Реферат: Вступ

ЗМІСТ
ВСТУП
3

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОМУ ВИРОБНИЦТВІ

10

1.1. Зміст, об’єкти і суб’єкти земельних відносин

10

1.2. Форми користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення

23

1.3. Регулювання земельних відносин

37

Висновки до розділу 1

60

РОЗДІЛ 2

^ ФОРМУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

ТА ЇХ РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИИВОСТІ

63

2.1. Зміст, напрями і результати аграрної реформи в Україні

63

2.2. Особливості реформування земельних відносин в

Кіровоградській області

82

2.3. Економічна ефективність використання земельних ресурсів

96

Висновки до розділу 2

106

РОЗДІЛ 3

^ УДОСКОНАЛЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН

АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ

109

3.1. Напрями удосконалення орендних відносин в сільському господарстві

109

3.2. Оптимізація форм землекористування аграрних

підприємств

128

3.3. Оптимізація регуляторних механізмів розвитку земельних відносин

144
^ Висновки до розділу 3
158

ВИСНОВКИ

160

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

165

ДОДАТКИ

182


ВСТУП


Актуальність теми. Земельна реформа в Україні – пріоритетна складова аграрної реформи. Будь-яка економічна реформа має за мету удосконалити існуючий стан економічних явищ і процесів. Не є виключенням і земельна реформа. Її головна мета зводиться до кардинальних змін існуючих раніше земельних відносин шляхом їх роздержавлення і приватизації, що є засобом підвищення продуктивності використання земель, відновлення та підвищення їх родючості. На жаль земельна реформа призвела до погіршення цих процесів. Так, в 2006 р. у порівнянні з 1990 р. обсяги виробництва валової продукції сільського господарства зменшилися на 26,9 %, а урожайність зерна – на 31,3 %. Щорічні втрати гумусу становлять близько 600 кг на 1 га, відповідно ґрунтовий покров значною мірою втратив властивості до самовідтворення. Причини цього полягають у дії багатьох чинників об’єктивного і суб’єктивного характеру.

Чільне місце серед них займає те, що земельна реформа не завершена. З 1 січня 2008 року знову продовжено мораторій на продаж землі. Відміна його можлива за умови, що Верховна Рада прийме два закони: «Про ринок земель» і «Про земельний кадастр». В разі неприйняття законів дія мораторію продовжиться на невизначений час. Залишається невирішеним чимало й інших проблем земельної реформи, зокрема деяких питань орендних відносин. Більшість аграрних підприємств не досягли оптимізації земельних угідь. В наукових колах поки що не звертають достатньої уваги на не відпрацьовані наукові засади щодо напрямів державної політики, які б сприяли її вирішенню.

На підставі проведених досліджень можна зробити висновок, що діюча система регулювання земельних відносин, зокрема державного, не має системного підходу і не стимулює ефективного й раціонального використання земель сільськогосподарського призначення. В подальшому розвитку земельних відносин криється великий потенціал глибоких соціально-економічних зрушень на селі, покращення добробуту його жителів, і головне, це пріоритетна умова зростання продуктивності й ефективності господарської діяльності аграрних підприємств, а відповідно забезпечення продовольчої безпеки країни.

Питання реформування земельних відносин знайшли своє відображення у наукових працях В.А. Борисової, П.І. Гайдуцького, П.М. Макаренка, М.Й.Маліка, В.Я. Месель-Веселяка, Л.Ю.Мельника, О.М. Онищенка, П.Т. Саблука, М.М. Федорова, В.В. Юрчишина та інших вчених-аграрників. Разом з тим, окремі аспекти цієї багатопланової проблеми залишаються дискусійними і потребують подальшого дослідження. Визначення напрямів розвитку агроформувань повинно базуватися на здійсненні аналітичної оцінки процесу реформування земельних відносин у розрізі окремих областей. Потребують уточнення методики визначення розміру орендної плати, оптимальної площі землекористування агро формувань, продуктивного використання сільськогосподарських угідь, збереження й відновлення їх родючості. Залишаються мало розробленими практичні питання безпосереднього впливу держави на якісний стан сільськогосподарських угідь країни. Науково-теоретичне та практичне значення зазначених проблем зумовило вибір теми, її актуальність і цільову спрямованість дисертаційного дослідження.

^ Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до напряму науково-дослідних робіт Дніпропетровського державного аграрного університету за темою “Організація, розвиток та державне регулювання аграрного підприємництва в умовах ринкових перетворень (номер державної реєстрації 0102U005022)”. В її межах автором визначені тенденції і особливості реформування земельних відносин сільськогосподарських підприємств та визначено напрями їх подальшого ефективного розвитку.

^ Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає в узагальненні й системній розробці теоретичних і методичних засад щодо сучасного стану та розвитку земельних відносин, їх впливу на ефективність господарської діяльності аграрних підприємств, обґрунтуванні пропозицій відносно напрямів і засобів їх удосконалення.

Для досягнення поставленої мети визначено та реалізовано такі наукові завдання:

- узагальнити існуючі теоретичні й методичні підходи щодо визначення змісту земельних відносин та їх головної складової – власності на землю;

- розглянути зміст різних форм землекористування, дослідити їх вплив на ефективне й раціональне землекористування та виробничо-господарську діяльність сільськогосподарських підприємств;

- розкрити сутність категорії «регулювання земельних відносин», визначити регулятивні механізми цього процесу, їх взаємозв’язок та співвідношення;

- провести комплексну оцінку земельної реформи в Україні в контексті її впливу на ефективне і раціональне використання земель сільськогосподарських підприємств регіону;

- здійснити аналіз регіональних особливостей економічної ефективності використання сільськогосподарських угідь, відновлення й підвищення їх родючості;

- з’ясувати повноваження аграрних підприємств, установ державної влади та місцевого самоврядування щодо регулювання земельних відносин як головного виробничого ресурсу в сільському господарстві;

- визначити оптимальні розміри площі землекористування організаційно-правових форм господарювання в аграрній сфері.

^ Об’єкт і предмет дослідження. Предметом дослідження є теоретичні та практичні аспекти змісту та реформування земельних відносин в сільськогосподарських підприємствах.

Об’єктом дослідження є процеси землеволодіння, землекористування та їх реформування і регулювання в Україні.

^ Методи дослідження. Теоретична та методологічна основи дисертаційного дослідження ґрунтуються на фундаментальних положеннях економічної теорії, наукових розробках вітчизняних і зарубіжних вчених з питань змісту, реформування, регулювання та розвитку земельних відносин, а також законодавчих та нормативно-правових актах України.

В роботі використовувалися методи дослідження: діалектичний, абстрактно-логічний і системного аналізу (теоретичні і методологічні узагальнення, визначення сутності земельних відносин і ефективності використання сільськогосподарських угідь, удосконалення механізмів регулювання земельних відносин); монографічний, розрахунково-конструктивний, аналітичних порівнянь (співставлення та аналіз результатів господарської діяльності агроформувань); соціологічний (анкетування працівників реформованих підприємств області); економіко-математичного моделювання (оптимізація землекористування сільськогосподарських підприємств) та інші статистичні й економічні методи.

Інформаційну базу досліджень склали закони України, Укази Президента України, постанови Уряду, офіційні матеріали Держкомстату України та Міністерства аграрної політики України, матеріали наукових та інформаційно-публіцистичних видань, дані річної звітності сільськогосподарських підприємств і результати соціологічних обстежень здійснених автором.

^ Наукова новизна одержаних результатів. Найбільш вагомі наукові результати, що характеризують новизну дослідження отриману автором, полягають в наступному.

Вперше:

- визначено зміст і складові господарського механізму щодо регулювання земельних відносин сільськогосподарських підприємств. Вихідним тут є менеджмент агарних підприємств, який здійснює організацію регулювання й управління всіма питаннями щодо землеволодіння та землекористування взагалі, і регулювання орендних відносин, зокрема. Ринковий механізм регулює тільки купівлю-продаж земельних на добровільних і еквівалентних засадах. Держава здійснює регулювання земельних відносин сільськогосподарських підприємств правовими й економічними засобами і важелями, не порушуючи, а лише частково обмежуючи інші їх регулятори.

