Реферат: Хата Романюків стояла скраю міста, біля самої залізниці. Тож тут часто чулися перестуки вагонних коліс

Тридцятиріччю початку та двадцятирічю

завершення афганської «авантюри»

присвячується


ДУШМАН


Хата Романюків стояла скраю міста, біля самої залізниці. Тож тут часто чулися перестуки вагонних коліс. Ще будучи малим, Роман любив вибігати назустріч поїздам і рахувати кількість вагонів. Це так його захоплювало, що згодом, як пішов до школи, почав записувати, коли, скільки і в який бік покотилося вагонів. Рекордною кількістю було шістдесят чотири вагони. Ця цифра була виведена серед стовпчиків цифр червоним кольором. Тепер Роман, неначе спортсмен, з дня на день очікував побиття цього рекорду. Навіть, коли батько чи мати не дозволяли йому виходити на вулицю, допоки не вивчить уроки, він, зачувши наближення залізничного составу, неодмінно зазирав через вікно, рахуючи вагон за вагоном. Побачивши сина за цим заняттям в черговий раз, батько одного разу «підсумував»:

- Ось закінчиш школу, віддам тебе до училища на машиніста вчитися ... Роман мовчав і, залишаючи вікно, знову сідав за уроки.

- Ну що, згода? - допитувався батько.

Роман, не знаючи що відповісти, лише стенав плечима. Його цікавили не стільки залізничні состави, що були такими звичними для них, скільки поїздки кудись в далечінь Карпатських гір. Він любив подорожувати. І коли у школі оголошували про похід у гори чи до навколишніх лісів, він неодмінно записувався першим, ще й свого товариша, що жив неподалік, агітував усіма силами. Та Василь, будучи трохи вайлуватим, не дуже був охочим до цього. Коли вони ганяли на роверах у вихідні дні, Роман неодмінно пропонував поїздки подалі від Калуша. До ближніх гір, аж за Лімницю, що неначе змія огортала місто з півдня і сходу. Повертаючись додому, Роман безпомилково знаходив свій дім, що завжди виблискував сріблом проти сонця. Залізний дах батько раз в п'ять років покривав сріблястою фарбою. Зовні лише цим виділялася хата Романюків. Хата як хата, яких в пригороді міста багато. Лише всередині можна було оцінити її убранство, яким вона нагадувала світлицю. Все в ній було святково прибраним. Цим майже щодня займалася мати разом з сестрою Марійкою, що була на чотири роки старшою за Романа. Оздоблення хати говорило, що тут у надзвичайній шані все українське. Купа рушників, вишитих матір'ю та Марійкою, висіли на стінах, обіймаючи кожен образ, кожну картину. Образи висіли по кутах, а посередині, на найпочеснішому місці, висів портрет Шевченка. На бічній стіні сімейний портрет, зроблений декілька років тому. Все тут навіювало приємні спогади, які згодом розтавали неначе в імлі. В рушниках красувалися дві похвальні грамоти, що одержала Марійка за зразкове навчання та поведінку у школі. Батько надзвичайно пишався ними і одразу вбрав їх у рамки і вивісив на видному місці.

- Вас бачу, зацікавили грамоти? - неодмінно запитував батько у кожного, хто починав оглядати убранство хати. Йому кортіло похвалитися успіхами дочки.

- Поки що хвалять. А як далі буде - побачимо, - підсумував він.

- А син як?

- Та боюся, що окрім фірмана чи шофера ніц з нього не вийде.

- То чому ?

- Вчиться посередньо, зате жодного поїзда не промине. А як любить подорожі!..

- Як Тур Хейєрдал ?- жартували сусіди.

- Ще гірше, - відповідав на те батько, хоч жодної уяви, хто це такий, не мав.

- Ну що ж тут поганого, Іване? Може, це дорога його життя і він народжений для неї, - тлумачили люди. -Та час все може змінити.

- На краще?

- Бажано, щоб було саме так. Адже хто з батьків ворог своїй дитині?

- Матимеш час, заходь, Василю, ввечері. Поговоримо про міжнародне становище. Бач, як все згущується, неначе брови нашого генсека .

- Маєш рацію, Іване .

- На все добре.

Такі розмови точилися тепер все частіше. Люди, затаївши подих, слухали західні голоси, а наступного дня норовили обов'язково поділитися своїми враженнями. Так було при зустрічах, так було за обіднім столом, коли збиралася вся сім’я. Вечеряли і балакали, балакали і вечеряли. І все частіше в цих розмовах було присутнє слово «Афганістан».

- І чого їх понесло в цей злиденний Афганістан? Що вони там забули? Це ж одна з найбідніших країн світу . Всюди лише каміння, гори та віслюки, а вони:

" інтернаціональна допомога", "інтернаціональний обов’язок" ... А хто нам буде надавати оту допомогу, аби вилізти з цих злиднів? - не вгамовувався Іван.

- Та що ти петраєш у тій політиці? Ти краще поміркував би, як дочку до інституту запровадити. Через пару місяців вона ж закінчує школу, - відповідала на те дружина.

