Реферат: Міністерство внутрішніх справ україни

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ


На правах рукопису


ТОКАРСЬКА АНТОНІНА СЕМЕНІВНА

УДК 340.12


ПРАВОВА КОМУНІКАЦІЯ В КОНТЕКСТІ ПОСТКЛАСИЧНОГО ПРАВОРОЗУМІННЯ


Спеціальність 12.00.12 – філософія права


Дисертація на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

за спеціальністю 12.00.12 – філософія права


Науковий консультант

ГВОЗДІК ОЛЕГ ІВАНОВИЧ,

доктор філософських наук,

професор


Львів – 2008

З М І С Т


ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ ………………………………… 4
ВСТУП………………………………………………………………….. 5

РОЗДІЛ 1

^ КОМУНІКАТИВНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ПРАВА ТА
СПРЯМУВАННЯ ПРАВОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ ……………… 16

Переосмислення сутності права в епоху демократичних
перетворень суспільства ………………………………………….. 16

Становлення концептуальних засад правової комунікації……. 53

Основні напрями сучасних досліджень комунікативної
природи права та правової комунікації………………………… 84

Професійно-правова комунікація та масова правосвідомість у процесі побудови правового суспільства………………………………… 106

Висновки до розділу 1 …………………………………………………… 124


РОЗДІЛ 2

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ КОМУНІКАТИВНИХ ПРОЦЕСІВ У СФЕРІ ПРАВОВІДНОСИН................................... 127

2.1 Комунікативні бар’єри у реалізації законних інтересів особи:

причини виникнення та шляхи подолання……………………… 127
2.2. Стан та перспективи розвитку законодавчих основ правової комунікації………………………………………………………… 153
2.3. Теоретичне моделювання професійної комунікації як методологічна

основа нормотворення в галузевому комунікативному праві…… 184

Висновки до розділу 2 ………..…………………………………..… 214


РОЗДІЛ 3

^ ПРАВОВІ ЗАСОБИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ

КОМУНІКАТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В СИСТЕМІ ПРАВОПОРЯДКУ.. 216

3.1. Поняття та критерії ефективності правової комунікативної

діяльності…………………………………………………………… 216

3.2. Комунікативні стратегії пошуку консенсусу та правове

врегулювання екстремальних ситуацій…………………………… 243

3.3. Правові комісиви і моральна відповідальність за

емоційно-психологічний стан особи та юридичну безпеку під час

комунікації діалогічного типу ……………………………………. 269

Висновки до розділу 3 ……………..…………….……………………… 297


РОЗДІЛ 4

ЗАСОБИ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ ЯК ФАКТОР УДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОЇ КОМУНІКАТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ……………….. 299

4.1. Правовий аспект масової комунікації та його специфіка в сучасному інформаційному суспільстві………………………………………… 299

4.2. Суперечності в підходах до нормативізації масової правової комунікативної діяльності та способи їх вирішення..……..…..……..……………............................................... 311

4.3. Правове регулювання комунікативних відносин у сфері використання новітніх інформаційних технологій.............................................…. 348

Висновки до розділу 4 ……………..…………….……………………….. 367


ВИСНОВКИ…………………………………...…………………………… 370


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……..………………………….. 378


^ ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ


ДАІ – державна автомобільна інспекція

ДТП – дорожньо-транспортна пригода

ЕЕР – емоційно-експресивні реакції

ЄКПЛ – Європейська конвенція прав людини

ЗДПЛ – Загальна декларація прав людини

ЗМІ – засоби масової інформації

ЗМК – засоби масової комунікації

ККУ – Кримінальний кодекс України

КПД – комунікативно-правова діяльність

КН – комунікативний намір як компонент правопорушення

КПК – Кримінально-процесуальний кодекс України

КУ – Конституція України

МВС – Міністерство внутрішніх справ

НБУ – Національний банк України

ОВС – органи внутрішніх справ

ПАРЄ – Парламентська Асамблея Ради Європи

РІУС – реальне інвективне уживання слів

СВІ – ступінь вияву інвективності

СД – семантичний диференціал


Вступ


У сучасних умовах, у період розбудови демократичної, правової Української держави переосмислення змісту права та пов’язаних з його реалізацією видів суспільної діяльності й правовідносин у контексті комунікативної філософської парадигми, безперечно, є актуальним з точки зору цілої низки науково-теоретичних та практичних аспектів.

