Реферат: К. О. Кожокіна Рецензент: О. О. Чуприна Рекомендовано кафедрою економічної теорії

Міністерство освіти і науки України

Харківська національна академія міського господарства


ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ


Тексти лекцій

(для студентів усіх форм навчання спеціальностей -

6.050100 – «Економіка підприємства», «Облік і аудит»)


Харків – ХНАМГ – 2008

Державне регулювання економіки: Тексти лекцій (для студентів усіх форм навчання спеціальностей 6.050100 - «Економіка підприємства», «Облік і аудит») / Авт.: Шекшуєв О.А., Данильченко Є.П., Островський І.А., Кожокіна К.О. – Харків: ХНАМГ, 2008 – 120 с.


Автори: О.А. Шекшуєв,

Є.П. Данильченко,

І.А. Островський,

К.О. Кожокіна


Рецензент: О.О. Чуприна


Рекомендовано кафедрою економічної теорії,

протокол №9 від 02.03.2008 р.



Харківська національна академія міського господарства,

О.А. Шекшуєв, Є.П. Данильченко, І.А.Островський, К.О. Кожокіна, 2008

Зміст

Стор.



Вступ………………………………………………………………………………….. 4

Змістовий модуль1. Національна економіка як об’єкт державного регулювання..5

Тема 1.1. Державне регулювання економіки як функція держави…………………. .5

Тема 1.2. Стратегія соціально-економічного розвитку країни……………………….12

Тема 1.3. Фінансова політика……………………………………………………….26

Тема 1.4. Структурна й інвестиційна політика…………………………………….41

Тема 1..5. Науково-технічна й інноваційна політика……………………………...48

Тема 1.6. Державне регулювання підприємництва………………………………..57

Змістовий модуль 2. Зовнішньоекономічний і соціальний аспекти ДРЕ...……...67

Тема 2.1. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності…………….67

Тема 2.2. Державне регулювання цін і інфляції…………………………………...78

Тема 2.3. Регіональна економічна політика………………………………………..87

Тема 2.4. Суспільний сектор економіки як об’єкт державного регулювання…...95

Тема 2.5. Соціальна політика ……………………………………………………...100

Тема 2.6. Державне регулювання природоохоронної діяльності………………110

Список літератури………………………………………………………………….119



ВСТУП

Державне регулювання соціально–економічного розвитку країни є істотною ознакою сучасної ринкової економіки змішаного типу. Розумний симбіоз ринкових і державних регуляторів дає можливість реалізовувати соціально – економічні цілі розвитку суспільства, досягати високої ефективності виробництва, стабільного економічного розвитку, забезпечувати соціальну справедливість. Трансформація економічної системи України ставить за мету формування соціально орієнтованої ринкової економіки. Досягти цієї мети неможливо без активної участі держави. Особливого значення набуває з’ясування ролі інструментів регулювання, а саме прогнозування, планування, програмування. В умовах ринкової трансформації економіки України підвищується необхідність усвідомленого впливу держави на формування сучасних цивілізованих соціально-економічних відносин.

Навчальна дисципліна «Державне регулювання економіки» (далі ДРЕ) є нормативною при підготовці бакалаврів з напряму 0501 – «Економіка і підприємництво». За структурно-логічною схемою підготовки студентів курс ДРЕ спирається на знання, що отримані при вивченні політекономії, макро- і мікроекономіки, економічної історії, історії економічних вчень, міжнародної економіки та ін. Мета дисципліни – формування системи знань з методології, методики й організаційних основ державної економічної політики. Предметом її вивчення є система методів і засобів державного впливу на економічний і соціальний розвиток країни. За допомогою навчального курсу ДРЕ майбутні фахівці здатні приймати професійні рішення, адекватні державній економічній політиці за підсумками аналізу законодавчих і нормативних актів України й використанні макроекономічних моделей.

До вивчення основної і додаткової літератури, з якої найважливішими є законодавчо-нормативні акти України, навчальні посібники й підручники, необхідно залучати поточні матеріали з проблематики курсу, що містяться у таких періодичних виданнях, як "Економіка України", "Урядовий кур'єр", "Дзеркало тижня", "Бізнес" та ін.

