Реферат: Пропонуємо до вашої уваги черговий випуск видання «Письменники, діячі культури ювіляри…року»

УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ СУМСЬКОЇ

ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ


ОБЛАСНА УНІВЕРСАЛЬНА НАУКОВА БІБЛІОТЕКА


ПИСЬМЕННИКИ, ДІЯЧІ КУЛЬТУРИ – ЮВІЛЯРИ 2012 РОКУ


Методико-бібліографічні матеріали на допомогу бібліотечним працівникам


Суми 2011

Шановні колеги!


Пропонуємо до вашої уваги черговий випуск видання «Письменники, діячі культури – ювіляри…року».

Даний випуск включає матеріали, які допоможуть у підготовці та відзначенні у 2012 році 200-річчя від дня народження талановитого байкаря, лірика, прозаїка, видавця Євгена Гребінки, 100-річчя від дня народження поета-лірика Андрія Малишка та письменника Михайла Стельмаха, 90-річчя письменника Анатолія Дімарова.

Матеріали можуть бути використані бібліотечними працівниками, вчителями, учнівською та студентською молоддю при підготовці заходів по відзначенню ювілейних дат, підготовці рефератів та інших робіт, присвячених життєвому і творчому шляху ювілярів.


«І проспівав йому жайворонок в рідному краї»

Сценарій вечора-вшанування пам’яті талановитого лірика,

прозаїка, байкаря Є. Гребінки

(до 200-річчя від дня народження)





Євген Павлович Гребінка


Ведуча І: Окрім Великого Кобзаря, ХІХ століття подарувало українській літературі чимало визначних постатей, чия творчість впливала не лише на формування обличчя культурно-історичної епохи, але й на світогляд та самоідентифікацію нашої нації. Серед таких майстрів слова – Євген Гребінка, в основному відомий українському читачеві як байкар. Хоча він – набагато багатогранніша постать: талановитий лірик, прозаїк, видавець. Зрештою, якби не українець Гребінка, можливо, того ж таки Т. Г. Шевченка не викупили б із кріпацтва. І якби не Гребінка, світ ніколи б не почув чудовий «російсько-циганський» романс «Очи черные»…
  Ведуча ІІ: А народився майбутній письменник 2 лютого 1812 року на хуторі Убіжище на Полтавщині (тепер село Мар’янівка під Пирятином) в родині відставного штаб-ротмістра Павла Гребінки та Надії Чайковської, доньки знатного пирятинського козака. Український фольклор оточував Євгена ще з раннього дитинства, адже ним опікувалася няня – покріпачена козачка Марія, яка знала сотні українських казок і пісень. Фантастичні образи, легендарні герої, оспівані народом борці за правду і волю тривожили дитяче серце. А вечорами на сімейних чаюваннях мати згадувала полковників і сотників Чайковських, своїх дідів та прадідів. І ці розповіді відклалися в пам’яті хлопчика, аби потім вилитися в писане слово. Мудрості життя навчався Євген і від кріпацьких дітей, серед яких пролинуло його босоноге дитинство.

Про місце свого народження пізніше Гребінка писав: «Уже я так думаю, що нема й на світі кращого місця, як Полтавська губернія! І степи, і ліси, і садки, і байраки, і щуки, і карасі, і вишні, і черешні, і усякі напитки, і воли, і добрі коні, і добрі люди – усе є, усього багацько».

Ведуча І: Малий Євген дуже любив читати – і часто замість того, аби спати, засиджувався у ліжку з книжкою. Домашній наставник Гребінки згадував: «Його особливо цікавили слов’яни, малоросійські гетьмани, «Енеїда» Котляревського, повір’я про чаклунок, відьом тощо…».

Ведуча ІІ: У чотирнадцять років хлопець полишив рідне Убіжище й поїхав із батьком до Ніжина – вступати до Ніжинської гімназії вищих наук. Тут тоді навчалися Микола Гоголь, Нестор Кукольник, Олександр Данилевський, Віктор Забіла. Саме вони задавали тон у гімназії – випускали рукописні журнали «Зірка», «Северная зоря» і альманахи «Метеор литературы», «Литературное эхо» та «Парнасский навоз». А от Євген випустив україномовний альманах «Аматузія», в якому гімназистам найбільше припали до смаку його сатиричні вірші. До гімназійних років належать і наступні літературні спроби Гребінки – драматичний твір для самодіяльного театру «В чужие сани не садись» та переклад українською мовою поеми Пушкіна «Полтава». Євгенові хотілося про оспівані Пушкіним події на Україні розповісти мовою свого народу. Зміг же це зробити Котляревський…

Ведуча І: Любов до книг не полишала його все життя. «Заходив до книжкової полиці Глазунова. Боже мій, як багато книжок. Я хотів би усі їх купити. І зізнаюсь вам, хоч це й соромно, я почав нарікати на долю, що вона не породила мене багатим. З якою б радістю я назвав усі ці твори розуму людського моїми, з яким би задоволенням все своє дозвілля проводив з цими мертвими друзями нашими!…».

