Реферат: Маніфест Нових Правих Ален Бенуа І Шарль Шампетьє

Маніфест Нових Правих

Ален Бенуа і Шарль Шампетьє

ВСТУП

I. Обставини

Що таке сучасність?

Криза сучасності

Лібералізм — головний ворог

II. Основи

Людина: мить живого

Людина: вкорінене буття, небезпечне і відкрите

Суспільство: тіло спільнот

Політика: суть і мистецтво

Економіка: по той бік ринку

Етика: творити себе

Техніка: мобілізація світу

Світ: різноманітний всесвіт

Космос: континуум

III. Напрямки

Проти одноманітності і племінності, за сильні тотожності

Проти расизму, за право відмінності

Проти іміграції, за співпрацю

Проти сексизму, за відродження статей

Проти Нового Класу, за автономію, починаючи з основи

Проти якобінізму, за федеративну Європу

Проти деполітизації, за поглиблення демократіїї

Проти продуктивізму, за розподіл праці

Проти відмивання грошей, за економіку на службі живого

Проти гігантоманії, за місцеві спільноти

Проти бетонних міст, за міста з людським виміром

Проти технічної демонії, за інтегральну екологію

За свободу думки і поверненн до обговорення ідей

ВСТУП

Нові Праві (далі НП — прим. перек.) народилися у 1968 р. НП не є політичним рухом, але школою думки. Свою діяльність (публікація книг і журналів, проведення колоквіумів і конференцій, організація семінарів та літніх університетів тощо) відразу розпочали у напрямку метаполітичної перспективи.

Метаполітика не є іншим способом роблення політики. Вона не є жодною стратегією, яка б мала на меті примушувати до інтелектуальної гегемонії, тим більше, що вона не претендує на заперечення інших заходів чи можливих позицій. Вона відповідає лише на твердження, що ідеї відіграють важливу роль в колективній свідомості, більш загально, у всій історії людей. Геракліт, Арістотель, Августин, Тома Аквінський, Рене Декарт, Іммануїл Кант, Адам Сміт чи Карл Маркс, у їхні часи, проводили, через свої праці, революційні висновки, наслідки яких відчуваються по сьогоднішній день. Напевно, історія є наслідком волі і дії людей, але ця воля і ця дія виконуються завжди у рамках деякої сукупності переконань, вірувань, уявлень, які виникають на основі їхнього значення та спрямування. НП прагнуть зробити свій внесок у відновлення цих соціально-історичних уявлень.

Сьогодні метаполітичний рух все ще плутають з рефлексією про еволюцію західних суспільств на світанку 21-го століття. З одного боку, справді констатують, зростаюче безсилля партій, профсоюзів, урядів і сукупності усіх класичних форм завоювання і здійснення влади, з другого боку, прискорений моральний занепад всіх пар протилежностей, які характеризували сучасність, починаючи з традиційної пари протилежностей праві-ліві. Спостерігаємо небачене до сих пір зростання і поширення знання, хоча наслідки цього невідомі. У світі, в якому замкнуті сукупності залишили порожнє місце в зєднаних сітках, в яких точки орієнтиру стають більш розмитими, метаполітична дія полягає в тому, щоб надати сенсу більш високий рівень за допомогою нових синтезів, розвивати, поза сутичками політиків, спосіб мислення рішуче поперечний, нарешті, вивчати всі царини знання, щоб пропонувати цілісний погляд на світ.

^ Такою є наша мета вже тридцять років.

Сьогоднішній маніфест — це пропозиція доказу. Його перша частина пропонує критичний аналіз нашої епохи. Друга виражає суть нашого бачення людини і світу. Одна і друга спровоковані дробленням предметів на все більш вузькі сфери дослідження, яке породжує більшість з відомих сьогодні інтелектуальних розбіжностей. Трибалізм і мондіалізм, інтернаціоналізм і націоналізм, лібералізм і марксизм, індивідуалізм і колективізм, прогресивізм і консерватизм противляться логіці виключеної третьої сторони. Протягом століття, ці штучні опозиції приховують головне: розмах кризи, який зобовязує радикальне відновлення наших думок, рішень і дій. Ось чому марно шукати на цих сторінках сліди попередників, тому що ми є їхніми спадкоємцями: НП зуміли досягнути власного теоретичного плоду більш відмінного від того, який передував. Практикуючи екстенсивне прочитання історії ідей, вони не вагаються відновити ті з них, які їм здаються справедливими у всіх напрямках думки. Ця поперечна хода викликає регулярно гнів церберів думки, які домовляються з ідеологічними ортодоксіями заморозити і паралізувати весь новий синтез, який загрожує їхньому інтелектуальному спокою.

