Реферат: Ціальним інститутом, первинним контакт­ним колективом, малою соціаль­ною групою, основним осередком суспільства, найкращою умовою для виховання І розвитку дітей

Цвітоське

навчально-виховне об’єднання


ПРАВОВІ ЗАСАДИ

ЗАХИСТУ ПРАВ

ДІТЕЙ


У наш час при живих батьках є діти-соціальні сироти, батьки яких позбавленні прав або не виконують батьківських обов'язків стосовно неповнолітньої дитини



Фаміліецентризм

і пріоритет прав дитини,

методологія захисту прав дітей

Аналіз джерел із проблем сім'ї дозволяє уточнити її визначення таким чином: сім'я є особливою соціальною системою (відкритою і закритою водночас), соціальним інститутом, первинним контакт­ним колективом, малою соціаль­ною групою, основним осередком суспільства, найкращою умовою для виховання і розвитку дітей. її ознаками є:

а) шлюбні, подружні, міжпоколінні, кровні (чи внаслідок уси­новлення) зв'язки між членами родини, основою яких є родинні почуття, сімейні цінності та цін­ності особистого життя, почуття безпеки, захищеності, любові, поваги; ці зв'язки є унікальними і більше ніде окрім сім'ї виник­нути не можуть: «батьки-діти», «чоловік-дружина», «дідусь, бабуся-онуки»;

б) спільний побут, проживання і спілкування членів сім'ї;

в) наявність прав і функцій у суспільстві, що зумовлюють ста-тус сім'ї в ньому, її відокрем­леність, автономність і зв'язки з ним;

г) наявність прав і відповідаль­ність перед суспільством за своїх членів;

ґ) наявність внутрішніх про­тиріч і відчуття зовнішніх та со­ціального потенціалу, який дозво­ляє їх подолати;

д) спрямованість на розвиток, динамічність;

є) неповторність та унікаль­ність, зумовлені унікальністю кожного члена сім'ї — особис­тостями та індивідуальностями і стосунками між ними за істо­ричної обумовленості існування форми сім'ї та наявності типо­вих сімейних ролей (батька, ма­тері, дітей, брата, сестри, дідуся, бабусі) за неповторного їх вико­нання в кожній сім'ї;

є) присутність влади та її роз­поділу в сім'ї в залежності від типу сімейних стосунків;

ж) наявність суспільно і вод­ночас особистісно значущої мети життєдіяльності сім'ї: виховання і розвиток дітей, кожного члена
сім'ї;

з) можливість існувати в легітимізованій у суспільстві формі
співжиття — шлюбі та поза ним;

и) суб'єктивність у будь-якій діяльності, яка стосується сім'ї.

Межею, за якою сім'я не може обійтися без допомоги у розв'язанні своїх проблем, є її криза — неможливість вико­нувати свої функції в суспільс­тві, а у випадку загрози життю, здоров'ю і розвитку дітей — не­обхідним є втручання в сім'ю, ос­кільки сім'я вже не може себе самоорганізувати, її соціального по­тенціалу для цього недостатньо.

Фамілієцентризм означає: пріо­ритет інтересів сім'ї над держав­ними та особистими, увагу до її проблем з боку різних фахівців, націленість на збереження ціліс­ності сім'ї. Виходячи з наведених вище визначень сім'ї і фамілієцентризму, можна таким чином окрес­лити зміст і спрямованість діяль­ності суспільних інституцій, фа­хівців різних сфер і рівнів щодо розвитку сім'ї:

забезпечення умов для ре­алізації сім'єю її прав у суспільс­тві, а членами сім'ї — своїх прав у родині на основі пріоритету інтересів сім'ї, вироблення рі­шень в інтересах сім'ї, правил сі­мейного життя;

формування позитивного об­разу сім'ї та його пропагування в суспільстві, навчання і вихо­вання на ньому як на зразку. Цей позитивний образ має вклю­чати: сімейні та особисті цін­ності, їх співвідношення; права та обов'язки членів родини і не­обхідність життєвих умінь з їх реалізації в інтересах сім'ї; сто­сунки подружні, батьківські, ди­тячі без забарвлення тендерними та іншими соціальними стереоти­пами; зразки усвідомленого і відпо-відального батьківства, родин­них почуттів і шляхів їх форму­вання;

