Реферат: Вказівки до роботи студентів на практичному занятті модуль змістовний модуль 3 практичне заняття №14 Тема

Методичні ВКАЗІВКИ ДО РОБОТИ СТУДЕНТІВ НА ПРАКТИЧНОМУ ЗАНЯТТІ

мОДУЛЬ

Змістовний модуль 3

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ № 14

Тема: ГОСТРI ТА ХРОHIЧHI ЗАПАЛЕHHЯ БIЛЯHОСОВИХ  ПАЗУХ HОСА.
 ОРБIТАЛЬHI ТА ВHУТРIШHЬОЧЕРЕПHI РИHОГЕHHI УСКЛАДHЕHHЯ

1. Шляхи розповсюдження iнфекцiї у бiляносовi пазухи.

2. Класифiкацiя синуситiв.

3. Гострi та хронiчнi гайморити: дiагностика, лiкування.

4. Гострi та хронiчнi фронтити: дiагностика, лiкування.

5. Гострi та хронiчнi етмоїдити: дiагностика, лiкування.

6. Гострi та хронiчнi сфеноiдити: дiагностика, лiкування.

7. Додатковi методи дослiдження при захворюваннях приносових пазух (диафаноскопiя, рентгенографiя, пункцiї).

8. Особливостi захворювання приносових пазух у дитячому вiцi.

9. Алергiчнi захворювання приносових пазух.

10. Шляхи розповсюдження iнфекцiї з приносових пазух у черепну порожнину та орбiту.

11. Орбiтальнi ускладнення синуiтiв.

12. Внутрiшньочерепнi ускладнення синуiтiв.

13. Показання до термiнового хiрургiчного втручання на приносових пазухах.

14. Принципи хiрургiчного лiкування синуiтiв.


Забезпечення вихідного рівня знань-умінь

Основна література:

1. Заболотний А.I., Мiтiн Ю.В., Драгомирецький В.А. Оториноларингологiя. К., 1999. С.228-238, 238-247.

2. Исхаки Ю.Б., Кальштейн А.И. Детская оториноларингология. 1985.- С.63-84.

3. Пальчун В.Т., Преображенский H.А. Болезни уха, горла, носа. 1978.- С.78-102.

4. Пальчун В.Т., Устинов Ю.А., Дмитриев H.С. Параназальные синуиты. 1982.- С.5-106.

5. Пальчун В.Т., Крюков А.И. Оториноларингология. М., 1997.- С. 173-200, 433-441.

6. Лайко А.А. Hевiдкладна допомога в дитячiй оториноларингологiї. К., 1998. - С. 164-178, 182-191.


Додаткова література:

1. Мітін Ю.В. Оториноларингологія (лекції). К. Фарм. Арт, 2000. – С.135-155

2. Тестові завдання для контролю знань та умінь студентів з оториноларингології. – К.,

1996 – С. 97-109

3. Оториноларингологія (За ред. Д.І.Заболотного, Ю.В.Мітіна, В.Д.Драгомирецького. – К.:

Здоров`я. – 1999. С. 228-246

4. Пальчун В.Т., Крюков А.И. Оториноларингология. М., 1997. С. 173-196.


Розподіл балів, які може отримати студент

При засвоєнні теми №14 із змістовного модулю №3 за навчальну діяльність студенту виставляється оцінка за 4-х бальною (традиційною) шкалою, яка потім конвертується у бали наступним чином:



Оцінка

Бали

“5”

6 балів

“4”

4 бали

“3”

2 бали

“2”

0 балів


Модуль

Змістовний модуль 3

практичнЕ ЗАНЯТТЯ №14

Тема: ГОСТРI ТА ХРОHIЧHI ЗАПАЛЕHHЯ БIЛЯHОСОВИХ  ПАЗУХ HОСА.
^  ОРБIТАЛЬHI ТА ВHУТРIШHЬОЧЕРЕПHI РИHОГЕHHI УСКЛАДHЕHHЯ


І Актуальність теми:


Дисципліна

Знати

Уміти

Кафедра мікробіології

Етіологію специфічної та неспецифічної інфекції дихальних шляхів

Охарактеризувати збудники специфічної та неспецифічної інфекції дихальних шляхів

Кафедра пат анатомії

Кафедра патофізіології

Характер запалення, особливості патологоанатомічної картини прояву захворювань слизової дихальних шляхів

Поставити діагноз по клінічній картині перебігу гострих та хронічних захворювань пазух та внутрішньочерепних ускладнень

Кафедра рентгенології

Рентгенологічну картину захворювань приносових пазух

Поставити діагноз захворювань приносових пазух по рентгенологічним знімкам

Кафедра фармакології

Принципи сучасної раціональної специфічної та неспецифічної терапії

Призначити лікарські засоби для лікування гострих та хронічних захворювань пазух та внутрішньочерепних ускладнень



ІІ Базовий рівень знань:


ІІІ Цілі заняття.

