Реферат: Клініка соцреалізму

Георгій Сибодич

Клініка соцреалізму

(кіносценарій)


Тихий зимовий вечір. Засніжене подвір’я чоловічого православного монастиря. Трохи вище куполів з хрестами, у присмерку неба сяє місяць. З невеликим інтервалом тишу пронизують поодинокі удари церковного дзвону. У прочинені двері храму видно освітлений іконостас та рясні вогники свічок. Після вечірньої служби ченці розходяться по келіях. Один з них прямує до двоповерхової споруди, підіймається напівтемними сходами, входить до кімнати, вмикає світло... Це художня майстерня: мольберт, офортний верстат, робочий стіл біля вікна, полиці з фарбами, підрамниками, книжками. Чоловік знімає з себе чорний підрясник, залишаєтся у светрі і брюках. Переходить до іншої кімнати, набагато меньшої, вмикає настільну лампу на сучасному офісному столі, сідає в крісло-вертушку, кладе пальці на клавіатуру комп’ютера. Спалахує екран монітора і освітлює вже немолоде обличчя художника з сивою бородою. Художник відкриває свою сторінку в інтернеті: www.aken-ua.com. Набирає текст англійською мовою: "Happy New 2000 year, dear friends!"...

( З Новим 2000 роком, любі друзі!"...)


З величезного телеекрану на центральному майдані столиці президент вітає свій народ з Новим роком. Народ на майдані голосно вигукує: "Ура!", і під бризки шампанського, вибухи пітард та яскраві спалахи барвистого феєрверку, зустрічає двотисячний рік.


- Кінця світу не сталося, комп’ютерного збою також. Слава Богу! - думає уголос сивобородий художник.

Переходить до майстерні. З полотна на мольберті на нього дивлятся зажурені очі покійного патріарха Володимира. Виснаженому концтаборами обличчю драматизму додає громовиця, а крихітна блакить над головою і засвічений золотим промінням сонця краєчок чорної хмари втілює оптимізм. Митець переводить погляд на графічний лист французького художника Віктора Вазарелі, його знамениті "зебри" своєю лаконічністю впевнено вписались у скромний інтер'єр монастирської майстерні. Художник дивится на дошки з образами апостолів, сідає на стілець і вголос аналізує свою роботу:

- Малюнок твердий, пластична анатомія теж бездоганна, внутрішній світ і характер кожного простежуються, навіть національні риси виявленні. Неканонічні? Так, неканонічні. У Врубеля в Кирилівській церкві теж некононічні, та й на репродукціях різних шкіл іконопису всі вони різні. А цікаво, якими були апостоли на іконостасі собору Святого Георгія? Та хто ж знає, пролетарська культура ще в двадцяті роки вщент знищила мармуровий іконостас, образи Святих і настінні розписи, один ланцюг від люстри залишився.

Довго вдивляється в кожне обличчя, намальованих ним апостолів:

- Дивно, я тільки зараз помітив, що всі вони схожі на моїх друзів. Це з ними я багато років був поруч, це вони впливали на мою свідомість і єднались з моєю душею...

Художник насипає в чашку розчинної кави, наливає окріп з електрочайника "Tefal", додає цукру. Потім бере з полиці мистецький альбом Босха, знову сідає і, зробивши ковток кави, відкриває сторінку з репродукцією "Корабель блазнів", уважно її розглядає.


Кабінет секретаря з ідеології обласного комітету партії. За столом сидить партійний керівник у темному костюмі, білій сорочці, на ній краватка, схожа на ту, що на портреті генсека Брежнєва, на стіні позаду. На календарі тринадцяте вересня 1976 року.

До кабінету входять двоє: один чоловік середнього віку, високий, короткострижений, одягнений в сірий жакет, поверх сірої сорочки, другий - зовсім молодий, довговолосий, тиждень не голений, у витертих на колінах джинсах, кросовках та білій футболці з зображенням розтягнутих у посмішці губ і написом "Keep Smiling", ( "посміхайся" ).

- Ось таки молодчики, як цей, вчинили державний переворот у Чілі - відірвавши очі від газети "Правда", роздратованим голосом промовляє секретар і жестом запрошує сісти на стільці напроти. Дивлячись в очі високого у сірому, продовжує. - Щось у Вас в мистецтві, товариш Козаченко, мало порядку: художники п'ють, зривають відповідальні партійні замовлення, а Ви їм виплачуєте шалені гроші. Де ж Ваша партійна совість? Для чого ми Вас з управління внутрішніх справ перевели директором в художньо-виробничий комбінат? Для наведення порядку перевели! А Ви що?

- За мольбертом не п'ють, - червоніє Козаченко, і схвильовано продовжує. - За якістю творчої продукції стежить художня рада, вона і оцінює твори, до того ж кожний художник має свою верхню межу заробітку і свою творчу категорію. Я пильную...

- Не пе-ре-кон-ли-во, - зупиняє директора партійний діяч. - Умовно даю Вам півроку...

