Реферат: Дослідження, інтерпретації, портрети

БОГДАН ЧЕРВАК



ДОСЛІДЖЕННЯ, ІНТЕРПРЕТАЦІЇ, ПОРТРЕТИ



Дрогобич
Видавнича фірма
"ВІДРОДЖЕННЯ"

1996

ББК 66.5 (4УКР)
Ч 20

Редактор видання Ярослав Радевич-Винницький

Червак Богдан.

Ч20 Український націоналізм: дослідження, інтерпретації, портрети.– Дрогобич: Видавнича фірма "Відродження", 1996.– 40 с.

ISBN 5-7707-9373-2

ББК 66.5(4УКP)

Ч0702640100-002Без оголошення
96 © Б. Червак, 1996.
ISBN 5-7707-9373-2 © Видавнича фірма "Відродження", 1996.


ЗМІСТ

Вступ

Націоналістичний рух і проблеми інтерпретації історичного минулого Націоналізм проти фашизму

Дмитро Донцов і український націоналізм

"Націократія" Миколи Сціборського в системі ідейних засад українського націоналізму

Український націоналізм як ідейне й світоглядне забезпечення процесів державотворення

^ Геополітичні візії українського націоналізму

Націоналізм і військо


...Головна причина нещастя нашої нації – брак націоналізму серед широкого загалу її.

...Націоналізм – це велетенська і непоборна сила, яка яскраво почала проявлятися в XIX віці. Під її могутнім натиском ламаються непереможні, здається, кайдани, розпадаються великі імперії і з'являються до історичного життя нові народи, що до того часу, покірно несли свої рабські обв'язки супроти чужинців-переможців. Націоналізм єднає, запалює фанатизмом поневолені нації в їх боротьбі за свободу.

^ Микола МІХНОВСЬКИЙ


ВСТУП

Становлення української державності відбувається в атмосфері політичного й ідейного плюралізму. Сьогодні очевидним є те, що націоналістичний фактор став невід'ємною складовою суспільно-політичного життя в Україні й володіє ефективними важелями впливу на розбудовчі процеси. Однак явище націоналізму для значної кількості людей залишається малозрозумілим, а довгі роки дискредитації українського націоналізму виробили в частини населення стійкий комплекс не сприйняття націоналізму взагалі. Це не є нормальний стан, оскільки він базується не на знанні, переконанні чи життєвому досвіді, а на довготривалій ідеологічній обробці населення, яка значною мірою спричинилася до деформацій у свідомості народу, спотворення екзистенційних основ буття нації.

Тим часом націоналізм як ідейний та суспільно-політичний рух у сьогоднішній Україні має своїх виразників в особі партій та організацій. Як політичний фактор це сьогодні структурована сила, що займає свою нішу у політичному житті країни. Сукупна діяльність націоналістичних організацій в Україні становить основу націоналістичного руху. Цей рух не однорідний як за своїм ідеологічним забезпеченням, так і за організаційною підпорядкованістю.

З історії націоналістичного руху знаємо, що найвищим репрезентантом націоналістичного світогляду була ОУН (Організація Українських Націоналістів), яка постала у 1929 році й вподовж десятиліть, попри внутрішні суперечності й розколи, винесла основний тягар боротьби за державну суверенність української нації. А тому логічно, що предметом нашої уваги буде саме ОУН як ідейна і політична сила та її місце і роль в історії та сьогоденні. У цьому викладі прагнемо відійти від традиційного подання інформації, тобто хронологічної розповіді про етапи становлення ОУН та націоналістичного руху. Натомість основну увагу сконцентруємо на вузлових і проблемних питаннях, які стосуються ОУН, її історії, нинішньої політичної практики та перспективи подальшої діяльності.

Як зазначалося, ОУН була заснована у 1929 році на установчому Конгресі Українських Націоналістів у Відні. Факт появи ОУН був зумовлений станом революційної боротьби українського народу за свою державність, а також глибшими суспільно–політичними, моральними й психологічними проблемами, пов'язаними з еволюцією національної ідеї. У політичному плані постання ОУН – це своєрідна реакція частини національної еліти на факт поразки української революції 1917–20 рр., а саме крах Української Народної Республіки. У світоглядному аспекті – це намагання чітко й однозначно поставити українську національну ідею в центрі усіх домагань українців в умовах національного поневолення.

Осердям ОУН служив твердий і загартований кістяк, який складався з колишніх вояків Армії УНР на чолі з активним учасником української революції полковником Євгеном Коновальцем. До ОУН також прилучилася революційна молодь, яка розчарувалася демоліберальним характером тодішніх політичних домагань і прагнула активнішої участі в національно–визвольному русі.

