Реферат: International Review

International Review




№ 3(15) жовтень 2010


ВІДНОСИНИ УКРАЇНА – ЄС:

«Східне партнерство» у регіональному вимірі



Автори:

О.Шаповалова

А Клименко

А.Джевіцкі

М.Гончар



В цьому номері квартальника публікуються результати досліджень групи міжнародних експертів стану реалізації програми Східне партнерство, зокрема, його регіонального виміру та впливу зближення з Росією на євроінтеграційний курс України і безпеку Євросоюзу Видання квартальника здійснюється в рамах спільного проекту „Моніторинг відносин Україна-ЄС” започаткованого Регіональним представництвом Фонду ім. Фрідріха Еберта в Україні і Білорусії та Інститутом зовнішньої політики Дипломатичної академії України при МЗС України.

Необхідність запровадження такого проекту обумовлена потребою переосмислення ситуації, що склалась у відносинах між Україною та Європейським союзом а також формулювання нової моделі євро інтеграційної стратегії України в рамках політики сусідства.

Переосмислення стратегії реалізації євроінтеграційного курсу України потребує розробки нових підходів з впровадження європейських стандартів у різних сферах суспільного життя та наближення України до вимог членства в ЄС. Одним з таких підходів є формування стратегічного порозуміння серед політичної еліти щодо європейського напрямку розвитку України. Іншим напрямком реалізації євро інтеграційних прагнень України є досягнення ширшої обізнаності громадськості щодо стану та перспектив європейської інтеграції України. Важливим завданням є також досягнення більшої обізнаності і розуміння з боку вітчизняного бізнесу важливості європейської інтеграції України, доручення його до стратегічного мислення, щільної прив’язки України до європейського ринку та ділової культури.

Важливим сегментом реалізації завдань євроінтеграції України є регіональні аспекти інтеграції, що потребує регулярного інформування регіонів про головні події в ЄС та взаємовідносин між Україною і Європейським Союзом.

З цією метою в рамках реалізації проекту і здійснюється моніторинг відносин Україна-ЄС, їх аналіз та публікація результатів, а також їх адресне розповсюдження серед регіональних органів державної влади, іноземних дипломатичних представництв та неурядових організацій.

Зміст публікацій виражає виключно погляди авторів і не обов’язково збігається з поглядами і позиціями Інституту зовнішньої політики та Фонду Фрідріха Еберта.


ЗМІСТ

1. Олександра Шаповалова. Східне партнерство: асиметрія очікувань

і можливостей 4.

2. Андрій Клименко. Крим у регіональному вимірі «Східного партнерства». 15.

3. Артур Джевіцкі. Роль Польщі в реалізації регіонального виміру "Східного партнерства". 24.

4. Михайло Гончар. Наслідки Харківських домовленостей з Росією для реалізації євроінтеграційного курсу України. 36.

Олександра Шаповалова,

кандидат політичних наук,

викладач кафедри зовнішньої політики та дипломатії

Дипломатичної академії України при МЗС України


^ Східне партнерство: асиметрія очікувань і можливостей


За півтора роки, які минули з моменту офіційного започаткування Східного партнерства, відбулось поступове організаційне оформлення і функціональне наповнення даної ініціативи. Однак, вже на початковому етапі цього процесу виявились суперечності між цілями його учасників, задекларованим рівнем взаємодії та справжнім політичним і практичним змістом Східного партнерства. Очікування країн Східної Європи стосовно цього проекту, хоча і варіювались в залежності від місця європейської інтеграції в їхній зовнішній політиці, але були зосереджені переважно у політичній і геополітичній площині, тоді як підхід Європейського Союзу, попри відмінності у позиціях окремих держав-членів, був спрямований головним чином на здійснення функціональних завдань зі стабілізації східноєвропейського простору. Ця первинна асиметрія очікувань істотно вплинула на вироблення початкових параметрів Східного партнерства..В подальшому вона була ускладнена наростанням асиметрії можливостей для втілення анонсованих заходів. Ця друга асиметрія спричинена, з одного боку, ефектом глобальної економічної кризи, а з іншого, неготовністю учасників, причому як держав ЄС, так і східноєвропейських країн, витрачати ресурси для впровадження проекту без гарантованих результатів. Така подвійна асиметрія очікувань і можливостей створювала атмосферу невизначеності, в якій перспективи Східного партнерства як цілісного проекту виглядали неоднозначно.