Козаченко не розуміє, що то за вирок, але схвально киває головою.

- А тепер, представте “стилягу”, - наказує секретар.

- Це наш провідний художник Юрій Гонтар, виконує виключно важливі політичні замовлення. Проекти оформлення центру міста до жовтневих та травневих свят - то його робота.

- Ти диви! - наче вперше бачить хлопця партійний функціонер. - Країна з великим піднесенням готується до семидесятирічного ювілею дорогого Леоніда Ілліча. Наша задача підготувати від трудящих області гідний подарунок мудрому керівникові нашої партії.

- Ми готові, - кладе руку на серце Козаченко. .

- Ваше завдання, - вказує секретар пальцем на володаря бавовняної посмішки, - придумати щось надзвичайне, погодити з нами проект і втілити його в життя. На все, про все, три місяці. Зрозуміло? Час пішов. До роботи, товариші!

Директор з художником виходять в коридор.

- Сьогодні ж треба зібрати актив, порадитись з народом, - дістає з кишені не зовсім свіжу носову хустину Козаченко, витирає спітніле чоло.

- А вже ж, - не заперечує Гонтар.


Скульптурна майстерня. На полицях малі та великі бюсти Леніна. В кутку лантухи з гіпсом. На підлозі стоїть ванна з глиною, в ній лопата. За столом, покритим пакувальним папером, сидять керівники художньо-виробничого комбінату та художники, наближені до керівництва.

- Як би ви тільки знали, шановні, що мені довелося вислухати від нашого куратора з обкому партії. Мені сьогодні вперше в житті було соромно за справи художнього комбінату. Треба, в нашій творчій хаті, навести порядок, і ви, активісти, допоможете мені в цьому - каже директор, розливаючи горілку по порожніх шклянках.

- Треба протерти флакони, - починає парторг комбінату, тримаючи в руці гранчак з горілкою і дивлячись в стелю на брудні плафони освітлення.

- Я не зрозумів, Федоре Івановичу, це тост ?

- Харитоне Миколайовичу, я ж за порядок.

- Тоді за порядок! - великим ковтком випиває стакан оковитої Козаченко.

Присутні теж випивають, швидко розбирають шматки ковбаси і навпіл порізані помідори.

- А тепер головне, - продовжує нараду директор. - Ми отримали відповідальне партійне замовлення: нам пропонують створити подарунок до ювілею самого генсека. У кого будуть пропозиції ?

- Нехай Пунько з дружиною витчуть гобелен, - радить головний художник Євген Домогацький.

- Часу обмаль, до грудня не встигнуть, - каже голова художньої ради Петро Гурський. - Мені здається, що це має бути інкрустований портрет і краще Гонтара його ніхто не виконає.

- Дійсно, крім Юрія , ніхто не зробить, - відкурковує чергову пляшку “Екстри” старший майстер Кусник.

- На тому й порішили. Хто “за”, прошу підняти склянки, - керує нарадою директор.

Присутні одноголосно підіймають стакани з горілкою.

- Дякую за довіру, - підводиться Гонтар і червоні губи на футбольці ще ширше розходяться в посмішці.

- А тепер давайте вип’ємо за творчість, - після невеликої паузи намагається встати з місця Євген Домогацький.

- Тут за мистецтво взагалі нема з ким пити, - заперечує художник з цапиною борідкою Алік Литвинюк. - Тут всі халтурники і ремісники.

-А ти ж хто такий? - втручається голова профкому Середенко, кремезний оформлювач у морському тільнику.

- Я живописець, випускник художньої академії! - шкірить зуби і трясе борідкою Литвинюк.

- Банка з павуками. Яке мистецтво? Ви тут всі заробітчани, - стукає порожньою склянкою по столі Козаченко. - З ким мені тільки працювати доводиться?

- Товариші, припиніть будь ласка чвари і давайте вип’ємо за єдність,- пропонує комсорг комбінату Василь Фетісов, хлопчина з наївними блакитними очима і довірливою посмішкою. - Беріть приклад з наших комсомольців: завжди веселі, дружать родинами, займаються спортом, відвідують образотворчу студію і навіть політінформації.

- Із виступу комсорга я зрозумів, що комсомольська організація для партійної ніякої загрози не становить, - чокається з комсоргом парторг. - Молодець, Вася, поважаю!

- Художника, як то кажуть, образити може кожен. Так давайте поважати один одного і кожен себе в мистецтві, - багатозначно обводить поглядом присутніх Арнольд Бабій, вже не молодий художник з тонкими вусами спокусника під довгим носом.

Хтось аплодує, хтось відкорковує шампанське...

...Ближче до півночі веселе товариство виходить на свіже повітря і зникає в темряві ночі.

Юрій Гонтар стоїть на вулиці нічного міста , чекає на останній автобус. Нічна прохолода вересня вже впала на землю, але підігрітий з середини , збуджений митець її не відчуває.

- “Банка з павуками”, - крутиться у голові фраза.

На зупинку підходить разгойданий “Ікарус”. Юрій сідає в нього. Двері зачиняються.


