Реферат: Передмова 2 розділ 1 методологічні засади управління органами державної податкової служби 3

ЗМІСТ


Передмова 2

РОЗДІЛ 1 МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ ОРГАНАМИ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ 3

1.1. Наука управління. Поняття соціального управління 3

1.1.1. Управління як наука та навчальна дисциплина 3

1.1.2. Сутність і зміст соціального управління 3

1.2. Механізм соціального управління 8

1.3. Система та процес управління 19

1.3.3. Зміст, основні характеристики процесу управління 21

1.3.4. Управлінський цикл: поняття, етапи. Підготовка, прийняття управлінського рішення та організація його виконання 23

Розділ 2 Організаційні засади управління органами державної податкової служби 30

2.1. Державна податкова служба – елемент структури державного управління 30

2.1.2. Структура органів ДПС України 33

2.1.3. Основні завдання органів ДПС України 34

2.2. Організація системи управління органами державної податкової служби 36

2.2.2. Організаційна структура органів ДПС України 43

2.2.3. Інформаційна структура органів ДПС України 47

2.2.4. Соціально-психологічна структура органів ДПС України 50

2.3. Організація процесу управління в органах державної податкової служби 54

2.3.1. Аналітична робота в органах ДПС 54

2.3.2. Система управлінських рішень в органах ДПС України 58

2.3.3. Прогнозування та планування в органах ДПС України 63

2.3.3.1. Прогнозування в органах ДПС України 63

2.3.3.2. Планування в органах ДПС України 67

2.3.4. Взаємодія і координація в органах ДПС України 70

2.4. Забезпечення управління органами державної податкової служби 77

2.4.2. Документаційне забезпечення 79

2.4.3. Правове забезпечення 82

2.4.4. Кадрове забезпечення 86

2.4.5. Матеріально-технічне та фінансове забезпечення 90

2.5. Організація управлінської праці в органах державної податкової служби 93

2.5.2. Особливості організації управлінської праці окремих категорій працівників органів ДПС України 96

2.6. Організаційно-управлінські проблеми діяльності державної податкової служби 100

2.6.2. Оптимізація системи оподаткування – ефективний інструмент удосконалення управління органами ДПС України 101

2.7. Організація роботи з платниками податків та зв’язків із громадськістю в органах державної податкової служби України  108

2.7.1. Історичне коріння та місце зв’язків із громадськістю в діяльності органів державної податкової служби України 108

2.7.2. Основи організації роботи щодо зв’язків із громадськістю 110

2.7.4. Основні напрями роботи з платниками податків та зв’язків із громадськістю в органах державної податкової служби України 119

