Реферат: Модуль Основи теорії держави І права

Модуль 1. Основи теорії держави і права Тема 1. ОСНОВИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА 1. Поняття та ознаки держави Держава являє собою особливу форму організації суспільства, сутність якої зумовлена історичним етапом його розвитку. Термін "держава" в юридичній літературі розглядають по-різному. ^ Якщо розглядати термін "держава" у субстанціональному, атрибутивному, інституційному і міжнародному значенні, то таким чином:
у субстанціональному значенні держава — орга­нізоване в певні корпорації населення, що функ­ціонує в просторі й часі;

в атрибутивному значенні — це устрій певних суспільних відносин, офіційний устрій певного сус­пільства;

в інституційному значенні — це апарат публіч­ної влади, державно-правові органи, що здійснюють державну владу;

в міжнародному значенні державу розглядають як суб'єкт міжнародних відносин, як єдність терито­рії, населення і суспільної влади.

Отож, можливо зробити висновок, що держава — це суверенна, політико-територіальна організація влади певної частини насе­лення в соціально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління за­гальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління за­гальносуспільними справами.

^ ОСНОВНІ ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ
1. Суверенітет

Повнота, верховенство і неподільність державної влади у межах держави (внутрішній суверенітет).

Са­мостійність і незалежність держави у зовнішніх відносинах з іншими державами (зовнішній суверенітет).

2. Територіальність

Державна влада обмежена певною те­риторією, на яку поширюється суверенітет держави.

3. Народонаселення

Суб'єктом і об'єктом державної влади є народ — громадяни (піддані) даної держави.

^ 4. Наявність апарату керування і примусу (механізму дер­жави)

Система органів та організацій, які утворені держа­вою для реалізації її функцій і задач.


^ 5. Публічно-політичний характер державної влади

Існують державно-правові інститути, відділені від населення, що виражають волю панівних верств населення (со­ціальної групи, блоку класових сил, більшості народу); публічна (державна) влада — влада, яка не співпадає з населенням, але виступає від його імені, забезпечує державний примус.

^ 6. Легалізований примус (насильство)

Держава (її органи) мають право застосовувати примус до всіх громадян, іноземців та осіб без громадянства на території держави.

7. Універсальність

Держава — єдина універсальна органі­зація на території країни, яка охоплює все населення, вста­новлює адміністративно-територіальний поділ, інститут гро­мадянства і негромадянства.

^ 8. Правові норми

Легалізують діяльність держави, регулю­ють громадські відносини, санкціонуються й охороняються державою.


^ 9. Податкова система і спеціальний матеріальний фонд (скарбниця, бюджет)

Податки — це матеріальні кошти, які стягує держава з населення, необхідні для утримання держав­ного апарату (фінансова основа його діяльності), розв'язання загальносоціальних задач держави.















2. Історичні умови виникнення держави

Пізнання держави слід починати з питання про її походження. Завдяки даним археології та етнографії існує дос­товірне знання не лише про первісне суспільство, а й про при­чини його еволюції у державно-організоване.

Вивченню держави передувало первісне однорідне суспіль­ство (протилежне розшарованому на класи і групи), для якого були характерні:

колективна власність, рівність, відсутність експлуатації;

зрівняльна форма розподілу матеріальних благ;

колективна діяльність з метою виживання в умовах пер­вісної природи.

Приблизно 10—12 тис. років тому на землі відбувалося різке зростання чисельності населення (демографічний ви­бух) і одночасно виникли екологічні кризові явища (зміна клімату, вимирання тварин, які були предметом полювання). Поєднання цих чинників загрожувало існуванню людини як біологічного виду.

Полювання, рибальство і збирання вже не могли забезпе­чити потреби суспільства. Людство відповіло на цю кризу пе­реходом до принципово нового типу господарювання: від еко­номіки привласнюючої (полювання, рибна ловля, збирання) воно перейшло до економіки виробляючої (землеробство, скотарство, ремесло). Процес переходу до виробляючої економіки назива­ють неолітичною революцією. Відбулася вона у VII—III тисячо­літтях до н. е.

