Реферат: Програма комуністичної партії україни комуністична партія України, приймаючи Програму, заявляє про своє бачення сучасного світу, про цілі І завдання, які вона ставить перед собою, шляхи та засоби їх досягнення

Програма

КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ УКРАЇНИ

Комуністична партія України, приймаючи Програму, заявляє про своє бачення сучасного світу, про цілі і завдання, які вона ставить перед собою, шляхи та засоби їх досягнення.

1. Соціалізм — наша мета

Виступивши як ідейна і організаційна спадкоємниця Компартії, яка діяла в Україні до антиконституційної заборони в серпні 1991 року, об’єднавши у своїх лавах переконаних прибічників комунізму, Комуністична партія України підхопила прапор боротьби за соціалізм в один із найбільш складних і драматичних періодів світової історії.

Завершується XX століття, головною подією якого стала Велика Жовтнева соціалістична революція, що відкрила нову епоху, поклала початок історичному змаганню двох суспільних систем — соціалізму і капіталізму. Новий лад виник як закономірний результат природно-історичного процесу, основою якого є обумовлена розвитком виробничих сил тенденція до усуспільнення матеріального виробництва, його інтеграції й концентрації, несумісними з пануванням приватної власності на засоби виробництва і стихією ринкових відносин, будь-якими формами експлуатації і гноблення.

Розвиваючись у вкрай несприятливих умовах, соціалізм у стислі історичні строки довів свої переваги. Трудящі взяли владу у власні руки. Були ліквідовані експлуатація людини людиною, безробіття, злидні, соціальні хвороби. Трудящим гарантовані соціально-економічні права і свободи. Десятки мільйонів здобули право на вільну творчу працю, достаток, опанування висотами культури.

Перша в історії країна соціалізму — Союз Радянських Соціалістичних Республік — працею і генієм народу, керованого створеною В.І.Леніним партією, була перетворена на могутню світову державу. Склалася нова історична спільність — радянський народ. Братерська сім’я рівноправних народів не знала міжнаціонального розбрату.

Переваги соціалізму, міць радянського ладу, дружби вільних народів переконливо підтвердила Перемога радянського народу у Великій Вітчизняній війні над фашизмом. Самовідданими зусиллями радянських людей, без будь-якої допомоги ззовні, при запеклій протидії світу капіталу, всього за 4—5 років, було відбудоване зруйноване в ході війни народне господарство. Наша країна вийшла на передові рубежі в розвитку індустрії, науки і культури. Великий Жовтень став переломним рубежем у долі українського народу, який вперше став господарем своєї країни, справжнім суб’єктом історичного процесу.

Держава трудящих — Українська Радянська Соціалістична Республіка — зробила можливим одночасне розв’язання завдань соціально-економічного розвитку і національного відродження, створення сучасної високорозвиненої промисловості і великого, механізованого сільського господарства, розквіт освіти, науки і культури. Саме при соціалізмі було розв’язане історичне завдання — возз’єднання в єдиній державі українського народу, його одвічних земель. Включення Української РСР до складу держав — засновників ООН стало переконливим свідченням того, що світове співтовариство визнало її реальну державність.

Соціалістичний розвиток в нашій країні ускладнювався необхідністю реалізації завдань, які, на відміну від західноєвропейських держав і США, у відсталій царській Росії не були розв’язані в рамках капіталістичного суспільства.

Не завжди форми і методи соціалістичного будівництва, що були продиктовані вимушено форсованим характером становлення нового суспільного ладу, необхідністю зміцнення обороноздатності країни, відповідали природі соціалізму. Не обійшлося при цьому без помилок і прорахунків, проявів суб’єктивізму і волюнтаризму. Партія комуністів об’єктивно оцінює і велич, і трагізм пройденого шляху. КПРС за своєю ініціативою засудила явища, що суперечать суті соціалізму. Найважливіше завдання ми бачимо у створенні умов, котрі виключають їх надалі.

Саме існування соціалістичних держав, їх досягнення в соціально-економічному і духовному розвитку справили вирішальний вплив на країни капіталістичного світу, на боротьбу народів за своє визволення. Приклад СРСР прискорив перемогу соціалістичних революцій в ряді країн Європи, Азії і Америки, сприяв утворенню світової системи соціалізму. Під ударами національно-визвольного руху розвалилася колоніальна система імперіалізму.

