Реферат: Шановні члени Академії, колеги та гості!

Шановні члени Академії, колеги та гості!


Протягом всіх років самостійності української держави вчені аграрії прагнуть якомога результативніше виконувати свої обов'язки.

От і сьогодні Загальні збори Академії розглядають питання щодо наукових засад розвитку агропромислового виробництва в сучасних умовах. Тобто в умовах, коли Президентом України поставлене завдання провести глибокі реформи з тим, щоб Україна до 2020 року увійшла до двадцятки найбільш розвинених країн.

На перший погляд, якщо оцінювати внесок агропродовольчого комплексу в економіку країни у фінансовому вимірі, то його частка у валовій доданій вартості становить більше 10 відсотків. Однак сучасний аграрний сектор економіки поки що не використовує свій потенціал у повній мірі.

Перш за все, з окремих видів продукції не досягнуто обсягів виробництва, які б забезпечили фізіологічні норми харчування населення. Аграрне виробництво країни (Слайд №1) забезпечує існуючу потребу у хлібі та хлібопродуктах, картоплі, олії, цукрі та кондитерських виробах. У зв'язку з цим споживання овочів складає 85% до норми, плодів, ягід і винограду – на рівні 51%, молока та молочних продуктів – на рівні 44% і м'яса та м'ясопродуктів – на рівні 62%. З виробництва молока, м'яса і плодово-ягідної продукції Україна стоїть на межі продовольчої небезпеки. Хоча потрібно відмітити, що проблема незбалансованого продовольчого кошику є все ж таки більше соціальною, ніж аграрною: значна частина населення не має можливості купити необхідні продукти через низький рівень доходів.



Такі обставини негативно відображаються на здоров'ї нації і тривалості життя населення, яке становить 62 роки для чоловіків і 74 роки для жінок. Виправленню такої ситуації можуть слугувати нові підходи до реформування агропромислового виробництва. Адже за даними Світового банку, зростання виробництва валового продукту, досягнуте завдяки зростанню сільського господарства, щонайменше удвічі ефективніше сприяє скороченню бідності, ніж зростання виробництва валового продукту, досягнуте за рахунок інших галузей економіки.

Попри всі недоліки, здійснені у попередні роки реформи в АПК дали певні позитиви, наприклад, за 2005-2009 роки проти 1996-2000 років зросла урожайність зернових культур більше ніж на 30%, цукрових буряків – майже на 70%, картоплі – більше ніж на 20%.

Починаючи з 2000 року, обсяги інвестицій в основний капітал сільського господарства також динамічно зростали – середньорічний темп приросту інвестицій за цей період складає майже 30%.

Виважена державна політика в птахівництві і оліє-жировій галузі підтвердили, що можна створювати умови, при яких бізнес починає вкладати власні кошти у розвиток відповідних напрямів аграрного виробництва. Зараз ми вже забули, що таке "ніжки Буша", а з виробництва соняшникової олії Україна вийшла на перше місце у світі.

Сучасна Україна не має ні достатніх доступних покладів енергоносіїв, ні необхідного рівня розвитку галузей промисловості, які б дозволили вирішити продовольчу проблему країни шляхом імпорту. Є єдиний шлях – це розвиток власного сільськогосподарського виробництва на інноваційній основі.

Отже, тільки для задоволення населення продуктами харчування на рівні медичних норм споживання Україна повинна найближчим часом збільшити виробництво сільгосппродукції, зокрема, м'яса і м'ясопродуктів – на 1,8 млн. т (Слайд №2), молока і молокопродуктів – майже на 6 млн. т, плодів, ягід та винограду – майже на 2 млн.т.



Принагідно слід зазначити, що нарощування виробництва конкурентоспроможної сільськогосподарської продукції спонукає не тільки внутрішній ринок і продовольча безпека країни. Потужним стимулом збільшення її виробництва є експорт вітчизняної продукції. В імпорті продуктів, за оцінками експертів ООН, мають потребу 36 країн світу. Тому вихід вітчизняного АПК на міжнародні ринки повинен стати складовою державної аграрної політики.

