Реферат: Спецкурс для студентів вищих навчальних

В.О. Романцов

Історична демографія України XVII І-початку XXI ст.

Спецкурс для студентів вищих навчальних закладів

Київ

Видавництво імені Олени Теліги 2010

ББК 63.3 (4УКР) Р 69

Р 69 Романцов В.0„

Історична демографія України ХУІІІ-початку XXI ст./ Спец­курс для студентів вищих навчальних закладів.—К.: Ви­давництво імені Олени Теліги, 2010.—160 с.

І5ВМ 978-966-355-052-7

У книжці на основі використання досліджень науковців, матеріалів ревізій та переписів населення проаналізовано складні процеси, які відбувалися на спо­конвічних українських землях з XVIII ст. до наших днів, зокрема в контексті основних демографічних характеристик.

Мета книжки—показати зміни в національному складі населення українських земель та в інших демографічних процесах (народжуваність, смертність, поділ за статтю, природне зростання та ін.).


І5ВИ 978-966-355-052-7
ББК 63.3 (4 УКР)

© Романцов В.0. Текст, 2010 « © Видавництво імені Олени Теліги Оригінал-макет, 2010


Моїй МАТЕРІ Меланії Іллівні Ром А нцовій (Коржиловій) та синові Костянтину присвячую

Автор

ПЕРЕДМОВА

Пропонований курс лекцій і семінарських занять з предмету «Іс­торична демографія України ХУІІІ-початку XXI ст.» певною мірою є до­повненням до відповіді на глобальне для українців запитання «Чому ми хочемо самостійної України?», поставлене видатним українським вченим істориком, етнографом, географом, патріотом, справжнім си­пом українського народу, академіком Української академії наук Степа­ном Рудницьким1.

Курс було розроблено для студентів Київського славістичного уні­верситету. Для успішного вивчення матеріалів курсу бажано, щоб лекційна аудиторія не перевищувала 50 студентів, а семінарські занят­тя проводилися у групах не більше ніж з 25 осіб. Крім того, важливим елементом всіх занять є наочність—аудиторія має забезпечуватися таблицями з розрахунку 1 таблиця на 2 студенти. На думку автора, цей курс було б доцільно ввести для студентів вищих навчальних зак­ладів усіх спеціальностей, щоб розширити їхні знання з історії Укра­йні, локрема про складні демографічні процеси, які відбувалися на наших землях протягом кількох останніх століть.

Мета курсу—ознайомити студентів із складними, іноді суперечли­вими процесами, які відбувалися на споконвічних українських землях, зокрема в контексті складу їх населення за основними характеристика­ми (загальна кількість, приналежність до етносу, національності, поділ за статтю, віком, користування рідною мовою та ін.) Автор використав матеріали ревізій, переписів населення, а також праці науковців, допо­внені виданими раніше власними монографіями та новими, раніше не опублікованими розвідками. У переліку літератури наводяться джере­ла та публікації, які становлять основу курсу лекцій.

Сподіваємося, що матеріали, які є ядром курсу, привернуть увагу широких кіл української інтелігенції, справжніх патріотів, а також усіх мешканців незалежної України, котрі люблять землю, на якій жи­вуть, і поважають свій народ.

Вступна

Що вивчає демографія?

Історія переписів населення.

Що ми розуміємо під поняттям «демографія»? Слово «демо­графія» походить з грецької мови («демос»—народ, «графо»—пи­сати).

З розвитком суспільства коло параметрів, залучених до опи­су характеристик населення, розширюється. Це антропологіч­ні виміри (колір шкіри, раси), сталі ознаки фізичної будови лю­дини (зріст, риси обличчя, розміри голови, грудей, рук, ніг, тулу­ба, тощо), а також кількість населення, склад за статтю, віком, освітою, національністю, особливості відтворення населення (на­роджуваність, смертність, шлюби, розлучення) тощо.

Отже, демографія—це наука про людину, людство. Слід під­креслити, що населення як об’єкт пізнання становить інтерес для багатьох наук. Демографія активно почала розвиватися з по­явою такого інституту, як держава. Сьогодні нею займається на­віть Організація Об’єднаних Націй. Демографія може охоплюва­ти населення світу, його частин, регіонів, окремих країн, адмі­ністративно-територіальних одиниць (штат, область, губернія, повіт, окреме поселення). Вона тісно пов'язана з широким колом природничих та гуманітарних наук, зокрема історією, матема­тикою, медициною, географією, хімією, фізикою та ін.

