­ляє вче­но­му, йо­го школі ру­ха­тись в ме­жах то­го нап­ря­му, який він ство­рив (ти­по­вий прик­лад тут – те­орія З.Фрей­да). Те­орія, уза­галь­ню­ючи емпіричні дані, дає мож­ливість зай­ня­ти виз­на­че­ну ме­то­до­логічну по­зицію і відштов­ху­ва­тись від фун­да­мен­таль­них вихідних да­них, от­ри­ма­них в екс­пе­ри­менті, і, в прин­ципі, ви­ко­рис­то­ву­ва­ти досліджен­ня у прак­тиці.

У всій су­куп­ності існу­ю­чих те­орій осо­бис­тості мож­на ви­ок­ре­ми­ти два плас­ти: це, по-перше, те­орії, які бу­ду­ють свої те­о­ре­тичні вихідні, спи­ра­ю­чись на біологічний субстрат індивіда (З.Фрейд, Ж.Піаже, А.Мас­лоу, К.Род­жерс та ін.). І дру­гий пласт скла­да­ють те­орії, для яких вихідним є на­явність соціаль­но­го на­у­чу­ван­ня. Тож в цих те­оріях домінує те, про що го­во­рив і Л.С.Ви­готсь­кий (яко­го, од­нак, ми не мо­же­мо віднес­ти до да­них пластів): ці те­орії виз­на­ють психічний роз­ви­ток як при­життєвий про­цес соціалізації індивіда. І са­ме тут яс­но відчу­ваєть­ся дійсна гост­ро­та пи­тан­ня: звідки ж бе­руть­ся у біологічної істо­ти соціальні функції, як ви­ни­кає соціаль­не ста­нов­лен­ня її як осо­бис­тості?

Чи пра­вомірні, в ціло­му, вка­зані плас­ти знань про осо­бистість? Так, бе­зу­мов­но, во­ни є пра­вомірни­ми. Чи мож­на ска­за­ти, що більшість те­орій, з яких скла­да­ють­ся ці плас­ти, – кра­сиві, чітко логічно ви­бу­ду­вані, і чи мож­на ска­за­ти, що де­які з них – геніальні? Так, мож­на! Але пос­тає прин­ци­по­во інше пи­тан­ня. Яким же са­ме чи­ном співвідно­шен­ня біологічно­го і соціаль­но­го існує як та­ке, що конс­ти­туює цілісний соціаль­ний індивід (осо­бистість)? Для відповіді на нь­о­го не­обхідно роз­ро­би­ти но­вий те­о­ре­ти­ко-ме­то­до­логічний підхід, який доз­во­лить нам виз­на­чи­ти най­суттєвіше в роз­вит­ку, вий­ти на вихідне змісто­ве ге­не­тич­не підґрун­тя існу­ван­ня і роз­вит­ку осо­бис­тості, доз­во­лить виз­на­чи­ти най­суттєвіше в роз­вит­ку, ви­ко­рис­тав­ши все важ­ли­ве й істот­не в існу­ю­чих те­оріях, вод­но­час не пре­тен­ду­ю­чи на по­бу­до­ву де­я­кої ме­та­те­орії осо­бис­тості.