Невпинне, протягом останніх років, зростання цін на нафтопродукти (Слайд №3) є важливим поштовхом для організації власного промислового виробництва енергоносіїв з біосировини, що також буде сприяти збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції та енергетичній незалежності нашої держави.



Рішення наведених вище завдань вимагає негайного реформування АПК. Однак після аграрної реформи і прийняття відомих програм з розвитку АПК, які ми пережили за цих неповних два десятиліття, може виникнути певний песимізм до моєї пропозиції. Але давайте будемо послідовними і об'єктивними.

Присутні на цьому зібранні добре пам'ятають, що вітчизняною аграрною наукою у свій час були обґрунтовані обов'язкові складові аграрної реформи (Слайд №4).



Враховуючи зміст і характер зрушень, які відбулися на селі за останнє десятиліття, можна відмітити, що здійснено лише загальні організаційні перетворення, а основні зміни, які мали б забезпечити ефективність аграрних реформ, досі не реалізовані. В першу чергу, це стосується забезпечення ефективності економічних механізмів розвитку аграрної економіки та вирішення соціальних проблем села. Окремо слід відмітити, що на негатив спрацювали ті законодавчі і нормативні документи, які були ухвалені у зв'язку з їх політичною привабливістю, але їх реалізація не відбулася через відсутність необхідного бюджетного фінансування.

Відсутність довгострокової послідовної державної політики щодо розвитку АПК породжує певну пересторогу у інвесторів. Але очевидним є те, що фінансових можливостей самих сільськогосподарських підприємств та існуючої державної підтримки замало для вирішення аграрних проблем .

Для того, щоб сформулювати наукові засади розвитку агропромислового виробництва, давайте виважено оцінимо не використані резерви, які має галузь на сучасному етапі.

Земля - одне із найцінніших багатств України, її ефективне використання і збереження родючості – це наш обов'язок. Але щорічно втрати гумусу внаслідок мінералізації складають до 0,7 т/га. Вміст гумусу в грунтах за останні 25 років зменшився щонайменше на 20%. Щорічно з урожаєм виноситься понад 100 кг/га поживних речовин, які не повертаються у грунт з добривами. У окремих регіонах до 40% орних земель (Слайд №5) потребують систематичного вапнування, 10% – гіпсування. Далеко не в повній мірі використовуються можливості водної меліорації.



13,3 млн. га, у тому числі 10,6 млн. га орних земель, зазнали згубного впливу водної ерозії. Втрати продукції землеробства від водної ерозії перевищують 12 млн. тонн зернових одиниць щороку. Окрім того, понад 6 млн. га земель систематично піддається вітровій ерозії.

Розораність земель в Україні одна із найвищих у світі і складає більше 70%, а в ряді регіонів знаходиться в межах 88-90%.

Рослинництво. Аналіз цієї галузі розпочнемо з питання: чому сільгоспвиробники мають урожайність (Слайд №6), у 2-3 рази нижчу, ніж у розвинених країнах.



На нашу думку, основною причиною цього недоліку є недотримання сільськогосптоваровиробниками технологій. Адже генетичний потенціал (Слайд №7) основних сортів і гібридів використовується в середньому тільки на рівні 30%.



В основній своїй масі сільгосптоваровиробники застосовують спрощені технології вирощування сільськогосподарських культур. Тільки половина посівних площ удобрюється (Слайд №8), а дози застосування мінеральних добрив в 4-6 разів менші, ніж технологічно необхідні. Ще гірша ситуація склалася із застосуванням органічних добрив, їх середні дози знизилися до 0,6 т/га (Слайд №9). І це тоді, як раціональне їх значення становить 8-10 т/га.







Наступним важливим елементом дотримання технологій вирощування сільськогосподарських культур є захист посівів від бур'янів, хвороб і шкідників. Оскільки зараз використовують різноманітні засоби захисту, то у грошовому еквіваленті (Слайд №10) вітчизняне сільське господарство застосовувало у останні роки до 49% засобів захисту до технологічної потреби. У поточному році ми маємо внесення засобів захисту всього на третину до потреби.