Виробляюча економіка спричинила розвиток технології, ускладнення організації праці, її поділ, виникнення обміну. Соціальні структури первісної общини і примітивні мононорми не могли регулювати нові економічні відносини. Вироб­ляюча економіка вимагала спеціалізації людської діяльності, у тому числі — формування управлінських структур. Повинні були з'явитись особи, зайняті виключно організацією гро­мадської праці. Виникла, за словами англійського історика Арнольда Тойнбі, "правляча меншість і виробляюча більшість".

Перші в історії людства держави виникли там, де існували найбільш сприятливі умови для землеробства – у долинах великих історичних рік Сходу (Нілу, Тигру та Євфрату, Гангу, Інду, Янцзи). Початковою державною формою стало місто, яке виконувало по відношенню до прилеглих до нього селищ функції керування:

керівництво будівництвом зрошувальних систем;

виконання загальнозначущих ритуалів, у тому числі релігійних;

регулювання товарообміну;

правосуддя;

організація оборони.

Таким чином, держава виникає на відомому ступені розвитку первіснообщинного ладу.


Чинники, які сприяли виникненню держави




Економічні Політичні
Соціальні

Психологічні

Культурні

ускладнення громадського виробництва;

перехід від споживчого до виробляючо-привласнюючого господарства




неможливість існування родоплемін-ної організації суспільства в нових історичних умовах;

розшарування однорідного первісного суспільства на класи і групи з різними інтере-сами;

потреба у новій організації публічної влади з удосконаленим апаратом і можливостя-ми здійснювати примус на користь експлуата-торських верств




укладення відносин між людьми через ліквідацію общинного колективізму;

поява соціальних суперечностей;

необхідність соціальної інте-грації

пов’язані з особли-востями психіки і сві-домості людей;

усвідомлення таких понять, як права й обов’язки;

поява почуття провини

результат рівня духовного розвитку суспільства в силу необхідності керу- вання суспільством більш цивілізовани- ми методами;

поява релігії і писемності

^ Найважливіший чинник – економічний

Держава виникла в силу господарської необхідності, в силу потреб виробляючої економіки. Виробництво і розподіл продуктів були неможливі без системи керування і дотримання громадського порядку.

Виникнення держави обумовлене потребою суспільства зберегти свою цілісність за його розшарування на не рівні за своїм соціальним становищем верстви та необхідністю здійснення ефективного соціального управління за умов збільшення населення, заміни безпосередніх родоплемінних зв'язків на опосередковані відносини товарообміну продуктами виробництва, що є проявом ускладнення суспільного життя.

Держава виникає тоді, коли розвиток економіки досягає певного рівня, при якому стає об'єктивно невигідною система зрівняльного розподілу громадського продукту, яки існувала на протязі багатьох тисячоліть, і для подальшого розвитку суспільства стає необхідним виділення певної елі­тарної верстви, що займається лише керуванням. Це спричи­нило соціальне розшарування суспільства, а влада, яка ра­ніше належала усім його членам, набула політичного харак­теру, стала здійснюватись в інтересах перш за все привілей­ованих соціальних груп, класів.




















^ ОСНОВНІ ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ

1. Розшарування первісно-однорідного суспільства на кла­си та групи.

2. Ускладнення суспільного виробництва, нездатність ро­доплемінної влади первісного суспільства до керування у нових, складніших умовах.

3. Прагнення економічно панівної групи населення (класу) до політичної влади.

4. Об'єктивна необхідність інтеграції суспільства, його органі­зації і керування ним.

^ 3. Поняття історичного типу держави

Історичний тип держави – це сукупність найбільш суттєвих ознак, властивих державам, що існували на певних етапах історії людства. Це система істотних рис, властивих усім державам, що відносяться до певної групи.








Автори: К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін

З точки зору цього підходу головною рисою, яка визначає тип держави, є тип соціально-економічних відносин, що склались у суспільстві.

Формація – це історичний тип суспільства, який ґрунтується на певному способі виробництва.

