Реферат: Сторінки розвитку політико-правової культури України

Сторінки розвитку політико-правової культури України.

До 200-річчя «Зібрання малоросійських прав»

Г. Журбелюк

// Київська старовина. – 2007. – № 1. – С. 44–58.


Анотація. У статті йдеться про упорядкування права, значення кодифікації малоросійського права, здійсненого у 1807р. Федором Давидовичем. Автором аналізуються основні риси кодифікації права кризового періоду феодалізму, актуалізується загальна проблема вивчення джерел права як важливої складової сучасного процесу правового виховання українства.

Ключові слова: кодифікація права, правова культура.

Українська історія, сповнена подіями різної соціальної значущості і суспільно - необхідної ваги, тенденціями багатовекторного спрямування і різнопотужного прояву, яскравими іменами і знаменними датами, не може обійтись без необхідної паузи для розмірковувань і заглиблення в її надра. Це завжди було необхідно нації для самоусвідомлення і самоствердження, для повної самореалізації кожної її клітини, що зігріта національною оболонкою, для аналізу отриманих результатів і перевірки координатів подальшого руху. Уважне вивчення власного минулого нагадує про високу духовність нації і зразки її значного культурного розвитку, про незгасимість і значущість державо- і правотворчого вогню, майже тривіальну незбагненність всеохоплюючої альтернативності, неабиякі досягнення українства в розвитку і збереженні правових традицій. Дослідження останніх, як і всієї історії вітчизняного державо - і правотворення, свідчить про те, що поряд із знаними творами яскравих представників української політико-правової думки гідне місце займають роботи вітчизняних кодифікаторів феодальної доби. Вони, на думку відомого українського правознавця Ю.Шемшученка, «акумулювали у собі випробувані життям здобутки вітчизняної правової думки».1 І хоча феодальна доба у порівнянні з нашою добою була візуально відсталою, саме в її межах у часи до запровадження царатом Росії єдиного уніфікованого законодавства можна на достатньо зрілих зразках кодифікацій відстежити поступові зміни суспільних правовідносин і особливості вітчизняного праворегулювання.

Щодо норм матеріального і процесуального права важливо проводити наукові дослідження не тільки за хронологією, але й паралельно відстежувати прояви рис автономізму і партикуляризму права за діахронічним виміром. При вияві загальної головної функції феодального права Росії і України, яка полягала у ретельному захисті стану феодалів, їх необмеженого права на маєткову власність, утриманні в покорі усього поневоленого селянства, «забезпеченні необхідних умов для найповнішого використання його праці і максимальної експлуатації»,2 яскраво простежується розбіжність у джерелах права України в цілому та її окремих регіонів, пов’язана із різним тиском російського законодавства і традиційним впливом місцевого права. Серед таких кодифікаційних доробок, що конкретно відбили дію факторів автономності і партикулярності права України, варто згадати роботу українського правника Федора Давидовича «Собрание гражданских законов, действующих в Малороссии» 1807 р. (збірка увійшла до історії під своєю робочою назвою «Зібрання малоросійських прав» - далі ЗМП). Матеріали хоча і були підготовані офіційною мовою імперії (на вимогу комісії російських кодифікаторів), наповнені особливим духом українства і передають усе розмаїття праворегулювання цивільних відносин у Малоросії.

Звернення ж до цієї спроби упорядкування вітчизняного законодавства варто зробити ще через те, що наближається 200-та річниця створення ЗМП та 150-та річниця винайдення ЗМП у фондах Державного історичного архіву СРСР серед фрагментів документів і неопрацьованих рукописів. Нашу увагу ця збірка може привернути ще й тому, що це була практично остання з численних офіційних і напівофіційних кодифікацій права України – Малоросії після приєднання її до Росії. У складі імперії Україна, за висловом автора одного з сучасних російських підручників для студентства (йдеться про підручник з курсу історії державності і права Росії), пройшла шлях від часів, коли царат «надав особливий статус, суть якого був у збереженні української системи управління на чолі з гетьманом та у дії українського права», до періоду, коли «уся Україна стала майже рядовою губернією Російської імперії»3. Згадаємо, що на початку ХІХ ст. Росія була унітарною державою, в якій усі губернії, як окремі адміністративно – територіальні утворення, повністю контролювались з імперського центру. В таких умовах кодифікована збірка права 1807 р. стала останнім належно зафіксованим проявом залишків автономності у праві Малоросії аж до національно - визвольних змагань українського загалу у першій чверті ХХ ст.