Ведуча ІІ: Того ж таки 1834 року, залишивши позаду гімназійне навчання та три роки служби в Малоросійському козацькому полку, Гребінка переїхав до Петербурга, де мешкав до кінця життя, лише епізодично навідуючи Україну.

Читець: Як човнові море

для мене світ білий

І змалку здавався страшним;

Да як заховаться?

Не можна ж вік цілий

Пробути з собою одним.

Прощай, мій покою,

пускаюсь у море!

І, може, недоля і лютеє горе

Пограються з човном моїм.

Ведуча І: В Петербурзі працював у комісії духовних училищ, викладав словесність у Дворянському полку, 2-му кадетському корпусі та інших військово-навчальних закладах. Колишні учні Гребінки згадували про нього з теплом та любов’ю. Часто замість того, аби викладати урок, він натхненно читав чи то якусь поезію, чи прозовий уривок. Він ніколи не сварив непослухів і не жалівся на них начальству. А коли сердився, то звертався до учня зі словами: «Ви нездорові. Вам потрібно в лікарню». І ці слова діяли краще, ніж погрози чи покарання…

Ведуча ІІ: Тут же Євген Гребінка почав активно займатися літературою. Він зблизився з діячами української та російської культури, відвідував відомі на той час салони, влаштовував у себе вдома літературні вечори, куди приходили Сошенко, Венеціанов, Шевченко, Афанасьєв-Чужбинський, Єршов, Даль, Бєлінський. Восени 1834 року світ побачила книжка Гребінки «Малороссийские приказки». З 27 байок, написаних українською мовою, більшу частину було створено в Ніжині, в останній рік його навчання в гімназії. Зважаючи на успіх книжки серед читачів, 1836-го року книгу перевидали, й ім’я автора стало відомим усім письменним українцям, адже віршовані байки українською мовою було опубліковано вперше. Щодо Гребінки-байкаря Іван Франко писав: «Як байкописець займає Гребінка перше місце в нашім письменстві. Його байки визначаються ярким національним і навіть спеціально лівобережним українським колоритом, здоровим гумором і не менш здоровою суспільною і ліберальною тенденцією».

Ведуча І: «Гребенка, – писав І. Франко, чітко визначаючи самобутність його байкарського доробку, – шел путем, проложенным в русской литературе Крыловым, но шел довольно самостоятельно, не подражая Крылову, внося в свои басни украинский пейзаж и мировоззрения украинского мужика. Его сатира не широкая и не едкая, хотя далеко небезидейная, юмор свободный и далекий от шаржа. Язык прекрасный».

Ведуча ІІ: Кращі байки Є. Гребінки (а їх переважна більшість) написані в дусі просвітительського реалізму, пройняті демократичними настроями, сповнені конкретного соціального і національно-побутового змісту, спрямовані проти сваволі й насильства, беззаконня й несправедливості, пануючих у тогочасному суспільстві. У таких байках, як «Ведмежий суд», «Рибалка» та ін., що мають виразну життєву основу, сатирично-викривальні тенденції, український поет, майстерно використовуючи алегоричні можливості традиційного жанру, реалістично змальовує хижацтво, визиск, відверту злочинність дій чиновників різних рангів – волосної і повітової адміністрації, царського суду, жертвою яких завжди є проста, беззахисна людина.

Візьмемо хоча б всім відому байку «Ведмежий суд»:

Читець: Лисичка подала у суд таку бумагу:

Що бачила вона, як попеластий Віл

На панській винниці пив, як мошенник, брагу,

Їв сіно, і овес, і сіль.

Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки.

Давай вони його по-своєму судить

Трохи не цілі сутки…


Так за такі гріхи його четвертувать

І м'ясо розідрать суддям на рівні часті,

Лисичці ж ратиці оддать

Ведуча І: Значна частина байок Є. Гребінки («Лебідь і Гуси», «Верша та Болото», «Маківка», «Могилині родини» та ін.) присвячена осміянню загальнолюдських вад – чванства, скупості, хвалькуватості, невігластва, розбещеності тощо (показово, що носіями цих вад нерідко виступають представники власть імущих). Написані в гумористично-повчальному плані, байки цього циклу часом пройняті іскристим народним сміхом, позначені комізмом ситуацій, насичені колоритними картинами селянського побуту.

Читець: «Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє,

І божий мир як маківка цвіте;

На небі чистому ген Хмара бовваніє.

Та Хмара надулась і річ таку гуде:

«Що вже мені се Сонце надоїло!

Чого воно так землю веселить?

Хоч я насуплюся, воно таки блищить.

