Реферат: План роботи: Вступ Магдебурзьке право у містах України Зісторії геральдики України

Львівська українська приватна гімназія


Герби українських міст, які користувалися


Магдебурзьким правом


Виконала

Гімназистка 9-А класу

Л У П Г

Марта Холодило


------ Львів 2006 ------


План роботи:


1. Вступ


2. Магдебурзьке право у містах України


3. З історії геральдики України


4. Особливості гербів міст України та Європи


5. Висновок


6. Список використаної літератури та інформації


7. Схеми, таблиці та ілюстрації


1. Вступ


Магдебурзьке право вперше з’явилося у XIIIст. як звичайне міське право у німецькому місті Магдебург. Це право передбачало життя міста незалежно від волі феодала, його власну владу, фінансову систему, право проводити вільну торгівлю, влаштовувати ярмарки та особливий привілей – право на власний оригінальний міський герб. Такі закони Магдебурга сподобалися владі багатьох міст, і вони почали брати їх як зразок для міського законодавства, однак, з численними поправками. З’явилося так зване „Магдебурзьке право”, яке почало швидко поширюватися по Європі (схема 3).

Жити незалежно від волі феодала, правити за власним розсудом прагнуло і багато українських міст. Тому менше століття пройшло, коли перші українські міста прийняли Магдебурзьке право, а з ним і нові порядки.


2. Магдебурзьке право у містах України


У 1324 році Магдебурзьке право отримало місто Володимир-Волинський, а в 1339 – Сянок. За ними Львів (1352р.), Галич (1367р.), Кам’янець-Подільський (1374р.), Ярослав (1375р.), Городок (1389р.), Теребовля (1389р.), Самбір (1390р.), Жидачів (1393р.), Луцьк (1432р.). А через століття за західним зразком почала жити столиця - Київ (1494р.). В ХV-ХVІІ ст.ст. Магдебурзьке право поширилося на більшість українських міст: Вінницю, Житомир, Глухів, Дубно, Рівне, Перемишль, Лубни, Козельце, Полтаву, Стародуб, Чернігів, Ніжин та інші. Проте повним Магдебурзьким правом користувалися тільки Львів, Київ і Кам’янець-Подільський, в інших переважно діяли різні обмеження – на користь польських або німецьких інтересів.

Воля витала в повітрі Європи. На особисту свободу міг розраховувати навіть селянин – для цього від мусив прожити в місті один рік. Міщанина ж у повній свободі обмежували тільки податки та повинності на користь міста, а, отже, і на свою. Часто в міські магістрати зверталися вельможі з питань селян-втікачів. Проте, якщо в місті правило Магдебурзьке право, то багатії поверталися ні з чим. Відомий випадок, коли війт містечка Рожище на Волині Станіслав Яновський не тільки відмовився віддати землевласнику його селян, а ще й наказав міщанам озброїтися та вигнати з міста панських слуг.

Свобода громадянина зовсім не означала вседозволеність. Більше того, в місті вона коштувала багатьох повинностей та грошей. А якщо у власності була нерухомість, то треба було платити податки. У відповідності з розмірами рухомого та нерухомого майна міщани оплачували податок – шос. Найбільший податок з нерухомості платили власники будинків на торгових площах – ринках. Також потрібно було виплачувати і „гатне”, і „куничне”, і цехові збори, і немало інших спеціальних зборів. Митом обкладався проїзд по мостах, переправах і шляхах. Громадяни були змушені відбувати і воєнну повинність, проте з цього змогло отримати користь місто – організовувалась воєнна самооборона. Великими податками обкладалося єврейське населення, яке не було причетне до Магдебурзького права.

