Реферат: Принципи тлумачення конвенції про захист прав людини та основополож­них свобод

ПРИНЦИПИ ТЛУМАЧЕННЯ КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВОПОЛОЖ­НИХ СВОБОД ПОНЯТТЯ ТЛУМАЧЕННЯ ПРАВА ТА ПРИНЦИПИ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД (ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ)
Тлумачення норм права, само по собі, є необхідним і важливим елементом будь-якого правореалізаційного процесу, включаючи правозастосовну діяльність. Під час реалізації загальних приписів правових норм виникає потреба конкретизувати ті чи інші аспекти їх змісту, враховуючи обставини кожного конкретного випадку. Саме тлумачення норм права дозволяє суб’єкту права збагнути їх сутність, цілі та призначення, а також правильно використовувати норми у конкретних правових ситуаціях.

На думку Ю.М. Тодики, необхідність тлумачення правових норм обумовлюється і тим, що "право являє собою специфічне суспільне явище, яке має свої закономірності розвитку, форми прояву та реалізації, структуру, принципи, способи й типи регулювання. Ця специфіка вимагає особливої діяльності із з’ясування змісту права". Мова, зокрема, йде не лише про інтерпретацію специфічних юридичних термінів, але й про врахування особливостей правового регулювання, у тому числі, можливих невідповідностей між формою та змістом права, між статичним характером правових норм і динамічним розвитком правових відносин тощо. У правовому суспільстві, як підкреслює Ю.Л. Власов, тлумачення юридичних норм є стабілізуючим чинником процесу регулювання суспільних відносин, сприяє підвищенню ефективності правових норм, зміцненню законності, захисту прав людини і громадянина.

На сьогоднішній день одними з найбільш актуальних для вітчизняної науки та практики є низка питань, пов’язаних з тлумаченням норм Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Це пояснюється, по-перше, нагальною необхідністю впровадження конвенційних стандартів до національної правової системи, а по-друге, абстрактністю норм Конвенції, що вимагає їхнього постійного тлумачення, і в першу чергу з боку Європейського суду з прав людини. Не даремно відомий англійський дослідник європейської системи захисту прав людини Джеремі Макбрайд на початку своєї статті "Принципи, що визначають тлумачення та застосування Європейської конвенції з прав людини" зауважив: "Є річ, яку має чітко усвідомити кожен, хто прагне застосувати Європейську конвенцію з прав людини: що самe лише ознайомлення з текстом положень Конвенції не дає змоги збагнути весь її сенс. Адже, попри існування різноманітних підходів, з яких можна скористатися, беручись тлумачити юридичні тексти, лише той, що відповідає обраному Європейським судом з прав людини, гарантуватиме застосування цих положень відповідно до міжнародних зобов’язань щодо забезпечення визначених у Конвенції прав і свобод. Підхід Суду виявляємо у його рішеннях у справах, взятих ним до розгляду, та в усій його практиці, що внаслідок цього постала".

Таким чином, особливості інтерпретації положень Конвенції доцільно розглядати тільки в контексті практики Європейського суду з прав людини.

Слово "тлумачити" в українській мові означає "визначати зміст, роз’ясняти, з’ясовувати суть чого-небудь; давати якесь пояснення" або "висвітлювати певним чином, розуміти так чи інакше що-небудь; трактувати".

У загальній теорії права поняття "тлумачення норми права" найчастіше визначається як "розумова інтелектуальна діяльність суб’єкта, пов’язана зі встановленням… [її] значення (змісту)", або як "з’ясування та роз’яснення її справжнього змісту, що підлягає реалізації в даних конкретних умовах її дії". При цьому "з’ясування" та "роз’яснення" розглядаються як складові частини єдиного процесу.

Під з’ясуванням слід розуміти інтелектуальний процес з обробки певного інформаційного блоку – норми права, а також формування у самого суб’єкта, який тлумачить, висновків щодо змісту такого інформаційного блоку. Іншими словами, з’ясуванням є специфічний розумовий процес виявлення, осмислення й обґрунтування "для себе" дійсного змісту юридичної норми.

Натомість, роз’яснення являє собою різні спеціальні форми зовнішнього публічного вираження для загального використання результатів відповідного (офіційного або неофіційного) з’ясування змісту норми, що тлумачиться. Отже, метою роз’яснення є виражене ззовні словесне обґрунтування та конкретизація змісту правової норми, надання їй додаткової ясності "для інших".

