Реферат: Одеська національна юридична академія На правах рукопису Дрьоміна Наталія Вікторівна

Одеська національна юридична академія


На правах рукопису


Дрьоміна Наталія Вікторівна


УДК 341.645+341.388


ЮРИСДИКЦІЯ МІЖНАРОДНИХ

КРИМІНАЛЬНИХ СУДІВ І ТРИБУНАЛІВ


Спеціальність: 12.00.11 – міжнародне право


Дисертація

на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук


Науковий керівник:

Черкес Марко Юхимович,

Заслужений юрист України,

кандидат юридичних наук,

доцент


Одеса – 2005

ЗМІСТ


Вступ .............................................................................................................….......... 4

Розділ 1. Еволюція концепції міжнародної кримінальної юрисдикції ......... 13
1.1. Доктринальні підстави міжнародної кримінальної юрисдикції...........……...13
1.2. Розвиток концепції міжнародної кримінальної юрисдикції в

період між двома світовими війнами..............................................................……..29

1.3. Реалізація концепції міжнародної кримінальної юрисдикції в

заснуванні та діяльності Нюрнберзького і Токійського воєнних

трибуналів............................................................................................................……38

1.4. Розвиток концепції міжнародної кримінальної юрисдикції

в період «холодної війни»...................................................................................……53

Розділ 2. Юрисдикція сучасних міжнародних кримінальних судів

і трибуналів ad hoc ....................................................................................................63
^ 2.1. Підстави та юридична природа юрисдикції міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc по колишній Югославії та Руанді........................................……63 ^ 2.2. Просторова, часова і персональна юрисдикція міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc по колишній Югославії та Руанді...............……78 ^ 2.3. Предметна юрисдикція міжнародних кримінальних трибуналів по колишній Югославії та Руанді........................................................................…....91
2.4. Змішана кримінальна юрисдикція Спеціального суду

по Сьєрра-Леоне....................................................................................................…...112

Розділ 3. Юрисдикція постійного Міжнародного кримінального суду,

заснованого відповідно до Римського статуту .................................................... 127

3.1. Питання юрисдикції у дискусіях про Статут міжнародного кримінального

суду..........................................................................................................…...............…127

3.2. Юридична природа юрисдикції Міжнародного кримінального

суду та умови її здійснення..........................................................................................138

3.3. Загальнообов'язкова юрисдикція Міжнародного кримінального

суду і його взаємини з Радою Безпеки ООН............................................…………143

3.4. Принцип комплементарності юрисдикції Міжнародного

кримінального суду.......................................................................................……….149

3.5. Часова юрисдикція Міжнародного кримінального суду...................………..159

3.6. Персональна юрисдикція Міжнародного кримінального суду........……….. 165

3.7. Предметна юрисдикція Міжнародного кримінального суду............………...177
Висновки.......................................................................................................………. 201
^ Список використаних джерел.....................................................................………210


ВСТУП


Актуальність теми дослідження. Міжнародна кримінальна юрисдикція являє собою порівняно нове правове явище в системі кримінального правосуддя, яка складалася століттями. В основі ідеї міжнародної кримінальної юрисдикції лежить споконвічне прагнення людства до миру та справедливості. Шлях до миру через торжество справедливості і шлях до справедливості за допомогою встановлення миру визначають безупинний розвиток цієї ідеї, всупереч перешкодам, що виникають внаслідок політичних подій і наукових догм.

Вирішення проблем співіснування міжнародної і національних кримінальних юрисдикцій, визначення їхніх меж і принципів взаємодії – одне з найбільш складних і актуальних завдань сучасної юридичної науки.

Сьогодні, на початку нового тисячоріччя, культура безкарності продовжує стимулювати подальше розширення масштабів насильства і зростання злочинності. У даний час у понад 40 країнах відбуваються збройні конфлікти [1]. Сучасні війни супроводжуються злочинами безпрецедентної жорстокості та цинізму. В останні десятиліття частка жертв війни серед цивільного населення різко зросла з 5 до понад 90 відсотків [2].

У «Декларації тисячоріччя» Організації Об'єднаних Націй, яку прийняли глави держав і урядів на Асамблеї тисячоріччя 8 вересня 2000 року, говориться: «Ми прикладемо всі зусилля до того, щоб звільнити наші народи від нещасть воєн, чи буде то всередині держав, чи між державами, воєн, що за останнє десятиліття забрали понад 5 мільйонів життів» [3]. Народи світу прагнуть покласти край безкарності. Одним із важливих способів досягнення цієї мети визнана міжнародна кримінальна юстиція.

