Реферат: Теоретико-методичні засади управління якістю І конкурентоспроможністю продукції генезис, еволюція та сучасні тенденції розвитку конкурентних відносин

Р о з д і л 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ І КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ ПРОДУКЦІЇ

1.1. Генезис, еволюція та сучасні тенденції розвитку

конкурентних відносин


Зміни, що їх переживають провідні країни світу, викликають дискусії вчених щодо їх класифікації. Одна з точок зору, на наш погляд найбільш уніфікована, полягає в тому, що розвиток економіки поділяють на періоди в залежності від продуктивності (доходах на 1 працюючого). В 1960-х роках економіка трансформувалася в розвинуту індустріальну, що знайшло вираз в глибокій автоматизації та інтенсифікації виробництва. Щорічні доходи на одного працюючого склали від $ 50.000 до 100.000. Головною парадигмою став принцип „Виробляти та збувати”. У 1980-х роках посилюються інформатизація та інтелектуалізація виробництва й реалізації продукції. Руйнуються класичні уявлення про методи ефективного управління та організаційні структури. Щорічні доходи на одного працюючого зростають до $ 200.000 – 500.000. З 1995 року розпочинається ера інформаційної економіки, яка характеризується зростаючим значенням таких ресурсів, як люди, ідеї та інформація. Серед підприємств домінують так звані мережні, або процесні організації. Новою парадигмою виробництва стає „Відчувати та реагувати” [110]. Такі структури спираються на віртуальний офіс, функції, мережу інформаційних технологій (ІТ), неформальні корпорації. При цьому бюджет такої організації може складати декілька ВВП України. Інформаційна ера передбачає домінування надефективних економічних одиниць, в яких на одного працівника припадає від $ 500.000 до 1.000.000 доходу.

Результатом такої продуктивності стає глобалізація. Фахівці попереджують: „Глобалізація, якщо і забезпечує концентрацію фінансових, технічних і почасти інтелектуальних ресурсів, то ціною безповоротних втрат, бо супроводжується стиранням місцевих особливостей, уніфікацією форм не лише економічного, а й суспільного та культурного життя, зрештою – поглинанням сильнішими слабших. Її й запровадили сильні як мотивацію для опанування життєвого простору слабших – тому сприятливою для світового розвитку вона може бути лише тоді, якщо передбачатиме можливість самозахисту слабшого…” [56, с. 36].

За прогнозами аналітиків, через 40 років у промисловості США буде задіяні тільки 5% населення, в сільському господарстві – 2%. Решта – понад 90% продуктивного населення – працюватиме в секторах інформації та сервісу [110]. Враховуючи наявні темпи глобалізації, стирання географічних кордонів в діяльності бізнесу очевидно, що подібні тенденції будуть розвиватися у світовому масштабі. Відтак, економічні одиниці, що планують залишитися у виробничому секторі економіки, незалежно від країни походження, мають бути готовими відповідати глобальному рівню економічної ефективності [155].
Вырезано.
^ Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.


Глобалізація дійсно стає викликом ХХІ ст., особливо для тих країн, які не входять до кола розвинених. Адже якщо лише 5% продуктивних сил будуть виробляти весь потрібний обсяг промислової продукції, то мають бути створені й застосовані відповідні інструменти управління, щоб за таких умов залишатись у промисловому секторі бізнесу. Знання, що використовувались дотепер, не спроможні захистити підприємства. Класична економічна теорія не може пояснити зростання продуктивності [154]. Зростаючі доходи на інвестиції свідчать про неактуальність закону зменшення дохідності [150]. Скорочується тривалість економічних циклів (хвиль Шумпетера). Середня тривалість перебування корпорацій у списку S&P Index знизилась із 63 років у 1920 році до 10 років у 1998 році.

Коротко глобалізацію можна визначити як вищу форму інтернаціоналізації, що в більш широкому розумінні представлена сукупністю таких процесів, як транскордонні потоки товарів, послуг, капіталу, технології, інформації та міжкраїнове переміщення людей, переважна орієнтація на світовий ринок в торгівлі, інвестуванні та інших трансакціях, територіальна та інституціональна інтеграція ринків [152].