Нарешті, з часу виникнення, НП обєднує чоловіків і жінок, які живуть у місті і мають намір взяти участь в живий спосіб у стані свого розквіту. У Франції, як і в інших країнах, вони утворюють спільноту праці і мислення, члени яких необовязково є представниками інтелігенції, але цікавляться всім, тим чи іншим, боротьбою ідей. Третя частина цього Маніфесту виражає, таким чином, наше ставлення до обговорення сучасності і наш е бачення майбутнього наших народів і нашої цивілізації.

І — Обставини

Кожна критична думка спочатку розглядає у перспективі епоху, яку досліджує. Ми знаходимося сьогодні у перехідному періоді, повороті у формі „міжправління”, який записується на дні великої кризи: кінець сучасності.

^ Що таке сучасність?

Сучасність описує політичний і філософський рух останніх трьох століть західної історії. Вона характеризується пятьма принциповими співпадаючими процесами: індивідуалізацією через руйнування старих спільнот приналежності, омасовленням через прийняття стандартизованих способів життя і поведінки, десакралізацією через відхід (відступ) великих релігійних оповідей на користь наукової картини світу, раціоналізації через панування інструментального розуму за допомогою ринкового обміну і технічної ефективності, універсалізації через планетарне поширення моделі суспільства імпліцитно виставленої як єдино можливої раціонально і тому як найвищої.

Цей рух має глибокі коріння. У всіх відношеннях, він являє собою секуляризацію понять і запозичених перспектив у християнській метафізиці, яка була опущена до профанного рівня після її очищення від усіх вимірів трансцендентності. Насправді, знаходять в зародку християнізму великі зміни, які надихнули світські ідеології постреволюційної доби. Індивідуалізм був вже присутній в понятті індивідуального спасіння і у інтимному привілейованому відношенні, яке підтримує віруючий з Богом, відношенні, вкорінення якого знаходиться у цьому світі (ici-bas). Зрівнялівка знаходить своє джерело в ідеї, згідно якої, всі люди покликані до викуплення, так як всі наділені індивідуальною душею, абсолютна цінність якої розділена всім людством. Прогресивізм народжується з ідеї, що історія володіє абсолютним початком і необхідним завершенням, у своєму розвитку уподібнюється до божественного плану. Нарешті, універсалізм є природним продовженням релігії, яка стверджує, що володіє обявленою істиною, справедливою для всіх людей. Політичне життя так само засновується на секуляризованій теології. Християнізм, який зведений сьогодні до думки серед інших думок, сам став жертвою цього руху: в історії Заходу він буде релігією знищення релігії.

Різні філософські школи сучасності, конкуренти і іноді суперечливі в своїх основах, знаходять, однак, суть: ідею, що існує унікальне та універсальне рішення для всіх соціальних, моральних і політичних явищ. Людство сприйняте як деякі раціональні індивіди, які, через інтерес, через моральне переконання, через симпатію чи через страх, звертаються до їхньої єдності в історії. В цій перспективі різноманітний світ стає перешкодою і все, що відрізняє одну людину від іншої сприймається як другорядне чи випадкове, небезпечне. По мірі того, як сучасність не була лише сукупністю ідей, але також способом дії, вона намагається всіма засобами виривати (arracher) індивідів з іхньої можливості розпоряджатися собою, щоб підпорядкувати їх універсальному способу асоціації. Найбільш ефективним, у цьому відношенні, виявився ринок.

^ Криза сучасності.

Уява сучасності захоплена бажанням свободи і рівності. Ці дві цінності зраджені. Розділені спільності, які все ще захищали сенс і форму свого існування, індивіди, зазнають виднині (la ferule) від величезних механізмів домінування; їхня свобода залишається формальною. Вони терплять владу світового ринку, технологій. Обіцянка рівності зазнала подвійної поразки: комунізм зрадив її у встановленні тоталітарних режимів найбільш смертноносних в історії; капіталізм бавився у рівність, що привело до економічної і соціальної нерівності більш огидної. Сучасність проголосила „права” без належного доступу до засобів реалізації цих прав. Вона загострила всі потреби і безперервно народжує нові, зберігаючи до них доступ меньшості, що породжує розчарування і гнів всіх інших. Щодо ідеології прогресу, яка повинна відповісти на очікування людей, підтримуючи обіцянку кращого світу, зазнає радикальної кризи: майбутнє, яке виявляється непрогнозоване, більше не є носієм надії, лякає все більше. Відтепер кожне покоління виступає проти світу своїх батьків: ця новинка засновується на запереченнях звязку між поколіннями і минулого досвіду; приєднана до прискорених змін способу життя і середовищ існування, не породжує щастя, але тривогу.