Протягом 2010 року відбулось декілька подій, які до певної міри змінили політичний контекст у Східній Європі, а з ним й умови реалізації Східного партнерства. Це стосується зміни правлячої команди в Україні та спровокованої нею модифікації зовнішньополітичного курсу України, наростання протиріч у російсько-білоруських стосунках, збереження нестабільності в Молдові та тенденції до нормалізації російсько-польських стосунків. Євросоюз, зі своєї сторони, також вдався до кроків, покликаних продемонструвати дієздатність і ефективність Східного партнерства. Так, було видано мандат на укладення угод про асоціацію з Грузією, Молдовою, Вірменією та Азербайджаном, завдяки чому усі країни Східного партнерства, окрім Білорусі, були «зрівняні» у питанні майбутнього формату відносин з ЄС. Також було проведено низку заходів в рамках багатостороннього виміру Східного партнерства як формального, так і неформального характеру, що дозволило забезпечити належну динаміку цього проекту.

На тлі подібних зрушень виникає питання, наскільки вони впливають на функціональну та політичну спроможність Східного партнерства, і чи уможливлюють вони подолання або принаймні послаблення асиметрії очікувань та можливостей задля перетворення Східного партнерства на по-справжньому спільний і пріоритетний проект для всіх його учасників? Для цього необхідно проаналізувати первинну конфігурацію Східного партнерства, умови, в яких відбувалось його становлення, і які призвели до утворення вказаної асиметрії очікувань та можливостей, та значення змін, що сталися у політичному просторі Східної Європи за останній рік, для функціонування даного проекту.


^ Трансформація функціональної та політичної спроможності Східного партнерства в нових умовах


Потрібно визнати, що започаткування Східного партнерства, як і більшості інших зовнішньополітичних ініціатив ЄС, є результатом не стільки цілеспрямованої стратегії європейських діячів, скільки особливостей внутрішньої кон’юнктури в євроінтеграційному об’єднанні та політичних перипетій в Європі. З самого початку реалізація Східного партнерства залежала від декількох факторів: по-перше, політичної волі учасників до розбудови відносин з Європейським Союзом у запропонованому форматі, по-друге, ступеню узгодженості підходів, напрямків і завдань цього формату, по-третє, обсягу ресурсів, які можуть бути залучені на його просування, і по-четверте, геополітичного ефекту, який може мати становлення Східного партнерства для конфігурації європейського континенту.

З кінця 2006 року розгорнулись дискусії щодо оновлення та вдосконалення Європейської політики сусідства (ЄПС), концептуальна аморфність та функціональна незавершеність якої не дозволяла реалізувати покладені на неї завдання з стабілізації держав на східному кордоні ЄС. Часткові кроки в цьому напрямку були здійснені під час головування Німеччини в Європейській Раді в першому півріччі 2007 року – була ухвалена доповідь про посилення ЄПС, в якій містився чіткий перелік можливих форм та шляхів просування відносин з країнами-сусідами по мірі впровадження ними відповідних реформ, а також започаткована програма Чорноморська синергія як окремий формат для розбудови регіональної співпраці. Однак, цими діями потреба в інтенсифікації східної політики ЄС не вичерпувалась. Дискусії щодо її оптимальних форм та засобів тривали. При цьому, мова йшла не про відмову від ЄПС, а про вдосконалення її структури і доповнення її такими компонентами, які б уможливлювали реалізацію ключової ідеї у відповідності до нових реалій в еволюції самого Європейського Союзу та політичних процесів на європейському континенті1.

В ході цих дискусій виокремились два базові підходи до реалізації східної політики ЄС – німецький та польський2. Німецький підхід ґрунтується на більш широкому охопленні східної політики ЄС, яка має включати політику щодо Росії в якості центрального компоненту і бути спрямована на становлення кооперативного порядку у Великій Європі3. Натомість польський підхід сфокусований на країнах Східної Європи і орієнтований на їх наближення до Євросоюзу в тій мірі, яка б дозволяла уникнути їх повернення до сфери впливу Росії. Конкуренція цих підходів доповнюється загальним характером дискусії з даного питання в європейському співтоваристві, а також впливом Європейської Комісії, для якої діючий механізм Європейської політики сусідства видається цілком оптимальним з огляду на ключову роль, яку відіграє ЄК у процесі її реалізації4.