Слід зазначити, що тлумачення – це складний дедуктивно-індуктивний процес пізнання змісту норми права, який охоплює всі рівні або ступені юридичного аналізу:

аналіз буквального тексту, тобто "літери закону";

догматичний аналіз або аналіз юридичних особливостей норм, їх техніко-юридичної своєрідності, конструювання їх логічної структури на підставі правових розпоряджень (догма права);

соціально-історичний аналіз моральних, економічних та інших передумов закону, які дозволяють пізнати волю нормотворчого органу ("дух закону").

Результат тлумачення залежить від багатьох об’єктивних (особливості мови й текстуального оформлення правової норми; наявність системних зв’язків між нормою, що тлумачиться, та іншими нормами; специфіка конкретних обставин, до яких норма права застосовується, тощо) і суб’єктивних факторів (правова свідомість особи, котра здійснює тлумачення, рівень її правових знань, професійної підготовки тощо).

Інтерпретація норм права здійснюється за допомогою різних прийомів і методів, з дотриманням відповідних правил. Стосовно тлумачення міжнародних договорів такі правила встановлені у Віденській конвенції про право міжнародних договорів. Зокрема, у статті 31 Віденської конвенції сказано, що міжнародний договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об’єкта і цілей договору. Спеціальне значення надається термінові лише в тому випадку, коли встановлено, що учасники мали такий намір. Під час тлумачення міжнародних договорів також враховується:

усяка угода, яка стосується договору і якої було досягнуто між усіма учасниками у зв’язку з укладенням договору;

будь-який документ, складений одним або кількома учасниками у зв’язку з укладенням договору і прийнятий іншими учасниками як документ, що стосується договору;

усяка наступна угода між учасниками щодо тлумачення договору або застосування його положень;

наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення;

будь-які відповідні норми міжнародного права, які застосовуються у відносинах між учасниками.

Тлумачення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, у цілому, не потребує якогось особ-ливого, невідомого загальному міжнародному праву Іструментарію, хоча з формально-юридичної точки зору на неї не розповсюджується дія правил згаданої вище Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Так, згідно з положеннями статті 4 Віденської конвенції, вона застосовується тільки до договорів, укладених державами після набрання нею чинності щодо цих держав, тоді як Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод була укладена 4 листопада 1950 р. і набрала чинність 3 вересня 1953 р., тобто задовго до дати підписання Віденської конвенції – 23 травня 1969 року. Утім, як зазначив Європейський суд з прав людини у 1975 р. у справі "Golder v. the United Kingdom", "Суд готовий виходити з того, як це роблять Уряд і Комісія, що він повинен керуватися статтями 31-33 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. Ця Конвенція ще не набрала чинності, а в статті 4 указується, що вона не буде мати зворотної дії, але в статтях 31-33 Конвенції викладені правила тлумачення, прийняті в міжнародному праві, на які Суд уже посилався у відповідних випадках. У цьому відношенні в цілях тлумачення Європейської Конвенції необхідно керуватися оцими правилами, проте із застереженням – "без шкоди для відповідних правил даної організації" (стаття 5 Віденської конвенції), в даному випадку Ради Європи".

Разом із тим, тлумачення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод має обов’язково враховувати її особливу природу як "правозахисного" договору. Зокрема, з’ясування змісту норм цієї Конвенції нерідко вимагає від інтерпретатора надання вирішального значення її об’єкту й меті з можливим ігноруванням при цьому інших засобів і прийомів тлумачення. Іншими словами, в центрі уваги інтерпретатора повинні бути права людини, що виступають мірилом оцінки правомірності тих чи інших дій або бездіяльності держав-учасниць Конвенції. Це, безперечно, впливає як на формування системи принципів тлумачення конвенційних норм, так і вибір методу тлумачення у кожному конкретному випадку.

Слід зазначити, що Страсбурзький суд протягом своєї піввікової діяльності із застосування Конвенції виробив низку принципів тлумачення її норм, які визначають основні засади, вихідні ідеї розуміння їхнього змісту. Ці принципи не тільки "співпрацюють" між собою, вони взаємодоповнюють один одного, що дає підставу вважати їх системою.

