Реферат: Спільне підприємництво, як форма міжнародного співробітництва: суть, форми та фактори розвитку

Спільне підприємництво, як форма міжнародного співробітництва:

суть, форми та фактори розвитку


Сутність спільного підприємництва, як форми міжнародного співробітництва

Світовий досвід розвитку спільнoго підприємництва

Мотиви та фактори розвитку спільного підпримєництва

Розвиток спільного підприємництва в Україні, у контексті світового руху капіталу


1. Сутність спільного підприємництва, як форми міжнародного співробітництва.

Спільне підприємництво – це діяльність, що базується на співробітництві між суб’єктами господарської діяльності данної країни та іноземними суб’єктами господарської діяльності і на спільному розподілі результатів та ризиків від її здійснення

Загальною економічною основою розвитку спільного підприємництва насамперед є раціоналізація виробництва та обігу, глобалізація господарських процесів. Завдяки їм створюються необхідні економічні передумови, на грунті яких формуються соціально-економічні, організаційно-технічні та матеріально-речові елементи міжнародних структур, серед яких помітну роль починають відігравати спільні підприємства, інші форми спільної діяльності різних держав, підприємств, корпорацій, фірм. Транснаціоналізація та глобалізація втягують усі без винятку країни в систему всесвітнього поділу праці, поглиблюють процес їх взаємозалежності. Вони зумовлюють одночасний паралельний розвиток у просторі й часі різноманітних економічних форм: гомогенних і гетерогенних, тобто однорідних змішаних, перехідних, які відображають широке розмаїття світового економічного життя.

Економічна трансформація, що відбувається нині, пов’язана також із пошуком оптимальних форм реалізації власності у світогосподарській сфері, у створенні для цього відповідних економічних, організаційних і правових умов. Йдеться про інтенсивний розвиток змішаної, пайової, кооперативної та інших форм міждержавної власності, що становить основу поглиблення та диверсифікації світогосподарських контактів. Розмаїття форм власності відкриває шлях до створення сучасних міжнародних структур, здатних здійснити технічний і технологічний прорив, забезпечити якісні параметри продукції світового рівня, її конкурентоздатність на зовнішніх ринках. Зокрема спільні підприємства спроможні переростати в крупні транснаціональні корпорації регіонального і світового масштабу, що сприятиме істотному поглибленню міжнародному поділу і кооперації праці. Зрештою, можна говорити про становлення міжнародних форм виробництва у межах спільних підприємств шляхом об’єднання в єдиному виробничому процесі інтернаціональних за своїм характером факторів – робочої сили, засобів виробництва, інформаційних та інших ресурсів, які забезпечують процес відтворення.

Поняття «спільне підприємництво» тісно пов’язане, а інколи навіть тотожне такому поняттю, як кооперація, тим більше що ми говоримо про здійснення спільної підприємницької діяльності на міжнародному рівні. Оскільки в процесі міжнародної кооперації, заради досягнення поставленої мети свої зусилля об’єднують господарюючі суб’єкти різних країн, то таку діяльність можна назвати спільною підприємницькою діяльністю.

Змістовим наповненням міжнародної кооперації в сучасних умовах є спільне виготовлення складної, технологічної, наукомісткої продукції зі спеціалізацією (подетальною, повузловою) окремих суб’єктів виробничого процесу, як правило, на базі довгострокових договірних відносин, які передбачають безпосередні постійні виробничі та науково-технічні, конструкторсько-впроваджувальні зв’язки між партнерами. Міжнародне кооперування набуває дедалі більшого значення, адже спеціалізація все далі відходить від колишньої монофункціональності у вигляді створення та наступної реалізації надлишків продукції залежно від внутрішніх національних потреб.

Натомість поширюється погоджений обмін між різнонаціональними підприємствами, який дуже часто набуває складних суб’єктивно-організаційних форм. Інакше кажучи, кооперування здійснюється не між незалежними господарськими агентами, а в межах інтернаціональних господарських структур, наприклад таких, якими є міжнародні за своєю будовою комерційні структури.

