Реферат: Юридична відповідальність

«Юридична відповідальність».



Вступ

Право завжди пов'язане з суспільним життям людини. Лю­дина є носієм і основним споживачем його приписів (норм), а її інтереси і потреби - джерелом змісту правил поведінки людей в суспільстві. Право забезпечує загальний порядок, що проявляється в суспільній поведінці людей, установ, органі­зацій і держави. Право проявляє себе як загальний - обов'яз­ковий порядок, що панує над волею кожної людини. Пра­вове регулювання – це проголошення державою вимог до лю­дини в формі правових приписів, з одного боку, та виконання особою цих вимог (правових обов'язків) - з другого. Право - це специфічна форма регулювання поведінки лю­дей, сукупність правил поведінки (норм), встановлених або санкціонованих державною владою, що виражають інтереси, потреби та надії переважної більшості громадян, що ство­рили державу з метою захисту їх прав, свобод і власнос­ті, стабілізації суспільних відносин, встановлення цивілізо­ваного правового порядку в країні, зміцнення і розвитку держави. Сучасне суспільство надало людині широкі права і свободи, до використання яких необхідно підходити відповідально. Можливості людини в сучасному суспільстві набагато зросли. Говорячи про особливості права, що відрізняють їх від ін­ших соціальних норм, треба звернути увагу на винятково ва­жливе значення правових обов'язків. У співвідношенні між правами та обов'язками (з прав та обов'язків головно складається право) провідне місце посідають обов'язки, оскіль­ки від рівня виконання обов'язків залежить рівень прав. Адже права однієї особи залежать від виконання обов'язків іншою особою. Наприклад, право громадян на освіту зале­жить від виконання державою свого обов'язку щодо органі­зації освіти в країні: будівництва шкіл, підготовки вчите­лів, забезпечення навчання в школах підручниками, облад­нанням тощо. Якщо держава нічого не зробить у цій галузі, не виконає свого юридичного обов'язку перед народом, то право громадян на освіту не буде ними реалізоване. Основний соціальний обов’язок людини – це необхідність певної її поведінки, об’єктивно зумовленої конкретно-історичними потребами існування інших людей, націй, народу, його соціальних груп і всього людства. Але чим більше людині дається, тим більше з неї і питають. Ми живемо у світі, де кожний залежить від усіх, а усі від кожного. У цих умовах безвідповідальна поведінка є соціаль­ним злом. Наприклад, безвідповідальне ставлення робітника до своїх обов'язків спричиняє вироблення неякісної продук­ції, незадоволення потреб громадян. У результаті безвід­повідального ставлення учня до навчання з нього виросте неосвічена, некорисна для суспільства людина. Навіть за жартівливе пустування доводиться інколи «розраховуватися» з державою, нести законну, тобто юридичну відповідальність.


Ознаки юридичної відповідальності.

Така відповідальність завжди виражається у неприємних, небажаних, невигідних для самого громадянина наслідках. Втім, це властиво не лише юридичній, а й іншим видам відповідальності за антигромадські, аморальні проступки, наприклад, перед батьками, друзями, колективом класу, спор­тивної секції, навчальною групою.

Чим же відрізняються міри юридичної відповідальності від інших мір відповідальності, що застосовуються, наприклад, за неслухняність у сім'ї?

По-перше, усі ці міри передбачені законом, правовими нормами. Це відповідальність лише за законом.

По-друге, усі вони застосовуються лише тоді, коли вчи­нюються дії, що суперечать закону, праву. Отже, це відпові­дальність саме (і тільки) за правопорушення.

По-третє, усі вони здійснюються органами держави, яким громадянин зобов'язаний (причому зобов'язаний юридично, на підставі закону) «дати відповідь» за свої проступки і які, зі свого боку, мають право (причому юридичне право) притягти до відповідальності. Отже, це відповідальність завжди перед державою.

По-четверте, ці міри виражаються у примусовому позбав­ленні (або обмеженні) правопорушника певних благ, цін­ностей, можливостей. Отже. це примусово караюча відпові­дальність.