знання і дотримання сімей­них традицій, цілей, пріоритетів та їх узгодження; зразки розподілу влади і відповідальності в сім'ї, стилю сімейних стосунків і ролей членів сім'ї, їх допустимих варіа­цій з точки зору моралі і права;

перегляд існуючого законо­давства, державних рішень, пе­дагогічних парадигм у бік прав, інтересів сім'ї як основної ланки суспільства; фамілієцентричний аналіз усіх напрямів права і державного управління щодо забезпечення пріоритету інтере­сів, прав сім'ї над іншими;

об'єднання зусиль фахівців у інтересах сім'ї, що потребує по­долання розпорошеності в роботі установ щодо сім'ї в різних ві­домствах, має стати основою на­дання послуг сім'ї;

зміна поглядів на сім'ю: вона є суб'єктом свого життя і будь-якої діяльності, втручання щодо себе, хоча традиційно її розглядають як об'єкт впливу, що знімає з сім'ї відповідальність за розв'язання своїх проблем, подолання кризи. Суб'єктність же надає сім'ї мож­ливість найкраще впорядкувати своє життя за допомогою фахів­ців, хоча й наділяє її відповідаль­ністю за користування своїми пра­вами в суспільстві. Суб'єктність забезпечується бажанням сім'ї розв'язати свої проблеми та знан­ням про те, як це робити. Такий підхід означає: 1) відсутність при­мусу щодо сім'ї при збереженні над нею соціального контролю за дотриманням прав її членів, що дозволяє розглядати в цьому випадку сім'ю як об'єкт впливу; 2) повагу до її вибору і рішення; 3) пошук таких методів і форм впливу на неї, які б показували сім'ї її інтереси, переваги, відповідальність, залучали до співпраці, активізували її потенціал;

утвердження в суспільстві і пропагування, державна підтримка і стимулювання сімейного способу життя як основного в суспільстві.

Фамілієцентризм має бути імперативом у державі і кожній сім'ї, оскільки:

сім'я є основною ланкою суспільства, найкращою умовою для виховання і розвитку особис­тості дорослого і дитини, шляхом до розвитку суспільства, станов­лення держави як соціальної і пра­вової;

сім'я пом'якшує собою про­тиріччя і негаразди суспільства для всіх своїх членів, сприяє кон­кретному розв'язанню проблем, захисту своїх членів;

сімейним способом життя живе переважна більшість грома­дян, отже, якість її життя відби­вається на всіх;

захист і гарантії прав сім'ї є пріоритетом держави;

фамілієцентризм вигідний для кожного члена родини: сім'я є фортецею, яка забезпечує задово­лення всіх потреб членів сім'ї (біо­генних, соціогенних, духовних);

сім'я є фактором соціаліза­ції особистості і робить це краще, аніж інституційні форми опіки над дітьми, завдяки почуттям, тому вона вимагає захисту, підтримки і допомоги;

сім'я на основі фамілієцентризму сприяє становленню демок­ратії, подоланню егоїзму, форму­ванню культури миру, узгод­женню інтересів, цілей, потреб.

Окремих законодавчих доку­ментів, спрямованих на підтримку та захист дітей трудових мігран­тів, не існує. Тому доцільно зро­бити короткий огляд деяких за­конів та нормативно-правових ак­тів, які захищають права дитини, зокрема, в сім'ї. Захист прав дітей, забезпечення їх повноцінного розвитку — проблема національного значення, яка повинна розгляда­тися і розв'язуватися в різних кон­текстах: історичному, соціологіч­ному, культурологічному, демог­рафічному, педагогічному і, безу­мовно, — юридичному. Мова йде про закріплення певними зако­нами та іншими нормативно-пра­вовими актами чітко визначених правил, норм, стандартів і вимог щодо організації життєдіяльності дитини. У міжнародному аспекті ідея прав дитини розвивалася пос­тупово протягом багатьох сторіч. Але активізувався цей процес тільки в XX ст., коли набула роз­витку концепція захисту дітей.

Дитина повинна бути пер­шою серед тих, хто одержує за­хист і допомогу, а також захи­щеною від усіх форм недбалого ставлення до неї, не говорячи вже про жорстокість та експлуатацію. Документом, де проголошувалося, що людство зобов'язане дати ді­тям усе найкраще, надійно забез­печити дитинство, яке гарантує становлення в майбутньому пов­нолітніх громадян, стала Конвен­ція про права дитини, схвалена ООН 20 листопада 1989 року.