Суб’єкт господарювання, який зацікавлений у досягненні певних комерційних цілей, здійснює підприємницьку діяльність там і тоді, де і коли виникають для нього відповідні підстави, не беручи до уваги, чи  то є сфера взаємодії одно-, чи різнонаціональних партнерів. Наприклад, передумовою виникнення таких форм і суб’єктів міжнародного господарювання, як ТНК, спільні підприємства, є перетворення світового господарства на єдину цілістність, а зміст їхньої діяльності полягає в поширенні сфери дії міжнародних економічних відносин від стадії обміну до безпосередньо виробничої стадії – першої у відтворювальному циклі. До речі, це закріплює зміну природи міжнародної економічної діяльності як “органічно похідної” від господарської діяльності національного рівня на “рівноправну”, так само первинну, якою раніше були тільки внутрішньодержавні виробничі процеси.

У Законі України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, спеціалізацію та кооперацію в галузі виробництва, науки і техніки було визначено як одну з форм міжнародного співробітництва нарівні з торгівлею та іншою формою взаємодщії.

Цей закон дає і розгорнуте визначення міжнародної кооперації: міжнародна кооперація - взаємодія двох або більше суб’єктів господарської діяльності, серед яких хоча б один є іноземним. У процесі такої взаємодії здійснюється спільне розроблення або спільне виробництво, спільна реалізація готової продукції або інших товарів на основі спеціалізації у виробництві проміжної продукції або спеціалізації на окремих технологічних стадіях науково-дослідних робіт, виробництва та реалізації з координацією відповідних програм господарської діяльності.

Згідно з класифікацією СЕК ООН формами виробничої кооперації можна вважати:

- поставку комплетних підприємств та обладнання з наступною сплатою їх вартості продукцією, що має бути виготовлена на їх основі;

- надання ліцензій та виробничого досвіду і знань з наступною оплатою їхньої вартості поставками продукції, отриманої з їх використанням;

- підряд;

- спільне виробництво, включаючи науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи (НДДКР);

- організація спільних підприємств;

- запровадження спільних проектів


Спільне підприємництво не має критеріїв, згідно з яким воно може бути відокремленим у класифікаційному розумінні від тієї діяльності, яку позначають як міжнародне виробниче кооперування, тобто форми міжнародного виробничого кооперування та спільного підприємництва є спільні. Фактично така господарська діяльність є його найскладнішою, комплексною формою. Адже іманентними рисами цієї форми є спільна участь партнерів у формуванні капіталу, управлінні, розподілу прибутків та ризиків, спільне або спеціалізоване виконання відповідних видів робіт. А це об’єктивно передбачає найбільшу зацікавленість у виконанні взятих на себе зобов’язань, а також ефективній роботі партнера.

^ Слід акцентувати увагу на тому, що реалізація форм міжнародного бізнесу можлива двома шляхами:

1) без створення нового підприємства (юридичної особи) у рамках міжнародної торгівлі товарами та послугами (експорт, управління контрактом, ліцензування, підрядне виробництво). У цих випадках відносини між партнерами регулюються відповідними угодами та контрактами;

2) із створенням нового суб'єкта господарювання, і саме – спільного підприємства або зарубіжної філії (при 100% прямому інвестуванні). Томe суттєвою ознакою створення спільного підприємства є те, що у більшості випадків виникає новий суб'єкт міжнародного бізнесу.

Особливу увагу поміж форм спільного підприємництва потрібно звернути на таку форму, як спільне підприємство (СП), тому що СП мають переваги порівняно з іншими видами спільного підприємництва, оскільки забезпечують довготривалість угод, комплексність співробітництва, спільну відповідальність партнерів за ефективність діяльності підприємства, зменшують ризик, особливо політичний. Дуже часто СП — це єдина або найбільш заохочувана форма проникнення підприємницького капіталу в іншу країну.

^ Спільні підприємства – це такі господарські підприємницькі структури, які утворюються різнонаціональними засновниками та характеризуються наявністю спільного майна, спільним управлінням та спільним розподілом прибутку й ризику.