По-п'яте, ці міри завжди виражають осудження правопо­рушника саме державою, гостро критичну, безумовно неза­довільну оцінку його поведінки. Така оцінка звучить не тільки у «відповіді» держави на правопорушення, а й у реакції на про­ступок з боку громадськості, колективу, батьків. Юридична відповідальність завжди поєднується з моральною відпові­дальністю.

Із розуміння аморальності будь-якого правопорушення ви­пливає практично значущий висновок: якщо не знаєте вимог закону, сумніваєтесь у правомірності своєї поведінки, то оці­ніть її з точки зору моралі. Поведінка, що відповідає мораль­ним ідеалам суспільства, відповідає і приписам його зако­нів. Аморальна поведінка у більшості випадків може викли­кати і негативну оцінку з боку суспільства, і тягти юридич­ну відповідальність.

Юридична відповідальність необхідна насамперед в ім'я справедливості, щоб «відповісти» належним чином на не­гативне (байдуже, безвідповідальне, зневажливе, а іноді навіть вороже) ставлення до людей, суспільства, держави, що виявилося у правопорушенні, щоб обмежити в чомусь, покарати правопорушника. При цьому покарання не має на меті завдавати фізичних страждань або принижувати люд­ську гідність — так вимагає закон, зокрема ст. 50 Криміналь­ного Кодексу України.

Але не можна зводити юридичну відповідальність лише до «відплати» правопорушнику, її цілі є ширшими, а головне — гуманнішими, їх в основному три:

1) охоронна — захистити, охороняти від посягань на такі найважливіші для всіх людей цінності, як права і сво­боди громадян і організацій. Якщо такі посягання вчинено, то юридична відповідальність має на меті відновлення, відшкоду­вання, «ремонт» блага, що постраждало;

2) виховна — змінити погляди, свідомість правопорушни­ка так, щоб він у майбутньому не допускав подібних проступ­ків;

3) запобіжна (профілактична) — на окремих людей, які могли б (через недостатню свідомість або з інших причин) вчинити правопорушення, вплинути таким чином, щоб вони утрималися від цього.

Юридична відповідальність буває різною і залежить від виду правопорушення, «розмірів» шкідливості (або небез­пеки) його наслідків, кола людей і організацій, яким запо­діяно шкоду. Урахування цих обставин — неодмінна умо­ва справедливості покарання.

Дві обставини — ступінь шкідливості (або, небезпечності) правопорушення і особа правопорушника — завжди беруться до уваги при встановленні міри юридичної відповідальності як при виданні закону, так і при його застосуванні до кон­кретних осіб. Це цілком відповідає засадам соціальної справедливості і

виражається у принципі індивідуалізації відповідальності: вона повинна відповідати ступеню тяжкості правопорушен­ня (тяжкості «вчиненого», як виражаються юристи) і особ­ливостям особи правопорушника.
3. Поняття і види юридичної відповідальності.
Юридична відповідальність — це передбачене законом і застосоване органами держави примусове обмеження або позбавлення правопорушника певних благ. Вона завжди су­проводжується моральним осудженням порушника закону. Розрізняють такі основні види юридичної відповідальності: дисциплінарна, цивільна, адміністративна, кримінальна.

Юридична відповідальність застосовується лише за пев­них обставин, передбачених законом, які називаються підставою відповідальності. Такою підставою є факт вчинен­ня правопорушення.

Юридична відповідальність на відміну від інших видів від­повідальності (моральної, громадської, сімейної) застосову­ється лише до тих, хто вчинив правопорушення, тобто по­рушив норму права, закон, адже юридична відповідальність особи має індивідуальний характер (ст. 61 Конституції України). Правопорушення виражається у певних діях, частіше всього активних, хоч буває і в «пасивних». Правопорушення завжди виражається у поведінці, що суперечить юридичним нормам, тобто є протиправною. При цьому така поведінка завжди завдає комусь шкоди: іншим лю­дям, організаціям, суспільству, державі. Власне кажучи, вона тому і забороняється правом, що викликає негативні соціаль­ні наслідки.