Змістовий модуль 1.

^ НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА ЯК ОБ’ЄКТ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ


Тема 1.1. Державне регулювання економіки як функція держави

Сутність державного регулювання, його необхідність і практичне значення.

Теорії макроекономічного регулювання.

Сучасні підходи й принципи державного регулювання економіки.

Особливості управління економікою перехідного типу.


1. Національна економіка - велика, складна економічна система, що включає в себе комплекс взаємодіючих об’єктивних і суб’єктивних компонентів. Суб’єктивні компоненти – це держава, юридичні й фізичні особи. Об’єктивні компоненти – соціально-економічні відносини, що виникають у процесі взаємодії суб’єктів економіки.

Регулювати (лат. – упорядкувати) означає вносити порядок у певну діяльність, налагоджувати правильну взаємодію частин системи.

^ Державне регулювання економіки (ДРЕ) – це вплив держави на соціально-економічний розвиток країни.

Об’єктами ДРЕ є всі соціально-економічні процеси, що відбуваються у національній економіці в цілому, а також на окремих її рівнях і ланках, тобто і макро-, і мікро-, і мезоекономіка.

^ Суб’єкти ДРЕ – це суб’єкти виконання і суб’єкти впливу.

Суб’єкти виконання – держава та її інституційні органи.

Суб’єкти впливу – громадські й політичні об’єднання, засоби масової інформації, окремі особистості.

^ ДРЕ як навчальна дисципліна – це навчальний курс, у процесі якого студенти мають набути знань про суть, цілі, форми й методи впливу держави на розвиток економіки в цілому, управління окремими її сферами й секторами.

^ Предметом дисципліни ДРЕ є вивчення сукупності прийомів, способів і інструментів управління соціально-економічними процесами, що відбуваються у країні.


2. В основі регулювання національної економіки лежать різні економічні теорії. Можна визначити кілька етапів розвитку теорії регулювання економіки.

Меркантилізм – перша економічна школа (XV-XVII ст.), що розглядала золото і срібло як джерела багатства і розробляла рекомендації своїм правителям стосовно розвитку міжнародної торгівлі.

Фізіократи – представники економічної школи (XVIII ст.), які вважали, що єдиною продуктивною галуззю національної економіки є сільське господарство.

^ Класична теорія регулювання (саморегулювання) – (А.Сміт і Д.Рікардо, друга половина XIX ст.) основним регулятором економічних процесів визнавала ринковий механізм, який ефективно регулює розподіл ресурсів.

Марксизм – економічна школа, заснована К.Марксом і Ф Енгельсом, що обґрунтовувала необхідність знищення приватної власності й конкуренції, заміни стихійного розвитку свідомим, цілеспрямованим впливом держави на соціально-економічні процеси за допомогою плану на основі суспільної власності.

Кейнсіанство – напрямок розвитку економічної теорії, засновником якого вважають видатного англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1882-1946). Обґрунтовує об’єктивну необхідність і практичне значення державного регулювання економіки.

^ Теорії неокласичного напрямку визначають необхідність державного втручання в економічне життя суспільства, але зводять його до мінімуму і віддають перевагу непрямим методам державного впливу.

Монетаризм – економічна школа, яка пропонує відмову від широкого втручання держави в економіку, віддає перевагу непрямим методам, насамперед, регулюванню грошового обігу.

^ Теорія “економіки пропозиції” – неоліберальна економічна теорія, яка пропонує необхідність стимулювання пропозиції, а також зростання ефективності виробництва на основі зниження витрат виробництва, скорочення прибуткових податків, стимулювання інноваційного підприємництва.

^ Теорія раціональних очікувань – неокласична теорія, яка стверджує, що заходи держави із стабілізації економіки є неефективними.

“Неокласичний синтез” – економічна школа, що поєднала достоїнства неокейнсіанства і неолібералізму і стала теоретичною основою змішаної системи регулювання ринкової економіки.