^ У міжнародній практиці відомі чотири головні типи СП, які пов’язані з переміщенням інвестиційного капіталу ними є:

- акціонерне товариство (підприємство, капітал якого складається з внесків акціонерів; засновники такого товариства емітують акції);

- товариство з обмеженою відповідальністю (об’єднання осіб, які беруть участь у діяльності фірми, причому відповідальність кожного з учасників за зобов’язаннями цієї фірми обмежуються його внеском до статутного фонду підприємства в однаковій для всіх учасників пропорції до суми внеску);

- командитне товариство (різновид господарської організації у сфері виробництва та торгівлі, учасники якої поділяються на таких, що беруть на себе ризик щодо діяльності підприємства усім своїм майном та командитистів або вкладників, які відповідають за зобов’язаннями тільки внесеним ними капіталом та отримують відповідну частку прибутку.;

- холдинг (акціонерне товариство, яке володіє контрольним пакетом акцій юридично самостійних організацій з метою здійснення контролю над їхніми операціями).

^ Оскільки СП мають корпоративну природу, то з погляду їх походження можна виділити такі організаційно-інституційні шляхи:

купівля зарубіжним інвестором частки власності діючого підприємства, пакету його акцій;

створення заінтересованими сторонами-засновниками нової підприємницької організації;

виділення частини виробничих потужностей зі складу великого концерну, об’єднання, підприємства, а також кардинальна технологічна реконструкція і організаційно-структурна перебудо- ваних або інших господарських формувань з утворенням нової самостійної підприємницької одиниці за участі різнонаціональних капіталів.


Cпільне підприємство є різновидом прямого інвестування у випадках, коли дві або більше фірм мають право власності на прямі інвестиції в одну компанію, тобто об'єктивною основою розвитку спільних підприємств є прямі інвестиції; на розвиток спільних підприємств суттєво впливає секторіальний поділ прямого інвестування; у спільних підприємствах реалізуються державні та приватні, різні за величиною, терміном та джерелами, практично всі види інвестицій.

СП, як форма господарювання на базі міжнародного усуспільнення капіталів, пайового володіння різнонаціональних власників, постають ще одним проявом, а також інструментом взаємного проникнення, інтеграції національних відтворювальних комплексів, науково-технічних, соціально-культурних потенціалів. В умовах поглиблення інтернаціоналізації господарського життя СП є таким важливим чинником зближення макроекономічних структур, який сприяє утворенню єдиного господарського простору в регіональному і світовому масштабах.

Сфера діяльності СП дуже широка й охоплює передвиробничу стадію (науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи, попередні інформаційно-консалтингові послуги), власне процес виробництва товарів, їх збут, а також післяпродажне обслуговування складних технічних виробів, співробітництво в галузі фінансів, страхування, транспорту, туризму та ін.

Спільне підприємство передбачає глибоку, в технологічному і в організаційному плані, міжнародну співпрацю комерційних структур. Така взаємодія поширюється на всі фази виробничого циклу “наука – техніка – виробництво – збут” та охоплює широкий набір інструментів маркетингу: від розроблення самої концепції господарсько-виробничої діяльності, окремих номенклатурних позицій товарів, що випускаються, до практичної реалізації продукції, продажу товарів (послуг) та післяпродажного обслуговування

Спільне підприємство є найдоречнішим прикладом  розгляду  форм спільного підприємництва, оскільки саме ця форма є універсальною, тобто в процесі діяльності спільного підприємства можливе використання одночасно кількох форм спільного підприємництва, що надає переваги саме цьому виду міжнародної кооперації та привертає найбільший об’єм міжнародних інвестицій.


^ 2. Світовий досвід розвитку спільньго підприємництва.

Взагалі процес розвитку спільного підприємництва включає в себе перш за все розвиток і підтримання на належному рівні інвестиційно привабливої ситуації в країні, оскільки спільне підприємництво являється одним із засобів залучення іноземного капіталу, найбільш поширеною формою спільного підприємництва являється спільне підприємство, світовий досвід свідчить, що в процесі роздержавлення і залучення іноземного капіталу саме спільне підприємство являється найбільш бажаною формою залучення іноземного капіталу, як для інвестора так і для країни, яка зацікавлена у роздержавленні.