Україна ратифікувала Кон­венцію в 1991 році та внесла від­повідні зміни до національного за­конодавства.

Конвенція ООН про права ди­тини — не просто декларація, а міжнародна угода, визначаючи яку, кожна країна повинна до­тримуватися її вимог, спиратися на них, у тому числі шляхом вне­сення доповнень і змін до свого за­конодавства з метою захисту дітей від різного роду посягань.

Згідно з Конвенцією ООН про права дитини (ст. 9), жодна дитина не повинна розлучатися із батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини.

Відомо, що міжнародні до­кументи цінні не самі по собі, а як джерела, на основі яких роз­вивається національне законодавс­тво. Вони мають великий вплив на проведення політики на між­народному, регіональному, а та­кож національному рівнях. З ін­шого боку, національні стратегії різних держав уніфікуються, да­ють можливості для здійснення узгоджених правових та право­охоронних заходів.

Ще одна роль, яку відіграють міжнародні документи, — це ство­рення універсальної системи виз­начень та тлумачення термінів і явищ. Якщо є визначення того чи іншого негативного явища в між­народно-правовому документі, то національні правові акти мають адаптуватися до них.

Саме тому міжнародний при­нцип захисту прав дитини став од­ним з основних принципів націо­нального законодавства України.

Ст. З Конституції України за­тверджує, що людина, її життя й здоров'я, недоторканність і без­пека визнаються в Україні найви­щою соціальною цінністю.

На підставі положень Консти­туції України і Конвенції ООН про права дитини 26 квітня 2001 року в Україні був прийнятий Закон «Про охорону дитинства», який визначає охорону дитинства стратегічним загальнонаціональ­ним пріоритетом і з метою забез­печення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, ос­віту, соціальний захист та всебіч­ний розвиток встановлює основні засади державної політики в цій сфері.

Так, в ст. 10 Закону України «Про охорону дитинства» відзна­чається, що кожній дитині гаран­тується право на свободу, осо­бисту недоторканість та захист гідності. Держава здійснює захист дитини від:

усіх форм фізичного і психіч­ного насильства, образи, недба­лого і жорстокого поводження з нею, експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, у тому числі з боку батьків або осіб, які їх замінюють;

втягнення у злочинну діяль­ність, залучення до вживання алкоголю, наркотичних засобів і психотропних речовин;

залучення до екстремістсь­ких релігійних психокультових угрупувань та течій, використання її для створення та розповсюдження порнографічних матеріалів, при­мушування до проституції, жеб­рацтва, бродяжництва, втягнення до азартних ігор тощо.

У ст. 12 цього ж Закону виз­начено, що «батьки або особи, які їх заміняють, відповідають за по­рушення прав і обмеження закон­них інтересів дитини на охорону здоров'я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання й ухилення від виконання бать­ківських обов'язків відповідно до закону».


^ Чинне законодавство

про захист прав дітей

трудових мігрантів


У наш час при живих бать­ках є діти — соціальні сироти, батьки яких позбавлені прав або не виконують батьківських прав стосовно неповнолітньої дитини.


^ Сімейний кодекс України


Відповідно до ст. З Сімей­ного кодексу України «сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спіль­ним побутом, мають взаємні права та обов'язки».Тобто по­няття сім'ї дається через форму­лювання її ознак. При цьому від­значається, що подружжя є сім'єю і тоді, коли чоловік або дружина через навчання, працю, лікування, необхідність догляду за батьками, дітьми, з інших поважних причин мешкають окремо; також дитина належить до сім'ї батьків, якщо з певних причин з ними не прожи­ває. Сім'ю визнано основним осе­редком суспільства, найкращою умовою для виховання та роз­витку дітей. У кодексі по-новому визначені права членів сім'ї, за­хист яких через створення умов для їх реалізації є метою соціаль­ної роботи.

