Реферат: Національна нормативно-правова та міжнародна охорона культурної спадщини

НАЦІОНАЛЬНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА ТА МІЖНАРОДНА ОХОРОНА КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ


Серед важливих напрямів культурного будівництва в Україні є збереження та популяризація національних культурних надбань.

Об'єкти культурної спадщини, що стали свідками багатовікової історії українського народу, хранителями його духовної й матеріальної культури та традицій, відіграють важливу соціальну роль; їхній вплив суттєво позначається на соціально-духовній атмосфері сучасного суспільства. Вони є основою історичного й наукового пізнання минувшини, всебічного осмислення життя народу, його історичного минулого, сприяють вихованню моральних, естетичних і патріотичних почуттів громадян, становленню їхньої національної самосвідомості, загалом слугують розвиткові культури, освіти, науки, мистецтва.

За всієї своєї самобутності національні культурні надбання Української держави є водночас невіддільною частиною і світової культурної спадщини, що зумовлює інтерес до них міжнародної спільноти.

Але, щоб скористатися цим потенціалом, необхідно передусім забезпечити належне збереження й утримання пам'яток. Тож охорона об'єктів культурної спадщини має стати пріоритетним напрямом культурного будівництва в державі. Опіка національними святинями є проявом нашої великої шани і пам'яті до пращурів та їхніх звершень у творенні матеріальних і духовних цінностей і водночас свідчить про вболівання і високу відповідальність за майбутнє суспільства та його культури.

Змістовими складовими терміна «охорона» є:

облік (виявлення, вивчення, дослідження, наукова інвентаризація, оцінка вартості, реєстрація) пам'яток:

законодавче та нормативне забезпечення заходів із збереження об'єктів культурної спадщини;

управління пам'яткоохоронною сферою та контроль за утриманням пам'яток;

забезпечення захисту історичного середовища шляхом встановлення зон охорони, визначення меж історичних ареалів в системі історичних міст і сільських поселень;

здійснення архітектурно-технічних заходів щодо пам'яток (реставрація, функціональна адаптація, організація територій тощо);

популяризація культурних надбань, просвітницька робота щодо пам'яток та підготовки фахівців пам'яткоохоронної сфери.

У нинішніх умовах охорону пам'яток у розвинутих країнах світу забезпечено існуванням передусім державної та міжнародної системи охорони об'єктів культурної спадщини. Основою функціонування державної системи охорони пам'яток минувшини в Україні є законодавчо закріплене положення, за яким об'єкти культурної спадщини, що знаходяться на її території, охороняються державою [1]. У багато-профільному комплексі пам'яткоохоронних заходів - адміністративних, правових, наукових, просвітницьких, технічних, економічних - до першорядних слід віднести передусім законодавче та нормативне регулювання збереження об'єктів культурної спадщини на державному рівні, а також обізнаність фахового середовища з міжнародними правовими документами.

Питання законодавства та нормативних актів, державного управління охороною пам'яток порушено у численних публікаціях, зокрема у працях О.І. Ігнаткіна, В.І. Акуленка, В.В. Вечерського [2]. Висвітлювалися й деякі аспекти міжнародної охорони культурної спадщини, зокрема у працях М.М. Богуславського, Л.В. Прибєги та ін. [3].

Особливим попитом в пам'яткоохоронному середовищі користуються видання, в яких зібрані та систематизовані законодавчі та нормативні акти з питань охорони культурних надбань, пам'яткоохоронні документи, схвалені міжнародними організаціями.

Перший з таких збірників на теренах України – «Законодавство про пам'ятники історії та культури» за редакцією О. Н. Якименка побачив світ у 1970 р. [4].

У 90-х роках XX ст. Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України підготував і видав фундаментальну працю «Україна в міжнародно-правових відносинах» за редакцією Ю.С, Шемшученка та В.І. Акуленка [5], книгу другу якої присвячено правовій охороні культурних цінностей.

Значна заслуга у популяризації нормативно-правових актів і міжнародних документів з питань охорони об'єктів культурної спадщини належить Українському товариству охорони пам'яток історії та культури, а також Центру пам'яткознавства НАН України та УТОПІК, за ініціативи яких видано кілька збірників з правової охорони культурної спадщини [6]. Чимало міжнародних пам'яткоохоронних документів - конвенцій, рекомендацій, хартій - публікувалися і в українській періодичних виданнях [7].