Основні прибутки місту приносила торгівля. Найменше містечко з обмеженим кодексом Магдебурзького права обов’язково повинне було хоча б один день у році присвячувати ярмаркам, коли до міста приїжджали купці з усіх навколишніх містечок та сіл. Ярмарки були дуже вигідними як майстрам та ремісникам, так і підмайстрам і навіть партачам – ремісникам, що перебували поза цеховими організаціями. І особливо міській скарбниці, в яку поступало ярмаркове мито. У великих містах ярмарки тривали декілька тижнів і проводилися декілька раз на рік. Найбільш відомими серед них були київські та львівські Контракти. Притому ярмарки проводилися в різні пори року, в різні дні, які ніколи не співпадали з торговими днями інших міст.

Жити тільки з торгівлі було досить важко, тому непоганий прибуток бідним приносили поля, городи, сади і луги на околицях і приміських районах – земля в місті була особливим привілеєм. Проте, у бідняків практично не було можливості оцінити користь міського права. Хоча один із законів передбачав вибір до управління міста людей з різних шарів населення, в основному середньо забезпечених, тому що „багатії тиранять і знищують, а бідні не приносять ніякої користі”.

Долю півтисячі-декількох тисяч жителів міста з Магдебурзьких правом вирішували десяток-другий членів ради. На Галичині, як правило, магістрат – міська рада – складався з ради і лави. Спочатку, у відповідності до королівського указу, в колегію магістрату в українських містах повинні були входити поляки та українці (католики та православні), хоча пізніше поляки почали витісняти українців.

Найскладніше було встановити повноваження ради і лави, оскільки обидві частини магістрату володіли судовими компетенціями. Часто останньою інстанцією в спірних питаннях ставав війт, якого лава вибирала раз на рік. В маленьких містах війта назначав сам князь, а потім ця посада передавалась від батька до сина. Тільки де-не-де війта вибирали міщани. Коли у вирішені питань не приходили до згоди, то зверталися до магістрату Львова – найбільшого тогочасного, а колись і княжого міста.

Львів володів найбільшими привілеями Магдебурзького права, порівняно з іншими містами України. Наприклад, Владислав III у 1444 році дав місту право ловити по всій руській землі злочинців, убивць, злодіїв, судити і карати їх у місті (таке право пізніше отримав Краків у відношенні земель Польської Корони). Судові функції виконувала лава, адміністративні – рада. У XVII ст. в Львові проживало 25-30 тисяч жителів, працювало 30 промислових цехів і було представлено 133 види ремесла.

Крім посередництва між міщанами та міськими організаціями рада відповідала за поліцейський нагляд у місті, за розподілення земель, встановлювала мита на товари та продукти, здавала в оренду міське майно, займалася питаннями відносно майна громадян, а також збирала податки. В компетенцію лави входило проведення слідств, затвердження заповітів та розподілення майна вмерлого, а також рішення інших подібних проблем.

Окремим привілеєм ради, наданим Яном Казимиром у 1666 році, було опікунство: „Кожен рік в перший день виборів посадових осіб міста радницький магістрат Львова нехай вибере, іменує і урочистим вибором запише двох радників з магістрату на патронат сиріт та наглядачів, інспекторів та цензорів опікунів будь-якого статусу, походження і нації”. Також рада приймала громадян в міське право, тобто, надавала громадянство. Цікаво, що громадянами Львова не народжувались – ними ставали. Щоб стати громадянином, потрібно було досягти повноліття, вступити в шлюб, а якщо батьки не були з відомої і шанованої у Львові сім'ї, то ще й надати магістрату якомога більше листів-рекомендацій, де шановані обличчя підтвердили, що ви законно народжений, добропорядний християнин пристойної поведінки та виховання.

Хоча посади лавників та радників були виборними, однак, ця колегія особливо не мінялась, поповнюючи сама себе. Практично, кожен міщанин, якому виповнилося 21 рік, міг стати лавником, крім божевільних, сліпих, глухих, проклятих, незаконно народжених, відступників від християнської віри, євреїв і жінок.

Вигода від служби в магістраті була ласим шматком. Плату за це не отримували, зате ті, хто займав високу посаду радника, звільнялись від сплати податків на нерухоме майно. Проте, розміри не обкладеної податком нерухомості обмежувалися одним будинком, в якому жив посадовець. Лавників також не обділяли привілеями.