Факт постання ОУН – це також величезна консолідаційна акція українських патріотичних сил, яка і сьогодні може служити прикладом для об'єднання і співпраці різних українських державницьких формацій. Створення ОУН – це результат копіткої праці Є. Коновальця та його співробітників, які за умов політичного хаосу, розпуки і зневіри зуміли створити або виробити методологію об'єднання, яка дала можливість зформувати сильну й авторитетну Організацію.

Біля витоків ОУН стояло декілька організацій, серед яких найавторитетнішою, без сумніву, була УВО (Українська Військова Організація), котра вирізнялася масовістю, дисциплінованістю та жертовністю своїх членів. УВО визнавала радикальні форми й методи боротьби з окупантами. Вона уособлювала державницьку традицію, джерела якої були в добі УНР та її мілітарних формуваннях. Група Української Націоналістичної Молоді – закордонна молодіжна націоналістична організація, друга за своєю значимістю структура, яка робила наголос на ідейному та ідеологічному вишколі, видавала журнал "Націоналістична Думка", що згодом став основою для "Розбудови Нації" – офіціозу ОУН. У консолідаційному процесі також брали участь Легія Українських Націоналістів, Група Української Державницької Молоді та інші організації.

Передумовою для об'єднання в одну монолітну ОУН стала спільність світогляду, який визначався як націоналістичний. Національна ідея вважалася рушійною у суспільному поступі, а її реалізація – побудова Української Самостійної Соборної Держави – остаточною метою боротьби української нації. Іншими словами, ефективність об'єднання була і є можливою лише навколо Ідеї, суть якої необхідно чітко з'ясувати, виокремити з-поміж інших ідей та підпорядкувати всі свої зусилля для її реалізації. Процес об'єднання минув попередню фазу ідейного роз'єднання. Не випадково ОУН своїм фактом протиставилася не лише московському більшовизмові та польському шовінізмові, а й ліберальному угодовству більшості легальних українських демократичних партій, які, незважаючи на масові акції геноциду супроти українців, усе ж шукали шляхів "порозуміння" з ворожими чинниками.

Остаточне об'єднання відбулося у Відні на Конгресі Українських Націоналістів, який покликав до життя ОУН. Конгрес тривав від 28 січня до 3 лютого. У роботі форуму брали участь 30 учасників і двоє гостей. Керівним органом ОУН став Провід Українських Націоналістів (ПУН), який очолив Є. Коновалець і до складу якого ввійшли М. Сціборський, В. Мартинець, П. Кожевників, Д. Андрієвський, Ю. Вассиян, П. Низола, Д. Демчук, Л. Костарів. Конгрес прийняв ряд ухвал та звернень, а також затвердив Статут Організації.

Від часу свого постання до початку другої світової війни ОУН була єдиним монолітом, сповідувала революційні методи боротьби, а у свідомості народу України зокрема Галичини, залишила глибокий слід як Організація, що безкомпромісно захищає національні інтереси поневоленого народу.

У 1940 році, напередодні радянсько-німецької війни, в ОУН стався розкол. Значна частина членства (в основному так званих "краєвиків") пішла за новим провідником, Степаном Бандерою, і згодом перебрала собі назву ОУН (Революційна). Друга частина залишилася за Андрієм Мельником, наступником Голови Проводу Українських Націоналістів після трагічної загибелі Євгена Коновальця, убитого агентом НКВД. З цього часу, використовуючи назву ОУН, існують фактично дві різні організації.

ОУН та ОУН-Р брали активну участь у національно–визвольному русі під час другої світової війни. Після закінчення війни їхня діяльність продовжувалася на еміграції. Від часу лібералізації радянського режиму, особливо після здобуття Україною незалежності, діяльність цих організацій була перенесена в Україну. Сьогодні під назвою ОУН в Мінюсті України зареєстровано організацію, Провід якої сьогодні очолює Микола Плавюк. Під назвою КУН (Конгрес Українських Націоналістів) в Україні розгорнула свою діяльність ОУН-Р, або сьогодні ОУН (бандерівців), яку очолює Слава Стецько.

Слід зауважити, що від 1954 року на еміграції діє ОУНз– середовище, яке вийшло із ОУН-Р. Організованих форм діяльності ОУНз в Україні не виявила, обмежившись видавничою справою та допомогою діючим в Україні партіям.

