Реферат: Карел Чапек

Карел Чапек


З життя садівників





Київ 2005





КАРЕЛ ЧАПЕК


9.1.1890 – 25.12.1938

...я мудрості учусь в садівника. Василь Сухомлінський Нариси та оповідання, написані у 1925-29 роках геніальним чеським письменником Карелом Чапеком, з любов’ю та гумором оспівують палкі пристрасті садівництва, його одвічні й водночас скороминущі радощі й печалі. Чехословаччина утворилась після розпаду Австро-Угорської імперії 1918-го року, але й після того молода чеська нація зазнавала ревнивого впливу сусідніх німецькомовних культур. Будучи знавцем як іноземних мов, так і чеської розмовної, простонародної, Чапек своїми добрими веселими оповідками плекав чеську літературну традицію, бадьоро й завзято працював на ниві національної духовності. Пропонуючи чудові чапекові твори, упорядник мусить лише перепроситися перед справжніми садівниками за плутанину у фаховій термінології, яка могла статися не від зневаги до їх поважної справи, а внаслідок невігластва у ній перекладачів. Здається, ці гуморески мають припасти до душі нашому читачеві, адже чеський і український народи здавна були близькі. Сподіватимемось, що ця скромна збірочка сприятиме кращому розумінню чеської культури, водночас схожої і не схожої на нашу власну.


© Карел та Йозеф Чапеки, Адольф Борн, малюнки.

© Фото з сайту http://capek.misto.cz

© Валерій Лисенко, переклад, упорядкування, макет. Київ 2005.


Приватний проект

“1000-ліття української культури”

http://1000years.uazone.net


^ Зі збірки “Рік садівника”


Як влаштувати сад
Є декілька способів розбивати сад. Кращий з них — доручити цю справу старому досвідченому садівнику. Він натиче всяких жердин, лозин і віників, називаючи їх кленами, глодом, бузком, — деревними, чагарниковими та іншими рослинними видами. Потім ритиметься в землі, переверне її всю догори ногами і знов утрамбує, наробить доріжок зі шлаку, понатикає в землю якогось млявого бадилля, назвавши його багаторічниками, потрусить на місці майбутнього газону насінням, називаючи його англійським райграсом, польовицею, лисохвостом, гребінником, тимофіївкою, а потім піде, лишивши сад бурим і голим, як першого дня творіння. Тільки нагадає, щоб ви щодня всю цю глину ретельно поливали, а коли зійде трава — замовили піску для доріжок. Ну, гаразд.





Тепер треба поливати, полоти, вибирати із землі каміння...

Якщо виконувати цю операцію щодня, то за два тижні замість трави покажуться бур'яни. Це — одна із таємниць природи: чому з найкращого насіннєвого матеріалу замість трави зростає якесь буйне, колюче бадилля? Можливо, для того, щоб вийшов хороший газон, потрібно сіяти бур'яни? Через три тижні газон густо заростає чортополохом і всякою нечистю, повзучою або вкоріненою у землю на цілий лікоть. Станеш її виривати — вона обламується біля самого корінця або тягне за собою цілу купу землі. Виходить так: чим гірша порость, тим вона дужче чіпляється за життя.

Тим часом, в результаті якогось таємного хімічного процесу шлак доріжок перетворився на наймазкішу, найлипучішу глину, яку тільки можна собі уявити.

Але так чи йнак, бур'яни з газонів треба виполювати. Полеш, полеш, лишаючи позаду майбутній газон у вигляді голої жовтої глини, якою вона була першого дня творіння. Тільки в двох-трьох місцях проступає щось подібне до зеленуватої цвілі, щось хистке, ріденьке, схоже на пушок. Сумнівів немає, це травичка. Ти ходиш навкруг неї навшпиньки, відгониш горобців. А поки витріщаєш очі на землю, вже розпустилися перші листочки на кущах аґрусу і смородини: весна завжди підкрадається непомітно.

Прийде день, коли ти розплющиш очі і побачиш: сад стоїть зелений, висока трава виблискує росою, з гущавини трояндового куща виглядають важкі темно-червоні бутони. А дерева розрослися, стоять розлогі, тінисті, з пишними кронами, дихаючи ароматною пріллю в сирій напівтемряві. І ти вже не згадуватимеш про ніжний, голий, бурий садок перших днів, про боязкий пушок першої травички, про мізерне прокльовування перших листочків, про всю цю глинисту, бідну, зворушливу красу щойно розбитого саду...

І твоє відношення до оточуючого змінилося. Йде дощ — ти говориш, що він поливає сад; світить сонце – воно це робить не просто так, а освітлює сад; наступає ніч, ти радієш, що настав відпочинок для саду.




