Реферат: Становлення в Україні підприємницької діяльності відбувається в складних соціально-економічних умовах

Розвиток підприємництва в аграрному секторі економіки України за роки незалежності


ВСТУП


Становлення в Україні підприємницької діяльності відбувається в складних соціально-економічних умовах.

Сучасна економічна наука визначає підприємництво як особливий вид діяльності. Вчені-економісти минулого виділяли три фактори виробництва:

а) праця;

б) земля;

в) капітал;

Розквіт країн з ринковою економікою свідчить про те , що економічні досягнення забезпечує вміла реалізація їх підприємницького потенціалу як четвертого фактора виробництва. В законі України “Про підприємництво“ зазначено , що підприємець – це самостійний , господарюючий , статутний суб’єкт , який має право юридичної особи та здійснює виробничу і комерційну діяльність з метою одержання прибутку.

Перехід до ринку передбачає якісно новий стан економіки , що потребує значних змін в організації виробничої діяльності. Ці зміни полягають в розвитку вільного підприємництва через формування господаря-власника і становлення багатоукладної економіки.

В теоретично-методологічному плані вихідною позицією вирішення проблеми є визнання різних форм підприємництва.

Це вимоги будь-якої економіки , діяльності і господарювання об’єктивно необхідні в аграрному секторі. При цьому лише посилання на зарубіжний досвід не може відправним моментом для вирішення проблеми.

Ринкова економіка передбачає наявність права власності , відповідної системи обліку та культури підприємництва.

Підприємство створює конкурентне середовище через стимулювання господарської активності запровадження нової техніки і технології. Через основну мету - одержання прибутку - воно сприяє розвитку перспективних напрямів господарської діяльності , отже є важелем зміни структури економіки , сприяє раціональному використанню ресурсів та забезпечує стимули до високоефективної праці. Працівники ,які мають власну справу і є власниками , як найбільше заінтересовані в якісній і високопродуктивній праці , порівняно з найманими працівниками. Велике значення має форма організації підприємницької діяльності і корпорації .В Україні підприємництво здійснюється в будь-яких організаційних формах на вибір підприємця.

В цій курсовій зроблено спробу розкрити соціально-економічну суть підприємництва і основні напрямки його розвитку в аграрній сфері, особливості господарювання в сільському господарстві та його національну специфіку, простежити державну підтримку аграрних підприємств в Україні в останні роки.


^ 1 СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СУТЬ ПІДПРИЄМНИЦТВА


Підприємництво – основа розвитку економіки, здійснення виробничої діяльності з фінансовою , моральною, та соціальною відповідальністю. Але першоосновою є організація як система. Питанням організаційного розвитку в економічній літературі придається значна увага. Переважно досліджується суть підприємництва під кутом зору спрямування цього процесу, існуючі концепції і методи стосовно організаційного розвитку господарських формувань, які ґрунтуються на використанні природної моделі організації, що об’єднуються поняттям ”організаційний розвиток та зміни”.

Прагнення людей до багатства закладені в них природно і проявляються в усі історичні епохи. Шляхи задоволення цих природних безмежних бажань досить різноманітні. На всіх етапах розвитку підприємництва поряд з позитивними виявляються і його негативні ознаки. Нині такі явища, як ухилення від оподаткування, тіньова економіка , недоброякісність продукції , неправдива реклама тощо, більш завуальованих шляхів наживи, але суть залишилася тією самою. При чому особливий прояв негативізму простежується в перехідних економіках. Більш широке поняття підприємництва було відоме значно раніше: у XIII ст. Термін “підприємництво” використовувався в Франції, однак діяльність підприємця вже не обмежувалася торгівлею.

Вивчення історичного процесу розвитку підприємництва дає підстави зробити деякі висновки щодо специфіки дії економічних, культурних та соціально-психологічних факторів в Україні:

а) Відсутність культу багатства, що породжувало негативне ставлення до заможних людей.

б) Торгівля як провідний вид діяльності підприємців.

в) Серед людських цінностей виділяються колективізм, взаємодопомога, служіння Батьківщині.

г) Негативні риси підприємців-купців, що проявляються в нечесності.