- А за неї я менше всього хвилююся. Закінчить школу з медаллю -і дорога до інституту відкрита.

- Як би не так, - заперечила одразу дружина. - Поговорюють люди, щоб одержати медаль, треба не одну тисячу відвалити .

- А від мене вони ні копійки не одержать..

- Ой не говори так, Іване. Як люди роблять, так і ми повинні.

- Ти про яких людей говориш? Чи не про тих хапуг та злодіїв, що на нашій шиї паразитами живуть.

Ти, Дарцю, нас до них лаштуєш? У нас інша дорога. Ми не маємо "дурних" грошей. Думаю, Марічка сама дасть собі раду.

- А я чогось побоююсь. Скільки було вже таких випадків, що навіть з медалями дітей «зрізали».

- І там теж треба дати? - сичав від злості Іван.

- А ти як гадав?

- Я ще раз повторюю: ні копійки нікому не дам! А нехай спробують не дати медаль! Я їм всім горлянки перегризу!

- Не будь когутом, Іване, і спустися краще на грішну землю.

Іван обвів очима хату. Він ніяк не міг погодитися зі словами дружини, а вишиті домашні рушники з голубами у польоті, що висіли біля дверей, здавалося йому, принесуть у їх дім щастя і вдачу. А згодом і Романова черга підійде. Та вже тепер було видно, що проблем з ним не буде, бо одного разу на докори батька він відрубав:

- Я не піду до високої школи.

- А що ж ти збираєшся робити? - мало не закипів батько -. Чи не мрієш на нашій шиї сидіти все життя?

- Ні, тату, я піду шоферувати.

Хоч і не дуже схвально віднісся до цього батько, та, зважаючи на посередні успіхи сина у навчанні, змирився з його словами. Він неодноразово наголошував, що, шоферська професія часто псує людину, бо завжди спонукує до злодійства, брехні, випивки, а в сімейних стосунках - до зради. Та хіба розумів слова батька Роман? Після них він завжди намагався залишити хату. Навіть смерком виходив надвір. Ішов прямою вуличкою за місто і відразу потрапляв на берег Лімниці. Хоч і було ще прохолодно, знаходив облюбоване місце і сідав. Всюди стояла незвична тиша, така, що було чути, як у весняному небі глеготіли дикі качки, що поверталися з півдня. Вони, ніби за чиїмось покликом, де б не були, завжди поверталися до своїх гнізд. Як і все на цьому світі. Так і він посидить тут, помріє трохи і теж, як і ці пташки, повернеться до рідної хати. Місяць на небі виплив на чисте «поле» і відбивався від тихої заводі ріки. Коли підходив до шосе, почув шум машин, що мчали до обласного центру, розрізаючи темряву світлом фар. Любив слухати цей шум. Він манив його в даль.

А яка то прекрасна пора року весна! Одразу за першим рясним дощем все стинається на ноги, наливається соками землі, а трава одразу підскакує по коліна. Що й казати - весна-красна. З кожним днем теплішає, наче хтось увімкнув додаткове опалення. Теплі весняні дощі раз за разом скроплюють землю своєю благодаттю на все добре, на все прекрасне. Згодом й перша веселка з’явиться на небі. Люди все частіше ідуть у поле або виходять на свої городні ділянки. І природа, і земля в цю пору примушують всіх перебудовуватися на весняний ритм. Одним не сьогодні-завтра в поле, іншим збиратися на службу до війська, а третім продзеленчить останній дзвінок. Тож усім пора братися за напружену роботу. До цього спонукає весна. А скільки писано-переписано про першу весняну любов? Все в цю пору у чеканні.

По закінчені школи Марійка, одержавши хоч і не золоту, а срібну медаль, вирішила стати лікарем. Тож тепер думала, куди поїхати?

- Їдемо до Львова, - запропонувала Леся Микицей, Марійчина подружка.

- До Франківська ближче, - несміливо заперечила Марійка.

- Марусю, та хіба ж можна порівнювати ці два міста? - на своєму Леся.

- Це далеченько від дому.

- Нічого собі... Трохи більше ста кілометрів для тебе далеко. А як минулого року Василь Щербина аж до Челябінська поїхав поступати. Оце далеко.

- Так у нього ж там вуйко.

- Невже ти думаєш, що у Львові ми будемо чужі?

- Я теж раджу вам їхати до Львова. Це ж наша столиця. І зручно добиратися туди, і поїздом, і автобусом. Недавно ще й літак літав. І місто це європейське. Є що подивитися, є чому повчитися, - підтримала дівчат Лесина мати, що працювала економістом на заводі і сама колись закінчила у Львові політехнічний інститут.

- До Івано-Франківська ближче, - вперто стояла на своєму Марійка.

- Ти, Марійко, неначе дитина, боїшся залишатися батьківського порогу.

- Не забувайте, що у Львові багато вузів є, може, швидше пощастить.

- А як ти кажеш, тату? - звернулася Марійка до батька.