^ Походження садівників
Всупереч очікуванням, садівник зароджується не із сім'я, живця, цибулини, бульби або шляхом щеплення, а в результаті досвіду, під впливом середовища і природних умов. В дитинстві я відносився до батьківського саду недоброзичливо, навіть по-шкідницькому, оскільки мені заборонялося ходити по клумбах і рвати незрілі плоди. Ну от як Адаму в раю було заборонено ходити по грядках і зривати плоди з древа пізнання добра і зла, тому що вони були ще незрілі; але Адам — зовсім як ми, діти, — нарвав собі незрілих плодів, за що і був вигнаний з раю. І з тих пір плоди древа пізнання залишаються і залишаться надалі незрілими.

Поки людина в розквіті молодості, вона думає, що квіти — це щось таке, що вставляють собі у петлицю і підносять дівчатам. Він не має анінайменшого уявлення про те, що квіти — щось зимуюче, що вимагає обкопування, угноєння, поливу, пересаджування, підрізування, підстригання, підв'язування, видалення бур'янів і плідників, зів’ялого листя, тлів і грибка. Замість того щоб перекопувати клумби, він бігає за дівчатами, тішить свою пиху, користується благами життя, які створені не ним, — взагалі поводиться досить паразитично. Для того, щоб стати садівником-любителем, потрібно досягти певної зрілості, так би мовити, батьківського віку. Крім того, потрібно мати свій сад. Розбити його звичайно доручають садівнику-професіоналу, з тим щоб ходити туди після роботи — милуватися квіточками і слухати співи пташок. Але одного прекрасного дня захочеться і самому посадити квітку: у мене так було раз із заячою лапкою. При цьому — через яку-небудь подряпину або ще як — у кров тобі потрапить трошки землі, а з нею — щось на зразок інфекції чи отрути, — і стає людина відчайдушним садівником. Кігтик зав'яз — всій пташці пропасти.

Дехто стає садівником внаслідок пошесті, занесеної від сусідів. Побачив ти, скажімо, що у них смолка зацвіла. Чорт забирай! — думаєш. — а чом би їй не квітнути і у мене? Ще краще розцвіте!» З цієї миті садівник стає все більше й більше рабом своєї пристрасті, живленої подальшими успіхами і розпалюваної подальшими невдачами. В ньому зароджується азарт колекціонування, спонукаючи його вирощувати всі рослини за абеткою — від Acaen'и до Zauchneri'и; а згодом розвивається фанатизм, що перетворює людину, доти цілком осудну, в розомана, жоржиномана або якого-небудь іншого несамовитого маніяка...

А інші, ставши жертвою пристрасті до декорування, безупинно перебудовують, перепланують свій сад, підбирають відтінки, перегруповують кущі, і підбурювані так званою творчою пристрастю, не дають нічому стояти і рости на своєму місці. Хай ніхто не думає, ніби садівництво — заняття буколічне, що схиляє до роздумів. Це — несита пристрасть, як все, за що не візьметься людина ґрунтовна.





Я не відкрию вам таємниці того, як садівники впізнають один одного: за допомогою чуття, якого-небудь пароля чи таємного знака. Але факт той, що вони взнають один одного при першій же зустрічі, чи в театральному фойє, за чайним столом або в приймальні у зубного лікаря. Перше, що вони вимовляють, як тільки відкриють рот, відноситься до обміну враженнями про погоду («ні, добродій, такої весни я просто не пригадаю»), після чого переходять до проблеми вологи, до жоржин, до штучних добрив, до якоїсь голландської лілії («хай йому біс, забув, як вона по-справжньому називається, — та все одно! Я дам вам цибулинку»), до полуниці, до американських прейскурантів, до шкоди, заподіяної нинішньою холоднечею, до щитівки, до айстр та інших таких же тем. На сторонній погляд, у фойє театру стоять три пани у смокінгах, але якщо поглянути глибше, так це, в сутності, троє садівників з лопатами та лійками в руках.

Людина породи садівників виведена штучно, а зовсім не є результатом природного розвитку. Якби він був продуктом природи, то виглядав би інакше: у нього були б ноги, як у жука, щоб йому не сідати навпочіпки, і крила, щоб він міг ширяти над своїми грядками. Хто з цим не стикався, той ніколи не зрозуміє, як заважають ноги, коли їх ні на що поставити; до чого вони непомірно довгі, якщо їх потрібно підібгати під себе, щоб длубати пальцем в землі; і до чого неможливо короткі, якщо потрібно переступити на іншу сторону клумби, не наступивши на подушку ромашок або орликів, що розпустилися.





Добре було б підвіситися на чому-небудь і гойдатися собі над своїми посадками; або мати, принаймні, чотири руки плюс голову в кашкеті, і зовсім нічого більше; а то ще — щоб наші руки і ноги могли висуватися, як штатив у фотоапарата. Але, оскільки фізична організація садівника зовні нічим не відрізняється від недосконалої організації решти смертних, йому лишається тільки якомога майстерніше балансувати, стоячи навшпиньки, на одній нозі, злітати в повітря, подібно до балерини імператорських театрів, розчепірюватися на чотири метри вшир, ступати легко, як метелик чи трясогузка, уміщатися на одному квадратному дюймі, зберігати рівновагу всупереч всім законам про похилі тіла, усюди діставати, від всього ухилятися, та ще при всьому тому по можливості зберігати гідність, щоб над ним не сміялися.