^ 3. Економічна (господарська) система – упорядкована, скоординована система зв’язку між суб’єктами національної економіки.

Ринковий механізм – спосіб організації і функціонування відносин між суб’єктами господарювання, що базується на принципах економічної свободи, вільної взаємодії попиту і пропозиції, вільного ціноутворення, конкуренції.

^ Планово-державний механізм (адміністративно-командна система управління) – це жорстко централізоване, тотальне державне управління соціально-економічним розвитком країни на основі директивного плану.

^ Змішане управління національною економікою – система управління, що ґрунтується на плюралізмі форм власності й органічно подає переваги ринкових і державних регуляторів.

^ Основні моделі державного регулювання:

1) американська, або ліберальна – при перевазі ринкового саморегулювання і при втручанні держави в галузі, де конкуренція не ефективна;

2) німецька, або неоліберальна – з державним усуненням перешкод вільній конкуренції, а також при концентрованому подоланні кризових явищ;

3) шведська - з домінуванням державного регулювання, насамперед, соціально-трудових відносин;

4) японська, або східноазійська - з активною структурною політикою і протекціонізмом у зовнішній торгівлі

^ Економічний лібералізм – (лат. - вільний) система соціально-економічних відносин, в якій домінують ринкові регулятори, а роль держави зведена до мінімуму.

^ Економічний дирижизм – (лат. - керований) передбачає значний вплив держави на соціально-економічний розвиток країни.
^ Таблиця 1.1. Характеристика країн економічного лібералізму й економічного дирижизму



Ознака

Країни економічного лібералізму

Країни економічного дирижиєму

Країни

США, Канада, Велико­британія, Австралія та ін.

Швеція, Австрія, Японія, Німеччина та ін.

Участь держави

Мінімальна

Максимально допустима

Державний сектор

Незначний (до 10%)

Значний (10-20%), відіграє суттєву роль

Основні функції

Мінімальні

Широкі

Державні витрати, % ВВП

30-35

40-50

Методи ДРЕ

Переважно економічні й опосередковані (непрямі)

Активне використання прямих, специфічних, а також адміністративних методів


^ Державне регулювання економіки – це система заходів для здійснення підтримуючої, компенсаційної і регулюючої діяльності держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку і вирішення складових соціально–економічних проблем розвитку національної економіки й всього суспільства.

^ Підтримуюча діяльність держави – передбачає правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової і виробничої інфраструктури, підтримання конкурентного середовища тощо.

^ Компенсаційна діяльність держави – покликана компенсувати недоліки або негативні наслідки функціонування ринку шляхом проведення антимонопольних і екологічних заходів, організації систем захисту для непрацездатних і малозабезпечених верств населення, боротьби з безробіттям тощо.

Регулююча діяльність – передбачає регулювання економічних і соціальних відносин з метою реалізації певних цілей.
^ Основні функції державного регулювання економіки:
Цільова.

Стимулююча.

Нормативна (регламентаційна).

Коригуюча.

Соціальна.

Безпосереднє управління неринковим сектором економіки.

Контролююча.

Виключні функції держави:

створення правової бази;

захист конкуренції;

забезпечення економіки необхідною кількістю грошей;

мінімізація негативних екстерналій;

розподіл і перерозподіл доходів;

виробництво суспільних товарів і благ.

Економічна політика держави – це система соціально-економічних ідей і цілей розвитку країни, основні завдання, засоби їх досягнення, а також діяльність органів державної влади й управління щодо їх реалізації.

^ Антициклічна політика – спрямована на підтримку певних стабільних темпів економічного зростання.

Структурна політика –передбачає формування сучасної прогресивної і ефективної структури національної економіки.

^ Державна інвестиційна політика – має на меті регулювання капіталовкладень з метою структурної перебудови виробництва, його технічного і технологічного оновлення та модернізації.

За допомогою амортизаційної політики держава заохочує нагромадження капіталу, але в майбутньому вона стає основою розширення і оновлення виробництва.

