Реферат: 2. 3 фразеологізми в прозі І поезії

2.3 ФРАЗЕОЛОГІЗМИ В ПРОЗІ І ПОЕЗІЇ


Помічено, що поезії дещо бідніші на фразеологізми, ніж прозові твори. Це особливо показово тоді, коли один і той же автор працює в обох жанрах, наприклад М. Старицький, М. Стельмах та інші.

Так, у М. Старицького зовсім відсутня ідіоматика в поезії «Прощання» («Прощаємося ми надовго з тобою»), часом автор обходиться тільки усталеними порівняннями: «Морок слався, наче глупа ніч». («Непевність».); «На дворі стогне завірюха, Мов звір голодний завива». («Край комина».); «Ніч яка, госпо­ди! Місячна, зоряна: Ясно, хоч голки збирай...» («Виклик».)

Зате в прозових творах (особливо драматичних) вони сиплються як з рогу достатку. Так, в історичній повісті «Обо­рона Буші» знаходимо уснорозмовні ідіоми різної будови: сплюндрувати упень, повис, мов орлине гніздо, ні слуху, ні вісточки, пропасти без пуття, лягти кістками, на всю округу, поцілувати землю-матір («загинути»), сила й солому ламле.

Шевченкові «Гайдамаки» — поема в поезії, і фразеологізмів тут звичайно більше, ніж у ліричних поезіях. Поряд із уснонародними — кинути під лаву, нудити світом, і сліду не стало тощо — превалюють, одначе, народнопоетичні, зокрема сполуки з постійними епітетами, поетичні звертання, притаманні взагалі поезії: широке море, карії очі, за синім морем, вітре буйний, серце моє, зоре моя. Але навіть ці вирази ніяк не йдуть у порів­няння з тими епізодами, коли Шевченко переходить на прозу. Буває, що це майже цілі фразеологічні водоспади, як-от у розділі «Свято в Чигирині»: «Гомонять, поки ляхи почують. Ох, старі голови та розумні; химерять-химерять, та й зроблять з лемеша швайку. Де можна лантух, там торби не треба. Купили хріну, треба з'їсти; плачте, очі, хоч повилазьте: бачили, що купували; грошам не пропадать! А то думають, думають, ні вголос, ні мовчки; а ляхи догадаються — от тобі і пшик!»

При вивченні поетичних творів звертаємо увагу учнів на таку особливість, як «вростання» фразеологізмів у текст; звідси різні перифрази, гра слів, недоговорювання, ремінісцен­ції, а то й цілий ланцюг асоціативних образів протягом усього невеликого, як правило, тексту.

Ось деякі приклади з поезії М. Рильського. За рядками «Ти дорогу перейшла, Повні відра похитнула...» («Димом котиться весна...») ховається загальнонародний вислів перейти дорогу кому з повними відрами, тонко оброблений майстром слова. Поетичний синонім до слова Україна звичайно вживається у формі на ясні зорі, на тихі води. Проте поезію «За рідну зем­лю» (1941) М. Рильський розпочинає дещо видозмінено, уточ­нює фразеологізм словом наш:


На наші ясні зорі,

На наші тихі води

Руїну, смерть і горе

Несуть вони, народе!


і тим виразніше протиставляє наше чужинському.

Такий ланцюг видозмін у поезії частіше, ніж у прозі, зцементовує увесь твір.


Колись у сонетах Данте і Петрарка,

Шекспір і Спенсер красоту співали,

В майстерну форму, мов різьблена чарка,

Свою любов, мов шум-вино, вливали.


Ту чарку німці в меч перекували,

Коли знялась патріотична сварка;

«Панцирний» їх сонет, як капрал, гарка,

Лиш краску крові любить і блиск стали.


Нам, хліборобам, що з мечем почати?

Прийдесь нову зробити перекову

Патріотичний меч перекувати

На плуг — обліг будущини орати,

На серп, щоб жито жать, життя основу,

На вила — чистить стайню Авгійову.


Домінуюча Франкова видозміна усталеного перекуєм мечі на орала у «Вольних сонетах», як бачимо, зблискує різними гранями Каменяревих ремінісценцій, уточнень, паралелей, експресивного нагнітання («на плуг», «на серп», «на вила»).

Порівняно з прозою усталені вислови в поезії вживаються більш трепетно, обережно.

Усе це вимагає від учителя словесності адекватної роботи над «скарбами нашої мови і народного досвіду», як назвав І. Франко фразеологізми — окрасу мови і могутній стилістич­ний засіб дотепної та експресивної передачі думки.

Вимоги рими, ритміки виконують свою «руйнівну» роботу, спричиняють зміни насамперед у формі усталених сполук. І це характерно якраз для поезії. Шевченкове «І мене в сім'ї великій, В сім'ї вольній, новій» у М. Рильського «стискується» до одного рядка у «Слові про рідну матір»:


Коли на справедливий бій

Зовуть і дерева в діброві,

Коли живе вона в міцній

Сім'ї великій, вольній, новій?

Поліське евфемістичне тіні забутих предків, оспіване М.Коцюбинським, в «Карпатських октавах» вписується в контекст видозмінено:


Ми любимо забутих предків тіні,

Та вколо нас — нащадки молоді,

Що добувають нафту при Долині

І Борислав прославили в труді.


Узвичаєний порядок слів у виразі бабине літо у В. Юхимо­вича порушується — саме з вимог версифікації:


...Щастя, в праці надбане,

З лихом розминалося.

Звідси літо бабине,

Звідси починалося. («Не сльотою-стужею...»)


Непрямий порядок слів у виразі тьма-тьмуща (дуже багато) бачимо і в поезії С. Воскрекасенка — «Літературознавці»:


Тепер же тих, що для народу

Книжки друкують,— тьмуща тьма.

Ви, діду, лаєтесь дарма,

Бо я ще знаю і Неходу...


Нарешті, при викладанні літератури в школі вимагають великої уваги різні групи авторських образних зворотів, які уґрунтовуються в межах поетичного фразотворення: стійкі метафоричні структури, формульні образно-символічні вирази, перифрази, афористичні вислови і завдяки поширеності в мові набувають назви «крилаті». Ось ті, що відзначаються особли­вою функціонально-стилістичною активністю у текстах, які вивчаються у школі: стою — мов скеля непорушний (П. Тичи­на), знак терезів — доби нової знак (М. Рильський.), такий я ніжний, такий тривожний (В. Сосюра), нелегко, кажуть, жити на дві хати. А ще нелегше — жить на дві душі (Л. Костенко), можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину (В. Симоненко.), дорога під яворами (А. Малиш­ко), удари молота і серця (В. Еллан.), поета очі — це вітчизни очі (М. Вінграновський), минає час — та люди не минають (В. Коротич), я ж працю в сонце розів'ю (І. Драч) та ін.

Спостереження над такими виразами, що «стукають» у двері загальнонаціонального фразеологічного фонду, спонукає учнів пильніше вглядатися в образне поетичне слово — семантично ускладнене і стилістично довершене.