д) Відсутність державності. Український народ тривалий час знаходився під пануванням інших держав, що не сприяло розвиткові національного підприємства. Замість стратегічної орієнтації на успіх переважала орієнтація на пристосування, виживання різними шляхами.

е) Національна особливість українського народу працелюбство, однак не всім притаманна здатність до постійної напруженої праці, а лише в короткий проміжок часу з великою віддачею сил і енергії, що пояснюється особливістю природнокліматичних умов.

Рушійною силою організації виробництва є господарські формування. Згідно із Законом України “ Про підприємництво” підприємництво здійснюється в будь-яких організаційних формах на вибір підприємця (стаття 6). Звичайно, нові колективні і приватні підприємницькі структури, що утворюються в агропромисловому виробництві в процесі реформування, не відповідають загальноприйнятим у світовій практиці. Однак їх зміст можна реально оцінювати з позицій специфіки становлення ринкових відносин. Ефективність виробництва в окремому підприємстві, з одного боку, залежить від його організаторів, а в умовах ринку – від підприємців і результатів їх діяльності, а з другого – від працівників та умов їх праці. Підвищення ефективності праці можливе лише тоді, коли інтереси підприємств і працівників збігаються. Реформування відносин власності сприяє появі нових мотивів до виробничої діяльності, які ґрунтуються на забезпеченні відповідних ринкових умов: вільний вибір форм підприємницької діяльності, розвиток конкуренції і обмеження монополізму, високий рівень розвитку горизонтальних зв’язків, обмеження втручання з боку держави у господарську діяльність підприємця.

Підприємництво є особливим типом людської діяльності, яка стратегічно зорієнтована на успіх, отже, перш за все на отримання прибутку. Якщо нечесні шляхи збагачення задовольняють лише власні потреби, то позитивна діяльність підприємця забезпечує задоволення власних потреб і, опосередковано, суспільних. Цільова орієнтованість на успіх вимагає постійних новацій і реалізується через пошук та реалізацію нових можливостей, задовольняючи цим нові суспільні потреби, замовляючи динамічне суспільне зростання. Врахування цього вимагає наявності відповідного комплексу умов для розвитку позитивної діяльності підприємця, спрямованої на економічний прогрес. Цей тип діяльності включає новаторство як основний засіб діяльності, ґрунтується на ряді принципів і вимог , які найповніше реалізуються при товарно-грошових відносинах, присутніх на всіх рівнях утворення.

Економічний прогрес забезпечує, насамперед, матеріальне виробництво. Підприємство як діяльність зорієнтована на прибуток, розвиватиметься переважно у тих сферах, де є можливість одержати найбільші прибутки. Дане протиріччя вирішується економічними методами. Якщо встановлені правила в суспільстві зумовлюють високу продуктивність у сферах обігу, то підприємництво розвивається саме тут , а, значить , поза сферою матеріального виробництва , і така підприємницька діяльність не приводить до економічного зростання, не виконує функцію задоволення суспільних потреб, а лише не чисельних прошарків населення.

Отже, узагальнені висновки :

а) Категорія “підприємництво” – це система відносин між суб’єктами з приводу особливого типу діяльності по задоволенню суспільних потреб шляхом здійснення новаторської функції, стратегічно зорієнтованої на успіх.

б) Підприємництво є формою реалізації відносин власності і проявляється через систему інтересів.

в) Підприємництво є чітко персоніфікованим. Суб’єктом підприємництва є людина не тільки з певними потребами та інтересами, але особливим типом особистості. В економічній системі з широким запровадженням ринкових регуляторів управління підприємництво здійснюється переважно за допомогою економічних інтересів. Цей постулат вимагає знання потреб та інтересів суб’єктів підприємництва, їх природи, а також ступеня підпорядкованості і взаємозв’язку інтересів кожного суб’єкта в суспільстві в цілому. В протилежному випадку система економічних інтересів може призвести до занепаду виробництва, що необхідно враховувати в перехідних економіках.

г) Підприємництво є історичним явищем і зазнало у своєму розвиткові значних змін.

д) Як кожне суспільне явище, підприємництво розглядається в загальному зв’язку і взаємозалежності, у безперервному розвитку під дією боротьби протилежностей.