Кожного року лавники отримували пай землі від власності лави, розпоряджалися судовими викупами та штрафами. До того ж, до кожного свята члени магістрату отримували подарунки, в основному їжу – величина подарунка вимірювалась важливістю посади. Найбільш почесними були посади бургомістра, який очолював раду, і війта, який очолював лаву. Їх вибирали раз в рік члени міської ради, і це обов’язково були шановні та знатні особи.

Впродовж декількох десятків років у вільному Львові появились сім'ї, в руках яких була зосереджена влада. В ХVI ст. радник Вольф Шольц став бургомістром, його син – війтом, а в раді засідали два його зятя и ще три родича. Таким положенням справ дуже обурювались міщани. Встановити справедливість між радою і суспільством спробував Стефан Баторій, у відповідності з указом якого від 1577 року в колегію повинні були входити по 20 представників від купецтва та ремісництва.

Однак ця колегія із 40 мужів була тільки контрольним органом і реальної влади не мала. Через століття-друге правити у Львові та інших галицьких містах стали поляки. Утримались вони на своїх позиціях і у 1770-х роках, коли Галичина стала частиною Австрії, пізніше Австро-Угорщини – імперії Габсбургів. Однак, від колишнього самоврядування галицьких міст залишилась тільки добра пам’ять – австрійська влада значно обмежувала позиції міських рад. Остаточно дія Магдебурзького права у Львові була ліквідована у 1786 році.

Деякими привілеями Магдебурзького права користувались і козаки. У невеликих містах, які називали ратушними, інтереси міщан відстоювала верхівка населення міста, а козацька старшина представляла інтереси козаків.

Містам Східної України право автономії було подароване на століття пізніше, чим містам Західної. Час дещо виправив основи давньої саксонської істини – в більшості на користь польської шляхти – та спростив схему управління містом. Наприклад, київський магістрат був меш демократичним, ніж львівський.

Дві колегії – раду і лаву – очолював війт, в руках якого перебувала законодавча, виконавча і судова влада. В Києві війта вибирали всім містом до 1654 року, але тільки з тих осіб, які вже перебували у магістраті. Ця посада була довічною, і тільки гетьман, сенат і цар могли зняти з посади війта за якусь серйозну провину.

Незабаром війтівство у Києві стало майже спадковим. Наприклад, два покоління війтів Ходик, хрещених татар, правили містом більше тридцятьох років, щоправда, з відставками. Незважаючи на те, що магістратські чиновники пробували використати своє службове положення для того, що стати шляхтичами, однак за привілеї для міста боролись. Автономний Київ уже в 1630-х роках мав стільки привілеїв, що міг зрівнятися з Вільно та Краковом.

Найважче було київським війтам за московського панування. Далі на схід, на територію Московщини, ідея самоврядування не розповсюджувалась, більше того, заради майбутньої імперії потрібно було зменшити свободу окремих міст. Підтвердити особливе становище Києва як міста з Магдебурзьким правом довелося Петру I, незважаючи на те, що воєнні повинності міщан йшли на користь царю.

У 1773 році Сенат видав указ про збереження київськими міщанами їхніх колишніх прав та вільностей. Проте це стало початком кінця вільних порядків. У 1775 році Катерина II видала указ „Про приєднання Києва до Малоросії”, який забирав у Києва його автономне самоврядування і передавав місто в руки малоросійського генерал-губернатора. По новому міському уставу магістрат зберігав тільки судову владу над міщанами та завідуючими цехами. Київське суспільство пробувало відстояти свої одвічні права. Попередні права Києву були повернені указами Павла I у 1796-1797 рр., проте лише формально. А фактично магістрат втратив свою владу.