Саме поняття «демографія» виникло значно раніше, ніж на­зва. Ще в стародавні часи людина в пошуках їжі дійшла висновку: щоб успішно полювати на мамонта чи іншу тварину, необхідно було йти на лови не самому, а зібрати гурт людей, тобто їх розра­хувати. Поступово людство приходить до утворення спільнот: спочатку—рід, плем'я, далі—об’єднання сусідніх племен і врешті- решт—держава. З її появою виникають і суспільні потреби лю­дей: для утримання державного апарату армії потрібні кошти,

які держава змушена збирати з населення у вигляді податку. З огляду на це виникає потреба в обчисленні мешканців.

Процес об’єднання племен передбачає, відповідно, утворен­ня країн, як наслідок цього, з різних причин між ними виника­ють війни. Тому кожна країна поряд з утриманням державного апарату змушена ще утримувати армію. Отже, виникає необхід­нії ї ї. мати інформацію не лише про загальну чисельність насе­лення, ай про його поділ за статтю і віком. Адже людство з давніх часів дійшло висновку, щожінки не придатні до війни, томуїх і не­доцільно залучати до війська. Крім того, з'являються обмежен­ня чоловіків для військової служби, адже не кожний чоловік за здоров'ям та віком придатний до цього ремесла. Таким чином, з появою держави виникає потреба в початкових знаннях з об­числення населення (початки демографії).

Демографія як наука, звичайно ж, виникла значно пізніше.

Уперше здійснив спробу ввести її в науковий обіг під назвою «популістика» швейцарський математик Христофор Бернулі (1782-1863 рр,). Така назва в науці не прижилася. Демографія як наука, поняття завдячує своєю появою французькому вченому, природознавцю Жану Гийяру. Він був одним із засновників Па­ризького статистичного і ботанічного товариства. У 1853 р. на І сесії міжнародного статистичного конгресу, який відбувався у Брюсселі, Гийяр запропонував скласти номенклатуру хвороб і смерті. Сам термін «демографія» з’явився у назві його книги «Еле­менти статистики людини, або Порівняльна демографія» (1855 р.).

З поступовим розвитком людства розширюються зв’язки між країнами, регіонами, частинами світу. До певної міри посилюєть­ся їх взаємозалежність, активізуються процеси глобалізації, еко­номічні зв’язки, відбувається обмін інформацією між країнами, народами. Крім цього, важливим фактором взаємовпливу є різ­ний рівень життя країн і народів. Ці та інші явища зумовлюють переселення представників різних народів зі своїх одвічних зе­мель на інші території.

Ставши предметом пізнання, демографія виділилася в окре­му науку. Як і інші науки1, вона має окремі складові.

4

1 Наприклад: фізика загальна, ядерна, твердого тіла та ін.

Демографічна політика вивчає вплив державної політики на демографічні процеси, чисельність населення, його відтворен­ня, суспіл ьно-політичне життя, культуру, мову, побут, звичаї, тра­диції, релігію, духовність тощо.

Демографічна статистика—розділ демографії, що розробляє форми і методи збирання та обробки матеріалів за окремою ха­рактеристикою людини. Її головне завдання—проведення пере­писів населення і відповідні підрахунки.

Історична демографія—розділ, який використовує матеріали демографічної статистики, на підставі аналізу окремих характе­ристик робить оцінку становища населення на час проведення перепису. На основі порівняльного аналізу характеристик насе­лення за різні періоди історична демографія простежує, виявляє, аналізує появу причин, особливостей, тенденцій і навіть зако­номірностей змін, які відбуваються серед населення за певний історичний період, або історію людства в окремій країні, регіоні, частині світу, на земній кулі.

Здобутки історичної демографії дають можливість більш гли­боко й всебічно вивчати історію в тісному взаємозв'язку із за­гальними суспільно-політичними та соціально-економічними процесами, які відбуваються в людському середовищі. Вони також можуть бути використані в державній політиці країни, регіону і навіть людства, через різні форми державних і громад­ських організацій, зокрема через Організацію Об'єднаних Націй. Сьогодні історична демографія досягла такого розвитку, що пот­ребує об’єднання зусиль істориків, соціологів, географів, еконо­містів, біологів, медиків, математиків, фізиків та представників інших наук. Історична демографія сьогодні не лише допомагає глибше вивчити минуле людського суспільства, а й має мож­ливість допомагати у плануванні найближчого майбутнього і далеких перспектив життя людської спільноти й окремих її частин.

Завдання нашого курсу—простежити, проаналізувати істо­ричне минуле нашого народу і по можливості висловити власні скромні припу щення та пропозиції щодо уникнення помилок, які були зроблені в минулому в вдшій державній політиці, зокрема стосовно демографічної ситуації в Україні.

Демографічна наука вважає, що перші кроки в проведенні обліку населення було зроблено ще в стародавні часи. Потужним поштовхом для її розвитку стало виникнення держави в Китаї— ще ;і;і часів династії Ся у 2238 р. до н.е.