Правопорушення виражається в діях, що усвідомлюються, хоч трапляється і навпаки (останнє стосується переважно під­літків, тому момент настання здатності нести юридичну відповідальність за правопорушення прямо пов'язаний з настанням певного віку, який дає змогу судити і про рівень свідомості особи). Проте завжди особисте свідоме ставлення правопорушника до своїх вчинків, безумовно, заслуговує на осуд. Таке ставлення може виражатися насамперед в прямому умислі — цілеспрямованому, розрахованому вчиненні право­порушення, а може виражатися і в не обережності, тобто необачному, самовпевненому, легковажному ставленні до своїх протиправних дій та їх наслідків.

Як умисне, так і необережне вчинення правопорушен­ня завжди свідчить про зневажливе — хоч і різною мірою — ставлення правопорушника до інтересів суспільства, держа­ви, інших громадян. Це дає підстави обвинуватити правопо­рушника, вбачати в його поведінці вину, визнавати винним. Правопорушення — це протиправна винна дія, що завдає шкоди суспільству, людям.

Щоб встановити, чи є конкретний вчинок або поведінка правопорушенням, необхідно з'ясувати принаймні такі пи­тання; чи заборонений цей вчинок законом, правовою нормою? А для цього необхідно знати законодавство, вивчити встанов­лені державою правила поведінки людей у суспільстві. Чи завдано протиправною поведінкою шкоди суспільству, колек­тиву, окремим людям? Які ступінь і характер шкоди? Тут оці­нюється не тільки матеріальна, а й моральна та інша шко­да, завдана правопорушенням. Хто порушник норми права? Чи дієздатна ця особа? Як ставився до правопорушення його «вчинитель», суб'єкт? Чи винний він у вчиненому? Встано­вити це буває досить нелегко, оскільки для цього треба про­никнути у свідомість, психологію, наміри правопорушника.

Залежно від ступеня шкоди правопорушення поділяються на дві групи: проступки і злочини. У нашому суспільстві немає таких людей і організацій, на яких не поширюється вимога додержання законів, інших юридичних норм. Але із загальності цієї вимоги випливав, що на кожну протиправну дію, хто б її не вчинив, держава має «відповісти» — притягнути до юридичної відповідальності (або у деяких випадках вжити інших примусових заходів).

Необхідність такого реагування держави виражається у принципі невідворотності відповідальності за правопорушення. Цей принцип цілком узгоджується з основами соціальної справедливості, демократії, рівності усіх перед законом. Він сприяє підвищенню ефективності боротьби з тими відхи­леннями, які виражаються в правопорушеннях.

Відповідальність за правопорушення має настати неми­нуче, «невблаганно». У протилежному разі у правопоруш­ника, можливо, і у громадськості, формується уявлення про безвідповідальність, ослаблюються, «нейтралізуються» внут­рішні сили, мотиви, що утримують від неправомірних дій. Розрахунок правопорушника на те, що його проступок залишиться нерозкритим, а якщо і виявиться, то йому якось «минеться», оскільки відповідати буде хтось інший, - глибока помилка. І розплачуватися за неї доводиться надто дорого. І все ж більшість людей дотримуються вимог закону не через страх перед покаранням, а тому, що законодавство відпо­відає як потребам суспільства, так і їхнім особистим інте­ресам, воно є справедливим і необхідним.

Юридична відповідальність - це найсуворіший, «жорст­кий», але все ж не єдиний примусовий засіб держави для боротьби з порушеннями права, для їх запобігання. Відомо, що до юридичної відповідальності може бути притягнута особа, яка досягла певного віку. Якщо ж порушення вчиняють під­літки, діти, то й тоді держава, її органи, службові особи (а в багатьох випадках і громадськість) не залишаються байду­жими. Не вдаючись до мір юридичної відповідальності, вони, проте, застосовують до правопорушників інші - причому теж передбачені законом - заходи впливу: організаційні (такі, що застосовуються, наприклад, для відвернення, запобігання або припинення правопорушення, для відшкодування збитків, шкоди, що ним заподіяна), морально-виховні чи громадські.