Я полечу йому назустріч сміло,

Я здужаю його собою затемнить».

Дивлюсь – і Хмарами півнеба замостило,

На Сонечко мов ніччю налягло.

А Сонце вище підплило

І Хмари ті позолотило.

Ведуча ІІ: 1835 року Іван Сошенко познайомив Гребінку з Тарасом Шевченком, і це знайомство відіграло визначальну роль у житті Кобзаря. Саме Євген Гребінка (поруч із Сошенком, Григоровичем-Барським, Мокрицьким) був серед тих українців, без самовідданої допомоги яких було б неможливим звільнення Тараса з кріпацтва. Якраз ці люди зробили перший поштовх, залучили до справи впливових російських «партнерів»: Жуковського, Брюллова, Венеціанова.

Гребінка наполегливо дбав про те, щоб увести вчорашнього кріпака, геніально обдарованого митця до товариства освічених людей Петербурга, прагнув створити максимально сприятливі умови, за яких міг би найкраще розвиватися його талант.

Ведуча І: Гребінка писав до Квітки-Основ’яненка: «У мене тут є чудовий помічник – Шевченко, людина дивовижна» і радив Сошенкові: «Давати Тарасу книжки, більше книжок!».

Ведуча І: Робити добро людям було в Гребінчинім характері. Він ніколи не забував про своїх друзів, клопотався їхніми справами, як своїми. Беззаперечна й роль Гребінки в народженні першого видання Шевченкового «Кобзаря». У Гребінчиній голові зародилася нова ідея: він вирішив надрукувати Тарасові вірші, щоб привернути увагу громадськості до поета-кріпака. Звичайно, це не легка справа, але Гребінка сподівався, що допоможуть його літературні зв’язки. А вони були досить широкі: він приятелював з перекладачем «Фауста» Губером, із старим, трохи дивакуватим поетом Воєйновим; популярний на той час поет Бенедиктов присвятив йому свій вірш «Козаку-поету», знали його Жуковський, Одоєвський, Крилов; редактори столичних журналів друкували все, що він писав.

За спогадами Мартоса, який, власне, й дав кошти на книгу, він узяв почитати Тарасів рукопис і показав його Гребінці. Той захопився, дещо поправив, і спільними зусиллями – Мартос виступив спонсором, а Гребінка «долав» цензуру – 1840 року «Кобзар» побачив світ.

Ведуча ІІ: «Порадував нас торік Шевченко «Кобзарем», а тепер написав поему «Гайдамаки». Гарна штука, дуже гарна, така смашна, мовляв, як у спасівку та у жаркий день після обіда гарний кавун! Їси і ще хочеться – і читаєш і не одірвешся. Оце вам для приміру з неї перша глава. А там дальше усе лучче і лучче. Штука, я вам скажу!» Таку примітку зробив Гребінка-видавець до уривку з «Гайдамаків», яку надрукував у своєму альманасі «Ластівка» 1841 року. Цей альманах став цілою подією у становленні українського слова в Петербурзі – адже під однією обкладинкою зібралися твори Шевченка, Квітки-Основ’яненка, Куліша, Котляревського, Боровиковського, Забіли й самого Гребінки.

Високо цінував Гребінка творчість О. Пушкіна. «А я думаю,– перебив його Гребінка, – Пушкін створив усе значне! Це слава Росії».

Ведуча І: Помітну увагу привертають вірші Є. Гребінки, присвячені історичному минулому України – «Курган», «Нежин-озеро», «Украинский бард», поема «Богдан» (1843), написані як за історичними матеріалами, так і на основі національних народних переказів. Найзначніше місце серед творів цього циклу належить драматичній поемі «Богдан. Сцены из жизни малороссийского гетмана Зиновия Хмельницкого», в якій, широко використавши ряд історичних джерел, козацькі літописи, народні пісні й думи, Є. Гребінка правдиво показав героїку українського визвольного руху.

Ведуча ІІ: Одним із значних досягнень Є. Гребінки-прозаїка є роман «Чайковский». Наближаючись за принципами опрацювання історичної тематики до «Тараса Бульби» М. Гоголя (хоча у романі відсутні хронологічне приурочення до подій, історичні постаті та ін.), письменник правдиво відтворює окремі картини героїчного минулого, опоетизовує Запорозьку Січ як «козацкую вольницу» з її демократичними і водночас суворими законами, реалістичними мазками змальовує привабливі образи загартованих у боях з ворогом, мужніх і хоробрих, одержимих любов'ю до рідної землі рядових козаків-патріотів (Микита Прихвостень, Касян), чесних, доброї і широкої душі людських особистостей із багатим емоційним світом.

