Реферат: Факультет хімічний Кафедра аналітичної хімії Лектор Саєвич О. В. Дисципліна Екологія Група хв-06 Лекції 1,2 Екологічне право та екологічна безпека країни. Поняття І система екологічного права

Факультет хімічний

Кафедра аналітичної хімії

Лектор Саєвич О.В.

Дисципліна Екологія

Група ХВ-06


Лекції 1,2

Екологічне право та екологічна безпека країни.

Поняття і система екологічного права

Суспільство не може існувати без задоволення життєво необхідних екологічних потреб, що проявляються у формі збереження (охорони) природного довкілля та його компонентів, раціонального використання природних ресурсів, а також захисту (охорони) людини від несприятливого стану навколишнього середовища. Це формує відповідні суспільні екологічні інтереси пов’язані з регулюванням природокористування, оптимізацією охорони природи і забезпеченням охорони життя і здоров’я громадян від небезпечного довкілля.

Еколого-соціальна форма взаємодії суспільства і природи вимагає постійної трансформації соціальних регуляторів розвитку екологічних відносин. Розширення екологічних функцій держави вимагає формування відповідної екологічної політики, реалізація якої неможлива без дієвого механізму її правового забезпечення. Так виникає і розвивається екологічне право, покликане визначати і забезпечувати функції, форми та зміст діяльності держави в галузі природокористування, охорони природи та екологічної безпеки. Роль права у регулюванні взаємодії природи і суспільства полягає у встановленні науково обґрунтованих правил поведінки людини по відношенню до природи. Найбільш суттєві правила такої поведінки, закріплюються державою в законодавстві і стають загальнообов'язковими для виконання і дотримання нормами права, забезпеченими державним примусом на випадок їх невиконання.

Екологічне право є відносно молодою, але швидко прогресуючою галуззю правничої науки, яка спрямована на законодавче забезпечення екологічної діяльності держави та захист прав людини на сприятливе довкілля. Механізм формування екологічного права розглядається правниками як складна сукупність історичних, соціальних, екологічних, юридичних та інших передумов і чинників, що регулюють виникнення, становлення і розвиток екологічного права.

Хоча окремі елементи законодавчого закріплення певних екологічних норм простежуються ще з античних часів, лише у ХХ ст. екологічне право стає самостійною галуззю екологічних і правових наук. Крім культури, ідеології, моралі та освіти, не останню роль відіграють юридичні чинники, що створюють передумови правового забезпечення екологічних інтересів. Різноманітні екологічні звичаї, племінні "табу", народне "священне" право здавна регулювали або обмежували негативний вплив архаїчного суспільства на природу. З часом з’явилися правові норми-закони, правила, регламенти, які виконували ту ж функцію обмеження й заборони, тим самим забезпечуючи вже екологічні інтереси технологічно розвинутого суспільства. Це викликано надзвичайним загостренням та глобалізацією екологічної кризи, що змусила суспільство виробити такі закони і норми поведінки людей, які були б спрямовані на збереження довкілля від подальшого руйнування та забезпечили гідні умови проживання всім і кожному жителю планети. На думку В.І.Андрейцева (1996), предмет екологічного права складають екологічні правовідносини, що виникають в галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього середовища і забезпечення екологічної безпеки, які базуються на множинності форм права власності, права природокористування і права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля. В Україні відомий еколог Г.О.Бачинський запропонував вживати назву "соціоекологічне право" (1991). Російський правознавець В.В.Петров виділяє три етапи в історії екоправових відносин:

1. Природноресурсний, на якому зародилось земельне, лісове, гірниче та інші види природноресурсового права (тривав до 60-х років ХХ ст.)

2. Природоохоронний, на якому відбулось становлення природоохоронного права (60-80-ті роки ХХ ст.)

3. Соціоекологічний, на якому найбільше уваги почали приділяти розвитку антропоохоронного законодавства або "права екологічної безпеки" (з кін. 80-их років до наших днів).

Вже з перших законотворчих кроків суверенної України визначено основи забезпечення екологічних прав людини. Важливим актом нової держави став Закон "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 року. Даний закон не лише проголошує, але й передбачає систему гарантій екологічної безпеки людини, вносить певну упорядкованість в систему управління в галузі природо-користування. Він закріплює право громадян України на безпечне для життя навколишнє середовище. Це невід'ємне право людини реалізується шляхом участі в обговоренні проектів за­конодавчих актів та інших рішень у галузі охорони навколишнього середовища; участі в розробці та здійсненні заходів щодо охорони природного середовища, раціонального використання природних ресурсів; об'єднання в громадські природо-охоронні організації; отримання повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища.

Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини - невід'ємна умова сталого економічного та соціального розвитку України.

З цією метою Україна здійснює на своїй території екологічну політику, спрямовану на збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захисту життя і здоров'я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів.

Протягом останнього десятиліття в Україні відбувається процес формування системи екологічного законодавства. За цей період прийнято низку основних нормативно-правових актів, які регулюють майже всі аспекти охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів. Правові засади екологічної політики закладено в Конституції України, яка визначає обов’язком держави забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, а також гарантує громадянам право на безпечне життя і здоров’я. Підгрунтям екологічних правовідносин виступають норми екологічного законодавства, які регулюють Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”, а також розроблені відповідно до нього Земельний, Водний, Лісовий кодекси, Кодекс про надра та низка інших Законів і підзаконних нормативних актів. Проте, декларативний характер окремих норм, відсилання до підзаконних актів свідчать про потребу подальшого розвитку і вдосконалення даного законодавства.

^ Об’єктом екологічного права виступає сукупність природних, природно-соціальних умов і процесів, природних ресурсів, ландшафтів, природних і природно-антропогенних комплексів, екосистем та життя і здоров’я громадян, що підлягають охороні за допомогою норм екологічного законодавства.

Мета екологічного права полягає у дієвому та ефективному правовому регулюванні відносин в галузі взаємодії суспільства і природи. Більш конкретно вона спрямована на:

- збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища;

- регулювання і забезпечення раціонального використання природних ресурсів;

- гарантування екологічної безпеки і захисту громадян та реалізації їх екологічних прав.

Завдання екологічного права є більш конкретними і цілеспрямованими стосовно мети. Вони полягають у :

- врегулюванні відносин у галузі екології шляхом створення оптимальної системи еколого-правових норм;

- створенні ефективної системи правового оперативного, стимулюючого і примусового впливу на юридичних і фізичних осіб щодо використаних природних ресурсів та із відходів,

- обґрунтуванні правового статусу органів управління і контролю в екологічній сфері;

- встановленні економічної та юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства;

- координації екологічних, економічних і соціальних інтересів суспільства на основі науково-обгрунтованих і юридично зафіксованих норм і стандартів.

Принципи екологічного права - це вихідні засади та загально обов’язкові правила, зафіксовані в регулятивних і охоронних еколого-правових нормах, що спрямовані на досягнення мети екологічної політики в державі. Всі принципи поділяються на загальноправові та спеціальні (особливі). Джерелами соціоекологічного права є різноманітні нормативні акти, що містять еколого-правові норми, призначені для регулювання екологічних правовідносин.

^ Екологічне законодавство України

Серед різноманітних форм вираження еколого-правових норм (законів, кодексів, декретів, указів, постанов, розпоряджень, положень, інструкцій, методик, правил і т.п.) найбільш важливими є законодавчі акти. Сукупність усіх законодавчих еколого-правових актів, які регулюють, встановлюють або визначають екологічні правовідносини називають екологічним законодавством. В його склад входять загальні, специфічні та міжгалузеві законодавчі акти.

Система екологічного законодавства України є досить прогресивною, тому що вона створювалася вже в умовах незалежності з використанням досвіду світових лідерів, в галузі екологічного права. Сьогодні ми можемо сміливо констатувати, що той "правовий вакуум" в сфері охорони довкілля і екологічної безпеки, що утворився одразу після проголошення незалежності ліквідовано. За ці роки в Україні прийнято кілька десятків законів та кодексів що регулюють всю гамму екоправових відносин у державі.

Структура екологічного законодавства є аналогічною структурі екологічного права. Зрозуміло, якщо наша держава ставить за мету інтеграцію в загальносвітовий правовий простір, українське екологічне законодавство потребує подальшої розробки з метою урахування загальноприйнятих світовим співтовариством стандартів і норм в галузі екологічної діяльності та охорони довкілля. На часі систематизація і кодифікація існуючих правових норм, зокрема обговорюється питання про зміну назви закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" на закон "Про основи екологічного законодавства" та прийняття єдиного кодифікованого акту – Екологічного кодексу України.