Маркс виділяв такі формації, що історично існували (і відповідні їм типи держави):

рабовласницька;

феодальна;

буржуазна.

У майбутньому, з точки зору Маркса, в результаті соціалістичної революції повинна виникнути держава диктатури пролетаріату, еволюція якої призведе до відмирання держави і права як непотрібних у комуністичному суспільстві явищ.

Сучасні прихильники формаційного підходу виділяють також:

соціалістичний тип;

перехідний тип.










Автори: Г. Спенсер, В. Ростоу

Цей підхід ґрунтується на пріоритеті рівня розвитку технологій, який визначає тип держави. Автори виділяють:

примітивне (традиційне) суспільство, якому відповідає деспотична держава;

промислове (індустріальне) суспільство, якому відповідає ліберальна держава;

сучасне західне суспільство і державу автори називають постіндустріальними.










Автори: Микола Данилевський, Арнольд Тойнбі, Освальд Шпенглер

З позиції цього підходу історія людства – це історія народження, розвитку та згасання замкнених, локальних цивілізацій.

Цивілізація – це соціокультурна спільність, сформована на основі універсальних (загальних) цінностей. До них відносяться світові релігії, системи права, моралі, досягнення мистецтва. Кожна із цивілізацій має у своїй основі, перш за все, духовний початок (“велику ідею”): своєрідну релігію та культуру, національну психологію.

Цивілізації ніяк не пов’язані між собою і практично не впливають одна на одну. Усього автори нарахували близько двох десятків локальних цивілізацій. Кожна з цивілізацій має характерний для неї тип держави.

Залежно від місцезнаходження цивілізації розрізняють:

давньоєгипетську;

китайську;

західноєвропейську державність.

За релігійною ознакою виділяють:

буддистську;

християнську;

ісламську державність.

У часовому відношенні розрізняють:

давні;

середньовічні

сучасні держави.






^ 4. Поняття форми держави та її елементи

Особливості кожного типу держави визначаються на основі аналізу її організаційного устрою, засобів здійснення державної влади. Категорія форми держави безпосередньо залежить від її змісту і теж ним визначається.

Форма держави – це спосіб організації і здійснення державної влади.













Монархія:

1)абсолютна (необмежена);

2)обмежена (дуалістична та парламентська).



Республіка:

1)парламентська;

2)президентська;

3)змішана(парламентсько-президентська

або президентсько-парламентська).
Унітарна держава Федерація
Конфедерація


Співдружність





Демократичний режим:

1) ліберально-демократичний;

2) радикально-демократичний;

3) консервативно-демократичний.


Антидемократичний режим:

1) авторитарний (революційний, стабілізаційний)

2) тоталітарний (фашистський, расистський,

військово-диктаторський).

^ 5. Функції держави

В юридичній науці поняття "функція" вживаєть­ся для характеристики змісту діяльності, соціальної ролі, со­ціального призначення держави і права.

^ Функції держави — основні напрямки і сторони діяль­ності держави, в яких відображаються і конкретизу­ються її сутність, цілі й задачі.

Функції держави — особливий механізм державного впливу на суспільні відносини і процеси, який охоплює основні на­прямки діяльності держави у керуванні суспільством. Функції держави тісно пов'язані з характеристиками держави, її типом і формою. З еволюцією держави еволюціонують і її функції.





















Оскільки діяльність держави здійснюється державними органами, функції держави реалізуються у певних формах. 6. Поняття і сутність права
Право - це система загальнообов'язкових правил фізичної поведінки - соціальних норм, встановлених або санкціонованих державою, які виражають волю домінуючої частини неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також на задоволення загальносоціальних потреб і забезпечуються державою.

Право – це система встановлених і визнаних державою норм, які регулюють суспільні відносини, формально закріплюють міру свободи, рівності і справедливості відповідно до волі населення країни і забезпечуються усіма заходами легального державного впливу.

Право має велику цінність.

^ Цінність права — це здатність права служити метою і засо­бом для задоволення соціальне справедливих, прогресивних потреб та інтересів громадян, суспільства в цілому.