Головним наслідком цього процесу поряд із зростанням взаємозалежності держав є просторова інтеграція ринків. Важливим компонентом інтернаціоналізаційного процесу і одним з основних джерел глобалізації є феномен транснаціоналізації, в рамках якого певна частка виробництва, споживання, експорту, імпорту та доходу країни залежить від рішень міжнародних центрів за межами держави. Як провідні сили тут виступають транснаціональні компанії (ТНК), які самі є одночасно і результатом, і головними діючими особами інтернаціоналізації [92].

Процес глобалізації економіки прискорився в останні десятиріччя, коли різні ринки, зокрема капіталу, технології та товарів, а певною мірою і праці, ставали все більш взаємопов’язаними та інтегрованими в мережу ТНК. Наприклад, в Україні показовими з цієї точки зору є ринки банківського сектора економіки (Австрійський Райффайзенбанк, угорський ОТП-банк, російський ВТБ), ринки напоїв (Кока-Кола; Пепсі-Кола; ВВН під торговими марками «Славутич» та «Львівське»; Сан-Интер-Брю під торговими марками «Чернігівське», «Янтар» та «Рогань»), ринки нафтопродуктів та ін. ТНК, як добре організовані та впливові утворення, прагнуть до експансії на нових ринках, виступають за єдині ліберальні правила господарських стосунків, а також слугують важливим інструментом глобалізації ринків шляхом розширення інформаційної інфраструктури, яка прискорює складання та знижує витрати господарських договорів.

Результатом поглиблення процесу інтернаціоналізації є взаємозалежність та взаємодія національних економік. Це можна сприймати та інтерпретувати як інтеграцію держав в структуру, наближену до єдиної інтернаціональної економічної системи [152]. З іншого боку, розвивається процес глобалізації конкуренції.

З появою робіт Ч. Дарвіна і праць авторів класичної економічної теорії (Д. Рікардо, Дж. Миля, А. Маршалла та ін.) процес конкуренції визнано вирішальним в еволюції біологічних, соціальних та економічних систем відповідно. Ч. Дарвін з приводу біологічної конкуренції писав: «Виживають не найсильніші або найрозумніші види, а ті, які найбільш пристосовані до змін» [цит. за: 151, с.2 ]. Економічна конкуренція охоплює декілька напрямків, найважливішими з яких є якість, інновації, витрати, терміни, фінансовий стан. Водночас вона відбувається в різних областях: на ринках ресурсів, товарів, підприємницьких концепцій, управлінських методів тощо.

Процес конкуренції відбувається на тлі зростаючого непередбачуваного динамізму та агресивності її учасників. Ведуться прямі атаки для послаблення конкурентів, причому з порушенням правових норм. Найчастіше застосовується агресивна політика цін. Зростає не тільки кількість глобально діючих виробників, але й глобальних споживачів (наприклад, споживачів косметики, одягу, автомобілів, побутової техніки). Розмиваються галузеві кордони та внутрішньогалузевий поділ праці (наприклад між виробниками безалкогольних напоїв і соків).

Ситуацію, коли підприємства все більше піддаються сукупному впливу раніше ізольованих конкурентних факторів, ведуть багатоаспектну, динамічну та агресивну конкуренцію, називають гіперконкуренцією [20]. В ситуації гіперконкуренції перед менеджментом підприємства постають нові завдання, які не можуть бути вирішені за допомогою класичних методів управління [121]. Менеджмент підприємств має врахувати природу рушійних сил гіперконкуренції, щоб виявити фактори успіху, визначити та використати нові методи прийняття рішень. Для збереження конкурентоспроможності потрібні такі темпи внутрішніх змін, які перевищують темпи зовнішніх змін (на ринках, в законодавстві, тощо). Необхідні також знання з організації проактивної поведінки компанії, тобто поведінки, що є причиною, а не наслідком змін.

У цьому контексті термін «гіперконкуренція» став популярним в економічній теорії та практиці останніх років і набув низку особливих ознак.

По-перше, гіперконкуренція одночасно охоплює декілька сфер, найважливішими з яких є якість, витрати, терміни, «ноу-хау», створення ринкових бар'єрів, посилення фінансових позицій. Ці сфери конкурентної боротьби й раніше були в центрі уваги керівництва фірм. Проте в умовах гіперконкуренції менеджери не можуть зосереджувати зусилля тільки на одному з конкурентних аспектів чи параметрів, їх усі слід враховувати одночасно.

