Реферат: Замість передмови

Присвячується полковникові

Євгенові Коновальцю


Богдан ЧЕРВАК


З ЦИМ - ПЕРЕМОЖЕМО!


Київ, 2011 р.


«Головна причина нещастя нашої нації - брак націоналізму серед широкого її загалу. Націоналізм - це велетенська й непереможна сила. Під її могутнім натиском ламаються, здається, непереможні кайдани, розпадаються великі імперії й з’являються до історичного життя нові народи, що до цього часу були під чужинними гнобителями.

Націоналізм єднає, координує сили, рве до боротьби, запалює фанатизмом поневолену націю в її боротьбі за самостійність.

Українська нація мусить піти шляхом націоналізму, перейти його та повалить усе, що стоятиме перепоною на цій дорозі».


(«Справа української інтелігенції в програмі УНП». 1905р.)
^ ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

На початку лютого 1900 року у Харкові виникла перша в Наддніпрянській Україні українська політична самостійницька організація - Революційна Українська Партія. Програму до неї написав ідеолог державної самостійності України Микола Міхновський. Ця Програма так і називається - «Самостійна Україна».

Очевидно, що з висоти часу цей документ сприймається більше як віддзеркалення тодішньої історичної і суспільно-політичної дійсності. Однак, уважне прочитання Програми вказує на болючу суголосність окремих її положень із нашими реаліями. Який парадокс долі! Отож, не вагаючись, пропоную цей текст як своєрідну передмову до викладених у брошурі думок.

«1. Ми визнаємо, що наш нарід теж перебуває у становищі зрабованої нації.

Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеріяльного гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальности є метою, - тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин.

2. Коли доводиться нам іти на свої збори під допитливими поглядами цілої фалянги правительственних шпіонів, коли українцеві не вільно признаватись до своєї національности і коли любити Вітчизну рівнозначно, що бути державним зрадником, тоді зовсім до речі виникає повне обурення питання, яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче зі своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубільців своєї країни, видано закон з 17 травня 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізуваних ренегатів? На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи і підтримуючи її науку, літературу, промисловість і так далі. І, нарешті, найголовніше: чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади?

3. Над нами висить чорний стяг, а на йому написано: «Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації?»

Це не є самі слова: зміст їм відповідає. Коли в Української держави відібрано право бути державою, то поодинокі члени колишньої республіки позбулися усіх елементарних політичних прав людини. Колишній український республіканець має менше прав, ніж нинішній найостатніший московський наймит. Правительство чужинців розпоряджається на території колишньої Української республіки наче в завойованій свіжо країні, висмоктує останні сили, висмикує ліпших борців, здирає останній гріш із бідного народу. Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажають той люд, на кошт якого годуються. Непокірливі тубільці погорджуються невимовно, а небезпечні з них засилаються на Сибір

4. Коли б навіть було доведено, що ми тільки різноманітність російської нації, то й тоді нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля. Кров, коли вона пролита братньою рукою, ще дужче благає о помсту, бо то брата кров! Нехай вчені розшукають, хто був кому родичем, - ображене чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв'язки з російською нацією! Через те ми можемо обсуджувати тільки засоби і способи боротьби!

5. Одно можна сказати, що первозвісника сучасного політичного українства - Шевченка - не зрозуміло ні його власне покоління, ані поблизькі до нього. Коли Шевченко своїми стражданнями й смертю освятив шлях боротьби за волю політичну, національну та економічну українського народу, то поблизькі до нього покоління з так званого українофільського табору на своїм прапорі написали: «Робім так, щоб ніхто ніде не бачив вашої роботи!» Ці покоління «білих горлиць» своїм псевдопатріотизмом деморалізували ціле українське суспільство у протязі півстоліття. Налякані стражданнями Шевченка, а почасти й прикростями, яких зазнали його товариші, ці покоління виплекали цілий культ страхополохства, виробили цілу релігію льояльности, ці покоління своїм нечуваним сервілізмом, своєю безідейністю, своєю незвичайною інертністю відіпхнули від себе цілий ряд рухів молоді, що стояла на українсько-національному ґрунті. Ці покоління зробили український рух чимсь ганебним, чимсь смішним, чимсь обскурантним!