Одночасно відзначимо, що ЗМП – це пам’ятка феодального права із вже відчутними ознаками нових суспільних процесів, що давали в цілому доволі суперечливу картину розвитку. Як справедливо вважає К.Вислобоков, фахівець в галузі історії права України ХVІ – ХVШ ст.ст., будь-яка кодифікація взагалі, як продукт своєї епохи, дозволяє певним чином «простежити і зрозуміти зв’язок між реаліями та відображенням їх у системі та нормативному матеріалі»4, а ЗМП зокрема, дає можливість провести такий аналіз фахово і творчо, зосереджуючи увагу на найцікавіших моментах поступового «обуржуазнення суспільного життя» і відповідних йому правовідносин. Український кодифікатор Ф.Давидович, керуючи малоросійським відділом Другої експедицій по складанню загальноросійського зводу законів, що очолював сам імператор Росії, отримав відповідальне завдання: підготувати необхідні матеріали з нормативно-правовими актами для проведення надалі законодавчих змін у сфері цивільних правовідносин, забезпечуючи праворегулювання з єдиного центру, уніфікуючи на зразок загальноросійського права норми майнового, сімейного і спадкового права. Результатом 3-х річної роботи стала кодифікація, що, стала «квінтесенцією з норм ранніх законодавчих джерел, що продовжували широко застосовуватись у провінційній практиці»,5 а також з джерел, що під тиском суспільних потреб вже втрачали своє значення.

Кілька слів про джерельну базу і сучасну оцінку кодифікації. Збірка підготована на основі використання провінційних норм права, які у своїй сукупності складали фундамент української системи права, що була своєрідним поєднанням норм звичаєвого права та законів, діючих в Лівобережній Україні на поч. ХІХ ст. Отже, для укладання ЗМП було використано усе чинне протягом ХVІ - ХVШ ст. ст. українське законодавство, тобто весь нормативний малоросійський матеріал з часів приєднання України до Московії, включаючи норми звичаєвого і церковного права, що продовжували діяти протягом і після Визвольної війни 1648-1654 р., норми магдебурзького, саксонського, хелмінського права у польських перекладах, так зване німецьке міське право, Литовський статут, гетьманські універсали, кодифікацію «Права, за якими судиться малоросійський народ», Екстракт з указів, конституцій та установ з малоросійської частини. Виходячи з такого доволі довгого переліку джерел і враховуючи завдання кодифікації по створенню єдиного правового поля для Росії і України, можна передбачити оцінку проведеного упорядкування права. Зразу ж зауважимо, що у всіх сучасних оцінках, наданих кодифікації 1807 р., спостерігається багато схожого. Наголошується на тому, що ЗМП замовлялась і готувалась як «компіляція цивільно-правових норм з Литовського статуту та збірників німецького міського права»6 і через те «набула чисто компілятивного характеру»7, хоча і була, як і уся проведена у першому десятиріччі ХІХ ст. робота по упорядкуванню права, «дуже продуктивною»8. Але автор стверджує, що така оцінка ЗМП є неповною і збірка, як самостійний об’єкт вивчення, потребує нового дослідження, адже час введення її до наукового обігу був не тільки замалим, але й доволі специфічним через кардинальні зміни у суспільно-політичному житті країни і обмежені можливості фінансування.

Нагадаємо, що після винайдення рукопису ЗМП проф. Ткачем А. у 1957 р. до часу видання його окремою книжкою пройшло більше 35 років. За цей час було підготовано дві фахові публікації, де ЗМП стала одним з об’єктів спеціального дослідження джерел права, захищено дві дисертації.9 А після доволі добре відредагованого і забезпеченого мінімально необхідним науково-довідниковим апаратом видання тексту збірки у 1993 р. (укладачі К.Вислобоков, І.Усенко, В.Чехович) ЗМП об’єктом сучасного наукового вивчення, на жаль, не стало. Тому проведена Ф.Давидовичем кодифікація ще потребує дослідницької уваги науковців і адекватної оцінки як тогочасних процесів поступового «обуржуазнення» і відбиття їх у чинному праві, так і намагань відстояти і по можливості зберегти досвід розвитку правових традицій малоросійської провінції.