Період головування Німеччини в Європейській Раді припав на несприятливий період у відносинах між Росією і Заходом, коли загострення, спричинене Мюнхенською промовою В. Путіна і питанням розміщення американської системи ПРО у Польщі та Чехії, істотно обмежувало можливості для реалізації німецького підходу до організації партнерства між Росією та Євросоюзом. В цих умовах Польща отримала більше можливостей для просування власного бачення східної політики ЄС. Вирішальним фактором, який «відкрив шлях» для втілення польських ініціатив, стала позиція Франції: по-перше, започаткування ініційованого Н. Саркозі Союзу для Середземномор’я створило передумови для сегментації ЄПС та становлення окремого проекту для Східної Європи, а по-друге, висунення Парижем напередодні власного головування в Європейській Раді спеціальних пропозицій щодо підвищення формату відносин ЄС з Україною, зокрема щодо остаточного визначення нової посиленої угоди як Угоди про асоціацію5, заклало конкретний зміст нового проекту, хоча ці пропозиції були розраховані виключно для України. На додаток, конфлікт на Кавказі у серпні 2008 року наочно довів необхідність у більшому залученні ЄС до цього простору і у доцільності становлення нового формату східної політики ЄС.

Втім, якщо формально польський підхід зрештою був покладений в основу Східного партнерства, його початковий зміст було поступово розмито в ході узгодження конфігурації майбутнього проекту. Найбільш важлива складова – визнання перспективи членства східноєвропейських держав в ЄС – була виключена з проекту, а рівень співробітництва в практичних сферах не був чітко визначений. У підсумку, головними інноваціями Східного партнерства стали, по-перше, переведення всіх шести держав Східної Європи в єдиний формат Угоди про асоціацію зі створенням поглибленої зони вільної торгівлі та, по-друге, запровадження спільних багатосторонніх механізмів співпраці секторального рівня. Як наслідок такого вихолощення сутності цього проекту, лідери багатьох центрально­європейських держав, в тому числі і Польщі, були відсутні на установчому саміті в Празі у травні 2009 року.

Реакція країн, яким була адресована дана ініціатива, також виявилась поміркованою, оскільки Східне партнерство лише в обмежений спосіб відповідало їхнім євроінтеграційним пріоритетам. Для цих країн, враховуючи їхнє переважне геополітичне сприйняття європейської інтеграції6, важливо було отримати реальні перспективи, форми та інструменти наближення до ЄС, тоді як Східне партнерство лише анонсувало можливість наближення у майбутньому, дещо конкретизуючи, на відміну від ЄПС, його формальний механізм, але не розкривало його практичного змісту і не надавало країнам Східної Європи безпосередніх очевидних політичних переваг, яких вони прагнули у відносинах з ЄС. Властива для ЄПС асиметрія зобов’язань, за якої на країни-адресати накладався значний обсяг зобов’язань щодо внутрішнього реформування, тоді як зобов’язання Євросоюзу щодо надання посилених форм наближення у відповідь на здійснення реформ не були чітко зафіксовані, була збережена у Східному партнерстві. ЄС продовжує висувати високі нормативні вимоги, пропонуючи у відповідь недостатньо прогресивні форми залучення до інтеграційних процесів.

Слід також відзначити, що з самого початку виявились розбіжності у розумінні сутності Східного партнерства. Якщо для ЄС воно означає всю сукупність відносин з країнами Східної Європи як на двосторонньому, так і на багатосторонньому рівні, то в самих цих країнах Східне партнерство розуміється скоріше як багатосторонній механізм в доповнення до двосторонніх форматів та інструментів співпраці. З цієї причини йому надається, як правило, вторинне значення, похідне від власне безпосередніх відносин з ЄС.