Ці покоління надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії. Ці покоління самі найліпше назвали себе українофілами, цебто людьми, що симпатизують Україні. Вони не хотіли навіть звати себе українцями. Тактика й політика українофілів довела до того, що ціла молода Україна з відразою від них одсахнулася, симпатій же старої України вони не змогли собі приєднати. Таким чином українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна вважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною і українофілами немає ніяких зв'язків - крім однієї страшної й фатальної зв'язі - своєю кров'ю заплатити за помилки попередників.

Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов'язок. Вона виписує на своєму прапорі ці слова: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Вона віддає себе на служення цьому великому ідеалові, і доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе оружжя, доти всі покоління українців йтимуть на війну. Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна вважається також відповідною, як і боротьба фізичною силою.

Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування.

Нехай наша історія сумна й невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити, як люди, як громадяни, як члени вільної нації. Нас багато - цілих 30 мільйонів. Нам належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб 1/30 частина усієї людности, ціла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною, коли вона спроможна воювати з цілим світом!

Ми існуємо, ми відчуваємо своє існування і своє індивідуальне національне «Я». Наша нація у своєму історичному процесі часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією нацією: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли, через що були в нас Берестечки і Полтава. Ми відродилися з ґрунту, наскрізь напоєного кров'ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матерів стародавню любов нашої нації до Вітчизни та її свободи і ненависть до насилля над нами. Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу навесні, бурхливо несеться до моря, так не можна спинити нації, що, прокинувшись до життя, ламає свої кайдани.

Наша нація ступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення великого ідеалу. Але ми мусимо пам'ятати, що ми тільки оповіщуємо його силу, ми тільки його післанці. Цей великий - увесь народ український. Але як партія бойова, партія, що виросла на ґрунті історії і є партією практичної діяльносте, ми зобов'язані вказати ту найближчу мету, яку ми маємо на оці. Ця мета - повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року, з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії.

Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але нині вже стає до боротьби. Вона добуде собі повну свободу, і перший ступінь до неї - Переяславська конституція.

Ми розуміємо, що боротьба буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо й те, що це вже остання боротьба, що потім уже ніколи не настане слушний час до нової боротьби. Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб'ємо їх до схід сонця свободи. Ми востаннє виходимо на історичну арену і або поборемо, або вмремо...

Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України!

Сини України! Ми, як той Антей, доторкаючись до землі, наберемося усе більшої сили й завзяття. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Україні, і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!

Нехай страхополохи та відступники йдуть, як і йшли, до табору наших ворогів, їм не місце поміж нами, і ми проголошуємо їх ворогами Вітчизни.

Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І пам'ятаймо, що слава і побіда - це доля борців за народню справу. Вперед, і нехай кожний із нас пам'ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за ввесь народ, щоб цілий народ не згинув через його необачність.

Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад».

^ ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛІЗМ?

Термін «націоналізм» означає, що базовою категорією для розуміння його суті є «нація». Щоб правильно визначити зміст поняття «нація» необхідно бодай коротко пояснити процес її становлення та формування. Дуже часто люди, що незнайомі, або знайомі поверхово із теорією націоналізму вважають, що для націоналістів поняття «нація» тотожне «етносу». Насправді це не так. Нація - суспільно-історичне явище, результат етногенезу - природної самоорганізації людства.

Стрижневим елементом «етногенезу» вважається етнос, або точніше - етнічна спільнота. Це своєрідна початкова стадія розвитку нації, що включає сукупність таких понять як приналежність до роду, народність, культурна самобутність, відчуття спільної території, мови тощо.