Отже, політичний спектр, пов'язаний з абревіатурою ОУН, є доволі широким. Назву ОУН також використовує організація "ОУН в Україні". Скажемо більше – він суперечливий і неоднозначний, а тому викликає особливе зацікавлення. Від часу появи на політичній арені незалежної України ОУН та ОУН-Б виник цілий комплекс проблем, які закорінені в історії ОУН та мають колосальний вплив на свідомість членства і їхньої політичної практики. Головною проблемою є розкол в ОУН у 1940 році, наслідки якого відчуваємо й сьогодні. Саме розкол ОУН породив безліч питань, став причиною для взаємної конфронтації в минулому та суперечок і непорозумінь сьогодні. Проблема розколу під сучасну пору не розв'язана, а перенесення полеміки з еміграції у сьогодення України тільки поглиблює непорозуміння.


^ НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ І ПРОБЛЕМА ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ІСТОРИЧНОГО МИНУЛОГО.
НАЦІОНАЛІЗМ ПРОТИ ФАШИЗМУ

Ми вже відзначали, що нероз'язаність проблеми розколу в ОУН у 1940 році спричинилася до різноманітних ускладнень у взаєминах між ОУН і ОУН-Б.

"Перебіг" розколу виглядав приблизно так. Напередодні радянсько-німецької війни з польських в'язниць та таборів звільнився провідний націоналістичний актив, лідером якого був молодий український революціонер Степан Бандера. Як уважав С. Бандера і його однодумці, суспільнополітична ситуація в Україні та Європі вимагала більш радикальних методів боротьби, динамізації революційних процесів та, відповідно, адекватної постави Проводу ОУН. На думку С. Бандери, ПУН, очолюваний А. Мельником, був нездатний реально оцінити ситуацію й ефективно реагувати на ті чи інші процеси в Краю. Суть вимог С. Бандери до ПУНу та А. Мельника було зафіксовано в "Акті з дня 10 лютого 1940 року". Згодом під сумнів також ставилася легітимність обрання А. Мельника Головою ПУНу, висувались конкретні претензії до окремих членів ПУНу, висувались конкретні претензії до окремих членів ПУНу, ставилася вимога усунення їх зі складу ПУНу.

Своєю чергою, А. Мельник і більшість членів ПУНу відкидали усі звинувачення, наполягали на тому, що діяльність ПУНу повною мірою узгоджена із Статутом Організації і є адекватною до політичної ситуації в Україні та Європі. Свою позицію А. Мельник як Голова ПУНу з'ясував у листах "До членів Великого Збору Українських Націоналістів і членів Проводу Українських Націоналістів" та "До членів Організації Українських Націоналістів".

Отже, конфлікт в ОУН можна розглядати крізь призму документі в і відповідно сформульованих там мотивацій.

Але в цьому випадку більш важливим є суспільно-політичний контекст, або атмосфера, в якій розвивались події. Саме політичні реалії того часу мали вирішальне значення на формування тої чи іншої позиції. Україна напередодні війни в буквальному розумінні слова опинилася на межі провалля. Українська нація внаслідок більшовицької політики геноциду на Великій Україні та політичної практики польських окупаційних властей на Західній Україні постала перед конкретним фактом загрози свого існування.

На підтвердження цієї думки наведемо слова Дмитра Соловея, відомого й авторитетного дослідника радянської дійсності в період між поразкою УНР та початком другої світової війни: "Розроблена в Кремлі московсько-большовицька система... цілою низкою цілеспрямованих заходів планомірно знищила на Україні, в умовах мирного існування, більш за сім з половиною мільйонів людей в період між двома переписами: 1926–1939 рр. Безприкладне в історії людства явище" (Соловей Д. Голгота України.– Дрогобич: Відродження, 1993). Хоча аналоги подібного людомору усе ж є. У передмові до згаданого видання Ярослав Радевич-Винницький справедливо відзначає: "Серед найстрашніших і найганебніших феноменів варварства у 20 ст. своєю жорстокістю і масовістю виділяються декілька подій. Це різанина вірменів, організована "молодотурками" в Туреччині, єврейський голокост, учинений фашистською Німеччиною, і геноцид супроти українців у московсько-більшовицькій імперії". Додамо, що кульмінація геноциду якраз і припадала на 30 рр.

Подібною була ситуація в Західній Україні, яка перебувала під окупацією Польщі. Масові погроми українців у Галичині інспірувалися офіційними державними чинниками і мали стратегічну мету – асимілювати або фізично знищити українську націю. Михайло Швагуляк у своєму дослідженні "Суспільно-політична ситуація в Західній Україні на початку 30 років 20 століття" (Записки НТШ: Львів, 1991) наводить наступні факти: "За підрахунками Української парламентарної репрезентації (УПР), репресії в тій чи іншій формі велися на терені більше як 30 повітів загальною площею приблизно 50 тис. кв. м. з населенням понад 5 мільйонів чоловік. Змінився і об'єкт каральних дій властей. Розпочавшись як переслідування УВО (ОУН), ці дії трансформувалися у силовий тиск на маси українського населення... Режим завдав масових ударів різним групам: політичним партіям та організаціям, культурно-освітнім, економічним та іншим товариствам, які гартували найсвідомішу й найорганізованішу частину українського селянства й інтелігенції... Йшлося про далекосяжний намір домогтися перелому в українському питанні в Польщі: зламати опір українського населення асиміляторськими зусиллями держави".