Один з ав­то­ри­тет­них су­час­них пер­со­но­логів, С.Мадді, розг­ля­дає три мож­ливі нап­ря­ми, по яких мо­жуть роз­ви­ва­ти­ся нові досліджен­ня осо­бис­тості, з ог­ля­ду на чис­ленні світові нап­ра­цю­ван­ня у цій га­лузі: “доб­ро­зич­ли­вий ек­лек­тизм”, “тен­денційний фа­на­тизм” і “об'єктив­ний порівняль­ний аналіз” [161]. Пер­ший нап­рям вклю­чає в се­бе опис ба­гать­ох те­орій, кожній з яких бу­де відда­но пев­не місце і “ша­ну”. В дру­го­му нап­рямі ав­то­ри ви­ок­рем­лю­ють од­ну єди­ну те­орію, або ж “бу­ду­ють” влас­ну, підда­ю­чи нищівній кри­тиці всі інші. Третій нап­рям С.Мадді вва­жає найбільш до­реч­ним, відзна­ча­ю­чи, що йо­го ме­та – “ви­яв­лен­ня схо­жості і відмінності між чи­сельністю існу­ю­чих те­орій осо­бис­тості, на підставі чо­го мож­на бу­ло б зро­би­ти вис­нов­ки про те, яка з те­орій є найбільш плідною” [161, с.14]. Ми хотіли б тут за­го­ст­ри­ти ува­гу чи­та­ча: по­зиція Мадді відоб­ра­жає тен­денцію: су­час­на пер­со­но­логія пе­рес­та­ла бу­ти дослідниць­кою, влас­не, екс­пе­ри­мен­таль­ною на­у­кою. Мадді ро­зум­но зак­ли­кає вче­них до співробітницт­ва, але для чо­го? “Це об'єднан­ня зу­силь за­ра­ди виз­на­чен­ня то­го, які нап­ря­ми дійсно ма­ють на­у­ко­ву цінність, бу­де сти­му­лю­ва­ти і роз­ви­ток са­мої га­лузі” [161, с. 15]. І після ць­о­го ми бу­де­мо ма­ти надійні і ефек­тивні те­орії, які мо­жуть ви­ко­рис­то­ву­ва­тись для по­даль­ших досліджень і прак­ти­ки. Прин­ци­по­во і по­ка­зо­во тут те, що ці істи­ни пе­ред­ба­чаєть­ся ви­шу­ку­ва­ти не в осо­бис­тості, як пред­меті пси­хо­логічно­го досліджен­ня, а в існу­ю­чих те­оріях осо­бис­тості. Це прин­ци­по­во, оскіль­ки це пе­ре­орієнтує зу­сил­ля на­у­ковців, зо­се­ред­жу­ю­чи їх на пра­цях пер­со­но­логів (що са­мо по собі ду­же важ­ли­во і ко­рис­но) і відволіка­ю­чи від ре­аль­них емпірич­них досліджень і те­о­ре­тич­них уза­галь­нень от­ри­ма­них в них фактів, а не пог­лядів інших вче­них (і це є не­до­реч­ним і шкідли­вим, хо­ча са­ме це і відбу­ваєть­ся за­раз). Ми впев­нені, що пси­хо­логію осо­бис­тості слід ще дов­го і скру­пуль­оз­но вив­ча­ти, і ли­ше в кон­тексті от­ри­ма­них на­у­ко­вих знань, з ог­ля­ду на влас­ну ме­то­до­логічно відреф­лек­со­ва­ну те­о­ре­тич­ну по­зицію, аналізу­ва­ти фак­ти і по­ло­жен­ня, здо­буті інши­ми дослідни­ка­ми. Дійсне і єди­но вип­рав­да­не зав­дан­ня на­у­ков­ця – от­ри­му­ва­ти і ро­зуміти на­у­кові фак­ти в їхній власній логіці. Все інше – це є ство­рен­ня міфів, про що, до речі, пи­ше і сам Мадді, хо­ча зовсім не вик­лю­че­но, що тут на­ко­пи­чу­ють­ся і не­оцінен­но важ­ливі та яск­раві фак­ти, які ма­ють аналізу­ва­ти­ся. На­у­ко­вий факт має влас­ну логіку, але існує і те, що мож­на наз­ва­ти філо­софією фак­ту, і са­ме її існу­ван­ня, її на­явність приз­во­дять до “ка­та­ст­рофічно” чи­сель­них по­бу­дов в га­лузі пси­хо­логії осо­бис­тості. Лю­ди­на, її внутрішній світ, її існу­ван­ня і роз­ви­ток – це є факт. Він за виз­на­чен­ням ду­же склад­ний (що є складнішим в світі за осо­бистість?) і ба­га­тог­ран­ний. В.Франкл гар­но по­яс­нив, як кож­на грань осо­бис­тості в мис­ленні пер­со­но­ло­га пос­ту­по­во стає вихідною (не то­му, що во­на є та­кою за при­ро­дою яви­ща, а то­му, що вче­но­му та “до впо­до­би”), і як далі ство­рюєть­ся струн­ка, мож­ли­во, геніаль­на за ба­чен­ням гли­бин­них (або вер­шин­них) ви­токів, але, насп­равді, ду­же част­ко­ва і од­нобічна те­орія осо­бис­тості. Це, сво­го ча­су, яск­ра­во опи­су­вав і Л.Ви­готсь­кий в ро­боті, що ци­ту­ва­ла­ся ви­ще.