Розвиток етносу призводить до появи нації - спільноти як вищої форми процесу етногенезу. Нація - це така стадія буття етносу, що у своєму розвитку досяг рівня, на якому усвідомлюється життєва необхідність створення власної незалежної держави як потреби усіх верств населення. А тому членами нації є громадяни, що вважають незалежну Україну своєю Батьківщиною та готові утверджувати її державність.

Іншими словами, нація - це природна, найбільш досконала форма людського співжиття, спільнота, що історично пов'язана вузлами спільної Батьківщини.

«Неможливо збагнути логіку історичного розвитку людства без належного усвідомлення ролі нації. Нація була, є і буде незмінним джерелом і платформою прогресу на земній кулі. Все відбувається в нації і нічого поза нею немає. Коли не стає однієї нації, простір після неї використовує друга. Але завжди основним принципом буття і розвою людського розуму на землі є нація.» - так вважав один із ідеологів українського націоналізму Юрій Бойко.

Тепер перейдемо до означення поняття «націоналізм». Відтак треба наголосити, що націоналізм - це передусім ідейний рух, система духовних цінностей, що увібрала в себе досвід минулого, зокрема вартості, що наголошують самобутність народу та визначають його національний ідеал - здобуття, закріплення та розбудову національної держави, як гаранта всебічного розвитку нації.

А тому цілком можна погодитися із визначенням націоналізму, що його дав А. Свідзинський: «Націоналізм є думка, воля і дія нації, спрямовані на розбудову незалежної держави на своїй етнічній території».

З огляду на здобуття Україною незалежності необхідне також дати визначення націоналізмові як державній політиці. На державному рівні націоналізм - це політика забезпечення індивідуальних і групових потреб та інтересів членів суспільства через реалізацію загальнонаціональних інтересів; це політика державних гарантій захисту, умов відтворення і розвитку нації.

Важливим теоретичним надбанням націоналізму є з'ясування ролі і місця людини в суспільстві. Український націоналізм, зокрема, розглядає людину як основний елемент соціальних, економічних, культурних і політичних перетворень.

Прагнення нації до самореалізації напряму залежить від свободи особистості. Але націоналізм не абсолютизує особистість й заперечує ідею її повної абстрагованості від спільноти, оскільки це призводить до анархії, втрати моральних основ. «Націоналізм, що ставить в основу своєї діяльності добро цілої нації, пам'ятає, що стан цілого залежить від стану складників. І саме тому він мусить піклуватися про як найбільший розвиток індивідуальних прикмет і окремих індивідів, і окремих індивідуалізованих груп. Індивіди, що складають націю, ніколи не можуть сходити на рівень засобу, вони завжди мають залишатися метою, щодо якої держава, суспільство в цілому, має свої обов'язки» - писав один із теоретиків націоналізму, визначний член ОУН Євген Онацький.

Націоналізм має різні форми свого вияву: визвольну, що притаманна націям, які виборюють свою незалежність, та державну, яка характерна для націй, які мають державний статус.

Визвольний націоналізм спрямовує свої зусилля на здобуття незалежності, а тому культивує духовні чинники: захист рідної мови, культури, традицій. Це зумовлює політичну активність й спонукає до конкретних кроків на здобуття державної незалежності. Не випадково практично в усіх колишніх республіках СРСР національно-визвольний рух починався з вимог надати державного статусу рідній мові.

Державний націоналізм притаманний вже сформованим державним утворенням. Скажімо, Японія довший час витримувала сильний тиск західної цивілізації, яка за будь-яку ціну прагнула заволодіти її ринком та використовувати дешеву робочу силу. Спочатку японці вдалися до ізоляціонізму, який скоро себе вичерпав. Згодом модернізували власну економіку й випередили у своєму економічному розвитку провідні європейські держави. Але відоме «японське диво» було б неможливим без розвинутого у японців почуття національної самобутності й прагнення бути тим джерелом, з якого лише й могла постати могутня Японія.