Варто нагадати, що кодифікація починалась у межах реформаційних пошуків, які були викликані наростаючою в російській імперії суспільно-політичною, соціальною і економічною кризою, що набувала системного характеру. Поступово розгортаючись у Росії, ці пошуки першопочатково проходили з дотриманням модної тоді французької демократичної традиції. Молодий Олександр І та його оточення, особливо Михайло Сперанський, який, на думку О.Мироненко, «увійшов у історію як теоретик конституційної держави і парламентаризму»10, організовуючи у післяпавлівську добу новий законотворчий процес, намагались перевести нагальні проблеми російського суспільства у небезпечну площину. Стаючи з 1803 р. директором департаменту міністерства внутрішніх справ, керівником кодифікаційної комісії (замість тогочасного мінюста П.Завадовського), М. Сперанський сформулював загальну відправну точку у складанні 1-го проекту реформи і майбутніх кодифікацій. Це була ідея гармонізації суспільства, творення прогресивного права, як «основи і обов’язкової умови свободи», вдосконалення механізму дії 3 сил, що рухають суспільством (йшлося про законодавчу, виконавчу і судову владу, «початок і джерело яких має знаходитись у народі»), підготовки «державних корінних законів, що повинні існувати для користі і безпеки людей, їм підвладних», «повного узгодження системи кримінальних і цивільних законів, прийнятих народом»11. Ці ідеї відповідно надихали українських кодифікаторів. Але під впливом царя, який в подальшому дедалі правішав і переходив на позиції консерватизму через небажання обмежувати свою самодержавну владу, процес кодифікації не тільки штучно гальмувався (зокрема через не виділення необхідних коштів і відповідних кадрів для проведення практичної селективно-перекладацької роботи і систематизації правничого матеріалу), але й поступово змінювався за своїм основним призначенням, посилюючи консервативну роль права. Наразі замість ідеї відділення управління від суду, як одної з провідних ідей, «усунення їх змішання, що на практиці дійшло до повного безладу»12 з’явилась стара ідея

посилення монархічного режиму, за якого «ні Сенат законодавчий , ні Сенат виконавчий не можуть робити ніякого руху без волі государя через те, що вони є його безпосередніми знаряддями і власної сили не мають».13

За таких умов стає зрозумілим мовчання офіційних кіл Росії щодо оцінки проведеного на Україні упорядкування права і подальше скасування Комісії з кодифікації, що відновила свою роботу тільки через 20 років за царя Миколу І, коли центром систематизації російського законодавства стало Друге відділення Його Імператорської Величності Канцелярії. Об’єктивна оцінка тогочасної ситуації дозволяє стверджувати, що доробок Федора Давидовича був несумісним з ідеєю єдиного уніфікованого імперського права і тому залишився офіційно не затвердженим. До того ж відзначимо, що режим царату міг тоді обходився без кодифікації, оскільки всі необхідні нагальні зміни у чинному законодавстві проводились через видання спеціальних указів, які становили коло так званих «корінних законів». Таким чином для захисту стану феодалів і збереження основ поміщицького землеволодіння підтверджувались норми права щодо нерухомості. З одного боку, указами царя підтверджувалось необмежене право поміщиків на власність маєтків, на свободу у розпорядженні своєю землею із забороною продавати маєтки за борги з публічних торгів і обмеженням ставки кредиту 6%. З іншого боку, були підтверджені норми права, згідно з якими з діючого інституту спадкування виключались усі категорії невільних людей, як можливі суб’єкти заповідального права, а заповідання самими кріпаками вважалось недійсним. У такий саме спосіб були підтверджені діючі норми Литовського статуту щодо форм передачі права власності, розгляду вексельних претензій, взяття шлюбу особами різних віросповідань тощо.

Проведений аналіз розмаїтих джерел права Лівобережжя у межах Чернігівської і Полтавської губерній чітко відбив діючу тенденцію до партикуляризму права. Це явище в українському суспільстві виявлялось ще з часів Київської і Галицько-Волинської Русі, вказуючи на те, що його прояви, як і загальний, притаманний українському загалу потяг до окремішності, автономності, унезалежнення, були постійно діючими, хоча і знаходились у прихованому стані. Нагадаємо, що одночасно відповідну кодифікаційну роботу на Правобережжі ( Волинській, Київській, Подільській губерніях) проводила група, очолювана А.Повстанським. Вона підготувала «Звід місцевих законів губерній і сіл, приєднаних від Польщі». Але саме збірка Ф.Давидовича, з одного боку, «значно розширила уявлення про кодифікацію права» і стала «більш буржуазною, ніж офіційно діюча система цивільного права Росії»14, а з іншого боку, сприяла збереженню традицій українського правотворення, охрещених в напівофіційних російських колах негативним проявом, небажаним і небезпечним залишком малоросійства.

