Реферат: Валютне регулювання та контроль

ВАЛЮТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТА КОНТРОЛЬ 7. 1. ВАЛЮТНА ПОЛІТИКА ЯК ОСНОВА ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ І КОНТРОЛЮ

Валютна політика кожної країни визначається політикою держав­ного регулювання економіки загалом, ступенем втручання орга­нів державної влади у валютно-кредитні та фінансові відносини. Валютна політика — це сукупність заходів, які здійснюються державою у сфері міжнародних валютних відносин відповідно до по­точних (тактичних) та довгострокових (стратегічних) цілей країни. Уряд і Національний банк України здійснюють валютну політи­ку відповідно до принципів загальної економічної політики України. Основною метою валютної політики Національного банку України як складової монетарної політики є стабілізація курсу національної грошової одиниці та збалансованість платіжного балансу країни.

^ Довгострокова валютна політика передбачає заходи, спрямова­ні на забезпечення макроекономічної стабільності та створення умов довіри внутрішньої економіки й іноземного бізнесу до націо­нальної валюти, стимулювання розвитку експорту, повернення в країну заробленої іноземної валюти тощо.

Завданням короткострокової валютної політики є забезпечення стабільного функціонування національної валютної системи, спри­яння збалансованості платіжного балансу, гармонізації інтересів ек­спортерів та імпортерів. Вона також передбачає:

поточне регулювання системи валютних обмежень та системи
економічних нормативів (зокрема, допуск нерезидентів на ринок
державних цінних паперів (ОВДП);

створення сприятливих умов для вкладів інвесторів (як націо­
нальних, так і іноземних) у національну економіку;

оперативне регулювання валютно-ринкової кон'юнктури за
допомогою валютних інтервенцій для зменшення спекулятивного
тиску на валютний ринок;

удосконалення правової та організаційної структури валют­
ного ринку;

здійснення жорсткого контролю за капітальними операціями
резидентів та нерезидентів на валютному ринку України;

удосконалення контролю за експортно-імпортними операція­
ми через налагодження тіснішої взаємодії всіх органів валютного
контролю;

удосконалення міждержавних розрахунків та опрацювання
можливостей різноманітних форм інтеграції (зокрема створення
платіжних та валютних союзів);

проведення курсової політики, яка базується на цільових по­
казниках грошово-кредитної сфери;

удосконалення механізму курсоутворення відповідно до струк­
турних змін в економіці.

Складовими валютної політики в узагальненому вигляді є:

валютне регулювання;

валютний контроль;

міжнародне валютне співробітництво та участь у міжнарод­
них валютно-фінансових організаціях.

Валютне регулювання — це регламентація державою міжна­родних розрахунків і порядку проведення валютних операцій.

Валютне регулювання з боку держави є об'єктивною еконо­мічною необхідністю, яка зумовлена міжнародною економічною ін­теграцією України до світового співтовариства та пов'язана з між­народною кооперацією виробництва і розширенням міжнародної торгівлі, що спричинило вихід процесу концентрації і централізації капіталу за межі національних кордонів.

Згідно з чинним законодавством України (стаття 11 Декрету Ка­бінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю») Національний банк та Кабінет Міністрів наділені пев­ними повноваженнями у сфері валютного регулювання.

Національний банк України у сфері валютної політики та валют­ного регулювання має такі повноваження:

установлює правила проведення в Україні резидентами і не­
резидентами валютних операцій;

визначає структуру валютного ринку України, а також поря­
док та умови торгівлі валютними цінностями на ньому;

установлює порядок переведення, ввезення, пересилання в
Україну та з неї валютних цінностей;

визначає порядок відкриття резидентами рахунків у банках за
межами України та нерезидентами рахунків в уповноважених бан­
ках України;

установлює загальні правила видачі резидентам та нерезиден­
там ліцензій та індивідуальних ліцензій на здійснення валютних
операцій, видає ці ліцензії і приймає рішення про їх скасування;

установлює єдиний порядок визначення і використання курсу
грошової одиниці України відносно іноземних валют та розрахун­
кових (клірингових) одиниць;

установлює спільно з Кабінетом Міністрів України порядок
використання надходжень у міжнародних розрахункових (кліринго­
вих) одиницях та неконвертованій валюті, які використовуються у
торговельному й неторговельному обороті з іноземними державами
на підставі положень міжнародних договорів України;

нагромаджує, зберігає і використовує золотовалютні резерви
з метою забезпечення стабільності грошової одиниці України;

складає за участю Кабінету Міністрів України платіжний ба­
ланс України;

бере участь у визначенні ліміту валового зовнішнього боргу
України та контролює дотримання цього ліміту після його затвер­
дження Верховною Радою України тощо.