„Кінець ідеологій” вказує на виснаження великих мобілізуючих оповідей, які втілилися у лібералізмі, соціалізмі, комунізмі, націоналізмі, фашизмі і нацизмі. Двадцяте століття передрікало занепад більшості з цих доктрин, конкретним результатом яких були геноцид, етноцид, масові вбивства, війни між націями і безперервна конкуренція між індивідами, екологічні катастрофи (згадайте, якщо забули, катастрофу на Чорнобильській атомній станції, породжену агонією тоталітарної системи управління на просторі Радянського Союзу — прим. перек.), соціальний хаос, втратою всіх значних орієнтирів. Знищуючи життєвий світ на догоду інструментальному розуму, матеріальне зростання і розвиток, привели до небаченого до сих пір спустошення людини. Вони породили турботу, неспокій жити завжди у невизначеному теперішньому, в приватному світі минулого, як в майбутньому. Таким чином, сучасність породила цивілізацію найбільш спустошливу: мова реклами стала взірцем для всіх соціальних мов, панування грошей покладає всеприсутність торгаша, людина перетворюється на предмет обміну в атмосфері злиденної насолоди, техніка охоплює життєвий світ мережею умиротвореною раціональною щодо самої себе, злочинність, насилля і нетовариськість поширюються у вигляді війни всіх проти всіх і кожного проти самого себе, невизначений індивід плаває у наркотичних видіннях. Сільські місцевості перетворюються у передмістя жахливих мегаполісів, основою яких стає одинокий індивід в анонімному і ворожому натовпі, в той час як минулі соціальні, політичні, культурні чи релігійні, звязки стають все більш і більш невизначеними. Ця кризу, яку переходимо, сигналізує, що сучасність досягла свого завершення, в той самий час, коли універсаліська утопія намагається стати реальністю, під керівництвом ліберальної глобалізації. Кінець двадцятого століття вказує на закінчення сучасних часів і входження у постсучасність, яка характеризується послідовністю деяких нових явищ: появою екологічної стурбованості, пошуком якості життя, роль племені і суспільства, усвідомленням важливості спільноти, політикою визнання групи, збільшенням міждержавних конфліктів, поверненням соціального насилля, занепадом традиційних релігій, зростанням протистояння між народом і його елітою і так далі. Не маючи що більше сказати і констатуючи зростаючу хворобу сучасних суспільств, прихильники пануючої ідеології звели до зачаровуючого дискурсу у ЗМІ небезпеку аномальних змін (l’implosion). Аномальних змін, а не вибуху (l’explosion): подолання сучасності не на буде форми „великого вечора”, але проявиться появою тисяч враннішніх зірок, тобто утворенням суверенних звільнених просторів від сучасного панування. Сучасність не буде подолана поверненням назад, але зверненням до деяких досучасних цінностей в результуючій оптиці постсучасності. Це ціна такого радикального перезаснування, яке долає соціальну аномію і сучасний нігілізм.

^ Лібералізм, головний ворог

Лібералізм втілює собою пануючу ідеологію сучасності. Ліберальна думка звільнила економіку від моралі, від політики, від суспільства, в які вона спочатку була вмонтована. Вона зробила з ринкової вартості суверенну (самостійну) інстанцію всього спільного життя. Прихід „панування кількості” намітив цей перехід ринкової економіки до ринкових суспільств, тобто розширення у всіх сферах існування законів ринквого обміну, увінчаного „невидимою рукою”. Лібералізм, з іншого боку, породжений сучасним індивідуалізмом, починаючи із спотвореної антропології, висуває точку зору швидше описову, ніж нормативну, засновану на тому, що одновимірний індивід, помножуючи свої „невідємні права” не соціальної фундаментальної природи, змушений шукати постійно свій кращий інтерес через виключення з розгляду не кількість і цінності, які не мають відношення до раціонального підрахунку.