У збірнику законі Російської імперії ніде не згадується надана Олександром I грамота про підтвердження у Києві Магдебурзького права. За гіпотезами істориків, цар Микола I вважав непотрібним вносити в збірник законів підтвердження прав, які він знищив. Проте грамоту Олександра I жителі Києва сприйняли з великим ентузіазмом.

В честь такого радісної події за декілька років міщани зібрали кошти та спорудили пам’ятник у вигляді колони. Це була одна з перших робіт А. Меленського, міського архітектора Києва з 1799 року. На новому освяченому пам’ятнику було висічені слова: „Святому Володимиру, просвітителю Русі”, і нижче: „Зусиллям київських громадян за утвердження прав давніх столиці Всеросійським Імператором Олександром 1802 року, вересня, дня 15”.

Цікаво те, що імператор Олександр навіть на знав про спорудження такого пам’ятника. Дізнався він про це через два місяці після освячення. Своє невдоволення він передав київському генерал-губернатору А. С. Феншу і видав спеціальний указ, за яким забороняється будувати пам’ятники без затвердження державним комітетом і особисто імператором.

Незабаром після опублікування імператорського указу А. С. Фенша звільнили з посади київського генерал-губернатора, а замість нього призначили О. П. Тормасова. Напевно, з міркувань ідеології, пам’ятних в дореволюційний літератури не зустрічається під назвою „пам’ятник Магдебурзькому правові”. Колону називали по-різному: Хрещатик, пам’ятник Хрещенню, пам’ятник Хрещенню Русі, пам’ятник Св. Князю Володимиру. А про колишні вільності київського суспільства майже забули. Як і про вільності інших міст.


3. З історії геральдики України


Герб - це умовне зображення, що є символом i відмінним знаком держави, своєрiдним художньо-графiчним паспортом землі, міста, роду чи окремої особи. Старовинні герби українських міст красномовно нагадують про їхнє багате минуле, традиції, котрі пережили віки. Герби відносять до такого типу історичних пам'яток, у яких в символічній формі, з використанням спеціальної знакової системи або стилізованих елементів розкриваються реальні події та явища, що доносять до нас відомості з минулого України.

Походження гербів губиться в плині часу. Їх прототипами були зображення різноманітних тотемів i тамг, що в сиву давнину відігравали роль родових символів i знаків. На теренах України гербоподiбнi символи зустрічаються уже в останні століття до нашої ери. Пізніше на основі родових знаків сформувалися геральдичні символи Київської держави. Найдавнішою відомою князівською емблемою, з тих що використовувалися в Київській Русі, є зображення у вигляді літери "Ш" на печатці Святослава Ігоревича.

Одним із найпоширеніших знаків на теренах України є тризуб. Деякi дослідники вважають цей знак символом Трійці - триєдностіi свiту, що згодом, після прийняття християнства, почав набувати християнського трактування. Археологічніi знахідки свідчать, що зображення тризуба у різних видах зустрічаються на дуже багатьох предметах часiв Київської Русi. Знак одного типу використовується на монетах, будівельній цеглі, металевих та ювелірних виробах, в мініатюрах рукописних книжок. Тризуб, поширений на величезній території - вiд стін Херсонеса (Севастополь) на півдніi до Чернігова на півночі - є німим свідком, який розповідає про те, що український народ споконвіку живе на цій території, що кордони його земель виразні i певні, а знак тризуба стоїть на їх сторожi.

Проте, Русь почала розпадатися на окремі князівства. Князівства сформували сучасні етнічні землі України. Період роздробленості українських земель прийнято вважати до геральдичним періодом української геральдики.

Наступний етап розвитку геральдики України відносять до ранньогеральдичного періоду. В цей час багато українських земель перебувають під владою Литви. Литовська влада на перших порах дозволяє використання української мови, традицій, з повагою ставиться до шанованих українських родів. Деякі литовські князі часто переймали віру і мову, родичалися з українськими знатними родами. Внаслідок цього геральдика також зазнала змін.