У 2002 році розпочав свою діяльність постійний орган міжнародної кримінальної юстиції – Міжнародний кримінальний суд. Римський статут Міжнародного кримінального суду, що прийняла 17 липня 1998 року Дипломатична конференція повноважних представників під егідою ООН, має юрисдикцію стосовно осіб, відповідальних за найсерйозніші злочини, що викликають стурбованість міжнародного співтовариства. Ця історична подія ознаменувала собою велику перемогу міжнародного співтовариства в боротьбі з безкарністю та рішучий крок до утвердження в світі верховенства права. Питання про ратифікацію Римського Статуту МКС, підписаного Україною 20 січня 2000 року, залишається на порядку денному та пов’язане з вирішенням низки складних правових проблем, викликаних констатованою Конституційним Судом України невідповідністю деяких положень Римського Статуту, що регламентують юрисдикцію Суду, положенням Конституції України [4]. Дослідження юрисдикції міжнародних кримінальних судів і трибуналів набуває не тільки наукового, але й практичної значення.

Теорії кримінальної юрисдикції, що стали доктринальною основою сучасної концепції міжнародної кримінальної юрисдикції, розробляли відомі вчені ХІХ століття, зокрема А.-В. Гефтер, К. Грольман, М.А. Захаров, Л.А. Камаровський, М.М. Коркунов, Ф. Лист, Ф.Ф. Мартенс, Е.К. Симсон, М.С. Таганцев, Р. Фон-Моль. У ХХ столітті становлення концепції міжнародної кримінальної юрисдикції було пов’язане з іменами Х. Беллота, Доннедьє де Вабра, В. Пеллі, Н. Політиса та інших учених, що працювали в руслі так званої «уніфікаційної» течії.

Великий внесок у розвиток ідеї міжнародної кримінальної юстиції зробили такі вчені, як K. Амбос, Л. Арбур, М.Х. Арсанджані, К.Д. Аскін, M.Ч. Бассіуні, К.Л. Блейкслі, A. Бос, Л. Кафліш, A. Кассезе П. Сезаре, Р.С. Кларк, Дж. Кроуфорд, Г. фон Гебель, Ф. Кірш, K. Кіттічайсарі, Р. Мей, Т. Мерон, Дж.О.В. Мюллер, Дж. Мерфі, В.П. Нанда, А. Пеле, Р.Б. Філіпс, Л.Н. Сада, М. Шарф, Д.Дж. Шефер, В. Шомбург, Дж. Стоун, В. Точиловський, О. Тріфтерер, Е. Вільмшурст, Р.К Вьотцель, A. Ціммерман та інші.

У радянській та пострадянській юриспруденції теорію міжнародної кримінальної відповідальності розвивали праці М.С. Алексєєва, В.С. Верещетина, І.М. Іванової, Ю.М. Колосова, Н.С. Лебедєвої, Д.Б. Левіна, І.А. Ледях, Є.Г. Ляхова, В.П. Панова, А.І. Полторака, М.М. Полянського, B.В. Пустогарова, М.Ю. Рагинського, П.С. Ромашкіна, А.М. Трайніна, Г.І. Тункіна, Н.А. Ушакова, С.В. Черниченка, І.П. Бліщенка, Ю.Г. Васильєва, Р.А. Каламкаряна, Н.І. Костенка, І.І. Лукашука, Р.А. Мюллерсона, А.В. Наумова, Ю.А. Решетова, І.В. Фісенка та інших відомих вчених.

В українській юридичній науці до проблеми міжнародно-правової кримінальної юрисдикції вперше звернувся М.В. Буроменський. Важливі аспекти міжнародного кримінального правосуддя і боротьби з міжнародними злочинами розглядали у своїх працях В.Ф. Антипенко, М.М. Антонович, В.П. Базов, В.Г. Буткевич, С.М. Вихрист, С.В. Ісакович, О.В. Касинюк, Д.І. Кулеба, Н.А. Зелінська, А.А. Маєвська, В.Т. Маляренко, А.С. Мацко, С.М. Морозов, М.І. Пашковський, В.П. Пилипенко, М.Ф. Селівон, В.С. Семенов, Т.Л. Сироїд, Є.Л. Стрельцов, В.В. Фуркало, О.Н. Ярмиш та інші вчені. Проте дотепер вітчизняна правова наука на концептуальному монографічному рівні не розглядала проблему юрисдикції міжнародних кримінальних судів. У цьому контексті існує нагальна необхідність заповнити прогалини в наукових дослідженнях сутності юрисдикції міжнародних кримінальних судів і трибуналів, її юридичних підстав, видів, основних параметрів і тенденцій розвитку, чим зумовлюється актуальність теми, теоретичне значення та практична доцільність її обрання.

^ Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Спрямованість дисертаційного дослідження відповідає програмі наукових досліджень Одеської національної юридичної академії. Тема є складовою частиною загальної наукової теми «Правові проблеми становлення і розвитку сучасної Української держави» (номер державної реєстрації – 0101 V 001195) і відповідає проблематиці наукових досліджень кафедри міжнародного права і міжнародних відносин Одеської національної юридичної академії.

^ Мета і завдання дисертаційного дослідження. Основна мета дослідження полягає в тому, щоб на основі комплексного, всебічного аналізу доктринальних основ, правової регламентації і практики реалізації міжнародної кримінальної юрисдикції виявити тенденції й оптимальний механізм її розвитку, а також сформулювати науково-практичні пропозиції з питання визнання Україною юрисдикції міжнародних кримінальних судів і трибуналів.

Мета дослідження обумовила поставлення таких завдань:

здійснити ретроспективний аналіз доктринального і практичного розвитку концепції міжнародної кримінальної юрисдикції; визначити поняття юрисдикції міжнародних кримінальних судів і трибуналів; дати дефініцію та класифікацію її видів;

виявити специфіку договірної і позадоговірної (загальнообов'язкової) юрисдикції міжнародних кримінальних судів і трибуналів, їх основ і правової природи;

дослідити юридичну природу юрисдикції Нюрнберзького і Токійського військових трибуналів, її зміст та особливості;

вивчити юридичні підстави юрисдикції міжнародних трибуналів міжнародних трибуналів щодо колишньої Югославії та щодо Руанди, в контексті проблеми їх легітимності; проаналізувати й узагальнити відповідні судові рішення;

проаналізувати зміст і межі юрисдикції ratione loci, ratione materiae, ratione personae, ratione temporis міжнародних трибуналів щодо колишньої Югославії та щодо Руанди, а також Спеціального суду для Сьєрра-Леоне, вивчити й узагальнити судові рішення з цих питань;

здійснити юридичний аналіз Римського Статуту МКС в частині, що регламентує умови і порядок здійснення його юрисдикції, розглянути основні параметри часової, персональної та предметної юрисдикції МКС;

дослідити теоретичні і практичні аспекти реалізації принципу комплементарності юрисдикції МКС, проаналізувати його відповідність національному законодавству України;

розробити й обґрунтувати пропозиції, спрямовані на ратифікацію Україною Римського Статуту МКС та імплементацію його положень;

виявити основні тенденції і перспективи розвитку міжнародної кримінальної юрисдикції, її реальні можливості у боротьбі з культурою безкарності.
Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дисертаційного дослідження є норми міжнародного права, що регламентують заснування і діяльність міжнародних кримінальних судів і трибуналів (їх зміст, механізм формування та реалізації, функціонування, тенденції розвитку, ефективність), а також суспільні відносини, врегульовані цими нормами.
Предметом дисертаційного дослідження є юрисдикція міжнародних кримінальних судів і трибуналів: її доктринальні і правові підстави, генезис, зміст, практика реалізації, перспективи й основні напрями розвитку.

^ Методи дослідження. Наукова обґрунтованість сформульованих висновків визначається широкою сукупністю методів наукового пізнання. Дослідження побудоване на основі принципу методологічного плюралізму як найважливішій передумові одержання достовірного знання, а також таких принципах, як принцип історизму, об'єктивності й конкретності, принципі єдності предмета і методу вивчення. Застосовувалися загальні методи наукового пізнання й спеціальні методи юридичної науки. Із загальних методів наукового пізнання в дисертації використані, зокрема, такі методи, як діалектичний, логічний, історичний, системно-структурний, порівняльний, прогностичний. За допомогою діалектичного методу проблема кримінальної юрисдикції міжнародних судових органів вивчалася в її суперечливості й розвитку. Системно-структурний метод дозволив досліджувати юрисдикційний режим міжнародних судів як цілісну систему, виділити окремі елементи її структури, дати їх функціональну характеристику і проаналізувати взаємозв'язки. Використання історичного методу дозволило проаналізувати різні етапи розвитку теорії і практики міжнародної кримінальної юрисдикції в їх хронологічній послідовності, у конкретних формах історичного прояву. У рамках хронологічного дослідження генезис концепції міжнародної кримінальної юрисдикції розглядається на різних часових відрізках: у період до Першої світової війни, між двома світовими війнами, після Другої світової війни (період «холодної війни»), в останнє десятиліття ХХ століття. Аксіологічний підхід дозволив розглянути міжнародну кримінальну юрисдикцію з погляду її характеристики як цінності, що відповідає загальнолюдським ідеалам. У процесі дослідження використовувалися загальнологічні методи і прийоми пізнання, зокрема аналіз і синтез, абстрагування й узагальнення, індукція і дедукція, аналогія і моделювання. Прогностичний метод застосовувався для оцінки перспектив розвитку міжнародної кримінальної юстиції. Серед спеціальних методів юридичної науки використовувався, зокрема, техніко-юридичний (формально-догматичний) метод для інтерпретації положень, що містяться в міжнародних угодах, резолюціях міжнародних організацій, національному законодавстві. Порівняльно-правовий метод дозволив виявити загальні тенденції й істотні розходження щодо імплементації Римського Статуту Міжнародного кримінального суду в законодавстві різних країн.