Удосконалено:

- зміст категорії «земельні відносини». Доведено неправомірність їх зведення до власності на землю оскільки вони включають не тільки землеволодіння, але й землекористування та регулятивні механізми щодо цих процесів;

- методичний підхід досягнення оптимального землекористування за рахунок раціонального поєднання використання власних земель та їх оренди.

^ Набули подальшого розвитку:

- методичні підходи до визначення форм землекористування через поєднання землевласника і землекористувача в одній особі, або на засадах оренди, трудового права на землю, її соціалізації, поєднання перших двох.

- оцінка основоположних принципів реформування земельних відносин. Доведено, що початкове гасло реформи «землю тим, хто її обробляє» теоретично виправдано, але в Україні з самого початку було приречене на «провал» (насамперед із-за «справедливого» розподілу землі, а не тим, хто може і бажає на ній працювати, відсутнього ринку земельних паїв і державної підтримки приватним господарствам)

визначено фактори, що сприятимуть зростанню ефективності й раціональності землекористування, а саме: при належному правовому регулюванні зняття мораторію на продаж земельних паїв (часток), раціонального поєднання приватного і орендного землекористування.

- визначення оптимальної площі землекористування різних організаційно-правових форм господарювання залежно від рівня спеціалізації, інтенсивності виробництва та обсягів товарної продукції.

^ Практичне значення одержаних результатів полягає у науковому обґрунтуванні теоретико-методологічних та прикладних засад реформування земельних відносин, які можуть бути використані сільськогосподарськими підприємствами, а також при вивченні економічних дисциплін студентами вищих навчальних закладів.

Основні концептуальні положення дисертації знайшли схвалення у спеціалістів Головного управління сільського господарства і продовольства Кіровоградської облдержадміністрації та використані в розробці регіональних програм стабілізації і розвитку АПК (довідка № 183 від 4.03.08). Розроблені дисертантом методики обґрунтування оптимальної площі землекористування прийнято до впровадження сільсько-господарськими підприємствами Компаніївського району Кіровоградськоїї області (довідка № 207/К від 27.03 2008р.). Теоретичні та методичні положення і пропозиції з проблем реформування земельних відносин і ефективного використання сільськогосподарських угідь використовуються при викладанні дисциплін: „Економіка сільського господарства”, „Економіка АПК”, “Основи підприємництва” Дніпропетровського державного аграрного університету (довідка № 16-11-271 від 17.04. 2008р.).

^ Особистий внесок здобувача. Основні положення, висновки та пропозиції дослідження є самостійною роботою автора. Автором дисертації опубліковано 11 статей за темою дослідження, в яких розкрито основні результати дослідження.

У наукових статтях, які опубліковані в співавторстві, особисто автором визначено економічні аспекти приватної власності на землю [1], узагальнено регіональні особливості орендних відносин [3], запропоновані напрями підвищення конкурентоспроможності організаційно-правових форм господарювання на селі [5], досліджено вплив оптимальних розмірів землекористування на ефективність господарської діяльності аграрних підприємств [7].

^ Апробація результатів дисертації. Основні наукові положення дисер-таційного дослідження доповідалися в 2005-2008 роках на наукових семіна-рах викладацького складу Навчально-наукового інституту економіки Дніпро-петровського державного аграрного університету (м. Дніпропетровськ). Здобувач прийняв участь у роботі Міжнародної науково-практичної конференції “Основи трансформування соціально-економічних відносин аграрного і промислового виробництва в ринкових умовах” (м. Запоріжжя, 2005 р.); наукової конференції викладачів, магістрів та аспірантів “Дні науки в Гуманітарному університеті ”ЗІДМУ” (м. Запоріжжя, 2005 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Соціально-економічна політика та розвиток регіонів в умовах переходу до постіндустріального суспільства» (м. Дніпропетровськ, 2008); Міжнародній науково-практичній конференції «Стратегія забезпечення сталого розвитку України» (м. Київ, 2008).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 11 наукових праць загальним обсягом 3,8 ум. др. арк., з них 8 у наукових фахових виданнях. Одноосібних публікацій - 7.