По-перше, теоретична потреба такого аналізу зумовлена кризою класичного раціоналізму, зорієнтованого на підпорядкування реальності певним „гармонізуючим” принципам та схемам, котрі розглядались або як апріорні ідеї самого розуму, або ж як трансцендентні властивості самих речей, з якими мають узгоджуватися людські взаємовідносини. Відповідним чином, домінувальною тенденцією в сучасній світоглядно-методологічній сфері стало зміщення акценту: від спроб „підлаштування” дійсності під певну „універсальну схему” – до пошуку форм оптимальної взаємодії досліджуваних предметів, властивостей та процесів. В аспекті цієї концепції суспільні закони доцільно розглядати з точки зору збалансування людських стосунків – комунікації, що є витоком формування та об’єктом застосування права. При цьому останнє фігуруватиме вже не як безапеляційна владна воля законодавчого суб’єкта, а як онтологічна резольвента інтерсуб’єктивної взаємодії.

По-друге, в теоретичній правовій науці нині існує ряд проблем узгодження та застосовності загальної теорії комунікації і так званої універсалістської макроетики до правової діяльності як такої та до ряду її сфер – зокрема (оскільки дієвість загальнокомунікативних принципів тут ускладнюється нормативними, адміністративними, державними і політичними та іншими чинниками, що здатні скласти противагу вищеназваним принципам).

По-третє, в плані окреслених дослідницьких напрямів виникає цілком закономірне питання щодо залежності комунікативних процесів та способів їхньої організації від соціально-економічних, психологічних, аксіологічних, етичних, лінгвістичних та інших соціокультурних факторів.

По-четверте, оптимізація регулювання суспільних відносин у сфері комунікації потребує створення єдиної системи комунікативного права, яка, на жаль, поки що відсутня.

По-п’яте, назріла ціла низка проблем правового регулювання та вдосконалення правової масової комунікативної діяльності з метою реалізації практично-прикладної (праксеологічної) функції (йдеться про труднощі, викликані: з одного боку, орієнтацією на зняття комунікативних бар’єрів і максимальне розширення свободи комунікації, а, з іншого, – потребою в обмеженні цієї свободи в інтересах слідства, конфіденційності тощо).

Не продовжуючи переліку аспектів актуальності обраної теми дисертаційного дослідження, відзначимо доцільність пошуку комунікативних механізмів виникнення, розвитку, функціонування права, а також шляхів удосконалення його реалізації засобами правової комунікативної діяльності. Адже в такому ракурсі проблема синтезу теорії права та теорії комунікації досі не розглядалася, в той час як, на нашу думку, саме цей аспект даної проблеми передбачає найбільш широкий діапазон можливостей в плані узгодження організаційних та функціональних характеристик правового регулювання з сучасними трансформаціями суспільного буття.

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.11.2002 р. № 649-р „Про затвердження Концепції реформування наукової та науково-технічної діяльності в системі органів внутрішніх справ” (щодо використання сучасних інформаційно-психологічних технологій у діяльності ОВС і проведення міжгалузевих досліджень на стику юридичних та інших наукових галузей знань), „Пріоритетними напрямами наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення, впровадження в практику діяльності ОВС на період 2004-2009 рр.”, а також темою досліджень кафедри теорії й історії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ „Методологія вивчення державно-правових явищ, філософії права, стану і перспектив розвитку ОВС України” (шифр роботи 0113; державний реєстраційний номер 0106U003648).

^ Ступінь наукової розробки проблеми. Питання, яким присвячено пропоноване дисертаційне дослідження, аналізуються в сучасній науковій літературі переважно у контексті таких дослідницьких напрямів. Загальна теорія комунікації знайшла висвітлення у роботах К.-О. Апеля, Д. Бьолера,
В. Гьосле, Г. Йонаса, В. Кульмана, А. Макінтайра, А. Піппера, Д. Пітерса,
Дж. Роулза, Р. Рорті, П. Ульріха, К. Ясперса та ін. Вчені аналізують логіко-філософські підвалини комунікативної організації суспільства, що зумовлюють загальнолюдські цивілізаційні цінності. Останні при цьому мають визначати суспільно-природну основу будь-якої нормативної регуляції людської спільноти.