Так, Англія під час роздержавлення, мала достатньо інвесторів, спроможних викупити у держави підприємства, які саме на засадах створення спільного підприємства виявляли бажання брати участь у приватизації, що пояснюється високим ступенем ризику та відповідальності при володінні майном приватизованих компаній, особливо в інфраструктурі країни (телекомунікації, цивільна авіація, портове господарство, електро-, водо-, газопостачання, автобусне сполучення, нафто- і газозабезпечення тощо).

Для Франції перші кроки у здійсненні приватизації були спрямовані на залучення приватних інвесторів шляхом продажу їм дочірніх підприємств, а також створення спільних підприємств.. У 1988 році через фондовий ринок реалізовувалися три види цінних паперів: інвестиційні сертифікати (акції без права голосу); акції участі; облігації, які можна обміняти на акції. Це була негласна приватизація, яка забезпечила залучення капіталів приватних інвесторів у державні підприємства. Близько 60 % капіталу державних підприємств було сконцентровано у руках приватних інвесторів, з яких 30% у формі створення спільного підприємства.

Процеси приватизації в Канаді дуже швидко почали розгортатися після реалізації угоди про вільну торгівлю зі США, а згодом із Мексикою та програми ліквідації бюджетних дефіцитів. Уряд продав приватним інвесторам практично всі належні йому великі підприємства в обробній і нафтопереробній промисловості, у сфері повітряного, залізничного транспорту і зв'язку. В Канаді розвивалися різні форми партнерства держави з приватним сектором, були прийняті необхідні законодавчі акти, які сприяли залученню іноземних інвестицій.

В Італії у 90-ті роки ідея приватизації була покладена в основу економічної політики через занепад державного сектора економіки, який почався у 70-х роках. На додаток до цього підприємства, що контролювалися державою, стали об'єктом боротьби між різними політичними партіями, тому тут ситуація із залученням іноземних інвестицій була більш напруженою, ніж в інших європейських країнах.

Потрібно зауважити, що за останні 10-15 років засоби створення інвестиційних умов мають тенденцію змінюватися, від залучення інвестицій за допомогою надання певних пільгових умов конкретним підприємствам чи організаційним формам підприємств до створення цілих територій, на яких діють пільгові умови, таких як вільні економічні зони та технополіси, а також помітну роль у становленні та розвитку спільного підприємництва починають відігравати офшорні підприємства, які переважно створюються за участю різнонаціонального капіталу. Вільна економічна зона (ВЕЗ) — форма організації господарської діяльності на певній частині території країни, в межах якої встановлюються особливі правила економічної діяльності.

На території ВЕЗ діють пільгові податки, митні, валютно-фінансові та інші відповідні умови діяльності як національних, так і зарубіжних суб'єктів підприємництва. Метою створення ВЕЗ є залучення іноземних інвестицій, поява нових робочих місць, освоєння та впровадження у виробництво прогресивних технологій, збільшення виробництва товарів на експорт і для потреб внутрішнього ринку, розвиток ринкової інфраструктури, обмін передовим управлінським досвідом та ін. У міжнародній практиці нараховується понад 20 різновидів ВЕЗ: митні, безмитні, експортні, виробничі, зовнішньоекономічні тощо. Вони можуть бути як комплексними, так і певного функціонального типу - транзитні, митні, експортні, банківські, туристичні та ін.

Так, у вільних торговельних зонах створюється пільговий експортно-імпортний режим для перевезення, обробки і зберігання вантажів тощо. Складовими елементами таких зон є вільні порти, безмитні склади, транзитні зони тощо.

Тєхнополіс — найвища форма інтеграції продуктивних сил (зокрема, людини, науки, техніки, інформації)- спільного капіталу, фінансово-кредитних інститутів і держави в процесі виробництва з метою прискореного розвитку відсталих регіонів, поглиблення НТР і створення досконалішого суспільства.

Основними структурними елементами технополісів є науково-дослідні інститути, крупні компанії, інвестиційні банки, спільні підприємства, консультаційні фірми з проблем управління, обчислювальні центри, державні ор­гани. Ці елементи розташовують у промислових зонах, на­укових містечках і житлових квартирах. У вузькому зна­ченні технополіси є центрами новітньої технології. Найвідомішим технополісом є «Силіконова долина» в Каліфорнії, на території якої розташовані підприємства 17 найбільших фірм електронної промисловості США. Він виник без прямого державного планування і виробництва.