Ще одним прикладом державного націоналізму може бути арабський національний рух, який століттями витримував натиски західних колонізаторів завдяки розвинутому почуттю солідарності. Об'єднуючим чинником виступала спільна релігія і мова. Ідея єдності усього арабського світу дала можливість опиратися волі чужинців.

Націоналізм неможливо зігнорувати навіть тоді, коли свідомо цього прагнути. Так, головною ідеєю становлення державності у США була ідея рівності усіх громадян, яка чітко протиставлялася ідеї національної держави. Америка притягувала до себе людей з усіх континентів, бо там можна було стати «вільною людиною», а не американцем. Натомість дуже скоро «вільні люди» таки стали американцями, в такому ж розумінні, як в Англії англійці чи у Франції - французи.

Трагічні події одинадцятого вересня 2001 року в США продемонстрували життєвість американського націоналізму. Американці змогли об'єднатися довкола свого президента, погоджуючись на величезні бюджетні витрати в ім'я збереження статусу своєї батьківщини як наймогутнішої у світі держави.

Навіть радянська імперія, що зароджувалася як інтернаціональна держава, фактично такою не стала. На місце зруйнованих національних культур і традицій прийшла російська культура... і російське безкультур'я.

Націоналізм може виявлятися у різних аспектах: економіці, зовнішній політиці, культурній та релігійній сферах.

Так, наприклад, провідні держави світу практикують своєрідний «економічний націоналізм», коли за допомогою державного протекціонізму, або відповідної законодавчої бази, яка сприяє становленню національного капіталу, забезпечується національний економічний інтерес держави.

Останнім часом маємо промовисті приклади «зовнішньополітичного націоналізму» колишніх сателітних щодо СРСР держав: Угорщини, Польщі, Чехії, Болгарії, Румунії, Словаччини, а також балтійських країн, які через вступ до НАТО забезпечують свою власну національну безпеку.

Ціла низка держав мають надійні правові засоби, які оберігають мовну і культурну самобутність: силою закону не дозволяється реклама іноземною мовою (Франція), встановлюється більша платня вчителям рідної мови (Казахстан), запроваджуються закони, які визначають пріоритетною мову корінної нації.

Дух націоналізму - явище природне у свідомості громадян багатьох держав. Не ігнорувати, а плекати світ національних почувань - це справжня запорука процвітання держави і добробуту її громадян.

^ ДОРОЖНЯ КАРТА ДЛЯ ОУН

Україна як ніколи потребує організованого, впливового й потужного націоналістичного руху. Переконаний, що ідейною базою сучасного націоналістичного руху має стати ідеологія українського націоналізму, виразником якої була Організація Українських Націоналістів, заснована Євгеном Коновальцем у 1929 році. З висоти часу можна давати різні оцінки ОУН як факту і фактору української історії. Однак для будь-якого об’єктивного дослідника ОУН беззаперечними будуть кілька висновків. Насамперед, треба відзначити, що постання ОУН - це величезна об’єднавча акція українських патріотичних сил, яка і сьогодні може слугувати прикладом для консолідації й співпраці різних українських державницьких формацій. Створення ОУН - це результат кропіткої праці Є. Коновальця та його сподвижників, які за умов політичного хаосу, відчаю та зневіри зуміли виробити методологію об’єднання, яка дала можливість сформувати сильну й авторитетну Організацію.

Сьогодні можна стверджувати, що передумовою для об’єднання в одну монолітну ОУН стала спільність світогляду, який визначався як націоналістичний. Національна ідея вважалася рушійною в суспільному поступі, а її реалізація - побудова Української Самостійної Соборної держави - кінцевою метою боротьби української нації. Слід також зазначити, що процес об’єднання пройшов попередню фазу ідейного роз’єднання. Не випадково ОУН своїм фактом протиставилася не лише московському більшовизму та польському шовінізму, а й ліберальному угодовству більшості тодішніх легальних українських демократичних партій, які, незважаючи на масові акції геноциду супроти українців, що їх здійснювали окупаційні режими різних країн, усе ж шукали шляхів «порозуміння» з ворогами.