Майже сімдесят років стоїть у центрі міста будинок в стилі модерн. На першому поверсі гастроном, на третьому ломбард, а між ними художньо-виробничий комбінат.

Арнольд Бабій з ранку перебуває у творчому захваті. Відгородившись від світу грунтованим полотном на підрамнику, художник пише натюрморт: глечик з пензлями, барвисту палітру, порожню багетну раму, з якої звисає вицвіла від сонця драпіровка. У центрі композиції красується пляшка червоного вина, а поруч налитий до половини рубіновою рідиною, гранчак, з якого час від часу маестро відсьорбує чималий ковток.

Анатолій Чорний, високий блондин з пшеничними вусами до підборіддя, приставляє до стіни величезне панно з абрисом жіночого обличчя, виливає фарбу в порожню жерстянку з-під оселедців, додає оліфи.

- Хтось бачив мордв’яну щітку? - запитує блондин у присутніх.

Присутні в цеху художники Стрючок та Бугренко засереджено грають у шахи. Не дочекавшись відповіді, Чорний прибиває цвяхами до жердини щітку для взуття, вмочає її у фарбу, проводить намальованій дівчині по щоці.

- Мордв’яний ? - запитує сам у себе.

- Мордв’яний, - стверджує сам собі і починає фарбувати.

В цех заходить пишногруда замовниця.

- Де я можу побачити Бабія ? - запитує вона в гравців у шахи.

Ті мовчки вказують на перегородку.

- Доброго ранку! Ви Бабій ?

- А як же, - відповідає Арнольд, не відводячи очей від натюрморта вже з порожньою пляшкою.

- Мене до Вас направив старший майстер Кусник.

- На жаль, дорогенька, ні чим не можу допомогти, - нарешті помічає бюст замовниці художник. - У мене сьогодні творчий день.

- А ми змістовно його доповнимо, - кидає погляд у бік порожньої пляшки жінка.

- Так це зовсім інша справа, - обережно бере молодицю за плечи Бабій. - Ходімо, красуню, на перший поверх, а по дорозі домовимось.

В художній цех входить Гонтар. Сьогодні він у шкірянці, в руках тримає мотоциклетний шолом. Вітається з гравцями в шахи.

- Привіт, Толя! - підходить до Чорного. - В мене є цікава пропозиція, але спочатку допоможу тобі скінчити панно. Не заперечуєш?

- Невже допоможеш? Тоді зав’язуй фартуха, і вперед...


Кабінет директора художньо-виробничого комбінату.

- Ало, це бюро ритуальних послуг? - телефонує Козаченко. - З ким розмовляю? ... Начальник, дуже добре. А чи є у Вас червоний плюш на домовину? ... Якраз скінчився? Дуже добре. Можу запропонувати п’ятьсот метрів чудового плюшу... Приїздіть в художньо-виробничий комбінат, запитайте старшого майстра Кусника... Дякую, всього Вам доброго!

Козаченко виходить з кабінету і прямує у відділ замовлень.

- Здається, Павлович, план буде, - звертається директор до старшого майстра.

Кусник декілька разів крутить ручку калькулятора “Фелікс”, потім олівцем щось записує в конторську книгу.

- Що там вийшло? - запитує Козаченко.

- Продати плюш неможливо. Ми не торгуюча організація.

- А який вихід? Цей проклятий “оксамит” міль поїсть на складі. Молоді художники-модерністи більше не проектують дошки пошани з плюшу, та й замовникам подавай шкіру, поліроване дерево. А у нас на складі неліквіди. Кінець преміальним, - Козаченко у розпачі.

- А що, коли ми, начебто, виконаємо з того матеріалу якусь продукцію? Наприклад, зіш’ємо занавіс на сцену, - крутить “Фелікс” Кусник. - Замовник заплатить за весь плюш всього на п’ятнадцять карбованців дорожче.

- Який занавіс? Яка сцена в похоронній конторі? Це ж розміри занавісу на сцені Палацу з’їздів!

- Я ж сказав: “Начебто”. Ніхто занавіс шити не буде, віддамо замовнику тканину в паках, а документи, я зроблю як треба.

- Ну гаразд, Павловичу, заспокоїв, роби як знаєш.


Юрій Гонтар за кермом мотоцикла “Ява”. Позаду нього Анатолій Чорний. Мотоцикл мчить вулицями міста.

- Куди ми їдемо? - запитує пасажир.

- На лоно природи. Трохи відпочинемо від твоїх монументальних полотен, - відповідає керманич.

Проїхавши міську околицю, мотоцикл зупиняється на високому березі річки. Погода стоїть тиха, сонячна, начебто ще не осінь.

- Місця мого дитинства, - проводить рукою по мальовничій лінії обрію Юрій. - У цій річці не одні ночви потоплені: пацанами морськи бої вчиняли. А он там внизу яхт-клуб. У шкільні роки вітрильним спортом займався.

Хлопці сідають в суху траву, закурюють “БТ”. Вспалахи сонця на воді та вітрила яхт приворожують їхні погляди.