2.7.4.1. Масово-роз’яснювальна робота серед населення і платників податків 121

2.7.4.2. Консультаційна робота 127

^ ОСНОВНІ ТЕРМІНИ ТА ВИЗНАЧЕННЯ 130

ЛІТЕРАТУРА 133
Передмова
Курс “Організація роботи та управління органами державної податкової служби України” вивчається у зв’язку з підпорядкованістю Академії державної податкової служби України Державній податковій адміністрації України і ставить за мету оволодіння студентами основними положеннями організації роботи та науки управління органами державної податкової служби (ДПС) України для досягнення ефективності управлінської діяльності та створення умов для виконання нею завдань та функцій, визначених Законом України “Про державну податкову службу в Україні”.
Курс складається з двох розділів:
1. Методологічні засади управління органами державної служби.
2. Організаційні засади управління органами державної податкової служби.
Основним завданням вивчення першого розділу є формування наукового уявлення про суть управління взагалі та соціального зокрема, зміст механізму системи та процесу управління. Тут буде коротко розглядатись історія розвитку та становлення науки управління, методологічні основи, особливості та проблеми соціального управління, сучасні концепції його розвитку.
Другий розділ присвячений вивченню системи організації роботи та управління органами ДПС України, її функціональної, організаційної, інформаційної структур. У даному розділі розглядаються особливості підготовки й прийняття управлінських рішень, здійснення таких специфічних функцій управління, як аналіз, прогнозування, планування, організація і контроль виконання управлінських рішень взагалі та у податковій службі зокрема.
Структура навчального курсу зумовлена складністю та багатогранністю як соціального управління в цілому, так і управління органами державної податкової служби, наявністю у цьому соціального, правового, психологічного, кадрового, інформаційного, матеріально-технічного та фінансового аспектів.
До переліку рекомендованих джерел літератури включені нормативні акти та праці, які тією чи іншою мірою можуть бути використані для вивчення курсу. Досить короткий відрізок часу, що пройшов з моменту створення ДПС України, не дає можливості рекомендувати вичерпну кількість вітчизняних джерел у цій частині. За винятком періодичних видань, практично немає підручників та навчальних посібників у галузі управління органами ДПС України.
^ РОЗДІЛ 1 МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ ОРГАНАМИ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ 1.1. Наука управління. Поняття соціального управління 1.1.1. Управління як наука та навчальна дисциплина
Термін “управління” знайомий практично всім, але його сенс найчастіше сприймається інтуїтивно. Проблема узагальнення поняття управління – непросте завдання.
Управління пов’язане з найважливішими науковими поняттями – кібернетикою, правом, філософією, військовою справою, економікою тощо.
Існує багато визначень терміну “управління”, оскільки влучно передати його суть непросто. Тим більше, що останнім часом з’явився ще один термін – “менеджмент”, який практично є його синонімом.
Фундаментальний Оксфордський словник англійської мови трактує “менеджмент” як:
1) спосіб, манеру спілкування з людьми;
2) владу й мистецтво управління;
3) особливого роду адміністративні навички;
4) орган управління, адміністративну одиницю.
Разом з тим, найчастіше управління розглядається як сукупність стратегій, принципів, методів, засобів і форм наукового керівництва будь-якою діяльністю з метою підвищення її ефективності.
У деяких випадках термін “управління” використовується для визначення цілеспрямованої дії на об’єкт для зміни його стану або поведінки, збереження певної структури, підтримання оптимального режиму діяльності та реалізації наміченої програми стосовно технічних (управління верстатом, автомобілем), біологічних (управління кровообігом, обміном речовин в організмі), соціальних (управління суспільством, державою, колективом) та інших організованих систем.
^ 1.1.2. Сутність і зміст соціального управління
З точки зору предмета нашого курсу, найбільший інтерес являє собою “соціальне управління”, тобто управління суспільством, державою, колективом. Цей термін, як і термін управління, має безліч трактувань і визначень.
Найчастіше поняття “соціальне управління” використовують для визначення сукупності реально існуючих управлінських відносин, які визначають сутність управління як суспільного феномена.
Найсуттєвіше, що відрізняє соціальне управління від інших видів управління (технічного й біологічного), є те, що воно здійснюється шляхом впливу на свідомість і волю, а отже, на прагнення людини досягати поставленої мети.
Об’єктами соціального управління є соціальна організація суспільства з властивими їй соціальною структурою і соціальними процесами.
Таким чином, соціальні інститути управління, які в тій чи іншій формі існували у суспільстві, завжди утворювались для свідомого впливу людей на процеси суспільного розвитку та регулювання суспільних відносин.
Управління має чітко виражену соціальну сутність, що підтверджується наступними висновками.
1. Суспільство як соціальна організація – складна самокерована система, що самоуправляється і постійно перебуває у русі, не може існувати без наявності безперервного управління.