Незаперечні завоювання соціалізму, зростаючий тиск робітничого руху змусили буржуазію провідних капіталістичних держав піти на істотні соціальні поступки трудящим. Буржуазія, зокрема, використала в своїх класових інтересах досвід соціалістичних країн в сфері планового ведення господарства, державного управління і контролю, організації народної освіти, охорони здоров’я і соціального забезпечення. Вступ невеликої групи капіталістичних держав у стадію так званого “споживацького суспільства” дав можливість забезпечити їх громадянам порівняно високий життєвий рівень.

На певному етапі буржуазії вдалося послабити загострення класової боротьби в цих країнах. Проте ані новий переділ світу, ані прагнення перевести магістральну суперечність капіталізму — суперечність між працею і капіталом — в русло міжрегіонального протистояння, надати соціальним конфліктам видимість міждержавних не змогли затушувати глобальної кризи капіталізму, котрий за декілька століть свого існування не дав справедливого вирішення корінних проблем, що постали перед людством, не змінив своєї антигуманної сутності.

Нині, на рубежі двох тисячоліть, особливо помітна історична обмеженість і безперспективність капіталістичного ладу, який цілковито підпорядковує виробництво здобуванню прибутку і нагромадженню капіталу. Сама природа капіталізму неминуче викликає зіткнення інтересів різних класів, соціальних груп та осіб, породжує нерівномірність розвитку й експлуатацію одних країн іншими. Тепер капіталізм підійшов не тільки до своїх внутрішніх, обумовлених його експлуататорською сутністю, меж, але й до свого природного краю.

Подальше нарощування виробництва попередніми темпами і властивими капіталізму методами веде все людство до катастрофи. Егоїстична політика імперіалістичних держав породила не бачені раніше глобальні проблеми — екологічні, демографічні, етнонаціональні, що загрожують самому існуванню людства.

Руйнування Радянського Союзу і світової системи соціалізму ще більше підсилило напруженість у міждержавних відносинах, викликало нестабільність у світі, гострі міжнаціональні та інші конфлікти. Прагнучи до світового панування, правлячі кола капіталістичного світу ніколи не відмовлялись від зусиль, спрямованих на ослаблення позицій, а в кінцевому підсумку — на ліквідацію соціалізму. З цією метою вони відразу ж після закінчення другої світової війни розв’язали “холодну війну”, нав’язали виснажуючу гонку озброєнь.

Використавши помилки та деформації, допущені у процесі соціалістичного творення, об’єктивні труднощі будівництва нового суспільства, зрадництво деяких лідерів КПРС, капіталізм зумів підготувати грунт для реставрації буржуазних порядків у соціалістичних країнах.

Злочинним способом, всупереч волі народів, виявленій на референдумі 17 березня 1991 року, була зруйнована велика союзна держава — Союз Радянських Соціалістичних Республік. Розпалася соціалістична співдружність. Наростає політичний та економічний тиск на Китайську Народну Республіку, Корейську Народно-Демократичну Республіку, Соціалістичну Республіку В’єтнам, Республіку Куба, які продовжують іти соціалістичним шляхом розвитку. Тимчасова поразка соціалізму у ряді країн Європи й Азії не означає його краху. Принципова суперечка двох систем історично не завершена, вона лише перейшла у якісно нову фазу. Це добре розуміють наші політичні противники.

Подібно до того, як у середині XIX століття всі реакційні сили старого світу згуртувалися у боротьбі проти “привиду комунізму”, так і сьогодні, на рубежі XX та XXI століть, всі свої сили і можливості міжнародний капітал спрямував на шалене цькування прихильників соціалізму, послідовників комуністичної ідеї. Видаючи бажане за дійсне, правлячі кола і відступники від комунізму, що перейшли до них слугувати, оголошують соціалізм “тупиковим шляхом розвитку людства”, проголошують його “загибель”, відчуваючи при цьому страх перед нездоланною ходою історії, неминучим торжеством соціалізму.

Ми переконані у перемозі соціалізму, бо тільки він здатний використати досягнення людської цивілізації на благо людей праці в інтересах справжнього прогресу, забезпечити оптимальне функціонування суспільства.