Ми по­винні ви­хо­ди­ти із виз­нан­ня єдності людсь­кої при­ро­ди, склад­ної струк­ту­ро­ва­ності осо­бис­тості, і ду­же суттєвим є зав­дан­ня ви­яв­лен­ня і виз­на­чен­ня цієї струк­ту­ри. З іншо­го бо­ку, нам не­обхідно ви­я­ви­ти ту цент­раль­ну, вихідну рушійну си­лу, яка спо­ну­кає ди­намізм і роз­ви­ток склад­но­ст­рук­ту­ро­ва­ної осо­бис­тості, виз­на­чи­ти ме­ханізм цієї ди­наміки. І от, як­що з цієї точ­ки зо­ру досліджу­ва­ти по­яс­нен­ня найбільш виз­нач­них те­о­ре­тиків осо­бис­тості, то єдність людсь­кої при­ро­ди бу­де уяв­ля­ти­ся де­що проб­ле­ма­тич­ною. Ко­жен те­о­ре­тик вва­жає, що він знай­шов ви­то­ки ак­тив­ності і прин­ци­пи струк­ту­ро­ва­ності осо­бис­тості, од­нак їхні керівні ідеї ду­же відрізня­ють­ся од­на від од­ної, то­му й ви­ни­кає іноді вра­жен­ня, що йдеть­ся зовсім про різних і нес­хо­жих предс­тав­ників ро­ду Homo. Ко­жен те­о­ре­тик ма­лює свою кар­ти­ну людсь­кої при­ро­ди. Звісно, найк­ращі те­орії (З.Фрейд, К.-Г.Юнг, К.Род­жерс, А.Мас­лоу та ін.) бу­ду­ють­ся на підґрунті емпірич­них фактів, от­ри­ма­них, щоп­рав­да, не у влас­не на­у­ко­во­му дослідженні, а в ре­зуль­таті прак­тич­ної ко­рекційно-кон­суль­та­тив­ної ро­бо­ти. І це є кар­ди­наль­но важ­ли­вим мо­мен­том, ад­же в та­кий спосіб от­ри­му­ють­ся не на­у­кові, а жи­тейські фак­ти, і са­ме то­му ми й на­зи­ваємо де­які те­орії геніаль­ни­ми, що в них без на­у­ко­во­го досліджен­ня здійснюєть­ся “про­рив” до сут­ності явищ, хо­ча він є “зас­лу­гою” мис­лен­ня на­у­ков­ця, йо­го інтуїції. В ціло­му ж, точно ка­жу­чи, на­у­ка не мо­же і не по­вин­на об­ме­жу­ва­ти­ся ли­ше інтуїцією. Са­ме че­рез цю підміну “інтерп­ре­тація емпірич­ної оче­вид­ності з са­мо­го по­чат­ку містить довільні при­пу­щен­ня – і ця довільність стає все більш оче­вид­ною по мірі то­го, як те­орія роз­ви­ваєть­ся і на­бу­ває більш роз­роб­ле­ної і ви­тон­че­ної фор­ми”, – вва­жає Е.Касірер [122, с. 25]. З.Фрейд підкрес­лює зна­чен­ня сек­су­аль­но­го інсти­нк­ту, А.Ад­лер про­повідує во­лю до вла­ди, А.Мас­лоу го­во­рить про праг­нен­ня до са­мо­ре­алізації. І в цих га­лу­зях пе­ре­ра­хо­вані дослідни­ки (як і інші – в своїх га­лу­зях) ма­ють не­пе­ре­вер­шені ре­зуль­та­ти і ду­же важ­ливі вис­нов­ки. Але все змінюєть­ся, ко­ли кож­на те­орія на­ма­гаєть­ся ста­ти все­о­хоп­лю­ючою, ко­ли во­на пе­рет­во­рюєть­ся на “прок­рус­то­ве ло­же”, на яко­му будь-які, в то­му числі і нові емпіричні фак­ти, по­чи­на­ють підга­ня­ти­ся під за­да­ний зра­зок. Са­ме так те­орії пе­рет­во­рю­ють­ся на міфи. Е.Касірер заз­на­чає, що “ми не маємо по­ки що ме­то­ду для упо­ряд­ку­ван­ня і ор­ганізації емпірич­но­го ма­теріалу” [122, с. 26]. Тут ми доз­во­ли­мо не зго­ди­ти­ся з відо­мим філо­со­фом, і трош­ки зго­дом ар­гу­мен­туємо свою нез­го­ду. За­раз же не­обхідно на­го­ло­си­ти ще раз, що ми зби­раємось по­важ­но і кри­тич­но ви­ко­рис­то­ву­ва­ти існу­ючі в пер­со­но­логії ма­теріали, не кри­ти­ку­ю­чи їх огуль­но, але й не пе­рет­во­рю­ючи на фе­тиш.