Водночас, підкреслимо, даний підхід потребує конкретизації в плані специфіки сфер здійснення комунікативних процесів та суспільно-культурних факторів, що впливають на характер та спрямування цих процесів. Тому вищезгаданий аналітичний напрям доповнюється також філософсько-правовими, соціологічними та психологічними дослідженнями комунікації, представленими у працях В. Бачиніна, С. Борисньова, А. Бруд­ного, Л. Буєвої, В. Іванова, А. Козловського, М. Костицького, С. Кримського, С. Максимова, В. Моісеєва, Ю. Оборотова, А. Полякова, В. Табачковського, І. Честнова та ін.

Аналізу проблем побудови комунікативного права присвячені наукові праці Є. Вартанової, В. Грищенка, В. Павловського та ін.

Науково-теоретичну основу у вивченні правових основ комунікативної діяльності правників становлять насамперед дослідження у галузі правової культури і правосвідомості відомих учених: В. Бабкіна, К. Бєльського,
П. Баранова, О. Братасюк, В. Бурмистрова, О. Гвоздіка, Н. Граната,
В. Головченка, О. Зайчука, В. Зеніна, Г. Злобіна, Є. Зорченка, В. Казьміренка, Л. Казьміренко, В. Камінської, Д. Керімова, М. Козюбри, В. Копейчикова,
В. Котюка, В. Кудрявцева, О. Лукашової, М. Матузова, Г. Маркової,
О. Манохи, С. Назаренко, В. Оксамитного, Г. Остроумова, Д. Потопейка,
І. Разумовського, А. Ратинова, М. Рейснера, Р. Русинова, В. Сальникова,
В. Сапуна, Н. Соколова, О. Семітка, В. Сирцева, Р. Сафарова, С. Сливки,
О. Татаринцевої, О. Тихомирова, Л. Удалової, Є. Федика, В. Щегорцева,
Л. Явича, Б. Яковлєва. Культурологічні, аксіологічні, етичні та лінгвоюридичні аспекти комунікації стали об’єктом досліджень Ф. Бацевича, Є. Бистрицького, Є. Галяшиної, А. Гайди, Н. Голєва, Т. Грушевської,
С. Зархіної, А. Садохіна та ін. Втім, комунікативна концепція права розробляється поки що досить незначною кількістю авторів, серед яких можна назвати, зокрема, Ю. Ґабермаса, Н. Лумана, Д. Нелкена,
Ю. Оборотова, А. Полякова, П. Рабіновича, Марка ван Хоека, І. Честнова.

Істотною прогалиною у розглядуваній царині досліджень залишається, на наш погляд, аналіз специфіки, кардинальних проблем, правового регулювання та шляхів удосконалення комунікації у сфері правовідносин і діяльності органів правопорядку, у т. ч. за допомогою сучасних інформаційно-комунікативних технологій, системи Інтернет та інших засобів масової комунікації. До того ж, ця комунікативна діяльність потребує вивчення в контексті функціонування суспільства як динамічного системного утворення, що самоорганізується через комунікативну регуляцію. Зазначений зріз проблеми поки що залишається поза увагою дослідників.

Отже, актуальність, складність, дискусійність та недостатність вивчення багатьох моментів окресленої проблематики і зумовили вибір теми даної роботи.

^ Об’єктом дослідження є сфера суспільних відносин, пов’язана із комунікативною діяльністю системи інституцій правопорядку у контексті посткласичного праворозуміння.

^ Предмет дослідження – суть і закономірності функціонування комунікативної діяльності та її правове регулювання з позицій сучасної організації правовідносин.

Основною метою дослідження є визначення ключових напрямів оптимізації регулювання правової комунікативної діяльності та їх комплексне філософсько-правове обгрунтування на підставі тих базових механізмів міжсуб’єктних інтеракцій, що лежать в основі генерування сучасного права.

Досягнення даної мети передбачає виконання чотирьох груп завдань:

проаналізувати суспільно-буттєві, гносеологічні, антропологічні та ціннісні виміри права, що спричинили радикальні зміни у розумінні сутності права на етапі нинішніх демократичних трансформацій суспільства, а також окреслити концептуальні засади та основні напрями сучасних досліджень комунікативної природи права і правової комунікації як фактора формування правосвідомості;

дослідити низку основних проблем, пов’язаних із законодавчими основами і правовим регулюванням комунікативних процесів у сфері правовідносин, та розробити й систематизувати теоретико-методологічні засоби їхнього вирішення;

визначити критерії і чинники підвищення ефективності комунікативної діяльності в системі функціонування органів правопорядку та сформулювати авторські пропозиції щодо напрямів її інтенсифікації правовими засобами.