^ Науково-технічна та інноваційна політика держави – діяльність держави, спрямована на розвиток науки й техніки, забезпечення стратегічних наукових і технологічних проривів, впровадження результатів НТП у виробництво.

^ Конкурентна політика держави має на меті розробку заходів, що стосуються створення конкурентного середовища, підтримки й захисту добросовісної конкуренції, боротьби з монополізмом в економіці.

^ Таблиця 1.2. Основні види економічної політики Антициклічна
Грошово-кредитна (монетарна)
Структурна
Бюджетно-податкова (фіскальна)

Інвестиційна

Цінова

Амортизаційна

Зовнішньоекономічна

Науково-технічна

Соціальна

Інноваційна

Регіональна

Конкурентна

Природоохоронна (екологічна)


4. В Україні, яка перебуває на етапі соціально-ринкової трансформації, формується система управління національною економікою.

^ Мета реформування економіки в Україні – створення соціально орієнтованої ринкової економіки, яка б на основі розвитку національного конкурентоспроможного виробництва забезпечила гідний рівень життя населення, добробут нації в цілому.

^ Специфічні риси системи державного регулювання економіки України:

підірвана, але повністю не демонтована адміністративно-командна система управління;

незбалансованість народного господарства;

значний зовнішній і внутрішній борг;

слабка мотивація стратегічної діяльності, перевага тактичного управління;

відсутність ефективних стимулів високопродуктивної праці й інтересу до виробничого нагромадження;

велика питома вага державного сектора, низька ефективність управління в ньому;

затратна ідеологія господарювання;

нераціональна організаційна структура управління;

традиційні бюрократизм і корумпованість службовців.

Стратегічна мета державного регулювання трансформаційною економікою:

створення макро- і мікроекономічних умов для забезпечення повноцінного функціонування ринкових регуляторів, ефективної діяльності суб’єктів господарювання, становлення конкурентоспроможного національного виробництва, збалансованого і стабільного економічного розвитку;

формування гідних умов життя і праці громадян країни, задоволення їхніх потреб, реалізація соціальних цілей суспільства.
^ Функції державного регулювання економіки перехідного типу:
постійні (традиційні): цільова, стимулююча, регулююча, коригуюча, регламентуюча, контролююча, соціальна.

тимчасові, пов’язані з реформуванням системи соціально-економічних відносин і створення умов щодо формування ринку.



Тема 1.2. Стратегія соціально-економічного розвитку країни

1. Сутність стратегії соціально-економічної політики.

2. Соціально-економічне прогнозування.

3. Макроекономічне планування.

4. Державне програмно-цільове програмування.

5. Контроль за виконанням макроекономічних планів і державних програм.


1. Методологія державного регулювання економіки – це підходи, принципи й логіка управління соціально-економічним розвитком країни.

^ Основні принципи державного регулювання економіки:

наукова обґрунтованість, тобто врахування вимог об’єктивних економічних законів, реалій економічного, політичного і соціального життя суспільства, національних особливостей;

погодження інтересів – державне регулювання економіки має бути механізмом погодження інтересів різних суб’єктів економіки;

системність, що обумовлена функціонуванням національної економіки як великої складної системи, що включає різні рівні й елементи;

цілеспрямованість, тобто державне регулювання має спрямовуватися на досягнення конкретних цілей;

пріоритетність, тобто виділення основних соціально-економічних проблем розвитку країни, на вирішенні яких державі належить зосередити свої зусилля;

комплексність, тобто необхідність використання державою всього арсеналу засобів і інструментів, що є в її розпорядженні;

адаптованість, тобто державне регулювання має ґрунтуватися на безперервному аналізі результатів оперативної оцінки й коригуванні впливу держави на соціально-економічні процеси залежно від внутрішніх або зовнішніх умов розвитку країни;

мінімальна достатність:

держава повинна виконувати тільки ті функції, які не може забезпечити ринок;

функції державного управління мають певним чином розподілятися;

ефективність :

організаційно-правове забезпечення ДРЕ;

економіко-організаційне забезпечення ДРЕ;

порівнянність витрат і результатів державного втручання в економіку.