Вже по­вер­хо­вий пог­ляд на різно­манітність досліджень (кон­цеп­ту­аль­но-те­о­ре­тич­них і влас­не екс­пе­ри­мен­таль­них) пси­хо­логії осо­бис­тості засвідчує, що ми по­винні відсту­пи­ти від жорсткої логіки, згідно з якою є ніби­то більш “пра­вильні” і більш “хибні” те­орії та на­у­кові дані. Прак­тич­но будь-яка те­о­ре­тич­на кон­цепція яко­юсь мірою відби­ває певні грані осо­бис­тості лю­ди­ни. То­му дослідник має бу­ти ду­же кваліфіко­ва­ною і відкри­тою лю­ди­ною, яка здат­на асимілю­ва­ти різні суд­жен­ня (різний досвід), не відки­да­ю­чи їх. От­же, діалогічність дослідниць­кої по­зиції в га­лузі су­час­ної пси­хо­логії осо­бис­тості є не­обхідною. Цю си­ту­ацію яск­ра­во й об­раз­но ок­рес­лив кла­сик – пер­со­но­лог Г.Ол­порт: “Осуд­жен­ня зас­лу­го­вує той, хто хотів би зак­ри­ти всі двері, крім однієї. Найк­ра­щий спосіб втра­ти­ти істи­ну – повіри­ти в те, що є дех­то, хто вже повністю во­лодіє нею... Нам тре­ба відкри­ти двері, особ­ли­во ті, що ве­дуть до ут­во­рен­ня і роз­вит­ку людсь­кої осо­бис­тості. Оскіль­ки са­ме тут на­ша не­освіченість і на­ша нев­пев­неність є мак­си­маль­ни­ми” [209, с. 137].

З ог­ля­ду на це, ро­зуміння осо­бис­тості лю­ди­ни (як­що го­во­ри­ти са­ме про ро­зуміння, а не про вимір чи оцінку) пе­ред­ба­чає не­обхідність звер­нен­ня до на­бу­то­го досвіду в такій же мірі, як і про­ве­ден­ня влас­не те­о­ре­тич­них чи емпірич­них досліджень. Але, ви­ко­рис­то­ву­ю­чи цей досвід, ми по­винні ви­хо­ди­ти на більш ви­сокі рівні уза­галь­нен­ня. Ад­же кож­на кон­цеп­ту­аль­но-те­о­ре­тич­на мо­дель осо­бис­тості ство­ре­на на ґрунті пев­ної і своєрідної логіки на­у­ко­во­го підхо­ду: своя логіка в пси­хо­а­налізі, своя – в гу­маністичній пси­хо­логії, своя – в те­орії діяль­ності то­що. Їхнє поєднан­ня ли­ше тоді наб­ли­зить нас до дійсно­го ро­зуміння за­гад­ки осо­бис­тості, ко­ли теж бу­де спи­ра­ти­ся на пев­ну логіко-кон­цеп­ту­аль­ну ос­но­ву. Ми мо­же­мо за­раз го­во­ри­ти ли­ше про те, що та­ка ос­но­ва має бу­ти ство­ре­на, хо­ча, з іншо­го бо­ку, маємо заз­на­чи­ти її нап­рям – осо­бистість має бу­ти пізна­ва­на та­кою, якою во­на існує – жи­вою, єди­ною, цілісною, що постійно роз­ви­ваєть­ся. Пси­хо­логічна на­у­ка вже ви­чер­па­ла той період сво­го роз­вит­ку, ко­ли відкрит­тя ро­би­ли­ся на підставі штуч­но­го розч­ле­ну­ван­ня цілісно­го суб'єкта на ок­ремі час­ти­ни і пізнанні кож­ної з них. Цілісність, унікальність осо­бис­тості є пер­шим най­важ­ливішим її ат­ри­бу­том. То­му мож­ли­ва в май­бутнь­о­му на­у­ка про осо­бистість по­вин­на ма­ти спра­ву з найбільш суттєвою її влас­тивістю – унікальністю її пси­хо­логічної ор­ганізації. Осо­бистість є тим, що об'єднує і ви­бу­до­вує психічний світ лю­ди­ни, ут­во­рю­ючи не­пов­тор­ний візе­ру­нок, влас­ти­вий да­но­му конк­рет­но­му індивіду. Заз­на­чи­мо, що “ранній” Г.С.Кос­тюк са­ме та­ким чи­ном сфор­му­лю­вав пред­мет пси­хо­логічної на­у­ки.