- Звичайно, тільки до Львова, - підсумував він.

Батькові слова все вирішили остаточно. Він хоч і не мав достатньої освіти - вдалося закінчити тільки професійно-технічне училище, та вирізнявся з-поміж інших хлопців своєю майстровитістю. Працював машиністом котельної установки на теплоцентралі, а там же щонайменше середньо-спеціальна освіта потрібна. Неодноразово йому пропонували направлення в енергетичний інститут, чи хоча б у технікум, та він завжди відмовлявся.

- Старий вже, - говорив він.-А хто потрібніший на станції, машиніст чи інженер? - ставив ненароком запитання він.

І сам відповідав:

- Звичайно, машиніст. Бо він же безпосередньо виробляє так потрібну людям енергію.

Не дивно, що й сина потягло до техніки. Батько ніколи не наставляв його, а давав волю, мовляв, вибирай сину сам собі, що до вподоби. І Роман замислювався все більше.

Марійка ж разом з Лесею влітку вирушили до Львова, аби здійснити свою завітну мрію - поступити до медичного інституту.

Коли від'їжджали, мати з жалем говорила:

- Вони неначе двоє ще не опір'єних голуб'яток. Геть чисто діти і вже в таку далеку путь. Чи дадуть собі раду?

- Дадуть, дадуть, - запевняв батько. - Їх же двоє і чи ж вони перші. Нехай навчаються самостійності. Не будемо ж ми їх розвозити на машині по інститутах, так як Федоріви свою дочку. Де вони вже з нею не їздили? І Чернівці, і Ужгород, і Львів, і Івано-Франківськ.

- Ти так говориш, неначе у тебе авто є, як у Федорових.

- Говорю, Дарцю, бо так треба.

Та все ж які батьки не переживають за своїх дітей? Особливо тоді, коли в інститутських аудиторіях починалися вступні іспити. Батько чи не щодня запитував:

- Чому не дзвонить, не приїжджає Марійка? Що там у них? Може, гроші закінчилися і вони не мають як дістатися додому? Та й місто велике, все може бути.

Тепер настала черга дружині заспокоювати чоловіка:

- Не переживай, Іване. Вони ж бо гризуть ті книжки, і їм ніколи догори глянути, а ти місто велике...

- Не кажи. Але я чомусь лише тепер перейнявся якимось незрозумілим страхом.

Очікування тривали майже три тижні, поки заявилися подруги в рідному місті.

- Ну що там? Чим, Марійцю, нас порадуєш?—кинувся розпитувати батько.

- А схудла як, - бідкалася мати.

Марійка здала всі іспити, щоправда, один з профілюючих предметів на чотири. А це могло дорого коштувати. Зрештою все так і сталося. В кінці серпня прийшло з інституту повідомлення, що Марійка не пройшла по конкурсу. Ця тривожна фраза, як правило, супроводжувала всі такі листи.

- Це не біда, - заспокоїв усіх батько. - Краще підготуєтесь і поступите наступного року.

- Тільки ми, тату, вирішили з Лесею наступного року поступати до політехніки на економічний факультет. Економісти то надзвичайно ходова зараз спеціальність.

- О, якщо так і далі піде, дочко, то ти всі інститути перепробуєш, а це дуже погана прикмета, коли нема сталої думки. А як успіхи Лесі?

- Леся взагалі здала фізику на три і їй одразу сказали, що у неї шансів нема і вона забрала документи.

Отаким видався для дівчат перший млинець. Та це не вибило їх з колії і вони ще з більшим завзяттям взялися за книжки. То була перша самостійна місія у їхньому житті, і вона дечому навчила, хоча на перших порах їх огорнув неабиякий сум і невдоволення. Та перша невдача скоро забулася, дівчат знову зігрівала впевненість, що мусять настати для них кращі часи. Навіть у неділю вони рідко куди ходили і сідали за книжки. З кожним днем відчували все більше впевненості в прийдешньому успіху. Лише по Різдві вперше вибралися на танці.

Дні збігали швидко і непомітно. Повертаючись з роботи дівчата бралися за повторення. І так кожного дня. Робота-навчання-сон... Вони не виходили за ці рамки. І все ж, незважаючи на таке збіднене життя, дівчата зберігали, як мовиться, олімпійський спокій, бо знали, що мусять витримати ці ритми до кінця.

Наступного літа майже всі Романюки вчилися. Марійка поступила до Львівської політехніки, Роман, закінчивши восьмий клас, пішов вчитися в профтехучилище по спеціальності зварника, а батька направили на двомісячні курси підвищення кваліфікації до столиці. Тож мати залишилася неохопленою "всеобучем" сама.