Можна виділити такі основні прояви соціальної цінності права:

право має інструментальну цінність, надаючи діям лю­дей організованості, стійкості, узгодженості, забезпечує їх підконтрольність, вносячи тим самим елементи упорядкованості і порядку у суспільні відносини, робить їх цивілізованими;

право впливає на поведінку і діяльність людей за допо­могою узгодження їх специфічних інтересів, тобто право не пригнічує приватний інтерес, а, навпаки, погоджує його з громадським інтересом;

право є виразником і визначником свободи особи у суспільстві, при цьому не означає свободу взагалі, а визначає межі, міру цієї свободи;

право має здатність бути виразником ідеї справедливості, тобто право виступає критерієм правильного, справедливого розподілу матеріальних благ, утверджує рівність усіх громадян перед законом;

право виступає джерелом оновлення суспільства відпо­відно до історичного ходу суспільного розвитку; особливо його цінність зростає в умовах краху тоталітарних режимів і затвер­дження нових ринкових механізмів;

правові підходи є основою і єдино можливим засобом роз­в'язання проблем міжнародного і міжнаціонального характеру.


Таким чином, цінність права розуміється як його здатність служити метою і засобом задоволення загально­людських потреб та інтересів.

^ Сутність права полягає в регулюванні суспільних відносин в умовах цивілізації — у досягненні на нормативній основі такої стабільної організованості суспільства, при якій реалізу­ються демократія, економічна свобода, свобода особи.
Вище громадське призначення права полягає в тому, щоб забезпечувати, гарантувати в нормативному порядку свободу у суспільстві, затверджувати справедливість, створювати оптимальні умови для переважної дії у суспільстві економічних і духовних чинників, виключаючи свавілля із громадського життя. ^ ОЗНАКИ ПРАВА
Державна санкціонованість

Держава встановлює норми права або санкціонує (визнає) існуючі у суспільстві норми як правові.

Зміст поняття “санкція” включає:

1) джерело;

2) дозвіл;

3) елемент норми права.

Системність

Право складається із системи пов’язаних між собою у певному порядку правових норм, правових інститутів і галузей права.

Загальнообов’яз-ковість

Право обов’язкове для всіх суб’єктів, незалежно від статі, віку, національності, майна і т.д.

Формальність

Право завжди виражене у певній формі – у вигляді офіційних законів та інших нормативних актів, у письмовому вигляді, з чітким визначенням прав та обов’язків.

Нормативність

Як і інші соціальні норми, норми права мають загальний, а не конкретний характер. Норма права – розпорядження загального характеру. Вона розрахована не на окреме, разове відношення, не на конкретних осіб, а на безліч схожих відношень і на безліч неперсоніфікованих адресатів, які підпадають під умови її дії. Правова норма відображає та регулює відношення між людьми. В упорядкуванні цих відношень безпосередньо зацікавлена і бере участь держава, вони багаторазово повторюються і є найбільш типовими.
^ Державна охорона
Включає державний легальний примус, різні організаційні, виховні і попереджувальні заходи, а також можливість притягання до юридичної відповідальності порушників норм права.


Розуміння права як системи норм, встановлених або санкціонованих державою, розкриває одну із сторін правової дійсності. Норми права є регуляторами суспільних відносин. Так, ці регулятори виступають щодо кожної окремої особи як зовнішній фактор, тому термін "право" в такому розумінні має об'єктивний характер, тобто не належить будь-якому суб'єктові, не відображає його особистої властивості. Державні загальнообов'язкові правила поведінки встановлюються і діють незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта: він, вступаючи в суспільне життя, вже застає "готовими" певні юридичні норми, що склалися до нього і незалежно від нього. У зв'язку з цим право, як систему норм, називають об’єктивним правом.

^ Суб’єктивне право характеризує певні можливості (свободи), які належать саме суб'єктові - учасникові суспільного життя і, отже, залежать від нього, від його свідомості, принаймні щодо використання їх.