Перші обліки населення пов'язані з появою держав у Месопо­тамії (межиріччя річок Тигру і Євфрату), Асірії та Вавилонії, а та­мі і С тародавньої Греції та Риму

Держава стає основним організатором проведення обліків на- селення. Як уже зазначалося, головна їх мета була економічна та військова. Вважається, що у Стародавньому Римі дано і першу назву переписам—цензи. Слово «ценз» походить від лат. сепзиз— «роблю опис, переписую». Римський імператор Сервій Тулій у VI ст. до н.е. поділив людей на 5 класів, взявши за основу земель­ну ділянку та кількість грошей. Назва з'явилася від постаті, яка їх проводила. Цензор—державний службовець, який здійснює нагляд, контроль за державними фінансами. Йому і доручалося проводити рахунок людей.

Протягом тривалого часу проведення обліків населення не мало чіткої системи. Більше того, воно викликало гнів з боку фе­одалів, які змушені були сплачувати податки за певну кількість іакріпачених. З метою скорочення податків феодал зменшував кількість закріпачених, приховував поділ за статтю, кількість молоді. Можна припустити, що жертвою невпорядкованості, пе­ріодичності проведення обліку людей став великий київський князь Ігор, який вирішив обкласти древлян у 945 р. даниною че­рез короткий час від попередньої у зв'язку з необхідністю про­ведення нового військового походу на Візантію. За це обурені древляни вбили Ігоря. Після його загибелі на київському пре­столі утвердилася мати малолітнього сина Святослава княгиня Ольга. За вбивство свого чоловіка вона жорстоко помстилася древлянам. Своє правління княгиня Ольга розпочала з упоряд­кування збирання податків з населення Київської Русі, прові­вши з цією метою низку адміністративних реформ.

Але навіть у XVIII ст. в країнах Європи систематизованих пе­реписів населення не було. Започаткували їх у США. Згідно з при­йнятою в державі у 1790 р. Конституцією передбачалося прове­дення цензів (переписів) кожні 10 років. Цей приклад поширився і на країни Європи. Перший перепис проводився у 1800 р, у Шве­ції, у 1801 р.—в Англії та Франції, з 1816 р.—у Пруссії, а надалі в Австрії, Угорщині, Швейцарії та інших країнах. На початку XX ст. населення країн, де проводилися переписи, становило 740 млн. осіб, але це було менше половини його справжньої кількості (приблизно 41%).

Сьогодні переписи проводяться систематично майже всіма країнами, які входять до складу Організації Об’єднаних Націй. Ця всесвітня організація прагне систематично публікувати підсумки збору матеріалів з обліку населення. Однак і сьогод­ні не можна категорично стверджувати, що ми маємо точні дані про кількість населення земної кулі.

З’явилися ускладнення у зв'язку з політикою окремих держав. Країни світу поділилися на дві частини: ті, в яких з різних при­чин відбувається скорочення загальної кількості населення (пе­реважно це країни Європи, на жаль, сюди належить і Україна), і ті, в яких державна адміністрація прагне всіляко гальмувати зростання кількості населення (йдеться насамперед про Індію та Китай). Така політика викликає опір з боку населення, який проявляється в різних формах. Так, коли в Індії з ініціативи од­ного з міністрів уряду Радживи Ганді почали впроваджувати стерилізацію чоловічого населення, міністра вбили.

У Китаї держава прагне обмежити кількість народжених на одну сім’ю, а за «перебільшення норми» вимагає додаткового по­датку з родини. Це призвело до того, що в країні родина не по­спішає реєструвати дитину до того віку, доки вона не стає пов­нолітньою, має отримати паспорт. За таке порушення закону пе­редбачено штрафи. Нещодавно у пресі з'явилася інформація, що в Китаї наймолодша мати народила дитину в 9 років. Протягом 2009 р. у декількох номерах газети «Факти» друкувалася інфор­мація про те, що в Україні то в одній, то в іншій області народжу­ють дітей дівчата з 11 років, а одна з них вже досягла сімнадцяти- літнього віку і має дитину, якій виповнилося 6 років. Спитаєте, кому це потрібно? Адже це аморально. Може, вже настав час вво­дити цензуру на аморальні публікації?

Оскільки Китай за кількістю населення є найбільшою краї­ною світу, і похибка в обчислея|н населення становить не сотні і

не десятки сотень, а значно більше, то вона впливає і на загальну кількість населення земної кулі.