Методи ДРЕ – це сукупність способів, прийомів і засобів державного впливу на соціально-економічний розвиток країни.

Методи ДРЕ класифікують за двома ознаками: за формами впливу та за засобами впливу (табл. 1.1.).


^ Таблиця 1.3. Класифікація методів ДРЕ


Методи ДРЕ

за формами впливу

за засобами впливу

прямі

непрямі (опосередковані)

правові

адміністративні

економічні

пропагандистські



^ Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціону­вання суб'єктів ринку. Такий безпосередній вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового характе­ру, які регламентують діяльність суб'єктів господарювання, і економічних інструментів прямого впливу. Основними інструментами прямого державного регулювання є: нормативно-правові акти, директивні заходи макроекономічних планів і цільових комплекс­них програм, державні замовлення, централізовано встановлені ціни, нормативи, ліцензії, квоти, державні бюджетні витрати, лі­міти тощо.

^ Методи непрямого регулювання — це методи, які регламен­тують поведінку суб'єктів ринку не прямо, а опосередковано, че­рез створення певного економічного середовища, яке змушує їх діяти в потрібному державі напрямку. До методів непрямого ре­гулювання належать інструменти фіскального, бюджетного, гро­шово-кредитного, інвестиційного, амортизаційного, інноваційно­го та інших напрямів економічної політики, а також методи морального переконування.

^ Правове регулювання — це діяльність держави щодо встанов­лення обов'язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб'єктів права. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості й силою державної влади. Предметом правового регулювання економіки є: відносини між державою (державними органами) і суспільством, громадянами, суб'єктами господарської діяльності; відносини «всередині» держави, між її органами з приводу розподілу повноважень, визначення їхнього правового статусу; відносини між суб'єктами господарської діяльності тощо. Основними формами правового регулювання економіки в Україні є: Конституція і закони України; укази і розпорядження Президента України; постанови та інші акти Верховної Ради України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти центральних органів (міністерств, відомств); нормативні акти місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування.

^ Адміністративні методи ДРЕ — це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб'єктів ринку. Їх ознаки: прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців через встановлення їхніх обов'язків, норм поведінки та віддавання команд (наказів, розпоряджень); безальтернативний вибір способів розв'язування завдань, варіанта поведінки; обов'язковість виконання наказів, розпоряджень; відповідальність суб'єктів господарювання за ухиляння від виконання наказів. Адміністративні методи випливають з необхідності регулювати деякі види економічної діяльності з погляду захисту інтересів громадян, суспільства в цілому, природного середовища. В економічно розвинутих країнах за нормальних умов адміністративні методи відіграють другорядну роль. Використання їх стає доцільним тоді, коли ринковий механізм та економічні засоби ДРЕ виявляються недостатніми або діють надто повільно. Основними інструментами адміністративного регулювання є ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, державні замовлення, ціни тощо.

Застосування економічних методів ДРЕ дає змогу створювати економічні умови, які спонукають суб'єктів ринку діяти в необхідному для суспільства напрямі, вирішувати ті чи інші завдання згідно із загальнодержавними й приватними інтересами. Регулювання за допомогою економічних методів дає змогу суб'єктам ринку зберегти право на вільний вибір своєї поведінки. Економічне регулювання здійснюється інструментами фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної політики держави, інших напрямів державної економічної політики.


^ 2. Економічне прогнозування – виявлення стану і можливих напрямків розвитку економічних явищ і процесів на різних рівнях економічної системи (макро -, мезо -, макрорівні).

Способи прогнозування:

експертний (лат. - досвідчений) – шляхом опитування спеціалістів стосовно об’єкта прогнозування;

екстраполяція (лат. – поза і згладжувати) – збирання інформації про розвиток об’єкта в минулому і перенесення закономірностей цього розвитку на майбутнє;

моделювання (франц. – ліпити, формувати) – дослідження, що базуються на побудові моделей об’єкта відповідно до очікування змін в його стані.