Освоїти принципи діагностики та диференційної діагностики гострих та хронічних форм синуїтів (α=ІІІ).

Навчитись діагностувати внутрішньочерепні ускладнення риногенного походження (α=ІІІ).

Вивчити основні види лікування гострих та хронічних запалень біляносових пазух (α=ІІІ).

Засвоїти основні методи профілактики гострих та хронічних форм синуїтівта (α=ІІІ).


ІV Забезпечення вихідного рівня знань-умінь

Основна література:

1. Заболотний А.I., Мiтiн Ю.В., Драгомирецький В.А. Оториноларингологiя. К., 1999. С.228-238, 238-247.

2. Исхаки Ю.Б., Кальштейн А.И. Детская оториноларингология. 1985.- С.63-84.

3. Пальчун В.Т., Преображенский H.А. Болезни уха, горла, носа. 1978.- С.78-102.

4. Пальчун В.Т., Устинов Ю.А., Дмитриев H.С. Параназальные синуиты. 1982.- С.5-106.

5. Пальчун В.Т., Крюков А.И. Оториноларингология. М., 1997.- С. 173-200, 433-441.

6. Лайко А.А. Hевiдкладна допомога в дитячiй оториноларингологiї. К., 1998. - С. 164-178, 182-191.


Додаткова література:

1. Мітін Ю.В. Оториноларингологія (лекції). К. Фарм. Арт, 2000. – С.135-155

2. Тестові завдання для контролю знань та умінь студентів з оториноларингології. – К.,

1996 – С. 97-109

3. Оториноларингологія (За ред. Д.І.Заболотного, Ю.В.Мітіна, В.Д.Драгомирецького. – К.:

Здоров`я. – 1999. С. 228-246

4. Пальчун В.Т., Крюков А.И. Оториноларингология. М., 1997. С. 173-196


Тести та задачі для перевірки вихідного рівня знань


І. Відщукайте повну та правильну відповідь на запитання

1. Які симптоми характерні для раку порожнини носа, біляно­сових пазух?

а) чхання

б) періодичні носові кровотечі

в) ринорея

г) сухість та кірки в порожнині носа та носоглотки

2. Яка біляносова пазуха запалюється найбільш часто?

а) ґратчаста

б) лобна

в) верхньощелепна

г) клиновидна

3. Скільки в середньому раціонально робити пункцій при ліку­ванні гострого гаймориту?

а) 1—2

б) 8—10

в) 3—5

г) 15—20


4. Який препарат найбільш часто використовується в якості контрастного для рентгенографії біляносових пазух?

а) сергозин

б) білігност

в) йодоліпол

г) етіотраст

д) пропілйодон

5. В якій черепній ямці частіше виникають риногенні внутріш­ньочерепні ускладнення?

а) задній

б) передній

в) середній


6. В чому полягає основний принцип лікування внутрішньоче­репних та орбітальних риногенних ускладнень?

а) у потужній антибактеріальній терапії (антибіотики, суль­фаніламіди)

б)' у дезінтоксикаційній терапії

в) у виконанні радикальної операції (хірургічна санація та дренаж) на відповідних біляносових пазухах

г) у дегідратаційній терапії

7. При емпіємі якої біляносової пазухи найбільш часто виника­ють тромбофлебіт та тромбози печеристого синуса?

а) лобної

б) основної

в) ґратчастої

г) верхньощелепної

8. Які абсолютні покази до радикальної операції на біляносо­вих пазухах?

а) риногенне внутрішньочерепне ускладнення

б) хронічний гайморит

в) гострий гемісинуїт


^ II. Відшукайте всі правильні відповіді на запитання.

1. Які симптоми характерні для гострого гнійного гаймориту?

а) смужка гною в середньому носовому ході

б) набряк та гіперемія слизової оболонки носа

в) головний біль

г) підвищення температури тіла

д) однобічне утруднення носового дихання е) кров'янисті виділення із порожнини носа

2. Які симптоми є типовими для тромбозу кавернозного синуса?

а) трясуча лихоманка та проливний піт

б) гектична лихоманка

в) екзофтальм, хемоз

г) брадикардія

д) блідість шкіри із земляним відтінком

3. Які фізіотерапевтичні процедури слід призначати на область носа при лікуванні гострого риніту?

а) УВЧ

б) тубус-кварц ендоназально

в) соллюкс

г) діатермія


4. Які шляхи проникання інфекції в біляносові пазухи найбільш часті?

а) лімфогенний

б) риногенний

в) гематогенний

г) одонтогенний

д) травматичний

5. Які основні особливості одонтогенного гаймориту?

а) періодичні кровотечі із носа

б) односторонність враження

в) різкий запах гнійних виділень із носа

г) зв'язок гаймориту із захворюванням зубів


6. Які ендогенні фактори найбільш часто сприяють розвитку синуїтів?