Окремі з опублікованих у вище зазначених виданнях документів, вміщених у цьому збірнику, стисло охарактеризовані в авторській статті-вступі, в якому загалом висвітлено сутність, а також історичні етапи формування державної та міжнародної охорони культурної спадщини.

Акцентуючи увагу на важливості законодавчого забезпечення пам'яткоохоронної діяльності, зазначимо, що першим нормативним актом в Україні, в якому поруше­но питання обліку пам'яток, визначено порядок їх утримання та охорони, а також управління пам'яткоохоронною сферою, було Положення про пам'ятки культури й природи, затверджене Постановою ВУ1ДВК і РНК УРСР від 16 червня 1926 р. [8]. Відповідно до Положення, реєстрації підлягали усі пам'ятки на території України, що мали наукове, історичне та мистецьке значення; окрім того, вони поділялися за категоріями на пам'ятки республіканського та місцевого значення, а особливо цінні з них могли за постановою РНК УРСР оголошуватися заповідними.

Відання пам'ятками культури й природи на той час покладалося на Народний комісаріат освіти УРСР. До його обов'язків входили реєстрація, вивчення та обстеження їх, розробка планів дослідження та вжиття заходів щодо ремонту і реставрації, догляд за утриманням.

Отже, саме цим Положенням на вітчизняних теренах було започатковано державну систему охорони культурних надбань, і в цьому полягає його історична значущість. Водночас воно стало науковою основою, на якій згодом отримали розвиток методологічні принципи пам'яткоохоронної науки й засади державної політики у сфері охорони культурної спадщини.

Певним кроком на шляху розвитку методичних засад охорони пам'яток культурної спадщини стало затверджене Постановою Ради Міністрів УРСР від 30 грудня 1948 р. «Положення про охорону пам'яток культури на території Української РСР». Відповідно до цього Положення пам'ятки поділялися за видами на пам'ятки архітектури, мистецтва, археології та історичні, а за категоріями - загальносоюзного та республіканського значення. Складання списків пам'яток доручалося кільком відомствам. Зокрема, пам'ятками архітектури опікувалося Управління у справах архітектури при Раді Міністрів УРСР, пам'ятками мистецтва – Комітет у справах мистецтв при Раді Міністрів УРСР, а пам'ятками археології та історії – Комітет у справах культурно-освітніх установ при Раді Міністрів УРСР. Положення також регламентувало проведення науково-дослідних та ремонтно-реставраційних робіт на пам'ятках. Уперше в пам'яткоохоронній практиці було поставлене й завдання визначення охоронних зон пам'яток.

У методичному плані вищезазначене Положення було суттєво доповнене Інструкцією про порядок обліку, реєстрації, утримання і реставрації пам'яток архітектури, що перебувають під державною охороною, розробленою на підставі Постанови Ради Міністрів СРСР від 14 жовтня 1948 р. «Про заходи поліпшення охорони пам'яток культури» [10]. У цьому нормативному документі досить докладно висвітлено порядок виявлення, первинного обліку пам'яток архітектури та складання облікових карток на пам'ятки; подано рекомендації з формування списків пам'яток. В Інструкції наголошувалося на необхідності складати також опорні плани для міст, що мають значну кількість пам'яток, а для окремих пам'яток визначати охоронні зони. До комплексу робіт з обліку входило також складання паспорта на кожну пам'ятку та її фотофіксація і обміри.

Значну увагу в Інструкціях приділено утриманню пам'яток; визначено порядок їх використання та передання в експлуатацію, нагляд за утриманням. Згідно з Інструкцією, на пам'ятках дозволяли проведення реставраційних і ремонтно-реставраційних робіт, але виключно на підставі матеріалів Ґрунтовних досліджень пам'ятки. Як особливий вид ремонтно-реставраційних робіт розглянуто консервацію.

Загалом в Інструкціях детально розписано порядок виконання всього комплексу охоронних заходів на пам'ятці - від виявлення та складання облікової документації до звіту про проведення дослідження та реставрацію об'єкта. Ця Інструкція, разом з «Положенням про охорону пам'яток культури на території Української РСР», залишалася чинною майже протягом трьох десятиліть.