У сфері валютного регулювання Кабінет Міністрів України має такі повноваження:

визначає і подає на затвердження до Верховної Ради України
ліміт зовнішнього державного боргу України;

бере участь у складанні платіжного балансу України;

забезпечує виконання бюджетної та податкової політики в ча­
стині, що стосується руху валютних цінностей;

забезпечує формування і виступає розпорядником Державно-.
го валютного фонду України;

визначає порядок використання надходжень у міжнародних
розрахункових (клірингових) одиницях, які використовуються у
торговельному обороті з іноземними державами, а також у некон-
вертованих іноземних валютах, що використовуються у неторго­
вельному обороті з іноземними державами на підставі положень
міжнародних договорів України.

Важливою складовою валютної політики є також валютний конт­роль. Згідно з чинним законодавством України Національний банк є го­ловним органом валютного контролю, який забезпечує виконання упов­новаженими банками та уповноваженими фінансово-кредитними уста­новами функцій щодо здійснення валютного контролю та регламентує відповідальність за порушення валютного законодавства України.

Державні органи (Державна податкова адміністрація, Міністер­ство зв'язку та Державний митний комітет України) також мають визначені законодавством функції у сфері валютного контролю.

Державна податкова адміністрація України здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами та нерезидентами на території України.

Міністерство зв'язку України контролює додержання правил поштових переказів та перевезення валютних цінностей через мит­ний кордон України.

Державний митний комітет України здійснює контроль за додер­жанням правил переміщення валютних цінностей через митний кор­дон України.

Одним із елементів валютної політики є міжнародне валютне співробітництво України та участь у міжнародних фінансових організаціях. Значна роль у формуванні довгострокової валютної політики належить міжнародним валютно-фінансовим установам, таким як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Європейський банк реконструк­ції та розвитку (ЄБРР).

У квітні 1992 р. на прохання України Міжнародний валютний фонд та Міжнародний банк реконструкції та розвитку ухвалили рі­шення про членство України у цих авторитетних фінансових органі­заціях. Верховна Рада України 3 червня 1992 р. ухвалила відповід­ний Закон «Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фі­нансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатосто­роннього агентства по гарантіях інвестицій».

МВФ і МБРР мають статус спеціалізованих установ ООН. Вони були створені за її рішенням у липні 1944 р. на міжнародній валют­но-фінансовій конференції у Бреттон-Вудсі (США) з метою спри­яння якнайшвидшому відновленню світової економіки та торгівлі, істотно підірваних унаслідок Другої світової війни: Банк — для на­дання довгострокових кредитів і гарантування інвестицій, Фонд — для сприяння стабілізації курсу валют, попередження порушення рівноваги платіжних балансів, усунення системи валютних обме­жень, розвитку системи багатосторонніх розрахунків тощо.

^ Міжнародний валютний фонд — міжнародна валютно-фінан­сова акціонерна організація, своєрідний інститут співробітництва, що прагне встановити впорядковану систему платежів та грошових переказів між країнами.

Основні цілі МВФ:

сприяти збалансованому зростанню міжнародної торгівлі;

підтримувати стабільність обмінних курсів валют;

сприяти створенню багатосторонньої системи розрахунків за
поточними операціями між членами Фонду та усуненню валютних
обмежень, які гальмують зростання міжнародної торгівлі;

надавати країнам-членам кредитні ресурси, які даватимуть
змогу збалансовувати зовнішні платежі без використання обмежу­
вальних заходів у галузі зовнішньої торгівлі та розрахунків;

слугувати міжнародним центром співробітництва та консуль­
тацій з валютних питань.

МВФ почав свою діяльність у травні 1946 р., маючи у своєму складі 39 країн. Нині до нього входить 178 країн, які представляють найрізноманітніші політичні та економічні системи. Членство у МВФ доступне будь-якій країні, яка проводить незалежну зовнішню політику і готова дотримуватися прав та обов'язків, передбачених Статутом МВФ.