В Японії з метою запозичення досвіду США і реалізації власних ідей було сформовано концепцію технополісів, у якій під керівництвом держави поєднано три стратегічні цілі: 1)проведення досліджень у сфері науковомісткої технології; 2) реалізація японських програм регіонального розвитку; 3) запозичення передового досвіду процесу нвовведень «Силіконової долини». Стрижнем цієї концепції є національна стратегія науково-дослідних робіт, мета якої — розвиток найновіших технологій (зокрема, гібридних, наприклад, мехатроніки), укріплення позицій Японії в міжнародній конкуренції.

Для реалізації цих цілей Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості Японії сформулювало такі основні принципи вибору проектів технополісів, на які було оголошено конкурс: 1) площа технополісів повинна бути меншою 500 квадратних миль; 2) місце розташування має бути в межах 30 хвилин їзди від міста з населенням не менше 150 тис. осіб. Ці принципи були закладені в Законі про технополіси, який прийняв японський парламент у 1983 р. На відміну від «Силіконової долини» у США, де підприємства електронної промисловості сконцентрува­лись внаслідок пільгових законів оподаткування, виконання воєнних замовлень, технополіси в Японії повинні служити засобом перерозподілу населення, доходів і передових технологій на користь бідних районів.

Компанії, які вкладають кошти в будівництво технополісів, отримують податкові пільги, стимулюючі субсидії та фінансові стимули. Держава, зокрема, здійснює політику прискореної амортизації (30% для устаткування протягом першого року його експлуатації та 15% для будівель і споруд у зоні технополісів), яка супроводжується отриманням податкових пільг, вкладає до 30% всіх капіталовкладень у споруди та устаткування для спільних проектів науково-дослідних робіт з місцевими промисловими дослідницькими лабораторіями. Крім того, надаються пільги при сплаті місцевих податків, які передбачають пільговий режим при проведенні амортизації, знижку за економію електроенергії та контроль за забрудненням довкілля, пільги на основний капітал, придбання нерухомості. Спеціальні дотації надають на створення робочих місць. Японський банк розвитку надавав кредити під низькі відсотки на нову технологію, за економію електроенергії та контроль над забрудненням довкілля.

За допомогою профектур були створені некомерційні асоціації сприяння розвитку технологій та техноцентри, які проводять промислові обстеження, надають кредити під низькі відсотки. Крім того, в окремих технополісах для дослідників, які приїжджають, будують будинки бізнесу, надають допомогу венчурним підприємствам, ведуть пошук талановитих науковців. Для зв'язку технополісів з головними (материнськими) містами створюють інформаційні мережі, тобто загальнонаціональні мережі оптововолоконних кабелів і супутників зв'язку. Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості в деяких технополісах сприяє розвитку кабельного телебачення, застосуванню телетекстів, відеокасет, договірних мереж, супутникового телебачення і проведенню відеоконференцій, доступ технополісів до банків даних, науково-технічної, комерційної інформації. Крім того, програма передбачає впровадження нової системи домашньої, ділової, дорожньої та медицинської інформації. З метою сприяння обміну інформацією (щодо маркетингу, наявності робочих місць, партнерів для венчурних підприємств тощо) І технологіями міністерство намагається об'єднати університети країни, дослідницькі лабораторії, банки, місцеві та іноземні фірми, маклерські контори та інші організації.