З іншого боку, підприємець, як особливий тип особистості, характеризуються не тільки особливими природними якостями. Його поведінка формується переважно під впливом економічних і, особливо, історичних та культурних цінностей. Тому категорія “підприємництво” включає особистість суб’єкта підприємництва, в якому реалізуються виробничі відносини, а значить, відносини власності. Але визначення тільки економічної категорії підприємництва не вичерпує це явище. Необхідно доповнити його характеристиками таких наук, як соціологія та психологія. Таким чином, можна дати визначення категорії підприємства як системи економічних відносин з приводу особливого типу діяльності, стратегічно зорієнтованої на успіх, по задоволенню суспільних потреб шляхом здійснення новаторської функції, в якій реалізуються відносини власності з позначеними соціально-психологічними характеристиками.

Вихідним при характеристиці економічної категорії є визначення суб’єктів і об’єктів підприємництва. Конкретним проявом підприємницької функції є підприємницька діяльність, яка виступає об’єктом підприємництва. Згідно з економічною теорією головною ознакою діяльності, в тому числі підприємницької , є організація, що передбачає оцінку економічної ситуації, розробку плану дій, організацію адміністративного управління та контролю за виконанням плану. Однак об’єктом підприємництва є не просто діяльність, а згідно з його регульованою функцією – новаторська діяльність по комбінації факторів, виконанню управлінських функцій для виробництва товарів та надання послуг з метою одержання прибутку, виявлення суспільних потреб.

Підприємницька діяльність досить різноманітна. На основі аналізу першоджерел пропонується наступна схема її класифікації.

За фактором новаторства виділяють два види підприємницької діяльності: науково-технічне, або інноваційне підприємництво і ринкове підприємництво.

Науково-технічне підприємництво передбачає діяльність щодо економічної реалізації нововведень і винаходів у різних сферах економіки, включаючи організацію та управління. Різновидом інноваційного підприємництва є венчурне, особливо ризикове – це діяльність з розробки та комерційного використання результатів науково-технологічних нововведень, інвестори передають венчурним компаніям свій капітал на безоплатній основі, однак у випадках успіху їм надається права на результати наукових розробок, одержання засновницького прибутку і прав основного акціонера. Фірми сплачують вищу процентну ставку за кредит, ніж існуючі крупні компанії через побоювання ризику. Ряд дослідників підкреслюють, що причиною фінансової нестабільності дрібних та середніх структур є нестача власних коштів.

Суб’єктами підприємницької діяльності, виходячи із трактування поняття “підприємець”, є приватні особи. Вони можуть організовувати різні підприємства: одноосібні, сімейні, засновані на власній праці, а також більш крупні з найманою працею. Сучасна економіка представлена не лише приватними індивідуальними структурами. Більшу частину прибутку одержують у великих корпораціях, тому виникає питання про можливість підприємництва в різних організаційних формуваннях. Відповідно до Закону України ”Про підприємництво” суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності, та юридичні особи всіх форм власності, передбачених Законом України ”Про власність”. Законодавство визначає юридичною особою підприємство як суб’єкт господарського права, що здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку. Виділяють чотири ознаки юридичної особи: організаційна єдність, наявність відокремленого майна, участь у суспільному виробництві від свого імені, самостійна майнова відповідальність. Враховуючи це, об’єктами підприємницької діяльності як юридичні особи, мають бути такі види підприємств: приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство, засноване на власності фізичної особи, господарське товариство; підприємство, засноване на власності об’єднання громадян; комунальне підприємництво, засноване на власності відповідної територіальної громади; державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.

Виходячи із вище викладеного та суті підприємницької функції, можна визначити економічну категорію підприємництва як систему економічних відносин між суб’єктами з приводу особливого типу діяльності щодо здійснення новаторсько-координуючої функції з метою одержання прибутку, соціального ефекту та специфічну соціально психологічну форму.



^ ПРОБЛЕМИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПІДПРИЄМНИЦТВА

У АГРОПРОМИСЛОВОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ


Відомо, що ніяке суспільство не зможе функціонувати нормально, якщо не матиме високорозвиненого аграрного сектора і достатньої кількості продовольства для забезпечення населення. Кожна країна вправі здійснювати свою аграрну політику, виходячи з конкретних умов, економічних і технологічних можливостей, рівнів земле і водозабезпеченості, історичних традицій народу та ін.

В Україні головним ресурсним потенціалом є земля. А тому в історії України не тільки нині, але й з найдавніших часів аграрне питання завжди було актуальним і складним. Сьогодні, саме в аграрному секторі створюється більше третини національного доходу, формується 70% обсягу загального роздрібного товарообігу, зосереджено біля третини основних виробничих фондів, працює четверта частина населення, зайнятого в економіці України.

За даними ООН, українська земля має можливість повноцінно годувати 100 млн. чол. Досягти цього можна при нормальному господарюванні. Сьогоднішній стан сільського господарства України є критично небезпечним. Щороку з полів вивозиться до 600 млн. т родючого ґрунту, за останні 30 років середній вміст гумусу знизився з 3,5% до 3,2%, різко зросла кислотність і засоленість, площа еродованих земель щорічно збільшується на 80-100 тис. га і досягла третини ріллі. Радіонуклідами забруднено понад 3,5 млн. га сільськогосподарських угідь і майже 70 тис. га виведено з обороту. Чорноземи вкрай забруднені пестицидами і нітратами, середня концентрація забруднення на 1 кв. км у 6,4 разів більша, ніж у США і у 3,2 рази більша, ніж у країнах Європейського співтовариства.

Таким чином, сучасне використання земельних ресурсів не відповідає вимогам раціонального природокористування. Порушено екологічно допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь, лісових і водних територій, що негативно впливає на стійкість агро ландшафту, викликає деградацію ґрунтового покриву.

Значно погіршилося матеріально-технічне оснащення сільського господарства. На кожний фізичний трактор в Україні зараз припадає 72 га орних земель. У Німеччині цей показник становить 8, Франції - 12, США - 28 га. На 1000 га припадає лише 7 зернових комбайнів, а в Німеччині - 25, у США та Франції - 19. У таких несприятливих умовах міг тільки тривати спад сільськогосподарського виробництва.

Основними шляхами реалізації Національної програми підтримки агропромислового сектора України є докорінне поліпшення наявного ресурсного потенціалу, нарощування його якісних і кількісних параметрів, державна підтримка пріоритетних напрямів розвитку агропромислового виробництва, широке застосування економічних важелів у виробничих відносинах, формування господаря землі.

Стабільний розвиток сільськогосподарського виробництва можливий при докорінній зміні соціально-демографічної ситуації на селі, подоланні гострої депопуляції на основі підвищення народжуваності, матеріальній підтримці сільських сімей, ефективній міграційній політиці тощо.


2.1 Природні особливості сільськогосподарського виробництва


У сільському господарстві земля є головним засобом виробництва. На відміну від інших засобів виробництва за умови правильного використання земля постійно відновлює свою родючість, якісно поліпшується, її природна родючість неоднакова в різних природнокліматичних умовах. Тому в землеробстві праця однакової кваліфікації і фондоозброєності дає різні результати залежно від природних умов, тобто продуктивність праці тут визначається передусім продуктивністю природних факторів.

Вплив природних факторів на результати виробництва можна обмежити шляхом розвитку продуктивних сил. Йдеться про економічну родючість, підвищення якої досягається через раціональне використання землі, систематичне впровадження нових технологій, досягнень науки і техніки, поліпшення культури землеробства тощо.

Таким чином, у землеробстві економічний процес відтворення незалежно від його суспільного характеру завжди взаємодіє з природним. Тому підприємець повинен добре знати і вміло використовувати не тільки економічні закони, а й закони природо. Адже тут об'єктом діяльності людини є живі організми: рослини і тварини; їх біологічні процеси протікають за певними законами природи, а вплив людини на ці процеси обмежений. У сільському господарстві неможливо прискорити виробничий процес, як у промисловості. Наприклад, час виробництва озимої пшениці становить 10місяців. Процес праці переривається в проміжках між посівом, внесенням добрив, весняним боронуванням і збором урожаю. Звідси - повільний оборот виробничих фондів, зумовлений великою різницею між часом виробництва і робочим періодом.