Джерелом фінансових ресурсів МВФ є статутний капітал, що формується за рахунок внесків країн-учасниць в обсязі наданих їм квот, а також накопичень від кредитної діяльності.

Вступаючи до МВФ, кожна країна вносить своєрідний членський внесок: певну суму грошей, яка називається квотою. Квота визна­чає організаційні та фінансові відносини країни-члена з МВФ. Квота призначена для:

створення об'єднаних грошових запасів, за рахунок яких на­
даються кредити країнам, котрі мають фінансові труднощі;

визначення максимального обсягу фінансування з боку Фон­
ду (суми, яку країна-учасниця може позичити у МВФ або отримати
під час періодичного розподілу спеціальних активів — СДР);

визначення кількості голосів, якими володіє кожен учасник.
Фонду.

МВФ самостійно встановлює розмір квоти на підставі аналізу таких макроекономічних показників, як національний дохід та обся­ги зовнішньої торгівлі і платежів.

Відповідно до Статуту МВФ Рада керуючих повинна проводити загальний перегляд квот не рідше одного разу на п'ять років, пропо­нуючи при цьому внесення змін, які вона вважає потрібними. Такий перегляд необхідний для врахування змін, що відбуваються у розвит­ку світової економіки та економік окремих країн. Крім того, це дає змогу перевірити, чи достатньо ресурсів має МВФ для виконання своїх функцій та чи зберігається при цьому їхня поновлюваність.

З поданням країною заяви про вступ до МВФ розмір її квоти роз­раховується здебільшого в діапазоні квот тих учасників, які мають приблизно однакове економічне становище.

^ Розмір квоти виражається в «Спеціальних правах запозичення» (СПЗ або, інакше, СДР — від англійської абревіатури SDR. «Special Drawing Rights»). СПЗ — це міжнародні резервні та платіжні за­соби, що випускаються Міжнародним валютним фондом і викори­стовуються для безготівкових міжнародних розрахунків та як роз­рахункова одиниця. Вони розподіляються між країнами — членами МВФ пропорційно до їхніх квот. Курс СПЗ визначається на основі валютного кошика, до складу якого з 1981 р. увіходить п'ять найва­жливіших вільно конвертованих валют: долар США, німецька мар­ка, японська єна, французький франк та англійський фунт стерлін­гів. На 1 січня 1991 р. узгоджені частки цих валют становили 40 % відносно долара США, 21 % — німецької марки, 17 % — японської єни та по 11 % відносно французького франка й англійського фунта стерлінгів. Вартість СПЗ визначається Фондом щоденно як еквіва­лентна долару США сума вартості певної кількості кожної валюти, що входить до кошика оцінки СПЗ.

Членський внесок у розмірі квоти кожна країна — учасниця мусить повністю сплатити Фонду. До 25 % внеску сплачується у резервних

активах, що визначаються Фондом (СПЗ чи вільно конвертована ва­люта), а решта — у власній валюті держави.

У 1994 р. країни — засновники МВФ прийняли рішення про встановлення прямої залежності між розміром сплачуваних квот та кількістю голосів, що належать членам Фонду. Країни, які сплачу­ють більше грошей, відповідно мають і більшу кількість голосів під час визначення політики Фонду та розв'язання поточних проблем. Частка найбільших країн — членів МВФ (США, Німеччини, Японії, Франції та Великобританії) в розподілі квот та кількості голосів становить 40 % їх загального числа.

Розмір квоти України в 1997 р. становив 997, 3 млн СПЗ і відпо­відно 10223 голоси.

Рада директорів Міжнародного валютного фонду 8 травня 1997 р. зробила оголошення про те, що ^ Україна взяла на себе зобов 'язання щодо виконання статті VIII Статуту Міжнародного валютного фонду (всього такі зобов'язання взяли на себе 138 країн світу). Це стало можливим завдяки створенню в країні необхідних передумов, таких як достатній рівень розвитку валютного ринку, забезпечення внутрішньої конвертованості та стабільності національної валюти.