У своїй остаточній версії, оприлюдненій в Декларації Празького саміту, Східне партнерство постало як комплексна програма з підвищеним у порівнянні з ЄПС ступенем амбіцій і завдань, але без чіткої політичної платформи і на основі принципів, закладених у ЄПС. До того ж, його функціональне наповнення не було чітко окреслено – на етапі створення Східне партнерство являло собою своєрідне джерело ресурсного та інституційного потенціалу, формальні та інституційні рамки, в яких в подальшому можуть реалізовуватися конкретні практичні проекти, що представляють спільний інтерес для всіх його учасників. Головні напрямки діалогу, відображені у чотирьох тематичних платформах (демократія, належне урядування та стабільність; економічна інтеграція та конвергенція з секторальними політиками ЄС; енергетична безпека; та міжлюдські контакти), відповідали скоріше завданням політики Євросоюзу у Східній Європі, ніж пріоритетам країн даного простору та актуальним для нього проблемам і протиріччям. Тобто Східне партнерство «успадкувало» всі ключові недоліки та прогалини ЄПС, але завдяки підвищеному рівню амбітності дисбаланс між політичними перспективами, рівнем залучення ресурсів і обсягом співпраці ще більше посилився. Стимулюючи більш далекосяжні очікування в східноєвропейських країнах, Східне партнерство разом з тим не містило вагомих політичних і практичних інструментів для їх задоволення.

Підвищений рівень амбітності знаходив свій вияв в тому, що на етапі ініціювання Східне партнерство презентувалося як магістральна політична ініціатива Заходу у Східній Європі, спрямована не тільки на цілеспрямоване залучення Європейського Союзу до регулювання процесів у даному просторі, але й на альтернативну структуризацію даного простору навколо ЄС шляхом проекції європейських норм і правил. Саме заявка ЄС на подібну структуруючу роль у Східній Європі без координації дій з Росією викликала бурхливу реакцію з боку Москви, яка до цього не висувала заперечень проти попередніх форм східної політики Євросоюзу, але вбачала у Східному партнерстві засіб трансформації стратегічної ситуації у Східній Європі7.


^ Підходи до реалізації основних напрямків Східного партнерства після зміни влади в Україні та в Польщі


Тим не менш, практичне впровадження Східного партнерства доволі швидко продемонструвало, що подібна заявка має під собою вельми обмежені підстави. За півтора роки не було запропоновано жодного повномасштабного проекту, який би охоплював увесь простір Східної Європи загалом. Так, на стадії започаткування вважалось, що найбільший потенціал Східне партнерство може мати в енергетичному секторі та розбудові нових транспортних коридорів, адже ці сфери представляють інтерес для всіх без виключення країн-учасниць. Однак, досвід засвідчив, що енергетичні питання не можуть розглядатися без залучення Росії, до того ж в кожної з країн-учасниць різний ступінь зацікавленості в енергетичній співпраці з ЄС, тому СП не може виступати головним форумом для обговорення енергетичних питань. Як виявилось, у стратегічно важливих сферах формат Східного партнерства не є найбільш оптимальним.

Як наслідок, в якості функціонального підґрунтя Східного партнерства постали три напрямки – вдосконалення інституційного потенціалу органів державної влади країн-партнерів, сприяння вирішенню проблем на регіональному і транскордонному рівнях та розбудова взаємодії ЄС з громадянським суспільством цих країн. Примітним в цьому є переважно внутрішньополітична орієнтованість даних напрямків, що дедалі більше ускладнює проблему збереження цілісності Східного партнерства. Діяльність в його рамках фокусується на окремих секторальних проблемах або регіонах, які становлять пріоритет для забезпечення стабільності і керованості ситуації в тій чи іншій країні, і до того ж, не вимагають значних ресурсів. До певної міри така диверсифікація пріоритетів дозволяє окреслити своєрідну змістовну «нішу» Східного партнерства, але в умовах браку політичної платформи, зосередження уваги на другорядних (з точки зору нагальності для Східної Європи) питаннях та слабкість практичного наповнення істотно обмежують стратегічну значимість Східного партнерства, а з ним і роль Європейського Союзу у просторі Східної Європи. Це також підтверджує й пом’якшення позиції Росії щодо цього проекту аж до опосередкованого визнання можливості участі у ньому. Це означає, що Росія готова погодитись на деяке залучення ЄС у Східну Європу в разі налагодження належної координації дій з Москвою.

Паралельно з цим, зміни у загальному політичному контексті, в якому реалізується Східне партнерство, також даються взнаки в ході його впровадження. Серед них варто згадати в першу чергу зміну влади в Україні та в Польщі, а також наростання протиріч у російсько-білоруських відносинах.