^ Структура та обсяг роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних літературних джерел (182 найменування). Робота викладена на 181 сторінці комп’ютерного тексту, містить 21 таблицю, 6 додатків.

РОЗДІЛ 1


^ ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОМУ ВИРОБНИЦТВІ



Зміст, суб’єкти і об’єкти земельних відносин



В економічній літературі використовують такі словоспоєднання як „аграрне виробництво” і „сільське господарство”. Чи тотожні вони? В словнику іноземних мов слово „аграрний” [лат. agrarius] має два значення: земельний, відноситься до землеволодіння; характеризується перевагою сільськогосподарського виробництва над промисловістю (аграрні країни) [155, с.15]. В тлумачному словнику С.І. Ожегова термін „сільськогосподарський” визначається як „відноситься до сільського господарства, галузь народного господарства, господарська діяльність в галузі рослинництва і тваринництва” [103, с. 617]. Викладене дає підстави вважати, що ці словопоєднання фактично є ідентичними. Однак коли йдеться про виробничі відносини, то прийнято їх називати „аграрними”, а не „сільськогосподарськими” відносинами.

Виробництво в аграрній сфері, як і в усіх інших сферах та галузях економічної діяльності – є процесом взаємодії людини з природою. Функціональним його призначенням є трансформація природних ресурсів в матеріальні й інші блага, які придатні для задоволення потреб людей (виробничих – у засобах виробництва, чи у життєвих благах – особисте споживання). Процес сільськогосподарського виробництва може розглядатися у двох аспектах: єдності технічної системи і сукупного працівника (людина-технічна система); відносин, що складаються між людьми в процесі агарного виробництва.

Виділимо в останніх декілька складових, які охоплюють певне коло аграрних відносин. До головних із них належать наступні:

1. Техніко-технологічні і відповідні їм організаційно-економічні відносини. Вони охоплюють відносини щодо вибору сфери і місця господарської діяльності, технології, поєднання працівників з уречевленими факторами виробництва і землею, кількісна та якісна їх відповідність. Інакше кажучи, йдеться про відносини між людьми, що складаються в процесах організації і функціонування людино-технічної системи на мікро- і макрорівнях за будь-якого типу економічної системи. Їх цільовим призначенням є раціональна комбінація й ефективне використання обмежених виробничих ресурсів. Зокрема, до них відносяться такі процеси як спеціалізація та кооперування праці; оптимальний рівень концентрації виробництва (розмірів підприємств); комбінування й диверсифікація виробництва; інтеграційні процеси. Такі відносини є „переплетінням” техніко-технологічних і організаційно-економічних відносин. У значній мірі вони є об’єктом дослідження таких економічних дисциплін як менеджмент, маркетинг, бізнес-планування, економіка та управління підприємствами (за видами економічної діяльності).

2. Власне економічні відносини, які охоплюють широке коло економічних зв’язків людей, починаючи із суспільної форми поєднання факторів виробництва, економічним статусом суб’єктів господарювання і закінчуючи формами розподілу результатів господарської діяльності.

Ці питання є предметом дослідження, насамперед, економічної теорії і таких її підрозділів як мікро- і макроекономіка. До речі, ці ж дисципліни у певній мірі вивчають економіко-правові відносини (господарське право), економічну політику, зрозуміло, акцентуючи увагу на їх економічному аспекті.

Викладене дає підстави визначити сутність аграрних відносин: останні – це певна складова системи економічних відносин, які пов’язані з процесом господарської діяльності в аграрному виробництві, розподілом, обміном і споживанням його результатів. Безперечно, що такі відносини – з одного боку, тісно переплітаються із техніко-технологічними й організаційними відносинами, а з другого – із соціально-правовими і економічною політикою держави. Йдеться передусім про право власності, господарське право і різні нормативні акти, що розробляються державою щодо функціонування аграрної сфери економіки.


Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.