Перші згадки про кількість населення Київської Русі IX—XII ст. знаходимо у давніх пам'ятках—літописах. З них дізнаємося, що у 1246 р. у Південній Русі і в Києві, Чернігові люди від землеро­ба до боярина були «сочтеньї в числе». У 1255 р. в «Софійському Временщику», повідомлялося, що тієї зими «численньї из татар и сочтома всю Русь», крім ігуменів, попів та ченців. На 1257 р. та­тари мали намір провести облік населення новгородської землі, але мешканці виступили проти, і лише під загрозою татарської навали його провели у 1259 р. Переписи, які проводилися під час татарського панування «першим числом» (1255-1259 рр.), вважа­ються першим загальним переписом Київської Русі, а другий про­ведено у 1273 р. Є свідчення, що після звільнення від татарської навали наприкінці XV ст.—на початку XVII ст. проводилися по­земельні переписи. За одиницю оподаткування бралася ділянка землі—«соха», пізніше десятина. Оскільки після так званого Пе­реяславського договору 1654 р. та Березневих статей значна час­тина українських земель підпала під владу московського царя, то на більшості цієї території поширилися порядки Москви. Це стосувалося і переписів1.

Ще один крок до впорядкування обліку населення було зроб­лено царем Петром І. У 1710 році він видав указ, за яким звелів «переписати двори числом і число мужського пола». Згідно з цим указом у Російській імперії, до якої належали й українські зем­лі, перший перепис населення під назвою «ревізія» проводили у 1719 р. В основу перепису було покладено «ревізьку душу», якою вважалися їдці чоловічої статі, незалежно від віку. Оподаткуван­ню підлягали селяни, міщани, ремісники. Слід підкреслити, що під облік потрапляло не все населення. Як правило, перепис про­водився протягом кількох років, тому визначити кількість насе­лення на конкретний день було неможливо. Така система перепи­сів існувала майже до кінця XIX ст. За нею провели 5 переписів у

ст. (1719,1745,1763,1782 і 1785 рр.) і 5—у XIX ст. (1811,1815, 1834, 1850 і 1858 рр.)

Наведені дані свідчать, що періодичність переписів не мала наукового обґрунтування. Вони проводилися через 3-26 років і залежали від внутрішніх та зовнішніх умов, потреб і бажань правителів.

Оскільки основою обліку був подушний податок лише з осіб чоловічої статі, це призводило до неточності у підрахунках. У першому і другому переписах відомості про кількість кріпаків подавали їхні власники, а про інше населення—старости. Зі ска­суванням в Росії у 1861 р. кріпацтва почали проводити переписи в межах окремої губернії, міста. Основними недоліками перепи- сів-ревізій було те, що ними охоплювалося не все населення, кож­на ревізія тривала кілька років, тому не можна було точно вста­новити кількість осіб. У Росії проводилися також церковні, адмі- ністративно-поліційні переписи, але вони за кількістю ознак і точністю поступалися загальним. З 1859 р. замість ревізій було проведено 6 загальноімперських обчислень—на 1 січня 1859, 1864,1868,1871,1886 і 1896 рр.

За ініціативи відомого російського географа, геолога, статис­тика П.П. Семенова-Тяньшанського, який протягом двадця­ти п'яти років оббивав пороги державних установ, у 1897 р. проведено перший Всеросійський перепис населення. Для цьо­го 5 червня 1895 р. було затверджено «Положение о первой об- щей переписи населення Российской империи». Ним передба­чалося проведення обліку за 14 ознаками: прізвище, стать, вік, одружений чи ні, до якого стану належить, де народився, віроспо­відання, рідна мова, письменність, заняття, ремесло та ін.

На мою думку, спірним є зарахування до того чи іншого ет­носу людини за її рідною мовою. Адже до проведення перепису Російська імперія вже існувала фактично декілька століть. Щоб забезпечити своє панування, вона використовувала титульний народ, але його було значно менше, ніж підкорених народів. То­му імперська держава вдавалася до різних заходів: переселення зі своїх одвічних земель на землі інших народів, підкуп населен­ня шляхом залучення його представників до місцевого адміні­стративного управління, як виняток—до загальнодержавних посад (навіть голів урядів, міністрів тощо). Голод, високі подат­ки з місцевого населення, репресії, навіть масові розстріли, ни­щення еліти також належали до арсеналу цієї політики. Одним зі стрижневих її завдань було домогтися денаціоналізації під­кореного населення, щоб воно позбулося рідної історії, культу­ри, мови, своїх звичаїв, традицій, побуту, духовності, віри.

Прямим результатом цієї політики став поділ народів на ти­тульний народ—росіян та інші народи. Прагнення отримати при­вілеї, які надавалися титульному народу, призводило до того, що частина населення зрікалася родинного походження і ставала росіянами. У дещо трансформованому вигляді цей процес продов­жувався і в часи СРСР. Наслідком стало те, що вже з першого Все­союзного перепису населення загальна кількість росіян штучно збільшувалася, а так званих «нацменшин», тобто інших народів, зменшувалася.