Права членів сім'ї у Сімейному кодексі відображають міжнародні стандарти прав людини в суспіль­стві з урахуванням особливостей сім'ї та її соціального інституту— шлюбу (вперше законодавчо виз­нані позашлюбні сім'ї) і спрямо­вані на забезпечення виховання і розвитку дитини в сім'ї, охо­рону батьківства і материнства, розвиток подружжя, що є можли­вим за умови реалізації своїх прав і виконання членами сім'ї своїх обов'язків стосовно один одного на основі домовленостей (угоди) щодо правил сімейного життя або захисту прав членів сім'ї через суд, що й реалізує ідею фамілієцентризму в родині. Обов'язки бать­ків щодо виховання й розвитку ди­тини закріплені ст. 150 Сімейного кодексу України, якою батьки зобов'язуються виховувати своїх дітей, проявляти турботу про їхнє здоров'я, фізичний, духовний та моральний розвиток, навчання. Батьківські права не можуть здій­снюватися всупереч інтересам ді­тей. Забороняються фізичні пока­рання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують люд­ську гідність дитини. Це відносно нова юридична норма в українсь­кому законодавстві. Ст. 152 Сі­мейного кодексу України, що сто­сується питань забезпечення права дитини на належне батьківське ви­ховання, визначено, що це право забезпечується системою держав­ного контролю.

Ст. 164 Сімейного кодексу Ук­раїни, що встановлює підстави для позбавлення батьківських прав, передбачено, що суд може затвер­дити рішення про відібрання ди­тини й передачу її на піклування органів опіки й піклування, якщо залишення дитини в осіб, у яких вона перебуває, небезпечне для неї. Це можливо в тих випадках, коли в родині, де перебуває ди­тина, склалися умови, небезпечні для її фізичного або духовного розвитку, зокрема, якщо з дити­ною жорстоко поводяться, вда­ються до будь-яких видів її екс­плуатації, примушують до жеб­рацтва й бродяжництва.

Сьогодні шлюб передбачає право кожного із членів подружжя на особисту свободу (вибір місця проживання, закінчення Шлюб­них стосунків, відмову від стате­вого зв'язку), повагу до своєї ін­дивідуальності, фізичний і духов­ний розвиток, розподіл обов'язків і спільне вирішення питань життя сім'ї, зміну прізвища. Але в кон­тексті права дитини на батьківське виховання і догляд, право члена подружжя на вибір місця прожи­вання вже йде врозріз з інтере­сами дитини, ускладнює її розви­ток і виховання, перешкоджає ре­алізації її прав. Новим обов'язком сім'ї є обов'язок членів подружжя опікуватися сім'єю (через побу­дову сімейних стосунків на по­чуттях взаємної любові, дружби, взаємодопомоги, відповідальності за свою поведінку).

Таким чином, Сімейний ко­декс України формулює право дитини на належне батьківське виховання та піклування; він на­дає дитині право самостійно звер­татися до суду та інших компетен­тних органів держави — центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, органів опіки та піклу­вання, органів освіти та охорони здоров'я та інших, — у разі пору­шення її прав у сім'ї, насильства та жорстокого поводження.


^ Підстави для позбавлення батьківських прав


Позбавлення батьківських прав є крайнім засобом сімейно-правового характеру, який засто­совується до батьків, що не забез­печують належне виховання своїх дітей. Цей засіб може застосовува­тись тільки за рішенням суду.

^ Основні підстави позбавлення батьківських прав.

1. Відмова батьків забрати ди­тину з пологового будинку або
іншого закладу охорони здоров'я без поважних причин і невияв-лення протягом 6 місяців щодо неї батьківського піклування.

2. Ухилення від вико­нання матір'ю чи батьком своїх обов'язків по вихованню дитини.

Не може бути позбавлена бать­ківських прав особа, яка не вико­нує своїх батьківських обов'язків внаслідок душевної хвороби, три­валого відрядження, створення пе­решкод з боку іншого з батьків, з яким проживає дитина.

3. Жорстоке поводження з ди­тиною. (Яке не визначене прямо в жодному законі України, що викликає великі труднощі в опера-ціоналізації цього поняття та його застосуванні на практиці).

4. Алкоголізм або наркоманія батьків.

5. Експлуатація дитини, при­мушування її до жебракування та бродяжництва.

6. Засудження батька чи ма­тері за вчинення умисного зло­чину щодо дитини.

Справи про позбавлення бать­ківських прав розглядаються за за­явою одного з батьків, опікуна, піклувальника, особи, в сім'ї якої проживає дитина, закладу охо­рони здоров'я або навчального закладу, в якому вона перебуває, органу опіки та піклування, про­курора, а також самої дитини, яка досягла 14 років.