По-друге, менеджери мають брати до уваги багатоаспектний характер гіперконкуренції. З одного боку, вона може відбуватися на різних рівнях: на товарних ринках; в сфері ресурсів; між різними підприємницькими концепціями; в складі асоціацій підприємств, коли компанія конкурує із суперниками не наодинці, а спільно з іншими виробниками, постачальниками, партнерами, торговими посередниками тощо. З іншого боку, багатоаспектність гіперконкуренції проявляється в тому, що підприємство по-різному реагує на ситуацію на різних ринках [21].

Рушійною силою гіперконкуренції виступає глобалізація. Впровадження інформаційних і комунікаційних технологій на тлі глобалізаційних процесів, подібно до мутацій в живій природі, порушує організаційну стабільність підприємств та спрямовує їх на пошук і формування інжинірингових моделей, що дозволяють оперативно перебудовувати діяльність [120]. В умовах сегментації ринків і пріоритету інтересів споживачів, що тягнуть за собою нестійкість попиту та підвищення уваги до збуту продукції, різкі зміни технології роботи стають вже не рідкісним, а звичайним явищем [96]. Відповідно необхідними визнаються інновації, спрямовані на зміну організаційної структури підприємства та його підрозділів [117] і, що особливо складно, на зміну психології та поведінки працівників [95] .

З однієї сторони, глобалізація конкуренції в сфері пропозиції виражається в інтеграції планування і співпраці підприємств на світовому ринку, щоб протидіяти глобальним конкурентам. З іншої сторони, глобалізація протікає шляхом гомогенізації попиту. Безперервно зростає кількість глобально діючих споживачів та збутових посередників. Прогресуючу гомогенізацію попиту можна продемонструвати на прикладі ринку косметичних товарів, електропобутових приладів, одягу тощо. Водночас зростаюча концентрація європейської торгівлі зумовлює підвищення попиту на уніфіковану та стандартну продукцію [20].

Окрім глобалізації, рушійною силою гіперконкуренції є процес розмивання галузевих кордонів, який також поширюється в двох напрямах. По-перше, стираються кордони між різними галузями (наприклад, за рахунок диференціації виробництва пиво-безалкогольного та сокового секторів). По-друге, зникають внутрішньогалузеві кордони, що особливо помітно в автомобілебудуванні, де компанії намагаються розширити гаму моделей автомобілів.

Ще однією рушійною силою гіперконкуренції виступає зростання технізації у формі швидкого розповсюдження інформаційної та телекомунікаційної технологій. Їх використання дозволяє створювати управлінські системи, за допомогою яких всі процеси між підприємствами, торговцями, постачальниками та клієнтами можуть бути організованими і реалізованими швидше та ефективніше. Прикладом швидкого поширення глобальної комунікації є динаміка зростання користувачів Інтернету.

Але найголовнішою рушійною силою гіперконкуренції є дерегулювання ринків. З кінця 1980-х – початку 1990-х років заходи з лібералізації привели до значних змін в різних сферах економіки та суспільного життя. Так, в результаті лібералізації автомобільного вантажного транспорту відбулася корінна реструктуризація та сформувався новий вид діяльності – у сфері логістики. Дерегулювання ринків стимулюється також приватизацією державних установ (наприклад, пошти), ліквідацією монополій (наприклад, в сфері телекомунікації або енергопостачання).

Такий стан сучасного конкурентного середовища потребує використання спеціальних концепцій та інструментів організації діяльності, які враховували б динаміку системних змін. Адже будь-яке підприємство є елементом соціальної, політичної, економічної, екологічної та інших систем вищого порядку. Водночас воно само є системою, тобто сукупністю взаємопов'язаних елементів [55]. Враховуючи викликане глобалізаційними процесами багаторазове підвищення темпів змін в середовищі діяльності, стає очевидною потреба підприємств в своєчасній та адекватній адаптації внутрішніх елементів і системних зв'язків до нових вимог з боку зовнішніх систем [145] .

Процеси безперервної адаптації підприємств до змін вперше проаналізовані у праці А. Чандлера «Стратегія і структура» [141]. На основі досвіду провідних американських компаній автор дослідив реорганізацію управління шляхом послідовної зміни стратегії, формальних структур і систем, організаційної культури та поведінки персоналу. В результаті з'явилась теорія, яку з часом назвали еволюційною концепцією. Вона отримала розвиток в дослідженнях П. Друкера, Б. Карлоффа, Р. Нельсона, І. Ансоффа, К. Тоєхіро та інших. Згідно з нею, зовнішнє середовище підприємства в цілому та окремі галузі його діяльності зазнають природної еволюції, за якої посилюється нестабільність умов господарювання. Ця тенденція виявляється в посиленні диференційованості споживчого попиту, прискоренні під тиском конкуренції темпів оновлення продукції та технологій [4].