Зрештою, ОУН ніколи б не склала «іспит історії» якби не сформувалася і діяла як активна, всеохоплююча із розвиненою мережею і вишколеними кадрами сила. «Феномен ОУН» безпосередньо пов'язаний із тим, що її засновникам вдалося не просто створити організацію новітнього типу, а й сформувати її як становий хребет нації, на якому тримається «каркас» всього національного організму, спроможного чинити реальний опір окупантові та виступати ефективним чинником національного державотворення.

Чи існує сьогодні необхідність відродження в Україні ОУН як носія незмінних та інваріантних світоглядних, ідеологічних, духовних, культурних та політичних істин, що становлять основу, фундамент національної держави? Думаю, що це питання риторичне, оскільки жодний інший суспільний інститут не здатний виконати цю роль. Цього не можуть зробити сучасні партії, оскільки вони за своєю природою віддзеркалюють інтереси лише якоїсь частини суспільства, а в умовах української дійсності перетворилися виключно на «машини» для проведення виборчих кампаній. У нас не сформована національна буржуазія як носій національної ідеї. Наша інтелігенція дезорієнтована й деморалізована. Традиційні християнські церкви перебувають на стадії відродження й здебільшого опікуються виключно релігійними справами, й не переобтяжують себе суспільними функціями. У незалежній Україні крім ОУН не існує іншого суспільного інституту, який має належний досвід національно-визвольної боротьби, чітку систему світоглядно-ідеологічних цінностей та усвідомлення своєї історичної місії.

Принциповою засадою діяльності ОУН має залишатися надпартійність. Вона випливає із мети ОУН. Такою метою є незалежна й соборна Україна як держава української нації, де українці мають стати повноправними господарями своєї долі на своїй землі. Надпартійність ОУН - це готовність обороняти, сприяти зростанню та державному самовизначенню української нації, а не окремої соціальної верстви, класу чи групи.

Залишаючись надпартійною структурою, ОУН не повинна легковажити боротьбою за владу, оскільки державні важелі - це ефективний механізм для упорядкування суспільного й громадського життя. Однак для ОУН влада - не самоціль. Головне - влада української нації в Українській державі. Тобто ОУН має прагнути, щоб вектор політичних зусиль був спрямований таким чином, щоб боротьба за депутатське місце у Верховній Раді чи органах місцевого самоврядування не заступала проблематики національного державотворення в кожному селі, селищі й місті.

Реальний плюралізм і багатопартійність визначають місце і роль ОУН у політичному спектрі країни. Очевидно, що ОУН пліч-о-пліч має йти до досягнення своєї мети з тими силами, для яких Українська держава і добро української нації є визначальними у їхній повсякденній діяльності. ОУН має бути відкритою для співпраці на рівні громадського життя, політичних акцій, виборчих кампаній із іншими націонал-патріотичними силами, оскільки, хаос і отаманщина руйнують не тільки шляхетні наміри окремо взятої партії чи організації, а, дуже часто, - сподівання цілої нації. Водночас ОУН й надалі має вести непримиренну боротьбу з тими, хто в різних формах намагається демонтувати Українську незалежність, або поставити під сумнів право українців мати свою національну державу.

ОУН не може монополізувати націоналістичної ідеї, а тому в сучасних умовах залишатиметься складовою єдиного націоналістичного руху. Саме від ОУН залежить, щоб націоналістичний рух не збився на манівці та не спокусився на псевдонаціоналістичні гасла, які на рівні теорії і практики деякі нинішні партії, організації та окремі особи видають за націоналізм, тим самим нівелюючи шляхетний зміст цього поняття. Дієвий націоналістичний рух може існувати лише не засадах традиційних вартостей, що їх плекала українська нація впродовж свого історичного становлення і боротьби за власну державність.