Подібні нормативні акти були розроблені того часу й стосовно охорони пам'яток історії, археології та мистецтва.

Зокрема, йдеться про Коротку Інструкцію про порядок обліку, реєстрації і утримання пам'яток мистецтва [11] та Інструкцію про порядок обліку, реєстрації і утримання археологічних та історичних пам'яток на території Української РСР, затверджену постановою Ради Міністрів УРСР від 16 квітня 1950 р. № 982 [12].

Великі сподівання щодо поліпшення пам'яткоохоронної справи в Україні покладали на прийняття 1978 р. Верховною Радою УРСР Закону Української РСР «Про охоро­ну і використання пам'яток історії та культури» [13]. Згідно з цим Законом, пам'ятки історії та культури поділялися за видами на пам'ятки історії, археології, містобудування і архітектури, мистецтва та документальні пам'ятки; визначався порядок організації державного обліку пам'яток. Державне управління пам'яткоохоронною галуззю покладалося на Раду Міністрів УРСР, а спеціально уповноваженими державними органами охорони пам'яток історії та культури, як і раніше, залишалися Міністерство культури УРСР, Державний комітет Ради Міністрів УРСР у справах будівництва та Головне архівне управління при Раді Міністрів УРСР.

Значну увагу в Законі 1978 р. приділено забезпеченню схоронності пам'яток та їхньому використанню. Як основні охоронні заходи на пам'ятках визначено реставрацію, консервацію і ремонт. А з метою захисту довкілля пам'яток впроваджено вимогу встановлення охоронних зон, зон регулювання забудови та зон охоронюваного природного ландшафту. Загалом Закон «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» 1978 р. увібрав у себе попередні нормативні напрацювання і певною мірою віддзеркалював тодішній стан наукової методики охорони та реставрації пам'яток культури. Водночас застійні явища у радянському суспільстві 1980-х років, глибока економічна криза спричинили його невиконання державними установами на всіх рівнях. Проте цей закон залишався чинним понад два десятиліття.

Побіжно заторкнувши історичні етапи вітчизняного пам'яткоохоронного законотворення та нормативного регулювання збереження пам'яток, розглянемо нині чинний Закон України «Про охорону культурної спадщини», прийнятий Верховною Радою України у 2000 р. (з наступними змінами) [14].

Чинний Закон, безумовно, узагальнив попередній досвід охорони пам'яток і водночас інтегрував принципи та рекомендації міжнародних пам'яткоохоронних документів. Наближеною до світових стандартів в Законі подано класифікацію об'єктів культурної спадщини. Так, об'єкти нерухомої культурної спадщини поділяються за типами на споруди, комплекси (ансамблі) та визначні місця, а за видами – на археологічні, історичні, монументального мистецтва, архітектури та містобудування, садово-паркового мистецтва, ландшафтні, науки і техніки.

Окремий розділ Закону присвячено управлінню охороною культурної спадщини. Законодавчо прописано порядок державної реєстрації об'єктів культурної спадщини та визначено особливості здійснення права власності на пам'ятки. У розділі «Забезпечення охорони пам'яток» визначено заходи охорони, зокрема, такі як консервація, реставрація, реабілітація, музеєфікація, ремонт та пристосування об'єктів.

Значну увагу в Законі «Про охорону культурної спадщини» 2000 р. приділено захистові традиційного характеру середовища об'єктів культурної спадщини. Окрім зон охорони пам'яток (охоронної, регулювання забудови, охоронюваного ландшафту, охорони археологічного культурного шару), в системі історичних міст передбачено таку форму охорони характерного середовища, як історичний ареал. Окремі розділи присвячено фінансуванню охорони об'єктів культурної спадщини та відповідальності за порушення законодавства про охорону культурної спадщини.

Створений з урахуванням новітніх суспільних відносин Закон «Про охорону культурної спадщини», безумовно, за своєю суттю став значним явищем у пам'яткоохороннїй сфері незалежної української держави.

Враховуючи значущість для вивчення історичного минулого археологічних пам'яток і їх вразливість та невідновлюваність як документальних джерел знань, в розвиток закону України «Про охорону культурної спадщини», 2004 р. був ухвалений Верховною Радою України Закон України «Про охорону археологічної спадщини».