У XIII ст. з’явилося так зване Магдебурзьке право. Це було феодальне право міста Магдебург, відповідно до якого економічна діяльність, права власності, суспільно-політичне життя і стан громадян регулювались власною системою норм міста, що допомогло стати містам центрами виробництва та торгівлі.

На Україну право на самоврядування міст поширилось через Польщу. Таке право отримали Львів, Санок, Галич, Володимир-Волинський, пізніше Київ, Луцьк, Рівне, Лубни, Житомир та інші. Магдебурзьке право давало право на власний герб та печатку міста. Герби розміщувалися на Ратуші – магістраті – і на міській брамі. Герб в кольорі також малювали на спеціальному сувої та зберігали у магістраті.

Так офіційний герб став традицією міст, що користувалися Магдебурзьким правом. А також і пам’яткою міста, яка несе в собі багату історію.


4. Особливості гербів України та Європи


^ Львів (мал. 1.1). Вперше зображення лева зустрічається на печатці галицько-волинських князів Андрія та Лева ІІ, котрі називали себе правителями усієї Русі, Галича і Володимира. Лев був знаком династії Романовичів і територіальним гербом Галицько-Волинської держави.

Найстарша міська печатка прикріплена до пергаментної грамоти Львівського магістрату 1359р. На ній зображено лева, що крокує у відчиненій міській брамі з трьома зубчастими баштами і бійницями. Зображення поєднало символ назви (тотожний з іменем сина засновника, Лева Романовича) і старовинну емблему князівства. У 1526р. польський король Сигізмунд формально затвердив цей герб. Однак після аудієнції львівського архієпископа Соліковського у папи Сікста V 1586р. місто отримало право користуватися папським гербом - лев, що стоїть на задніх лапах і тримає в передніх три пагорбки та восьмипроменеву зірку. Однак, на сьогодні прижився гуляючий лев, що охороняє міську браму.

^ Рівне (мал. 1.2). Достовірне свідчення про існування міста маємо під 1429р. Це було село луцького поміщика Дичка. Його нащадок Івашко Дичко Васильович продав 1461р. Рівне князю Семенові Несвіцькому. Після смерті князя 1479р. його вдова Марія почала називати себе княгинею Рівненською, вирішила розбудувати Рівне й перетворити його на місто. На острові вона збудувала дерев'яний замок, укріплений валами й оснащений гарматами, соборну церкву. В кінці XVст. для новозаснованого міста отримано великокняжий привілей на магдебурзьке право. Герб – срібна вежа зі входом у місто на лазуровому фоні. Вежа символізує саме місто, срібний колір – чистоту, а колір фону – вічність і красу. Під час влади російської імперії до гербу у верхній частині була додана жовта широка смуга, а на її фоні – двоголовий орел. Однак, зараз у Рівне його історичний герб.

^ Галич (мал. 1.3). Здавна геральдичним знаком Галича була галка (кавка). Коли вона з'явилася на знаменах, невідомо, але вже після захоплення Галича поляками і за новим адміністративним поділом ХУ століття гербом середньовічного міста і всієї Галицької землі стала чорна галка, яка зображалася на білому полі в золотій короні. В битві з хрестоносцями під Грюнвальдом 10 серпня 1410 року брали участь галицькі полки з бойовими прапорами, на яких були зображені галки.

^ Ніжин (мал. 1.4). У середині 12-го століття, під 1147-м роком літопис згадує місто Унєнєж на Чернігівщині, яке, на думку істориків, і є давньоруським Ніжином. У 14-ому столітті Ніжин згадується у документах як володіння Великого князівства Литовського, яке приєднало до себе Південну Русь. Коли ж цими землями опанувала Польща, король Сигізмунд 3-й надав Ніжину перший в історії міста герб. На ніжинському гербі був зображений святий Георгій Змієборець.