Аналіз здійснюваної Страсбурзьким судом інтерпретації норм Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод дає змогу виділити такі принципи тлумачення:

принцип ефективного та динамічного тлумачення;

принцип забезпечення правової визначеності (принцип дотримання прецеденту);

принцип пропорційності та забезпечення рівноваги інтересів;

принцип забезпечення певної свободи національного розсуду;

принцип автономного тлумачення;

врахування загальновизнаних міжнародних стандартів і принципів міжнародного права;

принцип забезпечення мінімальних гарантій прав і свобод людини.

Вивчення й дослідження цих принципів є важливим з точки зору підвищення ефективності та результативності правотлумачної діяльності як самого Європейського суду з прав людини, так і національних органів влади, які застосовують Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод.

 
^ ПРИНЦИП ЕФЕКТИВНОГО Й ДИНАМІЧНОГО ТЛУМАЧЕННЯ ТА ПРИНЦИП ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВОВОЇ ВИЗНАЧЕНОСТІ (ПРИНЦИП ДОТРИМАННЯ ПРЕЦЕДЕНТУ)
Сформульована Європейським судом з прав людини у справі "Airey v. Ireland" правова позиція – "Конвенція гарантує не теоретичні та ілюзорні права, а права, які мають практичний вплив і є ефективними", – зіграла вирішальну роль у визначенні його ролі в європейській системі захисту прав людини. Саме потреба здійснення на практиці дійового захисту прав і свобод людини обумовила застосування Судом такого підходу до тлумачення норм Конвенції, який дозволяє йому постійно розширювати встановлені Конвенцією гарантії. З огляду на це, принцип ефективного та динамічного тлумачення конвенційних норм у практиці Страсбурзького суду фактично перетворився на спосіб "експлуатації потенційних можливостей Конвенції".

Теза щодо існування принципу ефективного захисту прав людини випливає з положень Преамбули Конвенції, де зафіксовано, що одним із засобів досягнення більшої єдності між членами Ради Європи є захист і розвиток прав та свобод людини. Як слушно зауважує В. Мармазов, у преамбулі Конвенції міститься низка положень, що відображають суспільний світогляд, у центрі якого – людина. Зокрема, у п’ятому абзаці преамбули визначено, що основні свободи складають підвалини справедливості та миру, і тому додержання та забезпечення прав людини набувають вирішального значення в людському суспільстві. "Вочевидь, узявши за взірець преамбулу до Конвенції, Суд розглядає останню як відправну точку нового витка розвитку історичного процесу. У спробах тлумачення Конвенції Суд базується скоріше на самому її духові, ніж на її букві, та розглядає передусім майбутні перспективи її застосування, а не її значущість для минулого".

На підтвердження справедливості цих слів можна навести справу "Soering v. the United Kingdom", в якій Європейський суд з прав людини особливо підкреслив, що "під час тлумачення Конвенції необхідно враховувати її особливий характер як договору про колективне гарантування прав людини та основоположних свобод... Предмет і мета Конвенції як правового акту, що забезпечує захист прав людини, вимагає, щоб її норми тлумачилися й застосовувалися таким чином, щоб зробити її гарантії реальними й ефективними… Крім того, будь-яке тлумачення прав і свобод, що гарантуються, має відповідати "загальному духу Конвенції – правового акту, метою якого є забезпечення й розвиток ідеалів і цінностей демократичного суспільства". Іншими словами, специфічна природа Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод надає процесу тлумачення її норм особливу цільову орієнтацію. Досягнення саме ефективного захисту прав людини стає головним критерієм "зважування" дій держави щодо реалізації або обмеження цих прав.

Результативність принципу ефективного тлумачення Конвенції також виявляється в тому, що він дозволяє найкращим чином пристосувати положення Конвенції до соціальних умов, які постійно змінюються. Цей принцип обумовлює так звану "динамічну" або "еволюційну" інтерпретацію конвенційних норм, що застосовується Страсбурзьким судом. У його прецедентному праві вкоренилося положення про те, що Конвенція є "живим інструментом", який повинен тлумачитися "у світлі умов сьогодення". Ілюстрацією такого підходу Суду є справа "Marckx v. Belgium", в якій Страсбурзький суд розглядав проблему обмеження прав позашлюбної дитини. Як зазначено в рішенні, "на той час, коли Конвенція розроблялася, у багатьох європейських країнах вважалося допустимим і нормальним розрізняти "незаконну" та "законну" сім’ю. Проте у даному випадку Суд не може не підкреслити того факту, що внутрішнє право переважної більшості держав-членів Ради Європи розвивалося й продовжує розвиватися поряд з відповідними міжнародними документами у напрямку повного юридичного визнання максими mater semper certa est – мати завжди достовірно відома". Суд, таким чином, надав вирішального значення тим стандартам, які були загальновизнаними на момент розгляду справи, а не на момент прийняття Конвенції.