Переважну частину своїх основних прав людина не може здійснити, якщо не стане носієм суб'єктивного права. Наділяючи людину суб'єктивним правом, держава відкриває їй доступ до здійснення її основних прав.


^ 7. Правова норма і її структура

Норми права - це формально обов'язкові правила фізичної поведінки, які мають загальний характер, встановлюються або санкціонуються державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечуються її організаційною, виховною та примусовою діяльністю.

Норми права виступають як частини права взагалі. Вони є первинними елементами права. Але будь-яка одинична правова норма набуває якості, властивої праву в цілому, лише будучи включеною до його загальної системи.

Норми права складаються із двох різновидів загальнообов’язкових правових розпоряджень:

1. Правил поведінки.

2. Вихідних (установчих) норм.

^ Правила поведінки – це безпосередньо регулятивні норми. Вони встановлюють вид і міру можливої і належної поведінки учасників громадських відносин, їх взаємні суб’єктивні прав та юридичні обов’язки. Такі правила поведінки складають більшу частину правових норм.

^ Вихідні (установчі) норми – це норми-принципи, норми-дефініції. Вони являють собою норми опосередкованого регулювання, встановлюють загальні початки, вихідні положення і напрямки правового регулювання.













Норма права не тільки містить у собі формально-обов’язкове правило поведінки, а й визначає умови його здійснення та міри відповідальності за його порушення, тобто має власну певну структуру.

^ Структура норми права – це внутрішня конституція норми, яка проявляється у взаємодії її основних структурних частин (елементів).

Структурними елементами норми права є:

1. Гіпотеза. Частина норми права, яка вказує на конкретні життєві обставини, при яких дана норма (її диспозиція) вступає в дію. Це умова застосування норми. Гіпотеза відповідає на питання: хто? Коли? За яких умов?

ГІПОТЕЗА
^ Абсолютно визначена (точно визначаються обставини, при яких діє правова норма)


Відносно визначена

(не містить повних відомостей про обставини дії норми, обмежує умови застосування норми певним колом формальних потреб)

Альтернативна
(ставить дію норми у залежність від однієї або кількох фактичних умов)


2. Диспозиція. Це ядро правової норми, правило поведінки, яке містить суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Реаліза­ція диспозиції можлива тільки за умов, указаних у гіпотезі. Диспозиція є найбільш важливою частиною правової норми. Вона відповідає на питання що робити? чого не треба робити?


ДИСПОЗИЦІЯ
^ Абсолютно визначена (чітко визначає права й обов'яз­ки учасників правовідносин)


Відносно визначена

(не має повних відомостей про пра­ва й обов'язки учасників правовідносин)

Альтернативна
(вказується на декілька правових наслідків, але передбачається настання тільки одного з них)


3. Санкція. Частина норми права, яка містить юридичні наслідки виконання або невиконання правила поведінки, за­фіксованого в диспозиції. Санкція відповідає на питання: які наслідки можуть статися у випадку порушення правової норми (диспозиції)?

САНКЦІЯ
^ Абсолютно визначена

(у таких санкціях точно визначені вид і ступінь відповідальності)


Відносно визначена

(межі відповідальності визначені від мінімальної до максимальної або тільки до максимальної)

Альтернативна
(у таких санкціях названі кілька видів відповідаль­ності, з яких той, хто застосовує право, вибирає тільки один)
































































8. Поняття та структура правовідносин



Жодна людина не може залишатися поза правовідносина­ми, не вступати до них у своєму повсякденному житті і діяль­ності, оскільки без цього вона не зможе реалізувати багато своїх прав і можливостей, задовольнити інтереси, потреби. Пра­вовідносини становлять основну сферу громадського цивілізо­ваного життя.

Скрізь, де діє право, його норми, постійно виникають, припиняються або змінюються правовідносини. Особливо вони розвинуті у громадянському суспільстві, правовій державі. Вони супроводжують людину протягом усього її життя.