Втім, при побіжному погляді на садівника здалеку, ви не побачите нічого, окрім його заду; все інше, як-от: голова, руки й ноги, знаходиться нижче.

Дякую за увагу; так, всього вдосталь: нарциси, гіацинти і тацети, viola cornuta і пупавка, ломикамінь, драба, і арабіс, і гутчинсія, і баранчик, і весняний верес. А скільки ще розцвіте завтра або післязавтра — ось подивитеся!

Дивитися, зрозуміла справа, може кожний.

— Ах, яка гарненька лілова квіточка! — вигукне який-небудь непосвячений, на що садівник з деякою образою заперечить:

— Це — Petrocallis pyrenaica!





Бо садівники схиблені на назвах; для них квітка без назви — це, виражаючись мовою Платона, квітка без метафізичної ідеї, просто позбавлена істинної повноцінної реальності. Безіменна квітка — бур'ян; квітка з латинською назвою знаходиться вже на якомусь професійному рівні. Скажімо, виросла у вас на клумбі кропива; ви узяли і прикріпили табличку з написом: «Urtica dioica» — і мимовільно стали відноситися до неї з повагою: навіть землю їй спушуєте і удобрюєте чилійською селітрою.

Розмовляючи з садівником, обов'язково запитайте його:

— Як називається ця троянда?

— Це «Бурмістер ван Толле», — вдоволений, відповість він. — А онде — «Мадам Клер Морд'є».

І подумає про вас вдячно: «Яка чемна, вихована людина».

Але самі остерігайтесь вдаватися до назв. Не говоріть, наприклад: «Який у вас там розцвів чудовий Arabis», — а то як би садівник не розлютився і не загорлав: «Що ви! Так же це Шивереккія Борнмюллері!!!»

Насправді, це одне й те саме, різниці ніякої, але — назва є назва. А ми, садівники, дорожимо хорошою назвою. З тієї ж причини ми терпіти не можемо дітей і дроздів: вони витягують із землі і переплутують таблички; і буває, що ми говоримо із здивуванням:

— Подивіться, цей вербняк квітне зовсім як едельвейс... Мабуть, місцевий різновид. Адже безумовно — вербняк: ось моя власна табличка!

Скажу ще, як взнати справжнього садівника.

— Обов'язково приходите до мене, — запрошує він. — Я покажу вам свій сад.

Ви прийшли до нього, щоб зробити йому приємне, і знаходите його задню частину, що виситься десь між багаторічниками.





— Йду, — кидає він через плече. — Тільки посаджу ось.





— Ради бога, не турбуйтеся — люб'язно відповідаєте ви. Через якийсь час він, мабуть, кінчив садити, в усякому разі, випростався, забруднив вам руку землею і, весь сяючи гостинністю, говорить:

— Ходімте, я покажу вам. Садок невеликий, але... Хвилину! — перериває він сам себе і, нахилившись над куртиною, вискубує декілька травин. — Йдемо. я покажу вам Dianthus Musalae (гвоздику Мусаля — лат.). Щось особливе... Господи, забув тут розпушити!





Спохватившись, він знову починає ритися в землі.

Через четверть години він знову випростується.

— Так, так, — говорить він. — Я хотів показати вам свої дзвоники, Campanula Wilsonae. Це найкращі, які тільки... Стривай, тільки підв'яжу ось цей Delphinium ...

Підв'язавши, він згадує:

— Ах так, ви хочете подивитися на Erodium (герань — лат.). Хвилинку. Треба пересадити цю айстрочку: їй тут тісно.





Тут ви йдете геть навшпиньки, полишаючи його задню частину стирчати серед багаторічників.





Зустрівши вас іншим разом, він знову скаже вам:

— Обов'язково приходите подивитися: у мене розцвіла пернеціанська троянда. Незрівнянно! Прийдете? Тільки без обману!

Що ж, згода, давайте відвідувати його: подивимось, як протікає його рік.

^ Січень садівника
«Навіть у січні не можна сидіти склавши руки», — мовиться в посібниках з садівництва. І це насправді так, тому що в січні садівник головним чином

залицяється до погоди.

Погода взагалі — справа хитра: вона ніколи не буває такою, як треба. У неї завжди — то переліт, то недоліт. Рівень температури ніколи не відповідає середньому за сто років: обов'язково хоч на п'ять градусів та вище або нижче. Опади — то на десять міліметрів нижче нормального, то на двадцять міліметрів вище; коли не сушу, так вогкість.