2. Управління є особливою соціальною функцією, що виникає з потреби самого суспільства як самокерованої системи і супроводжує усю історію суспільства.
3. Кожному типу соціальної організації, конкретно-історичному суспільству притаманні свій зміст, специфічні процеси, форми й методи управління. Тому зміст управління не можна відривати від середовища його функціонування.
4. Соціальне управління – елемент системи суспільних відносин, його характер і зміст залежать від їх сутності. У свою чергу, соціальне управління зводиться до впорядкування та розвитку суспільних відносин.
5. Організаційний зміст управління найбільш чітко виражається у плануванні колективних зусиль та розподілі обов’язків їх учасників у досягненні конкретних цілей, у регулюванні повсякденної діяльності колективів, у контролі за ходом здійснення поставленої мети, в організаційному забезпеченні всіх стадій управлінського процесу.
6. Мета – найважливіша характеристика управління. Власне задля досягнення певної мети і здійснюється управління.
Питання видової класифікації соціального управління має дуже важливе як теоретичне, так і практичне значення, оскільки оптимальна, об’єктивна і наукова класифікація дає змогу більш глибоко та детально вивчати специфіку окремих видів соціального управління.
У науці відомо декілька класифікацій соціального управління, проте з урахуванням змін, що відбуваються у суспільстві, найбільш повною є наступна:
– державне управління;
– громадське управління;
– приватне управління;
– сімейне управління.
Державне управління – складне і багатогранне явище, з яким пов’язане з’ясування суті, змісту й форми держави, тобто форми державного правління і державного устрою, розкриття функціональних, організаційно-структурних і політико-правових параметрів виконавчої влади як окремої гілки державної влади. Особливість виконавчої влади полягає в тому, що саме у процесі її реалізації відбувається втілення в життя законів та інших нормативних актів держави, практичне застосування всіх важелів державного регулювання і управління.
Державне управління – сукупність цілеспрямованих впливів органів державної влади, які справляються ними в рамках відповідної компетенції на певних осіб, соціальні системи, а також увесь соціальний організм у цілому з метою їх упорядкування, збереження або перетворення.
Державне управління здійснюється переважно у правових формах: розпорядчо-виконавча діяльність його органів має юридичний, владний характер. Органи державного управління діють за дорученням та від імені держави, що наділяє їх владними повноваженнями, які необхідні для виконання завдань, що стоять перед ними.
Владні повноваження втілюються в їх компетенції, яка визначається законами та іншими нормативними актами. Разом з тим, ряд дій державних органів управління здійснюються у формі проведення нарад, інструктування, поширення передового досвіду тощо.
Державне управління, у свою чергу, складається з управління у галузі соціально-політичного, економічного та духовного розвитку суспільства.
Для успішного розвитку соціально-політичної сфери має значення діяльність, яке здійснює ДПС України і яка є складовою системи правоохоронних органів і важливим важелем державного управління.
Управління органами ДПС України розглядається у двох аспектах. По-перше, як управління податковою службою як об’єктом з боку держави. По-друге, як управління, що здійснюється всередині системи; об’єктами виступають співробітники, служби, підрозділи, органи, а суб’єктами – керівники та апарати управління, які діють на відповідних рівнях і складають у своїй сукупності управляючу підсистему всієї системи даних органів у цілому і кожному з них зокрема.
Таким чином, управління органами ДПС України – це особливий вид діяльності спеціально створених апаратів та спеціально призначених посадових осіб щодо створення та вдосконалення системи органів ДПС України, забезпечення її оптимального функціонування і розвитку з метою ефективного вирішення завдань щодо здійснення контролю за додержанням податкового законодавства.
Змістом даної діяльності є: визначення цілей, завдань і функцій органів ДПС України, розробка і вдосконалення їх організаційної структури, організація забезпечення трудовими, матеріальними, інформаційними та іншими ресурсами; підготовка й реалізація управлінських рішень, забезпечення скоординованості дій органів, служб, підрозділів, регулювання їх організації і функціонування з урахуванням оперативної обстановки та відхилень від намічених цілей; створення ефективної системи обліку та контролю.
Другим різновидом соціального управління є громадське управління, що здійснюється недержавними організаціями, переважно засобами неюридичного характеру й інколи доповнює державне управління, оскільки останнє не може охопити всі прояви суспільного життя. В умовах демократизації суспільства все більшого значення набуває самоврядування – управління державними та громадськими справами, що здійснюється через виборних представників народом або самодіяльними об’єднаннями.
У даних умовах зростає важливість приватного управління (приватно-підприємницьке), яке є породженням реформування суспільства у бік ринкової економіки, а також сімейного управління, актуальність якого буде зберігатись у суспільних відносинах.