Кожна людина, яка порушила своїми діями закон, не по­винна уникнути, ухилитися від невигідних, небажаних, непри­ємних для неї заходів, що застосовуються примусово уповно­важеними на це органами, особами. Невідворотність відпо­відальності як неминучість реагування, «відповіді» держави на будь-які і будь-чиї дії, що порушують закон, поширюється на всіх незалежно від віку.
Незнання закону не звільняє від відповідальності. Уявіть собі, що сталося б, коли б цей принцип не діяв: тоді більшість правопорушників, очевидно, спробувала б послатися на своє незнання закону, щоб уникнути відповідальності за правопо­рушення.
Знати закони суспільства і додержувати їх — моральний обов'язок кожної людини. Як уже зазначалося, наше право пройняте гуманістичною моральністю, що значно полег­шує знання і розуміння законів.

Навряд чи знайдеться підліток, який наважиться заяви­ти, нібито йому невідомі такі моральні принципи, що не мож­на чинити збитки, шкоду, неприємності іншим людям, суспіль­ству, не можна псувати речі, не можна ставитися недбало і недобросовісно до навчання, роботи тощо. Принцип «незнан­ня закону не звільняє від відповідальності», примушує людей вивчати, засвоювати основні норми законодавства, набувати навичок їх використання.

Правопорушення можуть вчинятись у різних сферах сус­пільного життя, порушувати норми різних галузей законо­давства, заподіювати неоднакову шкоду. Тому такі протиправ­ні дії класифікуються за наступними видами.

Дисциплінарні проступки - порушення навчальної або виробничої дисципліни, внутрішнього розпорядку організації (установи).

Цивільно-правові проступки - заподіяння майнової шко­ди, порушення інших майнових або особистих інтересів лю­дей, що захищаються законом.

Адміністративні проступки - порушення встановленого державою порядку в громадських місцях, а також порядку управління усіма іншими сферами життєдіяльності суспіль­ства.

Злочини - суспільне небезпечні дії або бездіяльність, за які у законі передбачено кримінальне покарання.

^ 4. Кримінальна відповідальність.


Кримінальна відповідальність є одним із важливих інститутів науки кримінального права. Про неї говориться в окремих статтях Загальної частини Кримінального Кодексу України. У ст. 2 КК зазначено, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.

Кримінальна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності. Вона виникає тоді, коли особа порушує кримінальний закон — якусь конкретну норму (статтю) Особ­ливої частини Кримінального кодексу України, тобто коли особа скоює злочин. З моменту скоєння злочину виникають кримінально-правові відносини, за яких держава в особі упов­новажених органів має право притягати правопорушника до кримінальної відповідальності. Якщо немає злочину — немає кримінально-правових відносин, немає й кримінальної відповідальності.

Таким чином, під кримінальною відповідальністю треба розуміти закріплену в кримінальному законі оцінку від імені держави в особі уповноважених нею органів конкретного діяння як злочину.

Кримінальна відповідальність настає лише при умові, як­що у скоєному конкретному злочині є склад певного злочину.

Кримінальна відповідальність - це обов'язок особи дати звіт про свої дії уповноваженим на те державним органам (дізнання, попереднього розслідування, прокуратури, суду), а також перетерпіти певні обмеження, страждання, відчути примусову дію кримінального закону. Частиною кримінальної відповідальності є застосування покарання до винного.

Кримінальна відповідальність, як і кожний вид юридичної відповідальності, грунтується на конституційному принципі законності. Це, зокрема, означає, що кримінальній відпові­дальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину. Крім цього, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України, ст. 2 Кримінального кодексу України).

Підстави і принципи кримінальної відповідальності визна­чаються кримінальним правом. Кримінальне право є системою юридичних норм, встановлених Верховною Радою України, які визначають не лише підстави і принципи кримінальної відпові­дальності, а й те, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання можуть бути застосовані до осіб, котрі вчинять злочини. Єдиним джерелом кримінального права є закон. Він може бути прийнятий лише Верховною Радою України. Жодний інший орган держави не має права встановлювати кримі­нальну відповідальність. Немає злочину і покарання поза кри­мінальним законом. Отже, усі питання, пов'язані з кримінальною відпові­дальністю і покаранням, можуть бути вирішені лише на під­ставі положень, закріплених у кримінальному законі. В жодних інших актах (указах Президента, декретах уряду, рішеннях судових та інших правоохоронних органів) не може бути визначено, які дії слід вважати злочином і які покарання застосувати за їх вчинення.