Здавалося, війна мала дати остаточну відповідь: бути українцям як нації чи щезнути з лиця Землі. У цій екстремальній ситуації й народжувалися ідеї визволення нації, шукались шляхи подолання кризи у визвольному русі, що й призвело до розколу в ОУН.

А як із численними фактами і "правдами"? Викреслити їх не можна, і не потрібно цього робити. Це наша історія, й іншої в нас не має і не буде. Але потрібно чітко відділити історичний аспект від політичного. Історією мають займатися історики, політикою – політики. Досягнути цього можна за умови зміщення акцентів з історичного минулого на сучасну проблематику державотворення. Формування ж історичного пам'яті націоналістів сьогодні має відбуватися на основі реального вкладу їхніх попередників у справу боротьби за УССД. Зосередженню уваги на історичних фактах, необхідно замінити прикладами співпраці заради чогось вищого – України. А такі приклади є. На всеукраїнській науковій конференції "О. Ольжич – національний герой, поет, вчений", яка відбулася у червні 1994 року в Києві, наводилися факти товариського ставлення фактичного Голови ПУН в Україні О. Ольжича та Головнокомандувача УПА, видатного діяча ОУН-Р Романа Шухевича в часі другої світової війни. Відомо, що О. Ольжич і Р. Шухевич були палкими прихильниками ідеї єднання націоналістичних сил і робили в цьому напрямку реальні кроки. Можна по-різному ставитися до Р. Шухевича і до О. Ольжича. Але не можна сумніватися в одному,– вони були справжніми націоналістами. Заслуговує увагу і такий факт. Коли в'язні фашистського концтабору "Заксенгавзен", серед яких були чільні діячі обох націоналістичних відламів, дізналися про трагічну смерть О. Ольжича, то в умовах концтабору було постановлено вшанувати пам'ять героя. За організацію цієї справи взявся С. Бандера. У скорботній хвилині мовчання схилися голови в'язнів "Заксенгаузену". Хто тоді думав, до якого "крила" належав О. Ольжич?

Історія націоналістичного руху – це сукупність конкретних фактів і подій, які становлять яскраву сторінку історії національно-визвольної боротьби. Інтерпретація цих фактів має бути незаідеологізованою, а розглядатись під кутом погляду реалізації національного ідеалу. Нагадаємо, що ще в недалекому минулому усі факти, пов'язані з діяльністю ОУН у період другої світової війни, або замовчувалися, або до невпізнання фальшувалися. Тут не ставимо собі за мету переповідати у хронологічному порядку історію ОУН, тому не претендуємо на вичерпність розповіді. Мета нашого викладу – дати неупереджену інтерпретацію фактів, які засвідчують потужність національно-державного чинника під час війни.

Напередодні війни український національно-державницький фактор на теренах Європи був настільки вагомим, що його не могли зігнорувати найвпливовіші політичні сили провідних країн, авторитетні політики. Він став особливо актуальним після подій, пов'язаних із Карпатською Україною (1939), коли перед усім світом було задекларовано волю української нації мати свою державу, без огляду на розрахунки зовнішніх сил. Тріумф і трагедія Срібної Землі також засвідчили впливовість ідеології українського націоналізму, адже очевидним став факт, що саме в особі ОУН, національно-державницький фактор став реальною і впливовою ідейно-політичною силою.

Від 1929 року, а точніше від часу постання ОУН, до фактичного завершення бойових дій на землях України, національно-визвольні сподівання українців пов'язувалися саме з цією організацією, хоч ототожнювати національно-визвольний рух лише з ОУН не слід.

Вагомим виявом державницьких устремлінь під час війни став Акт 30 червня 1941 року, коли з ініціативи ОУН-Р у Львові було проголошене Українське Державне Правління. У радянській історіографії цей факт однозначно висвітлювався як антинародний і колаборантський. Однак, полишаючи на боці всі ідеологічні моменти, можемо ствердити, що ця подія вийшла далеко за рамки інтересів як німецької політики, так і більшовицьких планів. Акт 30 червня з усією силою актуалізував політичну тактику орієнтації на власні сили, унезалежнення національно-визвольного руху від сторонніх сил.