Що стосується приходу нової влади в Україні, то основні інновації, пов’язані з ним, стосуються не стільки позиції щодо Східного партнерства, скільки загального підходу до просування відносин з Євросоюзом. Київ і у попередній період наголошував, що Східне партнерство становить для нього додатковий інструмент розвитку співпраці з ЄС в доповнення до механізмів двостороннього рівня. Однак, за нового уряду відбувається пріоритезація практичного виміру відносин з ЄС, яке на практиці означає, що при збереженні ключової ролі визнання перспективи членства України в ЄС, основний акцент переноситься на готовність євроінтеграційного об’єднання, по-перше, до запровадження конкретних інтеграційних форматів з Україною в окремих сферах та галузях, а по-друге, активного залучення ЄС до вирішення нагальних для України проблем, насамперед в енергетичному секторі, і виділення для цього більшого обсягу ресурсів.

Для Східного партнерства така модифікація, з одного боку, має позитивне значення, оскільки дозволяє фокусувати увагу на тих практичних форматах, які й складають зміст цього проекту, але, з іншого, ставить під сумнів нормативно орієнтований підхід, на якому базується східна політика ЄС загалом8. Підкреслюючи, що європейська інтеграція не є самоціллю для України, а інструментом модернізації держави, керівництво України тим самим намагається перевести відносини з ЄС у площину звичайного торгу стосовно умов та переваг запропонованих форматів співробітництва. Це серйозно послаблює важелі впливу Брюсселю, який з ініціюванням ЄПС будував свою політику в даному просторі за логікою асиметричної проекції власних норм, абсолютні переваги і прогресивність яких не ставилась під сумнів.

В такому контексті Східне партнерство постає для України в якості своєрідної загальної оболонки, в рамках якої є можливості для залучення додаткових ресурсів ЄС заради вирішення завдань, що виходять за межі суто двосторонніх відносин з Євросоюзом. Паралельно з цим навколо Східного партнерства вибудовується мережа варіативних угрупувань держав, які прагнуть більш тісного співробітництва з тих чи інших секторальних питань і потребують для цього сприяння з боку ЄС. Перш за все йдеться про зв’язки у конфігурації Польща – Литва – Білорусь – Україна, засновані навколо спільних енергетичних та інфраструктурних проектів. Подібні ситуативні об’єднання можуть надати Східному партнерству додатковий імпульс «знизу», головною умовою для чого виступає політична воля Євросоюзу до стимулювання запропонованих ініціатив.

Що стосується зміни влади у Польщі, то з обранням на посаду президента Б. Коморовського зовнішньополітичні пріоритети Польщі зазнали деякої ревізії. Так, Варшава зосередила основні зусилля на зміцненні власних позицій в Європейському Союзі шляхом демонстрації своєї здатності робити конструктивний внесок у просування інтересів євроінтеграційної спільноти на європейському континенті. Це проявилось у таких тенденціях зовнішньополітичної діяльності Польщі: по-перше, відновленні діяльності в межах Веймарського трикутника, якому надається особливий пріоритет у польській політиці, та по-друге, у частковій нормалізації відносин з Росією. Їхнім наслідком стала деяка ревізія польського підходу до східної політики ЄС та уможливлена нею координація зусиль німецької і польської дипломатії як у питаннях відносин з державами Східної Європи, так і з Росією.

Чи зможе така координація призвести до становлення нового, спільного більш збалансованого і реалістичного підходу до просування Східного партнерства, можна буде говорити лише згодом, але наразі вже кристалізуються належні передумови для цього – усвідомлення необхідності в знаходженні оптимального співвідношення між Східним партнерством і відносинами ЄС-Росія, розуміння на прикладі України, що взаємодія з країнами Східної Європи не може будуватися виключно за логікою односторонньої проекції норм ЄС.

Не є продуктивною і гола констатація первинного значення вирішення існуючих конфліктів та геополітичних протиріч у Східній Європі для її належної стабілізації та європеїзації, яка проявляється у підвищеній увазі до врегулювання придністровського конфлікту, закликах до діалогу між Росією і Грузією та наголошенні на необхідності для України знайти оптимальний баланс у відносинах між ЄС і Росією.