В практиці господарювання зустрічається і такий різновид чи форма власності як об'єднання приватних земель для спільного їх використання. Така форма власності не отримала однозначної назви, частіше всього у зв’язку з цим використовуються такі словопоєднання: „приватно-спільна”; „спільно-персоніфікована”; „спільна часткова власність”.

Разом з тим, як би її не називали, за глибиною сутності – це насамперед приватна власність, одна із форм функціонування приватної власності. При об’єднанні кожний член асоціації залишається власником своєї земельної ділянки і може за бажанням вийти з асоціації і знову стати приватним власником. Ознаки спільності такій власності надає колективний спосіб використання землі і розділ результатів від її використання (в значній мірі залежно від розміру земельної частки).

Від економічних форм власності слід відрізняти правовий аспект власності або право власності на землю, яка закріплюється законодавчо у кожній країні. Відповідно до Закону України „Про форми власності на землю” від 30 січня 1992 р., і Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р., в Україні діють три форми власності на землю: державна, колективна та приватна. Конституцією України, прийнятою Верховною Радою України в 1996р., передбачається приватна, державна й комунальна власність, тобто колективна форма власності у двох різновидах „спільної власності”. Отже, поняття комунальної власності на землю є різновид колективної форми власності. Зокрема, в ст. 41 Конституції України зазначено, що „громадяни для задоволення свої потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону”. Звідси випливає, що право комунальної власності не входить до державної власності, а стоїть поряд з нею.

Відсутність розподілу земель як об’єктів комунальної і державної власності потребує законодавчого розмежування компетенції органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Чітка регламентація форм власності на землю та створення відповідної економіко-правової інфраструктури їх функціонування забезпечить ефективність державного управління земельним фондом. Ряд науковців вважає за доцільне застосування в Україні права спільної часткової власності у системі сучасних земельних відносин. Вона зумовлюється двома моментами. По-перше, це необхідність запровадження системи реєстрації земель. Земельні частки без виділення їх у натурі не можуть бути об’єктами реєстрації земель, а таке їх виділення в усіх господарствах на даному етапі є недоцільним. По-друге, без відповідного документального оформлення земельних ділянок, сформованих новими господарськими структурами, практично неможливо розв’язати проблему кредитування цих структур під заставу земельної власності.

У формі спільної часткової власності доцільно оформляти й ділянки, утворені об'єднанням земельних часток, переданих в оренду тими їх власниками, які не є засновниками господарських структур. Не зробивши цього, ми змушені будемо виділяти частки в натурі для включення їх до системи державної реєстрації земель” [104, с. 61 - 62]. Форми власності на земельні ділянки визначають форми користування ними, що є предметом подальшого дисертаційного дослідження.


1.2. Форми користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення


Із попереднього аналізу земельних відносин витікає висновок, згідно якого власність на землю – це її належність певній особі чи їх об’єднанню. У юридичному контексті йдеться про „право власності на землю”. Воно охоплює усі правомочності власника земельної ділянки: володіння, користування, розпорядження, отримання доходу від земельної ділянки тощо. Власність на землю – це землеволодіння певною земельною ділянкою.

У „землеволодінні” необхідно чітко розрізняти такі процеси як „землекористування” і „землерозпорядження”. У вітчизняних економічних джерелах сутність і співвідношення категорій „землекористування” і „землерозпорядження” розглядається у такому контексті.

Землекористування – це система господарського та іншого використання землі, що склалося у країні під дією об’єктивних чинників або запроваджена державою. Термін „землекористування” вживається у наступних значеннях: а) здійснення будь-якої господарської діяльності, пов’язаною з використанням землі; б) здійснення права користування як правомочності власника. Під останнім розуміють право власника земельної ділянки самостійно господарювати на землі, а саме: будувати виробничі, житлові й інші будівлі та споруди; використовувати наявні на ділянці корисні копалини, лісові угіддя, водні об’єкти, проводити меліоративні роботи тощо.