Наступним вагомим державницьким кроком нескореної нації стала низка подій і політичних заходів, пов'язаних із функціонуванням Української Національної Ради,– державного інституту, який за умов німецької і більшовицької окупації став виразником інтересів української нації. УНРада була вислідом державницьких змагань ОУН під проводом А. Мельника. У політичному сенсі діяльність УНРади, особливо її київського періоду, мала неабияке значення: по-перше, від часу окупації України більшовиками, вогонь національних змагань запалав не тільки в Галичині, а й у стольному Києві; по-друге, було розвіяно міф про нібито цілковиту підпорядкованість східних українців їх московським поневолювачам і їхню неготовність сприйняти радикальні націоналістичні кличі.

Ліквідація у Львові Державного Правління (1941), масові арешти і розстріли українських патріотів і фактичне розв'язання УНРади у 1942 році остаточно ствердили необхідність збройного спротиву німецькій навалі, дали могутній імпульс для активізації УПА.

Державницькі устремління українців під час другої світової війни, безперечно, враховували реальну розстановку політичних і військових сил, але у своїх діях усе ж були самостійними. Український фактор проявив себе не лише у суспільно-політичному аспекті, але й як військова потуга, спроможна ефективно боронити свій народ. Про це свідчить той факт, що у лавах різних збройних формацій, які діяли під час війни, були сотні тисяч українців, а самі формування не підпорядковувалися чужим силам. А тому безпідставними є спроби узалежнити український фактор від німецької політики. Конкретні факти засвідчують протилежне. Фашисти ніколи не толерували будь-які українські державницькі інституції, чи то у формі Державного Правління, УНРади чи УГВР, які творилися всупереч волі окупанта і при першій активізації – ліквідувалися. Від початку війни до німецького концтабору "Заксенгавзен" було спроваджено лідерів націоналістичного руху А. Мельника і С. Бандеру, низку інших активістів ОУН і ОУН-Р. Гестапо свідомо пішло на ліквідацію О. Ольжича, оскільки добре було поінформоване про його організаторські можливості та його працю з метою консолідації усіх державницьких сил.

Окремого дослідження вимагають факти, пов'язані з діяльністю Української Повстанської Армії. Але є спільний знаменник, під який можемо підвести думки і твердження різних сторін про цей феномен. УПА – це понадпартійне утворення. Слава УПА належить не партії чи "відламові", а всьому українському народові, за свободу якого боролася УПА.

Міф про колаборацію націоналістичного руху під час другої світової війни є живучим. Його посилено експлуатують ті сили, які зацікавленні в дискредитації ідеології українського націоналізму. Саме з цією метою формуються різноманітні ідеологічні штампи, які, ототожнюючи поняття "націоналізм" і "фашизм", тим самим закріплюють у свідомості широкого загалу стереотипи про нібито спільні історичні та соціальні корені націоналізму й фашизму. Варто також зауважити, що така підла пропагандиська робота з особливою настирливістю провадилася в минулому у сфері культури, літератури й мистецтва. Не з одним талановитим українським письменником, музикантом чи малярем система розправлялася з допомогою відомого жупела "націоналіст-фашист". Цього було досить, щоб згноїти людину в Сибіру, а на його творчість накласти табу.

Фашизм – це породження двадцятого століття. Виплекана на аморальній, грубій силі, ненависті до людей іншої раси, ця людиноненависницька ідеологія одночасно була народжена сліпим прогресом і жадобою до панування над іншими націями і народами.

Націоналізм, зокрема націоналізм український, бере свої витоки з прадавнього минулого, він фокусує і кристалізує у собі все краще, всю ієрархію людських чеснот, що були набуті народом у часі його історичного буття. Самодостатність українського націоналізму полягає у його визвольній та державницькій функціях. Ідеалом українського націоналізму була і є Українська Самостійна Соборна Держава. Отже, відразу виключалась можливість якогось експортування націоналізму за межі Української Держави. Натомість фашизм прагнув панувати в цілому світі, силою тримати в покорі решту націй, "не здатних" конкурувати з "вищою расою". Саме в цій площині фашизм має багато спільного з російським імперіалізмом, з його теоріями про "собіратєльность", "покровітєльство" та винятковість російського народу.

Усяка ідеологія має своє структурне оформлення у вигляді політичних платформ, гасел, організаційних клітин. Організований український націоналізм виник уже на самому початку 20 століття. Микола Міхновський виголосив основні постулати українського націоналізму у 1900 році, ним же була заснована Українська Національна Партія, у програмі якої були сьогодні вже традиційні вимоги українських націоналістів. Як відомо, організований фашизм у Європі зародився значно пізніше, а тому і тут якісь аналогії безпідставні.