Протягом першої чверті XX ст. на більшості українських зе­мель, які перебували у складі двох імперій—Росії та Австро-Угор- щини, загальні переписи населення практично не проводилися. Основними причинами цього були: економічна криза початку XX ст., революції в Росії 1905-1907 рр., лютнева та жовтнева ре­волюції 1917 р., громадянська війна 1917-1920 рр. у Росії, револю­ційні події в Австро-Угорщині та в інших країнах Європи. їх на­слідком став розвал імперських країн Росії, Австро-Угорщини та ін. Внаслідок згаданих подій суттєво змінилася мапа Європи. На її землях з’явилися нові шовінізмом (французьке слово) мається на увазі крайня форма націоналізму, коли окремий народ ставить себе вище за інших. Одні вважають себе посланцями Бога, які покликані пра­вити іншими народами, інші—арійцями, які нібито теж є вищи­ми за інші народи, пропагуючи теорію нацизму. Можна знайти багато прикладів шовінізму різного національного забарвлен­ня (фашизм, нациз, сіонізм, російський шовінізм). Його елемен­ти трапляються і в українському націоналізмі. Однак він не має навіть незначної підтримки серед населення. Особливість укра­їнського націоналізму полягає в тому, що він ніколи не ставив питання про захоплення територій, заселених іншими наро­дами.

Націоналізм, як і інші політичні терміни, з часом зазнав пев­них змін. Неупереджені політики, науковці, взагалі інтелігенція під ним розуміють любов до своєї землі, свого народу, релігії, мо­ви, звичаїв, традицій, побуту, духовності, культури тощо. Лише по­літикани свідомо ототожнюють, підмінюють поняття націона­лізму шовінізмом.

Усі погоджуються з тим, що в процесі розвитку суспільства з давніх часів людство пережило цілу низку об’єднань: рід, плем'я, об’єднання племен і т.д. Це природні етапи формування етносу— народу. Оскільки цей процес охоплює конкретну територію, то формування етносу відбувається одночасно з утворенням дер­жави і невіддільний від становлення і розвитку таких його рис, як мова, культура, релігія, побут, звичаї, традиції, духовність.

Складові етносу формуються протягом багатьох століть і на­віть тисячоліть. Найбільш тривалий процес становлення влас­тивий утворенню етнічної мови, з завершенням якої з’являється нове поняття—нація. Наприклад, завершення формування укра­їнської мови припадає на кінець ХУІІІ-першу половину XIX ст. і пов’язане з іменами таких видатних постатей, як І. Котляревсь­кий, Т. Шевченко та ін. Є декілька визначень такого поняття, як етнос (нація). Автор згоден з визначенням, видатного українця

С.Л. Рудницького, який приїхав в УРСР із Західної України, напри­кінці 20-х років XX ст. був обраний академіком Української акаде­мії наук, а у 1938 р. на Соловках помер. Він виділяє 5 рис (прикмет), які об’єднують індивідуумів в одну національну групу: 1) антро­пологічна расовість (своєрідна будова й вигляд тіла), 2) самостій­на мова (разом з літературою, наукою), 3) питомі історичні тради­ції й стремління (на політичному, суспільному тощо полях), 4) пи­тома культура (як матеріальні, так і духовна) й по спільні куль­турні стремління; 5) питома суцільна національна територія, на якій була, є або може бути національна держава. Дані прикмети— це основи суті самої нації. Ними повністю володіє український народ1.

У Західній Україні та на Закарпатті переписи проводилися з 70-х років XVIII ст. Ці землі належали до Австро-Угорської імперії. Там українці зазнавали майже таких самих утисків, як і в Росій­ській імперії. Упродовж XVIII і XIX ст. на землях, де жили україн­ці в Європі, було досягнуто певних успіхів щодо обліку населення. На жаль, протягом першого двадцятиріччя XX ст. на більшості українських земель не проводилися переписи населення з при­чин, про які ми вже згадували.

За часи радянської влади проведено 7 переписів: у 1926,1937, 1939,1959,1970,1979,1989 рр. Слід підкреслити, що перший з них проводився за відносно сприятливих, демократичних умов, коли ще майже не було відчутно утисків «національних меншин». Ра­дянська влада прагнула залучити до себе місцеве населення, про­голосивши курс на відновлення і розвиток культури всіх радян­ських народів. В Україні це явище отримало назву «українсь­кий ренесанс» і тривало майже до кінця 20-х років. Керівництво СРСР хотіло підкреслити, що його курс докорінно різниться від Російської імперії, яка, за висловлюванням В. Леніна, була «тюр­мою народів».