Низький рівень урожайності основних сільгоспкультур також поглиблюється недостатнім рівнем технічного забезпечення, що призводить до несвоєчасного і до неякісного виконання основних операцій з їх вирощування і збирання врожаю (Слайд №11). Наприклад, затримка виконання операцій лущення, дискування, оранки та сівби на одну добу, згідно з узагальнених результатів вітчизняних досліджень, призводить до втрати врожаю різних сільськогосподарських культур відповідно: до 0,4%, 0,5, 0,9 і до 1,5%.



Ще більш проблемним є питання своєчасного збирання сільгоспкультур, зокрема, зернових (Слайд №12). За розрахунками вчених втрати врожаю при збиранні у 2008-2010 рр. становили щорічно більше 10 млн. т. Отже, тільки на етапі збирання врожаю сільгоспвиробники за останні три роки втратили близько 35 млн. т зерна (Слайд №13), що за сьогоднішніми цінами еквівалентно вартості приблизно 40 тис. комбайнів класу ДОН-1500Б.






Тваринництво. Негативні тенденції у розвитку галузі, що почалися на початку 90-х років минулого століття, відзначилися, передусім, скороченням поголів'я худоби та птиці (Слайд №14) в усіх категоріях господарств, уповільненням впливу інтенсивних чинників на темпи приросту виробництва тваринницької продукції. В цей період дестабілізуючі процеси в галузі набули обвального характеру, внаслідок чого в усіх без виключення господарствах, які займалися виробництвом тваринницької продукції, погіршилися показники їхньої господарської діяльності.




На сьогодні зменшення поголів'я сільськогосподарських тварин становить: великої рогатої худоби з 25,2 млн до 4,8 млн голів або у 5,2 раза. Це призвело до зменшення обсягів виробництва продукції скотарства, наприклад, молока у 2,7 раза, яловичини – у 4,4 раза, а виробництва м'яса свинини – у 3 рази.

Наявне поголів'я тварин і земельні ресурси країни знаходяться у разючій невідповідності.

Так, у провідних країнах світу на 100 га сільськогосподарських угідь чисельність великої рогатої худоби і корів є значно вищою. Якщо в Україні цей показник становить 13,3, то в країнах ЄС – більше 49, а у світі – більше 28. Виробництво свинини на 100 га в Україні менше в 2,6 раза порівняно з країнами ЄС, а порівняно з Білоруссю і Великою Британією менше, відповідно, у 2,8 і 5,2 раза.

Та обставина, що на рівні 80% окремих видів продукції тваринництва виробляється не промисловим способом (Слайд №15), а у дрібних і присадибних господарствах, призводить до неможливості успішно використовувати здобутки науки і досвід провідних країн світу. За таких умов ми маємо відносно високу собівартість продукції тваринництва, а окремих її видів, наприклад, молока, і низьку її якість.



Принагідно слід зазначити, що генетичний потенціал основних продуцентів м'яса, молока та вовни реалізовується в межах 48-50%. Виключення становить лише бройлерне виробництво, де зазначений потенціал використано на 77%. У першу чергу, це було досягнуто завдяки запровадженню інтенсивних технологій вирощування птиці.

За оцінкою наших вчених основними чинниками, які визначають продуктивні якості тварин, є корми і годівля, на які припадає 60% впливу, 25% визначають генетичні фактори і 15% - технологічні умови утримання.



Виходячи з цього, давайте проаналізуємо кормовий баланс тваринництва України (Слайд №16). Наприклад, з 6,8 млн. т кормових одиниць концентрованих кормів, які споживаються тваринницькими господарствами (дані за 2009 рік), тільки 4 млн. т тварини отримують як комбікорми. В молочному скотарстві у вигляді комбікормів згодовується 23% концентратів. У раціонах корів концентровані корми становили 31%, в тому числі комбікорми – лише 7%, тоді як середньо виважена кількість їх у раціоні має становити не менше, ніж 25%, а для дійних корів – до 45%. У свинарстві концентрати в раціонах свиней становить 95%, проте частка комбікормів у них всього 45%, а в структурі раціону комбікорми займають лише 42%, тоді як сучасне розвинуте свинарство на 100% ґрунтується на годівлі повноцінними комбікормами. Як результат – надмірні витрати кормів на виробництво тваринницької продукції: більше 15 ц кормових одиниць на 1 ц приросту великої рогатої худоби та 6,9 ц кормових одиниць на 1 ц приросту свиней, що робить її неконкурентоспроможною, а виробництво - збитковим.