1.1.3. Виникнення і розвиток поглядів на управління

Якщо розглянути науку “управління” в широкому аспекті, то окремі відомості про неї зустрічаються у працях вчених Давньої Греції.
Сократ (470–399 рр. до н. е.) проголосив принцип універсальності: знання, законність, справедливість, людські доброчесності, які він відніс до основ управління.
Платон (428–348 рр. до н. е.) висунув важливу ідею про розподіл єдиного на частини (елементи) та про об’єднання частин в єдине ціле, тобто заклав основи системного підходу. Він створив вчення про “ідеальну державу”, де керують філософи, тобто “управлінці”. Їх завдання – керувати справедливо, на основі знання та закону.
У Аристотеля зустрічаються окремі замітки про організацію спільної діяльності людей, а також управління у грецьких полісах (місто, держава). Автор рухався від практики управління до її узагальнення та оцінки. Значна увага приділялась співвідношенню влади та управління.
В епоху Відродження (XVII та XVIII ст.) зустрічаються деякі описи, що належать до питань управління, у більшості – до управління виробництвом. Їх можна знайти у працях англійських, німецьких, французьких, італійських учених. Проте це були лише окремі штрихи, що не представляли цілісної системи поглядів і не могли називатись наукою “управління”.
Перші наукові дослідження проблеми управління починаються у другій половині XIX ст., коли бурхливий розвиток промисловості зумовив потребу у виникненні такої науки. Засновником її вважається американський інженер Ф. Тейлор (1856–1915). Він уперше заявив про те, що управління (підприємством) повинно стати системою, яка базується на наукових принципах, та здійснюватись за допомогою спеціально розроблених та експериментально перевірених методів.
Ф. Тейлор розробив і використав в управлінні виробництвом методи визначення працівником конкретних напружених завдань – норм виробітку.
Ним було запропоновано визначати тривалість виконання завдань за елементами операцій на підставі хронометражних даних, а також відбирати працівників для виконання конкретних операцій з урахуванням їх можливостей та здібностей, визначати різний розмір оплати праці залежно від ступеня виконання завдання та карати робітника оплатою за низькими розцінками за всю роботу при невиконанні норм.
Одним із найбільш вагомих результатів діяльності Ф. Тейлора є створення функціональної структури управління, згідно з якою контролювати хід роботи в цеху та давати вказівки кожному робітнику повинен не один майстер, а декілька – кожен у межах своїх вузьких функцій.
На відміну від Ф. Тейлора, що фактично досліджував його фізичні можливості робітника й розробляв способи, щоб змусити працювати з максимальною інтенсивністю, американський підприємець Г. Форд (1863–1947) створив систему управління на основі досконалої технічної організації виробництва. Створений
Г. Фордом ритм виробництва змушував працівника працювати із заданою (як правило максимальною) інтенсивністю. Його система спрямовувалась на усунення найменшого нераціонального витрачання сил. Основними принципами ефективності системи Г. Форда є: уніфікація та стандартизація деталей, вузлів; максимальна механізація виробництва, мінімізація ручної праці, розподіл праці з розділенням технологічного процесу на найпростіші операції; типізація і уніфікація машин та обладнання; сувора підготовка виробництва, що забезпечує своєчасну подачу на робочі місця сировини й матеріалів, а також точне розміщення робітників і обладнання відповідно до технологічного процесу.
Французький інженер А. Файоль (1841–1925) сформулював “адміністративну доктрину”, відповідно до якої основна причина низької ефективності виробництва полягає у слабкій системі керівництва на підприємстві. Досліджуючи процес виробництва, він розподілив усі операції, що мають місце на виробництві, на шість груп:
– технічні (виробництво, виготовлення, переробка);
– комерційні (купівля, продаж);
– фінансові (управління капіталами);
– охорони майна;
– облікові (баланс, статистика);
– адміністративні.
Основну увагу він приділив останнім, до яких включив передбачення (прогноз), організацію, розпорядництво, узгодження і контроль. Таким чином Файоль сформулював п’ять загальних функцій управління, які визнаються і сьогодні: планування, організація, активізація, координація та контроль.
З’явившись на межі 20–30 років минулого сторіччя, широке розповсюдження отримала теорія “людських відносин” спочатку у США (40-ві роки), а на початку 50-х – у Західній Європі.
Основними положеннями теорії управління, заснованої на “доктрині людських відносин”, є:
– пропаганда необхідності встановлювати дружні відносини між адміністрацією і робітниками, для чого адміністрація повинна відмовитись від зовнішніх ознак своєї переваги;
– підвищення зацікавленості робітників у справах виробництва, виховання у робітників почуття шанобливого ставлення до фірми;
– залучення на сторону адміністрації профспілок, особливо її лідерів, а де це не вдається – створення різного роду неформальних груп, що підривають профспілкову дисципліну;
– заохочення критичних висловлювань з боку робітників, подання ними скарг на ім’я адміністрації, що дозволяє їй завчасно прогнозувати настрій робітників, а також знімати небезпечні внутрішні напруження у трудових колективах;
– надання працівникам ряду дрібних соціальних і комунальних послуг (харчування за зниженими цінами, будівництво спортивних споруд тощо).
Потреба у розвитку теорії і узагальнення передового досвіду управління зберігалась завжди, а після Другої світової війни стала особливо відчутною. Так, лейбористський уряд Великобританії розглядав управління як силу, що здатна відродити британську економіку.
Проблема управління займала центральне місце у плані Маршала – економічної і соціальної реконструкції економіки Західної Європи.
У колишньому СРСР та в Україні інтерес до науки управління то підвищувався, то вщухав під впливом змін у політичних курсах.
Якщо у 20-х роках пропагувались ідеї управління і видавалась відповідна література з цих питань, у т. ч. і зарубіжна, то у наступні 30–40 роки ці питання були майже забуті.
До найбільш відомих шкіл у галузі управління належать школи лауреата Нобелівської премії Л.В. Канторовича, В.В. Новожилова, українського вченого В.М. Глушкова (1923–1982), що працювали над розробкою і застосуванням математичних методів в управлінні.
Особливий інтерес до науки управління з’являється в Україні у кінці 80-х – на початку 90-х років, який в умовах ринкових відносин сприяє оволодінню наукою управління, основними положеннями її теорії, методології та практики.