Правовідносини — наслідок, результат дії права як соціаль­ного і державного інституту. У додержавному (родовому) суспільстві правовідносин не було, оскільки не було права. Це означає, що правовідносини неможливі поза правом і без права. Є лише відносини, які об'єктивно потребують або не потребу­ють правового опосередкування.
Таким чином, будь-які правовідносини є суспільними відносинами, та не всякі суспільні відносини є право­відносинами.
^ ОЗНАКИ ПРАВОВІДНОСИН:

1. Вони виникають, припиняються або змінюються лише на основі правових норм. Немає норми права — немає і право­відносин. Вони являють собою якусь єдність, цілісність.

2. ^ Правовідносини – це взаємний зв'язок між суб'єкта­ми, внаслідок якого вони наділяються взаємними юридичними правами й обов'язками, які у правовій науці прийнято називати суб'єктивними. Цей зв'язок і є власне правовідносини, в рамках яких праву однієї сторони відповідає обов'язок іншої, і навпаки.

3. ^ Правовідносини – це завжди двосторонній або багато­сторонній зв'язок. У більшості правовідносин кожний із учас­ників одночасно має право і несе обов'язок.

4. ^ Правовідносини мають вольовий характер. Це проявляється двояко. По-перше, через норми права відображається державна воля; по-друге, в силу того, що правовідносини не можуть настати без волевиявлення їхніх учасників, принаймні одного з них. Необх­ідний вольовий акт або дія, що дає початок правовідносинам.

5. ^ Правовідносини охороняються й гарантуються державою.

6. Правовідносини відрізняються суворою визначеністю сторін, тобто суб'єктів, і персоніфікацією їх прав і обов'язків. Правовідно­сини — це завжди конкретні відносини когось із кимсь.








^ 1. Суб'єкти правовідносин — це учасники, або сторони пра­вовідносин, які мають правосуб'єктність. Суб’єктом правовідносин є право- і дієздатний суб'єкт суспільного життя, який є носієм юридичних прав і обов'язків. Юридичною передумовою набуття учасниками суспільного життя суб'єкта правовідносин є наявність у нього правоздатності, а що до певних правовідносин - ще й дієздатності.

Правосуб'єктність — це можливість або здатність особи бути суб'єктом права з усіма наслідками, що звідси впливають.

^ Правовий статус — це вся сукупність прав та обов'язків, які належать суб'єкту права.

Правоздатність—це загальна можливість, яка визначається державою, мати передбачені законом права та обов'язки, здатність бути їх носієм. Правоздатність - це закріплена в законодавстві і забезпечена державою можливість суб'єкта мати юридичні права і нести юридичні обов'язки. У людей правоздатність виникає з моменту на­родження і припиняється зі смертю. Правоздатність особи ніхто не може обмежити, і ніхто не може бути її позбавлений.

Дієздатність - це закріплена в законодавстві і забезпечена державою можливість суб'єкта здійснювати свої права і обов'язки особистими діями. Дієздатність — це правоздатність особи мати права і обо­в'язки, своїми діями виконувати їх, а також нести відпові­дальність за наслідки своїх дій.

Дієздатність поділяють на угодоздатність і деліктоздатність.

Угодоздатність - це здатність суб'єкта правовідносин своїми діями здійснювати і укладати цивільно-правові угоди.

Деліктоздатність — це здатність суб'єкта правовідносин нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення (делікт).

Правосуб'єктність у цілому є однією з обов'язкових юри­дичних передумов правовідносин.

Суб'єкти правовідносин поділяються на такі види:

^ 1. Фізичні особи (люди): громадяни даної держави, іноземні громадяни, біпатриди (громадяни двох держав), апатриди (особи без громадянства).

2. Об'єднання: державні (держава в цілому), органи держави, державні установи, підприємства, організації, юридичні особи, громадські організації (політичні партії, рухи).

^ 3. Соціальні спільності: народ (нація), територіальні спільності (населення, адміністративно-територіальні одиниці, виборчі округи), трудові колективи.