Норми, які містяться в кримінальному законі, за своїм змістом бувають двох видів. Перші визначають завдання кримінального законодавства, підстави кримінальної відпо­відальності, а також інші положення, які стосуються усіх чи більшості злочинів, загальні для них. Такі норми називаються нормами Загальної частини кримінального права. Інші ж - передбачають ознаки окремих видів злочинів (наприклад, крадіжка, зґвалтування, хуліганство) й конкретні види та розміри покарання за їх вчинення. Ці норми називають нор­мами Особливої частини.

Кримінально-правові норми систематизовані і викладені в окремому законі - Кримінальному кодексі України (ско­рочено КК). Чинний КК схвалений Верховною Радою 5 квітня 2001 року. За час, що минув від його прийняття, до КК України вносилися зміни та доповнення, щоб врахувати появу в суспільстві нових злочинних діянь, посилити покарання за окремі види посягань або, навпаки, виключити кримінальну відповідальність за дії, які перестали бути небезпечними для суспільства. І серед дорослих, і серед дітей широко розповсюджена хибна думка, що закон за скоєний підлітком злочин ніяких серйозних заходів не передбачає, що неповнолітні користу­ються в цій сфері особливими привілеями і пільгами. Од­нак позиція кримінального закону інша. „Неповнолітні” не­суть кримінальну відповідальність на тих же засадах, що й дорослі злочинці. Гуманізм зовсім не означає потурання. КК України не надає пільги неповнолітнім, не забезпечує їм імунітет від кримінальної відповідальності, а лише диферен­ціює таку відповідальність з урахуванням специфіки особис­тості. Особливості кримінальної відповідальності неповноліт­ніх, передбачені КК України, наступні:

кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років (ч.1 ст.22 КК);

особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство (ст. ст. 115-117), посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника пра­воохоронного органу, члена громадського формування з охо­рони громадського порядку і державного кордону або війсь­ковослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуд­дя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті 112, 348, 379, 400, 443), умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121, частина третя ста­тей 345, 346, 350, 377, 398), умисне середньої тяжкості тілес­не ушкодження (стаття 122, частина друга статей 345, 346, 350, 377, 398), диверсію (стаття 113), бандитизм (стаття 257), терористичний акт (стаття 258), захоплення заручників (статті 147 і 349), зґвалтування (стаття 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (стаття 153), крадіжку (стаття 185, частина перша статей 262, 308), грабіж (статті 186, 262, 308), розбій (стаття 187, части­на третя статей 262, 308), вимагання (статті 189, 262, 308), умисне знищення або пошкодження майна (частина друга статей 194, 347, 352, 378, частини друга та третя статті 399), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (стаття 277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (стат­тя 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (час­тини друга, третя статті 289), хуліганство (стаття 296).

Ознаки, характерні для окремих видів злочинів і яке покарання може бути призначене особі за конкретний злочин, описано в конкретних статтях Особливої частини КК України які згру­повані в окремі розділи: Злочини проти основ національної безпеки України; Злочини про­ти життя та здоров’я особи; Злочини проти волі, честі і гідності особи; Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи; Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина; Злочини проти власності; Злочини проти у сфері господарської діяльності; Злочини проти довкілля; Злочини проти громадської безпеки; Злочини проти безпеки виробництва; Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту; Злочини проти громадського порядку та моральності; 3лочини у сфері обігу наркотичних засобів,психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров'я населення; Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканості державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації; Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян; Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж; Злочини у сфері службової діяльності; Злочини проти правосуддя; Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини); Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.

Ст.Ст.44-49, КК України передбачено звільнення від кримінальної відповідальності. Ст. 97 КК України передбачено звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру до неповнолітнього, та ст.106 КК України звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності.