Застосування принципу ефективного та динамічного тлумачення у процесі інтерпретації конвенційних норм в кінцевому рахунку впливає на обсяг їхнього тлумачення. Так, у практиці Страсбурзького суду чітко простежується тенденція щодо розширення прав і свобод людини та звуженого розуміння компетенції держав-учасниць Конвенції щодо обмеження прав і свобод людини. Водночас, таке звуження прав держави неодмінно веде до розширення її обов’язків перед людиною, що дає підстави говорити про безпосередній "вихід" тлумачення норм за "обсягом" на зазначений принцип.

Водночас, поряд із застосуванням принципу ефективного та динамічного тлумачення Європейський суд з прав людини у своїй діяльності керується принципом правової визначеності, який означає послідовний розвиток його практики. Як підкреслив Суд у справі "Cossey v. the United Kingdom", "в інтересах правової визначеності та регулярного розвитку прецедентного права відповідно до Конвенції" він у більшості випадків дотримується правила прецеденту. Це дозволяє Судові забезпечити реалізацію принципу правової рівності всіх перед законом і судом, адже вирішення схожих справ по-різному може призвести до того, що будуть порушені законні очікування тих, хто шукає захисту в правосуддя, а також рівновага та стабільність суспільних правовідносин. Страсбурзький суд змінює свою практику лише тоді, коли цього вимагають потреби забезпечення ефективного захисту прав людини (з огляду на принцип ефективного та динамічного тлумачення конвенційних норм).

Таким чином, можна дійти висновку, що з декількох можливих варіантів інтерпретації змісту правової норми для правозастосування Судом обирається той, практична реалізація якого забезпечить найвищий рівень захисту прав та основних свобод людини, у тому числі й шляхом застосування належних механізмів їх поновлення. При цьому з метою забезпечення правової визначеності Страсбурзький суд у більшості випадків тлумачить Конвенцію в контексті своїх попередніх рішень, змінюючи свою практику лише в тих випадках, коли цього вимагає принцип динамічного тлумачення, який дозволяє забезпечити максимально ефективний захист прав людини та основоположних свобод в умовах постійної еволюції європейських стандартів у галузі прав людини.

 
^ ПРИНЦИП ПРОПОРЦІЙНОСТІ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РІВНОВАГИ ІНТЕРЕСІВ
Виділяють три види прав людини та основні свободи, гарантованих Конвенцією:

абсолютні права та свободи, які не можна порушувати в жодному разі – незалежно від умов, що існують у суспільстві (наприклад, право на життя; заборона катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження);

права та свободи, до яких можна застосувати лише дуже вузькі (специфічні) обмеження (наприклад, право на особисту свободу та недоторканість; право на справедливий суд);

права та свободи, користування якими може бути пов’язано з низкою дещо ширше сформульованих конфліктуючих інтересів (скажімо, у статті 9 Конвенції йдеться, що свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом i є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав i свобод інших осіб; у статті 10 Конвенції зазначено, що здійснення свободи вираження поглядів, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або санкцій, що встановлені законом i є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського спокою, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету i безсторонності суду).

Проаналізувавши текст Конвенції та Протоколів до неї можна дійти висновку, що кількість викладених у них прав і свобод, які підлягають певним обмеженням, складає більшість порівняно із абсолютними правами та свободами. Зважаючи на це, Європейський суд з прав людини пильно слідкує за тим, щоб обмеження прав і свобод, застосовані в кожному конкретному випадку, не притлумлювали цінність відповідних прав.

Як правильно зазначає відомий англійський правознавець Дж. Макбрайд, за винятком кількох прав, які є абсолютними, при застосуванні положень Конвенції Страсбурзький суд прагне до визначення належної рівноваги між різними правами та інтересами (мається на увазі як рівновага між правами окремого індивіда та суспільними або державними інтересами, так і баланс між правами окремих осіб, інтереси захисту яких суперечать один одному – скажімо, між правом на свободу вираження поглядів і правом на повагу до приватного та сімейного життя).