Користування землею пов’язане з виконанням власником земельної ділянки низки певних обов’язків: здійснювати комплекс заходів з охорони земель; вести будівництво за погодженням з відповідними органами; не порушувати права інших власників, користувачів і орендарів, а також порядок користування лісовими угіддями, водними й іншими природними ресурсами. Користування земельною ділянкою може бути постійним (без заздалегідь визначеного терміну), короткостроковим (до 3 років) і довгостроковим (від 3 до 50 років). Право власності або користування землею в Україні закріплюється відповідними документами – державними актами на право приватної власності на землю або користування землею; право тимчасового користування – відповідними договорами.

Землерозпорядження означає використання землі відповідно до об’єктивних чинників і певних суспільних цілей. Як проміжна ланка між землеволодінням і землекористуванням у процесі землерозпорядження вирішуються питання реалізації відносин власності на землю між суб’єктом й об’єктом власності, яким чином і ким вона буде використана, які цілі будуть визначені стосовно землекористувачів, яким буде вплив господарювання на довкілля, як збережеться земля для наступних поколінь.

Землерозпорядження здійснюється шляхом встановлення певного порядку користування; зміни складу осіб власників і користувачів земельної ділянки; відчуження; переведення однієї категорії земель в іншу в разі зміни громадських потреб тощо [161, с. 135].

У цілому такий підхід до визначення змісту і співвідношення категорій „землерозпорядження” і „ землекористування” заслуговує на увагу. На його засадах можна сформувати такий висновок. Землеволодіння і в економічному, і в правовому аспектах означає належність земельної ділянки конкретному власнику, право вільно розпоряджатись нею. Як саме? Це вже залежить від того яка мета у власника землі на той чи інший час, за тих чи інших конкретних умов. На практиці існують різні форми землекористування. Розглянемо головні.

За умов приватної власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення найбільш поширеним у країнах з ринковою економікою є поєднання процесів землеволодіння і землекористування, їх здійснення однією і тією ж особою (або в межах сім'ї як однієї особи). Разом з тим практично у кожній країні світу з ринковою економікою і приватною власністю на землю, власник земельної ділянки, в силу дії тих чи інших обставин, не має можливості або бажання господарювати на своїй землі. Він здійснює розпорядження щодо її передачі іншим суб’єктам господарювання в тій або іншій формі, на тих чи інших засадах. На практиці традиційною і найбільш поширеною формою передачі земельною ділянки іншим (щодо приватних осіб) здійснюється у формі оренди землі.

Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

4. У контексті об'єктивних законів ринкового господарства приватна власність на будь-які ресурси і привласнюванні на її основі доходи (трудові, нетрудові), майнова нерівність (соціальний диспаритет) – неодмінні умови ефективного функціонування економіки. Гуманність, соціальна справедливість, добродійність – це морально-етичні проблеми, що перебувають за межами об'єктивних принципів, притаманних ринковому господарству. Його рушійною силою є приватна власність на засоби й результати виробництва, яка неминуче породжує і нетрудові доходи, і нерівність у доходах і багатстві. Отже, з точки зору ринкових принципів і приватної власності оренда землі – цілком звичайне явище. Земля як об'єкт приватної власності є капіталом подібно до грошей та інших майнових ресурсів, і навіть робочої сили (людський капітал). А капітал має давати дохід. Що ж до його трудового походження, то для ринкової економіки це не має значення. З позиції загальних принципів гуманізму, справедливості, рівності та інших будь-яка приватна власність, особливо на об'єкти природи, у тому числі землю, сільськогосподарського призначення, є несправедливою. Такими є і всі нетрудові доходи від власності. Однак до чого призвела ліквідація на практиці приватної власності на засоби і результати виробництва, можна судити за більш ніж 70-річним досвідом колишнього СРСР.

Разом з тим, у цілому оренда землі відокремлює землевласника та землекористувача, тобто земля не є власністю тих, хто її обробляє. А це не сприяє її ефективному використанню і, головне, збереженню і підвищенню родючості. Ось чому уряди країн Заходу прийшли до розуміння того, що необхідно економічними методами стимулювати викуп орендарями орендованих ними земель у їх власників, надати з цією метою орендарям пільгові кредити, переважне право на подовження оренди землі та її викуп, стимулювати перехід землі від непрацюючого на ній власника до працюючого, розширювати права орендарів і обмежувати права орендодавців-власників, повертати землю власнику лише в тому випадку, якщо він самостійно працює на ній. Аграрна політика країн Заходу спрямована на поступове переборення поділу власників землі на тих, хто не працює у сільському господарстві, і тих, хто працює. Землі поступово переходять у власність фермерів. Таку аграрну політику має проводити й уряд України [89; 91].