^ 2. Об'єкт правовідносин - це певне особисте або соціальне благо для задоволення і використання якого встановлюються взаємні юридичні права і обов'язки суб'єктів. Об'єктами правовідносин є ті матеріальні або нематері­альні блага (речі, дії, наслідки дій, особисті немайнові блага), з приводу яких виникли правовідносин, на використання або охорону яких спрямовані взаємні суб'єктивні права та юри­дичні обов'язки.

Залежно від характеру та видів правовідносин їх об'єктами виступають:

матеріальні блага (речі, предмети, цінності);

нематеріальні особисті блага (права і свободи людини, духовні цінності, морально-психологічний стан людини, певні соціальні властивості об'єднань, спільностей);

поведінка, дії суб'єктів, різного роду послуги та їхні результати;

продукти духовної творчості;

цінні папери, офіційні документи.


^ 3. Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного.

Юридичний зміст - це суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин, зафіксовані у певних правових нормах, тобто можливість дій уповноважених суб'єктів і необхідність відповідних дій зобов'язальних суб'єктів.

^ Фактичний зміст - це сама поведінка суб'єктів, їх діяльність, в якій реалізуються суб'єктивні права і юридичні обов'язки сторін.

Зміст суб'єктивного права включає такі можливості як можливість діяти відповідно до свого бажання, можливість вимагати певних дій від інших суб'єктів, зобов'язаних на це, можливість звернутися до компетентного органу чи посадової особи за захистом свого суб'єктивного права.

Отже, суб'єктивне юридичне право - це закріплена в юридичній нормі можливість певної поведінки суб'єкта з метою використання ним певного блага, яка забезпечується юридичними обов'язками інших суб'єктів. Суб'єктивне право — це гарантовані законом вид і міра мож­ливості або дозволеної поведінки особи, реалізація якої зале­жить від волі і свідомості суб'єкта.

^ ЕЛЕМЕНТИ СУБ’ЄКТИВНОГО ПРАВА

1. Правоповедінка, тобто право на власні дії

2. Можливість або право вимагати від зобов'язаної особи відповідної поведінки, тобто право на чужі дії

3. Праводомагання (можливість або право оскаржити дії супротивної сторо­ни у випадку невиконання нею своїх обов'язків)

4.Правокористування (можливість або право користуватися на

основі даного
права певним

соціальним благом)






^ Зміст юридичних обов'язків становлять необхідність здійснення певних дій; необхідність утримання від здійснення дій, що суперечать інтересам інших осіб; необхідність нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою права дій.

Тому, юридичний обов'язок - це закріплена в юридичній нормі і забезпечувана державою необхідність певної поведінки суб'єкта для задоволення інтересів уповноважених суб'єктів. Юридичний обов'язок — це вид і міра належної або по­трібної поведінки. В основу суб'єктивного права покладено юри­дичне забезпечену можливість; в основу обов'язку — юридич­не закріплену необхідність.

Структура юридичного обов'язку відповідає структурі суб'­єктивного права і включає в себе такі компоненти:

необхідність особи виконувати певні дії або утриматись від них;

необхідність правозобов'язаної особи відреагувати на звер­нені до неї законні вимоги правомочної сторони;

необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог;

необхідність не перешкоджати контрагенту користуватись тим благом, на яке він має право.

Носій можливості (права) називається правомочним, носій обов'язку — правозобов'язаним.

У реальності частіш за все кожна із сторін у правовідноси­нах має і суб'єктивні права і юридичні обов'язки одночасно.


Підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин є юридичні факти. З юридичними фактами закон пов’язує виникнення, зміну та припинення правовідносин.

^ Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою правової норми, що викликають виникнення, зміну чи припинення правовідносин.







Юридичні факти, які є діями, в залежності від відповідності їх приписам правових норм поділяються на правомірні та неправомірні.

Правомірні поділяються на: а) юридичні акти - така правомірна поведінка, що здійснюється з метою викликання юридичних наслідків (складання людиною заповіту); б) юридичні вчинки - дії, що не мають спеціальної мети викликати юридичні наслідки (знахідка скарбу).