а) захворювання порожнини носа

б) алергізація організму

в) ендокринні порушення

г) зниження захисних функцій організму

д) захворювання зубощелепної системи


7. Які ускладнення з боку внутрішніх органів можуть зустріча­тися при синуїтах?

а) гастрит

б) захворювання серцево-судинної системи

в) бронхіт, пневмонія

г) бронхіальна астма


8. Які порушення психіки частіше всього виявляються при ри-ногенному абсцесі лобної долі мозку в явній стадії?

а) ейфорія

б) балакучість

в) схильність до недоречних жартів

г) амнестична афазія


9. Які методи дослідження частіше використовують для діагнос­тики синуїтів при первинному огляді хворого?

а) опитування хворого

б) пальпація та перкуссія області біляносових пазух

в) риноскопія передня та задня

г) рентгенографія біляносових пазух

д) діагностична пункція е) діафаноскопія є) комп'ютерна томографія ж) ольфактометрія

10. Які симптоми гіпертензії можуть бути при риногенних абсце­сах головного мозку?

а) спонтанний ністагм

б) адіадохокінез

в) головний біль

г) нудота та блювота

д) брадикардія

е) застійний сосок зорового нерва

11. Що відноситься до риногенних орбітальних ускладнень?

а) реактивний набряк клітковини очниці і повік

б) остеопериостит очниці

в) абсцес повік

г) субперіостальний абсцес

д) ретробульбарний абсцес

е) риногенний сепсис

є) флегмона орбіти


12. З якими захворюваннями слід проводити диференційну діаг­ностику риногенних абсцесів мозку?

а) отогенними абсцесами мозку

б) пухлинами мозку

в) гострими порушеннями мозкового кровообігу

г) риноліквореєю


13. Що відноситься до риногенних внутрішньочерепних усклад­нень?

а) флегмона орбіти

б) арахноїдит

в) серозний і гнійний менінгіт

г) тромбоз пазух твердої мозкової оболонки

д) риногенний сепсис

е) епі-,субдуральні абсцеси

є) абсцеси лобної долі мозку


^ III. Знайдіть помилку у відповідях на запитання.

1. Симптоми, характерні для гнійного гаймориту:

а) головний біль

б) виділення із носа

в) біль в області верхньощелепної пазухи

г) защелепний лімфаденіт

2. Які симптоми характерні для риногенного менінгіту?

а) інтенсивний головний біль

б) нудота, блювота

в) ригидність потиличних м'язів

г) позитивні симптоми Керніга, Брудзинського

д) виражений застій на очному дні

3. Які зміни ліквору характерні для риногенного гнійного менін­гіту?

а) лімфоцитарний зсув у лікворі

б) підвищення тиску ліквору

в) помутніння ліквору '.

г) збільшення кількості лейкоцитів

д) позитивні реакції Панді та Нонне-Апельта

4. Яке найбільш раціональне лікування поліпів носа?

а) поліпотомія

б) судинозвужуючі препарати

в) фонофорез з кортикостероїдними мазями

5. Які форми хронічних синуїтів потребують хірургічного ліку­вання?

а) гнійний

б) поліпозний

в) катаральний

г) холестеатомний

д) змішаний

6. Які основні скарги хворих хронічними синуїтами?

а) висока температура тіла

б) головний біль

в) утрудненне носове дихання

г) виділення із носа

д) порушення нюху

7. Яке лікування застосовують для попередження рецидивів по­ліпів носа?

а) електрофорез з хлористим кальцієм та дімедролом

б) УВЧ

в) фонофорез з кортикостероїдними мазями

г) гіпосенсибілізація організму

8. Які можуть бути риногенні внутрішньочерепні ускладнення?

а) менінгіт

б) абсцес мозочка

в) енцефаліт

г) абсцес мозку

9. Якими загальними симптомами характеризується риногенний тромбофлебіт та тромбоз печеристого синуса?

а) гектична лихоманка з ознобами, потом

б) септична картина крові (нейтрофільний лейкоцитоз, лім-фопенія, еозинопенія)

в) спонтанний ністагм, порушення ходи і рівноваги

г) наявністю метастатичних абсцесів легенів та інших внут­рішніх органів

10. Які основні симптоми риногенної флегмони очниці?

а) загальносептичні симптоми

б) біль в оці

в) екзофтальм

г) менінгеальні знаки

д) хемоз


11. При яких захворюваннях частіше виникає тромбофлебіт к. вернозного синуса?

а) гнійний мастоїдит

б) гнійний фронтит, етмоїдит, гайморит

в) абсцес та флегмона очниці

г) фурункул носа


12. Які основні ознаки відрізняють туберкульозний менінгіт?