Прикладом пошуку належного балансу між інтересами захисту свободи слова, з одного боку, та інтересами правосуддя й правами інших осіб, з іншого, є справа "Goodwin v. the United Kingdom". Факти цієї справи такі. Журналіст Вільям Гудвін дізнався від особи, котра і раніше надавала йому інформацію, про те, що компанія "Тетра Лімітед" шукає можливості для отримання займу в сумі 5 мільйонів фунтів стерлінгів, адже відчуває істотні фінансові складнощі. Журналіст попросив компанію надати коментарі з цього приводу. Однак, компанія звернулася до суду з вимогою заборонити публікацію статті з указаною інформацією (як з’ясувалося, ця інформація містилася в документі під грифом "строго конфіденційно"), та зобов’язати заявника відкрити джерело інформації. Англійський суд задовольнив вимоги компанії, проте журналіст відмовився називати джерело інформації, за що був оштрафований на суму 5 тисяч фунтів стерлінгів.

В Європейському суді з прав людини пан Гудвін стверджував, що як судова постанова з вимогою викрити джерело інформації, так і накладання на нього штрафу є порушенням його права на свободу слова. Страсбурзький суд, проаналізувавши факти справи, дійшов висновку, що втручання в свободу слова у цій справі було спрямовано на захист "прав інших осіб" (у даному випадку, прав компанії "Тетра Лімітед"), у зв’язку з чим необхідно з’ясувати, чи було втручання "необхідним у демократичному суспільстві". Нагадавши, що "свобода вираження поглядів є однією з підвалин демократичного суспільства і що надані пресі гарантії мають особливо велике значення", Суд підкреслив: "захист журналістських джерел інформації є однією з основоположних умов свободи друку, у тому вигляді, в якому вона знайшла відображення в законах і кодексах професійної поведінки в низці Договірних Країн і в декількох міжнародних актах… За відсутності подібного захисту джерела не стали б надавати допомогу пресі, що негативно відобразилося б на спроможності преси публікувати точну й надійну інформацію з питань, що мають суспільний інтерес. У результаті, життєво важлива роль преси як варти інтересів суспільства була б підірвана. Беручи до уваги важливість захисту журналістських джерел для свободи преси в демократичному суспільстві та небезпечний вплив, який може здійснити на свободу друку судовий наказ про викриття джерел інформації, подібний засіб не може вважатися сумісним зі статтею 10 Конвенції, якщо він не виправданий більш вагомими вимогами суспільного інтересу". Таким чином, Суд у даному випадку не знайшов "розумної відповідності (виділено нами – авт.) між правомірною метою, яку переслідує наказ про викриття журналістського джерела, та засобами, використаними для її досягнення".

Необхідно підкреслити, що у тих випадках, коли мова йде про обмеження тих чи інших прав і свобод, Суд завжди звертає увагу на кілька параметрів, встановлених Конвенцією, яким мають відповідати застосовані державою заходи щодо цих прав, а саме:

наявність правових підстав для обмеження прав і свобод (права та свободи можуть бути обмежені лише в порядку, встановленому законом);

наявність легітимної мети для застосування обмежень;

пропорційність вжитих державою заходів щодо обмеження прав і свобод з огляду на легітимну мету, якої держава намагалася досягти.

Відсутність першого з цих параметрів автоматично означає порушення Конвенції. Одночасно, будь-які застосовані заходи щодо обмеження прав людини та основних свобод мають бути виправдані наявністю певної законної мети. У більшості випадків відсутність такої мети дуже складно довести, тому ця вимога виключає, як правило, лише застосування обмежень, взагалі ніяк не пов’язаних із легітимними цілями, визначеними Конвенцією, а сумніви щодо наявності легітимної мети можуть виникнути хіба що у випадках явної невідповідності. Зважаючи на це, найбільше уваги Суд приділяє перевірці пропорційності застосованих заходів і поставленої мети.

Чи не вперше термін "пропорційність" було використано Європейським судом з прав людини у справі "National Union of Belgian Police v. Belgium" (1975 рік). Зокрема, у рішенні Суду, ухваленому по даній справі, зазначено, що відмінності у ставленні до особи повинні мати об’єктивне й розумне виправдання, тому слід зважати на ціль та конкретну природу заходів обмеження, беручи до уваги домінуючі у демократичному суспільстві принципи. Різниця у застосуванні конвенційних прав повинна мати не лише законну мету, але й пропорційний зв’язок між застосовуваними заходами й метою, яку вони переслідують.