При цьому, ОУН і націоналістичний рух мають виступити окремим суб'єктом політичного, громадського і культурного життя, а не бути об’єктом впливу націонал-демократів чи лібералів, як це сьогодні практикується.

Його внутрішня і зовнішня політика мають бути взаємопов’язаними й такими, що забезпечують інтереси українців в Україні та за її межами. Необхідно забезпечити не лише не сприйняття ідеї надання російській мові статусу другої державної чи офіційної, а домінування української мови передусім на сході й півдні України; очевидно, що це ж стосується властивих нації інших культурних і духовних цінностей.

Наш рух має, врешті-решт, розв’язати історичне завдання: не лише на державному рівні добитися визнання ОУН і УПА, але й усіх інших українських політичних та військових формувань, що боролися за незалежність України.

Соціально-економічна модель нашого руху має базуватися не на соціальному популізмі, а ідеї національної і соціальної справедливості. На даному етапі розвитку нації реалізацію цієї ідеї може гарантувати лише сильна національна влада на чолі з президентом-патріотом як керівником уряду.

На зміну пустопорожнім дискусіям про цивілізаційний вибір має прийти чітка позиція, що передбачає збереження національної ідентичності українців. Націоналістичний вектор зовнішньої політики має бути таким, що передбачає збереження національного суверенітету та культурної самобутності українського народу.

Націоналістичний рух виконуватиме функцію санації українського політикуму шляхом усунення з його арени різних антиукраїнських та антидержавних елементів. Наш рух має бути монолітним, позбавленим внутрішніх протиріч. Якщо націоналісти виступають за національну державність, то самі мають стати зразком національної єдності, послідовності та активності. Націоналістичний рух має бути структурованим та враховувати проблематику усіх сфер буття української нації.

Зрозуміло, що націоналістичний рух має бути включений у боротьбу за владу, при цьому не лише за депутатські місця у Верховній Раді, а й в органах місцевого самоврядування. А тому вкрай необхідне існування однієї, але сильної націоналістичної партії. Партійний плюралізм у націоналістичному русі - явище не припустиме. Водночас існує потреба в існуванні громадських організацій, які з позицій націоналізму впливатимуть на різні соціальні верстви населення: жінок, військовиків, селян, науковців, молодь. Скажімо, конче необхідно, щоб у складі націоналістичного руху була «патріотично-спортивна» організація. Адже з ворогами української державності інколи треба розмовляти жорстко, тобто тією мовою, яку так чи інакше вони зрозуміють.

Очевидно, що між усіма структурами націоналістичного руху має існувати чітка координація про форми якої домовляться самі націоналісти. Впливовий націоналістичний рух свідчитиме про появу у «вищій лізі» українського політику якісно інших людей, не обтяжених політичними інтригами, радянським минулим та комплексами національної меншовартості. А тому на часі - проведення Другого Конгресу українських націоналістів. Якщо перший, установчий Конгрес на якому шляхом об’єднання різних націоналістичних організацій була утворена ОУН, відбувся у 1929 року, на чужині, коли ще не було Української держави, а тривала боротьба за неї, то цілком логічним було б проведення уже в незалежній Україні ІІ Конгресу який б започаткував нову якість у діяльності сучасного націоналістичного руху як консолідованої політичної сили, дієвого і впливового фактора української політики.

Що може стати на заваді організації та діяльності українського націоналістичного руху? Ніщо, коли за цю справу візьмуться люди, які вірять в націоналізм, у велику, сильну й процвітаючу Українську державу!

^ ЩЕ РАЗ ПРО ДОРОЖНЮ КАРТУ ДЛЯ ОУН

Одна із ключових думок, яку намагаюся довести до широкого загалу, це необхідність оцінювати суспільно-політичну ситуацію Україні не стільки під кутом зору боротьби за владу, як розв’язання проблем, що мають безпосереднє відношення до існування української нації та становлення України як національної за змістом і формою держави. А тому окремо хочу зупинитися на питанні взаємин ОУН із «помаранчевою» владою. На сторінках «Українського слова» я опублікував чимало статей, що фіксували становище ОУН до помаранчевої революції, постаті В.Ющенка, його оточення. Усе це різні теми і становище до них відповідно диференційоване.