Пояснити логіку розвитку підприємств в умовах постійних змін здатна порівняно нова наука, що описує закони еволюції складних природних систем різних типів – хімічних, фізичних, біологічних, соціальних, та ін. Ця дисципліна нова і поки що не має загальноприйнятої назви. В літературі вона згадується як синергетика або теорія хаосу. Не звертаючись до складного математичного апарату [73], розглянемо основні висновки цієї теорії, які можуть бути використані для вирішення окреслених вище проблем управління.

В основі еволюційних систем лежить здатність складних систем упорядковувати внутрішню структуру шляхом посилення взаємозв'язків структурних елементів, яку назвали самоорганізацією. Самоорганізація виникає в достатньо розбурханих системах на перетині двох хаосів. В процесі самоорганізації впорядкованість систем збільшується, що, відповідно до другого закону термодинаміки, можливо тільки за рахунок зростання ентропії або власних елементів, або сусідніх систем. Поняття ентропії (від грецького entropia – поворот, перетворення) вперше було введено в термодинаміці для визначення міри безповоротного розсіювання енергії. В теорії інформації це міра невизначеності досліду (експерименту), який може мати різні результати. Під впливом руйнівних антиентропійних зв’язків конкуруючі системи або збільшують свою впорядкованість, або зникають [4].
Вырезано.
^ Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.


Цей висновок підтверджує Р. А. Фатхутдінов у визначенні системного підходу [131]. Він говорить, що система має дві складові: первинно-зовнішнє оточення, яке містить вхід і вихід системи, зв'язок із зовнішнім середовищем, зворотний зв'язок; вторинно-внутрішня структура – сукупність взаємопов’язаних компонентів, які забезпечують процес впливу суб’єкта на об’єкт, переробку входу у вихід і досягнення цілей системи.


Вырезано.
Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.




Рис. 1.1. Середовище діяльності підприємства [139]


У теорії систем вихідним моментом є положення, що системи існують як ціле, яке потім можна ділити на компоненти. Ці компоненти існують лише завдяки існуванню цілого. Первинність цілого – основний постулат теорії систем [131]. Цей постулат – доказ того, що підприємства як компоненти вищої системи існують лише завдяки існуванню економіки регіону, країни, світу (в залежності від рівня інтеграції) і їх конкурентоспроможність обумовлюється відповідністю вихідних продуктів потребам цілого (або конкурентоспроможністю продуктів).

Існуючі означення конкурентоспроможності на теперішній час мають різний характер. Нам не вдалося віднайти єдине загальноприйняте поняття «конкурентоспроможність». Визначення конкурентоспроможності, що відповідають темі дослідження, стосуються, насамперед, товару.

У відомому термінологічному словнику-довіднику з маркетингу «під конкурентоспроможністю [у широкому смислі. – Г. У.] товару розуміється сукупність споживчих, кількісних і якісних характеристик, що визначають його успіх на внутрішньому та зовнішньому ринках». У вузькому смислі конкурентоспроможність трактується як «здатність продукції відповідати певним вимогам даного ринку в період, що розглядається» [74].

Оскільки основною вимогою відповідності продукції вимогам ринку є оптимальне співвідношення її ціни і якості (і не тільки для споживача, але й для виробника), то це знаходить відображення в низці інших визначень конкурентоспроможності.

«Конкурентоспроможність, – на думку одних авторів, – характеризує здатність товару задовольняти певні вимоги за мінімальних витрат у виробника (якщо ставиться задача розробки раціонального асортименту) або у споживача (якщо оцінюються можливості реалізації товару)» [29].

Інші як атрибутивну ознаку конкурентоспроможності виділяють ще її порівняльний (дуопольний, олігопольний чи інший) характер: «Конкурентоспроможність – сукупність споживчих якостей даного товару або продукції, що характеризує їх відмінність від товару-конкурента за мірою відповідності конкретним суспільним потребам, із урахуванням витрат на їх задоволення, цін тощо» [119].

Перші два визначення конкурентоспроможності певною мірою об’єднує таке визначення: «Конкурентоспроможність товару – це відносна й узагальнена характеристика товару, що виражає його відмінності від товару-конкурента за мірою задоволення потреби та за витратами на її задоволення» [8].