з’ясувати особливості правової комунікативної діяльності через ЗМК і новітні інформаційні технології та орієнтири вдосконалення її нормативних підвалин.

Виконанню цих завдань присвячено, відповідно, чотири розділи дисертації, які (через значно широкий за обсягом та багатоплановий у змістовному відношенні об’єкт) охоплюють лише принципово важливі, на наш погляд, аспекти комунікації у праві.

^ Методи дослідження – використані як загальнонаукові, так і філософсько-концептуальні та спеціальні методи дослідження. Методологічним підґрунтям є основи загальної теорії пізнання, зокрема діалектичний метод наукового пізнання явищ дійсності в їх розвитку та взаємозв’язку (для встановлення взаємозв’язку і динаміки взаємодії державно-правових інституцій у комунікації). Використані також: філософсько-антропологічний метод (для вивчення біосоціальної природи особи та її вияву у суспільних відносинах); герменевтико-лінгвістичний метод (для дослідження механізмів актуалізації комунікативно-правових феноменів крізь призму загальних принципів перцепції та інтерпретації мовних елементів). Метод системно-структурного аналізу застосовувався для встановлення узгоджених змін, запропонованих до нормативно-правових актів, що стосуються комунікативної діяльності, як елемента національної правової системи та правової системи міжнародного рівня. З позицій порівняльно-правового методу в роботі аналізуються наукові підходи до визначення оптимальних напрямів правового регулювання комунікативних відносин. Історико-генетичний метод слугував для аналізу еволюції філософсько-правових засад професійної правової комунікації; метод експертних оцінок та міждисциплінарний метод – аналізу комунікативних дій правників у кризових умовах, метод системно-структурного узагальнення – у теоретичному моделюванні комунікативних процесів та виробленні концепції комунікативного забезпечення юридичної діяльності; соціологічні методи: метод тестування – для встановлення рівня ефективності правової комунікації, метод анкетування та інтерв’ювання – при апробації критеріїв оцінки взаємодії різних типів комунікантів, встановленні сутнісних характеристик правової комунікації та окресленні діапазону можливих шляхів її удосконалення. Як метод з-поміж предметних філософських систем знань використана комунікативна теорія Ю. Габермаса.

^ Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше:

досліджено механізми координації між комунікативними витоками права та його зворотним впливом на суспільну комунікацію через систему організації правовідносин;

узагальнено й систематизовано концептуальні засади правової комунікації як одного з основних чинників формування громадянської демократичної правосвідомості;

обгрунтовано ідею створення та сформульовано загальні принципи й кардинальні спрямування розробки системи комунікативного права як самостійного інституту, призначеного для регулювання як відповідних суспільних відносин, так і діяльності органів державної влади та правопорядку щодо забезпечення права на комунікацію;

запропоновано авторський теоретико-модельний підхід до пошуків вирішення проблеми оптимізації нормотворення й правового регулювання в галузевому комунікативному праві, що регламентує професійно-юридичну та правоохоронну діяльність;

розроблено систему критеріальних вимірів ефективності правової комунікативної діяльності з позиції інтегративної оцінкової матриці, що поєднує в собі аксіологічний, семіотичний та герменевтичний аспекти результативності даної діяльності;

сформульовано методику визначення протиправного характеру комунікативних дій та міри відповідальності, передбачуваної негативними наслідками, котрі вони справляють на емоційно-психологічний стан особи.