Контрольні запитання
1. У чому полягає суть управління?
2. Розкрийте місце управління органами ДПС України у системі соціального управління.
3. Дайте характеристику основним функціям управління.
4. Сформулюйте основні положення науки управління за Ф. Тейлором.
^ 1.2. Механізм соціального управління
1.2.1. Цілі соціального управління
Поняття “механізм” використовується у загальному розумінні у двох основних значеннях:
1. Внутрішня будова механізму, приладу, апарата, яка приводить їх у дію.
2. Система, що визначає порядок якого-небудь виду діяльності.
Механізм соціального управління – сукупність цілей, функцій, принципів та методів, взаємодія яких забезпечує ефективне функціонування соціальної системи. Розгляду даних елементів і присвячується даний розділ.
Мета як вихідна категорія управління. Теорія соціального управління надає велике значення виробленню стратегії та розгляду цілей як системоутворюючої ознаки будь-якої організації. Оскільки організації є цільовими системами, то мета є їх основною ознакою, яка відрізняє одну систему від іншої.
Формування та вибір цілей є початковим пунктом управління. Соціальне управління відрізняється від управління інших систем (технічних та біологічних) тим, що вплив суб’єкта управління на об’єкт відбувається насамперед шляхом визначення мети діяльності.
Соціальне управління втілюється в системі цілей:
– перспективних і поточних;
– організаційно-технічних і соціально-економічних;
– господарчих;
– галузевих;
– регіональних.
Однозначно соціальне управління покликане планувати, організовувати, координувати, стимулювати та контролювати діяльність колективів і окремих людей, спрямовану на досягнення поставлених цілей.
Якщо соціальні системи (колектив, сім’я, територіальна громада) не мають чітко визначеної мети, то керування ними стає неможливим.
Аристотель (“Політика”) вказував, що благо залежить від дотримання двох умов:
– правильного визначення кінцевої мети певного роду діяльності;
– відшукування відповідних заходів, які ведуть до кінцевої мети.
З погляду науки управління, чітке визначення проблеми і, на підставі цього, формування реальної мети складає не менше 50 % успіху.
Мета завжди виступає як сутність мотивів, засобів та результатів.
Мотив – прагнення задовольнити ту чи іншу потребу. Для набуття визначеності мотив повинен бути підкріплений наявністю певних засобів (ресурсів, умов), використання яких може призвести до бажаного результату.
У соціальному розумінні мета ніколи не співпадає з кінцевими результатами, оскільки в результат привносяться інші наслідки, які не збігаються з початковим передбачуваним результатом. Формуючи мету, слід врахувати можливі наслідки, до яких призводить діяльність щодо досягнення мети.
Оскільки мета визначається суб’єктом управління свідомо, то поряд з об’єктивними вона містить і суб’єктивні орієнтири (інтереси, зовнішній тиск тощо). Мета не існує в об’єктивній діяльності у сформованому вигляді. Її належить визначити і сформулювати. На цей процес, перш за все, впливають знання проблеми, досвід, наявні засоби, найбільш актуальні проблеми, інтереси та інші фактори.
Існує три види загальних цілей спільних для всіх організацій.
1. Цілі завдання ставляться суб’єктами управління вищого рівня, переважно з нормативним закріпленням. Такими цілями відображається призначення системи у зовнішньому світі: охорона навколишнього природного середовища, підготовка фахівців, боротьба зі злочинністю тощо, що закріплено відповідними указами, постановами та наказами.
2. Цілі орієнтації відображають загальні інтереси особи та колективу, призначеного здійснювати поставлену ціль, завдання.
Навіть за відсутності бажання займатися конкретним видом діяльності людина змушена задовольняти певні свої потреби: здобувати засоби для існування, поліпшувати життєві умови, реалізовувати здібності для того, щоб зробити кар’єру.