2.2 Сезонність сільськогосподарського виробництва

У певних межах її можна згладжувати шляхом виготовлення продуктів, які мають неоднакові час виробництва і робочий період. Йдеться про таку організацію виробництва, яка поєднує основні й допоміжні галузі, промислові підприємства і промисли залежно від економічних і природних умов.

У сільському господарстві також дуже важливим є своєчасне виконання робіт (наприклад, сівба, збір урожаю, догляд тварин з інтервалами, які визначаються природою, тощо). Якщо в промисловості несвоєчасне виконання технологічних операцій веде до затримки виготовлення продукції, то в сільському господарстві це призводить до прямих втрат продукції, погіршення її якості, великих втрат втіленої в неї праці. А це позначається на результатах підприємництва.

Науково-технічна революція здійснюється на основі ринкових механізмів, що в сільському господарстві, передбачає не просто використання техніки, а створення системи машин. Система машин повинна враховувати особливості й специфіку виробництва кожного виду продукції в їх поєднанні, виходячи з принципу максимального використання робочих машин, агрегатів, транспортних засобів. Дуже важливо також забезпечувати максимальну кількість необхідних засобів виробництва в критичні строки, з тим щоб виконати всі роботи в оптимальний період і не допустити втрат врожаю внаслідок, скажімо, затримки при посіві чи збиранні врожаю. Тому в сільському господарстві необхідна більша маса засобів виробництва, більш висока енергоозброєність праці.

У сільському господарстві підприємець обмежений вибором виробництва тих чи інших продуктів природними умовами і специфікою цієї галузі. Наприклад, високі врожаї коріандру, рицини, соняшнику і т. д. можна одержати в районах степу України. В Поліссі природні умови для них непридатні і дуже низька врожайність. Тут доцільніше вирощувати льон, картоплю і т. д. Підприємництво в сільському господарстві відрізняється і тим, що земля як особливий і обов'язковий засіб виробництва обмежена в просторі. Цей фактор поряд із зростанням потреб на продовольчі товари визначає необхідність інтенсифікації сільського господарства як основної форми виробництва.

Отже, сільськогосподарське виробництво має деякі особливості. А саме:

а) природнокліматичні умови, структура ґрунту впливають на продуктивність праці;

б) природнокліматичні фактори зумовлюють і ритм виробництва, його сезонний характер, значний розрив між робочим періодом і часом виробництва;

в) особливості використання техніки, фінансування і формування доходів сільськогосподарських підприємств у зв'язку з сезонним характером виробництва;

г) остаточний розмір доходів формується лише наприкінці року, після реалізації продукції;

д) спеціалізація виробництва зумовлена географічними і природнокліматичними факторами;

е) значна частина виробленої продукції споживається в середині господарств;

ж) велика залежність результатів виробництва від погодних умов вимагає створення в господарствах страхових фондів на випадок посухи, повені, іншого стихійного лиха.

В сільському господарстві порівняно з іншими галузями значно ускладнюється процес управління виробництвом. Це зумовлено наступними причинами:

а) необхідністю розвивати в аграрних підприємствах декілька товарних галузей , які істотно відрізняються технологією та організацією виробництва;

б) розосередженістю працівників по великій території, площею нерідко декілька тисяч гектарів земельних угідь і складністю в зв’язку з цим прийняття оперативних рішень відповідно до зміни поточної виробничої ситуації;

в) достатністю території аграрних підприємств та їх господарських об’єктів стороннім особам і необхідністю докладання додаткових зусиль для організації збереження власного та орендного майна, вирощеного врожаю.

г) потребою залучення сезонної робочої сили в періоди збігу сільськогосподарських робіт і труднощами управління нею в складі тимчасових організаційних ланок ,які нерідко посилюються через низьку кваліфікацію таких працівників;

д) необхідністю подовження робочого дня працівників аграрних підприємств з метою своєчасного виконання ними важливих технологічних операцій у стислі агротехнічні строки та існування таких робочих місць, зокрема в молочному скотарстві, що характеризується розірваністю робочого дня працівників.