Поряд з відзначеними вище результатами подальшого розвитку в роботі набули:

обгрунтування положення про те, що в контексті демократичного суспільства сутнісний зміст права переосмислюється у напрямі його визначеності не стільки владно-вольовими мотивами, скільки тими комунікативними механізмами, що лежать в основі творення нормативних начал суспільної належності;

систематизація сучасних досліджень комунікативної природи права та визначення специфіки правової комунікації;

окреслення пріоритетних спрямувань професійно-правової комунікації в плані її конструктивного впливу на масову правосвідомість у процесі побудови правового суспільства;

виявлення та дослідження ряду типових комунікативних бар’єрів у реалізації законних інтересів особи, а також узагальнення причин їхнього виникнення та шляхів їх подолання;

формулювання, систематизація та взаємоузгодження законодавчих основ правової комунікації;

визначення способів підвищення ефективності правової комунікативної діяльності та засад раціоналізації її унормування;

накреслення комунікативних стратегій пошуку консенсусу та правового врегулювання ситуацій екстремальної конфліктності;

виявлення принципових механізмів координації правових комісивів і факторів моральної відповідальності за емоційно-психологічний стан особи та юридичну безпеку під час діалогічної комунікації;

пропозиції стосовно побудови симетризованої комунікативної моделі організації відносин між правоохоронними органами та населенням;

характеристика правового аспекту масової комунікації та тих його особливостей в сучасному інформаційному суспільстві, котрі належить враховувати при нормативізації і регулюванні комунікативних відносин даного типу;

розробка методологічних засад та пропозиції щодо системи заходів, спрямованих на удосконалення правової комунікативної діяльності шляхом застосування засобів масової комунікації;

законодавчі основи та правові механізми регулювання комунікативних відносин у сфері використання новітніх інформаційних технологій;

^ Теоретичне значення одержаних результатів. Теоретичне значення пропонованого дослідження полягає передусім у розвитку комунікативної концепції права як різновиду посткласичного праворозуміння. Розроблені в дисертації методологічні підходи та теоретичні моделі є засобами вирішення низки наявних суперечностей між суб’єктивістськими та об’єктивістськими підходами до тлумачень сутності права, механізмів утворення та реалізації правових смислів. Крім того, отримані результати дозволяють раціоналізувати теоретико-правові основи комунікативної діяльності на підставі виявлених критеріїв її ефективності та факторів удосконалення.

^ Практичне значення проведеного дослідження виявляється в можливості використання його висновків та пропозицій для удосконалення законодавчої бази у регулюванні правових комунікативних відносин, а також для оптимізації професійної, у тому числі масової правової комунікативної діяльності. Нарешті, вони можуть бути використаними в навчальному процесі при читанні нормативних курсів з філософії права, теорії, історії держави і права, конституційного та інших галузей права, професійної етики, професійно-психологічної підготовки працівників правоохоронних органів.

^ Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана та обговорена на кафедрі теорії та історії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ. Основні положення роботи доповідалися на міжнародних і регіональних науково-практичних конференціях: „Комунікативна компетентність правників та їх зв’язки з громадськістю” (Львів, 15-16.05.2003), науково-теоретичних конференціях: „Майбутнє працівників правоохоронних органів, юристів крізь призму проблем іміджології” (Львів, 13.03.2002), „Актуальные проблемы вербальной коммуникации: язык и общество” (Київ, 24.02.2003); „Соціальні проблеми сучасного державотворення та їх вплив на правоохоронні органи України” (Львів, 07.11.2003); „Проблеми й напрямки формування світогляду майбутніх працівників органів внутрішніх справ та забезпечення прав і свобод людини: Міжнар. наук.-практ. конференція, (Запоріжжя, 11-12.12.2003); „Структура представления знаний о мире, обществе, человеке: в поисках новых смыслов: Междунар. семинар (Луганск–Цюрих–Женева, 2003); „Право і лінгвістика: ІІ міжнар. наук.-практ. конференція, (Сімферополь–Ялта, 23-26.09.2004); „Органи внутрішніх справ у період розбудови держави та громадянського суспільства в Україні: філософсько-правове осмислення” (Львів, 27.02.2004); міжнародній науково-практичній конференції „Римське право: минуле і сьогодення” (Одеса, 12.05.2004), міжнародних науково-практичних конференціях: „Теоретико-прикладні проблеми протидії організованій злочинності та злочинам терористичної спрямованості” (Львів, 08-09.04.2005); „Актуальні проблеми протидії економічній злочинності, тінізації та корупції в умовах формування ринкової економіки в Україні” (Львів, 30.09.2005); „Кримінальний кодекс України 2001 року: проблеми застосування і перспективи удосконалення” (до 5-ї річниці прийняття КК України) (Львів, 07-08.04.2006); „Делінквентна поведінка дітей та молоді: сучасні технології протидії” (Одеса, 31.03. - 01.04.2006); „Теоретико-прикладні проблеми протидії організованій злочинності та злочинам терористичної спрямованості” (Львів, 07-08.04.2006); науковій конференції „Юридичний процес як основа механізму правового регулювання в Україні” (Львів, 27.05.2005); науково-практичних семінарах: „Проблеми застосування інформаційних технологій, спеціальних технічних засобів у діяльності ОВС, навчальному процесі, взаємодії з іншими службами” (Львів, 02.12.2005), „Відомча освіта МВС в умовах незалежності Української держави: проблеми і перспективи” (Львів, 25.03.2005); „Мова і право: актуальні проблеми та перспективи розвитку” (Львів, 20.10.2006); засіданнях „круглого столу”: „Підвищення професійного рівня працівників органів внутрішніх справ в умовах формування правової держави” (Львів, 30.01.2004); „Українська мова в юриспруденції: стан, проблеми, перспективи” (Київ, 11.11.2004), „Лінгвістична практика судових органів” (Львів, 06.05.2005), „Європейські інтеграційні процеси і трансформація права на постсоціалістичному і пострадянському просторі” (Київ, 23-24.09.2005); „Комунікативна компетентність юриста: вербальна та невербальна комунікація: лінгвістичний та психологічний аспекти” (Львів, 19.10.2007), „Філософські, методологічні та психологічні проблеми права” (Київ, 26.01.2008), „Державотворення та правотворення в Україні: проблеми та перспективи” (Львів, 02.03.2008).