Наукова достовірність результатів дисертації забезпечується тим, що для досягнення цілей і завдань дослідження були вивчені міжнародні угоди і резолюції міжнародних організацій, які встановлюють міжнародну кримінальну юрисдикцію; матеріали, що відображають процес їх розробки і прийняття; міжнародно-правові звичаї, що мають відношення до розглянутого питання, рішення міжнародних кримінальних судів і трибуналів; внутрішньодержавне конституційне, кримінальне, кримінально-процесуальне право ряду держав у контексті здійснення юрисдикції міжнародних кримінальних судів і їх взаємодії з національними судовими системами; рішення національних судів.

Теоретичною базою дисертаційного дослідження є праці В.Г. Буткевича, М.В. Буроменського, О.Ф. Висоцького, В.А. Василенка, В.Н. Денисова, В.І. Євінтова, Л.Г. Заблоцької, О.В. Задорожнього, С.В. Ісаковича, І.І. Лукашука, О.О. Мережка, В.В. Мицика, В.І. Муравйова, В.М. Репецького, К.К. Сандровського, Л.Д. Тимченка, В.В. Фуркала, М.Ю. Черкеса, В.Л. Чубарєва та інших вітчизняних і зарубіжних учених.

^ Наукова новизна дисертації. Ця робота є першим в українській науці міжнародного права комплексним монографічним дослідженням генезису, юридичної природи, основ, умов здійснення й основних параметрів кримінальної юрисдикції міжнародних судів і трибуналів, у якому розглянуті наступні положення, що виносяться на захист:

сформульовано поняття юрисдикційного режиму міжнародного кримінального суду чи трибуналу як нормативного комплексу, що регламентує правові підстави юрисдикції, умови та порядок її здійснення, межі юрисдикції й інші юрисдикційні аспекти заснування і діяльності такого суду чи трибуналу;

доведено, що юрисдикційний режим міжнародного кримінального суду має відповідати вимогам легітимності, цілісності та єдності. Питання про легітимність міжнародних кримінальних судів, що слід розуміти як правомірність їх заснування, торкається самої суті поняття юрисдикції суду як наданої йому влади здійснювати судові повноваження в певних межах. Вимога єдності припускає існування єдиних умов здійснення юрисдикції стосовно всіх осіб, ситуацій, держав, на які вона поширюється. Вимога цілісності припускає взаємозв'язок і узгодженість його елементів, неприпустимість обмежень, здатних порушити юрисдикційну систему;

обґрунтовано існування двох основних видів міжнародної кримінальної юрисдикції: 1) загальнообов'язкової (позадоговірної) юрисдикції, здійснюваної від імені світового співтовариства; 2) мультинаціональної (договірної) юрисдикції, здійснюваної на підставі угоди держав, що засновують судовий орган. Доведено, що реальну здатність протистояти культурі безкарності світове співтовариство одержить у тому разі, якщо буде використовувати обидва названі види міжнародної кримінальної юрисдикції;

обґрунтовано характеристику юрисдикції міжнародних кримінальних трибуналів по колишній Югославії та Руанді як загальнообов'язкової і пріоритетної юрисдикції, здійснюваної «від імені світового співтовариства». Основою для прийняття рішень відносно заснування Радою Безпеки судових органів зі загальнообов'язковою юрисдикцію є: 1) універсальна злочинність діянь, що підлягають переслідуванню, та їх правова кваліфікація як злочинів, що порушують інтереси світового співтовариства в цілому; 2) політична оцінка ситуації, яка являє собою загрозу міжнародному миру і безпеці, що дозволяє Раді Безпеки діяти на підставі Глави VII Статуту ООН;