У рамках світової валютної системи з юридичного погляду віль­но конвертованою вважається валюта країни, яка взяла на себе зо­бов'язання, передбачені пунктами 2, 3 і 4 статті VIII Угоди про Між­народний валютний фонд. А це означає, що дана країна:

має право запроваджувати заходи контролю (в тому числі й
дискримінаційні) щодо руху капіталу (як відпливу його, так і при­
пливу з-за кордону);

не має права обмежувати можливість використання своєї ва­
люти або валюти інших членів Фонду для здійснення поточних пла­
тежів (хоча вона і може визначати, в яких валютах резиденти мають
право одержувати платежі з-за кордону, але в жодному разі не по­
винна обмежувати їхнього права одержувати ці платежі в націо­
нальній валюті);

зобов'язана викуповувати в інших членів фонду (їхніх офіцій­
них органів) залишки коштів у своїй валюті за умови, що вони утво­
рилися за рахунок платежів за поточними операціями, і конвертація
необхідна для здійснення поточних операцій.

Сьогодні порядок здійснення валютних операцій в Україні від­повідає загальноприйнятим міжнародним стандартам та вимогам, передбаченим статтею VIII Статуту МВФ.

^ Кредити МВФ призначені для загального підтримування пла­тіжного балансу і поділяються на декілька видів:

— кредити, що надаються у межах резервної позиції країни у МВФ. Для покриття дефіциту платіжного балансу країна може от­римати позику в іноземній валюті в обмін на національну терміном до 3 — 5-ти років. Погашення проводиться зворотним способом —

викуп через певний строк національної валюти за вільно конверто­вану. Такий кредит може бути наданий у межах 25 % квоти, а також на суму кредитів в іноземній валюті, раніше наданих Фонду;

— кредити, що надаються понад резервну частку. Такі позики видаються після попереднього вивчення економічного стану держа­ви, а також після виконання певних вимог щодо проведення стабілі­заційних заходів.

^ Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) — міждержавна інвестиційна інституція, створена з метою сприяння країнам-членам у розвитку їхньої економіки через надання довгост­рокових позик і кредитів, гарантування приватних інвестицій. МБРР функціонує з 1946 р. Членами МБРР є 155 країн. Лідируючі позиції належать «сімці»: США, Японії, Великобританії, ФРН, Франції, Ка-наді та Італії.

Ресурси банку, крім акціонерного капіталу, формуються за раху­нок коштів від продажу облігацій, а також розширення обсягів облі- ' гаційних позик, головно на американському ринку.

МБРР надає кредити переважно на строк до 20 років для роз­ширення виробничих потужностей країн — членів банку. Кредити одержуються під гарантію країн — членів банку. МБРР надає також гарантії за довгостроковими кредитами інших банків. Більшість кредитів спрямовується в галузі інфраструктури: енергетику, тран­спорт, зв'язок. З середини 80-х років МБРР збільшив частку креди­тів у сільське господарство (до 20 % ), на охорону здоров'я та осві­ту. У промисловість спрямовується менше 15 % кредитів банку.

В останні роки МБРР надає кредити для врегулювання проблем зовнішнього боргу країн, що розвиваються (так зване спільне фінан­сування). Банк також надає структурні кредити для регулювання структури економіки, оздоровлення платіжного балансу.

Крім того, у сфері міжнародного кредиту були створені такі фі­нансові інституції: Міжнародна асоціація розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, Агентство з гарантій багатосторонніх інвес­тицій, які разом з МБРР утворюють Світовий банк з єдиними орга­нами управління.

^ Міжнародна асоціація розвитку (МАР) створена у 1960 р. з ме­тою надання пільгових кредитів країнам, що розвиваються. Такі кредити надаються терміном до 50-ти років з виплатою 0, 75 % річ­них. У середньому за рік МАР надає кредитів на суму до 5 млрд дол. США.

За ініціативою США у 1956 р. була створена ^ Міжнародна фі­нансова корпорація (МФК) для заохочення розміщення приватно­го капіталу в промисловість країн, що розвиваються. МФК надає кредити високорентабельним приватним підприємствам без гаран­тій уряду. Кредити надаються у розмірі 20 % вартості проекту тер­міном до 15 років.

Страхування капіталовкладень від політичного ризику на випа­док війни, громадських заворушень, експропріації і зриву контрак­тів здійснює Агентство з гарантій багатосторонніх інвестицій.