Специфічні особливості сільського господарства


Специфічною особливістю сільського господарства є існування взаємозалежності і взаємодоповнюваності окремих галузей, що вимагає всебічного обґрунтування галузевої структури підприємства. Виявом цієї особливості є, зокрема, та обставина, що значна частина продукції даної галузі не набуває товарної форми, а використовується в наступних циклах відтворення.

Проблема кредитування для сільського господарства значно ускладнюється ще і тим, що ця галузь розцінюється комерційними банками як кредитно-ризикована. Тому кредитна ставка для аграрних підприємств встановлюється вищою порівняно з рівнем для підприємств інших галузей. Якщо, скажімо, у березні 2000р. процентні ставки за кредитами комерційних банків для будівельної індустрії становили 35,3% , торгівлі і громадського харчування становили 36,3% , промисловості – 38,7% , то для сільського господарства – 44,6%.

Крім високих процентних ставок, відбувалося і блокування кредитування аграрного сектора економіки через неможливість використання землі як об’єкта застави, спричиненою нерозвиненістю ринку цього ресурсу, а також через звужену можливість використання готової продукції як об’єкта застави у зв’язку з існуванням протягом тривалого часу першочерговості розрахунків. Адже відповідно до їх вимог продукції могло і не вистачити для задоволення потреб кредиторів, оскільки вона могла бути використана для задоволення вищих за рангом зобов’язань.

Отже, втрати аграрними підприємствами обігових коштів і неможливість залучення кредитних ресурсів привили до блокування процесу відтворення основних засобів сільськогосподарського призначення і матеріальних оборотних засобів. Підприємства не мали змоги оновити зруйнований машинно-тракторний парк, придбати необхідну кількість мінеральних добрив, запасних частин отрутохімікатів, пального, насіння вищих репродуктивних кондицій, пально-мастильних матеріалів. У результаті аграрні товаровиробники вимушено перейшли на екстенсивний тип розвитку, що супроводжується деіндустріалізацією виробництва і застосуванням у великих масштабах ручної праці. Наслідки не забарилися – рік у рік скорочувався обсяг сільськогосподарського виробництва і обсяг продажу сільського-господарської продукції, а відтак сформувалася “петля” аграрної кризи.

Насамперед слід зазначити , що на початку 2000р. аграрні підприємства мали вкрай несприятливу структуру активів. В їх загальній вартості понад 84% становили необоротні активи, в тому числі 75 процентних пунктів припадало на будівлі і споруди, які переважно пустують і мають незадовільний фізичний стан. Через постійне вимагання оборотного капіталу його частка становила 16%, з них на грошові кошти, розрахунки та інші оборотні активи припадало лише 3,4 процентних пункту. За такої структури активів ліквідна частка майна аграрних підприємств стала надто низькою , що вкрай ускладнило розв’язання проблеми кредитозабезпеченості. Постійно зростала заборгованість підприємств , і в 1999р. вона становила 15,4 млрд. грн., перевищуючи їх дебіторську заборгованість у 7 разів. Через важний фінансовий стан підприємства істотно знизили заробітну плату працівників і нерідко її не виплачували роками. Відсутність грошових коштів зумовила перехід від грошової оплати переважно до натуральної. Однією з основних форм прояву аграрної кризи, як уже зазначалося, є істотне зниження обсягу виробництва валової продукції сільського господарства. У 2000р. валова продукція зменшилася порівняно з 1990р. у 1,9 раза. Особливо швидкими темпами зменшувався обсяг виробництва продукції тваринництва. За вказаний проміжок часу зменшення становило 2,4 рази, що негативно відбилося на структурі споживчого кошика.

У 2000р. в економіці країни в цілому, в тому числі і в сільському господарстві, виникли паростки подолання руйнівної сили, що тривала майже тисячоліття. Реальний валовий внутрішній продукт зріс порівняно з 1999р. на 6%, а валова продукція промисловості – на 12,9%. Найвищі темпи збільшення обсягів виробництва порівняно з попереднім роком досягло в галузях, продукція яких наповнює внутрішній ринок і задовольняє потреби споживачів, - харчовій, легкій, деревообробній та ін. Намітилася тенденція до посилання інноваційної активності, насамперед у напрямі оновлення продукції і впровадження нових технологій. Набула подальшого посилення тенденція нарощування обсягів інвестицій в основний капітал. Досягнута стабільність гривні, зросли експортні надходження валюти, збільшилися іноземні інвестиції. У 2000р. вперше за останні 10 років зросло виробництво продукції сільського господарства на 7,6% проти 1999р. , а продуктивність праці на 4,9%.