вивчено та узагальнено судові рішення міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc по колишній Югославії та Руанді щодо правомірності пріоритету юрисдикції міжнародного трибуналу перед юрисдикцією національних судів;

визначено специфіку й основні характеристики юрисдикції ratione loci, ratione temporis, ratione personae міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc. Характерною рисою ratione temporis такої юрисдикції є те, що вона може поширюватися на діяння, вчинені до надання судовому органу такої юрисдикції. Специфіка ratione materiae юрисдикції полягає в тому, що вона охоплює діяння, які є злочинами за загальним міжнародним правом;

вперше в Україні проаналізовані й узагальнені рішення міжнародних трибуналів, що містять тлумачення їхньої юрисдикції ratione materiae; доведено, що рішення трибуналів є серйозним внеском у світову юриспруденцію і значно впливають на розвиток концепції міжнародної кримінальної юрисдикції і міжнародне кримінальне право у цілому;

на прикладі Спеціального суду по Сьєрра-Леоне визначено зміст змішаної договірної юрисдикції, що об'єднує елементи національної і міжнародної юрисдикцій; оцінені перспективи та тенденції розвитку цієї форми юрисдикції;

досліджено юридичну природу, підстави й умови здійснення юрисдикції МКС, часова і предметна юрисдикція МКС; проаналізовано поняття «найсерйозніші злочини, що викликають стурбованість усього міжнародного співтовариства» і склади злочинів, що підпадають під юрисдикцію Суду;

сформульовано пропозиції з імплементації міжнародно-правових норм, що регламентують міжнародну кримінальну юрисдикцію, у національне право України, зокрема обґрунтована доцільність внесення змін до Конституції України, які б усунули правові перешкоди наданню Україною згоди на обов’язковість для неї Римського Статуту МКС, а також прийняття Закону «Про співробітництво з Міжнародним кримінальним судом і іншими органами міжнародної кримінальної юстиції».

^ Наукове і практичне значення отриманих результатів полягає у наступному:

у сфері законотворчої діяльності висновки та пропозиції, сформульовані у дисертації, можуть бути використані при вирішенні питання про ратифікацію Римського Статуту МКС і внесенні змін у Конституцію України, а також прийняття Закону України «Про співробітництво з Міжнародним кримінальним судом і іншими органами міжнародної кримінальної юстиції»;

у сфері науково-дослідної діяльності результати дослідження можуть бути використані для подальшого вдосконалення концепції міжнародної кримінальної юрисдикції;

у навчально-методичній роботі матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані при підготовці навчальних посібників та підручників з міжнародного права, при вивченні дисциплін «Міжнародне право», «Міжнародне кримінальне право»; в розробленні спецкурсів з проблем міжнародного права.

^ Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації доповідалися на наукових семінарах і конференціях, зокрема на Міжнародній науково-практичній конференції «Судовий захист прав людини: національний і європейський досвід» (Одеса, 2001); Міжнародному семінарі «Інформаційне забезпечення боротьби з організованою злочинністю» (Одеса, 2002); Міжнародному семінарі «Безпека в Причорноморському регіоні»; Шостій звітній науковій конференції професорсько-викладацького складу й аспірантів ОНЮА (Одеса, 2003); Сьомій звітній науковій конференції професорсько-викладацького складу й аспірантів ОНЮА (Одеса, 2004); Міжнародній конференції «Міжнародне право після 11 вересня 2001 року» (Одеса, 2004); Міжнародній науково-практичній конференції «Римський Статут Міжнародного кримінального суду: імплементація на національному рівні» (Київ, 2004).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження відображені у 12 статтях здобувачки, опублікованих у фахових наукових виданнях, перелік яких затверджує ВАК, а також розділі монографії «Соціально-правові аспекти тероризму» (Одеса, 2003).

^ Особистий внесок здобувача. Всі сформульовані у публікаціях положення та висновки обґрунтовані на базі особистих досліджень.

Структура дисертації визначена метою, задачами та логікою викладення дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що містять 15 підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації – 240 сторінок, з них основного тексту 209 сторінок. Список використаних джерел займає 31 сторінку, складається зі 340 найменувань.