Європейською спільнотою також створені регіональні валютно-кредитні організації. Зокрема, відповідно до підписаної в Парижі 29 травня 1990 р. країнами — членами Спільного ринку угоди створе­но Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) для спри­яння реформам у країнах Центральної та Східної Європи у зв'язку з переходом їх до ринкової економіки. Засновниками банку є 40 кра­їн. Україна також є членом ЄБРР. Банк розпочав свою діяльність у квітні 1991 р., маючи на меті стимулювати залучення капіталів у га­лузі інфраструктури країн Центральної та Східної Європи, сприяю­чи прискоренню їхнього переходу до економічної стабільності.
^ 7. 2. СТАНОВЛЕННЯ СИСТЕМИ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В УКРАЇНІ
Становлення та розвиток економіки України неможливі без ство­рення ефективної фінансово-грошової системи. Невід'ємною скла­довою цієї системи є валютно-фінансова підсистема, яка охоплює діяльність на території України резидентів та нерезидентів, пов'яза­ну з рухом валютних цінностей у будь-якій формі.

Використання валютних цінностей в Україні потребує певної регламентації та регулювання з боку уряду та Національного банку України. У зв'язку з цим зростає роль національного валютного за­конодавства у визначенні порядку обігу іноземної валюти на тери­торії України з урахуванням необхідності забезпечення пріоритету грошової одиниці України, захисту її купівельної спроможності та врегулювання інших факторів, які впливають на конвертованість національної грошової одиниці.

Система валютного регулювання в Україні формувалась у склад­них і суперечливих соціально-економічних умовах. Вони характери­зувалися різким падінням обсягів виробництва, розривом традицій­них господарських зв'язків між республіками СРСР та колишньої Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), гіперінфляцією, посилен­ням ентропійних (хаотичних) процесів у економіці.

До моменту виходу із зони рубля, тобто до 16 листопада 1992 р., єдиним платіжним засобом в Україні залишався радянський (а піз­ніше — російський) рубль, а також діяла радянська система мно­жинних курсів для різних типів балансів за поточними операціями і за балансом руху капіталу. Як відомо, у цей період Україна не мала власного валютного законодавства, тому суб'єкти господарювання діяли відповідно до законодавства СРСР. Основою цього законодав­ства був порядок обов'язкового розподілу виторгу в іноземній ва-

люті між союзним і республіканським валютними фондами та ва­лютним фондом безпосередньо підприємства (у пропорції 50 % на 50 %). Валютний виторг викуповувався до союзного (республі­канського) фонду державою у суб'єктів господарювання за штучно завищеним курсом рубля. Для даного періоду було характерним збе­реження значних валютних обмежень одночасно з украй недоскона­лим валютним законодавством. Усе це сприяло створенню «тіньо­вого» сектора валютного ринку. За різними джерелами, відплив коштів до нього становив за вказаний період 12—20 млрд дол. США.

Нормативно-правові передумови управління валютною сферою в Україні як незалежній державі були закладені прийняттям 16 квіт­ня 1991 р. Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Обов'язковому розподілу підлягав виторг в іноземній валюті від зовнішньоекономічної діяльності всіх суб'єктів цієї діяльності, які мали постійне місцезнаходження або постійне місце проживання на території України (резиденти) незалежно від місця реєстрації та форм власності, крім тих, що створені за участю іноземного капіталу.

Валютний контроль в Україні почав здійснюватися відразу після проголошення її незалежності та виходу з рублевої зони у листопаді 1992 р. І саме у листопаді 1992 — березні 1993 рр. почала формува­тися в Україні власна система валютного регулювання.

10 січня 1992 р. в Україні були запроваджені в обіг готівкові купоно-карбованці Національного банку України, які виконували функції засобу платежу разом з рублевими банкнотами. У червні 1992 р. Україна здійснила формальну уніфікацію обмінного курсу рубля відносно інших іноземних валют на рівні ринкового курсу.

Наступним кроком у становленні в Україні системи валютного регулювання стало проведення грошової реформи. її перший етап розпочався 16 листопада 1992 р. на підставі Указу Президента України «Про реформу грошової системи України».

Згідно з Указом Президента, що визначав систему обігу інозем­ної валюти, були введені досить високі податки на товари експорте­рів та вимога обов'язкового здавання експортерами усього валютно­го виторгу державі. Введення податку на валютний виторг значно обмежило валютний ринок України і призвело до відхилення курсу національної валюти від паритету купівельної спроможності. Унас­лідок цього жорсткого нормативного регулювання податкові над­ходження від підприємств протягом 1992 р. різко скоротилися.