Аналіз об’єктивних процесів, що відбуваються у світі, свідчить передусім про неухильне зростання головної матеріальної основи неминучого утвердження соціалізму — усуспільнення праці. Це нерозривно пов’язано з переходом від індустріальних до постіндустріальних технологій, широким застосуванням гнучких технологічних процесів, автоматизованих виробництв, інформатики.

Саме при соціалізмі відбувається докорінна зміна характеру продуктивної праці, послідовне перетворення її у працю здебільшого інтелектуальну. Головною умовою та метою виробництва стає всебічний розвиток особи, забезпечення рівня її освіти, виховання, соціального захисту, що відповідає сучасним вимогам, тощо.

Змінюються мотиви та стимули до праці — із способу здобування засобів до існування праця поступово перетворюється на природний спосіб існування людини, стає його життєвою потребою. Замість неекономного виробництва та споживання, притаманного капіталізму, утверджується принцип заощадження та раціонального використання ресурсів.

Кожному членові суспільства забезпечується стабільний рівень індивідуального споживання, необхідний для здорового способу життя, що відкриває необмежені можливості кардинальної зміни характеру та повнішого задоволення якісного різноманіття потреб, підпорядковуваних зростанню духовно-творчих інтересів і запитів людей.

Відбувається природне поєднання виробничих і природо-відновлювальних процесів. Праця людини стає основою збереження і відтворення природного середовища. Суспільна безпека в усіх її виявах стає найважливішим критерієм ефективності виробництва.

Провідною силою соціалізму був і залишається робітничий клас. Науково-технічна, технологічна та інформаційна революція вимагає від робітників постійно зростаючої кваліфікації, ґрунтовних знань економіки, техніки і технології, широкого кругозору. Це обумовлює перехід на становище робітничого класу значної частини інженерно-технічної інтелігенції. В цьому еволюційному процесі формується нове ядро сучасного робітничого класу. Саме до нього комуністи у першу чергу звертаються зі своїми ідеями та закликами.

Комуністична партія України, розробляючи свою Програму, вважає за необхідне насамперед осмислити причини та врахувати уроки нинішньої кризи соціалізму, проаналізувати умови, за яких доводиться діяти комуністам у нинішній час, виявити основні тенденції розвитку, визначити найближчі та перспективні завдання боротьби за інтереси робітничого класу, всіх трудящих.

Ми заявляємо: Компартія України — це партія робітничого класу, селянства, інтелігенції, всіх — хто своєю працею і талантом створює матеріальні та духовні багатства.

У своїх лавах вона об’єднує свідомих і активних борців за корінні інтереси людей праці, соціальну справедливість, за утвердження і розвиток соціалізму. Компартія України — партія борців за комунізм, суспільство, в якому вільний розвиток кожного стане умовою вільного розвитку всіх, суспільство справжнього гуманізму, де людина є не засобом, а метою і творцем історичного прогресу, найвищою суспільною цінністю.

Вона бореться проти будь-яких форм експлуатації людини людиною, національного гноблення, сприймає комунізм як природно-історичний процес розвитку світової цивілізації і об’єктивну умову соціального прогресу, як прийдешнє всього людства.

Компартія України — партія пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму, невід’ємна складова частина міжнародного комуністичного руху, що має загальну соціально-класову природу, спільну ідеологію і світогляд, спільну мету. Інтернаціоналізм нашої партії втілений в її ідеології, політиці, багатонаціональному складі та рівності прав комуністів усіх національностей, у принципах її організації і діяльності, у співробітництві з іншими партіями, які входять до СКП-КПРС, у солідарності з комуністами, послідовниками соціалізму в інших країнах.

Компартія України — партія авангардного типу, що прагне бути силою, котра завжди спонукає до руху вперед, застосовує різноманітні форми і методи політичної боротьби. Роботу партія веде, як і вчив В.І.Ленін, там, де є маси, — у трудових колективах, територіальних та інших об’єднаннях трудящих. Запоруку своєї перемоги вона бачить в організованих діях мас.

Теоретичною та ідеологічною основою Компартії України є вчення Маркса—Енгельса—Леніна, яке постійно збагачується відповідно до реальної дійсності, що змінюється, нових умов і завдань.