Ведуча І: Як і твори Квітки-Основ'яненка, Гоголя, прозові романтичні твори Є. Гребінки позначені ідейно-художнім осмисленням історичної української дійсності, поетизацією героїчного минулого, виразним народнопоетичним колоритом. Вони відіграли важливу роль у формуванні й розвитку в українській літературі нового, романтичного, стилю та мали позитивний вплив на творчість П. Куліша, О. Стороженка, Марко Вовчка.

Ведуча ІІ: Особливе місце у прозовому доробку Є. Гребінки займає повість «Кулик» (1841), присвячена найпекучішому питанню – кріпосництву, яке безжалісно топтало особистість людини-трудівника. Майстерно відтворює тут автор контраст між нелюдським середовищем і його жертвами. В сатирично-гротескних тонах постають перед читачем поміщики Медведєв і Чурбинський, бездушні й лицемірні, егоїстичні й підлі самодури, безглузда сварка між якими згубно позначається на долі їхніх кріпаків. З щирою симпатією реалістичними барвами Гребінка змальовує багатий внутрішній світ своїх героїв з демократичних низів – чесних, благородних, морально чистих, безмежно відданих один одному. Їхнє кохання вище, сильніше за поміщицькі примхи.

Ведуча І: Великою популярністю свого часу користувалися «Записки студента» (І841) Є. Гребінки, які в багатьох моментах мають автобіографічний характер; особливо це стосується першої частини повісті. Дитинство героя твору Якова Івановича, його навчання в ліцеї, перебування на військовій службі, приїзд до Петербурга тощо значною мірою нагадують факти біографії самого Гребінки. Проте перед нами не виклад біографії автора, а оригінальний художній твір, написаний у формі щоденника, в якому постають типові характери, реальні обставини тогочасної дійсності.

Ведуча ІІ: Така вже натура в Євгена – про всіх клопочеться, всім допомагає, тільки про себе забуває, не шкодує свого здоров’я. Щоб заробити гроші на утримання родини, треба багато працювати. Щоб відновити сили, він вирішив поїхати додому, бо був впевнений, що Україна, як рідна ненька, привітає його, зігріє замерзлу душу, додасть сили. Він хоче відпочити на Україні.

Читець: Там, где небо голубое

Над Украиной горит;

Где в степи, шумя волною,

Речка вольная бежит;

Где восточным ароматом

Веет ветер от садов;

Где над восходом и закатом

Нет докучных облаков.

Ведуча І: «Який ти красивий, мій рідний Києвє! Добре місто, святе місто! Який ти прекрасний, який ти ясний, мій сивий старче! Що сонце поміж планетами…те Київ поміж містами. На високій горі стоїть він, оперезаний зеленими садками…Під горою широко розбіглися живі хвилі Дніпра-годувальника. І Київ, і Дніпро разом. Боже мій, що за розкіш! Чи чуєте, добрі люди, я вам кажу про Київ, і ви не плачете від радості?...».

Ведуча ІІ: «Багато думав про своє життя. Тридцять два роки прожив. А чого досяг? В далекі дні юності мріяв одружитися. А дружиноньки нема. Зрадила дівчина, не діждалась… Мріяв заробити грошей, щоб жити, не бідуючи, творити, не думаючи про шматок хліба. І цього не досяг. Все, що заробляв, витрачав на велику родину, на братів і сестру, яких треба було вивести в люди, вивчити. Кожен день думав: де б заробити, де б надрукувати написане. Щоб мати можливість друкуватися, майже відцурався рідної мови. За це не раз мене сварив Шевченко. Як не прикро в цьому зізнатися, він виявився правий. Не можна робити з літературної творчості заробітку, не можна йти на компроміси з власною совістю, нехтуючи вищими ідеалами. Передусім письменник повинен служити своєму народові і своїй землі. А він, звичайно, він ніколи не забував своєї батьківщини, але словом своїм служив їй не так, як Шевченко. Отже, й шана їм буде різна».

Ведуча ІІ: Поетичний доробок Є. Гребінки російською мовою за своїм обсягом і тематикою значно ширший, ніж українською. Його російські твори позначені переважно романтичною тональністю; їх романтичний колорит помітно виявляється у посиленій увазі до сильних пристрастей, складних душевних переживань, до постійного пошуку ліричним героєм свого місця в житті, до заглиблення поета у стан самотності, до злиття з непорочною природою.

Він згадує свою молодість, рідну Україну.

Ведуча І: В оповіданні «Так иногда люди женятся» є такі слова: «Восемнадцать лет – чудесный возраст! Если вам 18 лет – благословляйте судьбу; если более – вспомните прошедшее и вздохните. Одной юности дано завидное право смотреть на свет в волшебный калейдоскоп будущего, слепо верить в счастье, идеализировать земное до небесного. Оттого она так беспечна, так весела».

Если бы можно осуществить все мечты юности, одеть их в краски и звуки, понятные физическим чувствам, мы бы ослепли от их блеска… Живописец с презрением бросил бы бледные краски, Паганини разбил бы скрипку, и могучий стих замер бы на устах поэта!... Оттого лица юности так светлы, так небесно хороши!».