Подальше реформування економіки, здійснення у 2000р. глобальних соціально-економічних перетворень на селі – створення на базі колишніх колективних сільськогосподарських підприємств ринкового типу, а також завершення найвідповідальнішого етапу земельної реформи – приватизації землі дали змогу вказані позитивні зрушення розвинули далі. Так, у 2001р. валовий внутрішній продукт держави зріс порівняно з 2000р. на 9%, причому темп його зростання був одним з найвищих серед країн Європи. Валова продукція цієї галузі зросла на 9%. Стало поліпшуватися соціальне середовище на селі. Вдвічі зменшилася заборгованість по заробітній платі селян, зросли їх заробітки. У 2001р. Власників земельних і майнових паїв було нараховане 2 млрд. гривень орендної плати, або на 25% більше , ніж у минулому році. Доходи в особистих селянських господарствах зросли в 1,6 рази. Проте дані позитивні зрушення – це лише перші паростки економічного зростання, які потрібно завершити і створити сприятливі умови для їх подальшого розвитку та набуття тенденції незворотності.


^ 3 РОЗВИТОК ПІДПРИЄМНИЦТВА В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ


Можна стверджувати, що с обранням державою незалежності в агропромисловій сфері відбулися певні інституційні перетворення , зрушення в бік розвитку ринкових відносин. Господарські суб’єкти одержали те , до чого прагнули ще за часів Радянського Союзу, - можливість самостійно господарювати, свободу у виборі напрямів виробничої діяльності, послаблення зовнішнього адміністрування. Динаміка змін у агропромисловому секторі приведена на рис. №1.





Рисунок 3.1 Динаміка змін у агропромисловому секторі

Економічна реформа, формування ринку, розвиток різних форм власності у аграрному секторі України визначають складні завдання, вирішення яких вимагає ділової активності, підприємливості та комерційної ініціативи. Важлива роль у розвитку комерційних засад та підприємництва на селі шляхом купівлі-продажу відводиться фермерству - новому соціально-економічному явищу, яке сприяє переходу до багатоукладного господарювання. Нині в Україні склались такі види сільськогосподарських підприємств (форм):

а) Приватне підсобне господарство громадян - форма виробництва, яка ґрунтується на приватній власності громадян, а також на їхній особистій праці та праці членів їх сімей і є додатковим джерелом прибутків та має споживчий характер.

б) Приватні сільськогосподарські підприємства займаються виробництвом сільськогосподарської продукції та товарів, діють на засадах підприємництва і самоврядування, на основі об’єднання земельних наділів та технічних засобів кількох господарств.

в) Селянське (фермерське) господарство - сімейно-трудове об’єднання жителів села, робота яких пов’язана з землеробством, особистою працею, спрямованою на виробництво товарної маси продуктів харчування, продовольства й сировини і на одержання доходів.

г) Сільськогосподарські кооперативи - добровільні об’єднання фізичних і юридичних осіб на засадах членства, об’єднання пайових внесків, участі у спільній сільськогосподарській виробничій діяльності, а керівництво здійснюється виборними особами.

д) Акціонерні товариства - підприємства, капітал яких утворюється за рахунок внесків його учасників (акціонерів) шляхом придбання акцій.

Характеризуючи різні види селянських (фермерських) господарств, не можливо віддати перевагу одному з них. Кожна з розглянутих організаційних форм має як переваги, так і вади, що в конкретних умовах проявляється по-різному. За даними Міністерства статистики більшість фермерських господарств створені в рослинництві. Головними причинами згортання тваринництва є перекіс у закупівельних цінах та нестача кормів.