- А тепер поїхали до мене в маєток, пригощу тебе чудовим вином, батько виготовляє. Повечеряємо, водночас поговоримо про справи, - пропонує Юрій.


Приватний будинок ховається за парканом, вкритим виноградною лозою. На лаві біля фіртки під волоським горіхом сидять батьки Юрія: не високий лисий чоловік, чимось схожий на французського актора Луі де Фюнеса, та жінка з добрим обличчям і пишними формами тіла.

- Знайомтесь, це Толя, художник, разом працюємо, - скидає з голови шолом Юрій і представляє батькам колегу.

- Семен Андрійович, - потискує руку Анатолію батько Юрія, і без зайвих запитань прямує у погріб за вином.

- Антоніна Павлівна, - привітно вклоняється мати. - Проходьте в альтанку, я подам вечерю...

...Художники вечеряють в альтанці обвитій виноградною лозою.

- Хочу запропонувати тобі, Толю, працювати разом. Я отримав важливе замовлення, одному буде важко впоратись, дуже копітка робота, - смакує вином з кришталевого келиха Юрій. - До того ж, під шумок, майстерню у влади виб’ємо.

- Я згоден, мені й самому набридли великоформатні панно, від них я завжди по вуха у фарбі, - підіймає келих з вином Анатолій.


Той самий кабінет секретаря з ідеалогії. За довгим столом з червоного дерева сидять різного рангу партійні функціонери. Перед ними планшет з картоном у кольорі майбутнього витвору мистецтва. З одного боку планшета стоїть Юрій Гонтар, з іншого Анатолій Чорний.

- Товариші, зараз послухаємо пропозицію художників, а потім ваші зауваження та рекомендації, - починає засідання головний ідеолог області.

- Перед вами ескіз в натуральний розмір портрета генерального секретаря в техниці маркетрі. В оригіналі використовується шпон різних порід дерева, ДСП, поліефірний лак. Сам портрет з фотоеталону, так що, схожість гарантована, - доклада поважним особам Гонтар.

- Дерево коштовних порід? - запитує хтось з присутніх.

- Фон з червоного дерева, піджак з темного горіху, краватка з корельської берези, а обличчя з тополі, черешні, буку, теж саме в нагородах, - відповідає на запитання художник.

- Щось все дуже просто, - замислюється секретар. - Для такої грандіозної постаті, як Леонід Ілліч, напрошується щось величне, наприклад, лавровий вінок, переплетений стрічкою слави.

- Так-так, - приєднується до розмови інструктор відділу пропаганди. - І цифру сімдесят обов’язково треба вплести у вінок.

- А я, ще додав би текст: “Дорогому Леоніду Іллічу Брежнєву від трудящих області, - радить чоловік зі значком депутата місцевої Ради.

- Мені здається, що портрет це тільки напівфабрикат, а щоб він став справжнім подарунком, треба його обрамити золотим футляром і вкласти в нього рапорт трудящих області про трудові звершення до ювілею. Рапорт треба друкувати золотими літерами, - зазначає завідуючий відділом пропаганди і агітації.

- Слушна пропозиція, - радіє секретар. - Ви все зрозуміли, товариші художники? Що вам треба, для втілення наших порад у життя?

- На початок тільки приміщення під майстерню. Матеріали у нас є. А далі, коли наберемо сорочку зі шпону, потрібне технічне забеспечення меблевого комбінату, - відповідає Гонтар.

- На золотий обклад ми зробимо ескіз, а все інше, місцева промисловість разом з ювелірами, - додає Чорний.

- Гаразд. Іване Степановичу, знайдіть художникам приміщення під майстерню, - звертається секретар з ідеалогії до чоловіка з місцевої Ради.


Опадає з дерев жовте листя, лягає на мокрий асфальт. Анатолій Чорний під парасолькою поспішає на роботу. Заходить на подвір’я старого двоповерхового будинку, спускається сходами в напівпідвал. Це нова творча майстерня. Юрій Гонтар розпалює дровами плиту.

- Привіт! - подає ліву руку Анатолію Юрій, бо права в сажі.

- Ну що, сьогодні закінчимо набір сорочки? - запитує Чорний.

- Та вже пора, й так більше місяця вошкаємось.

Юрій миє руки над цинковим тазом. Анатолій зливає йому воду з літрової банки. Художники переходять до іншої кімнати. Там вся підлога встелена обрізками з дерева, шматками паперу. На робочому столі лежить сорочка зі шпону з портретом Брежнєва при всіх нагородах, лавровим вінком,стрічкою слави і написом: “Дорогому Леоніду Іллічу Брежнєву від трудящих області”.

- Я порахував шматки шпону в очах, на скулі та надбровній дузі - вийшло за сотню, - каже Юрій.

- З метрової відстані, чистий тобі живопис, - радіє Анатолій. - Мені така робота подобається. Якби не ти, махав би я мордв’яною щіткою чотириста метрів квадратних. Саме у цей час оформлюється ценральний майдан міста до жовтневих свят. Фетісов там за бригадира.