РОЗДІЛ 1
^ ЕВОЛЮЦІЯ КОНЦЕПЦІЇ МІЖНАРОДНОЇ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ 1.1. Доктринальні підстави міжнародної кримінальної юрисдикції

Ідея заснування судового органу, що має міжнародну кримінальну юрисдикцію, має давнє походження. Вона розвивалася переважно в руслі обговорення проблеми відповідальності за злодіяння, вчинені під час збройного конфлікту. Прийнято вважати, що вперше міжнародний суд з розгляду воєнних злочинів відбувся в німецькому місті Брейзахе 1474 року, коли 27 суддів Священної Римської імперії висунули обвинувачення Петеру ван Хагенбаку (von Hagenbach) в «попранні законів Божеських і людських», які відбились у тім, що він дозволив своїм військам убивати, ґвалтувати і грабувати. Ван Хагенбак був визнаний винним, присуджений до смерті і страчений [5, 41 – 42; 6, 47 ].

Як справедливо стверджує професор М.В. Буроменський, ідея міжнародної кримінально-правової юрисдикції не нова і спирається на деякі доктринальні погляди ХVІІ століття. Ще Гуго Гроций проголосив засади космополітичної юриспруденції [7, 50]. Ця ідея одержала подальший розвиток. Я. Броунлі пише: «З другої половини XIX століття вважається загальновизнаним, що є такі злочинні дії чи така злочинна бездіяльність, за які міжнародне право покладає на винних осіб кримінальну відповідальність; при цьому покарання може бути призначено або міжнародними судовими установами, відповідним чином на те уповноваженими... або судами і воєнними трибуналами тієї чи іншої держави. Усі ці судові установи здійснюють міжнародну юрисдикцію внаслідок застосованого права й через склад суду, а коли справа стосується внутрішніх судів – внаслідок застосованого права і характеру відправлення правосуддя (яке обґрунтовує міжнародне право)»[8, 253].

У XIX сторіччі концепція міжнародної кримінальної юрисдикції активно обговорювалася в міжнародно-правових дослідженнях. У той час про міжнародний суд, що має цивільну і кримінальну палати, писали багато які вчені.

Докладний аналіз теорій міжнародної юстиції міститься у великій праці відомого російського юриста професора Л.А. Камаровського «Про міжнародний суд» (1881), де він подав свій проект міжнародного суду, відповідно до якого один з підрозділів суду (Департамент приватного міжнародного права), у числі іншого, «вирішує найвищою мірою важливі й у наш час актуальніші суперечки про видачу і судить політичних злочинців і анархістів, котрі відкидають усякий суспільний лад між людьми... Суд «з повною безпристрасністю постановляє вирок на підставі засад державного і міжнародного права, віддаючи в разі колізії перевагу останнім…»[9, 527]. Як бачимо, Л.А. Камаровський пропонував наділити міжнародний суд кримінальною юрисдикцією. Л.А. Камаровський підкреслював, що в «міжнародній сфері суд має бути незалежним як від сторін, справу яких він вирішує, так і від будь-яких політичних рухів і думок узагалі» [9, 519].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Як правило, держави на підставі їхнього суверенітету мають первинне право на здійснення юрисдикції щодо правопорушень, вчинених на їхній території. «Із твердженням ідеї про територіальне верховенство держав уперше виникає розуміння, що в межах кожної держави має панувати єдина і самостійна каральна влада і що їй зобов'язані підкорятися всі особи, котрі перебувають на її території (як тубільні піддані, так і іноземці), – писав професор Ф.Ф. Мартенс. – Тому встановлюється, як правило, що для переслідування і покарання злочинців компетентний виключно суд місця вчинення злочину – forum delicti commissi. У міру розвитку зносин і поліпшення міжнародних шляхів сполучення поступово народжується переконання в необхідності розширити кримінальну компетенцію держав. Протягом XVI і XVII сторіч уряди вважають, що мають право карати не тільки за злочини, вчинені в межах їхньої території, але й за вчинені за кордоном, якщо тільки злочинець перебуває в їхній владі. Так встановився принцип компетенції суду місця піймання злочинця (forum deprehensionis). Але залишилося нез'ясованим, за які злочини, вчинені на чужій території, могли бути покарані в місці піймання тубільні піддані й іноземці. У другій половині XVIII століття і пізніше дедалі більше пробиває собі шлях інше, нове переконання, а саме: держави взаємно зацікавлені в збереженні юридичного порядку і на цій підставі мають переслідувати злочинців спільними силами» [25, 390 – 391].