Подібно до Г.Розенкампфа, керівника Першої кодифікаційної комісії та спеціальної експедиції по вивченню «провінційних законів», принципового прибічника історико – практичного методу в розробці права, Федір Давидович відстоював принцип дослідження і збереження засобами кодифікації норм місцевого цивільного права (майнового, шлюбно-сімейного, спадкового), де найбільше всього збереглись малоросійські особливості, одночасно визнаючи необхідність певного його узгодження із загальнодержавним законодавством.

Саме кодифікація Ф.Давидовича за суттю і часом своєї появи дійсно відповідала новим потребам і могла бути в разі затвердження російським царатом тією правовою основою, яка з урахуванням українських особливостей регулювала б цивільно-правові, процесуальні і інші наближені до них суспільно значущі приватно - правові відносини, враховуючи прийнятний тоді досвід укладання Цивільного кодексу Франції. Останній після переробки 15 тис. діючих законів революційної доби було затверджено у 1804 р. і вже протягом двох століть він є не тільки визначною пам’яткою політико – правової культури французького народу і неодноразово реципованим в Європі і Азії зразком цивільного права, в основі якого посилення основних принципів приватного права в цілому і приватної власності зокрема, а чинним й досьогодні кодексом права з усіма сучасними адаптаціями, об’єктивно необхідними і вчасно внесеними змінами і доповненнями.

Навіть побіжний аналіз ЗМП свідчить про те, що її автор, спираючись на традиції розвитку права Лівобережжя, більш розвиненого в промисловому відношенні регіону ніж Правобережна Україна, намагався передати зміни у праві, що відбивали особливості кризового перехідного періоду, перші передумови промислового перевороту, появу зародків нових громадських інтересів і потреб в умовах існуючого станового поділу тощо. На арену суспільного життя в Європі активніше, а в Росії загальмовано, але все ж неодступно виходили процеси, в основі яких майбутнє становлення ринку з організацією належного грошового обігу і посиленням централізації, ризиковістю, конкурентністю, зростанням комунікативності, появою нових суспільних сил, відновленням античної доктрини природного права із усіма подальшими наслідками, зокрема з появою поняття прав людини як прямого результату перемоги буржуазних революційних сил в країнах Європи і у Північній Америці.

І все це розмаїття життя починає пробиватись з передової Європи, поєднуючись з відносною статикою розвитку напівфеодального суспільства Росії з його становою обмеженістю і суворою визначеністю, уповільненістю ритму життя. В основі цих явищ була загальна несвобода в умовах дії правового статусу підданих російському самодержавства, велике феодальне землеволодіння і позаекономічний примус селянства, а на поверхні - розвиток кризових явищ у феодальній системі господарювання, суперечливість усіх проявів суспільного життя. Усі зовні ознаки і прояви назріваючої кризи феодалізму і зафіксував український кодифікатор.

Весь зібраний нормативний матеріал був викладений у 5 книгах, які по черзі називались «Зібранням малоросійських прав» (кн. І, ІV,V) або «Виписками з прав Малоросії» (кн. П, Ш), тому - то свою загальну робочу назву кодифікація Ф.Давидовича отримала як ЗМП. Умовно усі норми права, що увійшли до збірки, можна поділити на 4 групи. До першої можна віднести ті норми права, що визначали умови право - і дієздатності особи, порядок, особливості укладання шлюбу, встановлення опіки, майнові і особисті немайнові відносини подружжя, батьків і дітей, інших родичів. До другої групи входять ті норми права, що стосуються питань осудності (дія і бездіяльність, дозволені і недозволені діяння та їх наслідки, виявлення волі), договорів та зобов’язань, що з них випливають. До третьої групи віднесені ті норми, що регулювали широке коло майнових відносин. При цьому основна увага автора приділялась способам набування права власності, «особливостям володіння і власності», «давності володіння і простроченням»15 тощо. До четвертої групи увійшли ті норми, що відбивали малоросійські особливості щодо речового права як виду майнових прав. У зв’язку із цим автором кодифікації вміщено також до кн. П деякі конкретні правові норми щодо ціни речей.