Але статтею 5 КК передбачено зворотну дію закону про кримінальну відповідальність у часі.

1. Закон про кримінальну відповідальність, який скасо­вує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відпові­дальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким зако­ном чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покаран­ня або відбули покарання, але мають судимість.

2. Закон про кримінальну відповідальність, що встанов­лює злочинність діяння або посилює кримінальну відпові­дальність, не має зворотної дії в часі.

Закон про кримінальну відповідальність, який частко­во пом'якшує відповідальність, а частково її посилює, має зворотну дію в часі лише у тій частині, яка пом'якшує від­повідальність.

^ 5. Адміністративна відповідальність.

Підставою для притягнення особи до адміністративної відповідальності є скоєння нею адміністративного правопо­рушення (проступку). Згідно з Кодексом України про адмі­ністративні правопорушення, адміністративним правопору­шенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія або бездіяльність, яка посягає на права і свободи громадян, державний або громадський порядок, власність, на встановлений порядок управління, за що зако­нодавством передбачена адміністративна відповідальність. Отже, ознаками адміністративного правопорушення є проти-правність, винність, караність.

Ознака - протиправності адміністративного правопору­шення випливає з того, що воно заборонене законом, оскіль­ки може завдати шкоди або загрожувати небезпекою. Протиправність виділяє адміністративні правопорушення серед ін­ших, хоч і неправомірних дій, на вчинення яких законом не встановлено будь-яких правових заборон. В такому випадку мова може йти про порушення моральних або інших соціаль­них норм.

Протиправність охоплює проступки, які завдають безпо­середньої шкоди інтересам особи, матеріальним речам, а та­кож ті, що не пов'язані із настанням шкідливих наслідків, а криють у собі лише загрозу, небезпеку такої шкоди. Наприк­лад, порушення правил пожежної безпеки при відсутності шкідливих наслідків тягне за собою адміністративну відпові­дальність. Такі поступки засвідчують небажання підкорятися закону, загальнообов'язковим правилам, тобто посягають на правову форму.

Протиправне діяння (дія або бездіяльність) вважається адміністративним правопорушенням (проступком) лише тоді, коли встановлено вину особи у його вчиненні, а також дове­дено причиновий зв'язок між таким діянням і шкідливими наслідками, якщо такі настали. Вина особи може виража­тись у двох формах: умислу і не обережності. Вчиненим умисно адміністративне правопорушення визнається тоді, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків. Прикладом умисного правопорушення є дрібне розкрадання державного або колективного майна.

Адміністративне правопорушення вважається вчиненим з не обережності тоді, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи без­діяльності, однак легковажно розраховувала на їх відвернен­ня, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла б їх передбачити. Не обережність у різноманітній формі (самовпевненості, легковажності, недба­лості, неуважності, необдуманості) може стати причиною ба­гатьох порушень правил технічної і пожежної безпеки, дорож­нього руху, санітарно-протиепідемічних правил та інших, де суб'єктами відповідальності переважно виступають службові особи. Встановлення форми вини має значення при призна­ченні стягнення.

Характерною ознакою адміністративних правопорушень є караність. Це означає, що за їх вчинення до особи можуть бути застосовані заходи державного примусу. Проте в законі пе­редбачено виняток з цього правила, коли встановлюється мож­ливість звільнити порушника від адміністративної відпові­дальності при малозначимості правопорушення або можли­вість обмежитись щодо винного усним зауваженням з боку органу (службової особи), уповноваженого вирішувати справу.

До ознак адміністративного правопорушення належить також суспільна небезпека. Однак слід зауважити, що зако­нодавець безпосередньо не говорить, що адміністративне пра­вопорушення — це суспільне небезпечне діяння, воно швидше суспільне шкідливе. Аналіз змісту правопорушень Особливої частини Кодексу про адміністративні правопорушення свід­чить, що суспільна небезпека не є універсальною ознакою всіх без винятку адміністративних правопорушень, багатьом з них вона не властива.