^ Регіональні проекти у Східному партнерстві


Регіональний вимір східної політики ЄС організований за горизонтальним принципом і структурований переважно за функціональною ознакою. Його базовими компонентами є масштабні секторальні програми, в рамках яких виконуються обмежені у часі та за обсягом фінансування проекти і обираються конкретні регіони для реалізації поставлених у програмах завдань. Основними напрямками, за якими здійснюються програми, є вдосконалення управління кордонами, підтримка економічного зростання і розвитку, допомога у становленні регіональних енергетичних ринків і посиленні енергетичної безпеки, сприяння розвитку малого та середнього бізнесу, розбудова транспортної інфраструктури, поліпшення екологічної ситуації, регулювання міграції та активізація культурних і освітніх обмінів. При цьому більшість регіональних проектів ЄС у Східній Європі започатковані ще в рамках Європейської політики сусідства і фінансуються з Інструменту ЄПС, а також існує низка програм, які здійснюються урядами держав-членів ЄС у двосторонній чи багатосторонній конфігурації, тому Східне партнерство, очевидно, буде мати компліментарний характер і фокусуватися на декількох пріоритетних сферах та регіонах в доповнення до діючих ініціатив.

Сьогодні дійсно існує потреба у переведенні регіонального виміру Східного партнерства на більш систематичну основу з чітким визначенням його завдань та бажаного політичного і практичного ефекту, оскільки діючий механізм видається доволі нерівномірним та фрагментарним, орієнтованим на короткострокові проекти і обмежений ступінь залучення до вирішення регіональних проблем, недостатньо наділеним належними інструментами координації (як на рівні ЄС, так і на рівні країн-партнерів) та зосередженим на проблемах, які не завжди є найбільш нагальними для обраних регіонів.

Ще однією складовою регіональної політики, яка потребує посилення, є взаємодія органів ЄС з місцевими органами влади та громадськими організаціями не тільки в ході виконання окремих проектів, але й в процесі формування їх засад, цілей та графіку виконання. Зрозуміло, що в багатьох східноєвропейських країнах місцевим органам влади часто бракує необхідних навичок для співпраці з ЄС, а сектор громадських організацій є недостатньо розвиненим, однак, досягнення бажаних результатів регіональних програм неможливе без налагодження ефективних моделей такої взаємодії.

На даному етапі відбувається формування регіонального виміру Східного партнерства, підґрунтям якого виступають головним чином його флагманські ініціативи. Вже на даному етапі можна виокремити декілька особливостей, які свідчать про деякі зміни у підході Євросоюзу до здійснення регіональної політики у східному сусідстві. По-перше, починають виокремлюватися конкретні географічні пріоритети на додаток до існуючих функціональних напрямків. Традиційно ЄС приділяє головну увагу прикордонним регіонам та регіонам зі складним соціально-економічним чи екологічним становищем, однак, як можна побачити, дедалі більшої ваги у політиці ЄС набуває критерій політичної ситуації в регіоні. По-друге, відбувається вироблення більш комплексної та політично обумовленої моделі регіонального виміру, яка враховує не лише власне поточний стан розвитку того чи іншого регіону, але і його значення для розбудови та підтримання міжнародних інфраструктурних мереж, а також історичну, культурну і світоглядну специфіку. І по-третє, у Східному партнерстві регіональний вимір має помітну спрямованість на співробітництво з громадянським суспільством країн-партнерів, зокрема шляхом стимулювання наукових, освітніх і культурних обмінів, інтенсифікації взаємодії із засобами масової інформації, неурядовими організаціями, фондами, організації спільних громадських заходів тощо. Це створює ширше підґрунтя для досягнення цілей політики ЄС, сприяючи зростанню мотивації громадян до участі в європейській інтеграції і до впровадження європейських стандартів.

Одним з проявів формування такого підходу став візит 16 липня цьогороку до України єврокомісару з питань регіональної політики Йоганнеса Гана, який зустрівся з прем’єр-міністром України М. Азаровим, міністром регіонального будівництва та розвитку В. Яцубою та іншими українськими посадовцями. В ході прес-конференції він заявив, що регіональному виміру надається значний пріоритет у відносинах між Україною та ЄС, і що ЄС готовий протягом 2011-2013 років надати Україні в рамках програми Східного партнерства 10 млн. євро для сприяння реалізації регіональної політики України, насамперед для розбудови соціальної та туристичної інфраструктури на кримському півострові.

Висновки


Отже, як можна побачити, події останніх місяців суттєво вплинули на умови реалізації Східного партнерства, дедалі посиливши властиву для нього асиметрію очікувань і можливостей. Внаслідок цього Європейський Союз постав перед нагальною потребою у подальшому вдосконаленні цього вектору його зовнішньої політики.