Неправомірні - це дії, які суперечать юридичним приписам. Поділяються на винні (злочини, проступки) та безвинні, так звані правові аномалії (наприклад, випадки відповідальності без вини власника джерела підвищеної небезпеки).






















































9. Система права

Системна будова права являє собою цілісне утворення, яке складається із безлічі елементів, що знаходяться між собою у певному ієрархічному зв’язку.

Система права відображає внутрішню будову права як системи правових норм. Вона являє собою об'єктивно зумовлену внутрішню організацію права певної держави, яка полягає в єдності й погодженості всіх правових норм держави і в розподілі їх на інститути та галузі права.

^ Система права – це упорядкована сукупність усіх діючих у державі правових норм.













Внутрішня будова системи права виражається в її структурі.

^ Структура системи права – поділ усієї сукупності правових норм на галузі й інститути залежно від предмета і метода правового регулювання.

Предмет правового регулювання – ті суспільні відносини, які регулюються нормами права.

^ Метод правового регулювання – спосіб впливу норм права на певну сферу суспільних відносин. Це сукупність прийомів і способів правового впливу на учасників правових відносин для реалізації ними своїх функцій.


Отже, до структурних елементів системи права зараховують: норми права, інститути права, підгалузі права, галузі права.

^ 1. Норма права — основний елемент системи права; "елементарна частка" права, первинний компонент, з якого складаються інститути і галузі права. Це правило поведінки, яке встановила й охороняє держава. Воно визначає права й обо­в'язки учасників регулювання громадських відносин і служить критерієм правомірної і неправомірної поведінки. Немає норми права, яка б не входила до певного інституту та галузі права.

^ 2. Інститут права — сукупність взаємодіючих правових норм, що регулюють визначену відносно самостійну групу однорідних суспільних відно­син, яка являє собою особливу частину галузі права.

Інститут — складова частина, блок, ланка галузі. У кожній галузі права можна виділити безліч інститутів. На­приклад, у сфері трудових відносин виділяються відносини, пов'язані з укладенням трудової угоди, відповідно, в трудовому праві формується інститут трудової угоди. Таким чином, виділяються й інші інститути права: у кримінальному праві — інститут призначення покарання, інститут звільнення від кримінальної відповідаль­ності; у сімейному праві — інститут шлюбу, інститут усинов­лення, інститут розлучення; у цивільному праві — інсти­тут договору купівлі-продажу, інститут юридичної особи, інститут позовної давності і т. ін. Усі інститути функціонують у тісному взаємозв'язку один з одним як усередині даної галузі, так і поза нею.

^ Юридичним критерієм для відокремлення тієї чи іншої сукупності норм у конкретний правовий інститут служать три ознаки:

юридична єдність правових норм;

повнота регулювання певної сукупності суспільних від­носин;

відокремлення норм, які утворюють правовий інститут, у розділах, частинах та інших структурних одиницях різних нор­мативно-правових актів, зокрема законів.

Серед інститутів розрізняють:

а) галузеві (наприклад, інститут спадкоємства);

б) міжгалузеві (наприклад, інститут приватної власності).

^ 3. Підгалузь права – певна сукупність (об'єднання) правових інститутів, яка об'єктивно складається в межах однієї галузі права. Як цілісне утворення підгалузь права регулює специфічне коло відносин у межах сфери правового регулювання відповідної галузі права.

Підгалузь права порівняно з галуззю об’єднує менші групи правових норм і регулює споріднені громадські відносини.

На відміну від правових інститутів, підгалузь права не є обов'язковим компонентом кожної галузі. Вона виникає тільки у великих за своїм обсягом та за характером галузях права. Так, наприклад, у складі конституційного права вирізняють такі підгалузі, як парламентське, муніципальне право; в цивільному – зобов'язальне, авторське, спадкове право. Галузі права, для яких характерні невеликі обсяги нормативного матеріалу, тісна консолідація, компактність не мають у своєму складі підгалузей права. До них, наприклад, належать процесуальні галузі права.

^ 4. Галузь права - уособлена сукупність норм та інститутів, яка являє собою самостійну частину системи права і спр