У деяких визначеннях є посилання на часовий аспект цього поняття, коли до уваги береться не тільки нинішнє, але й майбутнє співвідношення ціни та якості: «Конкурентоспроможність (товару) – порівняльна характеристика споживчих і вартісних параметрів даного товару щодо товару-конкурента. Конкурентоспроможність, що визначається як показник, виражається відношенням корисного ефекту до ціни споживання (ціна товару плюс ціна його експлуатації)» [116].

Часто при визначенні конкурентоспроможності домінує прагматичний аспект, коли розкривається не стільки внутрішня сутність цього поняття, скільки його зовнішні атрибути, функціональні взаємозв’язки з іншими економічними феноменами: «Конкурентоспроможність товару – здатність товару забезпечити комерційний успіх в умовах конкуренції» [109].

Однак усі наведені вище визначення конкурентоспроможності мають описовий характер, опускаються фактори, завдяки яким товар стає конкурентоспроможним серед певних альтернатив. Тому визначення конкурентоспроможності, в яких робиться акцент на внутрішніх і зовнішніх чинниках її досягнення і підтримання, заповнює цей вакуум [13].

В. І. Синько – в цьому ключі – стверджує: «Конкурентоспроможність – здатність здійснювати свою діяльність в умовах ринкових відносин та отримувати при цьому прибуток, достатній для науково-технічного вдосконалення виробництва, стимулювання працівників і підтримання їх роботи на високому якісному рівні» [113].

Ще глибше розуміння взаємозв’язків конкурентоспроможності та її факторів знаходимо у А. В. Бандуріна та Б. А. Чуба: «Конкурентоспроможність підприємства поєднує сукупність, з одного боку, характеристик самого підприємства, що визначається рівнем використання його науково-технічного, виробничого, кадрового потенціалу, потенціалу маркетингових служб, який реалізується в процесі виробництва продукції, а з іншого – зовнішніх щодо нього соціально-економічних та організаційних факторів, що дозволяють підприємству створювати продукцію, яка за ціновими та неціновими характеристиками більш приваблива, ніж у конкурентів» [9]. Як бачимо, ці автори органічно пов’язали конкурентоспроможність підприємства з факторами його внутрішнього та зовнішнього середовища. При цьому внутрішні фактори вони розглядають через призму потенціальних (ресурсних і виробничих) можливостей підприємства. Однак вони не визначають окремо конкурентоспроможність товару і підприємства.

Свого часу оригінальне трактування взаємопроникнення цих понять дав Г. Форд: «Найважливіша частина в зубилі – вістря. В зубилі не дуже важлива витонченість обробки або добротність поковки (структура управління або ресурсний потенціал підприємства. – Г. У.), якщо в ньому немає вістря, то це не зубило, а лише шматок металу. Вістрям в промисловості є та лінія, по якій відбувається дотик продукту виробництва із споживачем» [137, с. 21 ].

В наш час на діалектику понять конкурентоспроможність товару і підприємства звернули увагу В. С. Баландин та Н. С. Яшенін: «Конкурентоспроможність товару є результатом діяльності підприємства, і, як наслідок, конкурентоспроможність підприємства виступає у формі конкурентоспроможності товару» [8].

В контексті діалектики цих понять «конкурентоспроможність будь-якого господарчого суб'єкта – це стан, який характеризується системою показників його мікро- і макромаркетингового середовища, що перебуває у межах економічної стійкості та дозволяє створювати продукцію більш конкурентоспроможну, ніж в інших» [8].

Отже, більшість дослідників приділяють головну увагу класичним підходам формування конкурентоспроможності, пов'язаним із співвідношенням цінності товару для споживача та витрат за його життєвий цикл, не звертаючи уваги на фактори потенційної конкурентоспроможності [61]. У понятті «потенційна конкурентоспроможність», запропонованому А. О. Щепіценим, йдеться про здатність підприємства за допомогою управлінських, організаційно-технічних і технологічних ресурсів посилити свою поточну конкурентоспроможність в майбутньому. Автор звертає увагу на важливість здатності продукції забезпечити конкурентоспроможність при зміні ринкової ситуації і попиту споживачів [149]. Тим більше, що за умов гіперконкуренції поточна конкурентоспроможність продукції не завжди забезпечує стійкі позиції підприємства у довгостроковому періоді.