^ Природні ресурси – як обєкт екологічного права

Природні ресурси — це найважливіші компоненти навколишнього природного середовища, які використовують для задоволення матеріальних і культурних потреб людини. Під потребами людини розуміють потребу або нестачу в чому-небудь необхідному для підтримання життєдіяльності організму, людської особистості, соціальних груп. М. Ф. Реймерс (1994) виділяє шість основних груп потреб людини: біологічні, психологічні, ет­нічні, трудові, економічні, соціальні.

До потреб, що задовольняються природними ресурсами, належать біологічні, психологічні, трудові та економічні. До біологічних належать потреби, що забезпечують виживання людини та збереження її здоров'я. Вони включають велику кількість різних факторів природного середовища: тепловий, радіаційний, магнітохвильовий комфорт; склад води й повітря, які не призводять до фізіологічних аномалій тощо. До фізіологічних потреб належать: збалансована за енергетичною цінністю та хімічним скла­дом їжа, повітря, вода та ін. До психологічних потреб належать ті, що зумовлюють душевний спокій людини з урахуванням факторів зовнішнього середовища (комфортність житла, стан погоди, звуки, світло, випромінювання тощо).

Трудові потреби людини забезпечують еколого-соціально-економічну ситуацію людини до умов природного й соціального середовищ з урахуванням її індивідуальних уподобань і сімейно-традиційних передумов. Природні умови та природні ресурси є одними з об'єктів і передумов прикладання праці.

Економічнi потреби — це група потреб людини для матеріального забезпечення її існування (їжею, одягом, житлом, предметами вжитку, знаряддями праці, рекреації, джерелами інформації тощо).

Природні ресурси, які використовують для задоволення потреб людського суспільства (ресурси рослинного й тваринного світу, земельні, водні, реакраційні та ін.), досить різноманітні, як і можливості їх застосування.

Серйозною вадою чинного до сьогодні природоохоронного законодавства є той факт, що формувалося воно за поресурсною ознакою, тобто окремому регулюванню підлягають земельні, водні, гірничі, лісові, атмосфероохоронні та інші відносини. Такий підхід не забезпечував комплексності в регулюванні відносин щодо природного середовища як єдиного організму.

У Статті 4 Закону України про охорону навколишнього середовища говориться про право власності на природні ресурси: «Природні ресурси України є власністю народу України, який має право на володіння, використання та розпорядження природними багатствами республіки. У державній власності перебувають всі землі України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність. Від імені народу України право розпорядження природними ресурсами здійснює Верховна Рада України».

Виходячи із статті можна зробити висновок, що об’єктом права власності на природні ресурси є самі природні ресурси, тобто земельні надра і багатства.

Державне управління у сфері використання навколишнього природного середовища, тобто суб’єктами права власності на природні ресурси є: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада і Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві Ради народних депутатів та виконавчі органи, а також спеціально вповноважені на те державні органи і громадські організації. Кожний із зазначених органів здійснює управління в межах своєї компетенції та притаманними йому методами.

Вищі органи державної влади і управління приймають закони, постанови, інші правові акти, спрямовані на забезпечення раціонального використання природних ресурсів.

^ Так, Земельний кодекс України, прийнятий 13 березня 1992 року, регулює охорону і раціональне використання земель. В цьому кодексі встановлено три форми власності на землю: державна, колективна і приватна. Право на одержання земельної ділянки у приватну власність за плату або безоплатно мають громадяни України. Земельні ділянки можуть надаватись в постійне або тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди. Земельний Кодекс встановив переважне надання земель для потреб сільського господарства з метою забезпечення раціонального використання родючих земель.

Охорона цінних і продуктивних земель (ріллі, ділянок зайнятих багаторічними насадженнями, земель природоохоронного, рекреаційного призначення, курортів тощо) досягається встановленням особливого порядку їх вилучення для державних і громадських потреб. Вилучення особливо цінних продуктивних земель, земель науково-дослідних сільськогосподарських установ, заповідників, національних, дендрологічних, меморіальних парків, поховань та археологічних пам'яток не допускається З метою охорони земель Земельний Кодекс встановлює обов'язки власників земельних ділянок та землекористувачів:

- використовувати землю ефективно і відповідно до цільового призначення;

- підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, не допускати погіршення екологічної обстановки внаслідок своєї господарської діяльності;

- здійснювати захист земель від водної та вітрової ерозії, забруднення та інших процесів руйнування, для збереження і підвищення родю­чості землі.