Окрім визначення археологічних термінів, в Законі прописане державне управління археологічною спадщиною, облік пам'яток, вимоги щодо забезпечення наукових досліджень об'єктів археологічної спадщини, права та обов'язки дослідників археологічної спадщини, фінансування досліджень та охорони пам'яток археології.

Торкаючись питань комплексної охорони національних культурних надбань держави, маємо звернути увагу й на Закон України «Про музеї та музейну справу», прийнятий Верховною Радою України 29 червня 1995 р.

Окремий розділ у цьому законі відведено Музейному фонду України як невіддільній складовій частині культурної спадщини України. Тут, зокрема, детально про­писано порядок формування Музейного фонду, регламентовано облік, збереження та утримання рухомих пам'яток матеріальної та духовної культури, архівних документів, інших музейних цінностей.

Відповідно до цього Закону, забороняється вивезення за межі України пам'яток Музейного фонду, окрім випадків тимчасового експонування на виставках чи для реставрації, але за умови їх обов'язкового страхування.

В розвиток Закону України «Про музеї та музейну справу» Кабінет Міністрів України ухвалив низку постанов, зокрема, постанови КМ України «Про затвердження Положення про Музейний фонд України» {від 20 липня 2000 р. № 1147), «Про затвердження зразка свідоцтва на право вивезення (тимчасове вивезення) культурних цінностей з території України» (від 20 червня 2000 р. № 984), «Про затвердження переліку музеїв, що перебувають у віданні підприємств, установ та організацій, де зберігаються музейні колекції та музейні предмети, що є державною власністю і належать до державної частини Музейного фонду України» (від 29 листопада 2000 р. № 1766).

Однією з найважливіших ланок державної системи охорони культурної спадщини є облік пам'яток. У різний час порядок обліку пам'яток регламентувався низкою урядових постанов; тепер надання об'єктам статусу пам'яток регламентує затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. порядок визначення категорій пам'яток для занесення об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.

Узагальнюючи весь спектр напрацювань, можемо стисло визначити облік як порядок науково аргументованого надання статусу пам'ятки об'єктам, що становлять історико-культурну значущість.

Первинним етапом державного обліку пам'яток є виявлення об'єктів нерухомої культурної спадщини, що включає обстеження, фіксацію, вивчення, складання облікових карток на щойно виявлені об'єкти та формування списків виявлених пам'яток.

Наступним етапом є паспортизація та складання облікової документації на пам'ятку. До комплекту облікової документації мають входити: облікова картка, паспорт пам'ятки, історична довідка, акт технічного стану, матеріали фіксації, витяг з генерального плану міста чи іншого поселення з позначеними межами зон охорони, довідка про грошову вартість пам'ятки. Форма облікової картки та паспорта затверджені наказом Міністерства культури і мистецтв України та Державного комітету України з будівництва та архітектури від 13 травня 2004 р. № 295/104.

Завершальним етапом обліку пам'яток є реєстрація їх, занесення до Державного реєстру національного культурного надбання. В разі занесення пам'ятки до Реєстру їй присвоюється охоронний номер відповідно національного або місцевого значення. За останніми даними до Державного реєстру, затвердженого наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 02.06.1999 р. № 128, занесено 16 237 пам'яток архітектури та містобудування, з них 3541 – національного значення.

Згодом постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. № 1761 затверджено перелік пам'яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення, які заносяться до Державного реєстру нерухомих пам'яток України. Чимало із зазначених в ньому об'єктів є водночас і пам'ятками архітектури та містобудування, але розрізнення за видами ускладнює комплексну охорону об'єктів в системі історичних міст і поселень. Тому серед важливих урядових пам'яткоохоронних постанов слід назвати постанову Кабінету Міністрів України від 26 липня 2002 р. № 878 «Про затвердження Списку історичних населених місць України (міста і селища міського типу)», а також Указ Президента України «Про забезпечення підготовки і випуску багатотомного енциклопедичного видання «Звід пам'яток історії та культури України».

Ідея створення і видання Зводу пам'яток виникла ще в 60-х роках XX ст., в наступний період було проведено величезну підготовчу роботу, завершення якої потребує неабияких коштів. На сьогодні із 28 запланованих томів видано тільки дві книги Зводу пам'яток м. Києва.