Для вирішення проблеми збереження конкурентоспроможності при зміні умов господарювання зазвичай проводяться дослідження потенціалу підприємства [22]. Термін «потенціал» походить від латинського слова «potentia» і означає «приховані можливості», які у виробничій діяльності через працю можуть трансформуватися у реальну дійсність [25]. Тому «конкурентоспроможність потенціалу підприємства трактується як комплексна порівняльна характеристика, яка відображає ступінь переваги сукупності показників оцінки можливості підприємства, що визначають його успіх на певному ринку за певний проміжок часу по відношенню до сукупності аналогічних показників підприємств-конкурентів» [132].

В економічній літературі, в тому числі і в зарубіжній, конкурентоспроможність інтерпретується залежно від характеру об'єкта (або ієрархічного рівня системи), до якого це поняття застосовується: продукт – підприємство – галузь – регіон – національна економіка.

Така ієрархія відображена на схемі (рис. 1.2). Автор називає її пірамідою конкурентних переваг і конкурентоспроможності.

Ми звернути увагу на існуючий, але не відображений на схемі зв'язок між рівнями цієї піраміди. На наш погляд, конкурентні переваги в управлінні фірмою (рис. 1.3) формують конкурентні переваги в розробці та реалізації товару, тому що здатність розробляти та реалізовувати товар є функцією структурних підрозділів системи управління фірмою. Таким самим чином конкурентоспроможна галузь впливає на розвиток конкурентних переваг в управлінні фірмами цієї галузі.

В свою чергу, розвиток галузей (окрім монопольних) викликають ринкові механізми управління суспільством. А ті, у свою чергу, залежать від суспільно-політичного устрою країни. Ця взаємозалежність не відображена у автора піраміди конкурентних переваг. (рис. 1.2). Він вважає, що переваги в управлінні фірмою безпосередньо приводять до конкурентоспроможності фірми. На наш погляд, конкурентоспроможність фірми виникає тільки через посередництво конкурентоспроможності її продукції.




Рис. 1.2. Піраміда конкурентних переваг [99]

Таким чином переваги суспільно-економічного устрою формують переваги в управлінні суспільством, ті, в свою чергу – в системі взаємодій фірм, далі – в управлінні кожною окремою фірмою, як наслідок, створюються переваги в розробках, що вже безпосередньо формує конкурентоспроможність товару. Зворотній шлях починається коли КС товару формує КС фірми, та, в свою чергу – КС галузі і т. д. аж до лідерства економіки в цілому. Коло замикається і починається нове (див. рис. 1.3).

В розглянутих визначеннях конкурентоспроможності продукції та підприємств не враховуються параметри, що їх вимагає багатоаспектний і багаторівневий характер гіперконкуренції. В теперішній час конкуренція відбувається не тільки на товарних ринках, де конкурують профільні продукти підприємства (наприклад безалкогольні напої). Попит на послуги численних агенцій з підбору персоналу («мисливців за головами»), так званого рекрутингу, висвітлює жорстку конкуренцію підприємств на ринках трудових ресурсів за висококваліфікованих працівників. За підбір такого працівника підприємства згодні платити агенціям суми, які дорівнюють річному фонду його заробітної плати. Гостра конкуренція відбувається на ринках оренди виробничих площ і землі, про що свідчать численні аукціони та тендери; на ринках ліцензій для розробки корисних копалин, де за постановою Кабінету міністрів введено аукціонну форму регулювання [102]; на ринках сучасних технологій.





Рис. 1.3 Реальні зв’язки у піраміді конкурентних переваг

Теорія і практика підтверджує, що без активної взаємодії із зовнішнім середовищем відкрита система не може функціонувати, враховуючи високу залежність діючих виробничих систем не тільки від споживача, але й від інших зацікавлених сторін (ЗС). Така залежність вимагає збільшувати відкритість системи, тобто інтенсивність обміну інформацією і ресурсами із зовнішнім середовищем. Як наслідок, збільшується кількість систем зовнішнього середовища, які взаємодіють з даною системою, та зростає ступінь впливу на неї інших систем [131].

Інтенсивність обміну відображає обсяг наданих і отриманих ресурсів, що, в свою чергу, характеризує рівень економічної стійкості системи. Звідси випливає, що ступінь відкритості системи можна розглядати як фактор її конкурентоспроможності. Тому для забезпечення конкурентоспроможності системи недостатньо обмежуватися взаємовідносинами лише із споживачами та клієнтами. Потрібно встановлювати керовані і системні взаємовідносини з більш широким колом контрагентів, через які підприємство взаємодіє із зовнішнім середовищем і отримує його ресурси [76].