- На майдані заробив би не погано: тисячі півтори, а то й більше. А за цей портрет ми отримаємо на двох двісті карбованців, я розцінки знаю.

- Нічого, Юро, ми своє візьмемо завжди. Давай закінчувати портрет. Ось тут, здається, ми збили малюнок на медалі Жоліо Кюрі.

Гонтар бере лупу і розглядає медаль лауреата міжнародної премії миру.

- Толю, не хвилюйся, Жоліо вийшов з портретною схожістю, просто кут освітлення постійно змінюється, а от коли запресуємо набір на дошку, буде зовсім інша картина. Дорізуй останні літери, бо через деякий час за нами заїдуть.

У вікно майстерні, що торкається землі, видно як біля будинка зупиняється чорна “Волга”. З неї виходить заввідділом пропаганди і прямує в майстерню.

- Добрий день, шановні. Як справи?

- У нас все готово, - вітаються художники.

- А це що таке? - обводить поглядом партійний чиновник стіни, на яких висять малюнки оголеної натури.

- Це вправи з пластичної анатомії художника Іванова. Талановитий академік був. Пам’ятаєте його картину: “З’ява Христа народу”? - запитує функціонера Чорний.

- Не пам’ятаю. А це неподобство - треба зняти. Що, як сам секретар сюди завітає?

- До чого тут розмова про малюнки Іванова, здається Вашому шефу потрібно щось інше, - втручається в розмову Гонтар. - Ось, будь ласка, наша робота, давайте на ній і зосередимось.

- Оце добре, це йому сподобається. Молодці! - дивиться на портрет заввідділом пропаганди і заспокоюється. - Тільки щось складки на обличчі мені видаються різкими.

- Ці жирові складки якраз підкреслюють характер образу, якщо їх прибрати, то буде вже зовсім інша людина, інша особистість, - пояснює Гонтар.

- Тоді поїхали в обком, на нас чекають.


У кабінеті секретаря з ідеалогії на столі сорочка зі шпону. Секретар зосереджено розглядає портрет генсека.

- Ну, що скажеш? - звертається до заввідділом пропаганди.

- Мені подобається, особливо вольові складки обличчя, вони додають мужності характеру, - відповідає той з розумінням справи.

- Ало, меблевий комбінат? - дзвонить по телефону секретар. - Дайте директора... Вас турбують з обкому партії. Зараз до Вас приїдуть товариші з важливим дорученням. Дайте їм зелене світло і не забувайте про відповідальність.


Цех меблевого комбінату. Щойно з під преса зняли дошку з портретом генсека. Юрій Гонтар проводить пальцем по поверхні дошки.

- Чудова робота. Тепер, Толю, відшліфуємо і під лак.

Художники підходять до шліфувального верстата. Кремезна жінка в робочому халаті хвацько кладе великі фанеровані плити під наждачну стрічку, що невпинно обертається, натискує на неї чимось на зразок праски і, через деякий час поверхня відшліфована.

- Тільки, будь ласка, обережно, - подає Юрій робітниці свою дошку.

- Не вперше заміжня, - посміхається та і щосили натискує праскою на стрічку.

Після завершення операції Гонтар дивиться на портрет і жахається: на лобі і всіх світлих частинах шпон стерся до основи, і тепер великі та малі синці прикрашають мужнє обличчя генсека.

- Що робити? - блідніє Чорний.

- Дай подумати хвилинку. Інструмент з нами, шпон теж. Будемо врізати нові шматки прямо в дошку. Така технологія існує, зветься інтарсією, - намагається взяти себе в руки Гонтар.

Художники реставрують портрет і знову віддають на шліфування.

Робітниця хреститься і вже обережно натискує на шліфувальну стрічку. Але знову разчарування: стерлись інші деталі. Зникла медаль Жоліо Кюрі, зірки героя, літери з тексту, пошматувалися стрічки слави. Портрет генсека геть зіпсовано.

- Це не наша провина, --виправдовується головний технолог комбінату. - Ми шліфуємо і поліруємо однорідну деревину, а тут тобі тверді і м’які породи поруч.

- Я ж не вперше виконую подібну роботу і завжди все виходило нормально, - шаленіє Гонтар.


У творчій майстерні інструктор обкому комсомолу Синиця розпалює плиту. Художники безперервно працюють над новим портретом.

- Перервіться, хлопці, хоч на хвилинку, встигнете, - заносить канапки з килькою Синиця.

- Місяць залишається до ювілею, а у нас ще й половини не зроблено, - відмахується Чорний.

- Без деякого спрощення нам не обійтись, - виходить із себе Гонтар. - На біса нам різати текст? З текстом плита схожа на надгробник, а портрет начебто призначається небіжчику на похорони, а не бадьорому генсеку на ювілей, краще граверу написати вітання на футлярі і то зі зворотнього боку. Пишний вінок слави теж не потрібний: імениник не жокей і не переможець автогонок, обійдеться скромною гілочкою лавра.