Як справедливо відзначив у своєму дисертаційному дослідженні О.Нелін, ЗМП фактично стало 1-м проектом Цивільного кодексу дореволюційної України і дало повне уявлення про еволюцію права, що було призване захищати ту частину суспільства, яка жадала за будь - яку ціну утримати владу і власність.16 Федір Давидович показує поступовий рух від стабільного суспільства, в основі якого раніше знаходились феодал і його господарство, позаекономічний примус селянства, традиційно регульована правом зміна поколінь з певним порядком наслідування дітьми своїх батьків, - до суспільства з ознаками нестабільності і суперечливості, яке потребує адекватного регулювання назріваючих проблем засобами права.

Варто хоча б побіжно вказати, що Ф.Давидович подає весь зібраний матеріал в науково обґрунтованій послідовності, розпочинаючи ЗМП з чіткого визначення суб’єктів цивільного права, їх право - і дієздатності, що є необхідною умовою логічно обґрунтованого наділення їх суб’єктивними правами і обов’язками. У збірці, на відміну від «Прав» 1743 р., що розпочинались визначенням «сили і важливості прав малоросійських для природних малоросіян, іноземців, інших приїжджих, що ними судитись должни», і відданням «честі Божої»17, порядок викладу нормативного матеріалу дається у тій послідовності, який вимагає сучасна загальна теорія права і до якої вже звикли сучасні правознавці. У кн.І (її назва – «Зібрання прав відносно осіб»), у гл.І дається розгорнуте визначення загальних прав осіб, прав ненароджених і народжених, умови набуття і скасування, позбавлення прав (наприклад, дія зупинення батьківської влади), що чітко виявляє зміст цивільних правовідносин і порядок їх встановлення в результаті взаємодії суб’єктів права. Зауважимо, що норми, подані у § 1 гл.1 щодо прав ненароджених (за умови визначення їх у тестаменті), зрівняння їх у правах із народженими дітьми щодо наслідування і участі у маєтку батьківському («права суть рівні») були відбитком прогресивного бачення проблеми правоздатності, значним кроком у розвитку права. Надавався правовий захист як майбутній дитині, так і вагітній жінці, яка після смерті свого чоловіка набувала право разом із новонародженим мати «пропітаніє із мужнєго майна»( § 5 гл.1).

Заслуговує на увагу гл.3 «Про вік» § 3, в якому дається «четверояка» вікова періодизація, яку доповнюють §§ 1,2 гл.4 тієї ж кн.І. Щодо осіб питання право - і дієздатності визначені згідно малоросійського права за такими періодами : 1) перший підлітковий період – з 13 років згідно ленного праву або з 12 років за саксонським правом; 2) другий підлітковий період, коли особа може вчинити заповіт, духівницю (за Литовським статутом – «testamentum»), але ще не може нічого віддати згідно цього тестаменту) – з 14 років для чоловіків, з 12 – для жінок; 3) перший період повноліття, коли особа може незалежно діяти згідно своєї волі, одружуватись, «повністю розпоряджатись усім своїм майном і слугу невільного відпустити на волю»18 – з 18 років для чоловіків, з 13 – для жінок; 4) другий період повноліття, коли особа може стати опікуном, – з 21 року ( а з цісарського праву з 25 років). Отже, право – і дієздатність осіб чітко визначена віком і наявністю у них фізичних і моральних здібностей, перелік яких чітко надається у гл.4 кн.І.

У зв’язку із важливістю збереження в недоторканості великого феодального землеволодіння чільне місце у ЗМП займає право спадкування, яке подається зразу після визначення право - і дієздатності осіб, наданого в логічній послідовності «шлюб – діти – родинність – опіка» (кн.І, гл.VІ «Про дітей») та у зв’язку з розглядом «прав щодо речей і маєтків» ( кн.Ш, гл. ХХП «Про спадок»), щодо речей у кн. ІV, гл. ХХVІ («Про купчі кріпості») та у кн.V, гл. ХХХVШ («Про поземельне право»). ЗМП зокрема дає визначення спадкування і системи розподілу родичів. Норма щодо спадкування, вміщена у гл. ХХП, у §§199,200, співзвучна сучасному визначенню поняття спадкування («Спадкування є перехід прав і обов’язків (спадщини) від спадкодавців до спадкоємців», ст.1216 чинного ЦКУ). У ЗМП визначено, що «спадкування по померлих є поділ залишених пожитків на стільки частин, скільки персон є у колі спадкування. У всяких рухомих речах, що знаходяться у маєтку, як чоловіча, так і жіноча стать спадкоємців, рівну частину спадку і рівне право мають».19