Професор М.С. Таганцев відзначав, що в ХІХ сторіччі «міжнародно-правові теорії кримінальної юрисдикції поділялися на дві основні групи, називані: одні – теоріями егоїстичними, вихідними виключно з ідеї окремої держави, а інші – теоріями космополітичними, що беруть до уваги й інтереси міжнародні» [26, 313]. На думку представників першої групи, держава обмежується своїми власними цілями і завданнями і їй не слід нічого робити, щоб карати за порушення чужого правового порядку. З погляду права, їй не треба жодним чином реагувати на таке. Тому для всіх незалежних держав не існує ніякого обов'язку піклуватися про підтримку порядку поза їхньою сферою [27, 223].

Найбільш очевидну аргументацію егоїстичних теорій першої групи наводили прихильники територіального принципу кримінальної юрисдикції. Ця аргументація полягала в тому, що кримінально-каральна влада держави обмежується межами державної території. Звідси випливає, що всі злочини, вчинені в цих межах, і тільки вони, підлягають покаранню на підставі територіальних кримінальних законів. Злочини, вчинені за кордоном держави, її власними підданими чи іноземцями, проти неї самої чи проти приватних осіб, іноземців або підданих, її юрисдикції в жодному разі не підлягають і покарані нею бути не можуть. Підстава виключно територіальної дії кримінальних законів вбачали в суверенітеті, що належить до кожної держави [25, 392].

Так, Абегг (1819) виходив з того, що держава має охороняти правовий стан тільки усередині своїх кордонів. Оскільки за межами держави її закони не порушуються, вона й не має обов'язку карати. Держава також не може карати своїх підданих за злочини, вчинені за кордоном, бо вона не має стосовно них переважного права, якщо вони перебувають поза її сферою. Кестлин (1845) затверджував, що держава має індивідуальне життя, для неї може існувати тільки її власний закон, у якому відбивається її індивідуальність. Державні функції територіальні, тому кримінальна розправа має бути обмежена сферою держави. Якби держава хотіла карати за злочин, вчинений поза її сферою, то вона цим зазіхала б на право іншої держави [27, 223 – 224].

«З необхідності індивідуалізовання права по державних територіях, – писав Кестлин, – випливає, що держава у своїй сфері не може визнати чинним жодного іншого закону, крім власного, в якому відбивається її індивідуальна правова визначеність, але на тих самих підставах вона має визнати виключну індивідуальність кожної іншої держави»[26, 313]. Аналогічну позицію в цьому питанні займали багато які авторитетні вчені ХІХ сторіччя, зокрема Сторі, Вітон, Вільдман, Філлімор. Переконаний прихильник територіального принципу відомий англійський учений К. Льюс (1859) вважав, що «жодна держава не має істотного інтересу (substantial interest) у покаранні злочинів, вчинених на території іншої держави, і тому «кримінальний закон має бути місцевим, територіальним»[цит. за: 25, 393 – 394].

Такої самої думки дотримувався А.-В. Гефтер, котрий, зокрема, затверджував: «Жодна держава не має завдання піклуватися скрізь про здійснення права і справедливості. По-перше, вона не має засобів для цього і потім, саме собою зрозуміло, що її особливе поняття про право не буде визнане за кордоном. Судова розправа кожної держави поширюється тільки до відомих меж. Право карати має держава тільки там, де вона може накладати обов'язок» [28, 130].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Багато які вчені універсальну теорію рішуче відкидали. «Безпідставна з наукового погляду і практично нездійснена «засада абсолютної позаземельності кримінальних законів», «засада універсальності» чи «космополітична система правосуддя», – заявляв Ф. Лист. – Прихильники цієї засади вимагають, щоб кожна держава, як представник культурного спілкування, узяла на себе, принаймні субсидіарно, здійснення правосуддя стосовно всіх затриманих нею злочинців, котрі вчинили будь-де будь-який злочин. Цей погляд випускає з уваги глибоку розбіжність кримінально-правових норм навіть у країнах, що знаходяться в найближчому сусідстві, і змушує тубільного суддю застосовувати чуже, йому невідоме право; він додає занадто мало значення труднощам такого кримінального судочинства, якому не дістає безпосередності при встановленні доказів, і, незважаючи на все це, власне кажучи, зовсім не дає правовому порядку більш міцної охорони, ніж та, що досягається вигнанням підозрілого чи викритого іноземця» [29, 314].

Не заперечуючи того, що «спільність інтересів усіх культурних держав стосовно деяких сфер діяльності веде до того, що за деякі діяння, спрямовані проти спільних інтересів, карають, не звертаючи уваги на місце вчинення діяння, за законами держави, яка затримала злочинця», Ф. Лист категорично наполягав на тому, що «це відхилення від територіальної засади виправдується тільки в тім припущенні, що видача злочинця державі, в якій злочин вчинений, не достатньою мірою забезпечує покарання; це відхилення може, отже, мати тільки субсидіарне значення» [29, 314].