Курс на українізацію продовжувався майже сім років. Він не нідповідав загальній політиці комуністів, що вона й підтвердила, замінивши його на «розстріл українського відродження», який набрав жорстких форм за часів сталінщини, дещо послабився за часів «відлиги», а в останні десятиліття перед розвалом СРСР то слабшав, то набував суворих форм. За ініціативи видатного істо­рика М. Туган-Варановського в Україні було утворено демографіч­ний інститут (з 1934 до 1938 рр.—Інститут демографії і санітар­ної статистики). В ньому працювала ціла плеяда демографів зі світовим ім’ям: Сергій Томілін, Юрій Корчак-Чепурківський, Ми­хайло Птуха та інші, загалом налічувалося близько ЗО співробіт­ників. За рівнем розвитку демографічної статистики Україна по-

’ Г’удницький Степан. Чому ми хочемо самостійної України?—Львів: Світ, 1994.—С. 20.

сідала провідне місце не лише в СРСР, а й у Європі. Тут видавала­ся вперше у світі газета «Радянський статистик». Дещо пізніше ініціатива Української Академії була підтримана Академією Ро­сії, і в Санкт-Петербурзі також утворили демографічний інститут.

Демографічна статистика досить об’єктивно відображує демо­графічні процеси, які відбуваюся в державі. Тому коли в 1937 р. про­вели другий Всесоюзний перепис населення, він наочно відобра­зив наслідки голодомору 1932-1933, колективізації, репресивних заходів радянської влади. Підсумки перепису Сталін назвав «де­фектними» і заборонив друкувати. Він зобов'язав відповідні ор­гани провести наступний перепису 1939 р. Для такої оцінки не бу­ло ніяких підстав, що підтвердили підсумки наступного перепи­су. За сталінською вказівкою начальника Бюро перепису населе­ння ОА. Квіткіна було розстріляно, репресовано начальника Цен­трального управління народно-господарського обліку А. Крава- ля, начальника УНГО УРСР Асаткіна, його заступника Є. Кастеля- на—керівника Республіканського бюро перепису, І. Вейцбліта та інших працівників, котрі брали участь у переписі. З метою прове­дення наступного перепису РНК СРСР прийняв постанову від 28 липня 1938 р. «Про Всесоюзний перепис населення 1939 р.». Нас­лідки його також не опублікували, в дуже скороченому обсязі вони побачили світ лише в 1991 та 1992 рр.

Четвертий Всесоюзний перепис населення проводився у 1959 р. Постає просте запитання: чому його було проведено через двад­цять років? Адже перший Всесоюзний перепис провели через 4 ро­ки після утворення СРСР. Така затримка була викликана насампе­ред політичними причинами. За часів Сталіна перепис не прово­дився свідомо, тому що він показав би, що СРСР у війні втратив значно більше населення, ніж офіційно повідомлялося, і військо­вих зокрема. Після смерті Сталіна серед партійного апарату по­над два роки тривала боротьба за владу. Потрясіння у зв’язку з розвінчанням «культу особи» продовжувалося декілька років. Протягом двадцятиріччя ми не мали уявлення про кількість на­селення в Радянському Союзі і його республіках, зокрема в Укра­їні. Якби були дані про кількість населення безпосередньо після війни, широкій громадськості стало б відомо, що до найбільш пос- траждалих республік належали ті, які були майже повністю оку­повані німецькими військами: Білорусія, Україна, Молдавія та ок­ремі області Російської Федерації, Прибалтика. На їхніх терито­ріях були найбільше зруйновані і розграбовані промисловість, сільське господарство, наукові установи, медичні, культурні та за­гальноосвітні заклади, технікуми та вузи. Культурне життя в них завмерло більш ніж на три роки. На цей час наша молодь припини­ла здобуття середньої та вищої освіти. Мешканці цих республік понесли величезні втрати населення, трудових ресурсів, загаль­мувався розвиток освіти, науки і культури. Знання про кількість населення допомогли б краще спланувати відновлення та подаль­ший розвиток народного господарства. Ці республіки потребува­ли не лише матеріальної допомоги, ай допомоги трудовими ресур­сами від регіонів, які менше постраждали у Другій світовій ві­йні. Внаслідок того, що під час війни загинуло більше чоловіків, різко погіршився склад населення за статтю, що негативно впли­нуло на зростання народжуваності, відновленні трудових ресур­сів та інтелектуального потенціалу. Допомогу цим республікам надавали союзні, зокрема Росія. Але з України більше забирали: молодих—на освоєння цілинних і перелогових земель, а також науковців, організаторів виробництва, артистів тощо.

За часів сталінщини до України застосовували різні форми репресій. І навіть у період «відлиги» з неї продовжували висмок­тувати інтелектуальний потенціал, кваліфіковані трудові ресурси.