Головна мета Компартії України на нинішньому етапі: - усунення від влади буржуазно-націоналістичних, антисоціалістичних сил і перехід всієї повноти влади в державі до Рад депутатів трудящих; - рішуча зміна політичного курсу країни, відновлення регулювання економічних і соціальних процесів в інтересах народу і припинення капіталізації суспільства: - відновлення соціалістичного характеру розвитку суспільства, що базується на усуспільненій власності на засоби виробництва і відповідає корінним інтересам трудящих, потребам всебічного прогресу країни; - забезпечення виходу країни із всеохоплюючої кризи і поліпшення на цій основі життя трудящих, реальне зміцнення громадського порядку і законності; - відродження на новій основі союзу рівноправних братніх народів як добровільне об’єднання суверенних соціалістичних держав, входження до якого відповідає найвищим інтересам народу України.

^ 2. Антисоціалістичний переворот, його причини і наслідки

Контрреволюційний переворот, здійснений в Україні, як і в інших республіках, при сприянні і прямій участі зрадників і боягузів, які посідали керівні пости в партійних і державних органах, привів до влади антинародні сили, відкрив шлях капіталістичній реставрації, руйнуванню соціалістичних засад в усіх сферах суспільного життя, демонтажу радянської форми народовладдя, насадженню буржуазної, націонал-шовіністичної ідеології. Як це могло статися? В чому причини тимчасової поразки соціалізму в Радянському Союзі?

Такий поворот подій не був неминучим та історично закономірним. Він став можливим насамперед тому, що на поворотному етапі, коли перед світом соціалізму постали великі проблеми, що вимагали сміливих, новаторських рішень партії і народу, під виглядом “перебудови” і “вдосконалення соціалізму” був нав’язаний згубний курс, котрий веде до реставрації капіталізму. При цьому майстерно використовувалося те, що чимало з наявних проблем були пов’язані з суперечностями, породженими самою природою соціалізму.

Будучи перехідним етапом між капіталізмом і комунізмом, соціалізм, за визначенням К.Маркса, несе на собі відбиток старого, буржуазного суспільства. Усунувши найгостріші суперечності капіталізму, в тому числі між класами, соціалізм не ліквідував соціальну неоднорідність суспільства. А це неминуче призводило до існування, поряд з загальними інтересами, специфічних інтересів різних соціальних груп.

Принцип розподілу за працею, що об’єктивно створював у всіх трудящих зацікавленість у зростанні суспільних багатств, здійснювався непослідовно і не усував суперечностей між соціальними групами при визначенні ними своєї частки в цьому багатстві. Це стало основою прояву індивідуалізму і групового егоїзму в економіці.

При точному обліку і контролі з боку держави і трудящих мас за мірою праці і мірою споживання названі суперечності стимулюють зростання продуктивності праці та ефективності виробництва на всіх його рівнях. Однак, коли в сімдесяті і особливо у вісімдесяті роки такий контроль був істотно послаблений, а потім фактично усунений, вони стали наростати, набуваючи антагоністичного характеру, що вело до зниження зацікавленості в поліпшенні результатів праці, падіння трудової моралі і в підсумку — до уповільнення економічного зростання, посилення дрібнобуржуазної зрівнялівки і буржуазних тенденцій до збагачення, появи чужих соціалізму привілейованих груп і прошарків, виникнення “тіньової” економіки і зародження буржуазії.

Істотно ускладнювали утвердження і розвиток соціалізму в нашій країні реальні історичні умови, в яких воно відбувалося. Соціалістична революція перемогла в порівняно відсталій країні, що наклало відбиток на весь 70-річний період Радянської влади. Підтвердилася ленінська думка про те, що соціалістична революція легше переможе у відсталій країні, але в ній значно важче побудувати соціалізм.

Незважаючи на високі темпи розвитку, Радянському Союзу не вдалося забезпечити економічну перевагу над найбільш розвиненими країнами капіталізму, хоч розрив між ними неухильно скорочувався. Позначилися і стислі строки, відведені історією на ліквідацію економічної відсталості, величезні втрати від війн і витрат на відбудову зруйнованого господарства, необхідність відволікання значної долі економічного потенціалу на потреби оборони і підтримку військово-стратегічного паритету з ворожим імперіалістичним світом, а також недостатнє використання досягнень світової науково-технічної революції.

В результаті розрив у рівні життя населення СРСР і найбільш розвинених країн капіталізму не був подоланий і залишався більшим, ніж між їхньою економічною могутністю. А це активно використовувалося ворожими соціалізму силами для його дискредитації і підриву.