Характерні приклади застосування принципу пропорційності можна знайти у справах, які стосуються права на свободу слова, гарантованого ст. 10 Конвенції. У справі "Tammer v. Estonia" Європейський суд з прав людини підкреслив, що "в межах своєї наглядової юрисдикції Суд повинен розглянути оскаржуване втручання у світлі всієї справи… Зокрема, Суд має визначити, чи було втручання у цій справі "пропорційним правомірній меті" та чи були підстави, наведені державними органами влади на виправдання даного втручання, "відповідними й достатніми". У справі "Barfod v. Denmark" Страсбурзький суд зазначив: "Суд уповноважений остаточно визначити, чи є сумісним "обмеження" або "покарання" зі свободою вираження думки. З цією метою Суд буде розглядати оскаржуване судове рішення від 3 липня 1984 р. у світлі всіх обставин справи в цілому, включаючи публікацію заявника та той контекст, в якому вона була написана; зокрема, Суду необхідно визначити, чи було втручання, в кінцевому рахунку, "пропорційним досягненню законної мети", беручи до уваги важливість свободи слова в демократичному суспільстві…У справі, що розглядається, пропорційність означає, що переслідування цілей, зазначених у ч. 2 ст. 10 Конвенції, необхідно порівнювати з цінністю відкритої дискусії на тему, що має певний суспільний інтерес… Під час встановлення справедливого балансу між цими інтересами… Суд не може залишити без уваги те, наскільки важливо не відлякати громадян загрозою застосування кримінальних чи інших санкцій від висловлення своєї думки з проблем, які представляють суспільний інтерес".

Звичайно, застосування даного принципу не обмежується вказаною категорією справ. Скажімо, у справі "Aliev v. Ukraine", що стосувалася умов утримання заявника в СІЗО та "коридорі смерті", Суд розглядав поміж іншого скаргу заявника на те, що йому дозволялося одержувати лише шість посилок і три бандеролі на рік, що створювало перешкоду здійсненню права на повагу до листування, гарантованого статтею 8 Конвенції. Розглянувши факти справи, Суд зазначив:

"Така перешкода "передбачена законом" (виділено нами – авт.), зокрема Тимчасовими положенням, і може бути розглянута як така, що мала на меті законну мету "попередження безпорядку чи злочину" (виділено нами – авт.), та  беручи до уваги інтереси адміністрації СІЗО, дозволяла  впевнитись, що шкідливі предмети не потрапили до СІЗО.

…Що стосується необхідності даного обмеження, Суд повинен врахувати  логістичні проблеми, які стосуються процесу необмеженої кількості посилок що надходять до СІЗО, у даному випадку в СІЗО перебувало більше 3000 засуджених… Якби засудженим було надано дозвіл одержувати необмежену кількість посилок чи бандеролей, то це б поклало на працівників СІЗО значну частину роботи з перевірки кожної посилки з метою забезпечення безпеки в СІЗО. Режим безпеки в СІЗО спрямований на захист громадськості в цілому від правопорушень, а також на захист самих засуджених. Адміністрація СІЗО, таким чином, має законний інтерес в забезпечені безпеки засобами, які призводять до послаблення чи обмеження ризику небезпеки.

…В цій справі Суд зауважує, що можливість отримувати посилки чи бандеролі кожні шість тижнів може бути розцінена як такий баланс, беручи до уваги, що адміністрація слідчого ізолятору забезпечує одяг, їжу та медикаменти для всіх ув’язнених протягом позбавлення волі. На додаток Суд посилається на свідчення Уряду, що немає обмежень для родичів надсилати ув’язненим гроші, щоб придбати продукти харчування в магазині слідчого ізолятору.

…На фоні цих обставин та маючи на увазі межі розсуду, що має Уряд при врегулюванні в’язничного життя, Суд зауважує, що заходи були пропорційні меті запобігання заворушенням та злочинам (виділено нами – авт.).

…Таким чином, не було порушення ст. 8 Конвенції відносно періоду, який мав місце після 11 липня 1999 р.".

Аналогічну позицію Страсбурзький суд висловив і в справі "Dankevich v. Ukraine".