Відомий ідеологічний прийом: коли хочеш замаскувати свій гріх, то найпростіше – це звинуватити в ньому свого опонента. У нашому випадку, звинувачуючи український націоналізм у про фашистських симпатіях, різноманітні ідеологічні служби в такий спосіб самі маскують співпрацю радянського режиму з фашистською Німеччиною. Апогеєм цієї співпраці став відомий пакт Ріббентропа-Молотова, жахливі наслідки якого відчуває на собі Європа й сьогодні.


^ ДМИТРО ДОНЦОВ І УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

Рівень інтелектуальної потуги не завжди прямопропорційний її впливові на суспільну свідомість. І все ж часто-густо як з огляду на історичну ретроспективу, так і на сьогодення суспільна свідомість може перебувати під впливом тої чи іншої постаті, особистості, лідера тощо. Ми звикли, що початок і середина 19-го сторіччя – це епоха Тараса Шевченка. Кінець 19-го початок 20-го – це період, позначений печаттю духа Івана Франка, і т. д. Так от, коли мова заходить про 30–40 рр. нашого сторіччя, то дуже часто надибуємо формулювання – доба Дмитра Донцова.

Постать Д. Донцова була і залишається чи не найбільш контроверсійною. Виявилося, що донедавнє ігнорування, замовчування та шельмування Донцова ще не є перепусткою для визнання його сьогодні. І хоч, без сумніву, нинішня ситуація з оприлюдненням праць Донцова, їхньою інтерпретацією, осмисленням виглядає значно краще, ніж декілька років тому, однак пристрасті навколо цієї постаті не вщухають. Гортаючи сторінки українських часописів, публіцистичних видань, знаходимо щодо постаті Донцова абсолютно протилежні твердження. "Дмитро Донцов – лицар волі і думки, духа і чину, це колосальна особистість: живий приклад, живий докір, живий пострах. Він манить багатьох, але багатьох відлякує",– так характерезує Донцова В. Іванишин (Нація. Державність. Націоналізм.– Дрогобич: Відродження, 1992.) А ось абсолютно протилежне судження, і, що цікаво, взяте воно не з якогось компартійного архіву, а буцімто з національного часопису: "Іншим зовсім джерелом неофашизму є "донцовщина" – еміграційна спадщина ідеолога так званого "інтегрального" націоналізму Дмитра Донцова. Його твори заповнюють духовний вакуум комсомольських душ і не погано прищеплюються до корінців, належачи до спорідненої тоталітарної ідеології" (Плющ Л. Чи має перспективи український фашизм? Сучасність, 1993.– Ч. 3). Схоже на те, що цитат, подібних до останньої, стає все більше. На Донцова чіпляють гріхи, як на ялинку іграшки. Ним лякають, від нього застерігають і відхрещуються, з труднощами з'являються його твори в незалежній Україні.

До речі, критикували Донцова завжди: місцями справедливо, а в більшості випадків – упереджено. Відомий виступ проти Донцова Володимира Винниченка, який, правда, чесно признавався, що жодної статті Донцова не читав, але висновок робив, що вони є шкідливі (Винниченко В. Заповіт борцям за визволення.– Киів, 1991). Усю немічність такого критиканства добре підмітив славетний Євген Маланюк, коли у 1958 році в одній із статей писав: "І даремно думають наївні, що "націоналізм", "донцовщина" чи просто "фашизм" Донцова можна спровадити до хохлацько примітивної формули чи гасла в стилю отого "щастя крови і ножа", що ним перманентно оперують "ревізіоністи" (зазвичай бувші "донцовці") і "критики" в більшості, на жаль, не співмірно дрібні з критикованим об'єктом" (Маланюк Є. Дмитро Донцов.– Основа, 1993.– Ч. 23.(1)).

Мета пропонованого викладу крізь призму деяких, як на нашу думку, необґрунтованих випадів супроти Донцова, наблизитися до справжнього розуміння ролі та місця Д. Донцова в нашій історії та суспільно-політичній думці. У цьому викладі свідомо робимо посилання на людей відомих і авторитетних.