ОУН правильно зробила, що підтримала помаранчеву революцію у 2004 році та агітувала за кандидата у президенти Ющенка. Водночас ми гостро критикували «Нашу Україну» як президентську партію за підтримку сепаратистів на Закарпатті, фактичне сприяння встановленню пам’ятника російській цариці Катерині в Одесі, намагання послабити конституційний статус української мови (проект закону про мови П. Порошенка) тощо. Проте чинна влада знаходила нашу підтримку у реалізації національно-значущих завдань: державне визнання ОУН і УПА, Голодомор як геноцид, створення Помісної Церкви, відзначення трагедії Батурина. Щоб у цьому переконатися, варто полистати «УС» за декілька останніх років.

Сьогодні ж, на мою думку, для ОУН не має підстав й надалі підтримувати так званий «помаранчевий проект», чи то в особі нинішньої «Нашої України», чи нинішнього БЮТ. Погляньмо, що робиться у Верховній Раді? Для всіх зрозуміло, що «тріумф» Януковича базується передусім на чисельних зрадах депутатів «Нашої України», БЮТу, «Народної самооборони», інших помаранчевих, які шикуються в чергу до Партії регіонів і парламентської більшості, яку вона утворила. Але ж зовсім недавно ці депутати називали себе «націоналістами» й запевняли, що за жодних обставин не допустять до влади «проросійського президента».

Все це вказує на те, що вкрай необхідно формувати нове, справді ідейно-патріотичне ядро. У цьому контексті на перший план виходить питання про місце і роль українських націоналістів у сучасній Україні. Вважаю, що ОУН, на відміну від 20-30 років минулого сторіччя, не може репрезентувати весь націоналістичний рух чи монополізувати становища єдиного носія української національної ідеї. Проте ОУН може і повинна стати ідейним ядром організованого націоналістичного руху. Цю роль вона може виконати лише як громадська організація, а не партія.

Коли я пишу, що «ідейною базою сучасного націоналістичного руху має стати ідеологія українського націоналізму, виразником якої була Організація Українських Націоналістів, заснована Євгеном Коновальцем у 1929 році», то маю на увазі, що націоналістичний рух повинен існувати на засадах ідеології українського націоналізму, основні компоненти якої були опрацьовані ідеологами ОУН. Це дуже важливо, оскільки сьогодні існують дві рівносильно шкідливі тенденції в інтерпретації ідеології націоналізму. З одного боку, деякі «націоналісти» намагаються переконати себе і загал, що націоналізм, це якась «надідеологія», яка поєднує лібералізм, соціалізм, консерватизм та інші відомі їм «ізми». А з другого, бачимо спроби видати за націоналізм італійський фашизм, або ж німецький нацизм. Тому, підкреслюю, дуже важливо, щоб націоналістичний рух базувався на здорових ідейних засадах, які перевірило саме життя.

Однією із складових націоналістичного руху має бути одна, дієва і впливова націоналістична партія. Це твердження випливає і реальної дійсності, яка полягає у тому, що саме партії фактично монополізували право на участь у формуванні влади. А влада була і залишається ефективним механізмом для реалізації ідейних, політичних, соціально-економічних і духовно-культурних концепцій, носієм яких є, зокрема ОУН, інші організації, що стоять на засадах українського націоналізму.

Складовими націоналістичного руху також можуть стати різноманітні молодіжні, жіночі, спортивні та інші організації, які відчувають потребу існування єдиного націоналістичного руху.

Єдиний націоналістичний рух може бути офіційно оформлений на ІІ Конгресі українських націоналістів, ідея проведення якого, без сумніву, буде позитивно сприйнята у суспільстві.