Потреба визначення можливостей держави втручатися у здійснення певних конвенційних прав не є єдиною сферою застосування Страсбурзьким судом принципу пропорційності та забезпечення рівноваги інтересів. Як справедливо вказує С.Є. Федик, чимало статей Конвенції передбачають обов’язок держави забезпечувати особі необхідні умови для ефективної реалізації цих прав, хоча жодна з конвенційних норм чітко не формулює таких обов’язків (концепція позитивних зобов’язань держави). Їх невиконання унеможливлює захист прав людини та основних свобод, тому важливо визначити критерій, за яким можна встановлювати наявність чи відсутність такого позитивного обов’язку держави.

У справах "Cossey v. the United Kingdom" та "Rees v. the United Kingdom", Суд підкреслив, що при визначенні того, чи існують у певному конкретному випадку позитивні зобов’язання держави, "необхідно зважати на справедливий баланс, який повинен бути встановлений між загальними інтересами суспільства та інтересами особи", додавши, що "пошук такого балансу властивий Конвенції в цілому". Більше того, у справі "Ilaşcu and Others v. Moldova and Russia" Європейський суд з прав людини  відзначив, що "при визначенні сфери дії позитивних зобов’язань держави, необхідно звертати увагу на справедливий баланс між суспільними інтересами та інтересами індивіда. Ці зобов’язання повинні тлумачитися таким чином, щоб не накладати нереальних і непропорційних зобов’язань на державу".

Отже, враховуючи викладене вище, можна зробити висновок, що будь-яке обмеження прав і свобод повинно обов’язково пропорційно співвідноситися з легітимною метою, навіть, у тому випадку, коли таке обмеження прямо передбачене законом. Оскільки встановлення конкретних стандартів правозастосування конвенційних норм, в кінцевому рахунку, є прерогативою Європейського суду з прав людини (з огляду на положення ст. 32 Конвенції, яка визначає межі юрисдикції Суду), то принцип пропорційності належить до найголовніших чинників, на які слід звертати увагу при тлумаченні Конвенції.
^ ПРИНЦИП ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПЕВНОЇ СВОБОДИ НАЦІОНАЛЬНОГО РОЗСУДУ
Специфіка Європейського суду з прав людини як наднаціонального органу, покликаного здійснювати нагляд за дотриманням державами зобов’язань, взятих ними відповідно до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вимагає від нього у кожному конкретному випадку обов’язково враховувати не лише закріплені в Конвенції загальноєвропейські стандарти в галузі прав людини, але й культурні, політичні, соціальні, економічні та інші особливості й реалії країн, яких стосується відповідна справа. Більше того, враховуючи субсидіарну природу своїх юрисдикційних повноважень, Страсбурзький суд постійно проявляє готовність визнавати за державами-учасницями Конвенції прерогативу вирішувати, накладення яких саме обмежень прав і свобод людини є доцільним і доречним за даних конкретних обставин.

Такий підхід Суду знайшов вираження в доктрині меж самостійної оцінки (розсуду) держав-учасниць, яка перетворилася на своєрідний принцип тлумачення положень Конвенції. Сутність цього принципу полягає в тому, що обов’язок застосовувати, тлумачити та конкретизувати норми Конвенції покладаються, у першу чергу, на національні органи. Головне ж завдання Страсбурзького суду полягає у здійсненні контролю за тим, щоб дії держав не виходили за встановлені Конвенцією межі. Іншими словами, національні державні органи хоча й наділені певною свободою в питанні визначення точного обсягу гарантованих Конвенцією прав і свобод, а також конкретних засобів їх обмеження, повинні при цьому неодмінно враховувати принципи, закладені в Конвенції та прецедентному праві Суду.

Для наочності розглянемо позицію Європейського суду з прав людини, висловлену в справах "Barfod v. Denmark" та "Tammer v. Estonia", про які вже йшлося вище.