3. Цілі власне системи відображають прагнення останньої зберегти свою стабільність, цілісність, рівновагу у взаємодії із зовнішнім середовищем. Тут проявляється зусилля системи, спрямовані на узаконення її структури, забезпечення необхідними ресурсами, забезпечення її стійкості проти несприятливих факторів.
Зазначені цілі не перебувають у відносинах підпорядкування. Проте зв’язок між ними існує щільний, вони можуть доповнювати одна одну, суперечити. Як правило, зазначені цілі перебувають у стані конкуренції. Це і зрозуміло, адже кожна організація, зобов’язана виконувати цілі завдання, визначені зверху, як правило, має власні цілі орієнтації, які можуть не співпадати.
Ці обставини нерідко не враховуються суб’єктом управління, який вважає, що організація, яка перебуває в його підпорядкуванні, прагне досягти лише цілей завдань. Разом з тим, при постановці цілей завдань слід обов’язково врахувати цілі орієнтації і цілі власне системи. У багатьох випадках це практикується для усунення факторів, що заважають досягти цілі завдання.
Мета розробляється людиною, тому містить елемент суб’єктивного. Одним із критеріїв оптимальності мети є те, що частка об’єктивного повинна переважати суб’єктивне. На даний критерій суттєвий вплив справляє рівень знань, урахування та аналізу інформації про об’єктивні умови, якість методик розробки мети, складу учасників тощо.
Таким чином, формування мети управління – це визначення бажаного, можливого та необхідного стану системи з однозначним відокремленням його від неможливого, небажаного та непотрібного.
У більшості випадків формування мети управління доцільно здійснювати поетапно.
1. Виділення необхідних обставин, закономірних етапів системи та включення їх до мети управління.
2. Визначення можливих, але не бажаних обставин та станів, яких слід уникати та від яких треба відмежувати мету управління.
3. Визначення можливих і бажаних обставин та включення їх у мету управління.
4. Відмежування мети від бажаних, але об’єктивно неможливих обставин.
Ураховуючи складність розробки названих етапів, стає зрозумілим, що розробка цілей управління потребує серйозного наукового підходу, використання сучасних досягнень науки й техніки.
Розробка цілей управління стикається з цілим рядом проблем, розв’язання яких сприяє вдосконаленню управління системами (організаціями).
1. Проблема збереження мети. Загальна мета конкретизується у завданнях, і це є важливою умовою, що забезпечує її досягнення. Але при цьому виникає небезпека того, що зміст мети не знайде свого повного відображення у поставлених завданнях і якась частина мети буде втрачена (з певних причин).
2. Сприйняття цілей завдань тією організацією, перед якою вони поставлені. Основна складність полягає у подоланні можливих суперечностей між змістом мети та сподіванням членів колективу, призначених її здійснювати. Не останню роль у цьому випуску відіграє якість формування мети.
3. Проблема методологічного підходу до визначення цілей орієнтацій. Тут слід з’ясувати, наскільки мета колективу є сумою індивідуальних цілей або метою більшості його членів.
Зрозуміло, що з наближенням мети колективу до суми індивідуальних цілей збільшує шанси на її досягнення, оскільки управління має у своєму розпорядженні досить бідний набір інструментів впливу. На сьогодні одним із найбільш ефективних інструментів впливу, технологія застосування яких досить відпрацьована, є матеріальний стимул.
Значно складніші у застосуванні форми морального заохочення, оскільки у різних групах та обставинах їм надається різне значення.
4. Проблема поширення різноманітності засобів впливу на організацію пов’язана з попередньою. Життя показує, що використання матеріального фактора дає ефективність до певної межі. Підвищення зарплати може дати ефект лише на певному етапі і не вплинути істотно на підвищення якості діяльності в цілому. Досить невисокою є ефективність застосування виключно методів караючого плану; певні вади мають методи внутрішньовідомчого контролю.