Слід зауважити, що обсяги виробництва комбікормів не задовольняють потреби розвитку галузі тваринництва в цілому. Головною причиною є відсутність вітчизняного промислового виробництва вітамінів, амінокислот, недостатня кількість мікроелементів, через це структура ринку кормових добавок формується на їхньому імпорті. У 2009 році завезено в Україну близько 90 тис. тонн кормових добавок і преміксів, а власне виробництво становило лише 36 тис. тонн.

На думку експертів, лише 30% вітчизняних комбікормових заводів відповідають сучасним умовам виробництва. Тому 40% підприємств потребують значного переоснащення, а решта 30% підлягають списанню.

Окремо необхідно оцінити стан ветеринарної медицини. Забезпечуючи в цілому стабільну ситуацію, незважаючи на сучасні виклики та ризики, ветеринарна наука та практика приділяють істотну увагу контролю за виникненням епізоотій та превентивних заходів щодо них. В державі ліквідовано грип коней, бруцельоз жуйних, ящур тощо. Однак ми не можемо не помічати, що на вітчизняному ринку ветеринарних біопрепаратів і діагностикумів близько 70% - це імпортна продукція.

На сьогодні в Україні, на жаль, недостатньо уваги приділяється збереженню харчової цінності сільськогосподарської сировини та її переробці. І, як наслідок (Слайд №17), втрачаємо, за даними статистики, до 8% продукції, хоча всі добре знають, що в реальному житті цей показник значно вищий. Це свідчить про необхідність створення нових прогресивних технологій зберігання, будівництва складських об'єктів та розвитку різного роду кооперативів.



Невирішеними залишаються питання забезпечення якості і безпечності продуктів харчування.

Загальновідомо, що виробництво продукції на промисловій основі може здійснюватись тільки за умови відповідного технічного забезпечення. Але наявний машинно-тракторний парк морально і фізично зношений. Більше 80 відсотків тракторів (Слайд №18) знаходяться в експлуатації 10 років і більше, аналогічне становище маємо з комбайнами та іншою номенклатурою техніки. Більшість машин і знарядь є одноопераційними.



Сьогоднішній стан машинно-технологічного комплексу (Слайд №19) у сільському господарстві України не забезпечує реалізацію концепції інноваційного розвитку галузі. А сама галузь вітчизняного сільськогосподарського машинобудування знаходиться у занепаді і без вагомих державних рішень щодо її подальшої долі вона не вийде з цього стану.



Усунення в сільськогосподарському виробництві названих мною проблем може слугувати базою для інтенсифікації розвитку всього АПК. Про більшість цих проблем ми вже говорили, на їх вирішення планувались певні заходи з реформування АПК, ухвалювались відповідні державні і галузеві програми (Слайд №20), але бажаного результату не було досягнуто. Виникає справедливе запитання: Чому?



Мабуть такий стан справ можна пояснити кількома причинами; зокрема, недосконалістю самих програм і низьким рівнем виконавської дисципліни, давньою традицією у ставленні держави до села як до сектору, котрий виживе самостійно, а також відсутністю необхідної політичної волі. Але мабуть, ви погодитесь, що найголовнішим недоліком тих програм була їх нереальність. Вони були спрямовані тільки на усунення наслідків, а не на вирішення самих проблем, тому що основною проблемою розвитку АПК на інноваційній основі є дефіцит необхідних коштів. Зазначені програми передбачали одне джерело фінансування АПК – Держбюджет. Але, як ви знаєте, його можливості досить обмежені, а середньорічний чистий прибуток сільгоспвиробників за останні 3 роки не перевищує 7,5 млрд. грн.