Ведуча ІІ: Мрії про щастя почали здійснюватися. У 1842 р. Гребінка знайомиться з Марією Василівною, онукою сусіда, небагатого поміщика Миколи Степановича Ростенберга, а наступного року вони освічились. Серце поета ожило й заспівало.

Ведуча І: Після зустрічі з коханою Марійкою цілу ніч не міг заснути. Ходив по кімнаті, виходив у посріблений місячним сяйвом сад. Не давали спати глибокі чорні очі коханої. Весь час бачив їх перед собою. Засвітив свічку, сів до столу. Швидко написав чотири рядки

Читець: Очи черные, очи страстные,

Очи жгучие и прекрасные!

Как люблю я вас! Как боюсь я вас!

Знать, увидел вас я в недобрый час

Ведуча ІІ: Закінчив, коли перший промінь позолотив шибку. Прочитав написане:

Читець: Ох, недаром вы глубины темней!

Вижу траур в вас по душе моей.

Вижу пламя в вас я победное:

Сожжено на нем сердце бедное.

Но не грустен я, не печален я,

Утешительна мне судьба моя:

Все, что лучшего в жизни бог дал нам,

В жертву отдал я огневым глазам.

Ведуча І: Євген Гребінка був відомий як автор слів низки популярних пісень. Серед них «Казак на чужбине», «Молода ещё девица я была...», «Ні, мамо, не можна нелюба любить!».

Але новий вірш «Очі чорнії» привернув увагу своєю пристрасністю й ліризмом та незвичним для російського читача поетичним образом.

Ці ліричні рядки, написані українським поетом російською мовою, є одними з найяскравіших в українській ліричній поезії ХІХ ст. Саме в українській, бо лише в нашій народній поезії так широко використовується образ очей.

Ведуча ІІ: До пісні додавались нові строфи, її виконували циганські хори, видатні російські співаки Федір Шаляпін і Борис Штоколов, циганські співаки Валерій Агафонов і Микола Сліченко, американець африканського походження Луї Армстронг зі своїм оркестром і сестри Берри, Петро Лещенко з Румунії й польський ансамбль «Червоні чарне», іспанець Хуліо Іглесіас і «тріо золотих тенорів» - італієць Лучано Паваротті, іспанці Пласідо Домінго та Хосе Каррерас. «Очі чорнії» звучали то як циганська пісня, то як романс, або ж як джазові варіації, як чарльстон, як вальс, як лірична пісня... В найрізноманітнішому мелодійному оформленні «Очі чорнії» звучать у виконанні акордеоністів, невеликих музичних ансамблів і великих оркестрів.

Звучить пісня російською, англійською, французькою, іспанською мовами. Є відомості, що «Очі чорнії» виконували і українці – Іван Козловський і Борис Гмиря.

Ведуча І: Журналістhttp://www.chl.kiev.ua/95/Writer_1/Grebinkasp.html

Євген Гребінка. Твори [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lib.ru/SU/UKRAINA/GREBINKA/

Євген Гребінка. Вибрані твори [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lib.proza.com.ua/author/56/

Євген Гребінка. Біографія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrlib.com.ua/bio/printout.php?id=106 

Євген Павлович Гребінка. Життя та творчість [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrop.com/ua/encyclopaedia/100names/6157.html – Євген Павлович Гребінка. Життя та творчість.

Євген Гребінка. Поезії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sherp.relline.ru/jphome/poetry/grebink.htm – Євген Гребінка. Поезії (Човен, Чорные очи).

«Поетичний зорепад А. Малишка»

Матеріали літературно-мистецької години

до 100-річчя від дня народження


Пісню покотив, –

Сам знайшов мотив, як вітер,

Книгу не верстав, –

Сам навіки став між літер.

АА. Малишко




Андрій Самійлович Малишко


Андрій Малишко – поет-лірик від Бога. Його голос, то ніжний і схвильований, то гнівний, сповнений пристрасті і вибухової сили, не можна сплутати з чиїмось іншим. Серед поетичних талантів, яких дала українська поезія світові у ХХ столітті, постать Андрія Малишка вирізняється глибоко поетичним, самобутнім баченням світу, щиросердним тоном звучання, пісенністю своєї лірики, тим, що кожен її рядок бринить на мелодію української народної пісні.

Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 р. в Обухові Київської області в багатодітній сім'ї сільського шевця. З самого дитинства майбутній поет виніс незрадливу любов до рідної землі та матері, до рідної пісні та слова, промовленого «в колисці із лози, щоб вічним окаянним боржником його нести, страждати і любити...».

Ось той місток, де я колись ходив,

Де знав любов і тиху вів розмову,

Встеляє день симфонію кленову

В долоні хмар, у лоно теплих нив.