Зростали також розміри введених значних (до 200 %) акцизних зборів на низку імпортних товарів. У сфері валютних відносин це призвело до подальшого відхилення курсу від паритету купівельної

Якщо номінальний валютний курс розглядається як відносна ціна двох валют, то реальний курс відображає відносну ціну товарів і відбиває, поряд з іншим, пари­тет купівельної спроможності даної валюти.


спроможності. Як доларові, так і карбованцеві ціни на широкий асортимент імпортних товарів, що й до того перевищували серед­ньоєвропейські на ЗО—50 %, зросли у 2 і більше разів.

Згідно з Указом Президента України передбачалося використан­ня на території України як законного засобу платежу українського карбованця. При цьому всі наявні в балансах підприємств і банків станом на 16 листопада 1992 р. рублеві залишки були конвертовані в карбованці за курсом 1: 1. Власне «рублевими» коштами, тобто іноземною валютою, визнавалися лише ті грошові надходження, які зараховувалися на кореспондентські рахунки українських банків у банках Росії або інших країн зони функціонування рубля. Одночас­но з метою зупинки «втечі капіталу» ставка рефінансування комер­ційних банків України була піднята до рівня, що існував на той момент у Росії — 80 % річних, а офіційний курс українського кар­бованця встановлювався на рівні 1, 45 українського карбованця за 1 російський рубль.

До листопада 1992 р. Національний банк України встановлював обмінні курси грошової одиниці України відносно долара США, а з 19 листопада 1992 р. також до валют країн рублевої зони.

Наприкінці грудня 1992 р. карбованець був девальвований до рівня 1, 54 українського карбованця за 1 російський рубль; курс до долара США становив уже 638 карбованців.

Подібна девальвація виявилася недостатньою для забезпечення на валютному ринку необхідної кількості іноземної валюти (як у го­тівковій, так і в безготівковій формі) для виконання зобов'язань резидентів за імпортними контрактами. Особлива увага уряду та Національного банку України була звернена на розвиток мережі об­мінних пунктів. Будь-які обмеження на ввіз та вивіз готівкових російських рублів були скасовані, а це призводило до того, що їх власники (особливо в східних регіонах України) не бажали здійс­нювати обмін російських купюр на карбованці.

Розуміючи необхідність створення умов для підтримання курсу національної грошової одиниці, Національний банк України напри­кінці 1992 р. розпочав роботу щодо створення Офіційного валютно­го резерву України, структура якого була затверджена Правлінням НБУ, у таких пропорціях: долари США — 40 %, марки ФРН — 20, ЕКЮ — 20, інші валюти — 15, золото — 5 %. Значні надії у ство­ренні валютного резерву покладалися на підтримку міжнародних фінансових організацій, проте значної фінансової допомоги з їхньо­го боку у той час не було надано.

Ситуація залишалася незмінною до березня 1993 р., коли набуло чинності нове валютне законодавство, яке дещо лібералізувало ва­лютний ринок. Основним законодавчим актом у цій сфері став Дек­рет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулю­вання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. Він регулює

операції з валютними цінностями, визначає статус валюти України, встановлює загальні принципи валютного регулювання, функції кредитних установ під час здійснення валютних операцій; порядок використання надходжень в іноземній валюті, а також відповідаль­ність за порушення валютного законодавства резидентами. Згідно з цим Декретом було передбачено встановлення Національним бан­ком України валютного (обмінного) курсу національної грошової одиниці на підставі результатів торгів на міжбанківському валют­ному ринку України. Зокрема, порядок установлення та викорис­тання валютного курсу було визначено Інструкцією Національного банку України від 14 березня 1993 р.

Національний банк міг установлювати й інші способи визначен­ня курсів валютних цінностей, виражених у розрахункових (клірин­гових) одиницях, а також у неконвертованих іноземних валютах. У першому випадку йшлося про торговельний оборот з іноземними державами, у другому — про неторговельні платежі. Національний банк установлює також граничні розміри маржі за операціями на міжбанківському валютному ринку України для уповноважених банків та інших фінансово-кредитних установ.