Проте загальноприйняте розуміння системного підходу базується на думці, що підприємства взаємодіють із зовнішньою системою в основному через споживачів його продукції. Тому й головна увага дослідників зосереджена на методах залучення ресурсів споживача [118]. Залишаються поза увагою ресурси інших ЗС, які могли б знизити залежність підприємств від ресурсів споживача і знизити конкуренцію.

Таким чином, поряд з традиційним споживачем профільної продукції слід розглядати інші ЗС, які споживають непрофільну продукцію підприємства, обмінюючи її на власні ресурси. М. Мескон із співавторами у класичній праці «Основи менеджменту» стверджують, що споживач – це далеко не єдиний об’єкт суперництва, є ще трудові ресурси, капітал, матеріали та інше, а клієнт – це кожний, хто використовує ці результати [77, с. 134].

Будь-які ресурси підприємства є обмеженими і за право їх отримання необхідно конкурувати. Обмежені ресурси зовнішньої системи, за теорією систем, можуть надаватися тільки в обмін на ті продукти, які мають відповідну цінність для власників ресурсів. Відтак, для отримання потрібних підприємству ресурсів усі результати його діяльності, в тому числі профільні (напр. безалкогольні напої), мають бути конкурентоспроможними відносно аналогічних результатів інших підприємств.

Такими результатами (продуктами) можуть бути умови та оплата праці на ринку трудових ресурсів, податкове навантаження (сума податкових нарахувань на одиницю валового обсягу продажів) на ринку оренди землі або на ринку корисних копалин. Наявність у розпорядженні підприємства таких ресурсів, як творчий потенціал працівників, земля з її надрами, інтелектуальний ресурс постачальників тощо, відіграють важливу, іноді критичну роль у життєдіяльності та розвитку.
Вырезано.
^ Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.


Поняття конкурентоспроможності підприємства стає теж може виглядати тотожним поняттю потенційної конкурентоспроможності його профільної продукції. Дійсно, потенційна конкурентоспроможність профільної продукції тлумачиться як її здатність зберігати або підвищувати поточну конкурентоспроможність в майбутньому. Конкурентоспроможність підприємства спрямована на ті ж самі ефекти. Проте тут різниця є. Вона в тому, що, на відміну від потенційної конкурентоспроможності профільної продукції як її здатності залучати потрібні ресурси в майбутньому, конкурентоспроможність підприємства нами тлумачитися як його здатність ефективно використовувати ці ресурси, створюючи на їх одиницю більшу цінність для зовнішньої системи (порівняно з конкурентами).


^ 1.2. Науково-практичні підходи до стратегічного управління

конкурентоспроможністю продукції підприємства

Основу системи методів, що використовуються в управлінні, складають загальнонаукова методологія, яка передбачає певні наукові підходи до вирішення проблем управління конкурентоспроможністю. Р. А. Фатхутдінов вперше і найбільш широко розглянув 20 наукових підходів до управління конкурентоспроможністю складних об’єктів, кожний з яких акцентує увагу на певних аспектах управління нею [131].

Системний підхід – методологія дослідження об’єктів будь-якої природи як систем. Система має дві складові: первинно-зовнішнє оточення, яке включає вхід і вихід системи, зв'язок із зовнішнім середовищем, зворотний зв'язок (погляд усередину); вторинно-внутрішня структура – сукупність взаємопов’язаних компонентів, які забезпечують вплив суб’єкта управління на об’єкт, переробку входу у вихід та досягнення цілей системи, досягнення належного рівня конкурентоспроможності (погляд зсередини).

Логічний підхід – (від грець. logikе – науки про способи доведення і спростування) – став особливо актуальним в останні роки у зв’язку з бурхливим розвитком інформаційних технологій і, відповідно, операціоналізму, який зводить зміст понять до різного роду операцій. Основою логічного підходу до дослідження конкурентоспроможності є, звичайно, методологічні принципи діалектичної та формальної логіки.

До базових принципів діалектичної логіки відносять:

Принцип об’єктивності розгляду об’єкта, який передбачає чітке розмежування матеріальних та ідеологічних відносин, об’єктивних та суб’єктивних факторів суспільного буття і суспільної свідомості, ознак матеріальних, об’єктивних факторів (відносин), суспільного буття як визначальних, первинних; а духовних, ідеологічних відносин – як вторинних.