У той же час дефіцит лише обігових коштів в агропромисловому виробництві, без урахування капітальних вкладень (Слайд №21), становить на рік на рівні 100 млрд. грн., зокрема для рослинництва – 57,5 млрд., для тваринництва – 43 млрд. гривень. Якщо згідно з технологічною потребою на гектар ріллі слід витрачати в середньому 4500 гривень, то найсприятливішого пореформеного 2008 року на кожен гектар було інвестовано лише 2370 гривень, удвічі меншими від потреби були й витрати на тваринництво.



Таким чином, вітчизняні сільгоспвиробники в найбільш сприятливі у фінансовому відношенні 2008-2009 роки, змогли задовольнити виконання технологій у рослинництві на рівні 49-53%, а у тваринництві – лише на рівні 37-43%.

У зв'язку з цим сільгоспвиробники змушені спрощувати технології виробництва продукції, часом доводячи їх до примітивізму, типу "посіяв – зібрав".

За результатами визначення потреби сільгоспвиробників для оновлення основних засобів виробництва встановлено, що для рослинництва вона становить 108 млрд. грн., а для тваринництва – 140 млрд. грн. Таким чином, сільське господарство України потребує інвестицій в основні засоби виробництва на рівні 248 млрд. грн. Їх необхідно інвестувати у виробництво протягом найближчих 3-5 років.

^ На думку вчених Академії, крім традиційних бюджетних коштів (Слайд №22), повинні бути додатково залучені і кошти міжнародних валютних інвестицій з Світового банку, Міжнародного валютного фонду і Європейського банку реконструкції і розвитку під державні гарантії для кредитування села. Можливим є і залучення коштів приватних інвестиційних фондів під гарантії Уряду. За рахунок цих джерел можна було б залучати до 80 млрд. грн. на рік.



Принагідно слід зазначити, що вчені вже протягом кількох років пропонують конкретне і стабільне джерело, а саме: ввести обов'язковий збір на товарообіг і сформувати Фонд підтримки українського села шляхом введення спеціалізованого податку на товарообіг у нашій державі в обсязі 1% (тобто податок з продажу). За попередніми розрахунками це дасть змогу щороку залучати до фонду 25-30 млрд. грн. Такий підхід дозволить уникнути негативного впливу інфляції на поповнення фонду.

Не використовуються ще в повній мірі для фінансування розвитку сільського господарства потенційні можливості вітчизняного бізнесу. Але для цього повинні бути введені чіткі правила функціонування аграрного бізнесу з визначенням конкретного періоду їхньої дії.

Окрім того, необхідно ефективно використовувати рефінансування комерційних банків Національним банком України під пільгову ставку для цільового кредитування АПК. За таких умов, за прогнозом вчених, ставки кредитування для сільгоспвиробників могли б бути на рівні 10%.

Стосовно форм фінансування агропромислового виробництва (Слайд №23) , на нашу думку, пряма підтримка має бути, але не всеохоплюючою. Ця форма підтримки повинна бути короткотерміновою і точковою, тобто для вирішення реальних пріоритетів та окремих проблем форс-мажорного характеру.



Сучасний стан економіки України не дозволяє компенсувати сільгосптоваровиробникам певну частку собівартості виробленої ними продукції. Тому пріоритетність направлення левової частки коштів на розвиток АПК повинна бути такою: низькі кредитні ставки, часткова або повна компенсація кредитних ставок, пільгове оподаткування. Причому фінансування АПК повинно здійснюватись через відповідні програми, в яких чітко мають бути визначені пріоритети. Тобто галузі, які мають солідну рентабельність, як наприклад, олійно-жировий комплекс або птахівництво, можна було б сміливо пустити у самостійне "плавання". А от, наприклад, овочівництво, садівництво, молочне скотарство, свинарство, біоенергетика, зрошення самі не зможуть подолати існуючі проблеми.

В той же час до виробництва зерна повинні бути застосовані диференційовані підходи.

Державна підтримка АПК – це тонкий інструмент, який при умілому і гнучкому використанні може дати вагомі результати в стислий термін.