Щоб уявлення про адміністративне правопорушення було повним, треба розглянути його юридичний склад: суб'єкт, об'єкт, суб'єктивну та об'єктивну сторони.

Суб'єктом адміністративного правопорушення може бути громадянин України, якому виповнилось 16 років, а також іноземці та особи без громадянства. Законодавець окремо виділяє серед суб'єктів службових осіб, покладаючи на них підвищену порівняно з іншими громадянами відповідаль­ність, якщо порушення ними загальнообов'язкових правил водночас є порушенням службових обов'язків.

Обов'язковою умовою, за якої особа може вважатись суб'єктом право- порушення, є її осудність, тобто здатність оці­нювати свої дії і керувати ними.

Об'єктом адміністративного правопорушення виступають суспільні відносини, які складаються в сфері адміністративно-організаційної діяльності і порядку управління, регулюються адміністративним правом, а також норма- ми інших галузей права (трудового, цивільного, фінансового, земельного та ін.). Об'єктом посягання адміністративного правопорушення може бути і сама людина, її здоров'я, честь і гідність. Залежно від того, що є об'єктом посягання, адміністративні правопорушен-ня поділяються на різні види, перелік яких містить Особлива частина Кодексу про адміністративні пра­вопорушення. Це правопорушення проти особи, прав і свобод громадян; порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідеміч-них правил і норм; правопорушення в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання при­родних ресурсів; порушення проти власності; порушення на транспорті, в галузі дорожнього господарства і зв'язку; пору­шення громадського порядку та громадської безпеки та ін.

Суб'єктивну сторону адміністративного правопорушення визначає вина особи, мета і мотив її поведінки. Центральне місце займає оцінка вини, тобто психічного ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння.

Мета і мотив - це факультативні ознаки суб'єктивної сто­рони, і вони не завжди присутні. Але в багатьох випадках їх наявність впливає на зміст правопорушення. Об'єктивна сторона адміністративного пра­вопорушення характеризується наявністю самого діяння (дій або бездіяльності), протиправних наслідків та причиненого зв'язку між ними (останні не завжди є обов'язковими). Біль­шість правових порушень скоюється шляхом дії, активної протиправної поведінки (дрібне хуліганство, самовільне захоп­лення земельних ділянок). Протиправна поведінка може вира­жатись і в бездіяльності - безквитковий проїзд у транспорті, невиконання санітарних вимог.

Факультативними ознаками об'єктивної сторони є місце, час, спосіб і засоби вчинення правопорушення, які в багатьох випадках мають кваліфікуюче значення (браконьєрство - полювання в недозволений час або в недозволеному місці чи забороненими засобами).


^ 6. Цивільно-правова відповідальність.


Цивільно-правова відповідальність є одна із форм державного примусу, пов'язана з застосуванням санкцій майнового характеру, спря­мованих на відновлення порушених прав і стимулювання нормальних ринкових відносин і полягає в стягненні неустойки, штрафу або пені.

Цивільно-правова відповідальність поділяється на договірну і поза­договірну. Договірна відповідальність настає в разі порушення договору. Позадоговірна відповідальність настає у випадках вчинення шкоди чужому здоров'ю або майну, коли між заподіювачем шкоди і потерпілим цивільно-правового договору не було. Відповідальність настає лише за наявності певних умов: а) вини; б) протиправності дії (бездіяльності); в) наявності майнової шкоди; г) причинного зв'язку між протиправною дією і шкодою,

Тільки сукупність зазначених умов дає підставу для притягнення до цивільно-правової відповідальності.

Вина як умова цивільно-правової відповідальності. Загальним принципом цивільно-правової відповідальності є принцип вини, тобто відповідальність настає лише за вини заподіювача шкоди. Якщо вини не буде встановлено - то, як правило, не буде і відповідальності. Цивільне законодавство на відміну від кримінального встановлює презумпцію вини боржника. Це означає, що особа, яка не виконала зобов'язання або вчинила позадоговірну шкоду вважається винною, поки не доведе протилежне.