При розміщенні, проектуванні, будівництві та введенні в дію нових та реконструйованих об'єктів і споруд повинно передбачатися додержання екологічних та санітарних вимог щодо охорони земель.

В разі порушення вимог земельного законодавства (самовільного зайняття земельних ділянок, псування, забруднення земель, невиконання вимог природоохоронного режиму використання земель, розміщення, проектування, будівництва та введення в експлуатацію об'єктів, котрі негативно впливають на стан земель та інших) настає адміністративна, кримінальна або цивільна (відшкодування заподіяної шкоди) відповідальність згідно із законодавством України.

^ У Водному кодексі Української РСР (1972 рік) забезпечується правова охорона вод від забруднення, засмічення і виснаження та регулює порядок х використання. Водний кодекс встановлює пріоритет питного і побутового водокористування. З метою охорони вод, які використовуються для питних побутових, курортних, лікувальних і оздоровчих потреб, встановлюються округи та зони санітарної охорони із суворим режимом використання, також водоохоронні зони лісів.

У Водному кодексі закріплені обов'язки водокористувачів щодо національного використання водних об'єктів, економного використання води, відновлення і покращання якості вод. Власники засобів водного транспорту, лісосплавні організації повинні не допускати забруднення засмічення вод внаслідок втрати масел, хімічних речовин і нафтопродуктів, деревини.

Сільськогосподарські підприємства повинні попереджувати забруд­нення вод мінеральними добривами і отрутохімікатами. У Водному кодексі встановлено кримінальну або адміністративну відповідальність за порушення водного законодавства (самовільне захоплення водних об'єктів, забруднення і засмічення вод, безгосподарне використання вод, введення в експлуатацію підприємств та інших об'єктів без споруд, які попереджують забруднення і засмічення вод та ін.), а також передбачено відшкодування збитків, які, заподіяні порушенням водного законодавства.

^ Лісовий кодекс України, прийнятий 21 січня 1994 року, регулює відносини з охорони і відтворення лісів, посилення їх корисних властивостей та підвищення їх продуктивності, раціонального використання лісів з метою задоволення потреб суспільства у лісових ресурсах. В Лісовому кодексі визначені основні завдання, вимоги і зміст організації лісового господарства, критерії поділу лісів на дві групи за їх екологічним і господарським значенням; встановлені порядок та види загального і спеціального використання лісових ресурсів, права і обов'язки лісокористувачів; порядок охорони і захисту лісів; плата за використання і ресурсів, економічне стимулювання охорони, захисту, раціонального І використання та відтворення лісів.

Відповідальність (дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову, або кримінальну) за порушення лісового господарства несуть особи, винні в:

- незаконному вирубуванні та пошкодженні дерев і чагарників;

- порушенні вимог пожежної безпеки в лісах, знищенні або. пошкодженні лісу внаслідок підпалу або необережного поводження з вогнем, внаслідок забруднення лісу хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими і побутовими відходами, стічними водами та іншими видами шкідливого впливу;

- порушенні строків лісовідновлення та інших вимог щодо визначення лісового господарства;

- знищенні або пошкодженні лісових культур, сіянців або саджанців у лісових розсадниках і на плантаціях, а також природного підросту та самосіву на землях, призначених для відновлення лісу тощо.

^ Кодекс України про надра, прийнятий 24 липня 1994 року, регулює гірничі відносини з метою забезпечення раціонального, комплексного використання надр для задоволення потреб суспільства у мінеральній сировині, охорони надр, гарантування безпеки людей, майна, навколишнього природного середовища при користуванні надрами. Кодекс визначає поняття про надра, порядок і види користування надрами, основні вимоги в галузі охорони надр. Такими вимогами, зокрема, є:

- забезпечення повного і комплексного геологічного вивчення надр;

- додержання встановленого законодавством порядку надання надр у користування;

- раціональне вилучення і використання корисних копалин і наявних у них компонентів;

- недопущення шкідливого впливу робіт, пов'язаних з користуванням надрами;

- охорони родовищ корисних копалин від затоплення, обводнення, пожеж та інших факторів, що впливають на якість корисних копалин і промислову цінність родовищ або ускладнюють їх розробку тощо.