Серйозний вплив на хід і результати соціалістичного будівництва справляла дрібнобуржуазна стихія, що породжувалася відсталістю країни. Підтримана ззовні, вона живила чужі соціалізму тенденції, розтлінне впливала на Комуністичну партію і державні структури.

Лютий опір скинутих експлуататорських класів і обумовлена цим особлива гострота класової боротьби, постійна загроза військової навали, що виходила від капіталістичного оточення, необхідність швидкої ліквідації економічної і культурної відсталості країни об’єктивно вимагали суворо централізованої, мобілізаційної системи управління суспільством, особливо на першому етапі соціалістичного будівництва. Саме завдяки їй в найкоротші строки була здійснена індустріалізація країни, забезпечена перемога над фашизмом, відроджено зруйноване війною господарство. В той же час загальне одержавлення засобів виробництва, надцентралізація громадського і політичного життя, зосередження влади в руках невеликої групи керівників, тим більш однієї людини, їх непідконтрольність партії і народу, приниження ролі Рад, формалізм у їх роботі сприяли певному відчуженню трудящих від засобів виробництва і влади, непомірному зростанню впливу бюрократії, призводили до зловживання владою.

Зміцнення соціалізму, зростання масштабів і ускладнення управління всім життям суспільства, новий етап технологічної та інформаційної революцій настійно вимагали модернізації і якісного оновлення багатьох сторін суспільного життя, заміни жорстко централізованої системи управління більш гнучкими і маневреними формами організації господарського життя, застосування дійових стимулів виробничої і творчої діяльності, поглиблення соціалістичної демократії, вдосконалення відносин в союзній, федеративній державі.

Це були проблеми економічно високорозвиненої країни, і вони могли бути успішно розв’язані в рамках соціалістичного суспільства, притаманними соціалізму засобами і методами, без руйнування єдиної союзної держави, соціальних потрясінь і зубожіння народу. Цього проте не сталося.

Розпочате на початку 80-х років з ініціативи партії кардинальне реформування всіх сторін життя радянського суспільства з метою переведення його на більш високий щабель соціалізму, що поєднував би високорозвинену економіку, основану на усуспільненій власності, соціальну справедливість і широку демократичність політичного і всього суспільного життя, було вихолощено, а після цього і зірвано групою переродженців, які опинилися в керівництві партії і держави.

Їх зусиллями протягом ряду років в СРСР створювалася соціально-політична і психологічна ситуація, що сприяла дискредитації і демонтажу соціалізму. Під виглядом “перебудови” була підірвана система управління народним господарством. За лицемірними розмовами про “рівноправність усіх форм власності” всіляко послаблювалася роль загальнонародної і колективної власності. Під прикриттям “відродження кооперації” створювалися умови для легалізації і нарощування “тіньового” капіталу. Його зародження в надрах нашого ладу стало можливим внаслідок перекручень принципів соціалізму, впровадження під виглядом “реформ” в соціалістичну економіку принципів капіталістичної ринкової економіки, приниження ролі планових засад, послаблення контролю за мірою праці і мірою споживання.

Викликане руйнуванням соціалістичних засад зниження життєвого рівня трудящих видавалось за свідчення неефективності соціалістичної системи господарства, а незадоволення трудящих спрямовувалося проти соціалізму і Комуністичної партії. Всіляко розпалювалися міжнаціональні суперечності і незгоди. При підтримці згори виникали партії і рухи, орієнтовані на реставрацію капіталізму. Було відкрито шлюзи для безкарної діяльності антисоціалістичних сил, сепаратистських рухів і розвалу союзної держави.

Проти КПРС і СРСР, усієї соціалістичної співдружності було розгорнуто широкомасштабний наступ. Ретельно спланований і організований за участю розвідслужб Заходу, активно і всебічно підтриманий міжнародним капіталом, реакційною діаспорою, він стимулював підривні дії противників соціалізму в країні. Особливо руйнівну роль в цьому відіграли засоби масової інформації, захоплені буржуазними реставраторами за допомогою зрадників у партійній верхівці. На трудящих обрушився потік наклепів, пропаганди антикомунізму, що має за мету сформувати у населення комплекс “провини” КПРС за всі негативи, скомпрометувати партію, ізолювати її від народу. На кінець 80-х років КПРС і компартії республік, що входили до неї, виявилися ослабленими, значною мірою втратили свій вплив у суспільстві.