Актуальними залишаються і поданий у збірці порядок та умови усунення від права на спадкування (гл. ХХ, §§203-205), традиційний для феодальної України розподіл родичів на три лінії. Визначення кожної з них, указівки на розбіжність між родичами і сродніками вперше подано чітко і зрозуміло для наших сучасників. На відміну від сучасного визначення 5 черг спадкоємців за законом і спадкування за правом представлення, встановлених чинним ЦКУ згідно ознак шлюбу, сімейних та родинних зв’язків, а також надання матеріальної допомоги, кодифікація 1807р. встановлює норму: «Родинність є трояка: перша, природня, що походить від народження, за якою йде спадкування й опіка; друга, що походить від «властивостей сватовства і приятельства персон через входження до шлюбу», третя, що пов’язана із кумівством, яке випливає з «хрещення і духовної близькості особи із священиком і хрещеними батьками».

Виходячи з цього, далі дається норма про те, що «спадок належить трояко: по низхідній, висхідній і бічній лініям, а переваги отримують по низхідній лінії син, онука, правнука. По висхідній лінії батько, дід, прадід отримують спадок, коли відсутня низхідна лінія з перевагою перед усіма представниками бічної лінії»(кн.І, гл.VП, §1). Чітко унормований принцип черговості у спадкуванні із наведенням автором витягу з книги Прав магдебурзьких. У кн.Ш, гл.ХХП, §206 ЗМП знаходимо таке «У родстві знаходяться спадкоємці, які по лінії донизу йдуть (сини, брати, сестри, внуки, правнуки, поки вистачить прямої лінії в роду), що отримують спадок один за другим; але коли тих не вистачить, ідуть родичі висхідної лінії, «Ascendentes», тобто батько, мати, дід, бабка тощо».

Поруч з названими нормами, що набувши універсального характеру, частково виявляються у регулюванні спадкових відносин сьогодні, є норми, притаманні тільки феодальному становому суспільству. В них зокрема зафіксовано, що

- в разі, коли брати і сестри вмирають без прямих нащадків, їх майно спадкують найближчі родичі по чоловічій лінії, а материнське майно - найближчі родичі по материнській лінії (§195);

- в разі відсутності тестаменту об’єктом спеціального захисту є «залишені по смерті батька власні його нерухомі маєтки, скарби і рухомі пожитки, що спадкують сини, в разі їх відсутності сродніки по батьку»(§197);

- за таких умов тільки рідні (однокровні) сини спадкують між собою повноцінно і порівну, повнолітні сини мають доступ до всього майна батька, діти від різних батька чи матері спадкують за іншою нормою (§§198, 201);

- донькам дається придане тільки з 4-ї частини усього майна батьківського і купленого (за умов, що при вступі до шлюбу вони від братів таке придане не отримували) - §194;

- дружина, що «залишається по смерті чоловіка непраздною, не повинна від майна чоловіка бути віддалена поки народить дитину, що стає спадкоємцем майна», так само як вдова після смерті чоловіка і в разі повноліття синів залишається тільки при своєму приданому, оскільки до всього майна чоловіка допускаються її дорослі сини (§§201, 213);

- в разі відсутності тестаменту нерухоме і рухоме майно матері, що здавна називалось «материзною» і було власністю матері, йде після її смерті у рівний поділ на усіх дітей, як синів, так і доньок, незалежно від того, виділені вони у спадок чи ні (§§194, 196);

- в разі укладання контракту з продажу нерухомого майна самим батьком, коли гроші за майно він взяв, а сам маєток не передав, після його смерті син, як перший спадкоємець маєтку і батьківського контракту, маєток не передає, але зобов’язаний означені гроші покупцю повернути (§214).

В подальшому автором подаються джерела права щодо передачі від батька до дітей прав сімейних і станових (кн.І, гл.VІ, §37). Автор збірки права 1807р. свідомо наголошував на суспільній значущості інституту приватної власності (особливо феодальної, кожного разу нагадуючи про принцип її недоторканості), важливості інститутів спадкування, опіки тощо, що у своїй загальній сукупності, на думку кодифікатора, могло забезпечити стабільність феодальних устоїв.