Це подвійне биття індивідуалістичне і економічне супроводжується дарвіністичним баченням соціального життя. Дарвіністичне бачення соціального життя зводить його до конкуренції, нової версії „війни всіх проти всіх” з метою вибрати „кращих”. Але, крім того, що конкуренція „чиста і досконала” є вигадкою, так як силові відношення завжди їй передують, вона не говорить нічого про цінність того, що вона селекціонувала: гірший як кращий. Еволюція відбирає найбільш здатних вижити, але людина не задовільняється лише виживанням: вона впорядковує своє життя в ієрархію цінностей по відношеннюдо якої лібералізм намірений залишатися нейтрльним.

Унікальний характер ліберального панування породив в 19-му столітті законну реакцію у вигляді появи соціалістичного руху. Але він збився на манівці під впливом марксиських теорій. Отже, не дивлячись на їхню опозиційність, лібералізм і марксизм належать одному і тому ж світові, який успадкував думки Просвітництва: той же індивідуалізм, той же зрівнюючий універсалізм, той же раціоналізм, той же примат економічного фактору, та ж наполегливість на звільнюючій цінності праці, таж віра у прогрес, те ж прагнення кінця історії. У всіх відношеннях, лібералізм лише реалізував з більшою ефективністю цілі, які він розділив з марксизмом: викорінення колективних ідентичностей і традиційних культур, розчаклування світу, універсалізацію системи виробництва.

Руйнування ринку викликало появу і підсилення Держави-Опікунки. Протягом історії, ринок і держава були проявлені разом. Держава, шукаючи додаткові шляхи опадаткування в неринкових інтраспільнотних обмінах, до того не виявлених, робить однорідний економічний простір засобом здійснення своєї влади. Згодом, розмивання спільнотних звязків, викликане ориночненням соціального життя, повернуло необхідність прогресивного підсилення Держави, наділеної обовязком перерозподіляти речі першої необхідності, щоб згладити слабкість традиційної солідарної відповідальності. Далекі від того, щоб стримати поширення лібералізму, ці державні втручання дозволили йому процвітати, уникаючи соціального вибуху, таким чином, забезпечуючи йому безпеку і стабільність необхідних для нього обмінів. Зворотньо, Держава-Опікунка, яка є нічим іншим, як абстрактною структурою, анонімною і непрозорою, поширила безвідповідальність.

Нарешті, лібералізм тягне за собою заперечення специфіки політики, яка завжди містить сваволю рішення і множинність кінцевих цілей. Словосполучення „ліберальна політика” появляється як непорозуміння і суперечність у термінах. Прагнучи сформувати соціальний звязок, виходячи з теорії раціонального вибору, яка розглядає громадянство з точки зору корисності, вона зводиться до ідеалу наукового управління глобальним суспільством, яке знаходиться під наглядом технічних експертів (Світового Банку, Світової Організації Торгівлі тощо — прим. перек.). Держава ліберального права, дуже часто синонім республіки суддів, вважає, що зможе, одночасно, утриматися від пропозиції моделі доброго життя і прагнути нейтралізувати конфлікти, притаманні соціальній різноманітності за допомогою чисто юридичних порцедур, які намагаються визначати, що справедливо, а що ні. Публічний простір розчиняється в просторі приватному, в той час як представницька демократія зводиться до ринку де зустрічаються пропозиція все більш і більш обмежена і попит все менш і менш вмотивований.

В час ґлобалізації, лібералізм не є більше ідеологією. Сьогодні лібералізм — це світова система виробництва і відтворення людей та ринків, яка супроводжується гіперморалізмом прав людини. Під цими економічними, політичними, моральними, формами, лібералізм являється центральним блоком ідей сучасності, яка завершується. Таким чином, головний опонент тих, хто намагається його побороти.

ІІ — Основи

„Пізнай самого себе”, говорить дельфійське гасло. Ключ будь-якої картини світу, політичного заангажування, морального чи політичного, знаходиться, перш за все, в антропології. Наші дії здійснюються, крім того, через деякі порядки практики, які являють собою деяку сутність відношень людей між ними і зі світом: політика, економіка, техніка і етика.

^ Людина: мить живого

Сучасність заперечувала існування людської природи (теорія „чистої дошки”) або надавала їй, відірваних від світу і пережитиго існування, ознак. Завдяки цій відірваності зявився ідеал „нової людини”, гнучкої, через прогресивну трансформацію, чи брутальної, у відношенні до свого середовища. Ця утопія привела до досвіду тоталітарних і концентраційних систем ХХ століття. В ліберальному світі вона виражається через забобонну віру у всемогутність середовища, яке більше не породжує розчарувань, особливо в освітній царині: в суспільстві, структорованому завдяки використанню абстрактної раціональності, це дійсно пізнавальні властивості, які складають головний визначник соціального статусу.