Кого я ждав? І що я полонив?

З далеких мандрів повертаю знову

На вогник у вікні, на щиру мову,

Де крихта щастя, наче диво з див…

Жилося родині Самійла Малишка важко: землі було дві десятини, а сім'я чималенька (одинадцять дітей), тож доводилося господареві і шевцювати, і на заробітки в Таврію ходити.

Про свою малу батьківщину Малишко писав:

Я з тих країв, де за Дніпром кургани

І ворохобна тисяч літ хода,

Де бунчуки татарські без пошани

Земля покрила, чорна і руда.

Малий Андрій пособляв чим міг – то ходив заможнішим по господарству помагати, то грав на весіллях на гармонії, бо мав талант до музики. Потяг до творчості в Малишка прокинувся дуже рано і мав своєрідний характер. Мати поета, Ївга, чудово співала (їй поет згодом присвятить вірш «Материнська»).

Бувало мати, Ївга Базилиха –

До неї й досі спогадом лечу, –

В зимовий вечір заспіває стиха

І доведе малого до плачу.

Сама розкриє душу материнську,

І щиру пісню переллє сама,

І перемріє, погойда колиску.

І до вервечок руку підійма.

Андрій Самійлович в «Автобіографії» (1959 р.) згадував, що її пісні врізалися в пам'ять на все життя. Тільки ж одне в них не задовольняло хлопця: сумні кінцівки. Не могло його серце миритися з трагічною загибеллю козака, якому чорний ворон очі клює... І тоді Андрій перекомпоновував пісню по-своєму: ні, не вбито козака – поранено, вилікували його добрі люди, та й повернувся він додомоньку. А трохи пізніше Андрій почав складати вірші...

У 1927 р., закінчивши Обухівську семирічку, Малишко вступає до Київської медичної профшколи, однак уже тоді у юнаковій душі жив потяг до прекрасного, до пісні, до поезії. Дізнавшись про додатковий набір в Інститут народної освіти, майбутній поет вирішив здати екзамени. На диво, здав їх успішно, після чого його зарахували на літературний факультет, де Андрій потрапив під опіку Максима Рильського, який викладав та вів літературну студію. У 1930 р. юнак надрукував перші вірші в журналах «Молодий більшовик» та «Глобус"». Закінчивши у 1932 р. Київський Інститут народної освіти, викладає літературу в Овручі, на Житомирщині. З 1934 р. по 1935 р. служить у армії, а потім працює у Харкові, як журналіст.

1935 р. з'являється колективна збірка трьох авторів — «Дружба». Протягом 1935–1940 pр. поет видав збірки: «Батьківщина», «Лірика», «З книги життя», «Народження синів» та ряд інших. У цей же період написав поеми «Трипілля», «Ярина», «Кармалюк», «Дума про козака Данила».

Тематика довоєнних творів різноманітна: праця хліборобів, події революції та громадянської війни, чудові пейзажні поезії, де картини природи гармонують з ліричним настроєм, з розквітом першого кохання («Зимове», «Пейзаж», «Дощ упав на край широкий»). Героями творів Малишка є «хлібороби й сівачі», прості робочі люди. Оживає в його творах й історична пам'ять народу. Постають із рядків циклу «Запорожці» славетні прадіди наші, які кров'ю своєю боронили рідний край від ворогів.

Протягом 1941–1944 pр. поет служив військовим кореспондентом у газетах «Красная Армия», «За Радянську Україну», «За честь Батьківщини», де виступав і як поет, і як публіцист. За цей час А. Малишко видав такі збірки поезій: «До бою вставайте!», «Україно моя!», «Понад пожари», «Слово о полку», «Битва», «Полонянка».

Героїко-трагічний пафос циклу з п'яти віршів «Україно моя!», написаного 1941 p., передавав щирий особистий біль за рідну землю, віру в її визволення. «Україно моя!» – одне з найяскравіших поетичних явищ років війни, пристрасна, пекуча й ніжна пісня любові до Вітчизни:

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

«Україно моя, бачу тебе в майбутньому. Жайворонки дзвенять у синьому небі, пшениця колосом шумить на полях від Полісся до Приазов’я, Дніпро розлився так, що й не видно, де його береги, ширший за Дунай і глибший за Чорне море. А в містах і селах людина любить людину, пошана й честь живе в сім’ї, без лицемірства і зради, без кровопролиття, нужди і наруг, без насильства і розстрілів виростають твої діти.

Стоїш ти, як веселка після дощу, висока та барвиста, як дівчина струнка і привітна в яблуневому саду, чи, може, як мати, що чекає на своїх синів».

З 1944 по 1947 рр. Малишко працює відповідальним редактором журналу «Дніпро».