Київ (мал. 1.5). Використання зображення Архангела Михаїла, який вважався покровителем воїнів, пов'язується із старовинним культом бога-воїна, який зазнав трансформації під впливом християнства. Під час правління в Києві Володимира Ольгердовича зображення Архангела не використовувалось. Проте після 1471р. в емблемі Київського воєводства знову з'являється Михаїл. З XVІст. білий ангел з німбом у червоному полі стає офіційним символом воєводства. Однак з набуттям у 1494р. магдебурзького права на магістратській печатці з'являється зображення руки з кушею (арбалетом), яке символізує основний вид зброї, котрим кияни захищались від нападів ворогів ще за часів Русі. Поряд з кушею використовувався і образ Архангела Михаїла. На найвищому символі держави - корогві повстанських козацьких загонів під час війни 1648-1654р. - був зображений Михаїл, що списом пробиває дракона.

^ Житомир (мал. 1.6). Герб Житомира – варязький щит, у якому в лазуровому полі срібна кам'яна міська брама з відчиненими золотими ворітьми, увінчана трьома вежами, середня з яких більша від бічних. Відчинені брами символізують місто, відчинене для всіх. Такі брами – характерний знак багатьох гербів міст, що мали Магдебурзьке право.

^ Вінниця (мал. 1.7). Місто вперше згадується у 1363р. як литовська фортеця. Після Люблінської унії 1569 року місто перейшло до складу Польщі. Магдебурзьке право йому надав король Владислав IV у 1640 р. Тоді ж король офіційно затвердив і герб – дві перехрещені шаблі і гачки. Хрест, що переходить у гачки, використовувався на міських печатках більше як 300 років, а дві шаблі символізують прикордонне розташування міста.

^ Полтава (мал. 1.8). Герб Полтави – пурпурове поле, в центрі якого золотий лук з натягненою тятивою та стрілою, опущеної вістрям донизу. Пурпурове поле символізує гідність, щедрість, благочестя. З чотирьох боків щита лук оточують золоті шестикутні зірки, які символізують сторони світу – північ, південь, захід та схід. Старовинний герб Полтави майже не змінився і сьогодні. До нього лише додали золотий напис „Полтава”, виконаний старослов’янським шрифтом, у якому літера „Т” зображена у вигляді геральдичного хреста.

^ Городок (мал. 1.9). На гербі городка – характерна для міст з Магдебурзьким правом срібна брама з трьома вежами. Брама Городка відчинена, а над нею нависає корона як символ влади монарха над цими землями.

^ Глухів (мал. 1.10). У Глухові зберігся герб, затверджений у 1782р. у вигляді поділеного на 4 частини щита. В першій частині на лазуровому полі дві золоті булави, у другій – на срібному полі червоний прапор з державним гербом Російської імперії, під владою якої було місто, в третій частині – бунчук на золотому полі в пам’ять про козацькі часи, а в четвертій – на зеленому полі золотий постамент.

^ Козельце (мал. 1.11). Герб Козельця вперше зберігся від 1663р. На червоному фоні срібний цап з золотим хрестом на спині. Офіційно герб був затверджений у 1782р. і проіснував він так до 1917р.

^ Луцьк (мал. 1.12). На гербах Луцька з давніх-давен використовується зображення св. Миколая. За часів польського та австрійського панування Миколай стояв на золотому полі. Зображення св. Миколая використовується і у сучасному гербі Луцька, проте, тепер срібна постать святого стоїть на срібній хмарі.

^ Жовква (мал. 1.13). Герб Жовкни являє собою розділений щит, на якому зображені половини гербів правлячих родів міста – Собеських та Радзивілів.

Теребовля (мал. 1.14). Зберігся австрійський герб Теребовлі, який є офіційним гербом міста і сьогодні. На щиті зображено золоті півмісяць та три зірки. Півмісяць – це символ таланту, а зірки символізують щастя, добро і славу колись княжого міста.