В Кодексі про надра встановлений перелік правопорушень зако­нодавства про надра, які тягнуть за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову та кримінальну відповідальність згідно з законодавством України:

- самовільне користування надрами;

- порушення норм, правил і вимог щодо проведення робіт з геологічного вивчення надр;

- вибіркове вироблення багатих ділянок родовищ, що призводить до наднормативних витрат корисних копалин;

- наднормативні витрати і пошкодження якості корисних копалин при їх добуванні;

- пошкодження родовищ корисних копалин;

- невиконання правил охорони надр та вимог щодо безпеки людей, майна і навколишнього природного середовища від шкідливого впливу робіт, пов'язаних з користуванням надрами тощо.

^ Закон України про охорону атмосферного повітря, прийнятий 16 жовтня 1991 року, спрямований на збереження нормального стану атмосферного повітря, його відновлення і поліпшення для забезпечення екологічної безпеки людини, а також відвернення шкідливого впливу на навколишнє природне середовище.

Закон встановлює екологічні нормативи в галузі охорони атмос­ферного повітря, екологічної безпеки атмосферного повітря (гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин в атмосферному повітрі, гранично допустимих викидів забруднюючих речовин для кожного стаціонарного та пересувного джерела викиду). Підприємства, установи, організації, діяльність котрих пов'язана з шкідливим впливом на атмосферне повітря, повинні вживати заходів щодо зменшення обсягів викидів забруднюючих речовин і зниження шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів, здійснювати контроль за обсягом та складом забруднюючих речовин, забезпечувати безперебійну та ефективну роботу очисного обладнання.

Закон регулює діяльність, що впливає на погоду і клімат. Підприємства повинні скорочувати і в подальшому повністю припиняти виробництво і використання речовин, які шкідливо впливають на озоновий шар або можуть призвести до негативних змін клімату. Закон встановлює вимоги щодо охорони атмосферного повітря при видобуванні корисних копалин; при застосуванні засобів захисту рослин, міндобрив та інших препаратів; при розміщенні і розвитку міст та інших населених пунктів; при погодженні місць забудови, проектів будівництва і реконструкції підприємств та інших об'єктів, які впливають на стан атмосферного повітря.

В Законі встановлено перелік порушень законодавства про охорону атмосферного повітря:

- порушення прав громадян на екологічно безпечний стан атмосферного повітря;

- перевищення лімітів, та нормативів гранично допустимих викидів шкідливих речовин в атмосферне повітря, гранично допустимих рівнів шкідливого впливу на атмосферу повітря фізичних і біологічних факторів;

- здійснення незаконної діяльності, яка негативно впливає на погоду і клімат;

- невиконання розпоряджень і приписів, які здійснюють контроль за станом атмосферного повітря тощо.

^ Закон "Про природно-заповідний фонд України", прийнятий 16 червня 1992 року, визначає правові основи організації, охорони і використання природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів і об'єктів. До природно-заповідного фонду належать природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Природно-заповідні фонди становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти котрих мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду рослинного і тваринного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища. Природно-заповідний фонд охороняється у відповідності з цим законом як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання.

Природні ресурси поділяються на республіканські (загальнодержавні), та місцеві. До республіканських природних ресурсів віднесено територіальні води, природні ресурси континентального шельфу та економічної (морської) зони і поверхневі води, що розташовані або використовуються на території більш, ніж однієї області; лісові ресурси; види рослин і тварин, занесені до Червоної книги України; природні ресурси в межах об'єктів природно-заповідного фонду республіканського значення; корисні копалини, за винятком загальнопоширених.

^ Екологічні правопорушення та злочини

Екологічне правопорушення — це винна, протиправна, екологічно небезпечна дія, яка посягає на встановлений порядок використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та порушує екологічні і пов’язані з ними ін. права людини і вимоги екологічної безпеки Екологічне правопорушення (екологічний делікт або екологічний злочин) може бути адміністративним або дисциплінарним.

Суб’єктами екологічного правопорушення є право- і дієздатні, осудні фізичні і юридичні (посадові особи) особи. Суб’єктивними ознаками є вина, необережність чи навмисність та екологічний ризик власників джерел підвищеної екологічної небезпеки.

До складу екологічного правопорушення входить предмет (об’єкт) посягання і екологічні правовідносини. Об’єктами посягання є навколишнє природне середовище (природні, умови життєдіяльності) та життя і здоров’я людини.