По війні поет інтенсивно працює, виходять – як відгомін війни – збірки «Ярославна» та «Чотири літа» (1946 р.), а далі нові книги, в яких Малишко творить широку картину народного життя, змальовує простих трудівників, як неповторних творчих особистостей, закоханих в землю та працю на ній.

За поему «Прометей» 1947 р. поет отримав Сталінську премію. 1950 р. з'явилась збірка «За синім морем», написана після відвідин Канади та США разом з групою діячів культури (за цю збірку наступного року А. Малишко отримав Сталінську премію).

Пущу її, пісню, в люди,

– похвалять всі охочі,

А ти похвали мене краще

за безсоннії ночі,

Де кожна рима – у нерві,

де кожне слово – в клопоті,

Бо мудрість іде без блиску,

бездумність – у позолоті.

«Народження людини, – говорив А. Малишко, – пов’язане з піснею. Перше кохання дівчини і юнака, щастя любові й розлука гірка – в пісні, душа матері і батька, що виглядають синів з походу, з далеких доріг війни – в пісні. Вона народжується від найменшого поруху людської мислі і пристрасті, народжується, як зелений лист в саду чи промінь сонця, що зігріває землю, потім виростає, шириться, набирає барв і супроводжує людину все життя».

А я, мов хлопчик, сню і мрію,

Усе шукає день при дні

Ту пісню – матір і надію,

І рідну посестру мені.

Новий етап у творчості поета починається із середини 50-х років. У збірці «Що записано мною» (1956 р.) містяться тексти відомих пісень: «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі»; у збірці «Серце моєї матері» (1959 р.) – «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі» (справжній ліричний гімн молодості, коханню); у збірці «Полудень віку» (1960 р.) – «Вчителька»... У їх озвученні поету допомагали такі музичні корифеї, як брати Майбороди (тільки з композитором Платоном Майбородою було створено понад 30 пісень: «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі...», «Ти, моя вірна любов», «Стежина», «Вчителько моя», «Пісня про рушник», «Гаї шумлять біля потоку», «Журавлі», «Білі каштани», «Колискова», «Пролягла доріженька»), Л. Ревуцький, П. Козицький, М. Вериківський, А. Штогаренко, С. Козак, О. Білаш.

Пізніше, своєму побратиму П. Майбороді А. Малишко присвятить вірш:

Знову дороги лягли поміж нами,

Знову любов, як веселочка, чиста.

Де ти, мій друже, проходиш полями,

Де тобі світить зоря промениста?

Ми подружили, до праці охочі,

Ми побраталися в доброму ділі,

Як ми співали осінньої ночі –

Карії очі та рученьки білі.

Протягом 1961–1970 рp. вийшли збірки «Листи на світанні», «Віщий голос», «Прозорість», «Дорога під яворами», за яку А. Малишко у 1969 р. отримав Державну премію СРСР, «Рута», «Синій літопис», «Серпень душі моєї». За збірку «Далекі орбіти» 1964 р. поет отримав Шевченківську премію.

Радію я, коли знаходжу слово

Із пахощами й кольором, воно

Із глибини весняної давно

Тебе шукало, дихало й раптово

Із серцем стрілось. Тепле – значить хліб.

Перга і мед, вогонь вечірній в хаті

У заметілі зимні і кошлаті,

І сон, і спогад серцю милих діб.

Творчість Андрія Малишка розвивалася в руслі української народнопісенної лірики. «Повів народної творчості невідступно супроводить поезію Малишка» – так охарактеризував поетику автора Максим Рильський. Тому його вірші ніколи не втрачають зв'язку з народною творчістю, але ми знаємо також, що твори Малишка, у свою чергу, ставали народними піснями, будучи покладені на музику. І причина тут не тільки в тому, що формою поезії Малишка нагадують народні пісні, не тільки в широкому використанні фольклорних образів чи в сюжетних перегуках з фольклорними творами, що часто може бути просто стилізацією».

Ніхто не міряв серця глибочінь,

Ніхто не знає меж його, ні краю.

Сьогодні гнів з любов’ю підіймаю,

А завтра із цвітком війни криваву тінь.

Із смутком – щастя жар, з коханням – біль розлук,

І тишу, й моря шум, що дихає солоно,

І все кладу в його маленьке лоно,

Таке беззахисне і дороге від мук.

Спорідненість його творів з народною поезією найперше виявляється в самому характері почуттів, характері художнього мислення. Та й естетичний ідеал поета формувався під значним впливом народних уявлень про красу як гармонію людини й природи. Світогляд Малишка також формувався на ґрунті народного розуміння моральності, справедливості. Провідними поняттями його поезій є такі, як совість, порядність, чесність. Саме вони стали визначальними для багатьох його віршів І розглядає ці поняття митець крізь призму народного вікового досвіду, досвіду селянського роду. Правильність своїх позицій поет перевіряє відповідністю їх до материних і батькових заповітів:

Мене навчила мати ще колись:

– Як виростеш, моя мала дитино,

То мудрим будь і мужнім будь в житті –

Скупі два слова. Нелегкі два слова.