Японським варіантом «Силиконової долини» є технополіси в місті Нагаока. Основними галузями розвитку об­рано мехатроніку (нові гібридні технології), комерційні інформаційні послуги та агробізнес. На першому п'ятирічному етапі програми стимулювали розвиток автоматизованого виробництва на основі ЕОМ І роботів, гнучких виробничих систем, а також нових металів і сплавів, електронного сільськогосподарського устаткування і медицинської електроніки. У сфері агробізнесу проводили роботи Із створення нових харчових продуктів і спиртних напоїв. З цією метою місцевих фермерів навчали нових методів ведення рослинництва. У сфері комерційної інформації створювали фірми, які надавали послуги архітектурні, інженерні, з програмування та ін. На другому етапі ці напрями діяльності набули повнішого розвитку. Крім того, створювали комунальні, природоохоронні та промислово-конструкторські фірми, підприємства з виготовлення біохімічних добрив та ін. На третьому етапі заплановано розвиток таких нових науко-вомістких галузей, як біотехнологія, автоматизоване конструювання нових моделей одягу, галузей нових матеріалів (нових металів, композитних матеріалів). До нових гібридних технологій (мехатроніки), які ви­готовлятимуться в даному технополісі, належать системне устаткування з використанням ЕОМ і оптичних волокон, супутникове радіотелебачення, засоби кабельного телебачення, програмне забезпечення за індивідуальними замовленнями для домашніх систем безпеки, засоби автоматизації управлінської діяльності та ін.

Водночас багатьом технополісам, зокрема «Силіконовій долині», властиві деякі негативні риси; висока вартість житла; транспортні затори; забруднення повітря й води; прагнення досягти короткотермінових цілей за рахунок довготермінових; переважаюче зростання чисельності малокваліфікованих спеціалістів порівняно зі спеціалістами високої кваліфікації (при скороченні кількості некваліфікованих) та ін.

Всього у світі існує понад 300 технополісів, в тому числі у Франції — приблизно 50, в Німеччині — ЗО, Японії і США — по 20. В країнах СНД їх найдоцільніше створювати у межах вільних економічних зон. .

Важливою формою залучення міжнародних інвестицій є офшорні компанії.

^ Офшорний бізнес - бізнес компаній в центрах спільного підприємництва за межами країни, в якій він зареєстрований, але не підпадає під дію національного законодавства, отримує пільговий режим для фінансово-кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті.

Офшорний бізнес отримав поширення в середині 70-х років. Капітал, який функціонує в цій сфері бізнесу, становить до 500 млрд дол.

Найадекватнішою формою підприємств для здійснення офшорного бізнесу є корпорації. Це зумовлено тим, що створення корпорації та надання їй права отримання прибутку дає змогу зменшити величину індивідуального подохідного податку (оскільки податок на прибутки корпорацій нижчий) і розширити способи його законного зниження. Крім того, таке зниження можливе шляхом реєстрації в країнах з пільговим режимом оподаткування.

Більшість країн з офшорними регіонами використовують при реєстрації юридичних осіб британське прецедентне право, згідно з яким корпорація вважається резидентною за місцем її розташування (мається на увазі країна, де корпорація зареєстрована, а її керівництво має постійне місце проживання). Якщо корпорація не має джерел доходів, пов'язаних з резидентами країни реєстрації, то вона звільняється від оподаткування свого прибутку. Більше того, в переважній більшості офшорних регіонів застосовують системи пільгового оподаткування навіть для резидентів корпорацій. У країнах з такими регіонами існують, як правило, розгалужені мережі договорів з багатьма країнами світу про усунення подвійного оподаткування.

В середині 90-х років у світі налічувалося до 50 країн і регіонів, сприятливих для реєстрації офшорних корпорацій. При цьому важливо не порушувати низки вимог для здійснення такої реєстрації. До них належать: заборона використання назв уже існуючих компаній, імен коронованих осіб; для корпорацій з незначним статутним капіталом - назв, пов'язаних з великим обсягом і широкими масштабами операцій, та ін.

^ Для заснування офшорної компанії необхідно мати:

1) документ про статут підприємства (так званий «Меморандум про асоціацію», в якому відображають мету створення, сферу діяльності, розмір статутного капіталу, дані про засновників та ін.);

2) засновницький договір (або «Стаття асоціації»), в якому визначають взаємовідносини між її засновниками, управлінським персоналом і засновниками.

На підставі цих документів офшорній компанії видають сертифікат про інкорпорацію (реєстраційне свідоцтво), яке надає їй право розпочати діяльність. В різних країнах кількість власників таких компаній неоднакова. З метою конфіденційності до засновницьких документів вносять імена повірених (номінальних власників). Для цього часто використовують номінальних директорів, які виконують розпорядження реальних власників.