Отже, була здійснена спроба встановлення ринкового (плаваю­чого) курсу українського карбованця відносно іноземних валют. Даний валютний режим діяв з квітня по липень 1993 р. і спрямову­вався на подальшу лібералізацію валютного ринку.

Проте лібералізація рестриктивної системи відбувалася досить повільно. Протягом 1992 р. експортний податок поступово ско­рочувався, а в березні 1993 р., після введення нового валютного законодавства, стабілізувався валютний ринок. Кошти у вільно кон­вертованих валютах (без обмежень) могли купуватися тільки ук­раїнськими резидентами на валютних аукціонах НБУ за посеред­ництва уповноважених банків після пред'явлення резидентами вже укладених контрактів на імпорт.

Було скорочено обов'язковий продаж підприємствами надход­жень від експорту у вільно конвертованих валютах — зі 100 % (за завищеним офіційним курсом) до 50 % (за курсом УМВБ). Як нас­лідок, пропозиція долара на аукціонах УМВБ зросла майже в 10 ра­зів. У квітні 1993 р. стали проводитися щотижневі купівлі і продажі німецької марки і російського рубля. Курси решти валют установ­лювалися НБУ на основі котирувань на світових валютних біржах. Визначені таким чином курси були обов'язковими для проведення угод в іноземних валютах протягом наступного тижня, тобто до мо­менту наступного аукціону.

З метою вгамування інфляції, стабілізації витрат на оплату кри­тичного імпорту (зокрема нафти та газу) у серпні 1993 р. НБУ на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 р. прийняв рішення про жорстку фіксацію обмінного курсу ук-

раїнського карбованця до долара США, німецької марки та російсь­кого рубля. Фіксація курсу карбованця супроводжувалася новими, більш жорсткими умовами використання валютного виторгу. Зок­рема, 40 % надходжень на користь резидентів іноземної валюти по­винно було продаватись урядові через Тендерний комітет за офі­ційним обмінним курсом 12610 крб. за долар США, 10% — На­ціональному банку за курсом 25000 крб. за долар США (ці курси утримувалися на зазначеному рівні з грудня 1993 р. до середини травня 1994 р. ). Решта (50 %) експортних валютних надходжень мо­гла зберігатися на валютних рахунках резидентів або ж у разі пот­реби для останніх за їхнім дорученням продаватися безпосередньо Національному банку України через так званий «вільний продаж» за курсом, який був вищим від офіційного у 2—3 рази.

Множинність валютних курсів (унаслідок введення якої офіцій­ний курс був відокремлений від курсу, що встановлювався на УМВБ) за умови існування паралельних валютних ринків призвела до відтоку капіталів за межі України. Причини цього відомі: послаб­лений контроль з боку державних органів (розпад апарату контролю і примусу), відсутність макроекономічної стабільності, що виявля­лася, зокрема, у високій інфляції, у від'ємній реальній процентній ставці, а також у великій відмінності між офіційним і ринковим кур­сами карбованця до іноземних валют.

Як наслідок, пропозиція конвертованих валют різко скоротилася, що збільшило розрив між офіційним курсом і курсом на УМВБ. Причина розриву міжбанківського і ринкового курсів полягала в об­меженому доступі комерційних банків до валютних аукціонів НБУ, а також у відборі контрактів, що допускалися до торгів.

Указом Президента України «Про додаткові заходи щодо удос­коналення валютного регулювання» від 2 листопада 1993 р. було тимчасово призупинено валютні торги на УМВБ, а також заборо­нено проведення операцій з купівлі-продажу іноземної валюти на інших біржах. Згідно із Законом України «Про внесення змін до декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного ре­гулювання і валютного контролю"», який був прийнятий у листопа­ді 1993 р., обмінні курси іноземних валют установлювалися Націо­нальним банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

Тендерний комітет — це адміністративний орган Кабінету Міністрів України, до повноважень якого входило здійснення перерозподілу іноземної валюти, що ви­куповувалась у резидентів у порядку обов'язкового продажу експортних надход­жень, для забезпечення імпортних контрактів. Комітет приймав рішення про розпо­діл валютних надходжень деяким державним підприємствам та імпортерам «кри­тичних» товарів (енергоресурси, ліс, дерево, кольорові метали, ліки й медичне об­ладнання, добрива для сільського господарства).