^ Процедура позбавлення батьківських прав

Позбавлення батьківських прав є крайнім засобом сімейно-правового характеру, який за­стосовується до тих батьків, які не забезпечують належне вихо­вання своїй дитині. У Сімейному кодексі України, зокрема ст. 164, чітко визначені підстави позбав­лення батьківських прав. Так, мати, батько можуть бути поз­бавлені судом батьківських прав, якщо вона, він:

не забрали дитину з поло­гового будинку або з іншого за­кладу охорони здоров'я без по­важної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї бать­ківського піклування;

ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню ди­тини; жорстоко поводяться з ди­тиною;

є хронічними алкоголіками або наркоманами;

вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушу­ють її до жебракування та бро­дяжництва;

засуджені за вчинення умис­ного злочину щодо дитини.

Закон також чітко встанов­лює, що позбавлення батьківсь­ких прав може відбуватися тільки за рішенням суду. Право на звер­нення до суду з позовом про поз­бавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклуваль­ник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий за­клад, в якому вона перебуває, ор­ган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років. Органи опіки та піклування, а також прокурор не тільки мають право пред'явити позови про позбавлення батьківсь­ких прав, але й зобов'язані взяти участь у розгляді кожної такої справи незалежно від того, хто є позивачем. Рішення суду про позбавлення батьківських прав після набрання ним законної сили суд надсилає державному органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини.

Варто зазначити, що ст. 171 Сі­мейного кодексу передбачено, що дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими осо­бами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при ви­рішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав. Але суд має право постановити рішення всу­переч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

З позбавленням батьківських прав припиняються сімейні пра­вовідносини між батьками і дити­ною. Особа, позбавлена батьківсь­ких прав, втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звіль­няється від обов'язків щодо її виховання; перестає бути закон­ним представником дитини; втра­чає права на пільги та державну допомогу, що надається сім'ям з дітьми; не може бути всинов-лювачем, опікуном та піклуваль­ником; не може одержати в май­бутньому тих майнових прав, пов'язаних із батьківством, які вона могла б мати в разі своєї неп­рацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та від­шкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадку­вання); втрачає інші права, засно­вані на спорідненості з дитиною. Але необхідно звернути увагу на той факт, що особа, позбав­лена батьківських прав, не звіль­няється від обов'язку щодо утри­мання дитини.

Винесене судом рішення про позбавлення батьківських прав свідчить про те, що особа злісно не виконує обов'язки по вихо­ванню дитини. У такому разі ви­никає питання про подальшу долю дитини та, зокрема, її влашту­вання. Якщо дитина проживала з тим із батьків, хто позбавлений батьківських прав, суд вирішує питання про можливість їхнього подальшого проживання в одному житловому приміщенні. Суд може постановити рішення про висе­лення того з батьків, хто позбав­лений батьківських прав, з житло­вого приміщення, у якому він про­живає з дитиною, якщо буде вста­новлено, що він має інше житло, в яке може поселитися, або поста­новити рішення про примусовий поділ житла чи його примусовий обмін. Дитина за бажанням дру­гого з батьків може бути передана йому. Якщо дитина не може бути передана другому з батьків, пере­важне право перед іншими осо­бами на передання їм дитини ма­ють за їхньою заявою баба та дід дитини, повнолітні брати та сес­три, інші родичі. Якщо дитина не може бути передана бабі, ді­дові або іншим родичам, мачусі, вітчиму, вона передається на опі­кування органові опіки та піклу­вання. Дитина, яка передана роди­чам, мачусі, вітчиму, органу опіки та піклування, зберігає право на проживання в житловому при­міщенні, в якому вона проживала, і може в будь-який час поверну­тися до нього.

Не дивлячись на відібрання батьківських прав, закон надає право батькам, які позбавлені батьківських прав, на побачення з дитиною. Так, ст. 168 Сімей­ного кодексу України передба­чає, що мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду із заявою про надання їм права на побачення з дитиною. Суд може дозволити разові, періодичні побачення з ди­тиною, якщо це не завдасть шкоди її життю, здоров'ю та моральному вихованню, за умови присутності іншої особи.