Надзвичайно поширеними видами офшорних корпорацій є інвестиційні та холдингові компанії. Отримані ними кошти можна вкладати в акції інших компаній або в банки різних країн світу. З метою зменшення оподаткування компаній в країнах з високими податками вони (компанії) набувають статусу дочірніх підприємств холдингової офшорної корпорації, розташованої в офшорному регіоні. В такому разі податки зменшуються на величину дивідендів, виплачуваних холдинговій компанії. Інвестиційні та холдингові офшорні компанії дають змогу уникнути податків на передання спадщини і збільшення капіталу, знизити податки на прибуток від надання транспортних та професіональних послуг (консультаційних, володіння патентами, ліцензіями та ін.).

Широко практикується заснування офшорних банків, особливо філіалів транснаціональних банків. Це дає змогу здійснювати депозитні операції в країнах, де вони не оподатковуються, надавати банківські кредити за умов звільнення від сплати податків на відсотки, одержувані за їх надання, та ін. Значні пільги в офшорних регіонах отримують страхові, трастові компанії.

Вищенаведені форми розвитку спільного підприємництва є найбільш радикальним у сучасній світовій практиці, які потребують значних капіталовкладень та залучення, як внутрішніх так і зовнішніх джерел фінансування. Слід зауважити, що використовуються й інші способи стимулювання розвитку спільних підприємств, такі як:

-  проведення активної державної політику щодо зменшення або уникнення інвестиційних ризиків;

- зниження податкового тиску на підприємства, особливо ті, які щорічно вкладають ресурси в інвестиційний розвиток, виходячи з градаційного рівня ресурсів і податків; зниження матеріало- та енергомісткості на одиницю продукції, підвищуючи її конкурентоспроможність через забезпечення якісних характеристик та ін.


^ 3. Мотиви та фактори розвитку спільного підприємництва.

Міжнародні спільні підприємства розвиваються у контексті поглиблення інтернаціоналізації, об'єктивних процесів усуспільнення капіталу, генезису форм та методів його концентрації й експорту, диверсифікації виробництва у динамічному конкурентному середовищі. На масштаби, динаміку та результативність СП впливає сукупність взаємопов'язаних факторів, серед яких доцільно виділити:

· глобально-економічні - стан розвитку світової економіки, головних міжнародних факторних ринків, у тому числі ринку інвестицій; стабільність світової валютної системи; активність страхування міжнародних операцій;

· політико-, ресурсно- та загальноекономічні стосовно тієї чи іншої країни - стабільність політичного устрою та уряду, загроза стабільності іззовні, ступінь втручання уряду в економіку, його ставлення до іноземних інвестицій, дотримання міжнародних дво- та багатосторонніх угод; наявність природних ресурсів, демографічна ситуація, географічне положення; темпи економічного розвитку, рівень інфляції, конвертованість валюти, стан платіжного балансу, розвиненість національного ринку капіталів, система оподаткування тощо.

З урахуванням дії цих та інших факторів формується відповідна стратегічна орієнтація країн базування та приймання капіталу, яка, у свою чергу, впливає на мотивацію безпосередніх   партнерів при створенні спільного підприємства

Для країн базування, традиційно головними серед яких є промислово розвинуті країни, вирішальним макроекономічним фактором експортної орієнтації прямого підприємницького капіталу є стан балансу ввозу й вивозу інвестицій. У зв’язку з цим виділяють групи країн: 1) такі, що переважно експортують капітал (Японія): 2)такі, що зберігають приблизну рівновагу  експорту та імпорту капіталу (ФРН, Франція); 3) нетто-імпортери (Ірландія, Португалія, Іспанія, Туреччина, США). В останні роки крупними експортерами капіталу, в тому числі у формі СП, стала також Південна Корея, Тайвань, Китай, країни Близького Сходу.