^ НАЦІОНАЛЬНА СПЕЦИФІКА ТА ТРУДНОЩІ В АГРАРНОМУ

СЕКТОРІ


Ринкова економіка передбачає розвиток та конкуренцію різних форм власності - державної, кооперативної, приватної і, відповідно, рівноправних видів господарювання - державних господарств, колективних сільськогосподарських підприємств, агропромислових об’єднань, фірм, кооперативів, товариств, агро комбінатів, орендних колективів, особистих підсобних та фермерських (селянських) господарств. Усі форми господарств мають право на функціонування, але в процесі еволюції, з урахуванням науково-технічного прогресу в сільському господарстві, природних умов, економічних і соціальних факторів, перспективи їх розвитку не однакові. Переважного розвитку набувають ті форми, які забезпечують найбільш високу продуктивність праці, ефективне використання землі за умови збереження її продуктивного потенціалу. З точки зору національних традицій і зарубіжного досвіду, поширеною формою господарювання на найближчу перспективу стало фермерське (селянське) господарство.

Сучасний економічний стан створив чимало труднощів у аграрному секторі. Певні труднощі пов’язані з відсутністю сучасної системи матеріально-технічного постачання, сервісного і консультаційного обслуговування, ефективного механізму захисту цін на основні продовольчі товари та ін. Ослаблена фінансова допомога фермерам з боку держави. У розвитку фермерства в Україні відчуваються такі труднощі:

а) відсутність потрібного власного капіталу;

б) відсутність матеріально-технічної бази через слабку фінансову підтримку і недостатнє кредитне забезпечення;

в) дисбаланс у паритеті цін на промислову і сільськогосподарську продукцію, продукцію рослинництва і тваринництва;

г) недосконалість системи оподаткування спонукає фермерів до бартерних операцій і приховування частини виробленої продукції;

д) недостатньо сформована психологія селян до приватного господарювання;

е) низький рівень організації кооперування фермерів, створення асоціацій;

ж) недосконалість правової захищеності фермерів (селян) від бюрократичного апарату держави та колективних сільськогосподарських підприємств.

Для підвищення ефективності функціонування фермерських господарств потребують першочергового вирішення такі питання:

з) виділення фермерам земельних площ згідно з діючим законодавством;

і) надання державної підтримки у придбанні техніки, проектуванні і будівництві доріг, мереж електро та водопостачання тощо;

к) своєчасних розрахунків з фермерами за продану державі продукцію з відповідною індексацією;

л) збільшення розмірів фермерських господарств за рахунок оренди земель та кооперування;

м) удосконалення системи оподаткування фермерів;

н) надання фермерам пільгових довгострокових та короткострокових вітчизняних та іноземних валютних кредитів під заставу майна і майбутній урожай для придбання високопродуктивної техніки, придбання племінної худоби, оборотних засобів (добрив, насіння, пестицидів та паливно-мастильних матеріалів);

о) кооперування фермерів у переробці, збуті продукції, постачанні, технічному обслуговуванні тощо;

п) інформаційне забезпечення фермерських господарств;

р) створення системи підготовки і перепідготовки фермерів;

с) організація консультаційних служб для фермерів з технологічних, економічних, юридичних питань;

т) фінансування досліджень з проблем розвитку фермерства.

З масовою організацією фермерських (селянських) господарств аграрна економіка стане антимонопольною та конкурентноздатною. Фермерські господарства спроможні збільшити виробництво і поповнити торгівлю продуктами харчування і тим самим зробити вагомий внесок у вирішення національної продовольчої проблеми. Зрозуміло, високотоварні, конкурентноздатні господарства будуть сформовані за сприятливих умов за певний час, але саме в наш час закладаються економічні, законодавчі, нормативні, організаційні підвалини агро бізнесу.


^ . У 2004р. виробництво валової продукції тваринництва залишилося практично на рівні попереднього року (99,9%), у т.ч. в сільськогосподарських підприємствах відбулося його зростання на 5,3%, у господарствах населення – скорочення на 2,2%. Виробництво основних видів тваринницької продукції за 2004р. характеризується такими даними.

Таблиця № 7.3

Виробництво основних видів тваринницької продукції за 2004рік

 

Всі категорії

господарств

Сільсько-

г