І якщо навіть люди, яким, загалом, до всього цієї справи байдуже, мають стільки підстав скаржитися на погоду, то як же повинен почуватися садівник! Випаде мало снігу, садівник з повним правом нарікає на його брак; навалить багато — стає моторошно, що він пообламує гілки у стальника і рододендронів. Зовсім немає снігу — знову біда: згубні сухі морози. Настане відлига — садівник проклинає супроводжуючі її божевільні вітри, у яких погана звичка розкидати хвойні й інші покриття саду; та ще, того дивися, — щоб їм було пусто! — яке-небудь деревце йому поламають. Почне раптом у січні світити сонце, садівник хапається за голову: кущі завчасно наллються соком. Дощ піде — тривога за альпійські рослини; сухо — серце стискається при думці про рододендрони і андромеди. Адже йому так мало треба: просто — з першого до тридцять першого січня нуль цілих дев'яти десятих градуса нижче за нуль, сто двадцять сім міліметрів сніжного покриву (легкого і по можливості свіжого), переважання хмарності, штиль або помірний вітер із заходу; і все гаразд. Але, бачте: про нас, садівників, ніхто не дбає, ніхто не питає, як нам треба. Тому і йде все криво і навскіс на цьому світі.

Гірше всього садівнику в морози без снігу. Тоді земля твердне і сохне з кожним днем, з кожною ніччю все глибше і глибше. Садівник думає про корінці, що замерзають у землі, мертвій і твердій, як камінь; про гілки, пронизувані наскрізь сухим крижаним вітром; про замерзаючі бруньки, в які рослина упакувала восени всі свої пожитки. Якби садівник знав, що це допоможе, він надів би на гостролист власний піджак, а на ялівець — штани. Ради тебе я із задоволенням зніму свою сорочку, понтійська азалійко; тебе, хейхеро, я накрию своїм капелюхом; а для тебе, червоноочко, лишилися тільки мої шкарпетки: ось, візьми, будь ласка.





Існують різні витівки, щоб порозумітися з погодою і вплинути на неї. Наприклад, як тільки я зважуся начепити на себе все, що у мене є найтеплішого з одягу, так зараз же настає тепло. Так само наступає відлига, якщо збереться компанія для лижної екскурсії у гори. І коли хто-небудь напише газетну статтю, де мовиться про мороз, про здоровий рум'янець на обличчях, про хороводи ковзанярів на катках та інші явища такого роду, то лише цю статтю почнуть набирати в друкарні — знову-таки відразу настає відлига, і люди читають статтю, а на дворі знову мокріє, дощ і термометр показує вісім вище нуля. І читач дорікає, що в газетах все брешуть, морочать голову; ну вас з вашими газетами! Навпаки, прокляття, докори, заклинання, здіймання рук, вигуки «брр!» та інші магічні дії на погоду впливу не мають.

Що стосується січневої рослинності, то найприкметнішим її різновидом є так звані квіти на вікнах. Для їх буяння необхідно, щоб у вас в кімнаті надихали хоч трохи водяної пари; якщо ж повітря абсолютно сухе, ви не виведете на вікнах найжалюгіднішої ялинки, не говорячи вже про квіти. Далі, необхідно, що6 у вікні була де-небудь щілина, звідки дме: саме тут і розпускаються квіти з льоду. Краще всього вони квітнуть у бідняків: у багатих вікна закриваються надто щільно.





У ботанічному сенсі квіти з льоду відрізняються тим, що це, власне кажучи, не квіти, а просто бадилля, що нагадує цикорій, петрушку і листя селери, а також всілякі лопухи з сімейства CynаrocepЬа1ае, Carduaceae, Dipsaceae, Acanthaceae, Umbelliferae тощо. Їх можна також порівняти з такими видами, як гостропестр або вовчець, скерда, осот, нотабазис, синєголовник, мордовник, чортополох, черсак, реп'ях, дикий шафран, борщевик і ще деякі колючі рослини, з перистим, зубчатим, розгалуженим, мережним, фестончатим і торочкуватим листям. Іноді вони схожі на гілки папороті або листя пальм, іноді на голки ялівцю; лише квітів не мають.

Отже, посібники з садівництва твердять, — ймовірно, для розради, — що «навіть у січні садівнику не можна сидіти склавши руки». Перш за все ніби можна обробляти ґрунт, який ніби кришиться від морозу. І ось вже на Новий рік садівник кидається в сад — обробляти ґрунт. Він накидається на нього із заступом; після напружених зусиль йому вдається зламати заступ, адже земля тверда, як корунд. Він продовжує свої спроби, озброївшись мотикою, і у результаті його завзятості у мотики переламується держак. Він хапає кирку і з її допомогою ушкоджує цибулини тюльпанів, які сам посадив восени. Залишається один засіб: пустити в хід молоток і долото; але цей спосіб обробітку ґрунту дуже повільний і скоро набридає.. Непогано б, мабуть, розпушувати землю динамітом, але у садівників рідко буває динаміт. Гаразд, надамо цю справу відлизі.