Усе це спонукає до пошуку таких засобів впливу, які б стимулювали досягнення цілей завдань, ураховували б існування цілей орієнтацій і цілей власне системи, а також вивчення мотивів діяльності членів організації, пізнання специфіки орієнтацій різних вікових, кваліфікаційних та інших груп. Наявність такої інформації дозволить суб’єкту управління використовувати творчий потенціал підлеглих у близькому до оптимального режимів.
5. Проблема врахування суб’єктом управління цілей власне системи. Як зазначалося, цілі будь-якої організації полягають у досягненні сталості власне системи. Сталість є постійною метою організації, існування якої рівнозначне набуттю нових ресурсів (подолання плинності кадрів, зменшення числа реорганізацій, конфліктів).
Однозначно це може зумовити і розвиток негативних процесів. Якщо організація досягає певного рівня сталості, існує небезпека набуття одночасної інерційності, небажання перемін, нездатності реагувати на зовнішні зміни.
З іншого боку, сам процес досягнення сталості загрожує певною мірою підмінити мету організації.
У такій ситуації в організації починають створюватися спеціальні служби, підрозділи, посади, які призначаються виключно або головним чином для підтримки та збереження системи. Їй можуть надаватися контрольні повноваження, аж до надзвичайних.
Цілі соціальних систем і цілі управління. Розглядаючи питання цілей соціального управління, важливо виділити у загальному вигляді “власне” управлінські цілі, тобто цілі управління соціальною системою, зорієнтовані та підпорядковані досягненню головної мети.
1. Визначення пріоритетів цілей та завдань, що з них випливають. Це набуває особливого значення, якщо керована система не має упорядкованої ієрархії цілей. Прикладом можуть бути ряд органів виконавчої влади, правоохоронні органи тощо, оскільки у законах та підзаконних актах не завжди визначено, яка мета є пріоритетною, а яка – менш важливою.
2. Розподіл ресурсів для забезпечення максимально повного досягнення цілей системи. Це здійснюється шляхом розподілу (близького до оптимального) наявних сил та засобів між керованими організаціями (системами) з урахуванням різних видів їх діяльності. Ця мета тісно пов’язана з попередньою, оскільки повинно здійснюватися першочергове забезпечення ресурсами лише пріоритетних цілей.
Оптимальний розподіл ресурсів, що, як правило, завжди обмежені, вимагає врахування факторів регіонального та функціонального характеру. Суб’єкт (орган) управління визначає підрозділ та завдання, для розв’язання якого повинен направлятися конкретний вид ресурсів. У системі управління, що має декілька рівнів, питання забезпечення вирішується на одному з них, але з різним ступенем деталізації.
Надлишкова деталізація у розподілі ресурсів на найвищому рівні управління паралізує ініціативу, скорочує ступінь маневреності суб’єкта управління, найбільш наближеного до виконавчої діяльності, а також ставить його перед необхідністю використовувати ресурси нераціонально або приховувати реальну картину їх розподілу.
3. Удосконалення ресурсного забезпечення системи досягається шляхом здійснення заходів, що спрямовані на підвищення професійної підготовки кадрів, їх належний відбір, оптимізацію інформаційних потоків, матеріально-технічне та фінансове забезпечення, впровадження передових технологій тощо.
Ресурси забезпечення можуть удосконалюватися у якісному та кількісному відношеннях. Якісне поліпшення – більш складна проблема, проте її вирішення дає значний позитивний ефект. (Механічне зростання чисельності працівників інспекції чи її підрозділу дасть менший ефект порівняно з комплектуванням кадрів за рахунок кваліфікованих спеціалістів).
Аналогічно може бути з матеріально-технічним забезпеченням: механічне насичення податкових органів чи навчального закладу комп’ютерною технікою не зумовить помітне підвищення ефективності їх діяльності. Якщо ж така техніка буде заданої потужності, з продуманим її територіальним розміщенням, раціональною комплектністю периферійних пристроїв, то, природно, і загальний ефект буде значно помітнішим.