Для Романа змінилося життя. Хоча й знав він, що училище не дає вищої освіти, проте відчував, що поклавши до кишені посвідчення учня ПТУ, стане іншою людиною, більш свідомою, більш відповідальною. Згодом це відійшло від нього, коли сповна відчув життя "бурси", як любили говорити хлопці. Це дещо розчаровувало і збивало з пантелику. Він же був переконаний батьком, що опанування робітничої професії зобов’язує до невтомної праці, сумлінного навчання, суворішої дисципліни та самоконтролю. Його так цікавило усе, а тут раптове розчарування. Потрапивши не до кращої групи, Роман швидко навчився "сачкувати", прогулювати разом з хлопцями заняття, "давити на заняттях комара" та іншим премудростям профтехосвіти. Слова майстра групи Григорія Петровича Петрушевського про те, що всі роботи хороші, як і спеціальності, аби тільки приносили людям користь, почали не сприйматися.

- А чому ж тоді всі пруть на кіповців, кухарів і майже ніхто не хоче бути сантехніком? - сипалися запитання до майстра звідусіль.

- У вас голови на те є, аби ви могли самі проаналізувати усе, - говорив на це майстер. Григорій Петрович міг, звичайно, сказати більше, але не дозволяла посада.

- Та що ви, хлопці, "розбухаєте", - втручався іноді в розмову староста групи Ігор Кваснюк. - Ми ще не навчилися бачити далі свого носа за цих декілька місяців. Аудиторія-їдальня, їдальня-аудиторія - наш основний маршрут, а у декого ще й гуртожиток.

- Ти, Ігорю, не те говориш, - заперечив йому Роман.

- А що ж по-твоєму потрібно говорити?

- Те, що думаєш, а не те, що пишуть.

- Будеш своїх дітей цьому навчати, а не мене...

Суперечки на всілякі теми часто виникали в групі, та логічного завершення майже ніколи не знаходили. Тож і група почала ділитися на дві підгрупи. Одна підтримувала хитруватого майстра, а інша йшла в розріз з ним. Серед останніх опинився Роман.

- Яка ганьба для комсомольців говорити такі речі, - втручався комсорг групи Василь Панчишин.

- А я так не думаю, - переривав його слова Роман.

- А як?

- Кожен має право на свою думку, якою б вона не була.

- А ми думали обрати тебе, Романе, до комсомольського бюро групи та добре, що не припустилися цієї помилки.

- Знаєш, Василю, я не дуже жалкую за цим.

Через деякий час чвари групи дійшли й до адміністрації училища. Викликав якось до себе в кабінет звільнений секретар комітету комсомолу училища Михайло Коцюба Василя Панчишина.

- Що там у вас в групі коїться? - почав роздратовано Михайло. - Це ж повний розклад комсомольського осередку. Прогули, дехто починає симулювати, а дехто й в чарчину заглядати. Саме тому у вашій групі з'явилися вороги нашого суспільства. Дай мені, Василю, їх список, потрібно негайно ознайомитися з їхніми даними. Може, батьків викличемо. А хто "закопьорщик", може, на комсомольське бюро училища витягнемо?

- Не знаю. Неначе таких явних лідерів нема, - здвигнув плечима Василь.

- Не вірю, ти покриваєш їх, - мало не крикнув Михайло. Його маленькі швидкі очі вп'ялися в обличчя Василя.

- Не кип'ятись, Михайле. Я з тобою не згоден.

- А хто твоєї згоди питає. Будеш покривати їх, то й за тебе візьмемося.

Василь зразу почервонів від почутого. Не став вислуховувати подальших нотацій комсорга, а повернувся і вийшов з кабінету. Лише вдома оволодів собою, а коли прийшов з роботи батько, поділився почутим.

- У вашого комсорга просто кадебістські замашки, - заявили на це батько.

Можливо, він співпрацює з ними?

Батько уважно подивився на сина, чекаючи відповіді. З уст готові були злетіти передостанні слова люті. Брала сверблячка випалити їх синові, та стримав себе.

- Не знаю, - стенув плечима Василь.

- Тож подальше, сину, тримайся таких товаришів, бо ще тебе втягнуть до своєї

компанії.

"Батько має рацію, " - подумав Василь. Він вийшов з хати. Надворі трусило дрібним снігом і мороз, здавалося, все дужчав. Василь геть заплутався в роздумах. "Неначе й не проти радянської влади я, але чому до мене таке ставлення. Невже я завинив перед товаришами, перед комсомолом?" Він набрав в долоні свіжого снігу і спробував зліпити кульку. Від тепла рук сніг одразу потемнішав, але триматися купи не хотів. Зі злості Василь жбурнув сніжку і почвалав до хати.

На заняттях в училищі його тепер все ближче тягнуло до Романа Романюка. "У нього такі ж погляди, як і в мого батька", - розмірковував Василь. Згодом вони подружилися і сиділи за однією партою.

Швидко збігав час. Роман закінчив другий курс навчання, відбув місячну практику на одному з сусідніх заводів. Училище продовжувало жити своїм життям. Найбільше порушень дисципліни йшло з гуртожитку. Частенько туди заглядали міські гастролери-хулігани. Особливо після неділі, коли поверталися сільські хлопці до міста з запасом провіанту, грошей, а іноді й самогоном. Все це іноді від них відбирали міські "батяри" і хлопці залишалися з нічим". Пожалітися адміністрації училища побоювалися, бо за це можна поплатитися, так залякували їх місцеві хулігани.