Звід пам'яток як ілюстроване видання матеріалів Державного реєстру має не тільки стати найповнішим енциклопедичним довідником про пам'ятки на певних територіях, а й дасть змогу організувати комплексну охорону їх в структурі відповідних міст і поселень, поєднати зусилля фахівців різних напрямів у збереженні культурних надбань.

Окрім вищезазначених нормативних документів, у сфері охорони культурної спадщини Кабінет Міністрів України ухвалив і інші важливі постанови, зокрема, «Про затвердження Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць» (13 березня 2002 р., № 318), «Про затвердження методики грошової оцінки пам'яток» (26 вересня 2002 р. № 1447), «Про затвердження Типового положення про державний історико-культурний заповідник» (24 липня 2003 р. №1149) та ін.

Отже, як засвідчує огляд пам'яткоохоронних документів, у роки незалежності в Україні сформовано державну систему охорони. Загалом напрацьовані законодавчі та нормативні акти теоретично створюють умови для належного обліку та реєстрації об'єктів культурної спадщини.

Культурні надбання, залишені нам у спадок від минувшини, становлять не лише національну цінність, а й є невіддільною частиною культурної скарбниці світової цивілізації, надбанням всього людства. Усвідомлення значущості масштабності проблем соціального, екологічного, техногенного характеру, що загрожують схоронності пам'яток, спонукають світове співтовариство згуртуватися у справі охорони об'єктів культурної спадщини. Необхідність вироблення правових норм охорони пам'яток старовини постало передусім у зв'язку з міжнародними збройними конфліктами. Так, питання охорони культурних цінностей були поставлені уже на Гаазькій конференції миру (1899 р.). Друга Гаазька конференція (1907 р.) в ухваленій Конвенції про закони і звичаї ведення сухопутної війни погодила спеціальні правила щодо охорони історичних і культурних об'єктів.

Після Другої світової війни значення й актуальність ухвалення міжнародних угод щодо захисту історико-культурних цінностей стали очевидними. Ідея спільної охоро­ни культурних надбань уперше найбільш системно була втілена в міжнародній Конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту, підписаній у Гаазі 1954 р. представниками 56 країн світу, в тому числі СРСР і Українською РСР. Ця конвенція була ратифікована Верховною Радою УРСР 1957 р.

Основна суть Гаазької конвенції полягає в тому, що шкода, заподіяна культурній спадщині будь-якого народу, є шкодою культурним надбанням всього людства. Згідно з документом, держави-учасниці Конвенції зобов'язуються забезпечувати імунітет і утримуватися від ворожих акцій щодо означених культурних цінностей. Спеціальна охорона передбачає застосування особливого розпізнавального знаку у вигляді загостреного донизу щита, розділеного на чотири частини білого та синього кольорів.

Гаазька конвенція містить також вимоги щодо збереження пам'яток на окупованих територіях, закликає держави запобігати розкраданню й конфіскації історичних та мистецьких цінностей, не допускати актів вандалізму.

Охоронні зобов'язання держав-сторін Конвенції стосуються не лише періоду військового конфлікту, а й мають на меті створення умов для збереження історико-культурних надбань за мирного часу. Серед таких заходів названо, наприклад, необхідність культурного виховання в системі військової освіти. Також вважається неприпустимим використання нерухомих пам'яток для розміщення військових об'єктів та інших цілей, що можуть спричинити їхнє пошкодження у випадку військового конфлікту.

У повоєнний період головну роль у розвитку культурного співробітництва між народами, зокрема, в галузі охорони культурної спадщини, починає відігравати ЮНЕСКО. Діяльність ЮНЕСКО охоплює широке коло питань, з яких першорядними є прийняття конвенцій, рекомендацій, організація та проведення практичних заходів щодо вивчення та захисту об'єктів світової спадщини, наукове співробітництво в пам'яткоохоронній галузі.