На даному, першому, етапі валютного регулювання обмінний курс карбованця визначався переважно адміністративними метода­ми, що пояснювалося існуючими економічними й політичними умо­вами, а саме:

у країні зберігалася значна частка державної власності в про­
мисловості, колективізоване сільське господарство, слабо розвинута
кредитно-банківська система, низькі темпи «малої» приватизації;

«перехідні» уряди лише проголошували реформи і перехід до
принципів регульованої економіки, що насправді означало відсут­
ність реформ;

не було достатньої кількості кваліфікованих спеціалістів з пи­
тань валютного регулювання та не завжди ефективно використову­
вався досвід.

З жовтня 1994 р. розпочався новий, другий, етап розвитку ва­лютного регулювання в Україні. Суть його полягала в подальшій лібералізації валютного ринку, встановленні єдиного обмінного кур­су для готівкових розрахунків, у підготовці передумов для введення нової грошової одиниці — гривні. Підвалини цього етапу заклада­лися Указом Президента України від 22 серпня 1994 р., котрий виз­начав правові рамки функціонування міжбанківського валютного ринку і передбачав у II півріччі 1994 р. забезпечити поступове збли­ження й уніфікацію офіційного і ринкового валютних курсів. Не зазнала змін вимога щодо продажу 50 % валютного виторгу підпри­ємствами. Проте були змінені пропорції продажу: 30 % — за офі­ційним курсом для Тендерного комітету, 10 % — за ринковим (аук­ціонним) курсом для офіційного резерву НБУ, 10 % — на валютний аукціон НБУ.

Постановою Правління Національного банку України «Про уні­фікацію курсу українського карбованця до іноземних валют та лібе­ралізацію валютного ринку України» від 22 жовтня 1994 р. було проголошено, що офіційний курс карбованця до долара США, ні­мецької марки, російського та білоруського рублів визначається на підставі результатів торгів на УМВБ, тобто постійно змінюється*. Установлений у такий спосіб офіційний курс карбованця викорис­товується під час здійснення усіх безготівкових і готівкових опера­цій продажу та купівлі іноземної валюти. Отже, фіксований курс ка­рбованця до іноземних валют, що використовувався Тендерним комітетом, було скасовано, а множинність курсів — ліквідовано. У країні залишився один законний курс, що було прогресивним для розвитку валютного ринку України (сприяло поверненню валютно­го виторгу від експорту в Україну, збільшенню на ринку пропозиції іноземної валюти тощо).

У цей порядок пізніше були внесені зміни, які передбачали визначення на підс­таві результатів торгів на УМВБ тільки офіційного курсу карбованця до долара США


З метою розширення переліку операцій, які допускаються на ва­лютному ринку, Національний банк України надав можливість упов­новаженим банкам приймати заявки клієнтів на купівлю іноземної валюти для здійснення ліцензійних валютних операцій, пов'язаних із рухом капіталу, в тому числі і для обслуговування заборгованості за кредитами в іноземній валюті, наданими резидентами України чи нерезидентами. Для забезпечення децентралізації валютного ринку в Україні уповноваженим банкам була дозволена купівля-продаж на міжбанківському валютному ринку доларів США, німецьких марок, російських та білоруських рублів, які підлягали вільному продажу.

У подальшому з метою виконання державної програми еконо­мічних реформ Постановою Правління Національного банку Украї­ни «Про заходи щодо лібералізації валютного ринку України» від 16 травня 1995 р. було дано дозвіл на здійснення обов'язкового про­дажу валютних надходжень та вільних валютних коштів резидентів України як через Українську міжбанківську валютну біржу, так і безпосередньо через уповноважені банки на міжбанківському ва­лютному ринку України. Цією постановою прийнято також рішення вважати за недоцільне подальше продовження обов'язкового викупу до Офіційного валютного резерву Національного банку України 10 % валютних надходжень від суб'єктів господарської діяльності. Резидентам дозволялося купувати іноземну валюту як через УМВБ, так і безпосередньо через уповноважені банки України на міжбан­ківському валютному ринку. Ці рішення мали сприяти кращому ви­конанню контрактів щодо імпорту продукції (робіт, послуг) в Україну, дати змогу здійснювати попередню оплату (авансований платіж) на користь нерезидента.

Водночас було реалізовано проголошений ще у лютому 1994 р. Верховною Радою України підхід до посилення адміністративної і кримінальної відповідальності за порушення правил з