^ Пошуковий прогноз базується на умовному перенесенні на майбутнє тенденції розвитку об’єкта, що склалися в минулому і діють нині, абстрагується від факторів, здатних змінити ці тенденції. Мета пошукового прогнозу – з’ясувати як розвиваються події при збереженні існуючих тенденцій.

^ Нормативний прогноз розробляється на основі заданих цілей і передбачає визначення способів і терміну їх досягнення.

Макроекономічне прогнозування – виявлення і аналіз закономірностей і тенденцій розвитку національної економіки, передбачення змін у ньому і створення наукової бази для економічної політики й державного регулювання економіки.

^ Основні принципи прогнозування:

Принцип наукової обґрунтованості передбачає, що прогнозування базується на системних знаннях про закономірності розвитку економіки; враховує реалії економічного, політичного і соціального життя країни, вітчизняний і світовий досвід, а також використовує систему наукових методик і методів.

Принцип системності розглядає національну економіку, з одного боку, як єдиний об’єкт, а з іншого – як сукупність самостійних напрямків прогнозування.

Принцип адекватності означає, що прогноз як теоретична модель має достатньо повно і точно відображати реальні процеси національної економіки.

Принцип багатоваріантності (альтернативності) передбачає розробку не одного, а кількох варіантів майбутнього розвитку національної економіки, оскільки хоч її розвиток і детермінований конкретними умовами чи певними закономірностями, але відбувається за різними траєкторіями.

Принцип цілеспрямованості – прогнозування розвитку конкретного об’єкта і визначення тенденцій та закономірностей його розвитку для вирішення конкретних народногосподарських завдань.

Принцип рентабельності (ефективності) – визначення вартості аналітичної підготовки прогнозу та його результативності, врівноваження економії з ефективністю, якості зі своєчасністю. Важливим його правилом є мінімізація вхідних даних за їх аналітичної значущості й максимізація вихідних даних.

Науковий аналіз соціально-економічних та науково-технічних процесів і тенденцій розвитку національної економіки передбачає з’ясування вихідного рівня і найсуттєвіших проблем та факторів, виявлення тенденцій і закономірностей, що визначатимуть подальший її розвиток.

Оцінка об’єкта прогнозування на основі вибраних альтернатив – реалізація принципу багатоваріантності: розробка кількох варіантів майбутнього розвитку, їхній аналіз і порівняння за певними критеріями. Для оцінки враховують два аспекти: детермінованості й невизначеності.

Підготовка рекомендацій для прийняття адекватних управлінських рішень – формування макроекономічного прогнозу передбачає розробку відповідних рекомендацій і пропозицій щодо набору і характеру конкретних заходів державного впливу.

Оцінка можливих наслідків прийняття рішень – запропоновані рекомендації мають супроводжуватися передбаченнями результатів майбутнього державного втручання в економічне життя суспільства.

Макроекономічні прогнози розробляють із застосуванням певних методів і методик, вивченням яких займається наука, що називається економічною прогностикою.

Методи прогнозування – це сукупність операцій і прийомів, які на основі ретроспективних даних екзогенних і ендогенних зв’язків об’єктів прогнозування, а також їхніх змін дають можливість передбачити майбутній його розвиток.

Методи експертної оцінки (інтуїтивні) – передбачають розробку прогнозу на основі індивідуального чи колективного опитування спеціалістів.

Індивідуальні інтуїтивні методи проводяться на основі збору інформації від окремих спеціалістів.

Анкетний метод передбачає опитування експертів за допомогою спеціально складеного переліку питань щодо майбутнього розвитку об’єкта прогнозування.

Аналітичний метод – здійснюється на основі логічного аналізу ситуації, що склалася, і передбачає підготовку аналітичних доповідних записок.

Метод написання сценарію – базується на визначенні логіки розвитку процесу чи явища, виходячи з конкретної ситуації.