Вирішення проблем з фінансового забезпечення розвитку АПК (Слайд №24) не може бути ефективним, якщо не буде запроваджено ринок землі після розроблення і ухвалення комплексу законів щодо його регулювання. Коли всі гілки влади будуть працювати скоординовано, то запровадження ринку землі можливе з 2012 р.



Щоб мати контрольований і гарантований ринок землі, без спекуляцій на ньому з одночасним виключенням нецільового використання земель, необхідно створити державну іпотечну установу. Саме вона буде контролювати рух земель сільськогосподарського призначення. Варіантом такої іпотечної установи може бути Земельний банк.

Важливим елементом в рамках аграрної реформи є створення механізмів формування справедливої ціни на сільськогосподарську продукцію, яка б забезпечувала рентабельне виробництво. З нашої точки зору, ліквідація диспаритету цін повинна відбуватись завдяки перерозподілу прибутку, який отримується у ланцюжку: виробник – переробник – продавець у такий спосіб, щоб усі учасники цього процесу мали рівноцінні доходи.

Окрім того, монопольне становище окремих галузей вітчизняної економіки поставило їх у привілейоване становище у порівнянні з сільським господарством, яке за минулі роки втрачало найбільше. Якщо за 2001-2008 рр. норма прибутку в сільському господарстві (Слайд №25) становила 1,1%, то в економіці в цілому 5,1%, промисловості – 8%, транспорті і зв'язку – 7,8%, оптовій і роздрібній торгівлі – 5,2%, банківській сфері – 14,3%.



^ Такий стан вимагає державного втручання в формування економічних міжгалузевих відносин.

З усієї різноманітності методів державного регулювання виробництва сільськогосподарської продукції у світі варто звернути увагу на дві групи. У першій з них ми бачимо адміністративне регулювання цін на підставі спеціального закону, який ухвалюється кожні 5-6 років і яким визначаються обсяги виробництва та максимальні і мінімальні ціни на основні види сільськогосподарської продукції (наприклад США). У другій – європейський досвід, зокрема Франції, що передбачає укладання міжгалузевих і міжпрофесійних угод між виробниками, переробниками та продавцями сільгосппродукції щодо обсягів виробництва продукції і цін на неї.

^ На думку фахівців, ближчим до сучасних умов України є спосіб саме державного регулювання через відповідний закон або інший нормативно-правовий акт.

Серед економічно-організаційних заходів реформ агропромислового комплексу ми розглядаємо державну підтримку як метод визначення пріоритетів розвитку тієї чи іншої галузі сільського господарства, а не як обов’язковий складник формування собівартості продукції. Такі методи державного регулювання як державні цільові програми підтримки, податкові і митні пільги, державні закупівлі через Аграрний фонд, Державний комітет матеріального державного резерву, ДАК «Хліб України», а також державна підтримка обов’язкового страхування аграрного виробництва повинні стати складниками державної політики.

Важливим кроком економічно-організаційних заходів реформи АПК є переведення сільськогосподарського виробництва зі стану стихійного ринку в контрольований і регульований державою процес (Слайд №26). Це можливо тільки завдяки складанню балансів основних видів сільськогосподарської продукції. Необхідно мати як середньо термінові (на 3-5 років), так і обов'язкові щорічні баланси.



Для реалізації цих заходів держава має визначити орган, який займатиметься складанням балансів. Водночас цей орган має удосконалити або розробити нові методики обліку виробництва сільськогосподарської продукції виробниками усіх форм господарювання.

Принаймні нині ми можемо виділити п’ять основних видів господарських структур в аграрному секторі (Слайд №27), а саме: аграрні холдинги, великотоварні сільгосптоваровиробники, середньотоварні, фермерські господарства, і селянські подвір’я. Останні господарства виробляють левову частину тваринницької продукції, картоплі, овочів і фруктів.