- Віталику, збігай краще за вином, щось на суху кілька не лізе в горло - пропонує Синиці Чорний.

Той з радістю одягається і вибігає з майстерні.

- Подивись, який я кошлатий горіх знайшов, виріжу його на зачіску та брови, - мовить Чорний.

- Коли здамо цю кляту роботу, давай, Толю, займемось ремонтом майстерні. У мене вже зріють деякі плани, - веселішає Гонтар. - З плити зробимо камін, поставимо шкіряний диван, розпишемо стелю, стіни зашиємо деревом, у вікно вставимо вітраж, з одного боку стінки буде екран світломузики, з іншого фото Мерелін Монро в піднятій повітрям спідниці - ось такою, я бачу вітальню нашої майстерні.

- А дєвочки , будуть?

- Звісно, що будуть. Бо зараз, в такий бедлам як у нас, соромно когось запросити.


Великий прес меблевого комбінату. Пресувальник поміж сталевих плит розкладає дошки, промазані смолкою, вкриває їх листами шпону, натискує кнопку, і важкі сталеві плити, щільно притиснувшись одна до одної, підіймаються в гору. Потім щось шумить, парує. Коли металеві плити знову спускаються донизу, пресувальник знімає зафанеровані дошки.

- Обережно, дуже відповідальна робота, - пояснює робітникові Гонтар.

Пресувальник оглядає портрет з двох боків, потім бере в руки губку і покриває смолкою сорочку з портретом, обережно кладе на калібровану дошку, поруч завантажує плиту преса своїми деталями і натискує кнопку.

Затамувавши подих, художники чекають, поки плити преса підуть донизу. Нарешті, плити опускаються, але портрета ніде не видно: всі дошки, як дошки, а та, на котрій повинен бути портрет, пуста.

- Щось я нічого не розумію, - перелякано дивиться на Гонтара Чорний. - Де портрет?

- Подивись угору і ти все зрозумієш, - байдужим тоном відповідає Гонтар.

Нагорі сорочка з портретом приклеїлась до металевої плити преса.

- Дебіл! Ти якою стороною на дошку портрет поклав? Проклеєною, чи навпаки? - хапає за груди пресувальника Чорний.

Той щось бубнить собі під носа.

- Юро, що нам тепер робити!?

- Вирізати автогеном шматок чавуну з портретом і подарувати генсеку, - гірко посьміхається Гонтар.

Біля пресу збирається керівництво меблевого комбінату. Приїхав і сам секретар з ідеалогії.

- Диверсія! Саботаж! Інакше ваші дії не назвеш, - кричить на директора комбінату партійний бос.- До ювілею Брежнєва лишається десять днів. Рапорт надруковано, золотий футляр готовий, а портрета ще немає...

З надією дивиться художникам в очі.

- Залишається третя спроба, - без особливого оптимізму в голосі мовить Гонтар. - Ми за свою справу відповідаємо.


Засніжена галявина лісу на околиці міста. Між ялинками чоловіче товариство. Анатолій Чорний згортає рукавом куртки сніг з колоди, дістає із валізи провізію. Юрій Гонтар розпалює багаття. Василь Фетісов відкорковує пляшку горілки.

- Васю, синочку, а що ми сьогодні святкуємо? - запитує кремезний Середенко.

- Як що? Юрчин день народження.

- Не зрозумів. У нього ж день народження першого січня, а сьогодні двадцять перше грудня.

- Юрко, поясни народу, чому у тебе дві дати народження? - прохає Фетісов.

- 21 грудня 1949 року, країна як завжди святкувала день народження керманича усіх часів і народів, - починає Гонтар, підкинувши хмизу у вогнище. - І не випадково, що старший уповноважений коопспілки, фронтовик в минулому, Семен Андрійович, тобто мій батько, цього дня перебував у доброму гуморі. Наприкінці дня радість подвоїлась: його дружина народила сина. Часи були важкі, тому на кожного новонародженого за довідкою пологового будинку передбачалась допомога: марселева ковдра, декілька метрів білої мануфактури на пелюшки, трохи манки та сухого молока. Одержавши чарівний пакунок, щасливий батько продовжив свято. Прийшов до тями аж першого січня, коли дружину з сином виписали додому. На запитання матері: “Де довідка, ковдра, пелюшки і як жити далі?”, протверезілий батько не зміг дати належної відповіді. Допомогло керівництво пологового будинку, бо мати працювала у дитячій лікарні і співала в хорі медпрацівників. Малого, що народився 21 грудня під сузіррям Стрільця, списали і виписали нову довідку на немовля, що начебто з’явилося на світ під Новорічною зіркою. У пашпорті значиться, я народжений 1 січня 1950 року.

- Два дні народження - це погано, - замислюється Середенко. - Старі люди кажуть, у такої людини подвійне життя і подвійна доля. Васю, синочку, наливай!

Присутні п’ють за здоров’я новонародженого. Кожен собі нанизує сардельку на шампур, підсмажує на вогнищі.

