Реферат: Зазвичай життєвий шлях ілюстрація того, як людина, крок за кроком, розтринькує дар Творця, гасить у собі сяйво Боже

До 20-ї річниці незалежності України: гордість міста

Йосип Струцюк: феномен лучанина, якого шанує Україна

Зазвичай життєвий шлях – ілюстрація того, як людина, крок за кроком, розтринькує дар Творця, гасить у собі сяйво Боже. Зрештою, нарікаючи на обставини, зрікається даної Всевишнім дороги. Але це не стосується славного лучанина Йосипа Струцюка, чиє слово (поезія, проза, драматургія, літературознавство, мемуаристика) – талановита правда нерозтраченої, нерозміняної любові. 17 липня він, заслужений діяч мистецтв України, лауреат низки найпрестижніших всеукраїнських літературних премій, найпродуктивніший майстер слова зустрічає 77-й день народження.

Йосип Струцюк зумів залишитися вірним покликанню, не стати бранцем політичної кон’юнктури, коли для визнання треба було або «дихати Леніним» (Іван Драч), або, особливо, коли ти з Західної України, розпинати на словесному хресті українську історію, українських лицарів чину та слова.

Він – один із тих дуже небагатьох, з тих, хто обраний, з тих, хто не відрікся і не спокусився. Тому й він, без йоти самодокору, з чистим сумлінням може устами свого героя з повісті «Заворіть» висловити настанову нині сущим і прийдешнім українцям: «Гріх не вірити в Бога, але не менший гріх не вірити у свою Батьківщину, дану тобі Богом». А щодо себе (і холмщан, у яких забрали малу батьківщину) зізнається:

^ Ми ніколи не міняли

українські береги.

А відтак висловлює непохитну віру:

Чудотворна Божа Матір

нас благословить усіх.

Не випадково саме йому – разом зі світлої пам’яті Надією Горлицькою – cудилося долучитися до повернення Україні, нині сущим і прийдешнім українцям чудотворного образу Холмської Богородиці.

Не випадково принципово високу оцінку творчості видатного лучанина, який розпочав свій життєвий шлях 77 років тому у благословенних Стрільцях, що на Холмщині, дали такі майстри, як Ліна Костенко, Михайло Стельмах, Володимир Лучук, Микола Вінграновський… Не випадково, що саме йому (разом з Василем Герасим’юком) вдалося опублікувати талановиту поезію та прозу, присвячену УПА. Саме його «Роман Мстиславич – Великий князь Волинський і Галицький» на сцені Волинського облмуздрамтеатру збирав тисячі і тисячі глядачів, навертаючи до джерела правди. Тож по-своєму справедливо, що Йосип Струцюк став першим лауреатом тоді ще не знівельованої літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського, що втілилася його мрія про вшанування в Луцьку Тараса Шевченка, гетьмана Івана Виговського…

«Такого розмаїття жанрів, тем, багатства асоціацій, підтекстів, як у Йосипа Струцюка, – мало в кого із сучасних письменників України», – констатує Ігор Павлюк – поет, прозаїк, літературознавець, доктор наук із соціальних комунікацій, професор. До того ж майстер красного письменства володіє ще одним унікальним, дивовижно багатогранним хистом. Усвідомлюючи істинну духовну, естетичну цінність свого слова (хай поки що належно не пошанованого), він має неповторну складову своєї вдачі – дар плекати нові таланти. Такою творчою «кузнею», даруйте за збитий термін, стало Струцюкове дітище – «Лесин кадуб». І тепер, оцінюючи творчі набутки вихідців з цієї літературної студії, говорять про волинський, луцький феномен у сучасній українській поезії. До речі, на благодатності впливу Йосипа Струцюка на свій спосіб художнього мислення відверто та вдячно говорить і Василь Слапчук, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.

Торуючи життєвий шлях, переживши стільки втрат і трагедій, він зумів залишитися щасливим, оскільки залишився вірним істині, що «нещасний той, хто Україну міняє» (так висловлюється герой Струцюкового «Скарбу дідуся Власія» з книги «Усе не так просто».

Феномен Йосипа Струцюка – це повсякчасне свято творчості. Це здатність так природно поєднувати в собі глибинний вроджений ліризм, надзвичайно гостре чуття часу та драми особистості, українську християнську традицію, непідробну любов, мужнє і водночас непоказове, негучне, не епатажне діяння. Бо він знає, що «гріх не вірити в Бога, але не менший гріх не вірити в твою Батьківщину, дану тобі Богом» (повість «Заворіть»).

Бо він не сумнівається, що

взавтра сурми скличуть до причастя –

і ми посвятимо шаблі

іменем Батьківщини

і святою вірою в добро

(«Перезва», поема-присвята Олександрові Олесю).

Бо він знає, що його слово – одне з тих джерел, завдяки яким ніколи не згасне небо над українськими берегами вздовж ріки часоплину. Тож цілком справедливо було б, аби Йосипа Струцюка нарешті було вшановано і в місті, де він творить, яке глибинно любить, – удостоєно звання почесного громадянина Луцька (тим паче, що ще минулого року міська влада, про що повідомляли ЗМІ, вже обіцяла це зробити).


Віктор ВЕРБИЧ

«Луцький замок», 14 липня 2011 року