Сама КПРС, Компартія України, як і Компартії в інших республіках, після контрреволюційного перевороту були незаконно заборонені, їх майно конфісковано, проти комуністів розв’язаний морально-політичний терор.

Великої шкоди справі соціалістичного будівництва завдали нехтування революційною теорією, безтурботне ставлення до неї, догматизація марксистсько-ленінського вчення, зведення його до набору незаперечних правил та істин, вульгаризація, а також буржуазно-ліберальне перекручення суті марксизму-ленінізму. Ідейно-теоретичні засади партії були розмиті, пізнавальна і перетворююча сила революційної теорії зведена нанівець. Багато партійних працівників уникали безпосередньої участі в ідеологічній роботі, обмежували свою діяльність суто господарською та адміністративною сферами, підміняючи при цьому державні і господарські кадри.

Партія не зуміла дати рішучої відсічі підривним діям антисоціалістичних сил, що надихалися і спрямовувалися з-за кордону, розгорнутій ними шаленій атаці на свідомість людей.

Поразка партії була значною мірою обумовлена грубими порушеннями ленінських принципів партійного будівництва. В КПРС склався формальний підхід до класового принципу формування її складу, ігнорувалися ленінські вимоги тримати у чистоті партійні ряди, оберігати їх від проникнення переродженців, людей нечесних, нестійких. Перекручувався основоположний принцип партійного життя — принцип демократичного централізму. Партійна верхівка порвала з ленінською демократичною традицією. Практика жорсткої централізації за умов, коли цього вже не вимагалося, призвела до обмеження прав комуністів, виходу керівних партійних органів і їх працівників з-під контролю, непомірного зростання впливу партійного апарату, який фактично став не тільки над виборними партійними органами, але й над усіма управлінськими структурами.

Відсутність механізму регулярної змінюваності і омолодження складу керівних кадрів не дозволила здоровій частині партії відстояти своє право на контроль над партійною верхівкою і запобігти зростаючому проникненню до неї кар’єристів. Цьому також сприяло перекручення ленінських принципів роботи з кадрами, ігнорування при їх доборі ідейно-політичних та моральних якостей. В результаті сформувалась відірвана від народу, від рядових комуністів номенклатурна еліта.

На найважливіші посади, в тому числі в Політбюро ЦК КПРС і навіть на пост Генерального секретаря ЦК, потрапляли люди безпринципні, лицемірні, нерідко просто ворожі партії.

В тяжкий для долі Батьківщини момент титуловані “номенклатурники” зрадили партію, що їх зростила, перекинулись до стану найлютіших ворогів соціалізму, без бою здали країну хижацькому, кримінальному капіталу, прирекли трудовий народ на злидні і страждання.

Частина “партеліти” прилучилася до пограбування соціалістичної власності, засіла в комерційних та інших структурах, догоджаючи новій владі, покладаючись на її “милості”. “Комчванство” багатьох партійних лідерів, їх нездатність критично оцінити монопольне становище єдиної в країні політичної партії спричинилися до того, що КПРС поступово втрачала “форму” як політична організація, потрапила в становище “партії, що зарозумілась”, перетворилася із бойової, динамічної політичної сили, визнаного авангарду народу в багатомільйонну, але політичне та ідейно рихлу, аморфну структуру, що в умовах гострого протиборства різних політичних сил виявилася неспроможною зберегти політичне лідерство. Керівна верхівка все більше відривалася від рядових комуністів.

Керівництвом Компартії України була недооцінена руйнівна сила націоналізму — ідеології найреакційніших антисоціалістичних кіл. Частина комуністів, заявляючи на словах про прихильність до інтернаціоналізму, піддалась настроям “націонал-комунізму”, проти якого вів непримиренну боротьбу ще В.І. Ленін.

Антисоціалістичні, буржуазно-націоналістичні сили, що захопили владу, нав’язали Україні курс на зміну суспільного ладу, забезпечення панівного становища приватновласницьких форм господарювання, відродження системи капіталістичної експлуатації, встановлення в країні авторитарного режиму. Саме на такий розвиток подій була спрямована стратегія правлячих кіл провідних країн Заходу, продиктована класовими інтересами імперіалістичної буржуазії і ринково-капіталістичним імперативом — звернути Україну із соціалістичного на капіталістичний шлях розвитку і в той же час не допустити появи в її особі сильного конкурента.