Про недоторканість феодального землеволодіння нагадують досліднику і норми заповідального права, про яке йдеться у кн.Ш ЗМП з виділенням в окрему главу. Тут чітко регулюються усі питання укладання і виконання тестаменту, як правового акту одностороннього волевиявлення особи щодо розпорядження своїм майном на випадок смерті. Хоча розпочинається глава «Про спадок за заповітом» нормою про те, що «Всяк властен духовний тестамент укласти на свої пожитки рухомі» (щодо об’єктів спадкування маємо обмеження зразу тільки рухомим майном, а щодо суб’єктів – ніякого, можливо на догоду новим віянням з Заходу), але ця норма далі має продовження у довгому переліку тих обмежень щодо осіб, які тестаментарієм, спадкодавцем бути не можуть. Це і неповнолітні діти, і ченці («монахи, що віддали самі себе і своє майно Богу»), і сини, що від батька не відокремились в окреме господарство, і віддані судом під чужу владу люди, і засуджені до смерті за злочин («хто життя втрачає, той втрачає і волю розпоряджатись своїм майном»- §264)20, і полонені, і кріпаки з холопами (якщо не звільнили їх до того, але в разі звільнення «потім може йому згідно волі своєї духовну записати»- (§267), і психічно хворі люди, і позбавлені честі і вигнані з держави. Отже, мова йде про те, що право укладати тестамент мала тільки та особа, яка за законом могла відчужувати власність.

Так само з певним продовженням подаються у переліку умови і назви тих об’єктів, які до тестаменту записуються (чи не записуються, як наприклад, церковні маєтності, що не є власністю окремих осіб і тільки для користування певним духовних особам визначені). Наполягалось на тому, що заповіданню підлягало майно, що було набуте особою у законний спосіб (згідно §265 «є власністю успадкованою, чи набуте власною працею, чи з навчання нажито»), а також права і обов’язки, пов’язані з цим майном. Йшлося вже не тільки про власні речі і пожитки рухомі, але й про маєтності, набуті своєю працею, крім спадкових «отчеських і материнських», які не дозволялось заповідати в обхід прямих спадкоємців (гл. ХХШ, §268). Тобто, тестаментувалось за названих умов і у доброму стані здоров’я спадкодавця як рухоме, так і нерухоме майно. Про це йшлося і у §266, де подана норма про право «всякого вільно відписати государю рухоме і нерухоме майно, підтверджуючи свої записи особисто у суді».

Говорячи про суб’єктів, вкажімо також на те, що після загального визначення «всяк властен» на першому місці стояло дворянство, землеволодіння якого захищалось додатковою нормою про обов’язкове укладання тестаменту у присутності земських і гродських повітових чиновників або за наявності 3 - 7 свідків, з яких два повинні бути шляхтичами, православними і мати у цьому ж повіті свої маєтки, про обов’язкове укладання і розголошення тестаменту у суді . При цьому заборонялось брати у свідки жінок, осіб, яким заповідалась маєтність або яким заборонялось укладати тестамент, опікунам і екзекуторам (особам, на яких покладалось виконання тестаменту (§268 - §270).У збірці кодифікованого права наведені норми щодо тестаментування іншими станами, зокрема військовослужбовцями (за умови доведення тестаменту до відому вже на перших термінах через суд або оголошення його в умовах військового походу перед гетьманом або повітовим хорунжим), громадянами містечок непривілейованих, людьми простими, служителями, що живуть на землі господській (з обов’язком відписати тільки 1/3 рухомого майна кому хочуть, а 2/3- «залишити в домі дітям для служби за ту землю, на якій живе» - §273).

Отже, наведені із ЗМП норми права свідчать про те, що у кодифікованому Ф.Давидовичем матеріалі, як і у попередніх доробках вітчизняних правників - кодифікаторів, «в цілому збережені засадничі тези феодального спадкового права»21, які сьогодні сприймаються як основні принципи спадкування. Проведений попередній аналіз норм спадкового права дозволяє до традиційних унормувань спадкування доби феодалізму віднести такі позиції:

Основою спадкування є принцип збереження феодального землеволодіння і забезпечення безумовного ієрархічного підпорядкування феодалам усіх служителів, що на землі господській живуть, і кріпаків, яким заборонялось спадкувати нерухомість. У системі позаекономічного примусу селян до праці в добу кризи феодалізму використовувались, поряд з посиленням фізичного визиску низів, елементи і норми права, притаманні попередньому періоду організації служби за землю. З цією метою використовувалась норма відокремлення батьківської, чоловічої лінії спадкування від жіночої та забезпечення її пріоритету перед останньою з виділенням окремого порядку спадкування отчизни і материзни.