Фактори Створення СП

Для країни приймання привабливість прямих інвестицій у формі спільних підприємств зумовлена такими факторами:

· імпорт прямих підприємницьких капіталів веде до збільшення виробничих потужностей та ресурсів, сприяє поширенню передової технології й управлінського досвіду, підвищенню кваліфікації трудових ресурсів;

· не тільки з'являються нові матеріальні та фінансові ресурси, але й мобілізуються і більш продуктивно вико­ристовуються національні ресурси;

· спільні  підприємства  сприяють  розвиткові  націо­нальної науково-дослідної бази;

· стимулюється конкуренція і пов'язані з цим позитивні явища (підрив позицій місцевих монополій, зниження цін та підвищення якості продукції, що заміщає як імпорт, так і застарілі вироби місцевого виробництва);

·  підвищуються попит та ціни на національні (місцеві) фактори виробництва;

· збільшуються експортні надходження у вигляді податків на діяльність міжнародних спільних підприємств;

· в умовах слабкого контролю використання держпозик ризик з місцевих переноситься на іноземних інвесторів, які самостійно вирішують проблему самоокупності.

Одночасно слід вказати на стримуючі фактори розвитку іноземної підприємницької діяльності:

імпортовані через СП ресурси потребують окупності й отримання прибутку, який потім репатріюється. У довгостроковому контексті відтік ресурсів через репатріацію прибутку повинен перевищувати величину первинних вкладів, тому говорити про збільшення виробничого апарату за рахунок іноземних інвестицій доцільно тільки у розрахунку на їх стимулюючий вплив на економічний розвиток приймаючої країни у цілому;

міжнародні спільні підприємства залучають ресурси у своїх цілях, які можуть не збігатися з національними. На практиці, як правило, не вдається уникнути зіткнення національних інтересів та інтересів іноземних інвесторів. Нерідко має місце дискримінація національного сектора, яка посилюється правовими заходами макроекономічного стимулювання СП;

СП як канали передавання технологій часто стають відносно закритими анклавами у національній економіці, слабо пов'язаними з іншою її частиною, на яку, проте, падають витрати по забезпеченню функціонування анклаву. При цьому сила ефекту анклавності обернено пропорційна рівню економічного розвитку приймаючої країни, що приймає капітал. Крім того, на практиці така країна (навіть промислово розвинута) майже не бере участі у створенні нової технології, а отримує її кінцевий продукт. Передача частини науково-дослідних робіт має місце переважно у низькотехнологічних галузях; · будучи формою проникнення на зарубіжний ринок, СП можуть вступати в угоди з діючою на місцевому ринку олігополією (або ще гірше - монополією), коли "збивати ціни" не входить у їх завдання. СП також можуть справляти стримуючий вплив на національне підприємництво, поглинаючи  фінансові нагромадження  у місцевій та іноземній валюті;

суттєві експортні надходження найбільш реальні у сировинних галузях в той час, коли у обробній промисловості іноземні  інвестиції мають  переважно імпорто-заміщуючий характер; нерегульований розвиток СП може посилити соціальне розшарування,   маргіналізацію  значної  частини країн, що приймають капітал, та маси споживачів.

Таким чином тенденція створення СП в певній країні є індикатором економічного, правового та соціального розвитку національної економіки, а також показником інтеграції країни у світове господарство, оскільки на створення СП впливають, як внутрішні так і зовнішні фактори,  до яких найбільш чутливе спільне підприємництво, як форма міжнародного переміщення інвестиційного капіталу. В процесі розрахунку інвестиційної привабливості країни враховується не тільки внутрішній інвестиційний клімат, а й позиція держави на світовій арені.


^ 4. Розвиток спільного підприємництва в Україні, у контексті світового руху капіталу.

Залучення прямих іноземних інвестицій в економіку України - одна з актуальніших проблем економічного розвитку. Одним із шляхів вирішення цієї проблеми є створення спільних підприємств. Це дає можливість не тільки залучати прямі іноземні інвестиції, впроваджувати новітні технології, а й вийти на міжнародні ринки.

Перш ніж розглянути процес створення спільних підприємств в Україні в контексті руху світового капіталу, розглянемо загальне становище створення спільних підприємств та надходження іноземних інвестицій в Україну.

Система регулювання діяльності СП формується на законодавчому полі України як через загальні законодавчі нормативні акти (закони "Про оподаткування прибутку