Слухи про це дійшли до директора училища, Сороки Валентина Федоровича. Всі знали його крутий характер і побоювалися зустрічі з ним. Особливо майстри. Коли хтось виходив йому назустріч, неодмінно звертав вбік поміж будинки, аби не чути оте стандартне запитання:

- Що там коїться у вас в групі? Повний розвал. І майстри дозволяють навіть хильнути собі...

Він завжди заводив саме про це розмову, хоча й сам полюбляв випити. Іноді

на підпитку Валентин Федорович приходив на роботу. Про те, що він не в

"формі", говорили його булькаті, неначе дві цибулини, очі. Вони були неначе

вивернуті зі своїх гнізд. Та, незважаючи на його суворість, порушень дисципліни

в училищі не зменшувалось і це ще більше його дратувало. Бо ж, звісно, одразу "на килим" викликали в міськом партії. А там вели розмову в такому ключі, як він вів її зі своїми співробітниками. Одним словом, ланцюгова реакція. Вона вела аж до самої Москви. Так працювала система демократичного централізму.

Найбільш теплими були у директора стосунки з харчоблоком. Заходив завжди туди, як до себе на кухню. Завідуюча їдальнею запрошувала до свого кабінету і гарно пригощала. І жодного разу не обходилося без сто грамів. Та й додому йому часто привозили дещо машиною. І все це, звичайно, за рахунок учнів училища. Дуже полюбляв директор організовувати разом з профкомом гуляння на честь якогось свята чи ювілею революції. Йшли туди майже всі викладачі та майстри. Напивалися до чортиків. Лише тут вони ставали рівними.

Учні, які були на повному державному забезпеченні, таких була більшість в училищі, не завжди покидали їдальню вдоволеними. Під час обідньої перерви, як завжди, вишиковувалася довжелезна черга до кухонного віконця. Тут одержували на перше борщ чи зупу, а на друге найчастіше пшоняну чи перлову кашу з котлетою. Останню чомусь називали "кінською кашею". Вона щоразу липла до горла, наче клей, і далі не хотіла лізти. Її попихав хліб або теплий чай чи прогірклий компот. Біля віконця одна з кухарок неодмінно робила відмітку, яка група пообідала. Та велика кількість учнів завжди була відсутньою, тому на кухні залишалася уйма продуктів. Надвечір їх вивантажували у велику бочку на колесах і вивозили хтозна-куди.

Роман Романюк, як міський житель, не харчувався в їдальні, і, як компенсацію, отримував невеличку стипендію.

Особливо прикро почувалися учні взимку, що жили в гуртожитку. Батареї ледь жевріли теплом. Через вікна дуло. Дівчата, утеплюючи їх, давали собі раду, а у хлопців крізь них цілу зиму гуляв вітер. Вітер обдавав усіх колючим холодом. Тому спали не роздягаючись. Іноді брали на себе ковдри з вільних ліжок і навіть накривалися матрацами. В деяких кімнатах підвіконня на ранок припорошувалось снігом. Добудитися їх вранці було неможливо. Ніхто звісно, не чув команди чергового по поверху: "Підйом!", і продовжував спати, не йдучи деколи на заняття. Тоді почали ходити по кімнатах чергові викладачі та майстри. Вони будили сплячих. І коли хтось нарешті вилізав зі свого "барлогу", довго вгадували, хто це. Кожен із зав'язаною шапкою на голові - спробуй вгадай.

Деколи хлопці лягали спати по двоє, гріючи таким чином один одного своїми тілами. Звісно, ніхто не хотів вилізати звідти на холод. А чергові у кімнатах довго не затримувалися. Гаркнули: "Підйом!" - і гайда далі.

Дізнавшись про всі негаразди у гуртожитку, директор училища одразу набрав номер телефону гуртожитку, що був поряд.

- Ну що там коїться у вас в гуртожитку? Коли ви вже наведете там лад? Видно, без мене нічого не зможете зробити! - кричав він у трубку коменданту гуртожитку. - 3 завтрашнього дня ми встановлюємо чергування у гуртожитку викладачів і майстрів у вечірній час аж до відбою. А ви, Маріє Семенівно щодня доповідатимете мені про все. Час вже покінчити з цією міською шантрапою!

- Я теж так думаю, Валентине Федоровичу - озвалася нарешті комендант.

- То чому нічого до цього часу не вдіяли?

- А що ми можемо зробити? Ми додому, а вони в гуртожиток.

- А вахтер і чергові для чого?

- Та вони через вікна залізають, а на зауваження погрожують ножем або арматурою.

- За це треба в тюрму їх! Я направляю на чергування таких хлопців, що покажуть їм де раки зимують!

Директор дійсно хотів навести порядок в гуртожитку. Поряд з черговими викладачами та учнями можна було побачити у гуртожитку й директора. Чергування у гуртожитку він взяв під особистий контроль.