В цьому плані слід відзначити, що за своїми структурними параметрами Східне партнерство покликане виконувати дві ключові функції – забезпечувати міцну «прив’язку» країн Східної Європи до ЄС та слугувати майданчиком для становлення кооперативних зв’язків між ЄС та Росією щодо регулювання процесів у даному просторі. Причому, фокусування зусиль на одній з цих функцій за рахунок іншої неминуче призводитиме до кризових явищ, або до втрати значимості цього проекту. У своєму нинішньому вигляді Східне партнерство не наділене оптимальними механізмами для виконання вказаних функцій. Причинами цього є, по-перше, іманентна обмеженість нормативного підходу Євросоюзу, по-друге, недостатній рівень залучення ЄС до вирішення актуальних для Східної Європи проблем, і по-третє, брак чіткої кореляції в східній політиці Євросоюзу між такими її напрямками як Східне партнерство і відносини з Росією.

Цементування європейської орієнтації країн Східної Європи за допомогою Східного партнерства може мати місце лише за двох передумов: по-перше, якщо воно відкриє шлях до безпосереднього залучення Євросоюзу до регулювання політичних та економічних процесів в Україні, до збільшення ресурсів, які готовий виділяти ЄС для стимулювання розвитку української держави і до зростання відповідальності ЄС за підтримання стабільності у Східній Європі загалом; і по-друге, якщо ЄС вдасться запобігти сценаріїв, за яких підвищення залучення його в українські справи провокуватиме негативну реакцію російського керівництва, а відповідно і посилюватиме тиск на українську владу. На даному етапі підстав констатувати втілення цих передумов небагато. Найбільш амбітна перспектива, яка пропонується в Угоді про асоціацію у плані зближення з євроінтеграційним об’єднанням наразі, це обмежений вихід на ринок ЄС, який сам по собі ще не створює нерозривних зв’язків і не гарантує остаточного закріплення євроінтеграційної орієнтації східноєвропейських держав.

Співвідношення впливу Європейського Союзу і Росії у Східній Європі дозволяє констатувати високий ступінь вразливості існуючого балансу за відсутності ефективних спільних механізмів регулювання і координації дій. Хоча ЄС має у своєму розпорядженні більший широкий і дієвий арсенал важелів впливу у даному просторі, йому бракує цілісної стратегії застосування своїх важелів9. Росія ж практично не має можливостей запобігти чи перешкодити просуванню ЄС у Східній Європі, але при цьому намагається утримати нинішній статус-кво, тому болісно реагує на будь-які ознаки його порушення10.

За таких обставин політика Європейського Союзу перетворюється на головний фактор ефективності Східного партнерства. Вона наразі залежить від того, наскільки ЄС буде здатний подолати внутрішні розбіжності відносно принципів власної східної політики, виробити цілісну дієву і збалансовану стратегію у відносинах з країнами Східної Європи, з одного боку, та з Росією – з іншого, та адаптувавши принципи і механізми залучення країн-партнерів до європейського простору відповідно до їх реальних потреб і викликів.

Приклад України в цьому контексті вельми показовий. Ускладнення переговорного процесу з новою українською владою, як виявилось, не можна подолати виключно шляхом збільшення тиску на неї. Натомість збереження України в «орбіті» ЄС напряму залежить від сприяння у вирішенні ключових проблем української держави, насамперед в енергетичній сфері, а також від готовності до поступового впровадження принаймні тих обмежених форматів наближення України до ЄС у практичних сферах, які запропоновані в рамках Східного партнерства.

Тобто, якщо відбудеться зростання політичних і функціональних можливостей, які надає Східне партнерство, і якщо ЄС піде назустріч у наданні обмежених форматів інтеграції, асиметрія взаємних очікувань автоматично знизиться, а гострота навколо перспективи членства буде послаблена. Це означає, що без належного переосмислення політичної конфігурації, базових підходів, напрямків докладання зусиль та практичних інструментів, Східне партнерство як цілісний проект скоріше за все буде рутинізовано у бюрократичних процедурах і формальних кроках, обсяг і значення яких не відповідатимуть покладеним на нього завданням.

Андрій Клименко

голова ради Таврійського інституту регіонального розвитку,

заслужений економіст АР Крим11.