В США з усієї землі, що використовується фермерами, на орендовану приходиться приблизно 35 %, в країнах ЄС – приблизно 33 %; інша частина землі знаходиться у власності фермерів. При цьому чітко відслідковується світова тенденція зменшення питомої ваги оренди і підвищення долі власної землі. Наприклад, у США в 1935 р. на оренду приходилось більше 50 % фермерської землі, а сьогодні – приблизно 35 %. В Англії перед першою світовою війною оренда складала 88 % фермерської землі, в 1950 р. – 62 % і в 1985 р. – 39 %. В Нідерландах питома вага орендованих земель зменшилась з 52 % в 1959 р. до 35 % в 1987 р. [32, с. 87].


1.3. Регулювання земельних відносин


Господарська діяльність людей, відносини, що складаються між ними у будь-якій економічній системі потребують вирішення наступних питань: що і скільки виробляти? Як і для кого виробляти? Кому і які результати принесе виробництво? Тобто йдеться про організацію, управління і регулювання виробництвом на всіх рівнях, починаючи із підприємства і закінчуючи національною економікою. Виникає питання як саме здійснюються ці процеси щодо виробничих сил і економічних відносин? Практично усі науковці вважають, що регулювання економічних явищ і процесів здійснюються на засадах використання регулятивних механізмів. Водночас не досягнуто єдності поглядів щодо їх назви і кількості.

Більшість дослідників використовують у зв’язку з цим такі поняття як „господарський” або „економічний” механізм і розкривають їх зміст таким чином. Так, С.Мочерний і О. Устименко вважають, що господарський механізм являє собою сукупність основних форм, методів і прийомів управління народним господарством шляхом використання економічних законів, розв’язання суперечностей економічної системи, реалізації відносин власності, а також розвитку людини та узгодження найважливіших типів інтересів. Основними підсистемами господарського механізму є державне регулювання економіки, монополістична (у тому числі олігополістична) планомірність і механізм ринкового саморегулювання економіки. Кожна з цих підсистем, у свою чергу, складається з різних елементів. Господарський механізм — це важлива складова національної економіки, що включає систему засобів, методів і важелів на засадах яких здійснюється її організація, управління й регулювання з метою досягнення поставлених цілей і завдань. Іншими словами, господарський механізм — це засіб вирішення завдань господарської діяльності або розв'язання її проблем. Зрештою, господарський механізм забезпечує досягнення стихійного чи свідомого порядку (або їх поєднання) виробничої діяльності людей [97, с. 6].

Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

Держава, як вже зазначалося, тією чи іншою мірою регулює ринок землі. Тобто, поряд з вільним її обігом існують певні правові обмеження при купівлі-продажу землі. Землевласник повинен мати спеціальну освіту, пройти досить тривале стажування, а часто роками працювати у батька як компаньйон. Лише довівши свою здатність вести господарство на землі на сучасному рівні, спадкоємець набуває право на батьківське господарство. Тільки в цьому випадку він може розраховувати на допомогу держави, між іншим, завжди слідкує, щоб при успадкуванні не допускалося подільності землі. У Швеції, наприклад, право на володіння землею надається тільки особі, яка має сільськогосподарську освіту, досконало володіє основами агротехніки і ветеринарії, яка добре знає економіку, вміє води й автомобілі і трактори, яка розуміється на справах механізації.. У Нідерландах батьки не можуть передати своїм дітям фермерське господарство у спадок. Вони обов'язково повинні здійснити з ними акт купівлі-продажу і в залежності від величини проданого своїм дітям капіталу внести у державну казну досить солідне мито, що дуже турбує і роздратовує голландців.

У системі державних регуляторів особливого значення набуває оцінка земель, яка потрібна перед усім для збору податків із нерухомого майна. Цю оцінку повинна визначати влада на усіх її рівнях – центральному, регіональному та муніципальному.