Крім цього, законом встанов­лено положення про поновлення батьківських прав. Так, мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду з позовом про понов­лення батьківських прав. Суд пе­ревіряє, наскільки змінилася по­ведінка особи, позбавленої бать­ківських прав, та обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, і постановляє рішення відповідно до інтересів дитини. При вирішенні справи про поновлення батьківських прав од­ного з батьків суд бере до уваги думку другого з батьків, інших осіб, з якими проживає дитина. Рі­шення суду про поновлення бать­ківських прав після набрання ним законної сили суд надсилає де­ржавному органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєст­рації народження дитини.

Але ст. 169 Сімейного ко­дексу встановлює ряд обставин, за яких поновлення батьківських прав неможливе. Це, зокрема, ви­падки, коли дитина була всинов­лена і всиновлення не скасоване або не визнане недійсним судом та якщо на час розгляду справи су­дом дитина досягла повноліття.


^ Кримінальний кодекс України


Захист від найбільш небезпеч­них порушень прав неповноліт­ніх забезпечує Кримінальний ко­декс України (далі у тексті КК Ук­раїни). Інформація, яка наводиться в цьому підрозділі, потрібна пе­дагогічним працівникам не для безпосереднього використання в своїй професійній діяльності. Нею безпосередньо користуються працівники правоохоронних ор­ганів. Але для більш глибокого ро­зуміння проблем прав дитини буде дуже корисною наведена нижче ін­формація про криміналізацію в за­конодавстві України певних дій, які спрямовані проти дітей.

Нижчий рівень захищеності ді­тей трудових мігрантів через від­сутність у них постійної батьківсь­кої опіки, нагляду підвищує як ри­зик втягнення самих дітей в неза­конну діяльність, так і можливість скоєння злочинів проти них.

Кримінальний кодекс України містить як загальні норми, що за­хищають усіх громадян від жорс­токого поводження, так і норми, безпосередньо спрямовані на за­хист життя, здоров'я та недотор­каності неповнолітнього. КК Ук­раїни містить положення щодо захисту неповнолітніх у розді­лах: II — «Злочини проти життя та здоров'я особи»; Ш—«Злочини проти волі, честі та гідності особи»; IV — «Злочини проти статевої свободи та статевої не­доторканості особи»; ХП—«Зло­чини проти громадського порядку та моральності», XIII—«Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров'я населення». В ці­лому КК України містить понад 40 складів злочинів, що вчиня­ються проти неповнолітніх, в той час коли в КК України 1960 року їх налічувалося не більше 15. Це свідчить про суттєве посилення правового захисту дітей від різ­них видів посягань на їх права. Разом з тим КК України потребує подальшого вдосконалення в на­прямі виконання Україною вимог Конвенції ООН про права дитини та більш ефективного захисту ді­тей від злочинних посягань.

До переліку дій, які відповідно до Кримінального кодексу України кваліфікуються як злочини проти неповнолітнього, зокрема, вклю­чають такі: втягнення неповноліт­ніх у злочинну діяльність (ст. 304); примушування чи втягнення до за­няття проституцією (ч. З ст. 303); створення місць розпусти і звід­ництво, вчинене із залучанням неповнолітнього (ч. З ст. 302); незаконне виробництво, виготов­лення, придбання, перевезення, пересилання чи збут наркотич­них засобів, психотропних речо­вин або їх аналогів, вчинені із за­лученням малолітнього або мало­літньої (ч. З ст. 307); спонукання неповнолітніх до застосування до­пінгу (ст. 323); схиляння непов­нолітніх до вживання одурманю­ючих засобів (ст. 324); організа­ція або утримання місць для не­законного вживання, виробництва чи виготовлення наркотичних за­собів, психотропних речовин або їх аналогів із залученням непов­нолітнього (ч. 2 ст. 317).

Насправді перелік кримі­нально-правових норм, які захища­ють неповнолітнього від жорсто­кого поводження значно ширший, особливо, якщо врахувати статті Кримінального кодексу, в яких передбачається відповідальність за вчинення злочину відносно будь-якої особи (як повнолітньої, так і неповнолітньої).