- А чим скінчилась ваша епопея з портретом генсека? - запитує Василь Фетісов.

- За два дні до ювілею ми скінчили роботу. Вийшов чудовий портрет, майже шедевр, не гірший від Мильниківського Леніна на сцені Палацу з’їздів. Нічого зайвого, граничний відбір: тінь, напівтон, світло, - відповідає Чорний.

- Толя дуже вдало використав малюнок самого дерева: вставив сучка в медаль лауреата премії миру, а вийшов точнісінький профіль Жоліо Кюрі, - додає Гонтар.

- Я теж на центральний майдан міста, завбільшки в три поверхи, малював портрет Брежнєва, так якийсь дивак з обкому, порадив мені підкреслити вольові складки обличчя. Хтось чув про таке? - пробує на смак підсмажену сардельку Середенко.

Юрій з Анатолієм голосно регочуть.

- А що з меблевим комбінатом? - знову запитує Фетісов.

- Стоїть собі, як і стояв. План дають, а меблів в магазинах не видно, - бадьоро розповідає Анатолій. - Третій портрет і в них вийшов вдало. Працювали всю ніч. Вранці вставили портрет у футляр, і полетів перший секретар обкому в Москву, привітати генсека. Кажуть, що для подарунків створено спеціальний музей.

- А як оцінила вашу працю худрада? - запитує Середенко.

- Сто вісімдесят за портрет, плюс п’ятьдесят за картон. Правда, комсомол пообіцяв дві безкоштовні путівки закордон на відпочинок.

- Я теж за свого одержав сто вісімдесят, але без подорожі - зітхає Середенко.

- Щось ми все про роботу та про гроші, краще давайте, хлопці, вип’ємо за любов, та поговоримо про дівчат, - підіймає свій стакан з горілкою Гонтар.

- Дійсно, давайте хоч поговоримо, якщо на інше не здатні, - посьміхається в пшеничні вуса Чорний.


Перший по-справжньому теплий день кінця квітня. Прозорі тіні від дерев випромінюють фіолет. Юрій Гонтар виїзджає на мотоциклі з подвірря майстерні. На багажнику етюдник. Переїхавши перехрестя, попереду себе Юрій бачить дівчину, що крокує вулицею. Мотоцикл збавляє хід. Водій вирівнює червону “Яву” з дівчиною і декілька метрів їде поруч з нею.

- Привіт, Тетяно! Що це ти не звертаєш уваги на транспорт? Це ж небеспечно!

Дівчина зупиняється, дивиться на хлопця у шкірянці, джинсах і червоному шоломі. Під затемненим забралом його обличчя не видно, тільки борода чорніє.

- Хто ти, я не пізнаю тебе?

Гонтар підіймає забрало, і на дівчину дивляться сіро-зелені очі.

- Це ти, Юрчику? Тебе й справді не впізнати: змужнів, циганську бороду завів, та й давненько вже не бачились.

- А ти, все ж така красуня!

- Мерсі за комплімент. Ти, я бачу, на пленер зібрався. Візьмеш мене з собою, як колись, чи це тепер не можливо?

- Ні, все можливе, сідай.

- А що писати збираєшся?

- Я традицій не змінюю, пишу ті самі три відповідності: землю, воду, небо - кращого бути не може. Ні, брешу, краще за все - твій портрет, вписаний в ці відповідності.

- Мовчи, облеснику.

Тетяна одягає другий шолом, поправляє русяве волосся, сідає позаду Юрія, обхопивши його руками. Мотоцикл рушає з місця...


Чиста поверхня тихого озера одним краєм підходить до дубового лісу і відзеркалює у воді дерева і небо так, що з’являється ілюзія безмежності, і тоді здається, що синє озеро вгорі, а блакитне небо, навпаки, - внизу. Саме цей пейзаж захоплює художника. Юрій працює швидко і зосереджено. Тетяна сидить поруч на його шкірянці, доплітає вінок із жовтих кульбабок і накладає собі на голову.

- Ну, як я тобі?

- Чудово! Стань, будь ласка, перед полотном.

Деякий час Юрій примружено дивиться на Тетяну, вона посьміхається йому.

- Я ще подобаюсь тобі?

- Ти завжди мені подобалась, а сьогодні особливо. Яке прекрасне єднання жовтого з блакитним! - кидає пензля на палітру Юрій, піднімає вгору брудні від фарби руки, наближає обличчя до дівчини і легенько цілує в уста.

- Дуже романтично! - не встигає отямитись Тетяна. - А ти знаєш, заводить.

- Дивно, раніше мистецтво тебе не збуджувало.

- Тому я більше не працюю декоратором у театрі.

- А де ж ти зараз трудишся?

- Там же, в театрі, тільки тепер, після закінчення студії, я стала актрисою. Правда, поки що граю в епізодах та на підтанцьовках, але потенцію в собі відчуваю.

- Я теж, - кидається витирати руки ганчіркою Юрій.