а) наявність туберкульозного враження інших органів

б) збільшення вмісту цукру та хлоридів в лікворі

в) випадання тонкої павутиноподібної сіточки фібрину пр відстоюванні ліквора

г) виявляється (50—70 %) збудник туберкульозу (бацил Коха) в лікворі


V. Зміст навчання


^ ГОСТРI ТА ХРОHIЧHI ЗАПАЛЕHHЯ БIЛЯHОСОВИХ  ПАЗУХ HОСА.
^ ОРБIТАЛЬHI ТА ВHУТРIШHЬОЧЕРЕПHI РИHОГЕHHI УСКЛАДHЕHHЯ
СИНУЇТ

Синуїт— це запалення приносових пазух. Залежно від ло­калізації процесу розрізняють запалення верхньощелепної пазухи -гайморит, клітин решітчастого лабіринту — етмоїдит, лобової пазухи — фронтит та клиноподібної — сфеноїдит. У разі втягування в запальний процес усіх пазух однієї половини обличчя захворювання має назву гемісинуїт), а обох половин — пансинуїт . За перебігом синуїт може бути гострим або хронічним.

Найчастіше виникає запалення верхньощелепної пазухи, чому сприяє її інфікування як з боку носової порожнини, гак і з боку зубів верхньої щелепи. На 2-му місці за частотою стоять етмоїдит, потім -фронтит і значно рідше — сфеноїдит. Запалення клітин решітчастого лабіринту нерідко сприяє захворюванню інших приносових пазух, що зумовлене їх тісним топографо-анатомічним взаємозв'язком. Причи­нами гострого запалення пазух є ГРВІ, грип, переохолодження, гострі мікробні інфекції, травми тощо. Інфікування відбувається контактне, шляхом переходу запалення з носової порожнини в пазуху або гемато­генне. У разі гнійних форм синуїту найчастіше спостерігається кокова флора, рідше — синьогнійна паличка, протей, анаеробні бактерії, гри­би. Алергічні, вазомоторні, гіперпластичні, серозні форми характери­зуються асептичними виділеннями. Хронічний синуїт виникає внаслідок затяжного перебігу процесу на тлі ослабленої реактивності організму та наявності аномалій розвитку (викривлення, гребені та шипи носової перегородки, деформований гачкоподібний відросток, парадоксальний вигин середньої носової раковини, наявність додатко­вих повітряносних клітин у стінках середнього носового ходу, збільшення bulla еtmoidalis тощо). За наявності хронічних форм си­нуїту частіше виявляється комбінація мікроорганізмів.

Перебіг гострих форм синуїту відбувається за типом катарального або гнійного запалення. Головною ознакою катарального запалення є серозне просочування слизової оболонки та її різкий набряк. Якщо в нормі товщи­на слизової оболонки приносових пазух вимірюється десятими частками міліметра, то в разі катарального запалення вона стовщується в десятки разів, унаслідок чого порожнина стає різко звуженою аж до її повної обту-рації. Багаторядний циліндричний миготливий епітелій, що вистеляє їм зуху, зберігається, хоча й інфільтрується лімфоцитами. Сполучнотка­нинні волокна власного шару слизової оболонки розсуваються ексудатом, внаслідок чого утворюються невеликі порожнини (псевдокісти). У тонші слизової оболонки містяться клітинні елементи в невеликій кількості. Навколо розширених судин та слизових залоз виникає клітин інфільтрація. Дуже розширені судини в окремих місцях слизової оболон­ки можуть супроводжуватись екстравазатами. У разі катарального запа­лення періостальний шар у процес, чк правило, не втягується.

За наявності гострого гнійного синуїту слизова оболонка інфільтрована, набрякла, але стовщена менше, ніж у разі катаральної форми. В окремих місцях виникають крововиливи. Якщо вони чис­ленні, то можна твердити про геморагічне запалення, котре нерідко ви­никає у хворих на грип. Кровоносні судини розширені та переповнені поліморфноядерними лейкоцитами, які виступають у навколишню тканину та просочують слизову оболонку. Поверхня слизової оболон­ки вкрита гнійним, слизо-гнійним або гнійно-геморагічним ексудатом, який складається з лейкоцитів, еритроцитів та злущеного епітелію. За­пальний процес може поширюватися на періостальний шар, а у важких випадках — на кістку. При цьому запалення може набути некротич­но-деструктивної форми з розвитком остеомієлітного процесу, що зу­мовлює можливість його поширення за межі пазухи.

Хронічний синуїт характеризується великою різноманітністю па­тологоанатом ічних змін, які відповідають формам захворювання. Розрізняють ексудативні, продуктивні, альтеративні та змішані типи морфологічних змін. У хворих на катаральний, серозний, гнійний та алергічний синуїт, як правило, переважають ексудативні процеси. Продуктивне запалення спостерігається за умови гіперпластичної, поліпозної та алергічної форм, альтеративні зміни — атрофічного або некротичного (остеомієлітичного) синуїту. Але найчастіше спос­терігаються змішані форми морфологічних змін.