^ 1.2.2. Функції соціального управління
Поняття та суть функцій управління. Удосконалення системи та механізму управління тісно пов’язане з раціоналізацією діяльності його апарату. Активна праця з удосконалення управління не означає заперечення самого апарату управління як певної сили, що протидіє інтересам суспільства. Мова повинна йти про зміцнення апарату управління шляхом усунення перекручень, що суперечать природі держави.
Удосконалення управління охоплює комплекс заходів, що передбачають:
– уточнення функцій апаратів управління;
– зміну методів та форм управління;
– удосконалення структури управління;
– упровадження обґрунтованих штатних нормативів;
– упорядкування управлінських процедур;
– підвищення продуктивності управлінської праці.
У комплексі таких заходів особливе місце посідає наукове обґрунтування та чітке визначення функцій апарату управління. Їх правильне уявлення, знання форм та методів виконання сприяє керівникам в успішному вирішенні питань організації роботи підлеглих служб та співробітників.
У загальному розумінні поняття “функція” означає обов’язок, призначення, коло діяльності, виконання тощо (за тлумачним словником).
Поняття “функція” у механізмі управління має дуже важливе значення і у науці управління є одним з основних.
Анрі Файоль, автор початкової розробки концепції процесного підходу, стверджував, що управління розглядається як серія взаємопов’язаних дій. Ці загальні дії, кожна з яких зокрема є процесом, і називаються управлінськими функціями. Сума управлінських функцій складає процес управління. Згідно з концепцією процесного підходу на підприємстві існують шість груп функцій: технічні, комерційні, фінансові, охоронні, облікові та адміністративні.
Аналіз сучасної літератури з управління дає можливість навести сучасний перелік функцій управління: прогнозування, планування, аналіз, інформування, організація, розпорядництво, керування, контроль, мотивація, дослідження, оцінка, прийняття рішень, підбір персоналу тощо. Практично кожен автор наводить певний перелік функцій, який тією чи іншою мірою може відрізнятися один від одного.
Важливе значення для більш глибокого уявлення про суть і зміст функцій управління має їх класифікація. На жаль, дана наука не має чіткої, категоричної позиції. Автори поділяють функції на загальні та особливі, загальні та спеціальні, загальні та конкретні, основні та додаткові.
На наш погляд, до нашої дисципліни найкраще підходить наступна класифікація.
Основні функції відповідають призначенню тієї чи іншої соціальної системи. Вони індивідуальні для конкретної системи, що визначається своєрідністю об’єкта впливу, особливостями суспільних відносин (функції системи управління).
На відміну від них, загальні функції управління (функції процесу управління) призначені для упорядкування діяльності самої системи управління (системи державного органу) і передбачають різні види управлінської діяльності, яка здійснюється з метою забезпечення виконання основних функцій. Стосовно основних, загальні функції управління носять вторинний, допоміжний характер. Будь-яка з функцій є відокремленою, відносно самостійною часткою управлінської діяльності, продуктом процесу розподілу праці та спеціалізації в управлінні.
Приналежність до загальних функцій управління того чи іншого виду діяльності ґрунтується на використанні ряду критеріїв:
– безпосередньої спрямованості даної діяльності на вирішення завдань управління;
– неможливості здійснення без певного виду діяльності самого управління;
– складності змісту виду діяльності, яка передбачає виділення ряду спеціальних для конкретної функ