З цією метою вони нав’язують Україні “латиноамериканську” модель капіталізму, притаманну напівколоніальним країнам, щоб зробити з неї колоніальний, аграрно-сировинний придаток розвинених капіталістичних країн, постачальника дешевої кваліфікованої робочої сили, величезний ринок збуту залежалих товарів і застарілих технологій для провідних держав Заходу, стічну яму для виробничих відходів, зону розміщення екологічно шкідливих виробництв.

Компартія привертає увагу народу України, всієї світової громадськості до того, що буржуазно-націоналістичні реставратори капіталізму в сліпій ненависті до соціалізму знищують не тільки його економічну, політичну та ідеологічну системи, але й самі підвалини життєдіяльності суспільства, що становлять фундамент буття людей у будь-якій державі, їх головна мета — розграбування і розподіл створених народом багатств між різними угрупованнями нової буржуазії та держбюрократичної еліти. Участь у цьому мафіозних структур та їх зрощення з правлячим режимом надають обстановці в Україні безпрецедентно кримінального, некерованого і непередбачуваного характеру, а життя десятків мільйонів людей в ній роблять важким і нестерпним.

Антисоціалістичні сили не зупиняє й те, що чотири п’ятих населення змушені розплачуватися за їх діяння злиденним існуванням, здоров’ям, передчасною смертю і тисячами ненароджених людей, потоптаною гідністю, беззахисністю, перед злочинністю та свавіллям. Руйнування країни, передусім її економіки, стало своєрідною формою класової боротьби буржуазії проти соціалізму.

Правління антисоціалістичних сил привело до обвального спаду в економіці. Відмова від системи державного планування і контролю, розвал єдиного народногосподарського комплексу та взаємовигідних господарських, наукових та інших зв’язків з Росією, іншими союзними республіками, що склалися за багато років, вихід із рублевої зони і введення ерзац-валюти — купоно-карбованця, обвальна приватизація і так звана “лібералізація” цін, цілеспрямована політика руйнування і знищення колгоспів і радгоспів — все це завело Україну в тупик, обумовило всеохоплюючу, системну кризу.

Виробництво промислової і сільськогосподарської продукції знизилося до рівня 60-70 років, а за багатьма показниками — навіть до перших повоєнних років. Фактично зупинено інвестування в економіку і соціальну сферу. У багатьох галузях відбувається руйнування виробничих сил, а декваліфікація робочої сили досягла масштабів, які можна порівнювати хіба що з роками громадянської війни.

Розвалено фінансову систему. Ліквідація монополії держави на зовнішню торгівлю створила умови для безперешкодного вивезення національних багатств за кордон і валютної інтервенції долара. Інфляція, що переросла в гіперінфляцію, обвальне зростання цін, квартирної плати, тарифів на комунальні, транспортні та інші послуги привели до девальвації заощаджень і фактичного погра- бування мільйонів трудящих, катастрофічного зниження життєвого рівня переважної більшості народу.

Зруйновано створену в СРСР систему соціальних гарантій — одну з найсправедливіших і найпрестижніших у світі. Трудящі позбавлені більшості соціально-економічних завоювань, якими вони реально користувались при соціалізмі, передусім прав, що були закріплені у Конституції і забезпечувалися всім укладом нашого життя: прав на працю і на відпочинок, на безплатну освіту і медичне обслуговування, забезпечену старість, охорону материнства і дитинства, на доступне для всіх житло.

Мільйони робітників і службовців позбавлені роботи, перебувають у тривалих неоплачуваних відпустках або змушені працювати неповний робочий тиждень.

Держава втратила спроможність гідно утримувати і розвивати науку, народну освіту, культуру та мистецтво. Одним із напрямків державної політики проголошено утворення платних навчальних закладів, лікарень і поліклінік, здравниць, доступних лише меншості — новоявленим багатіям.

Більшість населення, передусім пенсіонери, інваліди, багатодітні сім’ї, студенти, відкинуті за межу виживання. Населення України, по суті, почало вимирати.