Розділ 1


комунікативна інтерпретація права
та спрямування правової комунікації


У межах даного розділу передбачається, насамперед, окреслення змісту тих парадигмальних змін у підходах до тлумачення самої сутності права, що були спричинені наразі домінуючими тенденціями демократизації суспільно-політичного життя; адже ці зміни помітно позначаються на усіх рівнях та ланках системи правового регулювання (підрозділ 1.1). Через те, що згадані тенденції пов’язані із становленням пріоритетності ідей та цінностей права, особливої ваги набуває проблема визначення шляхів та засобів їхнього утвердження в громадянській правосвідомості. Зокрема, одним із найбільш ефективних каналів такого впливу на формування останньої є, на наш погляд, сфера правової комунікації, генеза концептуальних засад якої буде предметом підрозділу 1.2. Далі аналізуватимуться основні спрямування фундаментальних досліджень з цих питань у сучасній філософсько-правовій літературі, що дасть змогу визначити авторські позиції щодо пошуку оптимальних варіантів їхнього вирішення (підрозділ 1.3). Зрештою, виявивши особливості філософсько-правового усвідомлення комунікативної природи права та правової комунікації, спробуємо сформулювати методологічні основи вивчення специфіки професійної комунікативної діяльності й механізмів її впливу на масову правосвідомість у процесі побудови правового суспільства (підрозділ 1.4).


^ Переосмислення сутності права в епоху демократичних перетворень суспільства

На відміну від класичної науки, що ґрунтувалася на уявленні про сутність речей як певну абсолютну, незмінну та позасуб’єктивну даність, з якою мають узгоджуватися будь-які людські міркування та практичні дії, сучасна – посткласична – наука заснована на зовсім іншій парадигмі раціональності. Справа в тому, що дійсність людського буття у світі переконує, по-перше, в неможливості мати абсолютно незалежного від суб’єкта знання про світ, по-друге – в “людиномірності” будь-якого виду людської діяльності (тобто її прагненні узгодженості з сутнісними вимірами самої гуманістичної природи) і, по-третє, у тому, що ця “людська сутність” не є чимось передзаданим та позачасовим, а створюється самою людиною в процесі її суспільно-культурної самореалізації. Відповідним чином, можна стверджувати, що разом з історичною еволюцією сутнісної природи людини трансформуються і її уявлення про свободу та справедливість як онтологічні підвалини права. А, отже, сутність останнього щоразу переосмислюється в залежності від того, наскільки воно перестає відповідати домінуючим формам виявлення та реалізації суб’єктивної свободи в суспільстві.