- Що ти, Юрко, надумав? Не тут же? Закінчуй етюд, поїхали в місто, я тебе так відразу не відпущу, раз зустрілися, - якось звабливо дивиться на Юрія Тетяна.


Творча майстерня. Юрій розпалює вогнище в каміні. Тетяня роздивляється інтер’єр вітальні.

- Гарно тут у тебе, наче десь на Заході: стеля розписана, шкіряний диван, вітраж, стіни з дерева, світломузика.

- Це ми з напарником у січні влаштували канікули і зробили такий собі затишок. Набридло в бедламі працювати.

- А Мерелін Монро звідки така?

- З іноземного часопису перезняв.

Юрій ставить на журнальний столик плетені лозою кошики з яблуками та цукерками, кладе льняні серветки, протирає рушником кришталеві келихи, відкорковує шампанське.

- Оце так сервіс! - бере в руку келих з шампанським Тетяна. - Давай, Юрчику, вип’ємо за зустріч.

- За несподівану і приємну зустріч, - піднімає свій келих Юрій.

- А пам’ятаєш наше перше стрічання? Ти тоді зайшов до нас у цех декорацій, запитав головного художника. Тобі сказали, що треба зачекати. “Гаразд, я зачекаю”, - відповівв ти стомлено, безцеремонно ліг на тапчан і заснув. А коли прокинувся, я була в цеху одна і ти запропонував мені лягти поруч, бо, начебто, у мене теж був стомлений вигляд.

- І ти лягла?

- Ні, поки я міркувала, з’явився головний художник театру і ви кудись пішли.

- Такого не пам’ятаю, мабуть справді був стомлений. Зате пам’ятаю як ми кохались з тобою на підвіконні: ти трималась руками за бронзові ручки рами, а я весь час хвилювався, щоб не вибити шибки.

- Вульгарний тип і хуліган, - сміється Тетяна.

У каміні потріскують дрова.

- Щось стало спекотно, - каже Тетяна. - Я роздягнусь. Не заперечуєш?

Юрій схвально хитає головою. Дівчина знімає светра.

- Можеш і сукню зняти. Давай підсоблю.

Тетяна підходить до Юрія, а той руками хапає краї спідниці на стегнах і тягне догори. Тугий пасок спідниці чіпляється за ліфчик і стягує його з грудей на шию дівчині. Поки Тетяна намагається звільнити голову від сукні, губи Юрія вже стискають рожевий сосок.

- Ну й прудкий же ти, Юрко. Не поспішай, облиш пестити, спочатку намилуйся моїм тілом, - злегка відштовхує хлопця і під музику “Боні М” починає крутити сідницями фігури вищого пілотажу.

Чорні колготи щільно обтягують стрункі ноги, стегна і живіт танцівниці, а світле волосся переплітається з оголеним торсом. Під спалахи світломузики Юрію здається, що чорна і біла половини дівчини танцюють окремо між собою. Коли музика замовкає, Тетяна стрибає на диван і завмирає у неймовірній позі.

- Залишайся в такому ракурсі! - вигукує Юрій, приносить із сусідньої кімнати фотоапарат і знімає оголену модель. - Такому фото навіть “Плейбой” позаздрить.

- А тепер ходи до мене, - протягує руки назустріч Юрію Тетяна.

Хлопець хутко знімає ковбойку і опиняється в обіймах дівчини...

... Коханці лежать на дивані, дивляться в стелю.

- Синя стеля з краплинами позолоти - наче зоряне небо, класно придумано, - каже Тетяна, - А якби вона була дзеркальною, я б стежила за твоїми рухами... Так не хочеться йти додому... Уявляєш, сусіда з верхнього поверху, звечора вмикає якусь диявольську машину і нам з мамою всю ніч сниться суцільна чортівня, а на ранок болить голова.

- А ви зробіть собі ковпаки зі срібної фольги і з’єднуйте наніч ноги мідним дротом з батареєю опалення, одним словом - заземляйтесь, повинно допомогти, - радить жартома Юрій.


Місто готується до Першотравня. Повною ходою провадиться реконструкція головної площі. На палаці вісімнадцятого сторіччя з вежею, годинником і двома баштами з флюгерами, будівельники зрівнюють стіни під одну п’ятиповерхову споруду і обкладають її плиткою-кабанчиком. Інша бригада демонтує з фонтанів, розташованих по обидва боки площі, барочні статуї жартівливих хлопчаків.

Анатолій Чорний і Василь Фетісов, під керівництвом головного архітектора міста, автора грандіозного проекту перебудови старого центру, кладуть мозаїку на дно нових фонтанів з бетону і нержавіючої сталі.

- Васю, мені здається, що у нас риби виходять дуже хижими, - вказує Анатолій на щойно викладене кахелем зображення.

- Я бачу. Це через обмежену палітру. Трьома кольорами важко визначити фауну моря. Викладай спрута червоним, а риби нехай будуть чорними в білу смужку. А може навпаки?

До художників підходить завідуючий відділом пропаганди обкому партії, той сами