Серйозних ударів завдано системі народовладдя, його основі — Радам. Робітники і селяни фактично витіснені з депутатського корпусу. Істотно обмежено права трудових колективів, професійних спілок, інших масових організацій трудящих. Мафіозні клани захоплюють ключові позиції у представницьких і виконавчих органах влади, диктують напрям їх діяльності, підтримують прагнення до встановлення в країні одноосібної диктатури, що чітко проявилося після впровадження глибоко чужого природі нашого суспільства інституту президентства, який став тараном у процесі руйнування конституційного соціалістичного ладу.

Механічне перенесення на наш грунт запозичених із практики буржуазного державного будівництва принципів парламентаризму, розподілу влади, численні сумбурні реорганізації органів влади і управління, продиктовані, головним чином, міркуваннями зміцнення режиму особистої влади, приниження ролі уряду, висування на керівні пости в державі людей некомпетентних, зациклених на антикомунізмі і так званій “національній ідеї”, завдали і завдають великої шкоди, нерідко призводять до безглуздого протистояння різних гілок державної влади, підривають керованість країною і стабільність у суспільстві.

Суспільство охоплене глибокою духовною кризою. Відбуваються деградація культури і моральності, інтелектуальне і духовне зубожіння нації, масоване розтління молоді. Із свідомості народу України всіляко витравлюються колективістська психологія і мораль, інтернаціоналістські переконання, пам’ять про минуле, про велич подвигу радянського народу у Великій Вітчизняній війні.

Обумовлений приватною власністю принцип “кожний для себе” стає пануючим. У духовному житті утверджуються індивідуалізм, вседозволеність, псевдокультура, що підкоряється безцеремонним вимогам приватної вигоди. Всіляко підносяться зрадництво, ренегатство, аморальність, бездуховність.

Легалізуються такі порочні явища, як наркоманія, проституція, розбещеність, розпуста. Руйнуються моральні засади сім’ї. Зникають притаманні характеру нашого народу тепло і чуйність. Втратила престижність чесна, сумлінна праця на благо суспільства. В свідомість людей втокмачується культ споживацтва, збагачення і наживи, насильства, збуджуються найпримітивніші почуття та інстинкти, посилено вкорінюються західні, передусім американські, стандарти життя.

Провалилися спроби правлячого режиму запропонувати суспільству консолідуючу ідею, що могла б протистояти комуністичному ідеалу. Декларації про побудову в Україні “демократичного, соціально орієнтованого, солідарного суспільства”, “народно-демократичної держави” насправді виявляються демагогією, маскують справжній зміст політики, що проводиться.

Не виправдалися наміри антисоціалістичних сил за допомогою “національної ідеї” надати потрібну їм спрямованість процесу державного будівництва, створити своєрідний ідеологічний стрижень для об’єднання навколо себе основної маси населення та жорсткої ізоляції інакомислячих. Знову підтвердилося, що “національна ідея” не може бути творчим і консолідуючим фактором і е лише витонченою формою антикомунізму, засобом розколу багатонаціональної країни за національною і регіональною ознаками. Відірвана від гострих проблем буття людей праці і прямо протилежна їх інтересам, ця ідея виявила свою неспроможність і не здобула підтримки народу, а буржуазні націоналісти знову постали як зловісні організатори безпрецедентної кризи в Україні.

В історії України XX століття вже втретє — після 1917—1920 і 1941—1945 років — доведені антинародна сутність, згубність і деструктивність, банкрутство буржуазно-націоналістичних ідей і основаної на них політики, прибічники яких намагалися реалізувати свою мету за рахунок народу, спираючись при цьому щоразу на іноземні держави, аж до гітлерівської Німеччини. Цей досвід дорого коштував народу України і в кінцевому результаті дискредитував саму ідею української державності і незалежності.

Нинішні “борці за незалежність” роблять наголос на національно-державній самостійності України, нехтуючи економічними і соціальними інтересами людей праці. Вони закликають народ до нових втрат і жертв, стверджуючи, що без цього не може бути повної свободи і незалежності.

Але усвідомлення українським народом справжніх інтересів України ніколи не зводилося лише до досягнення національно-державної самостійності. Адже саме така однобічна3. За що борються комуністи. Стратегія і тактика Комуністичної партії України

Одним із поширених штампів, що використовуються нашими політичними та ідеологічними противниками для