Одного недільного дня ввечері, коли чергували майстер Піддубний і викладач Осадчий, їм вдалося спіймати двох міських хуліганів.

- Тримайте хуліганів! - кричала, побачивши їх, вахтер - старенька жіночка Олександра Іванівна Наконечна.

Зачувши крик, вибігли з чергового кутка майстер і викладач, що грали в шахи.

Побачивши чергових, а більше, напевно, велетенську фігуру Піддубного, хлопчиська кинулися навтьоки. Та куди вони могли втекти з середини? Коли їх привели в червоний куток, почався допит.

- Чого вам тут треба ?

- А що не можна ?- запитав одразу один з хуліганів. Видно було, що він трохи старший за напарника і видав себе за такого собі місцевого "Чапая".

- Ні, не можна ! - гаркнув на те розлючений Піддубний. - Ви займаєтесь в гуртожитку мародерством, злодійством. Погрожуєте й б’єте наших хлопців. А це знаєте яка стаття ?

- Не знаю і не хочу знати, - бурчав, поглядаючи з-під лоба на усіх, все той же хуліган. Його напарник, чи то з переляку, чи відчуваючи свою провину, сидів мовчки.

- То я тебе відведу зараз де слід і ти зразу про все дуже швидко зізнаєшся, і будеш дуже жалкувати з приводу цього, - кричав вже Піддубний, термосячи впертого хлопця за чуба.

Коли він відпустив волосся, хуліган швидко скочив з крісла, ніби хотів накинутися на кривдника, та одразу осікся. Піддубний неначе тільки цього й очікував і щосили вдарив кулаком хлопця в обличчя. У нього негайно полилася з носа кров і так, що годі було її зупинити. На очах у хлопця з'явилися сльози.

- Нічого. Ти скоро відповіси за це, - пригрозив Піддубному.

- Ти, шмаркачу, ще будеш мені погрожувати ? - знову закипів Піддубний. Хулігани замовчали. .

- Ось як вріжу ще раз, то й голови не стане! Хочеш ?! Старший раз за разом витирав кров, що невпинно лилася з носа.

- Залиш їх, Юро, - звернувся до Піддубного Осадчий. - Давай відпустимо їх. Думаю, що від сьогоднішнього дня вони забудуть сюди дорогу.

- Геть звідси, шпана пузата, поки у міліцію не здали ! - закричав Піддубний. - І щоб вашої ноги тут більше не було !

Похиливши голови, хулігани залишили гуртожиток. Того ж недільного вечора подався, ще холостяк, Ігор Осадчий зі своїм товаришем Тарасом Тертичним на танці в палац культури "Юність". В самий розпал танців підійшов до Ігоря Осадчого якийсь хлопець і повідомив, що його викликає надвір Піддубний. Нічого не підозрюючи, Ігор пішов з хлопцями вниз. На другому поверсі гриміла музика. Вона все заглушила довкола.

Тільки Ігор вийшов з палацу, як одразу до нього підскочили троє хлопців і почали його лупцювати. Удар сипався за ударом. А коли Ігор нахилився, аби сховати уже закривавлене лице, несподівано одержав копняка в саме перенісся. Від болю він аж скрикнув. Лише тепер нападники, задовольнившись, залишили його.

"Невже перебили перенісся ? Як же я завтра заявлюся на роботу ?" - подумав Ігор.

Він попросився до однієї з ближніх квартир помитися. А згодом, коли біль трохи вгамувався, подався додому. Сумнівів не було-з ним поквиталися хулігани, затримані у гуртожитку. "Але чому зі мною? Я ж їх і пальцем не рухнув", - дивувався Ігор дорогою додому. Це гнітило його, і він довго не міг заснути. Було сумно. " Піти і заявити про цей випадок в міліцію чи поскаржитись директору?.. " Та оскільки ні те, ні друге не допоможе йому, він вирішив промовчати, і лише поговорити з Піддубним.

- Це ті шмаркачі тебе так, Ігорю? - одразу запитав Піддубний, побачивши синці під очима.

- А хто його знає? Було темно.

- Не турбуйся, ми організуємо в один прекрасний день вилазку до "Юності" і поквитаємося з ними.

Та ці слова так і залишилися словами. Щоправда міські хлопці все рідше і рідше навідувалися до гуртожитку. Може, подіяла погроза хлопців з гуртожитку про розправу над "фраєрами" з міста арматурою, нарізаною на практичних заняттях в майстерні. Кожен мав тепер півметрові кавалки під ліжком.

- Ось так би й давно, - задоволено повідомила комендант гуртожитку. Їй потрібен був спокій.

А ставало вже усім страшно. Учнів грабували. І всім це було до "лампочки", і міліції, і міській владі. Лише коли четверо хлопців, серед яких було двоє з училища, пограбували французів, які працювали на калуській хімії і поверталися пізно додому п’яними з ресторану "Лісова пісня", міська влада і міліція зарухалися. Одразу знайшли злочинців, арештували і розпочали слідство.

- У нашої міліції та влади подвійний стандарт. Нас можуть грабувати і бити, а ось закордонних спеціалістів, ні, - злостилися люди.