Постає запитання: чому після першого перепису населення його наслідки надрукували через два роки, а після четвертого— аж через 3-4? Невже стали гірше підраховувати? Здавалося б, наслідки перепису 1959 р. було видано за оптимальною схемою— 15 томів, за кількістю союзних республік, і окремий том—зведе­ний, по СРСР. Незважаючи на те, що наступні три переписи про­водилися майже за тією самою програмою, кожен з них видава­ли за різними схемами.

Так, перепис 1970 р. проводився за 11 основними показника­ми: стать, вік, сімейний стан, національність, рідна мова, освіта, джерела існування та ін. Наслідки перепису були надруковані у

томах. У кожному з них друкувалися показники по СРСР і союз­них республіках. У першому томі подано матеріали про кількість населення в СРСР, союзних і автономних республік, краях, облас­тях, групування районів, сільських Рад, міських, селищних і сіль­ських населених пунктів за кількістю населення та ін. У друго­му томі—інформація про розподіл населення за статю, віком, кіль­кість населення працездатного віку, кількість населення, що пе­ребував у шлюбі та ін. Різний підхід до публікації матеріалів пе­реписів 1959 р. і 1970 р. має свої особливості. Так, якщо за 1959 р. ми можемо аналізувати всі матеріали по кожній окремо взятій республіці, то за 1970 р. повинні робити аналіз по республіці, ко­ристуючись всіма томами, але це дає можливість користуватися матеріалами одного тому, зіставляючи дані за декількома пара­метрами, за якими вони розподілені.

Яскравим відображенням політики часів застою є публікація матеріалів перепису 1979 р. Він проводився за тією самою про­грамою, що й попередні, післявоєнні. На жаль, по республіках по­казників наводиться значно менша кількість. Результати вміще­но лише в одному томі «Чисельность и состав населення СССР» (1984). Частину матеріалів у 1980-1983 рр. опубліковано в жур­налах «Вестник статистики».

Останній перепис населення в СРСР проводився у 1989 р. За його наслідками протягом 1991-1994 рр. видано декілька томів- брошур: «Население СССР» (М., 1991), «Семья в СССР» (М., 1991), «Возраст и состояние в браке населення СССР» (М., 1991), «Уро- вень образования населення в СССР» (М., 1991), «Национальньїй состав населення в СССР» (М., 1991). Істотно розширили базу де­мографічних даних «Матеріали перепису 1989 р.», видані Мініс­терством статистики України. Оскільки їх було видано ротаприн­том у двох томах: «Склад населення Української РСР за статтю та віком на 12 січня 1989 р. (за даними всесоюзного перепису насе­лення 1989 року)» і «Населення Української РСР (за даними Все­союзного перепису населення 1989 року)», науковці не мали до них широкого доступу. Певним доповненням до характеристики населення можуть бути матеріали даних, що містилися в статис­тичних щорічниках СРСР та України, а також «Труд в СССР» (1968, 1988), «Женщиньї в СССР» (1989). Але їх поява пов'язана переваж­но з діяльністю М. Хрущова та рішеннями XX з’їзду КПРС (1956).

За часів радянської влади матеріали щодо республіки не мали права видавати ширше, Ніж загалом по СРСР. У лютому 1997 р.

1" 'II111 н 1111 н і у 11. і /і. і промес пі п 1999 р. гіереписнаселенняувсіх кра­мі і и, ній до мім належать. На жаль, з невідомих причин в Україні

їм ні її шпіц їм оу/і,і реалізована. Лише постановою Кабінету

рій мім п иереї им 199Н р. ІМ" 1536 прийнято рішення про

и- і і і 11111 м її ми перепис населення 5 грудня 2001 р. Його і було нрммнд» ми у 11 ніачений термін. З цією метою Держкостатрозро- мні. мої м 11, широку програму аа 20 показниками: чисельність на- ИНЦеммм ції це 11 р< >ін її. 11111 ч, і т.іть, пік, осніта, розподіл населен­им і 11 а и і | к/іом Ієн у и.і 1111VI м а ін. Наслідки переписума-

/ і ома ч про і мі ом ,4)03 та 2004 рр. Вони вида­ні м ім.рі ми . і і 11 еін і ііііиміпм і і .пі населення, шлюбність,

нмміннм мій н м і и /ііід 11 мі е меннм І ІІого м 11111 ■ І ознаки та ін.

1 І н І 11" і.мім.III І і і п ері.і /III III тричмої демографіїщоріч­ні ті * інііи і* рм і і.іі у "ІІ.И елеііпя України», розпочаті з

ІЧМр І і мі н 1111 їй і. 11,, ч и,типи,і робота з підготовки до друго-

і м Ні і-Н' і і « і і и 'рент у населення, який планується провес-

і н у «МИ І р

Українці на земній кулі

Населення світу.

Українці у світі.