За межі приносових пазух запальний процес може поширюватися через кісткові стінки синусів, по судинах та присудинних просторах, особливо за наявності підвищеного тиску в пазусі внаслідок порушен­ня функції вивідного отвору. Під впливом інфекції виникає тромбування вен. Після розплавлення тромбу в судинах з'являються грануляції та остеокласти, які здатні зруйнувати кісткову тканину з утворенням пер­форацій. Через такі отвори, а також дегістенції інфекція може пошири­тися за межі кісткової стінки пазухи та потрапити в порожнини сусідніх органів (орбіту, череп), де можуть розвинутися небезпечні для здоров'я та життя орбітальні та внутрішньочерепні ускладнення.


^ ГОСТРИЙ ГАЙМОРИТ

Гострий гайморит є найчастішою формою серед інших форм синуїту. До її місцевих проявів належать закладання носа, відчуття роз-та болю в ділянці відповідної пазухи. У разі порушення дренажної функції пазухи та підвищення в ній тиску біль може бути значним, віддавати в зуби, око, скроневу та лобову ділянки на боці ура­ження. Під час нахиляння голови донизу біль може посилюватися. Спостерігаються виділення з носа: спочатку серозні, а потім гнійні. Внаслідок закупорювання слізно-носового каналу іноді виникає сльо-зоточивість та світлобоязнь. Нерідко хворі відзначають зниження нюху або його повну відсутність.

Загальними симптомами є погіршення самопочуття, особливо воно виражене в разі двобічного порушення носового дихання, підвищення температури тіла, яке супроводжується ознобом. Тем­пературна реакція може бути різною і залежить від стану імунної си­стеми організму.

Під час обстеження хворого на гострий гайморит іноді можна ви­явити припухлість щоки та біль при надавлюванні в ділянці собачої ямки ({озза сапіпа). Під час передньої риноскопії визначається гіпе­ремія та набряк слизової оболонки носової порожнини. Під се­редньою носовою раковиною можна виявити скупчення гною у виг­ляді смужки. Іноді поява гною може спостерігатися тільки після анемізації слизової оболонки середньої носової раковини та нахи­ляння голови в здоровий бік. Але наявність гною в середньому носо­вому ході може бути зумовлена потраплянням його не тільки з вер­хньощелепної, але й з лобової пазух, передніх та середніх клітин решітчастого лабіринту. Для уточнення діагнозу необхідно провес­ти додаткове дослідження : ультразвукове, термографію, рентге­нографію приносових пазух, діагностичну пункцію верхньощелеи ної пазухи з її промиванням.

Пункцію верхньощелепної пазухи проводять для визначення та евакуації її вмісту, дослідження функціонального стану природного вивідного отвору пазухи, а також уведення в неї лікарських речовин. Маніпуляцію здійснюють за допомогою спеціальної голки Куліковського через нижній носовий хід після попередньої його анестезії шляхом змащування 2% розчином дикаїну та анемізації се­реднього носового ходу. Пункцію проводять на самій верхівці склепіння нижнього носового ходу на відстані 2—2,5 см ні І переднього кінця нижньої носової раковини. Голку спрямовують до зовнішнього кута орбіти того самого боку. Пункцію проводять легенько, обертовими рухами, при цьому кінець голки проникає через кісткову стінку в пазуху. Після проколу можливе відсмоктуваним шприцом вмісту пазухи, її промивання антисептичними розчинами При цьому промивна рідина потрапляє в пазуху через пункційну голку, а виходить через природний отвір разом із вмістом. У том разі, коли співустя не функціонує, в пазуху уводять іншу голку також че­рез нижній носовий хід і промивання здійснюють через 2 голки. Відомі ускладнення пункцій верхньощелеп­ної пазухи, до яких належать крово­теча, прокол через нижньоорбітальну або передню стінку пазухи, іноді в крилопіднебінну ямку. Найваж­чим ускладненням пункції є повітряна емболія судин мозку або сер­ця. Щоб цього уникнути, не варто з підсиленням нагнітати рідину в пазуху та уникати її продування після промивання.

З метою меншої травматизації, в разі необхідності тривалої пункції проводять катетеризацію верхньощелепної пазухи. Катетер уводять через просвіт голки Куліковського або безпосередньо на голці. За умо­ви підключення до катетера системи для внутрішньовенних інфузій можна проводити пролонговане промивання пазухи та уводити лікарські розчини.