Метод колективної експертної оцінки – розробка прогнозу на основі колективного обговорення проблеми, обробки матеріалів опитування експертів, узгодження і узагальнення їхніх суджень щодо майбутнього розвитку об’єкта.

Метод “комісій” – обговорення актуальної проблеми групою спеціалістів і складання прогнозу за результатами обговорення.

Матричний метод передбачає опитування експертів, спеціальну обробку отриманої інформації і складання експертної матриці.

“Мозкова атака” – активний, творчий процес обговорення конкретної актуальної проблеми групою висококваліфікованих спеціалістів і оперативне вироблення продуктивних рішень.

Метод “Дельфі” – систематичний збір інформації про об’єкт прогнозування шляхом опитування експертів і узагальнення даних.

Формалізовані форми прогнозування – складання прогнозу на основі використання математичних формул та економіко-математичних моделей для визначення кількісних параметрів.
^ Визначимо основні моделі економічного прогнозування:
Економіко-математична модель – система формалізованих співвідношень, які описують основні взаємозв’язки елементів, що утворюють економічну систему.

Факторні моделі – описують залежність рівня і динаміки певного економічного показника від рівня і динаміки показників-аргументів, тобто факторів, що впливають на нього.

Структурні моделі – описують зв’язки між окремими елементами, які утворюють єдине ціле або агрегат.

Комбіновані моделі – досліджують характеристики як структурних, так і факторних моделей.

Сітьові моделі – мають основним завданням оптимізацію прогнозних рішень за допомогою методів математичного прогнозування.

Імітаційні моделі – відображають розвиток економіки як складної економічної системи.


3. Макроекономічне планування – це:

свідома діяльність держави з метою досягнення бажаного стану національної економіки;

розробка моделі досягнення бажаного й очікуваного стану національної економіки за умови одночасного визначення шляхів, способів, засобів і термінів забезпечення цього стану і кінцевих результатів.

Визначимо основні теорії планування:

Системне планування – теорія макропланування, що передбачає всеохоплюючий системний підхід до національної економіки, тобто виявлення і аналіз усіх факторів розвитку, сфер, уточнення завдань, аналіз способів досягнення поставленої мети й вибір оптимального варіанта, аналіз результатів реалізації варіантові.

Протекціоністське планування – прихильники теорії вважають, що планування спрямоване на захист інтересів осіб, які отримують переваги від реалізації плану.

Аполітичне планування – теорія, що розглядає планування як технічну діяльність, спрямовану на пошук консенсусу інтересів, досягнення політичних чи економічних компромісів для забезпечення поступального розвитку економіки.

Критична теорія планування виникла як реакція аполітичну теорію планування. Прихильники цієї теорії вважають, що планування – це не професійна чи технічна діяльність, а інструмент, який дає можливість певним групам утримувати й реалізовувати свою владу.

Інкременталізм – теорія, що обґрунтовує необхідність поступового й послідовного вдосконалення практики управління на основі здійснення процесу планування як системи заходів нерадикального, паліативного характеру – так звана політика малих кроків.

Стратегічне макропланування – на відміну від системного планування орієнтує на концентрацію зусиль держави на вирішенні найактуальніших, стратегічно важливих проблем розвитку національної економіки.

Нормативне планування (теорія планування) – базується на використанні нагромадженого досвіду й практики планування, що склалася і розкриває суть процесу і технологію розробки планів.

Позитивне планування – це планування, результатом якого є позитивні зрушення в економіці. Воно передбачає заходи, способи досягнення бажаного результату.
Основні функції макроекономічного планування:
Визначення цілей і пріоритетів розвитку національної економіки.

Забезпечення найоптимальнішого варіанта розвитку національної економіки.

Координація економічної діяльності суб’єктів .

Гармонізація економічних процесів суб’єктів господарювання.
Принципи макроекономічного планування:
Оцінка сучасного рівня розвитку національної економіки: планові розрахунки мають базуватися на вивченні статистичних і фактичних даних, аналізі практичного досвіду.

Правильне визначення пріоритетів обумовлене обмеженістю ресурсів і необхідністю концентрації зусиль на вирішенні найважливіших проблем.