Принцип усебічного розгляду – вимога розглядати об’єкт в усіх його зв’язках і відносинах.

Принцип історизму – вимога розглядати об’єкт у стадійності його розвитку, саморусі, зміні тощо.

До основних принципів формальної логіки відносять:

Принцип тотожності – вимога визначеності мислення в процесі міркування; застосовуючи певний термін, ми повинні використовувати його в одному й тому ж сенсі.

Принцип несуперечності вимагає, щоб мислення було послідовним; він забороняє одночасно приймати певне твердження і його спростування.

Принцип виключення третього вимагає не відкидати одночасно твердження та його спростування. Уточнюючи поняття, ми можемо сказати про два твердження таке: одне з них є спростуванням іншого, але водночас одне з них обов’язково має бути істинним.

Принцип достатнього обґрунтування вимагає, щоб будь-яке твердження було обґрунтованим, інакше кажучи, істинність тверджень не можна сприймати на віру. Невиконання цієї вимоги часто призводить до необґрунтованих та голослівних тверджень.

Відтворювально-еволюційний підхід орієнтований на постійне і якісне поновлення виробництва для задоволення потреб конкретного ринку з меншими (порівняно з кращими аналогічними об’єктами на даному ринку) сукупними витратами на одиницю корисного ефекту. Крім того, кожна нова модель має бути кращою за попередню і «вимивати» ту з ринку.
Вырезано.
^ Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.


Маркетинговий підхід передбачає орієнтацію системи при вирішенні будь-яких завдань на зовнішніх та внутрішніх споживачів. Наприклад, вибір конкурентоспроможної стратегії компанії має здійснюватися на основі аналізу існуючих і прогнозування майбутніх стратегічних потреб в даному виді товару або послуг, стратегічної сегментації ринку, прогнозуванні життєвих циклів майбутніх товарів, аналізу конкурентоспроможності товарів компанії та товарів конкурентів, прогнозування їх конкурентних переваг, прогнозування механізму дії закону конкуренції. Стратегічний маркетинг спрямований на збереження або досягнення конкурентних переваг компанії і стабільне отримання достатньо високого прибутку.

Ексклюзивний підхід до управління конкурентоспроможністю полягає в придбанні суб’єктом управління виключного права на використання на свій розсуд нововведення або конкурентної переваги у будь-якій сфері діяльності. Щоб меншою мірою залежати від конкурентів, мати перед ними додаткові переваги, кожний суб’єкт управління повинен мати щось своє та рідко ділитися наявними надбаннями.

Функціональний підхід полягає в тому, що потреба розглядається як сукупність функцій, які обов’язково необхідно реалізувати для її задоволення. Після встановлення функцій зазвичай створюються декілька альтернативних об’єктів. Для реалізації зазначених функцій обирається той із об’єктів, який потребує мінімуму сукупних витрат (за його життєвий цикл) на одиницю корисного ефекту.

Процесний підхід передбачає ланцюжок безперервних взаємопов’язаних дій зі стратегічного маркетингу, планування, організації процесів, обліку та контролю, мотивації, регулювання.

Структурний підхід до проблем управління конкурентоспроможністю об’єктів базується на визначенні важливості, пріоритетів серед факторів, методів, принципів та інших інструментів з метою встановлення їх раціонального співвідношення та підвищення обґрунтованості розподілу ресурсів.

Ситуаційний підхід акцентує увагу на тому, що застосування різних методів та інструментів управління конкурентоспроможністю визначається конкретною ситуацією в конкретному місці і в конкретний час. Оскільки є велика кількість факторів, що впливають на конкурентоспроможність як в самому об’єкті, так і в його зовнішньому середовищі, то не існує єдиного найкращого способу управління нею. Найефективнішим в конкретній ситуації є той спосіб чи метод, який щонайбільше відповідає даній ситуації, тобто є максимально адаптованим до неї.

Нормативний підхід передбачає встановлення нормативів управління за найважливішими елементами усіх підсистем об’єкта управління. Ці нормативи мають відповідати вимогам комплексності, ефективності, обґрунтованості та перспективності їх застосування як за масштабом, так і за часом.

Оптимізаційний підхід до управління полягає в переході від якісних до кількісних оцінок шляхом використання методів дослідження операцій, техніко-економі