Лікування гострого гаймориту, як правило, консервативне. Про­водять антибактеріальну терапію (антибіотики, сульфаніламідні препарати), призначають гіпосенсибілізувальну та болезаспокійли­ву терапію, за показаннями — серцеві та судинні препарати. Патоге-нетично обгрунтоване використання препаратів, які поліпшують мікроциркуляцію. Місцеве застосовують судинозвужувальні засоби (адреналін, нафтизин, галазолін тощо), які уводять на турундах у ділянку середнього носового ходу. У пазуху під час пункції уводять розчини антибіотиків (ураховуючи чутливість до них мікрофлори), кортикостероїдні гормони, за наявності густого в'язкого секрету в пазусі ферментні препарати (трипсин, хімотрипсин тощо). Фізіотерапевтичні процедури (солюкс, УВЧ) призначають тільки за наявності належного відтоку виділень із пазухи. У хворих на одон-югенний гайморит обов'язково проводять санацію ротової порож­нини. Лікування амбулаторне, у разі важкого перебігу хвороби — в умовах стаціонару.

Показанням до екстреного хірургічного втручання є синусогенні орбітальні або внутрішньочерепні ускладнення. Хірургічне лікування показано також у хворих на гострий одонтогенний гайморит, усклад-Ік-ний остеомієлітом верхньощелепної кістки.


^ ХРОНІЧНИЙ ГАЙМОРИТ

Хронічне запалення верхньощелепної пазухи в більшості хворих є продовженням гострого процесу. Найчастіше зустрічається гнійна, гнійно-поліпозна та поліпозна форми хронічного гаймориту, рідше — катаральна, серозна (алергічна) та пристінно-гіперпластична, рідко — холестеатомна, казеозна, некротична та озенозна форми.

Скарги хворих визначаються формою гаймориту. У разі ексудатив­ного процесу однією з головних скарг є виділення з носа. У разі гнійно­го гаймориту — це густий гній, часто з неприємним запахом, у разі ка­тарального рясні слизові виділення, часто в'язкі, які важко відсякуються. Якщо процес серозний (алергічний), ексудат має водя­нистий характер, скупчується в пазусі і відходить порціями за умови нахиляння голови донизу. На боці ураження відзначається утруднення дихання та порушення нюху респіраторного характеру.

Біль у ділянці ушкодженої пазухи відсутній або з'являється в період загострення процесу або в разі утруднення відтоку вмісту з па­зухи. У разі загострення можуть спостерігатися підвищення темпера­тури тіла, поява болючої припухлості щоки та набряк повік, розлитого або локального головного болю.

Під час зовнішнього огляду входу в ніс іноді спостерігаються тріщини або садна шкіри, ділянки мацерації, що утворюються внаслідок постійного рясного виділення за умови ексудативних форм. Якщо відбувається підсихання виділень, у передніх відділах носової порожнини можуть утворюватися кірочки, видалення котрих іноді є причиною рецидивуючих носових кровотеч. Секрет, що витікає з пазу­хи, спричиняє запальний набряк слизової оболонки носа, що створює схильність до утворення дифузних рихлих гіпертрофій і виникнення набрякових поліпів, які виходять із середнього носового ходу. Вони поширюються у верхньощелепну пазуху або ж у бік носової частини горла, іноді утворюючи так званий хоанальний поліп. Розрізнянні, справжні поліпи (без вмісту в них еозинофілів), але найчастіше утворюють поліпи на алергічному тлі з еозинофілами, котрі носять назву алергічних гранульом.

Тривала емпієма верхньощелепної пазухи, яка веде до метати т миготливого епітелію в плоский, може призвести до утворення хонг стеатоми. Вона може розвиватись і за наявності одонтогенних чат м. них процесів. Варто пам'ятати, що холестеатомно-казеозні маси мо жуть вкривати пухлину, що розпадається, або можуть бути проммом грибкового ураження пазух.

У разі набухання слизової оболонки та закупорювання слизових залоз у пазусі утворюються справжні, або ретенційні, кісти, які містять серозну рідину янтарного кольору. Псевдокісти утворюють­ся в товщі слизової оболонки за умови скупчення набрякової рідини і відрізняються від справжніх лише відсутністю на внутрішньому шарі епітелію. Розмірами кісти звичайно невеликі, але часом мо­жуть бути значними і навіть заповнювати всю пазуху. За наявності кіст хворі скаржаться на постійний головний біль, котрий ло­калізується в ділянці лоба, рідше скроні, тім'ячка або всієї голови. Тривалий тиск кісти на стінки пазухи сприяє розсмоктуванню кістки аж до утворення кісткового дефекту.

Діагностика проводиться на підставі даних анамнезу, скарг та об'єктивного обстеження. Додатково хворим можуть виконуватися рентгенографія, термографія, комп'ютерна та МР томографія, діаг­ностична пункція верхньощелепної пазухи, а в разі неясної картини захворювання — контрастна рентгенографія верхньощелепної пазу­хи. Патологічні виділення з носової порожнини та пазухи досліджу­ються на мікрофлору та її чутливість до антибіотиків. Необхідно пам'ятати про можливість одонтогенного генезу даного захворю­вання, зокрема за наявності гнійного процесу в коренях 4, 5 та 6-х верхніх зубів, верхівки котрих безпосередньо прилягають до ниж­ньої стінки верхньощелепної пазухи. Важливе діагностичне значен­ня має ендоскопічне дослідження пазухи та ділянки її співустя з но­совою порожниною.