Дмитро Донцов народився 17-го серпня 1883 року в місті Мелітополі. Початкову освіту здобував самотужки, в родинних умовах. У 1900 р. вступив до Петербузького університету. Закінчив навчання у Відні. Деякий час Донцов – член УСДРП. З початком першої світової війни порвав із соціалістичними ідеями, а своїм рефератом "Сучасне політичне становище нації і наші завдання" (1913 р.) обґрунтував необхідність повної сепарації України від Росії. У 1917 р. Донцов здобув ступінь доктора юридичних наук. У 1918 р. брав участь у діяльності Київської Націоналістичної Партії Хліборобів-Демократів, працював головою Телеграфічного Агенства. У 1919 р. виїхав до Відня, а згодом, у 1922 р.,– до Львова. У Львові Донцов редагував журнал "Заграва", орган Української Партії Національної Роботи та "Літературно-науковий вісник" (згодом "Вісник"). З початком Другої світової війни Донцов емігрував до Великобританії, де редагував часопис "Український клич". Згодом Донцов перебирався за океан, жив у США, Канаді. Зокрема, в Канаді він активно зайнявся літературною та публіцистичною діяльністю. Вийшло друком кілька його книжок: "Хрестом і мечем", "Дві літератури нашої доби", "Правда прадідів великих", "Поетка вогняних меж" (Олена Теліга) тощо. Помер Д. Донцов 30-го березня 1973 року в Монреалі.

Донцову закидають непослідовність, нестабільність у політичних поглядах та переконаннях. Спектр такої непослідовності широкий: від соціал-демократизму до фашизму чи націонал-соціалізму. Справді, Донцов був непослідовний, його погляди дійсно пройшли еволюцію, ця еволюція була складною, неоднозначною, але він ніколи не відходив від головного – ідеї незалежності України. Та й чи варто принцип "непослідовності" або "нестабільності поглядів" ставити будь-якому мислителеві за провину. Непослідовним також був Іван Франко: учень соціаліста-космополіта Драгоманова пережив не менш складну еволюцію, проявивши при цьому і непослідовність, і нестабільність у поглядах. Та все ж Франко назавжди залишиться Мойсеєм українського народу.

Ідеї Донцова ставляться під сумнів з огляду на їхню так звану агресивність, войовничість, нетерпимість, недемократичність, мовляв, такі ідеї спроможні виховати людину-фанатика, в якої "воля до життя" – вирішальний фактор і стимул для боротьби. А де ж засада адекватності часові? Европа за життя Донцова – це суцільний згусток антидемократичних, мілітарних та імперіалістичних режимів ( Німеччина, Іспанія, Італія, СССР), які, мов хижі звірі, намагалися побороти один одного. Цікаво, як за таких умов, зберігаючи демократичність, виваженість, толерантність, пацифізм можна було вижити Україні й українцям? Звісно, що це питання є риторичним. То чи справедливий такий закид Донцову?

Дуже часто критикують донцовську концепцію провідної верстви, мовляв, навіть сам Донцов наголошував на її недемократичності. Це правда. Як правда і те, що прикметами такої провідної верстви мали стати "шляхетність, благородство", "мудрість", "мужність" (Донцов Д. Дух нашої давнини.– Дрогобич: Відродження, 1991.). За умов боротьби, а значить, смертельної небезпеки, за ким піде народ: за шляхетними, мудрими і мужніми – чи демократичними? Відповідь, думаємо, очевидна.

Кажуть, Донцов невірно оцінив рушійні сили суспільства, тобто робив ставку виключно на селянство, недооцінюючи ролю інтелігенції. І це вірно. Але пригадаймо історію. Коли на зламі століть в Европі під натиском національно-визвольних революцій народжувалися молоді національні держави, то лише в Україні жодна політична партія не наважилася підняти гасло самостійності України. Як виняток – світла постать Миколи Міхновського, голос якого загубився тоді у словоблудді демократів, соціалістів, соціал-демократів та інших "інтелігентів". То на кого мав робити ставку Донцов? Він піддав жорстокій критиці антинародні дії української інтелігенції, тим самим розбудив її, нагадав – у чому її призначення.

Роблять закид Донцову, що він послідовно надавав пріорітет ірраціональним факторам: романтизму, догматизму, фанатичній вірі. З цього приводу процитуємо думку Юрія Пундика, одного з ідеологів ОУН: "Емоційна переконливість цих ідей запалювала читачів, тим більше, що Донцов ставив наголос на протиставлення інстинкту розумові... Коли ж до цього додати темперамент його пера, його динаміку, категоричність, безкомпромісовість – так або ніякого "але"! – наголос на емоції з відкиданням логічно-розумового доказування (бо чи ж треба доказувати, що добро є добро, а зло є зло?) – то нічого дивного, що писання Донцова стали для української молоді на Західних Українських Землях наче Святим Письмом. Ідеї українського націоналізму врятували її від гачка комуністичної пропаганди українською мовою, надихнули її і навіть старших вірою в українську справу і дали ідейно-політичну базу під масовий підпільно-революційний і повстанський рух другої світової війни" (ПундикЮ. Політичний портрет Дмитра Донцова).– У полум'ї дружнього слова.– Париж, 1983). До цих слів годі щось додати.