Стрімкі урбаністичні перетворення, розвиток промисловості, будівництво гідротехнічних споруд та транспортних комунікацій у багатьох розвинутих країнах світу в середині XX ст. спричинили освоєння вільних територій і, відповідно, часто при­зводили до зміни історично усталеного характеру природного довкілля, до спотво­рення естетично виразних краєвидів міських і сільських поселень. Реакцією світової спільноти на ці процеси стало ухвалення 1962 р. Генеральною конференцією Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури (UNESCO) Рекомендації про збереження краси та характеру ландшафтів і місць. За радянських часів цей міжнародний документ на наших теренах не отримав поширення і був маловідомий українським пам'яткоохоронцям. На його популярності негативно позначилася й та обставина, що Рекомендацію було схвалено незадовго до прийняття світовим співтовариством 1964 р. такого значущого документа, як Міжнародна хартія з охорони та реставрації нерухомих пам'яток і визначних місць (Венеційська хартія), а також створення 1965 р. Міжнародної ради з питань пам'яток і визначних місць (ІСОМОS). Певною мірою ідеї, викладені у зазначеній Рекомендації, було згодом використано й розвинуто в низці інших міжнародних актів – зокрема в Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини (1972 р.) та Рекомендації щодо збереження і сучасної ролі історичних ансамблів (1976 р.). Таким чином, Рекомендація про збереження краси та характеру ландшафтів і місць опинилася в тіні цих .міжнародних документів.

Приступною українським пам'яткоохоронцям Рекомендація стала після опублікування її у збірнику «Конвенции и Рекомендации ЮНЕСКО по вопросам охраны культурного наследия», виданому за ініціативи Міністерства культури СРСР та Радянського комітету ІСОМОS 1990 р. Українською мовою цей документ було опубліковано вперше в працях науково-дослідного інституту пам'яткоохоронних досліджень [15]. Незважаючи на дату його прийняття світовим співтовариством (понад 40 років тому), він і донині залишається актуальним.

Торкаючись загальної характеристики Рекомендації, слід зауважити, що йдеться не лише про естетичну і культурну цінність ландшафтів і місць. У документі наголошено на значущості краєвидів та історичних і природних ландшафтів як факторів екологічної рівноваги, економічного розвитку і життєзабезпечення суспільства та національної ідентифікації країни. Отже, збереженню мають підлягати як природні ландшафтні утворення, так і міські та сільські краєвиди.

У Рекомендації акцентується роль держави у забезпеченні збереження характерних краєвидів. Для цього у кожній країні повинні існувати відповідні органи управ­ління, науково-дослідні установи; мають бути створені національні законодавчі та нормативні акти, а також забезпечено контроль за їхнім дотриманням.

Серед досить ефективних запобіжних заходів збереження краси та історично усталеного характеру краєвидів рекомендується визначення відповідних територій, передусім у генеральних планах міст і сільських поселень, з подальшим опрацюванням регламентації навколишньої забудови та докладною розробкою проектів охорони відповідних краєвидів. Саме такий підхід унеможливить зміну характеру краєвиду в разі приватизації відповідної ділянки та проведення несанкціонованих громадських робіт.

Важливу роль у забезпеченні збереження естетичних властивостей і характерних особливостей краєвидів у Рекомендації відведено громадським пам'яткоохоронним організаціям; звертається увага на необхідність широкого інформування суспільства про унікальні краєвиди і ландшафти, виховання населення та залучення його до збереження таких утворень.

Кожний регіон України, кожне місто чи село вирізняються з-поміж інших передусім характерними ландшафтами, неповторними краєвидами. І в цьому своєрідність і привабливість нашої держави. Як член ЮНЕСКО Україна, яка брала участь у прийнятті Рекомендації про збереження краси та характеру ландшафтів і місіть, зобов'язана дотримуватися положень цього міжнародного документа.

До найважливіших міжнародних угод, прийнятих з ініціативи ЮНЕСКО, слід передусім зарахувати Конвенцію про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини (1972 р.) та відповідну до Конвенції Рекомендацію щодо охорони на національному рівні культурної та природної спадщини. Ухвалена Генеральною конференцією Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури 16 листопада 1972 р., Конвенція про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини залишається основним документом, який регламентує міжнародне співробітництво у пам'яткоохоронній сфері. За цей час Конвенцію ратифікували чи визнали понад 140 країн світу. Приєдналася до Конвенції й Україна в жовтні 1988 р.