Починаючи зі збірки «Батьківщина», майже в кожній А. Малишко звертався до образу матері – родоначальниці життя на землі. Зрозуміло, що це ні в якому разі не може вважатися обмеженістю тематики його творчості. До того ж навряд можна згадати поета, який би уникнув цього образу в своїй творчості. Така велика кількість творів про матір, навпаки, є ознакою великої майстерності автора, який кожного разу знаходить нові грані цього багатогранного образу. Свій вірш «Материнська» А. Малишко присвятив рідній неньці.

Любов до рідної неньки була воістину найголовнішим джерелом творчості поета; вона щоразу повертала йому натхнення і нагадувала, в ім'я чого він працює, вона була і сенсом його схвильованості, і суттю його мислення. Розмова з матір'ю, не вголос, але всюди, де випадають поетові хвилини творчої самоти, – одна з форм життя Малишкової душі. Окрім прямого значення, образ матері може виступати в його творах у ролі символу рідної землі чи Батьківщини в цілому.

Та апофеозом поезій про матір є вірш А. Малишка «Рідна мати моя» («Пісня про рушник»), яка, окрилена чарівними мелодіями П. Майбороди, набула великої популярності, стала народною піснею. І хоча пісня перекладена тридцятьма п'ятьма мовами світу, найкраще вона звучить саме українською, бо її образність тримається на вишитому рушникові, нашому оберегові, з яким в українців пов'язано все – від народження до останнього шляху: на рушникові подавали найдорожчому гостеві хліб-сіль, ним перев'язували руки молодих під час вінчання, рушниками покривали найдорожче для українця-християнина – ікони, рушники використовувались і в процесі обряду поховання людини, і, зрештою, вирушаючи в дорогу, людина неодмінно мала з собою рушник, який був не просто шматком тканини, що прикривав, наприклад, хліб, а справжнім оберегом, талісманом, що, на думку наших предків, і оберігав, і захищав, і приносив щастя. До того ж, прямокутна форма рушника сама символізувала дорогу, зокрема життєву дорогу людини. А вишиті, здебільшого червоними і чорними нитками, візерунки означали переплетені в людському житті радісні й сумні моменти: «і дитинство, й розлука, і вірна любов». (Андрій Самійлович вірив у те, що в буремні роки війни він вижив після важкого поранення тільки завдяки вишитому рушникові, з яким мати провела його на фронт). «Пісня про рушник» сприймається як монолог сина, який знаходить найніжніші слова, щоб подякувати любій матусі за її турботу, вірну любов і ласку.

(Звучить «Пісня про рушник»)

У «Пісні про вчительку» А. Малишко використовує фольклорний символ зорі, переосмислюючи його, заповнюючи новим змістом – сучасним. Поет із щемом згадує людину, яка багато в чому замінила матір:

Вчителько моя, зоре світова,

Де тебе питать?

Де тебе зустріти?

Пісня побудована як спогад про дуже світлу і добру людину. Вона звичайна і незвичайна водночас. Звичайна, бо одна з багатьох непримітних людей, чесних, сумлінних, щирих. Незвичайна, бо залюблена у свою справу, у дітей, бо, втративши на війні двох синів, усю себе присвятила учням. І в тому, що змінюються роки, як у калейдоскопі, а ця жінка щороку відкриває двері в клас, щоб потім діти відкрили для себе цілий світ, є природна закономірність:

Знов щебече юнь і цвіте трава,

Пізнаю тебе в постаті несхилій.

Вчителько моя, зоре світова,

Раднице моя

На Вкраїні милій!

(Звучить «Пісня про Вчительку»)

Пісня «Ми підем, де трави похилі...» хвилює, захоплює задушевністю, красою і щирістю висловлення простих, але глибоких людських почуттів. Це справжній ліричний гімн молодості, коханню. Коли слухаєш цю пісню, в уяві постає мерехтливе, повите голубим присмерком Задніпров'я, з весняними квітами, зі співом пташок, з тихим шелестом верб під подихом вітерця. А для нас усіх у пристрасному мареві лине п'янка, як запах свіжоскошеної трави, золота юність зі словами ніжними і милими, з думами спраглими, тремтливими, з пестливим усміхом і щастям сумовитим.

(Звучить пісня «Ми підем, де трави похилі...»)

Без гожих днів – не бути літу,

Де б гнулись трави й комиші,

А без дощів – немає цвіту,

І сад – неначе без душі.

Без боротьби – вмира надія,

А без надії – путь крута;

А без пісень – любов сивіє,

Неначе кругла сирота…

У середовищі письменника ніхто не знав сті