Найбільш поширені злочини, які можна розглядати також і як жорстоке поводження з дітьми трудових мігрантів, відображені такими статтями Кримінального кодексу України:

ст. 120—«Доведення до само­губства»;

ст. 121 — «Умисне тяжке тілесне ушкодження»;

ст. 122 — «Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження»;

ст. 125 — «Умисне легке тілесне ушкодження»;

ст. 126 — «Побої й морду­вання»;

ст. 128 — «Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження»; ,

ст. 129 — «Погроза вбивством»;

ст. 137 — «Неналежне вико­нання обов'язків щодо охорони життя та здоров'я дітей»;

ст. 146 — «Незаконне позбав­лення волі або викрадення лю­дини»;

ст. 149 — «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини»;

ст. 152 — «Зґвалтування»;

ст. 153 — «Насильницьке за­доволення статевої пристрасті не­природним способом»;

ст. 154 — «Примушування до вступу в статевий зв'язок»;

ст. 155 — «Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості»;

ст. 156—«Розбещення непов­нолітніх»;

ст. 166—«Злісне невиконання обов'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встанов­лена опіка чи піклування»;

ст.302 — «Створення або ут­римання місць розпусти і звідниц­тво»;

ст. 304 — «Втягненім непов­нолітніх у злочинну діяльність»;

ст. 315 — «Схиляння до вжи­вання наркотичних засобів, психо­тропних речовин або їх аналогів»;

ст. 323 — «Спонукання не­повнолітніх до застосування до­пінгу»;

ст. 324 — «Схиляння непов­нолітніх до вживання одурманю­ючих засобів».

Ст. 120 КК України перед­бачає відповідальність за дове­дення особи до самогубства або до замаху на самогубство, що є на­слідком жорстокого з нею повод­ження, шантажу, примусу до про­типравних дій або систематичного приниження її людської гідності. Частина 3 цієї статті передба­чає підвищену відповідальність за вчинення таких дій саме щодо неповнолітнього. Такі дії кара­ються позбавленням волі на строк від семи до десяти років.

Ст. 121, 122, 125, 128 КК Ук­раїни передбачають відповідаль­ність за різні за ступенем тяжкості види тілесних ушкоджень: легкі, середньої тяжкості або тяжкі. Це можуть бути ушкодження в діапа­зоні починаючи від тих, що спри­чинили незначні скороминучі наслідки, тривалістю не більше 6 днів (синці, подряпини), до тілес­них ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого. Для встанов­лення тяжкості тілесних ушкод­жень призначається судово-ме­дична експертиза.

Особливу увагу необхідно звернути на ст. 137 «Неналежне виконання обов'язків щодо охо­рони життя та здоров'я дітей».

Відповідно до ч. 1 ст. 137 КК України настає відповідальність за невиконання або неналежне виконання професійних чи служ­бових обов'язків щодо охорони життя та здоров'я неповнолітніх внаслідок недбалого або несум­лінного до них ставлення, якщо це спричинило істотну шкоду здоров'ю потерпілого. Такі дії ка­раються штрафом до п'ятдесяти не­оподаткованих мінімумів доходів громадян або громадськими робо­тами на строк до двохсот сорока годин, або позбавленням права обіймати певні посади чи займа­тися певною діяльністю на строк до трьох років. За цією статтею не­суть відповідальність лише особи, які за професією займаються ви­хованням і навчанням дітей (во­жатий, тренер, вихователь, вчи­тель тощо). Частина 2 даної статті передбачає, що ті самі дії, які спричинили смерть неповноліт­нього або інші тяжкі наслідки ка­раються обмеженням волі на строк до чотирьох років або позбавлен­ням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Відповідно до ст. 146 КК Ук­раїни незаконне позбавлення волі або викрадення людини карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк. Ті самі діяння, вчи­нені щодо малолітнього, кара­ються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.

Ст. 149 КК України визна­чає торгівлю людьми як продаж, іншу оплатну передачу людини, а так само здійснення стосовно неї будь-якої іншої незаконної угоди, пов'язаної із законним чи незакон­ним переміщенням за її згодою або без згоди через державний кордон України для подальшого продажу чи іншої передачі іншій особі (осо­бам) з метою сексуальної експлу­атації, використання в порнобіз­несі, втягнення в злочинну діяль­ність, залучення в боргову кабалу, всиновлення (вдочеріння) в ко­мерційних цілях, використання в збройних конфліктах, експлуата­ції її праці. Такі дії караються поз­бавленням волі на строк від трьох до восьми років. За ті самі дії, вчи­нені щодо неповнолітнього, пере­дбачено покарання у вигляді поз­бавлення волі на строк від п'яти до двадцяти років з конфіскацією майна або без такої.