Вину визначають як психічне ставлення особи до своєї протиправної дії. Вона може бути у формі умислу або не обережності. Якщо правопо­рушник передбачає негативні наслідки своєї протиправної поведінки і ба­жає їх настання або ставиться до їх настання байдуже, ця особа діє умисно - вина у формі умислу. Не обережність - це передбачення настання не­гативних наслідків своєї протиправної дії, але з легковажним наміром їх відвернути, уникнути, тобто правопорушник не бажає настання цих не­гативних наслідків.

Протиправність дії боржника і заподіювача шкоди як умова цивільно-правової відповідальності. Відповідальність настає лише за умови, що дії або бездіяльність, якими вчинено договірну чи позадоговірну шкоду, є протиправними або забороненими законом.

^ Шкода як умова цивільно-правової відповідальності. Під майновою шкодою слід розуміти будь-яке зменшення наявного майна або неодержан­ня доходів. Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками. Збитки поділяються на два види: а) позитивна шкода і б) упущена вигода. Позитивна шкода - це будь-яке зменшення наявного майна. Упущена виго­да - неодержані доходи, які мав би одержати кредитор, якби зобов'язання було виконане.

Причинний зв'язок як умова цивільно-правової відповідальності. Неодмінною умовою відповідальності в цивільному праві є наявність причинного зв'язку між протиправною дією боржника і тим негативним наслідком, що настав в результаті цієї протиправної дії. Іншими словами, майнова шкода настала внаслідок протиправної дії правопорушника.

Підстави звільнення боржника від відповідальності. Боржник звільняється від відповідальності за невиконання зобов'язання або вчине­ння позадоговірної шкоди, коли мають місце непереборна сила або випадок. Непереборна сила - це такі явища природи, яким людина не могла запобігти (землетрус, повінь тощо). Випадок -такий збіг обставин, за яких виконання зобов'язання стало неможливим, але в цьому ніхто не винен.

Непереборну силу як явище усунути людина не може, випадок як збіг обставин усунути можна і тим запобігти негативним наслідкам. В цьому полягає різниця між непереборною силою і випадком.

Види цивільно-правової відповідальності. При порушенні умов до­говору настає договірна відповідальність. Якщо вчинена шкода особі, яка не знаходилась в договірних відносинах з заподіювачем шкоди, то має місце позадоговірна відповідальність.

Якщо в цивільному правовідношенні приймають декілька зо­бов'язаних осіб, то може мати місце дольова, солідарна або субсидіарна

відповідальність. При дольовій відповідальності кожен із зобов'язаних осіб несе відповідальність тільки в своїй частці. При солідарній відповідальності кредитор має право звернути стягнення на майно всіх боржників, частини їх або одного з них. Виконання солідарного зобов'язання одним з декількох боржників звільняє останніх від відповідальності. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. Субсидіарна або додаткова відповідальність має місце при наяв­ності крім основного боржника ще й додаткового. В разі неможливості відшкодовувати збитки основним боржником до відповідальності притя­гається додатковий. Наприклад, за вчинену шкоду неповнолітнім віком від 15 до 18 років несе відповідальність він сам при наявності у нього власного майна. Якщо такого майна він не має, то відшкодовувати вчинену ним шкоду зобов'язані його батьки або піклувальники.

Відповідно до цивільного законодавства боржник, що не виконав або виконав неналежним чином зобов'язання, вчинив позадоговірну шкоду, повинен повністю відшкодувати завдані кредитору збитки (витрати, зроб­лені кредитором, втрату та пошкодження його майна, а також неодержані ним доходи).

В певній мірі характер відповідальності за заподіяну шкоду зумов­люється тим, хто її вчинив, яким чином і за яких обставин. Тому цивільне законодавство розрізняє шкоду, заподіяну: 1) джерелом підвищеної небез­пеки; 2) посадовими особами державних установ; 3) неповнолітніми і недієздатними громадянами; 4) групове заподіяння шкоди.

Цивільне право регулює товарно-грошові, інші майнові та особисті немайнові відносини на засадах рівності сторін, ши­рокої свободи суб'єктів у визначенні своїх прав та обов'язків, За умов переходу до ринкової економік