^ Прага (мал. 2.1). Вперше герб Праги появився на міських печатках XІІ-XІІІ ст.ст. Проте, як герб вперше він був знайденим на стінах замка недалеко від Нюрнберга серед гербів різних вельмож 60-х років XІVст. В основі герба Праги пурпуровий щит, на фоні якого зображена золота цегляна фортеця з відкритими воротами, проте наполовину опущеною решіткою. З воріт видно руку у обладунку, що стискає оголений меч. Все се це символи того, що місто відкрите для всіх, але може захистити себе від ворогів. За фортечною стіною знаходиться характерний геральдичний знак європейських міст – три золоті вежі. Щит підтримають два лева у коронах, що стоять на гілках квітучої липи як символ імператорської влади.

^ Краків (мал. 2.2). Герб Кракова також багато в чому подібний на герби міст, що мали у розпорядженні Магдебурзьке право. На щиті стіна з воротами та трьома зубчатими вежами. Брама відчинена, як символ гостинності, проте прохід на половину закриває решітка. В брамі стоїть білий орел з відкритими крилами та короні – символ влади монархів. Такіж герби були і на печатках Кракова.


5. Висновок


Магдебурзьке право принесло у Європу не тільки подих свободи. Звичайно, найбільшими його заслугами є надання містам відносної свободи від феодалів, сприяння розростанню міста, встановлення в ньому більш демократичних відносин. Магдебурзьке право значно підвищило розвиток економіки міст внаслідок чіткої системи податків та зобов’язанням проводити ярмарки. Магдебурзьке право допомогло зробити новий крок у історії, систематизувати владу на більш-менш демократичній основі. Воно допомогло організувати у місті нагляд за будівлями, каналізацією, водопостачанням. Воно допомогло створити досить чітку судову систему. За Магдебурзьким правом були створені перші профспілки – цехи.

Також, Магдебурзьке право надавало містам особливі привілеї. Наприклад, вибір герба і печатки. Кожне місто фактично мало герб, який в тій чи іншій мірі повторював знаки на гербах засновників або феодалів міста. А тепер міста мали право мати оригінальний герб, який обов’язково зображувався на Ратуші, на міській брамі, ставав емблемою міста, його оригінальною пам’яткою та особливою відзнакою, і жодне інше місто не мало права повторювати її. Герби міст почали створюватися разом з історію міста, деякі з них залишилися такими, як століття тому, деякі змінилися до невпізнання. Герб був частиною життя міщан, і кожен з них гордився тим, що мав особливу грамоту громадянства міста з його особливою печаткою. На печатках магістрату зображувався герб міста, печатками скріплювалися права на власність, громадянства, судові рішення та документи на сплату податків. Часто було так, що спочатку і з’являлася печатка, а пізніше з неї повставали обриси герба міста – унікального і незвичайного.

Герби залишилися і сьогодні, і показують нам, яким було місто колись. Бо герби жили разом з містом, змінювалися разом з ним, відроджувалися і занепадали. І можуть розповісти багато про те, як місто жило за їхніх часів – за часі Магдебурзького права.

6. Список використаної літератури на інформації


1. Ю. Винниченко „Легенди Львова”

2. Всесвітня Мережа Інтернет, пошукова система „Google”

http://www.google.com.ua/

3. Всесвітня Мережа Інтернет, пошукова система „Яndex”

http://www.yandex.ua/

4. „Українська геральдики”

http://heraldry.com.ua/

5. „Українська спадщина”

http://www.heritage.com.ua/

7. Схеми, таблиці та ілюстрації


1) Герби міст України








1. Герб Львова 2. Герб Рівне








3. Герб Галича 4. Герб Ніжина








5. Герб Києва 6. Герб Житомира








7. Герб Вінниці 8. Герб Полтави








9. Герб Городка 10. Герб Глухова








11. Герб Козельце 12. Герб Луцька








13. Герб Жовкни 14. Герб Теребовлі


2) Герби Праги та Кракова








1. Герб Праги 2. Герб Кракова


3) Схема збільшення європейських міст, які прийняли Магдебурзьке право



Кількість європейських міст, які отримали право на самоврядування