У чому, на мій погляд, перевага такої «візії»? Передусім у тому, що вона існує. Ця «візія» не входить у конфлікт з інтересами більшості уже існуючих націоналістичних організацій, оскільки дозволяє кожній з них знайти власну нішу у єдиному націоналістичному русі. Подорожуючи Україною, я всіляко пропагую свою «візію», і жодного разу не чув вагомих аргументів не на її корить. При цьому я добре усвідомлюю, що від ідеї до її реалізації не легка дорога. Але дорогу здолає, той хто нею іде.

^ НАЦІОНАЛІЗМ І ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ

Рішення Конституційного суду України про скасування так званої «політичної реформи» 2004 року під приводом грубого порушення процедурних норм розділило вітчизняний політикум на два начебто непримиренні табори. З одного боку, президент України, уряд, коаліція і Партія регіонів заявляють про беззастережну підтримку такого рішення, яке, на їх думку, стане суттєвим кроком на шляху утвердження демократії та сприятиме наведенню порядку в країні. З другого - звучать різкі заяви чисельних опозиційних груп, які ухвалу Конституційного суду трактують як «державний переворот», намагання остаточно узурпувати владу.

Парадокс полягає у тому, що не зважаючи на полярні судження, до яких вдаються влада і опозиція, між ними не існує суттєвих розбіжностей у питанні державного устрою. І в цьому легко переконатися, коли пригадати основні події, починаючи від помаранчевої революції 2004 року, і закінчуючи останнім рішенням КС.

Як відомо, на ухваленні закону «чотири двійки», який перетворював Україну на парламентсько-президентську республіку наполягали представники нинішньої влади. Тоді, перебуваючи у меншості, вони домоглися свого. Натомість у подальшому і В. Ющенко, і Ю. Тимошенко, кожен у свій спосіб, пробували скасувати «політичну реформу», яка, на їх погляд, розбалансувала гілки влади, що у свою чергу не дозволяло проводити ефективні реформи у всіх сферах суспільного життя. Однак тоді чинна влада так і не змогла добитися результату. Із точністю до навпаки усе змінилося після перемоги на виборах Віктора Януковича. Відтак Партія регіонів, не без допомоги КС, домоглася скасування «політичної реформи», що на практиці означає повернення країни до часів Конституції 1996 року, яка зафіксувала президентсько-парламентську форму правління.

Про що може свідчити така непослідовність влади і опозиції? Лише про одне: питання державного устрою аж ніяк для них не є принциповим. У даному випадку йдеться лише про посилення влади для певної політичної групи, а не здійснення так необхідних реформ.

Зовсім інший підхід до питання державного устрою повинні продемонструвати українські націоналісти, зокрема члени ОУН. Ключовою підставою для розуміння націоналістичного підходу до вирішення проблеми державного устрою може і повинна слугувати засада сформульована в Устрої Організації Українських Націоналістів, схваленому у 1929 році на Конгресі Українських Націоналістів: «Форма української державної влади буде відповідати послідовним етапам державного будівництва України, а то: національного визволення, державного закріплення та розвитку».

Іншими словами, як в минулому так і сьогодні ОУН має узалежнювати ту чи іншу форму державного устрою від певного етапу становлення національної державності. У цьому плані характерним є приклад «Конституції», що її на передодні Другої світової війни уклав ідеолог ОУН Микола Сціборський, яка для перехідного періоду розбудови Української держави передбачала наявність сильної централізованої виконавчої влади та суттєве обмеження функцій парламенту як представницького органу. М. Сціборський вважав, що за короткий час в Україні неможливо створити ефективну партійну систему, українську за формою і змістом, а отже дієвий парламент. Ще одне реалізоване пророцтво. Чи багато в нинішній Україні партій, що в своїй діяльності керуються національною ідеєю? А скільки таких, що не полишають надій знищити українську самостійність?

Водночас «Конституція» М. Сціборського усіляко