Через місяць в актовому залі училища відбувся показовий суд над грабіжниками. Він тривав декілька днів. Кожного засудили на термін від п’яти до дев’яти років позбавлення волі в колонії суворого режиму.

Після другого курсу військкомат послав Романа разом з великою групою хлопців на шоферські курси при ДСТААФ. А коли через рік він зустрів свою вісімнадцяту весну, і його ровесники пішли до війська, йому теж хотілося залишити "бурсу" і податися в рекрути.

- Ти що здурів, сину? – картав його батько. - Потрібно ж закінчити навчання, одержати диплом про освіту. Держава тому й дає відстрочку від призову, при війську тобі легше служитиметься.

- Я не хочу бути переростком, щоб мною командували молодші за мене. І "бурса" вже мені насточортіла. Навряд чи останній рік навчання щось дасть мені.

- Додасть... І не сумнівайся. Ти ж тоді зможеш працювати дипломованим зварником або шофером. Чи же навіть майстром, а без цього паперу ти ніхто. Зрозумів?

"Йолкі-палкі", вже мені стукнуло вісімнадцять!" - защеміло біля серця Роману. Напевно, всі сприймають так свої перші вісімнадцять років. З романтичним очікуванням, з повним міхом мрій. Це ж саме в цьому віці вручають основний документ - паспорт, саме в цьому віці беруть до війська. Але від чого на душі такий незрозумілий смуток? Саме в цьому віці людина задумується, як вона повинна пройти свій подальший життєвий шлях.

Роман відчув, як змінився за роки навчання в училищі. Він і не міг собі уявити, як вони стануть йому у пригоді в подальшому житті.

Коли завітав до свого вуйка, що жив у центрі міста, той подивовано довго розглядав його.

- Як ти, Ромчику, виріс за останні роки. Ще пару років назад, пам'ятаю, ти приходив "пуцвірінком" до нас колядувати на Різдво. А тепер ти справжній кавалер. Скоро й до війська підеш?

- Ага, скоро... Аж через рік.

- А ти що; вже хочеш йти?

- Звичайно.

- Ні, дитинко, тобі треба закінчити навчання. Одержиш повноцінну освіту, а разом з нею, можливо, й файний кавалок хліба. Запам’ятай: "Наука не на плечах, а в голові носиться ." Зрозумів?

- Я від усіх чую одне і теж.

- Це добре. Бо це означає, що ми не помиляємося. А може, ти хочеш женитися, то й, звісно, не до науки? Як кажуть в народі: "Не хочу вчитися, бо хочу женитися".

- Про це ще, вуйку, я не думаю.

- І добре робиш. Ось підеш у військо. Відслужиш гідно і станеш справжнім мужчиною, бо той, хто не був при війську, не хлоп, а пів хлопа!

Роман на якусь мить завагався, ніби обмірковуючи почуті слова, а потім весело посміхнувся. Йому імпонувала відвертість вуйка і вони завжди балакали між собою неначе друзі.

Заклопотаний всілякими думками, Роман тепер все рідше брав до рук книжку. Ще недавно любив почитати перед сном. А тепер нічого не лізло до голови. Лягав спати рано. Це навіть дещо насторожувало матір і вона неодмінно говорила:

- Ти, Ромчику, неначе грудне дитятко. Тільки-но відсунулося від цицьки і одразу спати.

- А що робити, мамо?

- Пішов би погуляти кудись, подивився б телевізор, або ж почитав книжку.

- Е-е-е, - кривився він, махаючи рукою. Не вмикаючи світло, Роман лягав на ліжко і все думав, думав. Лише коли через шибки до хати проникало світло місяця, що заявлявся на небі неначе нічне сонце, і темрява зникала з хати, він вибирав найзручнішу позу і занурювався у сон. "Легко їм усім говорити всіляке. А що станеться за цей рік, ніхто, навіть сам Бог, не знає. А може, знає?"

- розмірковував наступного дня Роман, поспішаючи на заняття.

Швидко минула зима. Видалася вона надзвичайно теплою. А за нею поспішала весна. Надворі все раніше рожевів схід. Довшою ставала днина. Боже, яка то краса бачити, як все прокидається навесні! Спочатку розпускає свої бурульки верба, а з нею перші проліски, такі ніжні й такі беззахисні. Згодом набирає розгону трава, а за нею обкидаються цвітом сади. З’являються перші весняні роси, що через декілька годин зникають від тепла сонячних променів.

Одного квітневого дня приніс поштар Романюкам повістку з військкомату про те, що їх син підлягає призову до лав Радянської Армії. Взяти т і то, з'явитися тоді-то і туди-то... Все було розписано по-військовому.

- Нарешті, - зрадів Роман.

- Я бачу, що ти радий, сину? – запитав батько.

- Звичайно, я ще минулого року хотів іти до війська.

- Не спіши перед батька в пекло. Нікуди твоє не дінеться. Не переживай. Що має бути, де й буде, бо то воля Божа. Ось тільки як з училищем? Ти ж його маєш закінчувати в червні.