У першій з них на заявника, котрий опублікував статтю в журналі "Gronland Dansk" у серпні 1982 р., в порядку кримінального судочинства було накладено штраф за образу двох судових засідателів. Таким чином, Страсбурзькому судові належало визначитися з тим, чи було втручання у право на свободу слова заявника "необхідним в демократичному суспільстві" для досягнення легітимної мети – захисту репутації інших осіб та авторитету правосуддя. Як зазначено в рішенні, "Суд наполегливо повторював, що Договірні Сторони до певних меж мають право діяти за власним розсудом в оцінці необхідності та ступеня такого втручання, проте даний розсуд знаходиться під наглядом з боку органів європейського контролю, що розповсюджується як на законодавство, так і на прийняті відповідно до нього рішення, навіть винесені незалежним судом". Далі Суд перевірив, чи було накладене на заявника покарання пропорційним досягненню законної мети, та прийшов до висновку, що в даному випадку порушення ст. 10 Конвенції не мало місця.

Більш докладно на доктрині меж національного розсуду Європейський суд з прав людини зупинився в іншій згаданій справі – "Tammer v. Estonia". Факти цієї справи наступні. Заявник пан Таммер опублікував газетне інтерв’ю з У. Руссаком, котрий допомагав писати мемуари пані Лаанару, другій дружині колишнього естонського політика Е. Савісаара. В інтерв’ю пан Таммер запитав: "Між іншим, чи не відчуваєте Ви, що зробили героя не з тієї людини? Людина, котра розбила чиюсь сім’ю (abielulõhkuja), непідготовлена та безвідповідальна мати, яка покинула власну дитину (rongaema). Вона не кращий приклад для молодих дівчат". За словами У. Руссака, пані Лаанару розповідала про свої відносини з  Е. Савісааром ще в той період часу, коли він знаходився в першому шлюбі, і постійно питала себе, чи не розбила вона його сім’ю. Крім того, вона визнала, що не була гарною матір’ю, як їй хотілося, та замислювалася над тим, чи не сплатила вона надто високу ціну, пожертвувавши дитиною заради кар’єри. Після публікації цієї розмови пані Лаанару в порядку приватного звинувачення порушила кримінальну справу проти заявника, звинувачуючи його в тому, що він задав їй образи, уживши щодо неї слова "abielulõhkuja" та "rongaema". Естонський суд визнав Таммера винним і наклав на нього штраф.

Розглядаючи справу по суті, Європейський суд з прав людини зазначив: "Згідно з усталеною прецедентною практикою Суду, свобода вираження своєї думки є одним з найважливіших принципів демократичного суспільства… Ця свобода обмежується виключеннями, передбаченими в п. 2 статті 10 Конвенції, яких потрібно суворо дотримуватися. Необхідність застосування обмежень має бути переконливою…

Прикметник "необхідний" у сенсі п. 2 статті 10 означає наявність "нагальної суспільної потреби". У Договірних Державах можуть бути різні критерії в оцінці того, чи існує така потреба, але вони підлягають європейському контролю, що розповсюджується як на законодавство, так і на рішення, в яких воно застосовується, навіть якщо ці рішення прийняті незалежним судом. Таким чином, Суд уповноважений ухвалити остаточне рішення стосовно того, чи є сумісним "втручання" зі свободою висловлювати свою думку, що захищається ст. 10 Конвенції… У межах своєї наглядової юрисдикції Суд… має визначити, чи було втручання у цій справі "пропорційним правомірній меті" та чи були підстави, наведені державними органами влади на виправдання даного втручання, "відповідними й достатніми"… При прийнятті рішення Суд має впевнитися, що національні органи влади застосовували стандарти, які відповідають принципам, закладеним у ст. 10 Конвенції, і, більше того, що вони базувалися на належному вивченні відповідних фактів… (виділено нами – авт.).

Отже, завдання Суду по здійсненню нагляду полягає не в тому, щоб підмінити собою національні судові органи, а в тому, щоб відповідно до ст. 10, у світлі всієї справи, перевірити рішення, які вони ухвалили згідно з їх баченням справи в межах права власного розсуду…

Враховуючи те, яким чином національні судові органи вирішували дану справу, Суд визначив, що естонські суди повністю визнали, що йдеться про конфлікт між правом поширювати ідеї та репутацією і правами інших осіб. Суд не вважає, що національні органи не змогли належним чином зрівноважити інтереси різних осіб, котрі брали участь у справі. Беручи до уваги право власного розсуду, що належить Договірним Державам, Суд дійшов висновку, що національні органи за даних обставин мали право втручатися в здійснення заявником свого права… Отже, порушення статті 10 Конвенції допущено не було".

Аналіз наведених справ (а так само і багатьох інших) дозволяє зробити висновок, що застосування принципу забезпечення певних меж свободи національного розсу