Так ось і вона. І садівник поспішає завершити обробіток ґрунту. Через деякий час він тягне його до себе в будинок, налиплим на чоботи, оскільки на поверхні ґрунт відтанув. Проте садівник розпливається у радісній усмішці і твердить, що земля вже розкривається. Потрібно лише «провести деякі підготовчі роботи до наступаючого сезону».





«Якщо маєш сухий підвал, приготуй квіткової землі, гарненько змішай її з прілим листям, компостом, перегнилим коров'ячим гноєм і додай трохи піску». Чудово! Тільки от біда: в підвалі – кокс і вугілля; усюди ці жінки напхають свої домашні дурниці!.. Хіба що у спальні чорнозему навалити?...

«Використовуй зимовий час для ремонту бельведерчика, павільйончика, альтанки». Правильно; тільки немає у мене ні бельведерчика, ні павільйончика, ні альтанки. «І у січні можна класти дерн...» Було б куди; може, в передпокої чи на горищі? «Головне, стеж за температурою в оранжереї». І радий би стежити, так оранжереї нема... Від всіх цих посібників з садівництва користі катма.

Отож, виходить: чекати й чекати. Господи, який січень довгий! Скоріше б лютий...

— Думаєш, у лютому вже можна що-небудь робити в саду?

— Ну, не в лютому, так хоч у березні.

І раптом, геть несподівано для садівника, без жодного поруху пальця, у нього в саду розпускаються крокуси і проліски.

Насіння
На думку одних, в землю треба вносити деревне вугілля, тоді як інші це оспорюють; дехто рекомендує трохи жовтого піску — на тій підставі, що у ньому міститься залізо; але інші від цього застерігають — і якраз з тих міркувань, що в ньому міститься залізо. Одні вважають необхідним чистий річковий пісок, інші — звичайний торф, треті — деревну тирсу. Коротше кажучи, підготовка ґрунту до посіву є великою таємницею і чаклунським обрядом. До ґрунту треба додавати мармурової крихти (та де ж її узяти?), трирічного коров'ячого гною (причому неясно, чи йдеться про гній корів-трилітків чи про гній, що пролежав три роки), щіпку свіжої кротовини, товченої в порошок необпаленої цеглини, лабського (у жодному випадку не влтавського) піску, трирічної парникової землі, та ще, мабуть, перегною золотої папороті і жменю землі з могили повішеної дівчини. Все це треба гарненько вимісити (на молодика, повний місяць чи у ніч під Пилипа та Якова – на це у садівничій літературі немає вказівок), і коли ви насиплете цієї чудодійної землі у квіткові горщики (вимочені у воді, що простояла три літа на сонці, причому на дно кожного треба покласти виварений черепок і шматок деревного вугілля, проти чого, втім, деякі авторитети заперечують), коли ви все це виконаєте, дотримуючись при цьому ще сотні правил, що корінним чином одне одному суперечать, чим весь цей обряд до крайності ускладнюється, можете приступити до справи, тобто до посіву.





В будь-якому посібнику із садівництва сказано, що «вирощувати культури найкраще з насіння». Але жоден з них не говорить про те, що відносно насіння у природи є свої правила. Наприклад, існує закон, по якому у вас або жодне сім'я не проросте, або проростуть відразу всі. Людина говорить собі:

— Добре б посадити що-небудь декоративне, колюче, — скажемо, цирзіум або онопордом.

І купує по мішечку насіння того й іншого, висіває їх і милується дружними сходами. Приходить час їх розсадити, і садівник радіє, що у нього сто шістдесят горщиків з буйними паростками. «Найкраща справа — з насіння виводити», — думає він.

І ось вже пора висаджувати в ґрунт. Але куди їх подіти — цілих сто шістдесят колючих саджанців? Кожний вільний клаптик землі вже утикається ними, і все-таки залишається сто тридцять з гаком. Невже після стількох клопотів— до сміттєвої ями кидати?

— Чи не треба вам саджанчиків цирзіуму, сусіде? Вони ж такі декоративні.

— Що ж, давайте.

Слава Богу, сусід узяв тридцять штук і починає метушитися з ними по садку, не знаючи, куди увіткнути. Є ще сусід по іншу руку і навпроти...

Хай помагає їм Бог, коли у них виростуть отакенні двометрові декоративні колючки!

Деяке насіння схоже на нюхальний тютюн, інше на бліденькі гниди, третє на блискучих темно-коричневих бліх без ніжок. Трапляється також плоске, наче монети, кругле, ніби налите, тонке, як голки; є крилате, колюче, пухнасте, голе і волохате; крупне, як таргани, і дрібне, як порошинки у сонячному промені. Можу засвідчити, що кожний вид відрізняється від іншого і всі викликають здивування: життя складне. З того он великого чубатого страховища повинна з'явитися низенька, суха колючка, а з цієї жовтої гниди ніби підніметься величезний товстий котиледон. Що тут скажеш? Просто не віриться!