Ст. 150 КК України встанов­лює відповідальність за експлуа­тацію дітей, які не досягли віку, з якого законодавством дозво­ляється працевлаштування, шля­хом використання їх праці з ме­тою отримання прибутку. Такі дії караються арештом на строк до шести місяців або обмежен­ням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися пев­ною діяльністю на строк до трьох років.

Відповідно до ч. 2 ст. 150 КК України, ті самі дії, вчинені щодо кількох дітей або якщо вони спричинили істотну шкоду для здоров'я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини, або поєднанні з використанням дитя­чої праці в шкідливому виробниц­тві, караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися пев­ною діяльністю на строк до трьох років.

Ст. 152 КК України передбачає відповідальність за зґвалтування, тобто статеві зносини із застосу­ванням фізичного насильства, пог­рози його застосування або з ви­користанням безпорадного стану потерпілої особи. Такі дії кара­ються позбавленням волі на строк від трьох До п'яти років. Частиною З цієї статті передбачається підви­щена відповідальність за зґвалту­вання неповнолітньої особи — карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років, а частиною 4 — за зґвал­тування малолітньої особи — від восьми до п'ятнадцяти років.

Ст. 155 КК України передба­чає відповідальність за статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості. Такі дії кара­ються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк.

Згідно з ч. 2 ст. 155 КК Ук­раїни ті самі дії, вчинені батьком, матір'ю або особою, котра їх за­мінює, або якщо вони спричинили безплідність чи інші тяжкі на­слідки, караються позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.

Ст. 156 КК України передбачає відповідальність за розбещення неповнолітніх, тобто за вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку. Такі дії караються арештом на строк до шести місяців або об­меженням волі на строк до трьох років. Частина 2 ст. 156 КК Ук­раїни передбачає відповідальність за ті самі дії, вчинені щодо мало­літньої особи батьком, матір'ю або особою, котра їх замінює. Такі дії караються обмеженням волі на строк до п'яти років або поз­бавленням волі на строк до трьох років.

Злісне невиконання батьками, опікунами чи піклувальниками встановлених законом обов'язків по догляду за дитиною або за осо­бою, щодо якої встановлена опіка чи піклування, що спричи­нило тяжкі наслідки, відповідно до ст. 166 КК України карається обмеженням волі на строк від двох до п'яти років або позбавлен­ням волі на той самий строк. Ви­користання опіки чи піклування з корисливою метою на шкоду підопічному (зайняття житлової площі, використання майна тощо) відповідно до ст. 167 КК України карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян або виправними роботами на строк до двох років.

Ст. 302 КК України передбачає відповідальність за створення або утримання місць розпусти, а також звідництво для розпусти. Ці дії ка­раються штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років. За ті ж самі дії, вчинені із залученням не­повнолітнього, ч. З ст. 302 КК Ук­раїни передбачає покарання у виг­ляді позбавлення волі на строк від двох до семи років.

Відповідно до ч. 2 ст. 303 КК України примушування чи втяг-нення у заняття проституцією, тобто надання сексуальних послуг за плату шляхом застосування на­сильства чи погрози його застосу­вання, знищення чи пошкодження майна, шантажу або обману, ка­раються штрафом від п'ятисот до однієї тисячі неоподатковува­них мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або позбавленням волі на строк від одного до трьох років.

У ч. З ст. 303 КК України за такі дії, вчинені щодо непов­нолітнього, передбачається пока­рання у вигляді позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років.

Ст. 304 КК України передба­чає відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяль­ність, у пияцтво, у заняття жеб­рацтвом, азартними іграми. Такі дії караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбав­ленням волі на той самий строк.

Ст. 315 КК України передба­чає відповідальність за схиляння певної особи до вживання нарко­тичних засобів, психотропних ре­човин або їх аналогів. Ці дії кара­ються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років. За вчинення таких дій щодо неповнолітнього ч. 2 цієї статті пе­редбачає покарання у вигляді поз­бавлення волі на строк від п'яти до дванадцяти років.

Ст. 323 КК України передба­чає відповідальність за спону­кання неповнолітніх до застосу­вання