Лікування хронічного гаймориту варто почати з виявлення при­чини захворювання, по можливості, її усунення. У разі одонтоген-мих форм запалення варто починати із санації ушкоджених зубів, що само по собі може призвести до припинення запального процесу в мазусі. Головним завданням під час лікування більшості форм хронічного гаймориту є створення достатнього відтоку пато­логічного секрету, тому одним з найважливіших заходів є система­тична анемізація середнього носового ходу (уведення судинозвужу­вальних розчинів крапельно, на турунді або у вигляді аерозолю). Для уведення в пазуху через пункційну голку після промивання ан-Іисептиками застосовують антибіотики широкого спектра дії, про-Ісолітичні ферменти, кортикостероїди тощо. Результати лікування оцінюють за зникненням симптомів захворювання. У разі неефек­тивності проведеного консервативного лікування показана операція м;І верхньощелепній пазусі.

Лікування поліпозного синуїту починають із видалення поліпів 11 носової порожнини, поліпотомію проводять за допомогою спеціальної носової петлі або вікончастих щипців під місцевою аплікаційною анестезією під контролем зору. Хоанальні поліпи ви­даляють за допомогою спеціального тупого гачка, яким відсікають ніжку поліпа і він провалюється в ділянку ротової частини горла. У разі значних поліпозних розрощень у верхньощелепній пазусі не­обхідне радикальне хірургічне втручання. Для профілактики реци­диву поліпозу після операції проводять терапію, що включає ендо-назальний електрофорез кальцію хлориду та димедролу, періодичне застосування в'яжучих засобів.

За наявності кіст верхньощелепної пазухи лікувальна тактика зу­мовлюється їх симптоматикою. Невеликі кісти, які виявляються най­частіше випадково під час обстеження, спеціального лікування не по­требують. Але кісти великих розмірів, перебіг яких супроводжується вираженою симптоматикою (головний біль, рефлекторне порушення носового дихання тощо), підлягають видаленню.

Холестеатомний, казеозний та некротичний гайморит потребуг хірургічного лікування з повним видаленням патологічне змінених тканин. У такому разі, як і за наявності поліпозу, показане радикальне розкриття верхньощелепної пазухи за методом Калдвелла – Люка Операцію проводять як під загальним, так і під місцевим зне­болюванням. Від 2-го різця до 2-го моляра проводять розріз слизової оболонки по перехідній складці біля присінка носа. Распатором відша­ровують м'які тканини разом з окістям і оголюють так звану собачу ямку. За допомогою молотка та долота розкривають пазуху, видаляють з неї всі патологічне змінені тканини і накладають штучне співустя з носовою порожниною через нижній носовий хід. Існує і ендоназальне розкриття верхньощелепної пазухи, але воно не дозволяє провести по­вний огляд пазухи і радикально видалити патологічне змінені тканини. За його допомогою накладається лише співустя між носовою порожни­ною та верхньощелепною пазухою. При цьому забезпечується вільний відтік вмісту та аерація пазухи.

Використовуються ендоназальні мікрохірургічні втручання, що дозволяють з мінімальною травматичністю відновити вентиляційну та дренажну функції природних вивідних отворів пазух.


^ ГОСТРИЙ ФРОНТИТ

За етіологією, патогенезом та морфологічними змінами фронтит не відрізняється від гаймориту. Фронтит характеризується скаргами на біль у ділянці лоба, котрий посилюється внаслідок надавлювання чи перкусії стінок лобової пазухи. Головний біль може супроводжуватися сльозотечею та світлобоязню. Поява припухлості та гіперемія шкіри, що поширюються на внутрішній кут орбіти та верхню повіку, свідчать про поширений флебіт та можливий некроз кісткових стінок.

Під час передньої риноскопії визначається гіперемія та набряк сли-ювої оболонки в ділянці середнього носового ходу, наявність гнійного виділення. Діагноз підтверджується даними рентгенографії, котрі до-шоляють диференціювати гострий фронтит з невралгією трійчастого нерва. При цьому завжди необхідно враховувати, що лобова пазуха може бути відсутньою (як варіант норми), що може призвести до серй­озних діагностичних помилок.

Лікування, як правило, консервативне. На тлі протизапальної те­рапії необхідно проводити анемізацію середнього носового ходу декілька разів на день. За відсутності ефекту лікування, що проводило­ся, показана пункція через орбітальну стінку чи трепанопункція лобо­вої пазухи через передню стінку. Трепанопункцію лобової пазухи про­водять за допомогою свердла з обмеженим проникненням у глибину тканин. Є спеціальний набір канюль для уведення в отвір та промиван­ня пазухи. Отвір зберігається, якщо необхідно продовжити лікування.