Гаразд, ви посіяли? Поставили горщики в теплувату воду і накрили їх склом? Завісили вікна, щоб не било сонце, і закрили їх, щоб у кімнаті встановилася парникова сорокаградусна температура? Все гаразд. Тепер для сівача наступає пора енергійної напруженої діяльності, тобто очікування. Обливаючись потом, без піджака і жилета, затамувавши подих, схиляється він у очікуванні над своїми квітковими горщиками, немов витягаючи поглядом паростки, які от-от повинні пробитися.

У перший день немає анінайменших ознак сходів, і нетерпеливець всю ніч крутиться у ліжку з боку на бік, тужачи в очікуванні ранку.

На другий день таємний ґрунт породжує плямочку цвілі, і ми вже радіємо, побачивши у ній першу ознаку життя.

На третій день вилазить щось на довгій білій ніжці і починає рости, мов божевільне. Ми починаємо заледве не вголос тріумфувати — мовляв, ось воно! — і берегти цей перший маленький пагінець, мов зіницю ока.

На четвертий день, коли паросточок неймовірно витягся догори, в душу закрадається тривога: чи це не бур'ян який? Незабаром виявляється, що побоювання не позбавлені підстав. Перше, що з'явилось у горщику – довга, тонка рослина, — незмінно виявляється бур'яном. Тут, мабуть, якийсь закон природи.

Але приблизно на восьмий день, а то й пізніше, раптом ні сіло ні впало, у якійсь непідвладний обліку, таємний момент (оскільки ніхто ніколи цього не бачив і не спостерігав), тихенько розсувається земля і з'являється на світ перший паросток.

Колись я думав, що билинки проростають з сім'я або вниз корінцем, або вгору, як картоплиння. Виявляється, нічого подібного. Майже кожна билинка росте догори під своїм сім'ям, підводячи його своєю верхівкою, як шапочку на голові. Неначе так, якби дитина росла, тримаючи на голові рідну матір! Це просто чудо природи, і такий атлетичний трюк виконує майже кожен паросток: підіймає сім'я вгору все сміливіше і сміливіше, доти поки одного прекрасного дня не упустить або не відкине його і не стане після цього голий і крихкий, кремезний або немічний, і на верхівці у нього два отакі смішні листочки; а між двох цих листочків показується потім...

Що? Цього я вам зараз не скажу. Рано. Поки — тільки два листочки на блідій стеблинці, але це так дивно, і стільки у цьому різноманіття: у кожної рослинки по-своєму...

Так що я хотів сказати? Ах так, нічого особливого: тільки те, що життя набагато складніше, ніж це можна собі уявити.


^ Лютий садівника

У лютому садівник продовжує роботи, розпочаті у січні, — а саме, головним чином залицяється до погоди. Річ у тому, що лютий — час небезпечний, загрожує садівнику безсніжними морозами, сонцем, вогкістю, сушею і вітрами. Цей найкоротший місяць року — якийсь недоросток серед інших місяців, недоношений, високосний, взагалі несолідний — виділяється серед них своїми підступними витівками. З ним доводиться постійно бути насторожі! Вдень виманить на світло боже бруньки на кущах, а вночі спалить їх морозом; однією рукою гладить нас, а іншою — б'є по носі. Біс його знає, чому у високосні роки саме цьому верткому, катаральному, лукавому місяцю-коротуну додають один день; вже краще додавати день чарівному місяцю травню: нехай буде тридцять два. Оце була б добра справа! З якої статі нам, садівникам, страждати?





Наступною сезонною роботою у лютому є підстерігання перших ознак весни. Садівник не вірить ні у перших хрущів, ні у перших метеликів, які зазвичай сповіщають весну на сторінках газет: по-перше, хрущі йому взагалі ні до чого, а по-друге, першим метеликом звичайно є останній, торішній, що забув померти. Перші ознаки весни, жадані садівником, більш надійні. Вони — наступні:

1. Крокуси, що з'являються у нього в траві у вигляді міцних, пружних загострених шишечок; одного прекрасного дня така шишечка раптом лопне (при цьому ще ніхто не був ніколи присутній) і перетвориться на пучечок гарних зелених пелюсток. Це і є перша ознака весни. Далі:

2. ^ Садівничі прейскуранти, які приносить йому листоноша. Хоча садівник знає їх напам'ять (подібно до того як «Іліада» починається словами: «Гнів, о богине, співай...», так і ці каталоги починаються завжди однаково: «Асаenа, Acanlholimon, Acanthus, Achillea, Aconitum, Adenophora, Adonis» і т. д., так що будь-який садівник відбарабанить вам це, як із скоростріла), проте, він знову уважно прочитує їх — від Acaen'и до Yucc'и — в болісному роздумі, що б таке іще замовити.