Як відомо, першопочатково інститут права формувався як засіб забезпечення того суспільного порядку, без якого людське буття було б приреченим на довічну хаотизацію, в межах якої діє лише ситуативне “кулачне право сильнішого”. При цьому будь-який діапазон індивідуальної свободи, створюваний таким чином, руйнується при стиканні з більшою силою і тому не може мати жодних гарантій. З розвитком же інституцій державності, дотримання нормативно-правових обмежень гарантується чинним законом та забезпечується відповідним апаратом примусу. Однак подальша еволюція форм державної влади призвела до своєрідної інверсії ролей: держава із засобу реалізації права в суспільстві поступово перетворилася на єдиновладного правосуб’єкта, трансформувавши тим самим право із цільової ідеї на засіб здійснення владних інтересів.

Ця невідповідність між сутністю та існуванням права, власне, й призвела до тих глобальних демократизаційних тенденцій, що стали головною ознакою суспільно-політичного життя сучасного світу. Наразі стало очевидним, що подальший поступ людської цивілізації вже не є можливим без радикального переосмислення сутності права у напрямі врахування не тільки інтересів держави, але й насамперед тих основних прав людини й громадянина, що роблять їх рівносуб’єктними з державою. Для цього необхідно здійснити ряд істотних методологічних реформацій у теоретико-правовій сфері, котрі б дозволили отримати засоби виявлення ключових орієнтирів правової належності в самому середовищі міжлюдських відносин. В даному плані актуалізуються дослідження в галузі комунікативних підходів до вивчення природи права та способів його реалізації. Адже саме в надрах суспільної комунікації створюються ті онтологічні взаємообмеження суб’єктивних свобод (з адекватними їм мірами взаємної відповідальності), котрі, врешті-решт, втілюються в ідеях та цінностях права, що мають визначати фундаментальні орієнтири позитивізованого закону.

Усвідомлення цих обставин змушує відмовитися від класичної парадигми праворозуміння, в межах якої загострилися суперечності між правовим об’єктивізмом та правовим суб’єктивізмом, між онтологічними та деонтологічними школами (що поляризувалися відповідно до постулювання “фактично-реальної” чи “нормативно-ціннісної” основи правових смислів), а також між позитивістською та юснатуралістичною гілками теорії та філософії права. Виходячи ж із комунікативного підгрунтя права, створюється можливість подолання згаданих суперечностей шляхом “інтерсуб’єктивізації” природи останнього, що робить незвідною цю природу ні до “суто онтологічних фактів”, ані до “виключно деонтологічних норм”. До того ж, глобалізація суспільних відносин та динамізм сучасного суспільно-політичного життя спричиняють почастішання критичних періодів у сфері його правового регулювання. Адже чим складнішими та масштабнішими є зміни в організації та ціннісних орієнтирах суспільства, тим гострішою є невідповідність між мобільним соціально-онтологічним контекстом та консервативними за своєю природою механізмами його правової регуляції. Відповідно, збільшується частота випадків, пов’язаних із стимулюванням потреби в переосмисленні природи права.

Система цінностей, що донедавна (у радянський період і навіть у ранній пострадянський) ще була інтегративно-організуючими началами життя, надавала йому гуманістичної спрямованості та осмисленості, втратила свою стійкість та переконливість. На відміну від попередніх цивілізацій, що загинули або вступили в фазу стагнації від недосконалості принципів суспільної організації, причина сучасних кризових явищ в дещо іншому – суб’єкт потрапляє в конфліктні зв’язки у взаємовідносинах з державними інституціями, його інтереси все частіше визначаються інститутом держави як несумісно-конфліктні з потребами останньої.

Реальну небезпеку для суспільства становить подекуди і деструктивна діяльність людини, руйнівна сила людської природи [49, с. 48], що дозволяє стверджувати не лише про проблемність взаємозв’язків на рівні міжособистісної правової комунікації, але й на рівні колективних, міжгрупових, суспільних інтеракцій.

Раціональний підхід до здійснення правових інновацій передбачає узгодження суб’єктивної волі законодавчої влади з об’єктивною потребою у врівноваженні й стабілізації розвитку суспільного буття. У свою чергу, зазначене врівноваження є можливим у результаті консенсуалізації комунікативних дій на усіх рівнях суспільної ієрархії – від міжособистісних взаємин окремих індивідів до масової правової комунікації державних органів влади та їх представників.