Об’єктивними ознаками екологічного правопорушення є дія чи бездіяльність, які призводять до протиправного порушення екологічних вимог. Дані порушення мають екологічну спрямованість і призводять до екологічної небезпеки та майнової і моральної шкоди природним ресурсам належним власнику чи користувачу, навколишньому природному середовищу, життю і здоров’ю людини.

^ Види екологічних правопорушень — це визначені чинним екологічним законодавством категорії незаконних дій (бездіяльність), за які в залежності від характеру і ступеню екологічної небезпеки, об’єкта, предмета посягання та ін. ознак можуть застосовуватись заходи державно-правового примусу.

Екологічні правопорушення в залежності від предмета і об’єкта посягання можуть бути в галузі

— використання природних ресурсів : земельні, водні, лісові, гірничі, фауністичні, в сфері використання і охорони атмосфери;

— охорони навколишнього природного середовища : порушення природоохоронних вимог на стадії прийняття рішень і в процесі здійснення господарської та ін. діяльності, порушення вимог охорони територій і об’єктів природно-заповідного фонду, курортних, лікувально-оздоровчих рекреаційних зон та ін. територій, що підлягають особливій охороні;

— екологічної безпеки : невиконання заходів щодо попередження виникнення та ліквідації наслідків надзвичайних екологічних ситуацій, порушення вимог екологічної безпеки у процесі здійснення видів діяльності.

Правопорушення по окремих галузях і інститутах екологічного законодавства поділяються на :

1) порушення у сфері права власності на природні ресурси;

2) порушення у сфері права природокористування;

3) правопорушення у сфері відтворення природних ресурсів;

4) правопорушення у сфері екологічної експертизи;

5) екологічні правопорушення у сфері застосовування економічних важелів щодо використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища;

6) порушення прав громадян на екологічно безпечне навколишні природне середовище;

7) порушення норм екологічної безпеки;

8) порушення екологічних прав громадян (на повну і достовірну інформацію та ін.);

9) екологічні правопорушення у сфері управління і контролю.

Екологічне правопорушення за ступенем екологічної небезпеки і заходами державно-правового примусу може бути :

— еколого-правовим проступком, що тягне за собою дисциплінарну відповідальність;

— еколого-майновим деліктом, що тягне за собою майнову відповідальність;

— еколого-адміністративним правопорушенням, що тягне за собою адміністративну відповідальність;

— екологічним злочином, що тягне за собою кримінальну відповідальність.

До екологічних злочинів належать екоцид, забруднення навколишньо­го природного середовища (води, повітря, ґрунту), знищення і пошкодження рослинного й тваринного світу, знищення критичних місць проживан­ня, незаконне мисливство та заготівля водяних рослин і тварин, порушення правил охорони навколишнього природного середовища під час вико­нання робіт, порушення правил обороту екологічно небезпечних речовин та відходів, незаконне обертання сильнодіючих або отруйних речовин, порушення правил охорони та використання надр, порушення режиму особливо охоронних природних територій і природних об'єктів, порушен­ня правил безпеки під час обертання мікробіологічних або інших біологіч­них агентів чи токсинів, незаконне обертання радіоактивних матеріалів, приховування інформації про обставини, що створюють небезпеку для життя чи здоров'я людей, тощо.

Суспільна небезпека екоциду (масове знищення рослинного і тварин­ного світу, отруєння повітря, води, ґрунтів а також інші дії. здатні спричи­нити екологічну катастрофу) полягає в загрозі або заподіянні значної шко­ди навколишньому природному середовищу, збереженню генофонду, тва­ринного й рослинного світу. Екологічна катастрофа виявляється в істот­ному порушенні екологічної рівноваги в природі, руйнуванні стійкого видового складу живих організмів, повному знищенні або суттєвому змен­шенні їх чисельності, порушенні циклів сезонних змін біологічного коло-обігу речовин та біологічних процесів.

Забруднення, виснаження поверхневих чи підземних вод, джерел пит­ної води або зміна її природних властивостей можуть завдати істотної шкоди тваринному чи рослинному світу, рибним запасам, лісовому або сільському господарству. Ця шкода полягає у виникненні захворювань або загибелі тварин і рослин, знищенні рибних запасів, міст нересту й на­гулу, захворюванні або знищенні лісових масивів, зменшенні продуктив­ності земель, виникненні заболочених чи засолених земель. Оцінка завда­ного збитку здійснюється з урахуванням затрат на зариблення водойм, втраченого зиску, реальної вартості затрат на відновлювальні роботи та ліквідацію наслідків.