Людина, перш за все, тварина і вписана, як така, в порядок живого, тривалість якого вимірюється мільйонами років. Якщо ми порівняємо історію органічного життя з добою, поява нашого виду не лише пережиток останніх тридцяти секунд. Процес становлення людини (la homonisation) керувався сам собою протягом декількох десятків тисяч поколінь. По мірі того (dans la mesure) як життя розповсюджувалося, перш за все, передачею інформації, яка міститься в генетичному матеріалі, людина не народжується як „біла сторінка”: кожен з нас вже є носієм основних характеристик нашого роду, до яких додаються спадкові схильності, які визначають здібності і поведінку. Індивід не ухвалює цю спадщину, яка обмежує його самостійність і гнучкість, але дозволяє йому чинити опір політичним і соціальним умовам.

Проте людина не лише тварина: те, чим вона володіє специфічно людським — усвідомлення власної свідомості, абстрактне мислення, членороздільне мовлення, здатність творити знаково-символічні світи, схильність до встановлення мети і до ціннісного судження — не протирічать природі, але виявляють в ній додатковий та унікальний вимір. Заперечувати біологічну визначеність людини чи зводити її специфічні риси до зоології, таким чином, два безглузді намагання. Спадковий бік нашого людства лише формує основу нашого соціального життя: тому що ці інстинкти не програмують остаточну мету соціального життя; людина завжди владна, з одного боку, щодо своєї свободи. Людина є, перш за все, спадкоємницею, але вона може розпоряджатися своєю спадщиною. Ми вибудовуємо історично і культурно, на основі припущень нашої біологічної будови, яка задає межі нашої людяності. За межами цієї границі, яка може бути названа Богом, Космосом, Ніщо чи Буттям: питання „чому?” позбавлене сенсу, так як, те, що за межами людських границь, за визначенням, немислиме.

Таким чином, НП пропонують урівноважене бачення людини, беручи до уваги одночасно вроджені, індивідуальні схильності і соціальне середовище. НП вівдкидають ідеології, які надзвичайно підкреслюють лише один із цих чинників детермінації (біологічний, економічний чи механічний).

^ Людина: буття вкорінене, небезпечне і відкрите

Природньо, що людина не добра і не погана, але вона здатна бути і тою і іншою. Тому вона буття відкрите і „небезпечне”, завжди здатна перевищувати саму себе чи згіршуватися. Суспільні і моральні правила, так само як інституції чи традиції, дозволяють запобігти постійній загрозі, в яку втягнута людина, і дозволяють їй розвиватися у пізнанні норм, які лежать в основі існування і дають їй сенс і цілі.

Людство, визначене, як невизначена сукупність індивідів, які його складають, вказує або на біологічну категорію (вид), або на категорію чистого розуму, породжену західним мисленням. З соціально-історичної точки зору, людина сама по собі не існує, так як належність до людства завжди опосередкована через конкретну культурну приналежність. Ця постійна не виявляє відносність. Всі люди володіють людською природою, без якої вони не спроможні порозумітися, але їхня спільна приналежність до виду виражається завжди, починаючи з окремого контексту. Вони розділяють так само головні почуття, але ці почуття виражаються завжди у різних формах, згідно епох і місць. Людство, у цьому сенсі, є ні до чого не зведена множина: різноманітність бере свою суть з неї. Людське життя необхідно вписується в контексти, який передує судженню, в тому числі і критичному, яке індивіди і групи мають щодо світу і моделі прагнень: в реальному світі існують лише особи, конкретно розміщені. Біологічна відмінність не є сама по собі лише знаковим віднесенням до даностей культурних і соціальних. Щодо відмінностей між культурами, вони не є ні наслідком омани, ні перехідними характеристиками, випадковими чи другорядними. Культури мають „власний центр тяжіння” (Гердер): різноманітні культури дають різні відповіді на головні питання. Ось чому будь-яка спроба уніфікувати культури обертається їхнім руйнуванням. Людина описується через природу в регістрі культури: бути особливим означає знаходитися завжди в загальному (у своєму виді) і частковому (кожна культура). Ідея абсолютного закону, універсального і вічного, звернена до обмеження в останній інстанції наших моральних, релігійних чи політичних виборів. Ця ідея лежить в основі всіх тоталітаризмів.