Для збереження маєткової сили феодалів продовжували

- визначати в разі відсутності заповіту(тестаменту) коло спадкоємців, до яких від померлої особи (спадкодавця) переходила сукупність прав і обов’язків у вигляді спадщини, нормувався порядок переходу спадку, тобто встановлювався принцип черговості в закликанні спадкоємців з усуненням від спадкування родичами ближчого ступеня родичів усіх подальших ступенів;

- гарантувати безумовне спадкування отчизни синами (спадкування лише за чоловічою лінією) та обмежене, умовне спадкування дочками (та їхніми нащадками) отчизни (за умови відсутності прямих спадкоємців чоловічої лінії, тобто при згасанні всієї прямої низхідної чоловічої лінії) при необмеженому спадкуванні ними материзни;

- забезпечувати дію інституту захисту прав майбутнього спадкоємця (вже народженого і ще ненародженого з гарантією рівності між законними спадкоємцями, обмеженням права на відчуження нерухомого майна без згоди кожного з них);

- поєднувати дію норм матеріального і процесуального права для посилення юридичного і фактичного стану дворянства, зокрема з використанням інституту суду і процедурою формального визначення права на землю тощо.

Доволі показовими є окремі положення, занотовані у кн. Ш кодифікації із роз’ясненнями щодо особливостей володіння і власності, що яскраво свідчить про суперечливе поєднання рис старого і нового. Автор доволі чітко називає об’єкти і суб’єктів права власності, визнаючи за останніми можливість певних дій, певної поведінки, конкретно закріпленої нормами права, особливо щодо забезпечення відповідних зобов’язань. Наголосимо на тому, що збірка базується на визнанні власності як належності засобів, продуктів виробництва певній фізичній особі. Про юридичну особу тоді ще не йшлося позаяк поняття юридичної або так званої «правничої особи» вперше з’являється у вітчизняному правознавстві набагато пізніше, з подачі О.Огоновського тільки у 1897 р., ще пізніше в Росії – з нового тлумачення у 1901 р. Г. Шершеневичем сутності майна. Тільки тоді, майже через 100 років, розглядаючи сутність майна як сукупність юридичних відносин, вказали на те, що його може отримувати у суспільстві крім суб’єкта – фізичної особи, ще окремо визначений суб’єкт, відповідно різко відокремлений від усіх інших осіб, які зацікавлені у цьому майні, і названий юридичною особою. Це визначення стало прямим результатом розвитку в Європі, пізніше в Росії вже сформованих рис капіталізму.

Поряд з визнанням у ЗМП власності фізичних осіб як належності певного майна знаходимо пряме проголошення загального принципу рівності щодо суб’єктів власності, щодо чинів («братія своєю воїнством і прочими чинами народу Корони Польської» згідно гл. ХІV, §§ 1, п.2), притаманного суто буржуазній добі. З іншого боку, у збірці прямо наголошується на обов’язковості слідування принципу становості, що було характерною ознакою всього періоду феодалізму, але об’єктивно вже гальмувало суспільний розвиток: «При свободах і вольностях по привілеях і по грамотах великих князів литовських як усім, так і кожному особливо на достоїнство, на чини, на людей, на грунти, а також їх нащадкам і родичам, що вічно тим володіти мають» (кн.Ш, гл. ХІV, §1, п.п.3, 4), що було аж до 1917 р. одним з основних проявів і домінуючим залишком феодального станового суспільства, яке ще активно захищалось усіма без винятку правниками - практиками на початку ХІХ ст.

Так само суперечливо поєднуються кріпосницьке по суті положення про те, що «той, хто записаний при маєтку, залишається сам і нащадки його навічно» (гл. ХІV, §3, п.7) з принципом вільного розпорядження кожним суб’єктом права власності своїм наявним майном («повна свобода куди хочуть відійти з усією своєю животиною, маєтністю, надбаннями» - гл. ХІV, §2, п.5), своїм життям із правом вільного вибору кому служити. Окремо в ЗМП йшлося про передачу певного «вислуженого маєтку» і попереднього дарування визначеній залежній людині свободи ( такий факт мав бути належним чином формально зафіксованим, мати відповідне документальне підтвердження - гл. ХІV, §3, п.6), Абсолютно конкретно і в новому дусі регламентується право нового власника майна (і зокрема нерухомості) як суб’єкта права власності, а також законного володільця в разі продажу, обміну, уступки певної нерухомості, грунтів із людьми, що прикріплені до них, за умови належного юридичного оформлення.

У ЗМП ще не дається визначення права власності у межах однієї дефініції, але вже виступає у своїй триєдиній суті як правомочність володіння, користування, розпорядження. Ще нема у зб