3. Наступний вісник весни — проліски: спершу виглядають з-під землі блідо-зелені вістря, які потім розщеплюються на два товсті листки-сім'ядолі, — і готове. Потім, іноді вже на початку лютого, це перетворюється на квітку, і запевняю вас: ніяка пальма першості, ніяке древо пізнання, ніяких переможний лавр не перевершують красою своєї цієї крихкої білої чашки на блідій стеблинці, що гойдається на холодному вітрі.

4. Вірною ознакою весни є також сусіди. Як тільки вони повиходять на свої ділянки із заступами і мотиками, ножицями і ликом, фарбою для дерев і всілякими порошками для ґрунту, досвідченому садівнику відразу зрозуміло: близько весна. Він надягає старі штани і, у свою чергу, прямує до сад із заступом і мотикою, щоб його сусіди теж дізналися про наближення весни і повідомили цю радісну новину далі, через огорожу.





Земля вже розкривається, але ще не пускає зелений листок, можна ще брати її такою, як вона є: оголеною, повної очікування. Це ще пора угноювання і скопування, планування і дренування, розпушення і внесення сумішей.

В цей час садівник помічає, що ґрунт у нього дуже щільний, дуже в'язкий або дуже піщаний, дуже кислий або дуже сухий, — коротше кажучи, прокидається пристрасне бажання якось його поліпшити. Ґрунт можна покращувати тисячею способів; на нещастя, більшість їх неприступна для садівника. В місті не так легко мати у себе вдома голубиний послід, пріле листя буку, зітлілий коров'ячий гній, стару штукатурку, старий торф, лежалу дернину, суху кротовину, лісовий перегній, річковий пісок, ставковий мул, землю з-під чагарників вересу, деревне вугілля, деревну золу, кісткову муку, рогову тирсу, стару гнойову рідину, кінський послід, вапно, торф'яний мох, трухлявину від гнилого пня та інші живильні, розпушуючі, благотворні речовини, не рахуючи ще доброї тисячі азотних, магнезійних, фосфатних та всіляких інших добрив.





Садівник і радий би берегти, перебирати і компостувати все ці шляхетні земельки, домішки, гнійочки, та біда в тому, що у нього в саду не лишиться тоді місця для квітів. Отож він покращує ґрунти як може: збирає удома яєчну шкаралупу, палить кістки, що лишились від обіду, ховає свої зістрижені нігті, вимітає з печі сажу, вибирає з балії пісок, на вулиці настромлює на палицю прекрасне кінське яблуко і дбайливо зариває все це в землю у себе в саду; бо це субстанції пухкі, вони підвищують температуру і живлять. Все на світі або годиться для ґрунту, або ні. Тільки малодушний сором заважає садівнику піти на вулицю збирати залишене кіньми; але зауваживши славну купку гною на путівці він неодмінно зітхне по цій божій благодаті.

Уявити собі тільки, які гори гною громадяться на селянських дворах!.. Я знаю, є всякі порошки в жерстяних банках; ти можеш купити собі яких тільки надумаєш солей, екстрактів, шлаків, всякої муки. Можеш щепити ґрунту різні бактерії; можеш обробляти його у білому халаті, ніби який-небудь доцент університету або фармацевт. Все це ти можеш робити, міський садівниче. Але як уявиш собі отаку золотаву гору жирного гною на селянському дворі!..

Проте, до вашого відома, проліски вже квітнуть; квітне і гамамеліс жовтими зірочками, і на чемериці набубнявіли бутони. А якщо ви вдивитеся як слід (затамувавши при цьому подих), так знайдете бруньки і паростки на всьому. Тисячократною тоненькою пульсацією проступає життя із землі. Ми, садівники, вже не пропадемо, вже наливаємося новим соком.

^ Про мистецтво садівника
Поки я був стороннім, неуважним споглядачем готових результатів садівництва, тобто самих садів, я вважав садівників людьми м'якими, характеру поетичного, які тільки й роблять, що насолоджуються пахощами квітів і насолоджуються співами птахів. Тепер, дивлячись на все цю справу з ближчої відстані, бачу, що справжній садівник клопочеться не стільки про квіти, скільки про ґрунти.

Це — істота, що зарилася в землю, надаючи милуватися тим, що над нею, нам — легковажним роззявам. Він так і живе, занурений у землю, спорудивши собі пам'ятник у вигляді купи компосту. Потрапивши до райського саду, він понюхав би, чим там пахне, і проголосив би:

— Ось це, милі мої, перегній!





Здається, він забув би навіть покуштувати плід з древа пізнання добра і зла: все норовив би вивезти у господа бога тачку райського гумусу. Або помітив би, що древо пізнання добра і зла погано окопане, і заходився б влаштовувати навкруги нього правильний земляний вал, навіть не підозрюючи, які плоди висять у нього над головою.