Збалансованість – приведення у відповідність макроекономічних планових показників.

Поєднання різних видів планування – перспективного і поточного, галузевого і територіального – для забезпечення комплексного розвитку економіки, гармонізації суспільних інтересів.

Реалістичність означає розробку конкретних механізмів реалізації плану.

Орієнтація на світові стандарти – врахування у процесі планування світових економічних, екологічних і соціальних стандартів.

Адаптація – оперативне коригування планових завдань у зв’язку зі зміною умов і завдань соціально-економічного розвитку країни.

Гласність – доступність для громадськості планових документів економічного й соціального розвитку.

Рівність – дотримання прав і врахування інтересів місцевого самоврядування і суб’єктів господарювання різних форм власності.

^ Самостійність і дотримання загальнодержавних інтересів – регіональні органи виконавчої влади й місцевого самоврядування в межах своєї компетенції відповідають за розроблення і виконання планів та програм економічного і соціального розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, забезпечуючи реалізацію загальнодержавної соціально-економічної політики й економічну безпеку держави.

Виділяють чотири типи державного планування: два основних – директивне й індикативне, і два проміжних – індирективне і регулятивне.

^ Директивне планування – спосіб управління економікою країни за допомогою розробки обов’язкових для виконання завдань щодо виробництва і розподілу продукції та послуг.

Індирективне планування має багато рис директивного планування. План не передбачає адміністративних покарань за невиконання плану. Цей тип планування є ефективнішим, оскільки дає більше свободи суб’єктам економіки.

^ Регулятивне планування схоже на індикативне планування. Йому відповідає змішана економіка, ґрунтується на активному використанні економічних методів. Головна функція плану – координація діяльності суб’єктів економіки: управління державним сектором, активний вплив на роботу приватних підприємств.

Індикативне планування – спосіб регулювання економічних процесів за допомогою постановки певних цілей, визначення пріоритетів розвитку національної економіки і застосування державних фінансових та інших стимулів для їх реалізації.


4. Макроекономічне програмування – це розробка комплексних програм розвитку національної економіки або її секторів.

Класифікація макроекономічних програм:

За часом:

короткострокові (1-2 роки);

середньострокові (до 5 років);

довгострокові (10-25 років).

За характером (масштабом):

загальногосподарські – охоплюють проблему національної економіки в цілому;

програми обмеженого характеру - галузеві, регіональні, окремих виробництв тощо.

За цілями:

кон’юнктурні – регулювання економічних процесів шляхом маніпулювання господарською кон’юнктурою;

структурні – зміна співвідношень між різними галузями, сферами національної економіки.

За об’єктами:

економічні (фінансові, виробничі, зовнішньоекономічні);

соціальні (зайнятість, доходи, освіта, медицина тощо);

науково-технічні;

екологічні;

регіональні.

Проект програми має включати такі головні розділи: цільовий, зведений, організаційний. У цільовому розділі наводяться постановка і опис проблеми, а також способи її розв'язання. Конкретність, визначеність строків досягнення і реальність цілей забезпечуються за допомогою побудови дерева цілей. Воно є основою для визначення альтернативних засобів і методів досягнення цілей, побудови дерева рішень.

Зведений розділ програми включає основні показники програми, перелік її основних заходів, ресурсне забезпечення останніх. Перелік основних показників програми обумовлений характером і специфікою проблем і цілей. Він мо­же включати показники, що відображають: обсяги виробництва продукції (робіт, послуг); уведення в дію виробничих потужно­стей, основних фондів та об'єктів виробничого й невиробничого призначення; приріст запасів корисних копалин; характеристику структурних зрушень в економіці; підвищення рівня життя на­селення тощо. Основні показники програми розробляються як в цілому на весь життєвий цикл програми, так і в розрізі окремих цільових рівнів. Перелік основних заходів програми розробляє­ться в календарному і відомчому розрізах. Програмний за­хід— це структурно визначена послідовність комплексу робіт (дій), які ведуть до розв'язання конкретного з