Людське суспільство, одночасно, конфліктне і здатне до співпраці, хоча можуть послаблювати одну із цих характеристик на користь іншої. Наївна віра у можливість примусити зникнути протиріччя всередині суспільства, примиреного і прозорого, більше не є правда, а лише гіперзмагальним баченням (ліберальним, расиським чи націоналістичним), а фактом того, що триває постійна війна індивідів чи груп. Якщо агресивність знаходить місце в творчій діяльності та життєвій динаміці, то еволюція також надає можливість проявитися в людині альтруїзму, який не діє у сфері генетичній. З іншого боку, великі історичні побудови не змогли вписатися у тривання, яке встановлене гармонією, заснованої на пізнанні спільного блага, повязаності прав та обовязків, взаємодопомоги і розділення. Ні мирне ні войовниче, ні добре ні погане, ні красиве ні потворне, людське існування протікає в цій трагічній напруженості між цими взаємнопритягальними полюсами.

Суспільство: тіло спільнот

Людське існування — це існування соціальних спільнот, в які воно вписане. Ідея примітивного „природнього стану”, в якому співіснували автономні індивіди, є чистою вигадкою: суспільство не є результат договору, який підписують люди для покращення їхнього життя, але є результат добровільної асоціації, якою була, без сумніву, найстародавніша розширена сімя.

Спільноти, в яких втілюється соціальний стан, вимагають складної тканини проміжного тіла, розміщеного між індивідами, групами індивідів і людством. Деякі з них успадковані, інші вибрані. Соціальний звязок, яким є стародавнє право, ніколи не було здатне визнати автономію, і яке не слід змішувати з „громадянським суспільством”, тому що він визначається, перш за все, як модель для дій індивідів, і не як загальний наслідок цих дій; він відповідальний за згоду, розділену в цій приорітетній моделі. Колективна приналежність не скасовує індивідуальної тотожності, але є основою: коли покидають свою рідну спільноту, тоді приєднуються до іншої. Спільноти природні чи кооперативні, всі вони, мають підставу для взаємності. Спільноти будують себе і підтримують себе впевненістю, яка випробувана кожним її членом, які, все те, що вимагають від них інші, можуть, так само, як і ці інші. Вертикальна взаємоповязаність прав і обовязків, розподілу і перерозподілу, слухняності і допомоги, горизонтальна взаємозвязаність подарунків і контр-подарунків, для братерства, для дружби, для любові. Багатство соціального життя пропорційне до різноманітності приналежностей, які воно пропонує: цій різноманітності постійно загрожує конформізм та байдужість, відокремлення та атомізація.

Голістична концепція, згідно якої цілість перевищує суму своїх частин і володіє чистими якостями, боролася за сучасний індивідуалістичний універсалізм, який приєднав спільноту до випадкової ієрархії, який привів до закритості чи до духу дзвіниці. Цей індивідуалістичний універсалізм розгорнутий у двох виглядах: договору (політичного) і ринку (економічного). В реальності, сучасність не звільнила людину, звільняючи її від давніх приналежностей сімейних, місцевих, племінних, корпоративних чи релігійних. Вона лише підпорядкувала її іншим, жорстоким і штучно створеним, більш обезособленим: механічна і абстрактна залежність замінила різноманітні органічні оточення. Стаючи більш самотньою, людина також стала більш вразливою і більш покинутою. Вона втратила сенс, тому що не може більше ототожнюватися із взірцем, тому що не має більше сенсу ставати соціальною істотою. Індивідуалізм вийшов на відторгнення і відхилення, на руйнування, наприклад, сімї, яка більше не соціалізована, і на захоплення соціального звязку бюрократією. В час підведення підсумку розгляду великого проекту сучасної емансипації, проаналізованого як відчуження великих розмірів. Тому що емансипація веде до скупчення індивідів, почуваються зовсім як іноземці і не проявляють більше довіри одне до одного; сучасні суспільства не можуть розглянути соціальне відношення, яке б не було піддане інстанції „нейтрального” регулювання.

Чисті форми обміну (закон ринкової системи) і підкорення (тоталітарна система послуху в централізованій всемогутній державі). Змішана форма, яка встановлюється тепер, описується через поширення юридиячних абстрактних правил, які помалу розділяють кожнк грань існування, відношення з іншими, роблячи обєкт контрольованим, щоб запобігти небезпеці девіантних змін.

Лише повернення до спільнот і політейї людського виміру, дозволить уникнути ізоляції, розмиття соціального звязку, його опредметнення (une reification) чи юридифікації.