- У військкоматі повідомили, що я закінчуватиму училище "досрочно".

- Як це "досрочно"? Це все одно, що "досрочно" померти, - дивувався батько.-Чи не ліпше було б дати закінчити навчання разом з усіма, а вже восени брати до війська. Для чого така поспішність?

- Видно, тату, їм не вистачає призовників.

- Кількість, кількість... А про якість, як і всюди, забувають.

Через декілька днів військовий керівник училища майор у відставці Заболотний повідомив Романа, що той до місяця строку має закінчити училище й одержати диплом, а в другій половині травня піде до війська. Роман погоджувався на все, пам’ятаючи, що чим скоріше піде до війська, тим скоріше повернеться.

Викладач спецтехнології дав йому тему дипломного проекту, показав декілька зразків його оформлення і попередив:

- Поспішай, Романе. У тебе залишилося менше місяця.

- А якщо не встигну? - запитально глянув на викладача Роман. – Може, підсобите чимось?

- А що то значить підсобите?

- Ну, даєте мені один з варіантів, а я його "передеру".

- Що? Що?..

Олексій Іванович аж нагнувся, вдивляючись в обличчя Роману, думаючи, що той жартує. Та Роман стояв з похиленою головою і заклопотаним видом.

- Справа ж, Олексію Івановичу, неординарна. Іду ж не на курорт, а нашу державу боронити. Та й скільки нас таких на все училище, декілька чоловік. Жаль, видно, охопив викладача і він запропонував:

- Найбільше, чим можу тобі допомогти, це дати креслення, аби ти його, як мовиш, "передер". А ось записку пиши сам.

Олексій Іванович знайшов Романове креслення і дав йому, а разом з ним список літератури, звідки він має брати матеріал для пояснювальної записки.

На радощах, забувши й подякувати, Роман одразу подався додому. Вже наступного дня він взявся за описову частину. Робота спорилася, і вже через десять днів записка була готова. Та найбільша проблема для нього - креслення. Тут допоміг йому сусідський хлопець Мирон Савченко, що навчався уже на четвертому курсі інституту нафти і газу.

- Зроби собі, Романе, "стеклофон" і креслення за день буде готове.

- Як це? - здивувався Роман.

- О, це дуже просто. Розсуваєш стола, ставиш кавалок скла, а під нього потужну лампу, ватів на двісті. Поверх скла поставиш скріплених два листи формату. Чистий зверху, а внизу з кресленням і "фотографуй"!

- От, що то значить вища школа! - зрадів Роман.

- З тебе пляшка!

- Прийдеш на проводи, то й не одну вип’ємо. Минуло більше двох тижнів і диплом Роман закінчив.

- А ти переживав, що не витягнеш, - зауважив на те батько.

- Якби не Олексій Іванович, то навряд чи справився б в строк.

- Ти, Романе, хоч подякуй йому за це.

- Звичайно, звичайно, - погодився Роман.

Не порадившись ні з ким, він купив на свої стипендіальні гроші пляшку горілки і з’явився з нею в аудиторії Олексія Івановича, коли той закінчив урок.

- Як справи, Романе? - запитав він, побачивши на порозі свого дипломанта.

- Дякувати вам, Олексію Івановичу, добре.

Роман швидко витягнув з пакета пляшку і, поставивши її перед викладачем, сказав:

- А це вам, Олексію Івановичу, за те, що підсобили мені.

Побачивши пляшку перед собою, Олексій Іванович озирнувся розгублено довкола, чи нікого нема, чи ніхто не бачить цього дійства, закрив вхідні двері і одразу накинувся на Романа:

- Ти що з глузду з’їхав?! Ти що мене за алкоголіка приймаєш?! Ні, Романе, ти не на того натрапив. Я в цьому не кохаюся. Тож прошу тебе, забери це негайно.

- Ну що ви? Це невеличкий презент за чуйне ставлення до мене.

- Найкращим подарунком для мене буде, якщо ти забереш цю пляшку.

Бачачи, що Роман й не збирається забирати її, Олексій Іванович вихопив з його рук порожній пакет і, запхавши в нього злополучну пляшку, виштовхав Романа за двері, сказавши наостанок:

- Якби я знав, що ти таке вчиниш, ніколи не взявся б тобі допомагати.

Опинившись в спорожнілому коридорі, Роман подумав:

"А мені ж іще захищати цей диплом в його присутності. Чого доброго... Треба негайно вибачитися".

- Вибачте, Олексію Івановичу, за все. Я думав, що так буде найкраще, а вийшло навпаки.

- А я нічого не пам'ятаю. Ти про що? - озвався Олексій Іванович.

Зрозумівши все, Ро
В кузов машини, кроком руш!

З кабіни автомобіля визирнув солдат, спершись на опущене віконце. Він уважно стежив за кожним рухом прибулих. Згадуючи, напевно, свої перші кроки при війську, він увесь час посміхався. Надто вже незграбними видава