Значення Конвенції з охорони всесвітньої культурної та природної спадщини полягає у створенні системи міжнародного співробітництва в галузі охорони історико-культурних надбань. Під міжнародною охороною всесвітньої культурної та природної спадщини, зазначено в Конвенції, слід розуміти створення системи міжнародного співробітництва і допомоги для надання державам-учасницям Конвенції підтримки в зусиллях, спрямованих на збереження спадщини. Усвідомлюючи значущість культурних надбань, держави-учасниці Конвенції визнають, що спадщина належить світовій цивілізації, для охорони якої усе міжнародне співтовариство зобов'язане співпрацювати і має створити умови колективної охорони пам'яток. Водночас кожна держава має визнавати, що зобов'язання забезпечувати виявлення, охорону, популяризацію культурної та природної спадщини, яка знаходиться на Ті території, покладається насамперед на неї. З цією метою держави-сторони Конвенції мають проводити пам'яткоохоронну політику в суспільстві, включаючи питання охорони культурної та природної спадщини до державних програм; створювати чи зміцнювати на своїй території відповідні пам'яткоохоронні служби; розвивати наукові й технічні розробки та дослідження, спрямовані на вдосконалення методів охорони об'єктів культурної та природної спадщини; вживати ефективних юридичних, адміністративних і фінансових заходів для забезпечення охорони культурних надбань; сприяти розвиткові системи підготовки фахівців пам'яткоохоронної сфери.

Зважаючи, що охорона на національному рівні буває недостатньо ефективною у зв'язку з браком фінансових, наукових і технічних ресурсів країни, на території якої знаходяться об'єкти та спадщина, Конвенцією передбачено використання міжнародної допомоги і співпраці. З цією метою при ЮНЕСКО було створено Міжнародний комітет з охорони всесвітньої культурної та природної спадщини (Комітет всесвітньої спадщини). Серед його обов'язків – складання списку найвизначніших пам'яток світової культури, а також Списку всесвітньої спадщини, що перебуває під загрозою. Пропозиції щодо включення об'єктів до Списку всесвітньої культурної та природної спадщини подаються державами-сторонами Конвенції. Комітетом всесвітньої спадщини визначено критерії та механізм добору пам'яток. До списку можуть бути запропоновані як окремі пам'ятки, так і ансамблі чи комплекси або визначні місця, що становлять виняткову історико-культурну цінність - репрезентують визначний творчий здобуток людської діяльності, є унікальним свідченням історичного минулого, високомистецькими творами і значним чином вплинули на подальший розвиток культури і мистецтва. Надзвичайно важливими умовами внесення до Списку є критерій автентичності матеріальної субстанції пам'яток та зобов'язання і спроможність відповідної країни забезпечити на державному рівні належну схоронність об'єкта.

На сьогодні до списку пам'яток, цінність яких така висока, що їх має захищати все людство, увійшли єгипетські піраміди, Акрополь в Афінах, руїни Карфагена і Баальбека, Велика Китайська стіна, мавзолей Тадж-Махал. водоспад Вікторія, пам'ятки Риму, історичні міста Венеція, Флоренція. Краків, Санкт-Петербург і багато інших пам'яток, загалом близько 1000 об’єктів різних країн світу.

Маємо зазначити, що у цьому списку є і такі відомі ансамблі України, як Софійський заповідник і Києво-Печерська лавра у Києві та історичний центр міста Львова. Безумовно, таке скромне представництво національного історико-культурного надбання України у Списку всесвітньої спадщини аж ніяк не відображає внесок українського народу в світову культуру. Тож маємо активніше і наполегливіше працювати над розширенням цього списку, бо заслуговують на увагу світового співтовариства фортеці у м. Кам'янці-Подільському і м. Хотині, дерев'яні храми м. Дрогобича і с. Потелич, парки – «Софіївка» в м. Умані і с. Качанівці, комплекс будівель колишньої резиденції буковинських митрополитів у м. Чернівцях, історичні центри міст Жовкви та Одеси та ін.

Не є достатньо активною позиція України й щодо участі у складанні списку пам'яток, що перебувають в аварійному стані. Водночас на об'єкти, які занесено до цього списку, виділяють кошти для проведення реставраційних робіт. З метою фінансування пам'яткоохоронних заходів, одночасно зі створенням Комітету всесвітньої спадщини було засновано і Фонд охорони всесвітньої культурної та природної спадщини (Фонд всесвітньої спадщини), кошти якого складають добровільні та обов'язкові внески держав-сторін Конвенції. Комітет всесвітньої спадщини разом із Фондом всесвітньої спадщини вивчають заявки про надання міжнародної допомоги державам-сторонам Конвенції і ухвалюють рішення про використання коштів.