Таким чином, вивчення права як засобу комунікації є кроком до сучасного раціонального нормотворення правовідносин, оскільки норми не повинні суто довільно привноситись у суспільне буття, а навпаки – мають виявлятися в контексті останнього як інтеракції оптимальної суб’єкт-суб’єктної взаємодії. У протилежному випадку ці норми виказуватимуть свою суспільнобуттєву іррелевантність і не працюватимуть de facto, що призведе до нездійсненності більшості нормативних претензій. Зауважимо: правова держава стає можливою лише як підсистема правового суспільства, котре немислиме в умовах поляризації „букви” та „духу закону”, а тому має бути самоорганізовуваною системою, що прагне до комунікативного балансу, взаємної відповідальності і рівноправності.

Вказані обставини пояснюють активізацію дослідницької уваги до ґрунтовного аналізу комунікативних процесів та факторів їхньої ефективності. Різноаспектність такого аналізу, з одного боку, створює основи для подальшого вивчення питань правового забезпечення професійної комунікативної діяльності, а з іншого – скеровує увагу на ряд нерозв’язаних проблем комунікативного аспекту права. Наукова реальність такого аналізу може мати надійне підґрунтя, продуковане кількома галузями. Міждисциплінарний характер дослідження спрямований на об’єднання близьких за предметом вивчення наук: філософії права, соціології, лінгвістики.

Наразі теорія комунікації є об’єктом уваги як теоретиків, так і практиків. Однак її вияв є дещо однобічним: це переважно спостерігається у сферах дослідження комунікативної лінгвістики та філософії універсальної комунікації.

Право у теоретичній концепції комунікації постає як таке явище, що виникло через здатність людини вступати у зв’язки з іншими людьми, різними інституціями і контролювати, урегульовувати їхні стосунки. З іншого боку, право – це форма внормованої психолінгвоментальної діяльності суб’єктів (фізичних і юридичних) у вигляді комунікативної інтерсуб’єктивної взаємодії, наслідки якої „об’єктивуються у правовій культурі, у соціальних інститутах, у правових текстах і втілюються у правосвідомості, правових нормах і правових відносинах, що утворюють єдину правову структуру” [368]. Відтак сформовані комунікативні норми взаємозв’язку реалізуються у комунікативних діях та дискурсі. Суть права зводиться до встановлення норм комунікації для суб’єктів комунікації, яка здійснюється засобами юридичної семіотики, що становлять основу право-герменевтичного сприймання через призму правової аксіології.

У руслі висвітлення „праволюдинної проблематики” у сучасній правовій системі формуються концептуально-методологічні засади загальної теорії прав людини, що становлять, зокрема, визначальну перспективу для вивчення комунікативних аспектів права. Із фундаментальних досліджень загальних та галузевих проблем прав людини і громадянина засадничою у виборі методології праводержавознавства є позиція П. Рабіновича, що ґрунтується на таких трансформаційних чинниках, які впливають на стан методології: це потреби і запити соціальної практики; зумовлені ними модифікації об’єкта і предмета цієї науки і відповідно праводержавної дійсності та її специфічних праводержавних закономірностей, а також зумовлені розвитком суспільствознавства, інших наук, здобутки яких впливають на вдосконалення методологічного арсеналу, спростовують застарілі світоглядно-філософські доктрини, не підтверджені соціальною практикою. На стан методології загальнотеоретичної юриспруденції впливають конкретно відзначені автором тенденції її трансформації. До них слушно віднесені: глобалізація, що дає простір для застосування системного підходу, а відтак і структурного та функціонального, а також інтегративного підходу до праворозуміння та потребового, що встановлює, потребам й інтересам яких саме людей, якої саме частини соціально неоднорідного суспільства відповідає реальне функціонування держави і права, а потребам якої частини воно, можливо, і суперечить [414]. На стан методології впливають також деформалізація об’єкта і предмета загальнотеоретичних досліджень та антропологізація. У зв’язку з цим авторові вдалося глибоко конкретизувати новітні зрушення у праводержавознавчій методології, що пов’язані прямо і безпосередньо із комунікативно-дискурсивним спрямуванням філософії права. Йдеться про використання міждисциплінарних підходів до евристичного поступу науки, серед яких такі, як герменевтика, соціопсихолінгвістика, антропологія та синергетика. Саме здобутки цих наук виводять нас на три базові явища: правозастосовну, правотлумачну і правотворчу, що синтезовані у комунікативній діяльності.

Спричинений зміною підходів до антроп