^ Політика: сутність і мистецтво

Політика тримається того факту, що цілі соціального життя завжди численні. Вона посідає власні закони і власну суть, які не зводяться ні до економічної раціональності, ні до етики, ні до естетики, ні до метафізики, ні до священного. Вона припускає, що треба розрізняти і прийняти такі поняття, як публічне і приватне, командування і послух, обговорення і рішення, громадянин і іноземець, друг і ворог. Якщо є мораль в політиці — влада прагне спільного блага і надихається нормою, яка складена із колективних цінностей і звичаїв, в глибині якої вона здійснюється — проте, це не означає, що індивідуальна мораль могла би бути політично застосованою. Режими, якеі відмовляються визнати моральну сутність політики, які відкидають множинність цілей чи сприяють її деполітикації, визначаються як „неполітичні”.

Сучасна думка розвинула хибну ідею „нейтральності” політика, зводячи владу до управлінської ефективності, до механічного застосування юридичних норм, технічних чи економічних: управління людьми уподібнюєтьс ядо адміністрування предметами. Отже, публічна сфера є завжди місцем утвердження приватного бачення „доброго життя”. Із цієї концепції виводиться поняття справедливого, але не навпаки.

Перша мета будь-якої політичної дії внутрішя, а саме: зберігати громадянський мир. Тобто забезпечувати безпеку і гармонію між членами, і зовнішня: захищатися від зовнішніх небезпек. У відношенні до цієї мети, вибір, який здійснюється між конкуруючими цінностями (більше свободи, єдності, відмінності, різноманітності, солідарності тощо), містить обовязково частку сваволі: вона не доказується, але підтверджується результатами. Різноманітність поглядів на світ є однією із умов появи політики. Демократія, тому що вона визнає плюралізм домагань і проектів, і має на увазі організувати мирен співіснування протилежностей на всіх рівнях публічного життя, є режимом позірно політичним. Вона бажана для повалення законності грішми (плутократія), компетенцією (технократія), „божественним законом” (теократія) чи спадковістю (монархія), але також у формах більш сучасних, таких як політичної нейтралізації через мораль (ідеологію прав людини), через економіку (ринкову глобалізацію), через право (урядування суддів) або через засоби масової інформації (суспільство видовищ). Якщо індивід відчуває себе особою в глибині спільноти, він будує себе як громадянина демократіїї; одинока можливість брати участь в дискусіях і публічних рішеннях, так само як досконалість через освіту і формування себе.

Політика не є наука, поставлена на службі розуму чи одному методу. Політика — це мистецтво, яке вимагає розсудливості (la prudence). Вона містить завжди сумнів, смножину виборів, рішень про остаточні цілі. Мистецтво управляти наділяє арбітражною владою між можливостями, володіє набором способів примушувати. Влада ніколи не є лише засіб, який полягає у досягненні кінцевих цілей, яким намірена служити.

У Ж. Бодена, спадкоємця законників, джерело незалежності і свободи знаходиться у необмеженій суверенності влади принца, створеної на зразок абсолютної папської влади. Ця концепція „політичної теології” заснована на ідеї вищого політичного органу, „Левіафана” (Гоббс), призначеного контролювати тіла, душі і розум. Вона інспірована абсолютиською Державою-Нацією, одноманітною, централізованою, яка не терпить ні місцевих влад, ні поділу прав з сусідніми територіальними владами, і яка вибудовується через адміністративну та юридичну уніфікацію, завдяки вилученню посередників і поступове викорінення місцевих культур. Вона послідовно привела до авбсолютиської монархії, до революційного якобізму, пізніше до сучасних тоталітаризмів. Цій моделі політичного суспільства НП чинить опір і пропонує іншу, успадкованк від Альтузіуса, яка вбачає джерело незалежності і свободи у самостійності і в якій держава визначається, перш зп все, як федерація організованих спільнот.