Ще одна деталь. Критики Донцова часто наголошують, що його ідеї зазнали краху, позаяк рушійною силою світового прогресу є демократична ідеологія, яку поборював Донцов. Донцов мріяв бачити Україну незалежною державою і всякий поступ розглядав крізь призму лише цієї мети. Тут доречно нагадати слова Дмитра Андрієвського, ідеолога ОУН, учасника першого Конгресу Українських Націоналістів: "Національна ідея з постулатом державности для кожного українця мусить бути безоглядним імперативом" (Політика націоналізму.– Розбудова нації, 1930.– Ч. 7–8). Згодом цілком логічний висновок зробив згадуваний уже Юрій Пундик: "Націоналізм є рушійною силою духово-культурного розвитку і політичного життя". Пундик проблему бачить "не як цю силу приборкати й зліквідувати, а радше, як її спрямувати й використати для розгорнення всієї її енергії для дальшого людського прогресу" (Український націоналізм.– Париж, 1966). Отже, для патріота не демократична ідея чи ідеологія є рушійною силою, а національна ідея– НАЦІОНАЛІЗМ.

Кажуть, Донцов плекав свої ідеї, беручи до уваги думки "чужих" західноевропейських дослідників-мислителів, а тому-то його ідеї не можуть прижитися на рідному ґрунті". Таке твердження є вірним наполовину. Донцов і справді посилався на такі імена, як Ніцше, Ферер, Уорд, Морас, Спенсер, Шопенгауер, Бокль, Шпенглер, Стендаль та ін. І це говорить про його блискучу ерудицію, начитаність, справді европейський рівень освіченості. Нагадаємо, починаючи від середини 20-х років нашого сторіччя, у період так званої літературної дискусії, кращі сини України М. Хвильовий іМ. Зеров послідовно доводили змосковщеному обивателю необхідність орієнтації на "психологічну Европу" (М. Хвильовий), бо українська нація – це европейська нація. Наша культура, література, мистецтво, економіка силою геополітичних, світоглядних, національних пріоритетів мають розвиватися в єдиному европейському річищі. Відомий ідеолог українського націоналізму Ю. Бойко з цього приводу писав: "українські націоналісти не зв'язують себе приналежністю до певної системи філософських поглядів, вони переконані, що визволений український народ у власній державі силами найкращих своїх інтелектів створить власну національну філософію. Але українські націоналісти стоять на загальних засадах новітньої ЕВРОПЕЙСЬКОЇ ідеалістичної філософії". (Бойко Ю. Шлях нації, Париж – Київ– Львів, 1992). Донцов мислив европейськими масштабами, він значно підніс рівень нашої філософської думки, зіставив її з вершинними здобутками Заходу. Але суцільного захоплення Заходом у нього ніколи не було. Навпаки, домінантою завжди був традиціоналізм. Донцов закликав черпати ідеї, снагу, ідеали виключно зі свого національного минулого: "Нація – це щось більше, як ті, що хочуть сьогодні робити її історію. Се велика спільнота тих , що живуть, і тих, що жили. Ці останні – далеко численніші від перших і – не все від них дурніші. Вони не щезли навіки з нашого життя Сходячи з історичної арени, вони заповіли дітям і внукам свої погляди, ідеї, цілі, які здійснюють звичайно не одною генерацією. Борючися і вмираючи за національний ідеал, як вони його розуміли, вони, сі мерці, лишили нащадкам велику кількість мрій, поривів, величезну силу колись активної молодої генерації, що може помацки, але вперто просувала до осягнення національної мети, цілу симфонію ідей, в яких вразливе вухо знайде свій сенс: ряд відірваних натяків, з яких думаючий політик випровадить ідеал нації, як математик із незрозумілих неукові знаків – ясне для всіх рішення задачі". (Донцов Д. До старих богів.– Націоналіст, 1992.– Ч. 2).

Ще раз про послідовність. Мало хто з наших мислителів так послідовно й аргументовано обстоював необхідність антимосковського наставлення, тим самим виробляючи у суспільстві стійкий імунітет супроти Росії. За браком місця назвемо лише декілька його праць на згадану тематику: "Модерне москвофільство" (1913), "Міжнародне положення України і Росії" (1918), "Росія чи Европа" (1936) та багато інших.

Необхідно також відзначити, що не завжди мають рацію і деякі аполагети Донцова, коли називають його "основоположником" чи "батьком" українського націоналізму. Першим, хто означив головні аспекти модерного українського націоналізму, був М. Міхновський, який на початку століття виклав сьо