Крим у регіональному вимірі «Східного партнерства»


Нове стрімке входження Криму у 2008 році в перше коло інтересів Європи, на жаль, як і в 1853-му, теж прямо пов'язане з війною - російсько-грузинською, що розпочалась в ніч з 7 на 8 серпня 2008 року. Однак цього разу інтерес Європи, схоже, може дати Криму шанс. Втім, чимало шансів Крим уже розгубив?


^ Крим як пілотний проект для нової політики ЄС відносно України


5 серпня 2010 року посол Євросоюзу в Україні Жозе Мануэль Пінту Тейшейра зустрівся в Сімферополі із прем'єр-міністром Криму Василем Джарти й обговорив плани реалізації в Криму пілотного проекту співробітництва України з ЄС у рамках програми "Східне партнерство". "Крим для нас вже є пілотним проектом на додаток до програми "Східне партнерство", хоча в Брюсселі ще обговорюється, як саме буде реалізовуватися ця програма в Криму. Крим - це єдиний регіон України, що відповідає низці критеріїв Євросоюзу, це місце, де регіональний підхід до розвитку можна успішно застосувати й отримувати позитивний результат. Раніше ми працювали в Криму по окремих напрямках і будемо продовжувати реалізовувати ці проекти, але тепер ми зможемо почати складати ці шматочки мозаїки воєдино й працювати системно", - сказав посол ЄС.

При сприянні ЄС у Криму буде працювати, зокрема , програма сприяння розвитку туризму й програма розвитку соціальної інфраструктури в найменш соціально розвинутих населених пунктах Криму.

Тейшейра відзначив, що нарада з питань економічного розвитку Криму, яку провів Віктор Янукович, стала для Євросоюзу "серйозним сигналом", що стимулює ЄС "до продовження, поглиблення співробітництва". "Ми не можемо вирішувати питання інвестиційної політики, це входить у повноваження окремих держав - членів Євросоюзу. Але я буду зустрічатися з послами країн Євросоюзу в Україні і пропонувати їм просувати Крим серед своїх економічних операторів. Пора спонукати європейських інвесторів їхати в Крим, знайомитися із ситуацією", - підкреслив європейський дипломат, додавши, що постарається найближчим часом організувати візит у Крим групи послів країн ЄС. Він також повідомив, що має намір організувати зустріч керівництва Криму з єврокомісаром з питань розширення й політики добросусідства Штефаном Фюле, який планує відвідати Крим восени 2010 року.

Василь Джарти запропонував структурам Євросоюзу брати участь у розробці стратегії розвитку Криму до 2020 року. "Ми чекаємо від вас пропозицій, реальної участі в підготовці цього важливого, доленосного для Криму документу", - сказав глава уряду автономії. Голова кримського уряду також повідомив, що виконавча влада автономії спробує узагальнити досвід розвитку держав Причорномор'я на міжнародному економічному форумі, який планується провести восени в Криму. "Ми зможемо обмінятися досвідом розвитку всіх країн Чорноморського регіону й спробуємо взяти для Криму найкраще , саме цікаве", - сказав Василь Джарти12.

Ця велика цитата в концентрованому виді увібрала в себе підсумки рівно двох років (з 8 серпня 2008 року) протягом яких Крим знову стрімко ввійшов в "Європейський вимір". Знову - тому що вперше (якщо, звичайно, не заглиблюватися в історію) він так само стрімко опинився в цьому вимірі в 1853 році, у зв'язку із Кримською війною, яка стала реакцією Європи на давню мрію Російської імперії про експансію до Чорноморських проток і на Балкани. Крим був і залишається природним плацдармом такої геополітичної експансії.


^ Геополітичний чинник в формуванні кримського проекту "Східного партнерства"


Нове входження Криму в коло інтересів Європи теж пов'язане з війною - російсько-грузинським конфліктом, що почався в ніч із 7 на 8 серпня 2008 року. Відверто кажучи, відомий європейський проект "Східне партнерство" з'явився за два з половиною місяці до початку цієї війни. Він був уперше презентований Польщею при участі Швейцарії на Раді ЄС по зовнішнім зносинам 26 травня 2008 року. Однак, тоді в її українському розділі не було явного акценту на Крим.

В один із серпневих днів 2008-го року, приблизно через два з половиною тижні після початку російсько-грузинської війни, увесь світ за кілька годин облетіла фраза французького міністра закордонних справ Б. Кушнера: "Наступним буде Крим...". Некерована ланцюгова реакція заголовків миттєво перекинулася з і