^ ХРОНІЧНИЙ ФРОНТИТ

Хронічне запалення лобової пазухи виникає внаслідок стійкого по­рушення прохідності лобово-носового співустя, котре зумовлене різними патологічними перешкодами в ділянці середнього носового ходу. У період ремісії хворий може не пред'являти скарг, але най­частіше його турбують постійний головний біль та виділення з неприємним запахом із відповідної половини носа.

Під час лікування хронічного фронтиту в першу чергу необхідно створити всі умови для функціонування природного співустя. З цією метою в разі необхідності проводять підслизову резекцію носової пе­регородки, резекцію гігІертрофованої частини середньої носової рако­вини, видалення поліпів тощо.

За відсутності ефекту лікування та за наявності підозри на виник­нення внутрішньочерепного чи внутрішньоочного ускладнення прово­дять радикальну операцію на лобовій пазусі, найчастіше чере? зовнішній підхід. Операцію виконують як під загальним, так і під місцевим знеболюванням. Роблять дугоподібний розріз шкіри до кістки від середини брови до кореня носа. Распатором відсепаровують м'які тканини в межах розрізу. Потім за допомогою жолобуватого до­лота та молотка розкривають лобову пазуху з боку орбітальної стінки. Щипцями формують отвір, через який проводять огляд та видалення всього патологічного вмісту. Закінчують операцію накладанням широ­кого штучного співустя з носовою порожниною в ділянці лобового відростка верхньощелепної кістки, в яку уводять поліетиленову труб­ку. Рану пошарово зашивають. Трубка залишається в каналі впродовж З—4 тиж для формування стійкого співустя та профілактики рецидиву захворювання.


^ ГОСТРИЙ ЕТМОЇДИТ

Запалення клітин решітчастого лабіринту спостерігається най­частіше в поєднанні із запаленням інших приносових пазух. Хворий скаржиться на біль у ділянці кореня носа та внутрішнього краю орбіти, утруднення носового дихання, виділення з носа. Частіше відзначається зниження чи відсутність нюху. Найчастіше гострий етмоїдит спої терігається в дітей, навіть дуже раннього віку, що може спричини їм різні внутрішньочерепні та внутрішньоочні ускладнення.

Риноскопічна картина характерна для гострого синуїту. Діпмпм підтверджується даними рентгенографії, КТ, ЯМР тощо. Під часвання головну увагу приділяють відновленню носового дихання та поліпшенню відтоку вмісту з ушкоджених клітин, за необхідності про­водять антибактеріальну та фізіотерапію.


^ ХРОНІЧНИЙ ЕТМОЇДИТ

Клінічна картина хронічного етмоїдиту часто є поліморфною, і тому виникають труднощі в діагностиці захворювання. У зв'язку з тим що клітини решітчастого лабіринту займають центральне положення щодо інших пазух, їх пошкодження рідко буває ізольованим.

Дуже часто хронічний етмоїдит супроводжується утворенням поліпозних розрощень. Частіше немає можливості знайти первинне місце походження поліпа. Так, під час дифузної поліпоїдної риносинусопатії вся слизова оболонка може розглядатись як хворобливо змінена. Іноді поліпи бувають поодинокими, але найчастіше численни­ми. Під час морфологічного дослідження поліпи мають вигляд набряк­лих запальних виростів слизової оболонки. За кольором вони сірі або блідо-рожеві, мають гладеньку поверхню. Залежно від їх величини по­рушується носове дихання. У період загострення з'являються всі озна­ки гострого синуїту.

Наявність поліпозних розрощень визначає і лікувальну тактику, яка полягає насамперед у видаленні поліпів. При цьому одночасно про­водять часткове розкриття клітин решітчастого лабіринту. Для цього доцільніше використати ендоскопічну техніку, яка дозволяє уникнути можливих ускладнень (рана даху решітчастого лабіринту, паперової пластинки, решітчастих артерій тощо). Останніми роками запропоно­вано декілька методик пункцій клітин решітчастого лабіринту у хво­рих на гнійний етмоїдит.

У разі виникнення орбітальних або внутрішньочерепних усклад­нень, коли необхідно відкрити всі пошкоджені пазухи, розкриття клітин решітчастого лабіринту проводять через верхній відділ медіаль­ної стінки верхньощелепної пазухи.


^ ГОСТРИЙ СФЕНОЇДИТ

Сфеноїдит рідко буває ізольованим і характеризується головним болем у потиличній ділянці та в ділянці орбіти. Виділення з носа мізерні або взагалі можуть бути відсутні, оскільки вони стікають у но­сову частину горла і можуть бути виявлені тільки під час задньої риноскопії. Тому в діагностиці