В цій концепції, яка надихнула імперські і федеративні побудови, існування посольства до правителя не змушує народ втрачати здатність приймати чи розривати закони. Народ у своїй різноманітній організованій колективності (чи „державі2) є єдиним останнім власником суверенітету. Уряди є вищі для всіх громадян, які беруться окремо, але вони, тобто уряди, завжди залищаються нижчими у відношенні до спільної волі, вираженої через тіло громадян. Принцип взаємодопомоги застосовуєтьс яна всіх рівнях. Свобода колективу не суперечить розділеному суверенітету. Політичне поле, нарешті, не зводиться до держави: публічні особи визначаються як повний простір, тканиною, яка продовжує групи, сімї, асоціації, місцеві колективи, регіональні, національні чи супра-національні. Політика не полягає у знищенні цього органічного продовження, але грунтується на ній. Політична єдність не полягає лише у тому, щоб заперечувати цю органічну послідовність, але підтримуватися нею, тобто, що вона повинна складатися з соціальної „непрозорості”: досконала „прозорість” суспільства сама по собі утопічна, яка підтримується демократичним звязком, але, смприяє тоталітарному спостереженню.

^ Економіка: потой бік ринку

В історії людські суспільства підіймаються досить високо у своєму розвитку, але деякі з них платять за це продукцією, обігом і споживанням предметів, необяхідних для збереження індивідів і груп. Тим не менше, і протилежно до забобонів лібералізму, таких як марксизм, економіка ніколи не формувала „інфраструктуру” суспільства: економічна надзалежність („економізм”) становить виняток, але не правило. З багатьох мітів, присвячених прокляттю праці (Прометей, згвалтування Матері-Землі), грошей (Крез, Гульвейк, Тарпейя), достатку (Пандора), виявляється до того ж, що економіка у ранні часи була сприйнята як „проклята частина” цілого суспільства, активність, яка загрожує гармонії. Економіка була тоді знецінена, не лише тому, що була некорисна, але з того факту, що вона лише робила це. Також були багаті, тому що були могутні, і не навпаки. „Ринковий фетишизм” не є вадою сучасного капіталізму, але він відсилає до людинознавчої постійної: виробництво заради досягнення доброботу породжує заздрість, наслідувальне бажання, наслідками якого стають безпорядок і насильство. У всіх досучасних суспільствах, економіка вбудована, констектуалізована в інші порядки людської активності. Ідея, згідно якої, обмін (un troc) на сучасному ринку, економічні обміни, повинні завжди регулюватися через пропозицію і попит, через появу абстрактного еквівалента (грошей) і обєктивних цінностей (цінностей користі, обміну, використання, ефективності тощо), є байкою, яку вигадав лібералізм. Ринок не є ідеальною моделлю, яка дозволяє свою абстракцію універсиалізувати. Перш ніж бути механізмом, він є інститутом, і цей інститут не може бути абстрактним в своїй історії, ні в культурі, яка його породила. Трьома великими формами обігу товарів є: взаємоповязаність, перерозподіл і обмін. Вони не являють собою „стадій розвитку”, але завжди більш чи менш співіснують. Сучасне суспільство характеризується гіпертрофією ринкового обміну: перехід економіки з ринком до економіки ринку, пізніше до ринкового суспільства. Ліберальна екноміка перевела ідеологію прогресу у релігію зростання: „завжди більше” споживання і виробництво веде людство до щастя. Якщо без сумніву те, що сучасний економічний розвиток задовільнив деякі первинні потреби, до сих пір це задоволення не доступне для більшості. У світі з обмеженими ресурсами і який керується законами ентропії, деяке зменшення створює необхідний обрій людства.

Розмах перетворень, здійснених оринковленням світу, між 16-м і 20-м століттям, був явищем більш важливим, щодо всього іншого. Це оринковлення буде метою ХХІ століття. Треба повернутися до джерел економіки: „oikos-nomos”, головних законів нашого замешкання у світі, законів, які враховують економічну рівновагу, людські почуття, гармонію і красу природи, і більш загально, всі некількісні елементи, які економічна наука не бере до уваги. Будь-яке економічне життя містить в собі посередництво широкого спектру культурних закладів та юридичних засобів. Сьогодні економіка повинна бути вписана в контекст живого, в суспільство, в політику і етику.

^ Етика: конструювання себе

Фундаментальні етичні категорії універсальні: знаходять повсюди відмінність між добрим і поганим, благородним і неблагородним, добром і злом, чудовим і огидним, справедливим і несправедливим. Навзамін, кожна з цих категорій змінюється, відповідно до епохи і суспільства. НП відкидає будь-яку концепцію чистої моралі світу, але вона розуміє, що жодна кульура не може обходитися без розрізнення етичної цінності звичок і поведінок. Мораль необхідна для цього відкритого буття, яким є людина; вона наслідок її свободи. Повністю виражаючи загальні правила, які є повсюди умовою збереження суспільств, вона має також відношення до звичаїв і не змогла б ціл