Як писав Ф.Ф. Мартенс, «універсальний принцип кримінальної юрисдикції розвиває ідею, відповідно до якої кожна держава має право і зобов'язана завжди і всякого карати за вчинене ним злодіяння, без відношення до місця його вчинення і підданства злочинця, бо всякий злочин є зазіханням на загальний правовий порядок, що охоплює держави». Визнаючи, що «теорія ця, без сумніву, стоїть на дуже піднесеній точці зору – універсального панування порядку і права», Ф.Ф. Мартенс, проте, вважав, що «вона не має під собою позитивного ґрунту», оскільки «грішить проти основного положення сучасного міжнародного права, що не всі держави на земній кулі знаходяться між собою в правовому спілкуванні, і тому не можна їх зобов'язувати переслідувати будь-яке порушення права» [25, 400].

В основу універсальної теорії була покладена думка про «всесвітню правову розправу». Цю ідею в тім чи іншому контексті підтримували багато авторів. Так, на думку Бернера, держава вступила в союз із всіма іншими державами з метою здійснення права у всім людстві, тому кожна держава зобов'язана допомагати іншим державам у судовій розправі, щоб остання відбувалася визнаними органами, що мають на те право[27, 257] .

Питання кримінальної юрисдикції були і залишаються одними з найбільш гострих проблем національного і міжнародного права [див. докладніше: 34, 175 – 181]. У підготовленому 1935 року Гарвардським інститутом права проекті Конвенції про юрисдикцію щодо злочинів серед принципів юрисдикції називався універсальний, який мала застосовувати на додаток до територіального і персонального принципів держава, що заарештувала правопорушника, у разі, якщо за її законами вчинений злочин караний, а держава, до якої правопорушник має відношення, відмовляється здійснювати щодо нього свою юрисдикцію [35, 173 – 174].

Більш вузьке значення цього принципу полягає в тім, що міжнародне право дозволяє державі здійснювати універсальну юрисдикцію щодо певних дій, які загрожують міжнародному співтовариству в цілому і які є злочинними в усіх країнах [див.: 36, 132] Нерідко міжнародні договори покладають на державу зобов'язання здійснення юрисдикції на основі територіальної чи персональної концепції, обговорюючи при цьому, що в разі, якщо не можна буде визначити державу для здійснення юрисдикції на основі цих концепцій, діятиме принцип вторинної, чи поступленої, універсальної юрисдикції [37, 415 – 443].

Не дивно, що і в даний час не існує загального, визначеного правила, що регулює випадки конкуренції кримінальних юрисдикцій [38, 20– 28].Суперечки про конкуруючу юрисдикцію при розгляді кримінальних справ можуть бути задовільно вирішені тільки в разі, якщо ці питання урегульовані відповідними угодами між державами, але навіть тоді може виникнути безліч юрисдикційних підстав за відсутності ясної ієрархічної системи. Юрисдикційні принципи, що містяться в угодах про взаємодію з припинення кримінальних правопорушень, стали результатом національної практики, і стосовно меж здійснення юрисдикції, хоч і з визначеними застереженнями, в основному посилаються на загальні принципи юрисдикції [див. докладніше: 39].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Ідея міжнародної кримінальної юрисдикції, здійснюваної «ім'ям світового співтовариства», стала логічним наслідком розвитку космополітичної теорії кримінальної юрисдикції. «Принцип універсальності пройшов в історичному плані деякі стадії, – констатує Ю.А. Решетов. – У результаті цього розвитку в даний час його можна розглядати як основу міжнародної кримінальної юрисдикції щодо фізичних осіб, котрі чинять міжнародні злочини» [42, 49 – 50]. Притім, що доктринальне обґрунтування міжнародної кримінальної юрисдикції вже в ХІХ сторіччі виглядало цілком переконливо, практична реалізація цієї теорії зустріла серйозний опір з боку держав, що не бажали обмежувати своє право на здійснення кримінальної репресії.

^ 1.2. Розвиток концепції міжнародної кримінальної юрисдикції в період між двома світовими війнами

Питання про утворення постійно діючого міжнародного кримінального органу, що має міжнародну юрисдикцію, було вперше серйозно поставлене в контексті Балканських воєн 1912 – 1913 років [43, 18]. Спроба практичної реалізації цієї концепції була почата після Першої світової війни [44, 166]. «Ще Версальський договір передбачав уведення міжна