Порушення правил викиду забруднювальних речовин в атмосферу, експлуатації очисних споруд чи інших об'єктів спричинюють забруднен­ня або зміну природних властивостей повітря, що може завдавати істот­ної шкоди здоров'ю людини та функціонуванню біоценозів.

Забруднення морського середовища внесенням у нього шкідливих речовин і матеріалів погіршують його якість і обмежують використання. В результаті знищуються або виснажуються запаси живих ресурсів моря. До морського середовища належать внутрішні морські води (12 морських миль), берегові лінії внутрішніх морських вод, прибережна смуга та живі морські ресурси.

Порушення правил користування морським середовищем може поля­гати, наприклад, у затопленні речовин і матеріалів із судна без відповід­ного дозволу, затопленні ядерного палива з військових суден, скиданні нафтопродуктів або інших забруднювальних речовин, зливанні в море хімічних речовин з відстійників. Забруднення морського середовища може відбуватися також під час будівництва різних споруд, транспортування нафти, проведення військових випробувань, у разі аварії на суднах тощо.

Шкідливий вплив на ґрунти чинить забруднення їх відходами госпо­дарської діяльності, що супроводжується засоленням, заболоченням, під­топленням, спустелюванням, посухами, переущільненням, ерозією, зни­щенням родючого шару, зараженням збудниками бактеріальних, парази­тарних та інфекційних захворювань. Деградація ґрунтів може бути небез­печною для здоров'я людей, спричинювати катастрофи, руйнувати історико-культурні пам'ятки та природні ландшафти, забруднювати сіль­ськогосподарську продукцію і водойми, призводити до загибелі людей, тварин і водних біоценозів.

Знищення або пошкодження лісів відбувається внаслідок пожеж. За­бруднення лісу здійснюється в процесі господарської діяльності шляхом викидів, скидів шкідливих речовин, промислових і комунально-побуто­вих відходів та облаштування звалищ. Знищення критичних місць про­живання організмів, занесених до Червоної книги України, відбувається внаслідок господарської діяльності (будівництво нафто- і газопроводів, ліній електропередач, каналів, гребель, проведення вибухових і геолого­розвідувальних робіт, випасання свійських тварин, туризм, масовий від­починок тощо).

Незаконний вилов риби, морських звірів та інших тварин або проми­сел морських рослин з використанням самохідних транспортних засобів, електроструму, хімічних та вибухових речовин може відбуватися як у від­критих водоймах, так і на території заповідників, у місцях нересту риб чи на шляхах їх міграції, а також у місцях екологічного лиха.

Порушення правил охорони навколишнього природного середовища полягає у використанні не передбачених правилами методик, відмови від виконання відповідних робіт або в бездіяльності при необхідних обов'яз­ках. Це може бути, зокрема, ігнорування інформації, відмова від прове­дення екологічної експертизи та будівництва очисних споруд, незаконне будівництво споруд на континентальному шельфі, порушення правил бу­дівництва, експлуатації й ліквідації побудованих споруд тощо.

Виробництво заборонених небезпечних відходів, транспортування, зберігання, захоронення і використання радіоактивних, бактеріологічних і хімічних речовин та відходів з порушенням установлених правил мо­жуть завдати шкоди здоров'ю людини та навколишньому середовищу, спричиняти отруєння або зараження довкілля, масову загибель людей і тварин.

Незаконне виготовлення, перероблення, зберігання, транспортування та збут сильнодіючих або отруйних речовин чи обладнання для їх виго­товлення або перероблення мають підвищену громадську небезпеку. Це стало причиною введення спеціального закону про заборону на всі види діяльності, пов'язані з оборотом цих речовин.

Збиток унаслідок порушення правил охорони і використання надр під час будівництва та експлуатації гірничо-видобувних підприємств і підземних споруд, самовільної забудови площ залягання корисних копалин приз­водять до втрат останніх, погіршання стану ґрунтів, зростання втрат на видобуток корисних копалин тощо.

Порушення режиму особливо охоронних природних Територій (заповідники, заказники, природні й національні та дендрологічні парки, ботанічні сади, курорти, лікувально-оздоровчі місцевості та ін.) призводить до пошкодже