За даними Європейської екологічної комісії ООН, практично у всіх розвинених країнах є системи оцінки землі, які ґрунтуються на даних її ринкової вартості, орендної плати, капіталізації доходів. Оцінку землі здійснюють державні службовці інколи – оцінники і лише в деяких випадках – приватні оцінники, але під контролем держави. Земельно-оцінювальні роботи фінансуються в 10 % країн за рахунок платних послуг, у 70 % – державою, а в 20 % діє змішане фінансування [78, с. 5 - 7].

У ФРН, наприклад, заборонено роздрібнення земельних ділянок за будь-яких змін власників, використання сільськогосподарських угідь не за призначенням або непродуктивне.. Тут передбачений державний контроль за угодами по відчуженню земельних ділянок; пріоритет надається інтересам орендаря, а не особі, яка віддає землю в орендну.

Таким чином, практика земельних відносин, яка склалася у найбільш розвинених країнах світу з ринковою економікою, свідчить, що в багатьох із них держава взяла на себе значну частину функцій контролю за використанням і розпорядженням землі, по суті частково розділивши з приватними землевласниками їхні права власників. При цьому розроблені механізми державного регулювання і припинення негативних явищ. Головні з них: строге цільове використання землі, збереження родючості ґрунтів, обмеження максимальних розмірів земельних площ, які передаються у власність (боротьба з латифундизмом); жорстка відповідальність за порушення земельного законодавства та багато інших.

Таке зменшення прав власника землі можливо й обмежує його інтереси оскільки визначає ступінь свободи його як. землевласника. Але воно спрямоване на дотримання спільного інтересу, якому протистоїть право приватної власності на землю. По відношенню до неї власник повинен мати не стільки право на переважне розпорядження, скільки обов'язки використовувати свої право у руслі сус Таблиця 3.1
Розвиток орендних земельних відносин в Кіровоградській області

Показники

1999

2000

2001

2004

2005

2006

Площа земель, переданих в оренду за договорами, тис. га

18,8

29,4

1185

1177

1229

1354

Питома вага орендованих земель до площі всіх с.-г угідь, %

1,3

2

80,5

80

83,5

80,1

Укладено договорів оренди, тис.

2,9

4,7

197,5

230,7

231,9

228,9

в тому числі: з підприємствами,

1,9

2,7

161,7

156,9

167

164,8

з фермерськими господарствами

0,9

1,2

19,3

21,4

23,2

25,9

з іншими суб'єктами

господарювання

0,1

0,8

16,5

52,4

41,7

38,2

Дані наведеної таблиці свідчать, що в оренду передано 1,2 млн. га землі. Порівняно з 1999 роком площа орендованих земель у 2006 році зросла в 63 рази. Майже 72 % договорів оренди укладено селянами з сільськогосподарськими підприємствами, де вони одержали земельний пай, і тільки 11,3 % - з фермерськими господарствами. Середній розмір орендної плати за 1 га згідно з укладеними договорами – 138,73 грн. (додаток Ж).

Досліджуючи стан орендної плати за землю в Кіровоградській області за останні роки слід зазначити, що її рівень зростає: так, якщо за 2001 рік згідно із договорами оренди за майнові й земельні паї було нараховано 172,5 млн. грн., а виплачено 117,1 млн. грн. (67,9 %), то за 2006 рік за земельні паї з 186,6 млн. грн. нарахованих, виплачено 163,5 млн. грн. (87,6 %). Орендна плата визначається у відсотках до грошової оцінки землі з урахуванням коефіцієнтів індексації та законодавчо регламентується. Найменша вона в агроформуваннях Петрівського та Новоархангельського адміністративних районів – відповідно 119,0 і 122,57 грн. за 1 га, а найбільша в Новомиргородського та Новгродківського районів – 157,25 і 159,04 грн. за 1 га. Серед форм орендної плати переважає натуральна – 89,6 %, грошова становить 7,2 %, а відробіткова – 3,2% (табл. 3.1).

^ Таблиця 3.1