З іншо­го бо­ку, В.Штерн виз­на­чає осо­бистість як “свідо­мо діючу цілісність, що са­мо­виз­на­чаєть­ся і має пев­ну гли­би­ну” [307, с. 188]. Для то­го, щоб зро­зуміти дійсну при­ро­ду цілісності й унікаль­ності осо­бис­тості, зовсім не­дос­татньо ви­хо­ди­ти з оче­вид­но­го: осо­бистість є, і не мо­же бу­ти нічим іншим, як су­мою ок­ре­мих своїх час­тин – пізна­валь­них про­цесів, мо­ти­вації, рис ха­рак­те­ру то­що. Ад­же ми ро­зуміємо, що хо­ча це нібито й пра­виль­но, насп­равді осо­бистість ніко­ли не є ли­ше су­мою цих час­тин, є ще якісь “речі”, що постійно “вис­ли­за­ють” з аналізу. Осо­бистість жи­ве, роз­ви­ваєть­ся, функціонує і фор­муєть­ся ли­ше як цілісність. В.Штерн заз­на­чає: “Цілісність осо­бис­тості ніко­ли не яв­ляє со­бою за­вер­ше­ну і виз­на­че­ну раз і на­за­вж­ди конструкцію, во­на завж­ди не­од­ноз­нач­на, во­на існує вод­но­час ре­аль­но і по­тенційно”[307, с. 201]. В ць­о­му жи­во­му русі цілісності зміню­ють­ся взаємозв'яз­ки ок­ре­мих скла­до­вих і зміню­ють­ся самі ці скла­дові. Але ці зміни – вто­ринні порівня­но зі зміна­ми ціло­го – осо­бис­тості. Во­ни ви­ни­ка­ють внаслідок жи­во­го ру­ху осо­бис­тості, наг­ро­мад­жу­ють­ся і спри­я­ють нас­туп­ним цілісним ру­хам.

Г.Ол­порт заз­на­чає: “Осо­бистість – це швид­ше пе­рехідний про­цес, ніж за­вер­ше­ний про­дукт. Во­на постійно змінюєть­ся. Са­ме цей про­цес зміни, ста­нов­лен­ня, індивіду­ації ста­но­вить особ­ли­вий інте­рес [209, с. 87]. Та­ким чи­ном, ми ба­чи­мо ціка­ве поєднан­ня: дійсне ро­зуміння при­ро­ди цілісності, унікаль­ності осо­бис­тості має прий­ти не че­рез ро­зуміння якоїсь штуч­ної її струк­ту­ри (вжи­ваю ці терміни: “якоїсь” і “штуч­ної” че­рез те, що яку б струк­ту­ру осо­бис­тості не про­по­ну­ва­ла та чи інша те­орія, во­на завж­ди є штуч­ним про­дук­том цієї те­орії, на­бо­ром кон­цептів – от­же струк­ту­ри, як чо­гось зас­тиг­ло­го, крих­ко­го, жорстко-кон­сер­ва­тив­но­го, пси­хо­логічно здо­ро­ва осо­бистість, во­че­видь, не має). На­томість дійсна струк­ту­ра осо­бис­тості, яка не­се “на собі, в собі” сутність лю­ди­ни, є завж­ди гнуч­кою, ба­га­томірною і та­кою, що змінюєть­ся і роз­ви­ваєть­ся, за­ли­ша­ю­чись усе ж струк­ту­рою. Це дійсне усвідом­лен­ня при­хо­дить до нас че­рез ро­зуміння ру­????? ?????? ????? ????? ????????! ??????????? ?? ?????????? ????????? ?????????? ??. ?.?. ??????? ??? ??????? (?. ????, ???. ???????????, 2, ?????? ??????)
еще рефераты
Еще работы по разное
© РОНЛ.орг 2000-2025 По всем вопросам обращаться на эту почту: admin@ronl.org