Для розроблення конкретних галузевих програм молочного скотарства і свинарства у тваринництві, зернових і олійних культур, садівництва, овочівництва у рослинництві, потрібно розуміти, яку специфіку має кожна галузь. Якщо такі біржові культури як зернові і олійні, виробляються великими сільгоспвиробниками, то більшу частку продукції овочівництва, садівництва і виноградарства вирощують у дрібнотоварних господарствах. Населення виробляє від загального обсягу більше 95% картоплі (Слайд №28) і до 60% свинини та яловичини і на рівні 80% молока тощо. На нашу думку, необхідно стосовно кожної галузі окреслити сучасний стан виробництва, знайти місце різним формам господарювання у загальному балансі виробництва продукції даної галузі, збудувати бажану структуру цієї галузі на перспективу, (наприклад, до 2015-2020 років) залежно від складності перехідного періоду і з урахуванням міжнародних стандартів якості продукції. А вже потому потрібно окреслити конкретні заходи щодо зміни форм господарюючих суб’єктів.



Реформа агропромислового комплексу буде успішною, якщо держава запропонує для сільгосптоваровиробників не тільки необхідні заходи щодо підтримки аграрного сектору стосовно встановлення справедливої ціни на сільгосппродукцію та залучення в аграрне виробництво коштів тощо, а тоді, коли сільгоспвиробники глибоко усвідомлять вимоги держави щодо формування основних засад аграрної політики і будуть їх неухильно виконувати.

Отже реформи АПК торкнуться не тільки економічно-організаційних заходів, але й зобов’яжуть виробників дотримуватись певних правил. Одним з найвдаліших методів формування вимог до сільгосптоваровиробників може стати запропонований Міністерством аграрної політики України Аграрний паспорт району, в якому будуть визначені (Слайд №29) оптимальні сівозміни для конкретної природно-кліматичної зони, пропонуватиметься оптимальна структура виробництва з урахуванням особливостей даного регіону.



Цей комплекс заходів зобов’яже товаровиробників виробляти характерну для даного регіону продукцію тваринництва, забезпечить збереження родючості ґрунтів, виконання балансів, розроблених згідно із запропонованою концепцією розвитку агропромислового виробництва в нашій державі. Аграрний паспорт також має включати й інші аспекти функціонування сільської території. З нашої точки зору доступ сільгосптоваровиробників до податкових і митних пільг, державних цільових програм повинен бути можливий тільки за умови дотримання вимог, запропонованих державою. До розробки Аграрних паспортів районів приступили науково-дослідні установи Академії.

Дозвольте привернути вашу увагу (Слайд №30) і на те, що до цього часу не реалізованими в повній мірі залишаються питання щодо організації і функціонування різних видів кооперативів, мережі бірж і оптових ринків. Без цих формувань годі і думати про ефективне реформування АПК.



^ Експорт не сировини, а товарів сільськогосподарського походження це ще один з наших резервів. Ми зараз експортуємо щорічно сировину, вартість якої знаходиться на рівні 30 млрд. грн. З цього приводу дозволю собі лише один приклад (Слайд №31): Україна за останній маркетинговий рік експортувала більше 2 млн. т соняшникового шроту, використання якого потенційно мало б забезпечити додаткове виробництво молока на рівні 2,4 млн. т або 402 тис. тонн свинини. Це практично ті обсяги виробництва м’яса, які держава зараз імпортує.



Запропоновані напрями реформування АПК в певній мірі позитивно вплинуть на розвиток села, але цього впливу недостатньо, щоб виправити існуючі проблеми сільських територій. Адже в більшості своїй виробник сільськогосподарської продукції залишається осторонь проблем їх соціального розвитку.

Мізерні кошти на підтримку заходів із забезпечення сталого розвитку сільських територій виділяються з місцевих бюджетів, а обсяги відрахувань з Державного бюджету на соціальний розвиток села у 2009 році становили лише 220 млн. грн. (Слайд №32) , в той же час Державною цільовою програмою розвитку українського села на період до 2015 року передбачалися 2,2 млрд. грн. Тобто, сьогодні створилася на селі гостра ситуація – "виробник не хоче - громада не в змозі", яка стала все частіше проявлятися в конфліктній формі. Слід відмітити, що цей процес прогресує і досить високими темпами. Для перелому деградації села та сільського соціуму обсяги підтримки розвитку соціальної сфери села і сільських територій загалом, за розрахунками вчених економістів, щорічно мають становити більше 4 млрд. грн. та надаватися за окремим напрямом державної підтримки.