Учені не дійшли згоди стосовно того, де і коли мавпа перетво­рилася на людину, тобто стала «Ьото заріепз», та чи було це взага­лі. Вважається, що це відбулося приблизно 50 тис. років тому, а 35 тис. років тому вона вже мешкала майже в усіх сприятливих для життя частинах світу. Інших поглядів дотримуються представ­ники основних релігій; християни, мусульмани, буддисти тощо.

Перші досить приблизні свідчення про кількість населення світу маємо з VII тисячоліття до нашої ери. На той час на земній кулі було не більше 10 млн. осіб. На початку нашої ери населення світу становило 200--250 млн. осіб, у тому числі на території коли­шньої Росії мешкало приблизно 5 млн. осіб—2,5-2,7% світової "їх кількості. У 1000 р. землян стало 250-300 млн. осіб, а 1500 р.— 400-500 млн. осіб. Наскільки ці дані відповідають дійсності, важ­ко сказати з певністю. Однак незважаючи на те, що людина, осо­бливо в давні часи, була майже повністю залежною від стихійних потрясінь, масових епідемій, воєн тощо, можна стверджувати, що загальна кількість людства зростала досить швидкими темпами.

НаприкінціХУІІст.натериторії Росіїмешкали 20-25 млн. осіб, у 1800 р.—40-45 млн. осіб, а за першим Всеросійським переписом— 128,2 млн. осіб (у сучасних межах—124,6 млн. осіб). У таблиці 1 наведено кількість населення світу у ХУІІІ-ХХ ст., а також його поділ за регіонами.

Перш ніж перейти до аналізу наведених даних, слід розгляну­ти, які причини, крім природних, впливають на зміни загальної кількості людства та розташування його у регіонах. Сюди нале­жать:

—світові та регіональні війни;

—голод, який охоплював країни і навіть цілі регіони;

—епідемії, пандемії;

—низький рівень медичного обслуговування населення;

—соціально-економічні та політичні умови життя;

—зміни кордонів;

—рівень загальної культури;

—релігія;

—екологія, у тому числі екологічні катастрофи та ін.

Навіть сьогодні, на початку XXI ст. важке економічне стано­вище у регіонах та країнах, як правило, є наслідком багатоліт­нього колоніального та напівколоніального минулого, низької ефективної соціально-економічної й екологічної системи, а не наслідком зростання кількості населення.

У досліджуваний нами період історія знає випадки, коли в де­яких країнах і регіонах складалися такі умови, що зростання кількості населення не сприяло розвитку суспільства. У цих краї­нах застосовувалися заходи, спрямовані на гальмування приро­сту населення (йдеться про країни Африки, Азії, Індію та Китай). Також були випадки, коли нестача населення гальмувала розви­ток країн. Це стосується європейських країн після Першої і особ­ливо Другої світових воєн (Чехо-Словаччина, Франція), у яких вживали заходів щодо збільшення кількості населення. Сюди на­лежать і країни, які тимчасово були окуповані німецько-фашист­ськими загарбниками, у тому числі Білорусь, Україна, Молдова, області Російської Федерації (див. таблицю 1).

Але навіть у найскладніші часи досліджуваного періоду за­гальна кількість населення світу безперервно зростала. З 1750 р. до 1800 р. населення світу збільшилося з 728 млн осіб до 952 млн— на 224 млн. (+30,8%). За наступні 50 років воно зросло ще на 295 млн. осіб (+31%). Збільшилася загальна кількість населення усіх частин світу. З огляду на те, що темпи зростання кількості населення різних частин світу за цей час були відмінні, змінилася питома вага їх населення у людності світу. Зросла питома вага населення Європи, але найбільше—Америки (відповідно на 0,4% і 2%), натомість частка Азії та Африки знизилася на 1,7% і 0,7%. Такі зрушення стали наслідком низького економічного рівня та розвитку медицини. На це також впливали епідемії, голод та міс­цеві війни. Відносно значне зростання населення Америки мож­

на пояснити швидкими темпами розвитку економіки (особливо США), а також міграцією на ці землі населення Європи та Африки,

Зазначені тенденції першої половини XIX ст. щодо зміни чисель­ності населення світу і його частин мали місце і в другій полови­ні XIX ст. На мою думку, причини були ті ж самі, що і в поперед­ній період. Загальна кількість населення світу зросла на 409 млн. осіб (на 32,8%). Світові темпи зростання населення збільшили на­селення Європи на 145 млн. осіб (на 51,8%), Америки—на 80 млн. осіб (на 123,1%). Досить повільно зростала кількість населення Азії—на 160 млн. осіб (на 20,3%) і Африки—на 20 млн. осіб (18,2%).

За 1900-1950 рр. населення земної кулі збільшилося ще на 865 млн. осіб (на 52,2%). Як і раніше, прод