— Адаме, де ти? — покликав би Господь.

— Стривай, — відповів би садівник, не обертаючись. — Мені зараз ніколи. І продовжував би обкопувати дерево.

Якби чоловік породи садівників розвивався із самого початку за законами природного відбору, він перетворився б на якесь безхребетне. Насправді, для чого йому спина? Здається, тільки для того, щоб час від часу випростувати її зі словами:

— Так і ломить кляту!





Ноги — ті складаються по-всякому, так що можна сісти на три точки, встати на коліна, тим або іншим чином підкласти ногу під себе або навіть закинути її собі за шию. Пальці — зручні кілочки: ними добре робити ямки; долоні розминають грудки або розкидають перегній. А голова потрібна, щоб було до чого чіпляти люльку. Тільки зі спиною нічого не поробиш: садівник не в змозі зігнути її як треба. У земляних черв'яків взагалі немає спини. Звичайно найвища частина тіла садівника — зад; ноги у нього розкарячені, руки розчепірені, голова — десь між колін; він нагадує коня на паші. Йому чуже бажання стати хоч на одну п'ядь вище зростом. Навпаки, він складається пополам, сідає навпочіпки, прагне всіляко скоротити свої розміри. Як бачите, в такому положенні у висоту він рідко перевищує метр.





Догляд за ґрунтом полягає, з одного боку, у всілякому ритті, обкопуванні, перевертанні, згладжуванні, вирівнюванні, а з іншою — в додаванні домішок. Жоден пудинг не вимагає такого складного приготування, як ґрунт для саду: наскільки мені вдалося прослідкувати, тут беруть участь гній, послід, гуано, прілий лист, дернина, чорнозем, пісок, солома, вапно, томасове і дитяче борошно, селітра, рогова потерть, фосфати, фекалії, вода крондорфська, попіл, торф, компост, вода звичайна, пиво, тютюновий попіл, горілі сірники, дохлі кішки і багато інших речовин. Все це ретельно змішується, закопується і присолюється. Як вже сказано, садівнику зовсім не до того, щоб насолоджуватися ароматом троянд; його невідступно переслідує думка, що цій «землі потрібно ще трошки вапна» або що вона дуже важка (як свинець, за його виразом) і «їй треба більше піску».





Садівництво стало свого роду наукою. Тепер дівчина не повинна співати: «у нас під віконцем троянда цвіте». Їй слід співати про те, що, мовляв, у нас під віконцем треба насипати селітри і букового попелу навпіл із подрібненою соломою. Троянда квітне, так би мовити, для дилетантів; джерело радості садівника розташоване глибше — в лоні земному. Після смерті садівник перетворюється не на метелика, що насолоджується квітковим ароматом, а на земляного черв'яка, якому смакує темна, азотиста, пряна насолода землі.


З настанням весни садівником опановує, можна сказати, незборимий потяг до саду. Не встиг покласти ложку на стіл, як, дивишся, вже підняв на своїх клумбочках зад до блакитного небосхилу: тут розімне пальцями теплу грудочку, там підсуне ближче до кореня дорогоцінний шматок торішнього сухого посліду; тут вирве бур'янець, там підніме камінчик; зараз спушить землю навкруги полуниці, а через хвилину схилиться, трохи не риючи землю носом, перед саджанцями салату, любовно пестячи крихкий пучок коренів. В такому положенні він проводять весну, тоді як над його стегнами сонце вершить свій урочистий круговорот, пливуть хмари, ширяють птахи небесні. Ось вже лопаються бруньки черешень, розпускається ніжне, миле молоде листя, кричать як очманілі чорні дрозди. Тут справжній садівник розігне спину, потягнеться і задумливо промовить:

— Восени угною як слід і пісочку підсиплю.

Але є така мить, коли садівник підіймається і стає на повен зріст: це трапляється в годину надвечір'я, коли він звершує над своїм садом обряд поливання. Тут він стоїть, прямий, майже величний, керуючи водяним струменем, що виривається з носика гідранта. Вода шумить, розсипаючись дзвінким сріблястим дощиком; від рихлої землі підіймаються вологі пахощі, кожний листок виблискує несамовитою зеленню і сяє так радісно, так апетитно, немов просить з'їсти його.

— Ну от, тепер якраз, — шепоче садівник, блаженно усміхаючись, але маючи при цьому на увазі не покриту піною бутонів черешню і не пурпур аґрусу, а коричневий шар перегною, що встилає землю.

І, дивлячись на захід сонця, з глибоким задоволенням говорить:

— Нині я попрацював на славу!

^ Березень садівника
Щоб зобразити відповідно до істини і стародавніх звичаїв березень садівника, слід перш за все виразно розрізняти дві речі: а) що садівник повинен і хоче робити і б) що він насправді робить, не маючи змоги зробити більше.

а) Чого хоч