В цілому, розвитку сільських територій держава повинна приділяти значно більше уваги, ніж це було протягом останніх 20 років. І ця увага повинна починатися з виваженого плану розвитку сільської місцевості у кожному регіоні. Пропоную ініціювати розробку Генерального плану розвитку сільських територій нашої держави, у якому визначити перспективи розвитку тих чи інших сільських та селищних рад з урахуванням стану аграрного виробництва, місцевих особливостей території тощо. До речі, такі плани мають деякі країни колишнього СРСР, такі як Білорусь і Казахстан, результати їх виконання значно покращили ситуацію у білоруському та казахському селі.

Реформування АПК вимагає і відповідних змін щодо розвитку вітчизняної науки і освіти. Основні положення цього блоку вам доповість академік Головко Анатолій Миколайович. Я лише дозволю собі один коментар. Структура Академії і її наукових установ повинна бути змінена відповідно до вимог сьогодення і зараз над цим ми працюємо. Після завершення атестації наукових установ до вас будуть доведені відповідні рішення.

Не зважаючи на існуючі недоліки в аграрній науці, ми зараз з впевненістю можемо доповісти керівництву держави, що аграрна наука долучилась до розроблення засад з реформування АПК і здійснює необхідне наукове забезпечення розвитку його галузей. Підтвердженням цього може слугувати плідна робота наших вчених з Мінагрополітики щодо підготовки проекту Національної доктрини реформування та розвитку агропродовольчого комплексу України, підготовки відповідних галузевих програм та проектів законодавчих і нормативних документів, а також створення конкурентноспроможних інновацій та передачі їх сільгоспвиробникам. З метою економії часу на здобутках аграрної науки з цих питань я зупинятись не буду, думаю, що вони детально будуть висвітлені у виступах наших вчених.

Розробка економічних та організаційних заходів повинна стати предтечею подальшої підготовки необхідних галузевих програм у рослинництві (Слайд №33), тваринництві, переробно-харчовій промисловості, біоенергетиці, з експорту готової продукції тощо.



При виконанні запропонованих заходів за нашими розрахунками вже у 2015 році Україна зможе виробляти до 80 млн. тонн зерна (Слайд №34), 15 млн. тонн насіння олійних культур, 4 млн т м’яса, 18 млн. т молока, 17 млрд штук яєць тощо. Це забезпечить внутрішній ринок достатньою кількістю продуктів харчування для споживання на рівні медично обґрунтованих норм та перетворить нашу державу в одну з провідних країн світу з виробництва сільськогосподарської продукції на експорт.



Результати прогнозування (Слайд №35) показують, що протягом одного маркетингового року сільгосптоваровиробники повинні вкладати у виробництво близько 200 млрд. грн. обігових коштів. З урахуванням, що середній амортизаційний термін використання основних засобів виробництва коливається в аграрному комплексі від 8 до 12 років, а в середньому становить 10 років, амортизаційні відрахування з основних засобів виробництва вартістю 250 млрд грн досягнуть близько 25 млрд грн на рік.



Виходячи з цього, загальні витрати сільгоспвиробників на виробництво продукції досягатимуть близько 225 млрд грн на рік. Натомість вартість виробленої сільськогосподарської продукції протягом маркетингового року нами оцінюється в 340-350 млрд грн. Запропонований механізм інтенсифікації аграрного виробництва шляхом залучення до нього необхідних коштів дасть змогу мати досить високий рівень рентабельності виробництва сільськогосподарської продукції, який коливатиметься у межах 50-55%, а з урахуванням державної підтримки – 60-65%.

На думку вчених Академії, реалізація викладених засад реформування агропромислового виробництва забезпечить відродження і динамічний розвиток на інноваційно-інвестиційній основі всього агропромислового комплексу, що буде сприяти розвитку вітчизняної економіки в цілому і зростанню рівня життя громадян України.


Дякую за увагу!