Комітет всесвітньої спадщини тісно співпрацює з іншими міжнародними пам'яткоохоронними організаціями, зокрема Міжнародною радою з питань пам'яток і визначних місць (ІСОМОS), Міжнародним центром збереження і реставрації культурних цінностей (ІССRОМ), Міжнародним союзом з питань охорони природи (UICN). Пропозиції щодо занесення пам'яток до Списку всесвітньої культурної спадщини подаються відповідними державними органами за участю національних комітетів ІСОМОS та UICN; для фахової оцінки запропонованих до Списку пам'яток також запрошують експертів ІСОМОS та UICN.

Отже, основні тези Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини спрямовано на функціонування міжнародної системи охорони пам'яток. З метою вдосконалення системи охорони пам'яток на національному рівні, ство­рення умов охорони об'єктів культурної та природної спадщини на рівні світових стандартів у кожній окремо взятій державі-учасниці Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини. Генеральна конференція UNESCO ухвалила також і Рекомендацію щодо охорони на національному рівні культурної та природної спадщини. Цю Рекомендацію слід розглядати як узагальнення світового досвіду охорони об'єктів культурної та природної спадщини, як своєрідну систему науково обґрунтованих пам'яткоохоронних заходів.

У Рекомендації акцентовано увагу на необхідності створення спеціалізованої державної системи управління пам'яткоохоронною сферою, на ролі громадськості в охороні історико-культурних надбань. Рекомендація пропонує проводити активну державну політику щодо охорони культурної та природної спадщини, залучати до спільних дій усі зацікавлені державні і приватні служби та інституції, вживати необхідних наукових, технічних, адміністративних, юридичних, фінансових і культурних заходів.

Як доповнення до вищезазначених Конвенції та Рекомендації з Ініціативи ЮНЕСКО 1976 р. було прийнято також Рекомендацію щодо збереження і сучасної ролі історичних ансамблів.

її провідна ідея зводиться до забезпечення комплексності в охороні об'єктів Історико-культурної, і передусім архітектурної, спадщини.

Рекомендація звертає увагу на важливість збереження для історичних ансамблів характерного довкілля, під яким розуміють природне чи створене людиною навколишнє середовище, що впливає на статичне чи динамічне сприйняття цих ансамблів або безпосередньо пов'язане з ними просторово, в соціальному, економічному або культурному аспектах.

Для забезпечення комплексної схоронності історичних ансамблів Рекомендація пропонує застосовувати необхідні правові, адміністративні, технічні, економічні й соціальні заходи; звертає увагу на необхідність всебічних досліджень історичних утворень і визначення на основі аналізу зон охорони пам'яток містобудування та створення режиму утримання їх. Важливою умовою збереження історичних утворень у системі відповідних поселень вважають регламентацію нового будівництва, широку пропаганду спадщини та залучення до справи не тільки фахівців різного профілю, а й широкої громадськості.

Окрім охоронної діяльності щодо нерухомої культурної спадщини, Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури всіляко опікується охороною та розширенням взаємообміну культурними цінностями між державами. Зокрема, ЮНЕСКО 1970 р. ухвалила Конвенцію про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності, ратифіковану Верховною Радою УРСР 1988 р.

Згодом, 1976 р., ЮНЕСКО ухвалило також Рекомендацію про міжнародний обмін культурними цінностями. Аналогічно до визначень в Конвенції, в Рекомендації під культурними цінностями розуміють предмети, що засвідчують творчу діяльність людини або ж еволюцію природи, що, на думку компетентних органів окремих держав, становлять історичну, мистецьку, наукову або технічну цінність, зокрема:

а) зразки зоології, ботаніки, геології;

б) археологічні предмети;

в) предмети і документи, що становлять етнологічний інтерес;

г) твори образотворчого та прикладних видів мистецтв;

д) літературні, музичні, фотографічні та кінематографічні твори;

є) архіви та документи.

Зважаючи на значення культурних цінностей в ідентифікації національних культури і традицій кожного народу, висвітленні його історії й водночас беручи до уваги ро